ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ

  Юрій Слюсаренко
 
 
 
 
 
 
    
 
 
 
  ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ
                    
 
 
 
 
 
     
      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                         «Я Господь, — оце Йме́ння Моє,
                                                               іншому слави Своєї не дам,
                                                                       ні хвали Своєї божкам».                                                 
                                         Книга  пророка Ісаї 42:8
 
 
 
                                                                 
                                                                  «Стоїть міцна́ Божа основа та має                                     печатку оцю:
                                                                  «Господь знає тих, хто Його» та:                                                                    «Нехай від неправди відсту́питься                                                                         всякий, хто Господнє Ім'я називає!»
 
                                                                  Друге послання св. Апостола Павла                                                                              до Тимофія 2:19
 
 
 
 
 
 
                                  
                                    
 
 
 
 
                             ЗМІСТ
        
ПЕРЕДМОВА АВТОРА……………………………………………………………5  
 
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ «ЧИСТЕ СЕРЦЕ»……………………………….7
Частина перша……………………………………………………………………....7
Частина друга……………………………………………………………………….8
Частина третя……………………………………………………………………….10
Частина четверта…………………………………………………………………...12
Частина п`ята……………………………………………………………………….13
Частина шоста………………………………………………………………………14
Частина сьома………………………………………………………………………16
Частина восьма……………………………………………………………………..18
Частина дев`ята……………………………………………………………………..21
Частина десята……………………………………………………………………...22
Частина одинадцята………………………………………………………………..25
Частина дванадцята………………………………………………………………...28
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ ««ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЛЮБИТЕ…»»…………..32
Частина тринадцята………………………………………………………………..32
Частина чотирнадцята……………………………………………………………..37
Частина п`ятнадцята……………………………………………………………….38
Частина шістнадцята…………………………………………………………….....45
Частина сімнадцята………………………………………………………………...47
Частина вісімнадцята………………………………………………………………48
Частина дев`ятнадцята……………………………………………………………..50
Частина двадцята…………………………………………………………………...51
Частина двадцять перша…………………………………………………………...53
Частина двадцять друга……………………………………………………………56
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ «СЛОВА̀ І ДІЛА̀»………………………………….60
Частина двадцять третя…………………………………………………………….60
Частина двадцять четверта………………………………………………………...61
Частина двадцять п`ята…………………………………………………………….65
Частина двадцять шоста……………………………………………………………68
Частина двадцять сьома……………………………………………………………68
Частина двадцять восьма…………………………………………………………..72
Частина двадцять дев`ята………………………………………………………......75
Частина тридцята…………………………………………………………………...76
Частина тридцята перша…………………………………………………………...79
Частина тридцята друга……………………………………………………………81
Частина тридцята третя……………………………………………………………87
Частина тридцята четверта………………………………………………………...90
 
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ «ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ»……95
Частина тридцята п`ята…………………………………………………………….95
Частина тридцята шоста…………………………………………………………...96
Частина тридцята сьома……………………………………………………………98
Частина тридцята восьма…………………………………………………………100
Частина тридцята дев`ята………………………………………………………...105
Частина сорокова…………………………………………………………………107
Частина сорок перша……………………………………………………………..110
Частина сорок друга………………………………………………………………111
                                        
 
 
 
 
 
                                      ПЕРЕДМОВА АВТОРА
        
         Приблизно в 170 році після Різдва Христового з боку Дунаю в Римську імперію вдерлися німецькі варварські племена, а перси зі сходу. На думку імператора Аврелія, порушення миру та спокою, котрі тривали багато років, відбулося лише з тієї причини, що римляни останнім часом занадто ліберально ставилися до християн, отож на них розгнівались язичницькі боги. Віруючі зазнали знущань, жорстокі тортури, однак майже ніхто з них не відрікся Христа. Більш того, мужність і готовність постраждати за свої переконання прихиляли на їхній бік ще більше число колишніх язичників.

         У 303 році Галерій, якого Діоклетіан[1] призначив своїм помічником, намовив імператора видати чотири укази, третій з яких примушував християн приносити жертви римським богам. Тих, що відмовилися його виконувати, катували вогнем, а потім вбивали.

         Проте в XXI столітті переважна більшість тих, котрі називають себе християнами, на роботі, в учбових закладах чи в будь-якому іншому місці воліють за краще не свідчити про віру в Ісуса Христа. Не заперечують своїм родичам, коли в поминальний тиждень їх кличуть на кладовище, аби покласти на могили їжу мертвим. Або ж ідуть з друзями до річки й святкують поганське свято. При цьому виправдовують себе словами апостола Павла:
         «Ідол у світі ніщо»[2], — забуваючи, що він так само сказав:
         «Язичники, приносячи жертви, приносять де́монам, а не Богові. Але я не хочу, щоб ви спільниками для де́монів стали!»[3]…
         Головний герой твору пастор Михайло після прикрого випадку звернувся по допомогу до нечесних людей, аби не зупиняти ремонт церковного дому. Здавалося, чинив він розсудливо, і багато з наших сучасників підтримали б його. Однак була ця мудрість не та, що «зве́рху походить, але земна, тілесна й де́монська»[4].
         Відав, за свою малодушність дасть відповідь перед Богом, адже до керівника церкви особливі вимоги. Заспокоював себе тим, що Ісус вернеться не сьогодні й не завтра, тому, прагнучи святості, ще матиме час  налагодити стосунки з Господом.
         Проте збагнув: часто-густо приносив себе в жертву не Богові, а тим, котрі пропонували легкі шляхи для вирішення негаданих проблем. Крім того, зустріч з Христом, коли «кожен прийме згідно з тим, що́ в тілі робив він, — чи добре, чи лихе́»[5], відбутися може щомиті!
 

         Основна думка повісті «ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ»: в Ісуса немає зго̀ди з бундючними політиками та поблажливими служителями церкви. Як тільки людина прагне поділити всю славу з Господом, у її гордовитому серці виникає непереборне бажання стати вищим за Нього. Проте з книг пророків добре відомо: фальшивих месій та апостолів Бог робить прокляттям і ганьбою перед народами всієї землі.

         «Від кожного, кому да́но багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато пові́рено, від того ще більше жадатимуть»[6], — це Ісусове застереження слід узяти до відома кожному, хто прагне необмеженої влади й шукає прихильності в людей…
          Автор закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, а також магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», що давало йому змогу спілкуватися з відомими творчими особистостями та християнськими лідерами різних деномінацій. Через те згадані проблеми знайомі йому не з чуток.  
Можливі збіги й будь-яка схожість з реальними особами або фактами мають випадковий характер.

Адреса сайту  https://libruk.com.ua/users/112/

                                                        «Я прийду́ незабаром. Тримай, що́ ти маєш,
                                                      щоб твого вінця̀ ніхто не забрав.                                                                   Переможця зроблю́ Я стовпом у Храмі Бога                                                Мого, і він уже не вийде назовні.
                                                      І напишу на ньому Ім'я Бога Мого та ім'я                                                               міста Бога Мого, Нового Єрусалиму,
                                                     що з неба сходить від Бога Мого,
                                                         і нове Ім'я Моє.
                                                       Хто має вухо, хай чує, що́ Дух промовляє                                                                Церква́м!»[7]
 
