Нам всім рано чи пізно властиво помилятись в людях. Нажаль зазвичай це стається частіше ніж ми на це розраховуємо. Чому саме так? Мабуть у кожного це стається по різному і за різних обставин, але просто результат у всіх однаковий — настає момент розчарування, коли ти бачиш різницю між очікуваним і дійсним. Найгіршим у цьому всьому може бути лише те, що цей момент бачення реального може прийти занадто пізно, тобто рівно на стільки коли кожен з нас має достатньо часу, щоб наробити помилок або зануритись з головою у будь-які емоції чи почуття. Невідомо чому доля випробовує нас саме за допомогою людей, але мабуть це один з вірних шляхів до здобуття розуміння тієї чи іншої ситуації. Дивним і незрозумілим є лише те, що ми не хочемо вірити в правду, а особливо тоді коли вона нам не подобається. Заперечуємо існування незручної для нас ситуаціїї. Кожен з нас завжди розраховує на те, що все вирішиться само собою, вдавати легко до того часу, поки тебе це не починає турбувати з середини. Ситуацію треба приймати, але не миритись з нею. Змиритись найлегше і чомусь всім здається, що вирішити набагато важче. А знаєте, що засмучує більше всього- те, що ми навіть помиляємося самі в собі, робимо невірний вибір, говоримо неправду, не зізнаємося у власних помилках, не бажаємо виправити їх, не хочемо змін… але, щоб отримати нове потрібно відмовлятись і втрачати. Ми не можемо жити за накопичувальною системою, в нас нема архівів, куди б частину життя можна було б просто відкласти. В нас дуже коротка пам"ять, і я говорю це лише тому, що насправді дуже мало людей, які не роблять тих самих помилок двічі. Чому? Є два варіанти: або нам це подобається, або не боїмося зробити цю помилку вдруге, бо замалу ціну заплатили за попередню. Вона не обійшлась нам дорого, не занадто дорого, щоб заставити нас задуматись......
Комментарии