 
      РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
         ЧИСТЕ СЕРЦЕ
 
 
                                                       Частина перша
 
         Ремонт церковної будівлі мав скінчитися через місяць. Пастор Михайло вже роздумував щодо врочистого відкриття Молитовного дому, навіть під час конференції в Столиці принагідно довідався, коли саме єпископ приїде з довготривалого відрядження, куди він поїхав три тижні тому. Адже після врочистостей його начальник мав би першим виголосити проповідь та освятити культову споруду.
         Повертаючись додому рейсовим автобусом, зателефонував бригадиру Семену й домовився, що остаточно розрахується з робочими завтра, аби вони завершували ремонтні робо̀ти з більш піднесеним настроєм. А ще нагадав про їхню сувору домовленість: від початку до кінця строкового договору на будівельному майданчику діє «сухий закон»…
         З Борисом Михайло ходив до однієї недільної школи, потім майже одночасно вже в різних церквах вони стали дияконами. Па̀стора Івана, Борисового батька, за християнську віру переслідувала колишня влада, з тієї причини, як тільки прийшла мріяна свобода, його із сім’єю запросили переїхати на ПМП в Південну Америку. Михайлова родина також зазнала страждань: у таборах дідусь в Ім’я  Ісуса провів 9 років, однак шукати щастя за кордоном герой віри категорично відмовився. Відав, його онук асимілюється там із цим розбещеним світом, а цього йому несила буде пережити.
         Відтоді минуло 15 років, Борис ніколи не забував свого друга дитинства, коли ж Михайла призначили пастором, то не раз допомагав проводити євангелізаційні заходи. І цього разу на ремонт церкви він кожного місяця надсилав кошти, що їх жертвували небідні парафіяни, отож Михайлові справді було чим наперед розрахуватися з бригадиром. Знявши гроші з банківської карти, пастор розсудив покласти їх до церковного сейфу, після чого поїхав додому готуватися до богослужіння, незважаючи на те, що воно мало відбутися через три дні в неділю.    
         З Семеном домовились зустрітися о восьмій ранку, проте, за звичаєм, Михайло приїхав о сьомій. Помолившись, продивився пошту й вирішив покласти гроші до шухляди, щоб у бригадира Семена не виникло питання: від кого ото пастор ховає гріховні папірці в Божому домі?
 
                                             Частина друга
        
         Відчинивши дверцята старенького сейфу, розгорнув Біблію, куди поклав був американські долари. Однак виявив лише одну асигнацію, на котрій великими літерами було написано: МАТВІЯ 5:37…
         Нагірну проповідь Михайло вивчив разом із Петром напам’ять ще в недільній школі, чим вони хизувались перед іншими християнами, з тієї причини не шукав текст відомого вірша, де написано:
         «Ваше ж слово хай буде: «так-так», «ні-ні». А що більше над це, то те від лукавого».
                Так само чомусь згадав інший вірш, що наказали їм вивчити після закінчення недільної школи:         «Так говорить Господь: Хай не хвалиться мудрий своєю премудрістю, і хай не хвалиться лицар своєю хоробрістю, багатий багатством своїм хай не хвалиться! Бо хто буде хвали́тись, хай хва́литься тільки оцим: що він розуміє та знає Мене, що Я — то Господь!..»[8]
         Спантеличений пастор узяв до рук мобілку, щоб про вразливу подію насамперед повідомити диякона Павла, проте вчасно зупинився: ключ від сейфу був тільки в нього. Коли про зникнення грошей дізнається церковна громада, то до голови якогось ще незрілого християнина прийде думка, ніби пастор умисно вигадав цю історію, аби приховати розтрату коштів на власні потреби. Потім цими припущеннями він ненавмисно поділиться під час обіду з невіруючими родичами, і вже наступного дня все місто буде обговорювати пастора, котрого поплутав нечистий.  
         Звернутися за допомогою в поліцію навіть до приватного детектива було б найбільш безглузде рішення, а щоб дослідити, хто саме вчинив цей зухвалий злочин, то такого бажання в Михайла не виникло. У ту мить він не молився, власним розумом шукав вихід зі складної ситуації. Дійшов висновку: будь-що-будь слід знайти потрібну суму, аби вже сьогодні ввечері розрахуватися з бригадиром.
         — Той, хто поцупив гроші, це також передбачив, через те й написав адресу біблійного вірша, — уголос мовив пастор і став роздумувати, куди піти чи до кого зателефонувати.
         Михайло давно відкладав на авто, ще трохи й зможе купити засіб пересування, щоб уже не добиратися в сѐла їхнього району на електричках чи попутках, де щосереди та щоп’ятниці він проводив служіння. Та й до Столиці бажано їхати на власному транспорті, аби із заздрістю не розглядати іномарки колег на автостоянці біля християнського центру. Однак, щоб узяти з тих грошей і покласти до церковної каси, він не наважився, бо що̀ тоді скаже дружині Тетяні?
         Шкільний Михайлів товариш Віталій до церкви заходив лише на свята, проте своїм однокласником пишався. Підлеглим ставив його за взірець, адже працював старшим менеджером в банку, де порядність і відповідальність, як у будь-якій фінансовій установі, цінуються високо. Отож до нього пастор і вирішив податися. Насамперед подзвонив до Семена й, пославшись на непередбачувані обставини, переніс зустріч на сьому вечора. Бригадир погодився, але натякнув, що він і будівельники вже визначилися, які речі мають намір сьогодні купити, щоб потішити дружин і дітей. А те, що сім`я – це святе, пастору не треба пояснювати. Лише тепер Михайло звернувся до Бога, скінчивши молитву такими словами:
         «За Тобою душа моя тужить вночі, також дух мій в мені шукає Тебе спозара́нку, бо коли на землі Твої судѝ, то ме́шканці світу навчаються правди!»[9]
 
                                                 Частина третя
 
         — Потрібна тобі сума для нас незначна, — мовив Віталій, вислухавши Михайла, — однак для того щоб отримати банківський кредит, належить додати до заяви довідку про доходи. А такої, за визначенням, ваш єпископ видати не владний. Адже всім відомо, що пастори живуть, і слід зазначити не бідно, на пожертви парафіян.
         -  Десятини і приношення в наших церквах ледве покривають борги за комунальні послуги, — не погодився Михайло. – Безперечно, у тебе та інших допитливих клієнтів банку недостовірна інформація. Іноземні громади також останнім часом рідко зараджують. Не буду приховувати, на ремонт церкви присилає з Південної Америки мій друг дитинства. Про це ти, мабуть, знаєш, адже платежі напевне проходять через вашу установу. Однак…
         Віталій Михайла жестом зупинив:
         — Можу порадити тобі людину, котра цю довідку тобі продасть…
         Тепер уже пастор переповнився праведним гнівом і хотів нагадати с ким він власне має справу. Однак банкір вчасно його заспокоїв:
         — Знаю, що ти Богу служиш, і тобі огидно шукати підпори смертельної людини, та ще й такими методами. Але ж той чоловік робить благородну справу! Із твоєї буцімто зарплати він перераховує податки в місцевий бюджет. Зрештою вони, крім усього, ідуть на утримання дитячого будинку, куди ви привозите подарунки на Різдво та на Пасху. Кожен дасть відповідь сам за себе, чи не так говорить Свята Біблія?!
         Переконавши пастора, Віталій написав на серветці номер телефону й перейшов від слів до ді̀ла:
         — Дзвони прямо зараз, через 2 години дістанеш довідку, а о п’ятій в касі отримаєш пільговий кредит, це вже я беру на себе. Затулиш, до речі, ворогам своїм рота: знатимуть, що ти не цураєшся у вільний від церкви час підробляти вантажником на овочевій базі.
         Михайло приготувався виголосити промову щодо любові до ворогів і ненависників, почавши з вірша тієї ж Нагірної проповіді[10], але мовчки підвівся, узяв серветку та подався до виходу…
         Розплатившись з Семеном, розгорнув Новий Заповіт і прочитав уривок з Ісусового повчання, що постійно спадав на думку відтоді, як він вийшов з банку та розмірковував, чи набирати номер телефону того «добродійника»:
                «Увіходьте тісни́ми ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато-хто ходять. Бо тісні́ ті ворота, і вузька́ та дорога, що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її!»[11]
        
                                              Частина четверта
 
         Ремонт завершили через три дні після повернення в Столицю єпископа. У призначений день Михайлів начальник став за новеньку церковну кафедру й проповідував про відкриття Божого Дому, що його збудував був Соломон. Закінчив останніми словами молитви царѐвого посвячення:
         «Нехай буде все серце ваше з Господом, Богом нашим, щоб ходити постановами Його та щоб пильнувати заповіді Його, як цього дня!»[12]
         Після того всі благословляли місцевого пастора, котрий всю душу свою присвятив виконанню Божої справи, однак не можна було сказати, що серце його раділо, і тільки йому було відомо, чому так. Післязавтра належить повернути кредитні гроші, а якщо ні, то за умовами договору через два дні сума боргу збільшиться майже вдвічі. Коли ж єпископ сідав у власне авто, то пастор лише здалеку помахав йому рукою, більше спостерігаючи за машиною. Саме таку нещодавно запропонували  йому в автосалоні. Тесть учора з нагоди свя̀та додав суму, якої не вистачало, і ось через тиждень, щоб дістатися церкви, він не піде на тролейбусну зупинку.
         Якщо позичати гроші в когось з прихожан, то знов доведеться брехати: сказавши правду, Михайло неминуче викриє самого себе. Після того його назвуть принаймні лицеміром, адже в четвер на вечірньому служінні він послався на Господні слова, котрі нікого не залишили байдужими:
                «На сиді́нні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що́ вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того́![13]
         Отож Михайло не знайшов нічого кращого, як знов поїхати до банківського працівника Віталія.
 
                                                 Частина п’ята
        
         Цього разу, аби потрапити на прийом до однокласника, Михайлові довелося стояти в черзі. Аби даремно не гаяти час, відвідувачі голосно обговорювали останню подію, що для пастора стало новиною. У їхньому місті з’явився  ще один банк, що пропонує більші відсотки за депозити та менші – за кредити, ніж інші місцеві фінансові установи, котрі надають такі самі послуги. Через те в багатьох городян, що тримають гроші не в трилітровій банці, виникла спокуса скористатися цією привабливою пропозицією. Більшість із них завітали сюди з тією ціллю, аби оготівкувати депозити та забрати заяви щодо надання кредитів. Усе йшло до того, що банк, де старший менеджер – Михайлів товариш, зазнає величезних збитків…
         — Вихід можна знайти із будь-якого становища, — констатував банкір, коли він з Михайлом лишилися вдвох в непросторому кабінеті. – Ти мисляча людина, у цьому я переконався, навчаючись з тобою в школі. Чудово розумієш, що безплатний сир буває тільки в мишоловці. Цілком  можливо, назбиравши гроші в некомпетентного населення, той банк дуже скоро оголосить себе банкротом. Тоді вже не спасуть ні страйки, ні скарги в прокуратуру, ані звернення до депутатів: вкладникам гроші не повернуть! Однак ми можемо один одному допомогти, а до цього, між іншим, закликає Біблія.
         — Ти знов спонукуєш  мене згадати Нагірну проповідь: «Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвертайсь від нього»[14], — виказав свою обізнаність пастор. – У чому ж я можу зарадити?
         — Отож то і є, що можеш! Під час проповіді або іншого якого повчання, натякни, що не слід надіятися на пусті обіцянки. Треба задовольнятися з малого, щоб згодом отримати більше. А далі, як ілюстрацію, наведеш приклад з новим банком, що обіцяє золоті го̀ри! І так це дохідливо пояснити, щоб у прихожан виникло бажання поділитися цією істиною з родичами, друзями, знайомими або з випадковими попутниками в громадському транспорті.
         Пастор уже хотів заперечити, та Віталій встиг сказати те, чого Михайло не очікував:
         — А твій кредит… Так я на початку розмови сказав: дати тобі раду також цілком можливо! Зараз напишеш заяву, її зміст я тобі продиктую, і борг зможеш сплатити через півроку без усяких відсотків. Сподіваюсь, до того часу тобі вдасться знайти потрібну суму…   
         Додому повертався, їдучи тролейбусом. Коли вийшов, білет кинув у ящик для сміття, однак папірчик туди не потрапив — і зразу почув голос літньої людини:
         — Чоловіче, який ви приклад показуєте моєму онукові? А він, нехай це вам буде відомо, сидить за однією партою з дівчинкою, що ходить до вашої недільної школи. Так, я вас впізнала, ви пастор місцевої церкви, де позавчора відбулося святкове служіння!
         Хлопчик підбіг до Михайла, підібрав талончик і кинув його в урну.  Пастор шукав слова, аби якось себе виправдати; вчасно зупинився і примирливо сказав:
         — Даруйте, будь ласка! – і додав: — Зачекайте хвилинку.
         Підійшов до кіоску, купив морозиво, пиріжок з капустою і підійшов до здивованої бабусі.
         — Осінь тільки почалася, ще досить тепло, отож онукові – холодне солодке, а вам печене…
         «У цьому випадку я придумав, яким чином показати себе в привабливому світлі. Та що скажу, коли Віталіїв банк так само «лопне»?» — і, побачивши біля п’ятиповерхівки дружину Тетяну, відкинув марнотні думки та з усміхненим обличчям  помахав дітям, що стояли біля матері…
                           
                                                 Частина шоста
 
         Минуло майже п’ять місяців, у церкві служіння відбувались за визначеним розкладом. Найприємніше Михайлові було те, що наступного четверга він їхатиме до Столиці на конференцію не поїздом, а на власному транспорті. Однак цілковитого спокою пастор на відчував: дуже скоро треба розрахуватися з банком. Коштів, щоб забезпечити проведення запланованих євангелізаційних заходів, також не вистачало. Пожертви та десятини членів церкви й далі зменшувалися, з тієї причини знову доводилось удаватися по допомогу до іноземця Бориса та до заможних місцевих християн. А ще належало утримувати сім`ю; теща з цього приводу позавчора натякнула, що вона притомилася повсякчас купляти все необхідне онукам. Коли ж згадала висновок апостола Павла: «Хто про своїх, особливо про дома́шніх не дбає, той вирікся віри, і гірший від невірного!»[15] — Михайло почервонів, але нічого так і не сказав у відповідь.
                Щоправда втрутився тесть і наказав дружині не заважити пасторові зрощувати важливі, як на нього, плоди Духа: ла́гідність, до́брість, вірність, мир, а насамперед довготерпіння[16]. От тільки Михайло в глибині серця розумів: усі негаразди — через його малу віру, тому й не отримує того, що в Бога просить. Коли ж учора диякон Павло на вечірньому служінні послався на Ісусову заповідь, пастор укінець зніяковів.
                Ті вірші: « Якщо Ви Мене любите, — Мої заповіді зберігайте! І вблагаю Отця Я, — і Втіши́теля іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував»[17], він знав напам’ять давно. Однак, пригадавши Господні слова:
         «Я, — Я ваш Той Утіши́тель! Хто ж то ти, що боїшся людини смерте́льної й лю́дського сина, що до трави він подібний?»[18] — збагнув, у чому власне причина.       
         Як би там не було гроші слід шукати не тільки для банку, аби ніколи вже не згадувати менеджера Віталія, а й на подарунки. Християнам їхати без них в дитячий будинок непристойно.
         Після другого дня пасторської конференції в готельному номері Михайло поділився наболілим з давнім товаришем Миколою, і як з’ясувалось, у багатьох його колег такі самі проблеми. Микола підказав негайно звернутися до столичного бізнесмена, котрий, на думку деяких християн, небайдужий до духовного й матеріальному стану Церкви. Через день, написавши адресу й номер телефону, товариш пообіцяв, що меценат Володимир неодмінно прийме Михайла в суботу о восьмій вечора.
                                              Частина сьома
        
         — День вихідний, — зауважив Володимир після знайомства з Михайлом, — та саме сьогодні мені нарешті пощастило зустрітись з депутатом. І де б ти думав? Не в бібліотеці, не в Будинку культури, навіть не в синагозі, адже сьогодні субота! У колишньому кінотеатрі влаштували виставку квітів, там я й побачив народного обранця з дружиною. І все для того, щоб наступної пленарної сесії він та його партія не голосували за закон, що дозволяв би одностатеві шлюби. Про це, до речі сказати, просили мене не пастор і не єпископ, а звичайна вчителька з сорокарічним стажем. Їй огидно буде вчити школярів і школярок, що стосовно людей незабаром вживатимуть займенник «воно». Християнські громади також організовують мітинги, пишуть листи президенту, але чомусь ні владу, ні народ така діяльність не вражає. Довіра до Церкви останнім часом упала, і слід визнати: великою мірою непристойна поведінка духовенства посприяла такому стану речей.
         Михайлові знову стало не по собі. Він уже відмовився озвучити те, ради чого прийшов в пізню годину, та бізнесмен його випередив і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що він пастора уважно слухає.
         Михайло, пройнявшись повагою до Володимира, наважився розповісти геть усе, навіть не приховав незлагоди з близькою родичкою.
         — Я тебе, пасторе, почув, ти справді опинився в доволі скрутному становищі. Та гріш була б мені ціна, коли, пославшись на  вигадані проблеми, сказав би тобі:
         «Іди з миром, грійся та їж!»[19]
         І я читаю Біблію! – мовив Володимир украй здивованому пастору. – Щодо твого боргу… У понеділок знову приїзди до Столиці. У моєї секретарки підпишеш документи, що отримав спонсорську допомогу для проведення культурно-просвітницьких заходів серед молоді вашого району, на подарунки вихованцям дитячого будинку, а ще на купівлю продуктових наборів і теплих речей будинкові, де мешкають люди похилого віку. Уже почалася весна, та як кажуть: «готуй сани влітку»! Сума буде цілком достатня. Чеки в магазинах брати не треба, отож перерахуй спочатку банкові борг, а те, що лишиться, використай на добродійність. От тільки особисто даси мені копію документа, де вказана сума, котру ти сплатив за кредит.
         Володимир і Михайло довго дивились один на одного. Перший чекав на відповідь, другий перетравлював хоч і привабливу, та дуже сумнівну, а той кримінального характеру пропозицію.
         — Гадаю, таким способом фінансові органи ми зможемо перехитрити, але ті гроші, що візьму я, призначені знедоленим та соціально незахищеним людям. Це пахне крадіжкою, як тоді я виправдаюсь перед Богом? – спробував заперечити пастор, котрий призначений навчати Божим заповідям, у том числі «Не кради!»[20] 
         — Хіба часто ти будеш їздити на новому авто з родиною, приміром, на природу чи на дачу, якщо, звичайно, вона в тебе є? А ті гроші, що зникли з церковного сейфу, невже ти поцупив? Отож будь спокійний і не переймайся докорами сумління. Бог бачить твоє чисте серце й твої прагнення любити ближнього свого.
         —  «Добрими намірами вимощене пекло», — чинив спротив Михайло.
         Володимир розвів руками і вже рішучим тоном сказав:
         — Іншого виходу я не вбачаю. Як надумаєш, у понеділок отримаєш гроші й матимеш можливість безперешкодно виконувати Божу справу. До речі, я не відаю, що буде у вівторок: усі до одного під Богом ходимо!
         — Так, Ісус повернеться, коли ми не думаємо… «Щоб кожному віддати згідно з діла́ми його!»[21]  – На жаль, я й колеги мої про готовність до зустрічі с Христом проповідуємо не часто. Останніми роками така тема багатьох не тішить, а пугає, — констатував пастор Михайло.
         — Ну, чому так похмуро? Будь бадьорий, і Господь це залічить тобі! А тепер, вибач, друже, у мене також сім`я…
         Михайло, відаючи наперед, що погодиться, мав би радіти. Сьогодні всі негаразди, здається, лишилися позаду, та сумніви далі скребли його душу, бо так говорить Господь Бог:
         «Проклятий той муж, що надію кладе́ на людину, і робить раме́ном своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!»[22]
 
                                             Частина восьма
                 
         Літом оборудку з бізнесменом пастор Михайло поступово став забувати, друга ж дитинства – старшого менеджера банку – узагалі викреслив зі своєї цупкої пам’яті. Коли раптом під кінець червня Володимир вирішив про себе нагадати телефонним дзвінком:
         — Вітаю тебе, пасторе! Чув, що тобою не тільки твої прихожани задоволені. Незважаючи на те, що в будинкові для людей похилого віку харчі, котрі ти їм купив, давно поїли, а багато з теплих речей, не дочекавшись холодів, продали на базарі, тебе згадують там добрим словом. І підлітки стали менше лаятися, а діти-сироти взагалі називають тебе добрим дядьком Михайлом! А ти ще сумнівався в моїй порядності.    
         — Так, без вашої особистої участі про такі успіхи годі було мріяти! – додав пастор те, що бізнесмен вимовити вголос, будучи лагідною й скромною людиною, не наважився.
         — Аби справа ця була записана на небесах! – серйозно зауважив Володимир. – Чи не міг би ти наступного тижня приїхати до Столиці? Витрати на пальне я компенсую. Сподіваюсь, автівка твоя на ходу.
         — Не скаржуся. Відтоді як її купив, лише одного разу звертався в автосервіс. І то була незначна поломка .
         — Отож, у середу тебе можна чекати? Є важлива розмова.
         — Коли можна, то у вівторок або в четвер: у середу та п’ятницю я їду на служіння в сільську місцевість, — з внутрішньою гідністю мовив пастор.
         — Ти заслуговуєш на повагу! Не кожен, навіть духовна особа в наш практичний вік наважується кидати, хоч і не надовго, насиджене місце, відаючи, що та поїздка не дасть жодного прибутку. Тоді завітай до мене в четвер. Візьми із собою дружину та її маму, гадаю, вони з тобою ще ніколи не їздили до Столиці. У такий спосіб ще одна справа буде вирішена…
         У своїх доволі скромних апартаментах столичний бізнесмен Володимир привітався з Михайлом, увімкнув кондиціонер і, не витрачаючи час на  зайві розмови, перейшов до діла:
         — Справа дійсно серйозна. Від початку скажу, що в цьому випадку без твоєї допомоги навряд чи впораюся. Також нехай не спаде тобі на думку: «Ось прийшла година розраховуватися за те, що колись ти став мені в пригоді!»
         — Моєму дідові несила було жити за провідним законом цього світу: «я тобі – ти мені». Тобто, принось у жертву свої гідність, честь, навіть душу, інакше не отримаєш від своїх «покровителів» нагороди. За віру в Ісуса Христа він 9 років страждав у в’язниці.
         Михайлова відповідь примусила Володимира на деякий час замислитись, незважаючи на те, що на початку хотів вразити пастора своєю впевненістю та рішучістю.
         — Постараюся, щоб ти ніколи не відчував себе моїм боржником. Хоча, скажу по правді, так я буду чинити через повагу до твого діда…
         Володимир піднявся й, ніби в цю мить згадавши, чого він власне запросив пастора, розповів наступне:
         — Моїй донці – 19 років. Більше Бог мені дітей не дав, тож, вірогідно, з дитинства я її занадто балував. Кінець кінцем вона зовсім перестала прислуховуватися до моєї думки. І от минулого тижня заявила, що йде з дому, житиме з чоловіком, котрий на 10 років за неї старший. Найжахливіше, той її обранець двічі сидів у тюрмі, і ніяк не за Ісусову віру або за свої переконання, котрі не сподобалися теперішній владі. Він рядовий шахрай, що навіть у злочинному світі немає особливої ваги. Про це я маю достовірні відомості, адже навіть легальний бізнес у нашій країні вимагає зв’язки з кримінальними злочинцями.         
         — Це дуже неприємно. Саме в Біблії написано: «Товариство лихе псує добрі звичаї!»[23]… Та чим я можу зарадити?
         — Можеш! Мені розповіли, що ловелас знаний лиш тим, що має таку причуду: перед тим як іти на «діло», прямує до церкви з куполами. Ставить там свічку перед іконою, хто на ній намальований, не знаю, а потім на колінах довго молиться. Після вдалої крадіжки знов повертається, сповідується панотцеві, аби той відпустив йому гріхи. Переконаний, коли ти з ним, як духовна особа, суворо поговориш, розкажеш про справедливий Суд Божий, який очікує всіх нас дуже скоро, він залишить у спокої нерозумну дівчину! – упевнено мовив батько єдиної доньки.
         — Добре, я спробую. У такому разі влаштуйте нашу зустріч, але наперед нічого не обіцяю.
         -  Сказати по правді, будучи переконаним, що ти обов’язково погодишся, про це вже наперед подумав. Сьогодні ввечері о сьомій до готелю, де ви зупинилися, за тобою приїде службова машина… Твоїй тещі та дружині сподобався готельний номер?
         — Ще б пак! До центру Столиці вони подалися пішки. Тепер справді дякуватимуть Богові, що Він послав їм такого вдалого зятя й чоловіка, — можливо вперше в житті Михайло похвалив самого себе.
        
                                             Частина  дев’ята
 
         Уже наступної неділі після обіду Володимир подзвонив:
         — Є добрі новини! Донька вчора повернулася, щоправда зі слізьми. Підступний злочинець сам її вигнав, пославшись на те, що покохав доньку прокурора. Певна річ, збрехав! Таке лише по радіо «Шансон» співають. А тепер розповідай, як тобі вдалося переконати його!
         — Не буду набивати собі ціну, адже Божа рука це зробила. Прочитав донжуанові тільки те, про що попереджав Ісус Господь учнів Своїх:
                «Неможливо, щоб споку̀си не мали прийти; але горе тому́, через кого приходять вони! Краще б такому було, коли б жо́рно млино́ве на шию йому почепити та й кинути в море, аніж щоб спокусѝв він одно́го з мали́х цих!»[24]
         Він усе збагнув, попросив мене відпустити гріхи, та я роз’яснив, що в цьому випадку належить принести гідний плід покаяння. Це він і зробив, через те й донька ваша повернулася.
         — Тепер я твій боржник! Хоча ні, ми домовились, що нам огидні такі людські стосунки.
         — Дивно, що ви, не будучи членом якої-небудь помісної церкви, осягнули ті речі, що недосяжні багатьом тим, хто називає себе християнином, тобто послідовником Ісуса Христа, — щиро, не маючи на меті ще більш сподобатися співрозмовникові, промовив Михайло.
         — З приводу цього мені є, що тобі розповісти, але не телефоном… Куди їдеш відпочивати?
         — Ще не визначився. Вибір у мене невеликий: батьки мої тепер живуть за 40 кілометрів у селі. Природа в тій місцевості по правді чудова! Там бере початок річка, котра протікає через моє рідне місто. Можливо через два тижні з сім`єю поїдемо саме туди. Є ще варіант, узяти палатку й податися на південне морське узбережжя. Дякувати Богові, тепер маю власний транспорт, — сказав Михайло, однак у голосі його не відчувалося захоплення.
         — Не тільки Богові, — ніби ненароком зауважив доброчинець. — А куди прагне твоя душа?
         Не задумуючись, пастор відповів:
         — Звичайно в Єрусалим, туди, де ступала нога Господа Ісуса. На власні очі побачити ті місця, про які розповідає Біблія, — зітхнув Михайло.
         — Настав час твоїй мрії здійснитися. Сьогодні неділя, у четвер приїзди з дружиною й дітьми до офісу. Мій секретар допоможе оформити закордонні паспорти, щоб найпізніше під кінець серпня літаком ви потрапили в Ізраїль. І жодних заперечень! Це я чиню в Ім’я Ісуса Христа! – знов бізнесмен Володимир здивував пастора обізнаністю з християнською лексикою.
                                             Частина десята
         Прилетівши з Єрусалима до столичного аеропорту, Михайло посадив дружину з дітьми в машину, що на ній приїхав диякон Павло, а сам на маршрутному таксі подався до богословської семінарії, де тимчасово був офіс єпископа Івана.   
         — Про твої враження не питатиму, кожен сприймає Біблійні місця залежно від того, з якою ціллю він в Ізраїль літав. А колись ходили туди пішки! На жаль, чимало служителів церкви, повернувшись, хизуються тим, що на відміну від інших парафіян узагалі мали таку можливість відвідати святі місця. Таким чином славу віддають не Богові, а то̀му, хто цю подорож  організував! Це свідчить, що вони не народилися згори, а такі, як сказав Ісус Никодимові, не побачать Царства Божого[25]. Тобто, не зможуть успадкувати вічне життя!
         — Тобто не достатньо публічно визнати Ісуса своїм Господом і Спасителем? Адже після молитви покаяння, як ми стверджуємо, їхні імена записуються в Книгу Життя!
         — По правді записуються! От тільки згадаймо слова̀, що надто вразили Ісусових послідовників. Після того багато хто з учнів відпали й уже не ходили з Учителем. Та й ті, що лишилися, тільки згодом, у день П’ятидесятниці, коли Дух Святий злинув на них, збагнули справжній зміст Його науки.
         — Я їх пам’ятаю:
         «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу́ Я останнього дня»[26].
         Що таке «споживати тіло», відомо з Нового Заповіту: «На початку було Слово, а Слово в Бога було́, і Бог було Слово». Також «Слово сталося тілом, і перебува́ло між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Одноро́дженого від Отця»[27]. Тобто треба постійно перебувати в Божому слові, читаючи Біблію.
         — Не лише уважно читати, а й виконувати те, що Господь заповідав! – додав єпископ.
         — Згоден, а до чого ж тоді «пити Ісусову кров»? Вживати кров суворо забороняється  і в Старому, і Новому Заповітах. Маю на думці, Ісус не тільки  встановив Причастя, як його ми розуміємо, згадуючи страждання Христа та Його пролиту кров за гріхи всього людства. Я чув багато тлумачень, та, слід визнати, жодне з них мене не переконало.
         — Це й не дивно! Слід не зупинятися, уважаючи, ніби все осягнув, а молитися й далі, щоб Дух Святий напоумив на всяку правду. У книгах Левіт і в Повторенні Закону дійсно  заборонено їсти кров, але там само написано, що «кров — вона душа, і ти не будеш їсти душі разом з м'ясом»[28]. А що ж, на твою думку, душа? 
         — Це внутрішній світ людини, її почуття, емоції, враження, думки, — відповів Михайло, глибоко в серці образившись, що єпископ йому, па̀сторові, ставить такі «дитячі» питання.
         — Саме так! Цю істину можна довести багатьма Біблійними текстами. Тут я наведу заклик апостола Павла, і ти нарешті зрозумієш, до чого власне я веду:     «Нехай у вас будуть ті самі думки́, що й у Христі Ісусі!»[29]
         — Пити Ісусову кров, — ухопив Михайло думку єпископа, — означає мислити, поводитись, відчувати, як Сам Христос.
         — А тепер ще раз прочитаю той вірш, з якого ми почали: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу́ Я останнього дня».
         — Виходить, той має вічне життя, хто після покаяння прагне у всьому бути таким, Яким був Ісус Христос.
         — Так. Хто ж і далі свідомо грішить, сподіваючись, що Господь Бог постійно буде прощати, той зневажає Божого Сина й знецінює Його пролиту кров. Таких гордовитих людей Господь викреслює з Книги Життя, — зробив остаточний висновок єпископ Іван.
         — Однак це занадто високі вимоги! Я, наприклад, не можу стверджувати, що в усьому поводжуся, як Спаситель Христос. Узагалі, хто тоді може спастись?
         — Таке питання вже ставили. – Єпископ Іван розгорнув Новий Заповіт і прочитав:
                 «Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й спитали: «Хто́ ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, та можливе все Богові»[30].
         Однак у той день, коли повернеться Ісус, Він не згадає наші помилки, якщо ми не лише словами, а й усім своїм серцем і всією душею прагнули бути такими, як наш Спаситель Господь…
         Їдучи в автобусі зі Столиці у своє рідне місто й пригадуючи події останнього року, Михайло вже не був таким впевненим, як раніше, що вспадкує вічне життя. Адже уго̀ди з банкіром і бізнесменом аж ніяк не були чистими перед Святим Небесним Отцем. Тієї хвилини він мав бажання подзвонити до Володимира й рішуче відмовитися від подальшого з ним «співробітництва». А ще дати слово, що при першій нагоді поверне гроші, узяті на сплату боргів. Однак збагнув, важко буде йому втратити те, що він тепер має. Водночас сподівався на піст і молитви, котрі в майбутньому допоможуть у всьому покладатись не на людину, а на Бога Творця.
         Михайло розгорнув Біблію й прочитав вірша, що часто надихав у ті похмурі та непевні дні, коли дух його слабнув. Здавалося, Господь десь далеко в той час, як безбожники зухвало підносяться, уважаючи, ніби теперішнє й майбутнє світу залежить тільки від них:
         «Побачте тепер, що це Я, Я – і немає Бога, крім Мене. Я побиваю і Я оживляю, і не врятує ніхто від Моєї руки!»[31]
 
                                             Частина одинадцята
 
         Коли наступного дня подзвонив Володимир, Михайло мав намір рішуче відмовитися від будь-який пропозицій, нехай це й сприятиме вирішенню невідкладних питань щодо духовного й матеріального збудування церкви.
         — Доброго дня, Михайле! Для Божого слуги кожна година має свою цінність, тому несприятливих днів за визначенням бути не може!
         — Через те й не читаю гороскопи, навіть не слухаю прогноз погоди, хіба що цікавлюся нею перед подією, котра стосується не тільки мене, — упевнено мовив пастор й приготувався долати спокуси, котрі штовхатимуть його в безодню.
         — Звертаюсь до тебе, як до духовної людини, отож, маю надію, ти мені не відмовиш. Завтра спливає рік від смерті мого рідного брата. Приїзди, будь ласка, адже колись обіцяв відверто поговорити з тобою. Краще під вечір: знаю, тобі неприємно буде слухати безглузді теревені підпитих друзів і родичів під час поминального обіду…
         Володимир, не чекаючи ствердної відповіді, поклав трубку, а коли Михайло до нього приїхав, розповів наступне:
         -  Брат мій Петро старший за мене на шість років, але міцним здоров’ям відрізнявся не тільки від однолітків. На відміну від інших, ніколи не хворів, довгий час грав за футбольну команду першої ліги. Серйозно пошкодивши ногу, спортивну кар’єру вимушений був закінчити, проте спонсори, що утримували команду, допомогли йому розпочати власну справу. Покликав і мене, відтоді ми стали торгувати спортивним інвентарем і одягом.
         Службовці й продавці нашого магазину, як усі працівники торгівлі, забов`язані проходити медичну комісію.
         — З цим я знайомий. Моя дружина працює на кондитерській фабриці, — помітивши, що Володимир зараз його не чує, Михайло далі уважно слухав.
         — Щоб уникнути зайвих розмов, я та Петро теж пішли до поліклініки, тоді в мого брата й виявили пухлину головного мозку. Він не курив, не зловживав алкоголем, хоча, як потім з’ясувалося, ці шкідливі звички не сприяють розвитку злоякісних утворень.
         Володимир зупинився, витягнув із шухляди пачку цигарок, запальничку, але, потримавши їх у руках, поклав ці речі назад.
         — У ті дні чомусь згадав я пастора Івана. Якось він зайшов до нашого магазину, щоб купити в нас спортивний одяг дітям-інвалідам. Перед тим як піти, він запросив мене на богослужіння в церкву, прочитавши вірші з Біблії:
                «Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб оде́ржали вѝ! Кожен змагу́н від усього стримується; вони, щоб тлінний прийняти вінок, але ми — щоб нетлінний»[32].
         Пославшись на термінові справи, я відмовився, пообіцявши завітати до церкви при першій нагоді. Ніяк не думав, що вдруге зустрітися з ним доведеться в лиху годину… За Петра молилася вся церква, пастор узяв триденний піст  — і сталося диво! Через два тижні, коли брат лежав у лікарні й готувався до складної операції, під час якої він, найімовірніше, помер би, рентген показав, що пухлина зникла!
         — «Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею!»[33] сказав учням Ісус, коли захворів Лазар. Згодом Він його воскресив! — не міг Михайло не згадати цю історичну подію.
         — Дійсно так! – погодився Володимир. — Проте чоловіка, що тридцять і вісім років був недужим, Христос попередив:
         «Ось ви́дужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гі̀ршого!»[34]
         Ці самі слова сказав брату Петру пастор Іван.
         — На жаль, після такого чуда не кожен пастор або  єпископ наважується нагадати зціленому, що тепер він має ходити в святості, читати Біблію, за будь-яких обставин відвідувати церкву, інакше хвороба повернеться! Дуже не хочеться говорити негативне в ті години, коли всі радіють, прославляють Бога й священика, через якого Він діяв. Багато відомих служителів у той сприятливий період починали падіння: як тільки людина прагне ділити всю славу з Господом, у її гордовитому серці виникає непереборне бажання стати вищим  за Нього.
         Що стосується твого брата Петра… — Михайло розгорнув Новий Заповіт і прочитав:
                — «Коли дух нечистий виходить з людини, то блукає місцями безводними, відпочинку шукаючи, але, не знаходячи, каже: «Вернуся до хати своєї, звідки я вийшов». А як вернеться він, то хату знаходить заметену й прибрану. Тоді він іде та й приводить сімох інших духів, лютіших за себе, і входять вони та й живуть там. І буде останнє людині тій гірше за перше!»[35] 
         А ракові хвороби мають духовну основу!
         — Після одужання, — згадував Володимир, — Петро ходив до церкви на кожне служіння, однак, відчуваючи себе Божим мазунчиком, з погордою став поводитися з братами та сестрами в Христі. Інколи дозволяв собі випити вина, непристойно лаявся перед своїми дітьми, урешті-решт розвівся з дружиною та зійшовся з привабливою дівчиною, що працювала в нашому магазині. Та вже через півроку став почувати себе гірше, цього разу в нього виявили  пухлину в легенях. Каявся перед Господом Богом, просив прощення в пастора та перед церквою, але скоро помер, захлинувшись кров’ю…
         — Коли так, він не втратив спасіння. І це милість Божа! Господь забрав його, щоб не скоїв Петро чого гіршого, — спробував заспокоїти Михайло Володимира. — Але перебуватиме твій брат далеко від Божого престолу.
         — Та що там! – махнув рукою володар мережі магазинів спортивних товарів. — Тепер мені самому слід подумати про вічність, однак клопоти та марнотні справи не дають коли вгору глянути. Намагаюсь хоч якось виправдати себе перед Богом, власне з цієї причини допомагаю церкві та благодійним фондам.
         Володимир затих, але через кілька хвилин у пастора все-таки спитав:
         — У той день, як даватиму звіт  Творцеві, згадаються мені добрі справи?
         — Я не суддя, але ось що розповідається в Новому Заповіті. Ця подія, котра сталася під час земного служіння Спасителя, і досі вражає мене:
                «І ото одна жінка, що дванадцять літ хворою на кровотечу була́, приступила зза́ду й доторкнулась до кра́ю одежі Його. Бо вона говорила про себе: «Коли хоч доторкнуся одежі Його, то одужаю». 
         Ісус, обернувшись, побачив її та й сказав:
         «Будь бадьо́рою, до́чко, твоя віра спасла тебе!»[36]
 
                                       Частина дванадцята
 
         Через два дні Михайлова дружина Тетяна вмовила чоловіка зранку поїхати на місцевий ринок, для того щоб купити все необхідне на тиждень. Аби дістатися павільйонів, де продають овочі й фрукти, подружжю слід було пройти через ряди, куди сходяться любителі міцних напоїв. Пастор старався не дивитися навкруги, узагалі не затримуватися в цьому злачному місці, щоб, бува, хтось з постійних відвідувачів не припустив, ніби тут є товари, котрі йому також до вподоби. 
         Однак, скоса глянувши ліворуч, за прилавком він узрів доволі знайоме обличчя. То була сестра Карина, солістка їхнього церковного хору. Пастор зупинився, привітавшись, купив банку огірків, що, імовірно, були супутнім товаром у відділі горілчаних виробів, і стиха попросив Карину завтра ввечері після репетиції зайти до його кабінету…   
                — Знаю, пасторе, що ви хочете мені сказати:
         «Не годиться християнці, котра до того ж співає в церковному хорі, продавати вино, горілку та цигарки. Цим даєш ти привід недоброзичливцям говорити лихе про кожного, хто вірує в Ісуса!» — випередила Карина свого духовного наставника.
         — Саме так! – переповнився пастор праведним гнівом. — І наперед зазначу, що це гріх, йому немає виправдання. Коли я ще був дияконом, за такі речі відлучали від церкви. Хоча тоді нікому навіть не спадало на думку продавати те, що створив ворог людський – диявол!
         Карина мовчала, коли ж пастор Михайло вгамувався й сів на стілець, дещо йому розповіла:
         — Те, що мій чоловік невіруючий, і дозволяє собі, бувши напідпитку, піднімати на мене руку, ви знаєте. Проте не казала вам, що моя  єдина донька хворіє, з народження погано чує й бачить. Її всякчас треба доглядати, через це я не маю можливості працювати на виробництві чи в офісі, де визначений робочий графік. У мене є подруга Світлана, з нею ми дружимо з дитинства. На базарі працює давно, отож запропонувала їй допомагати. Надумала вона виїхати на ПМП до Великобританії, однак за кордоном не бажає працювати прибиральницею, як більшість наших співвітчизників. Вступила до місцевого університету, щоб досконало знати англійську мову.
         Михайло опустив очі й кілька хвилин думав, що Карині відповісти, аби її не образити, і разом з тим у жодному разі не йти на поступки.
         — Не можна лишати те, як є, обов’язково треба щось змінювати.
         — На тому ж базарі я шукала іншу роботу, де торгують пристойними товарами, — не виправдовуючись, пояснила ситуацію Карина. — Та коли власники павільйонів довідувалися про мою хвору доньку й необхідність створити мені особливий графік, розводили руками й радили звернутись до того або іншого. Однак результат був той самий: ніхто не хоче зо мною зв’язуватися, тим більше офіційно мене працевлаштовувати, щоб згодом я не заявила про свої права.
         — Добре, що ти пропонуєш? – примирливо спитав пастор.
         — Найпізніше через три місяці, не закінчуючи університету, Світлана поїде в Англію. На її місце прийде Валя, що торгує овочами, адже продавати вино та горілку значно вигідніше. Тоді я займу Валине місце, і всім буде добре! — задоволено виклала хитромудру комбінацію сестра Карина. – А поки…
         — Ти й далі чинитимеш гріх, а я маю, проходячи мимо тебе на базарі, в прямому й переносному розумінні заплющувати очі.  
         — Ісус знає моє чисте серце, тому простить мені. Ви самі навчаєте, що Господь довготерпеливий і милостивий. Крім того, у мене немає бажання ходити до сусідньої церкви. Там учитель недільної школи – гінеколог. Так вона не цурається робити аборти, коли хтось з різних причин відмовляється народжувати дитину. Я не довірю такій особі мою доньку! – уже сміливо мовила матір, котра небайдужа до того, хто саме навчає дітей духовним і моральним істинам.
         — Це по правді жахливо! І дехто заявляє, наприклад, по телебаченню та на інтернет-порталах, котрі мають християнську символіку, що в цьому немає гріха. Ще років п’ять тому такого не можна було навіть припустити! — відверто обурився пастор Михайло. – Це Христос передбачив:
                «Постане багато фальшивих пророків — і зведу́ть багатьох. І через розрі́ст беззаконства любов багатьох охоло́не. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасе́ний[37],   — тому Ісус насправді дуже скоро повернеться!
         Отже працюй, а я буду молитися, щоб Господь вберіг тебе від лихих і непорядних людей, котрим ти вимушена продавати нѐчисть.     
          Коли Карина вийшла, Михайло збагнув, що знов пішов на компроміс, аби зберігати видимий мир і благополуччя в церковній громаді, де єпископ Іван рукопоклав його пастором. Так само сплив на поверхню меркантильний інтерес: сестра хоч так, а працює й має можливість принести десятину. Ще Михайло розгадав, звідки вона приносить консервацію, коли до них приїздять гості з інших церков.
         Пастор став на коліна, підняв руки й у молитві звернувся  до Бога:
         — Ти, Господи, знаєш, що з дитинства служу Тобі і йду туди, куди Ти кличеш мене! Я не роблю кар’єру, як декотрі, що не змогли досягти бажаного успіху в цьому світові, і тепер використовують Церкву, аби здобути популярність і славу серед віруючих у Тебе всім серцем своїм! Однак Дух Твій свідчить, що далі й далі я скочуюся вниз. Отож дай мені сили зупинитися, щоб остаточно не втратити стосунки з Тобою, моїм Небесним Отцем!
         Тієї ж миті  Ісус відповів йому словами, котрі сказав послідовникам Своїм:       
                «Хто кохає душу свою, той погубить її. Хто ж нена́видить душу свою на цім світі, збереже її у вічне життя. Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошану́є Отець»[38]…
 
 
 
 
                           РОЗДІЛ ДРУГИЙ
                «ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЛЮБИТЕ…»
 
                                           Частина тринадцята
         У лютому, як було заплановано перед початком року, приїхав єпископ, для того щоб помолитися з віруючими помісної церкви. Після співу псалмів духовний наставник запросив віруючих сісти: ця служба припускає близьке спілкування не тільки під час загальної молитви. Знайшовши сторінки, де записана Нагірна проповідь, єпископ Іван прочитав такі слова:
         — «Ви чули, що було стародавнім наказане: «Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові». А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого, підпаде судові; а хто скаже на брата свого: «рака̀»[39], підпадає верховному судові, а хто скаже: «дурний», підпадає геєні вогненній. Отже, якщо принесеш дар твій до жерто̀вника й там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш отут да̀ра свого перед жертовником, і піди перш примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій»[40], що для юдеїв було новим і в їхньому уявленні незбагненним.
         В епоху Старого Заповіту, того часу, коли євреї підпорядковувалися Закону, що був даний Богом через Мойсея, його порушник просто зобов'язаний був принести жертву за гріх. То був єдиний спосіб відновити доступ до Всевишнього, адже беззаконня розривало колишній зв'язок з Творцем. Грішна людина приводила жертовну тварину до скинії[41] й, опустивши руки на голову, наприклад, ягняти, сповідувала скоєний гріх. Після того віддавала його священикам та Левітам, котрі заколену тварину спалювали на жертовнику. Таким чином принесення жертви супроводжувалося молитвою, тільки тоді Господь прощав порушника Закону. Однак наступний гріх знову робив чоловіка безнадійно винуватим перед Богом.
         Ісус, як ми знаємо, за гріхи кожного приніс у жертву Самого Себе, тому віруючі Нового Завіту закликають Його Ім'я, адже тепер немає потреби приносити в жертву ягнят або інших тварин. У той же час в Об’явленні, — єпископ розгорнув останню книгу Нового Завіту, — розповідається, як Іоанн Богослов побачив Ангола, що «став перед жертовником, тримаючи золоту кадильницю; і дано йому було багато пахощів, щоб до молито̀в усіх святих додав на золотого жертовника, який перед престолом. І знявся дим кадильний з молитвами святих від руки Ангола перед Богом!»[42]
         Сказав і прочитав я це вам з тією лише ціллю, щоб урешті-решт ми осягнули: тепер наша жертва — щира молитва до Господа Бога, Який чує й прощає гріхи, адже Сам Ісус заступається за нас перед Його престолом. Саме в Новому Завіті Петро, ​​апостол Христа, відкрив те, що через свої гордість і самоправедність ми забуваємо:
         «Відступѝся від злого та роби добро, шукай миру й женися за ним; бо очі Господні — до праведних, а вуха Його — до їхніх прохань, а Господнє лице — на злочинців, щоб винищити їх із землі»[43].
         Єпископ зупинився й несподівано запитав:
         — Як вам здається, до чого я веду?
         Диякон Павло упевнено відповів:
         — З того, що ви сказали, я зробив висновок: доти гріх розділяє нас із Богом, поки ми не визнаємо його перед тим, кого несправедливо образили. Або іншими недобрими вчинками завинили перед Господом. Отож слова Ісуса Христа:
         «Піди перш примирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій», які ви озвучили, виявляється, для нас, християн, мають величезну цінність! Тому що інакше, як би ми не старалися перебувати в молитві й навіть пості, які добрі справи б не робили, Святий Бог почути нас і відповісти не може.
         — Так, Павле! Більш того, не повинні ми виправдовувати самих себе й тоді, коли принизили когось, на наш погляд, заслужено. Новозавітна заповідь нам говорить: «Нікому не платіть злом за зло, але дбайте про до̀бре перед усіма людьми!»[44]
         Виконати потрібно також її, якщо дійсно сподіваємося на те, що Господь благословить і на будь-які прохання дасть відповідь.
         Буває, і таке трапляється досить часто, що не поспішаємо примиритися з ближнім своїм, відкладаючи відверту з ним бесіду на потім. Усі дні після конфлікту очікуємо, що він сам звернеться до нас з покаянням, уважаючи його грішнішим за себе. Відвертаємо від нього обличчя, удаємо, що «кривдника» тоді не помітили, не відчиняємо, коли він стоїть біля наших дверей і стукає, навіть знаючи те, що того часу брат має серйозну проблему. Засуджуємо його в серці, а перед людьми називаємо себе християнами й віруючими Нового Завіту, однак саме в ньому до нас питання:
         «Один Законодавець і Суддя, що може спасти й погубити: а ти хто такий, що осуджуєш ближнього?»[45]
         Надійде година, коли вже не зустрінеш брата або сестру на шляху, не зможеш відновити стосунки з ними, а все тому, що даватимеш відповідь перед Божим престолом. Будучи знаменитими та шанованими людьми, називаючи себе апостолами й пророками, на Божому Суді вони триматимуться впевнено. Коли прийде черга дати за свої діяння звіт, то впевнено скажуть:
         «Господи! Господи! Чи не від Твого І̀мені ми пророкували, хіба не Твоїм Ім'я̀м демонів виганяли? І не Ім'ям Твоїм чу̀да великі творили?»
         Проте, як написано, Він їм оголосить:
         «Я ніколи не знав вас; Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!»[46]         Вони й не думали, що прийде їм кінець…
         Єпископ Іван зупинився, виникла незвична на таких зборах тиша. Чути було, як на вулиці дехто просив терміново до нього приїхати, інакше трапиться велика біда. Сталося б це не сьогодні, то багато з них поривалися б вийти й помолитись за нещасну людину. Адже один Бог може допомогти без жахливих наслідків подолати будь-які проблеми.
         Тієї хвилини кожен думав про своє, згадуючи, що ось перед сном стане перед Богом у молитві, однак чи почує Господь, коли відомо Йому: не з усіма ти примирився, когось згадував недобрим словом, або свідомо грішив, сподіваючись, що Бог, як завжди, пробачить. Є брат чи сестра, або просто знайомі, з якими нещодавно сварився, залишивши їх із твердим переконанням: якщо хто винен, так це виключно вони.
         Брат Віктор, ніби говорячи собі самому, сказав:
         — Сьогодні додому я одразу не поїду, є ще люди, побачити яких мені потрібно дуже скоро. — Потім, повернувшись праворуч, звернувся до сусіда, кажучи: — Прости й ти мене, брате Борисе! У неділю, як фахівця, просив зайти до мене, полагодити в квартирі кран, ти ж відповів:
         «Вибач, Вікторе, але до середи маю виконати термінове замовлення, інакше отримаю догану від начальства, а клієнт серйозний, вимагає виконати всю роботу точно в обумовлений термін!»
         Припустив, що ти знайшов лише причину, аби свій дорогоцінний час не витрачати на таку скромну особу, як я.
         Борис від несподіванки здригнувся: того дня він дуже втомився отож слухав не досить уважно. Замислившись, хвилини через дві промовив:
         — Я так само неправий перед тобою, а отже, згрішив перед Небесним Отцем. Як би не був заклопотаний, цілком міг на час лишити сім`ю, навіть, можливо, не спати зайву годину, а все ж прийти й допомогти; хоча від цього жодної вигоди не мав би. Бра̀ти гроші з тебе, усе одне, що вимагати що-небудь від Господа Бога, від Якого, все, що тепер маю, отримав да̀рмо. Тепер розумію, чому останні дні на роботі виходило у нас не так добре, як раніше. Через це замовник заплатив нам значно менше, ніж домовлялися. Прости мені, брате, постараюся бути до тебе та до інших уважнішим. Правильно навчав Ісус:
         «Як хочете, щоб з вами чинили люди, так само чиніть їм і ви!»[47]
         Віктор і Борис, не змовляючись, устали, привітали один одного — і це був не ритуал, зроблено то було від чистого серця: обидва вони щиро бажали примиритися, і тим самим відновити стосунки з Богом.
         Дивлячись на них, єпископ мовив:
         — Так повинні чинити всі, котрі називають себе християнами. Піклуючись, насамперед про ближніх, а вже потім за себе та свій дім. Якщо, звичайно, бажаєте, щоб Бог благословив особисто вас і вашу, може бути, дуже численну родину. Апостол Іоанн, ще за юних літ навчений Ісусом, зробив важливий висновок:
         «Хто говорить: «я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той неправдомовець; бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?»[48]
         І справді, ці слова затуляють уста всякому, хто йде до церкви, аби збагатитися, чи то з бажанням мати владу над людьми, від самого початку знаючи, що служить він іншому богові…
         Якщо стверджуємо, що виконуємо Царський Закон, разом із тим принижуємо, ображаємо, а то й насміхаємося над ближніми, — марно чи ні, зовсім неважливо, — то вже самі себе засудили й викликали праведний Господній гнів. Також і любов до Бога, Котрий написав заповіді на кам'яних скрижалях Своїм перстом, означає, що ніколи вже не будеш байдужим до брата чи сестри. Неможливо залишатися ледь теплим, коли Дух Святий живе всередині тебе! Більш того, спасеться той, хто прагне бути щирим, люблячим і жертовним; тільки запечатаний Духом Бога живого здатний поводитися праведно та вспадкувати Небесне Царство Отця.
         «Якщо ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте!»[49] — звелів Ісус учням, а перша з них: «люби свого ближнього, як самого себе»…
 
                                      Частина чотирнадцята
 
         Після молитовного служіння Михайло поривався, не враховуючи наслідки, розповісти все, що сталось, єпископу, починаючи від угоди з банкіром Віталієм, закінчуючи компромісом, на який він пішов з сестрою Кариною. Час спливав, до початку  пастирської конференції, де він мав проповідувати на тему «Послання до семи церков»[50],  лишався день, але Михайло так і не ризикнув сповідатися: після того як гріхи стануть явними, навряд чи далі обійматиме пасторську посаду.  Відав, за свою малодушність він дасть відповідь перед Богом, адже до керівника церкви особливі вимоги. Проте заспокоював себе тим, що Ісус вернеться не сьогодні й не завтра, тому, прагнучи святості, буде ще час  налагодити стосунки з Господом.
         Як їхав до Столиці, мусив був пригальмувати: вантажівка зіткнулась з іномаркою, на дорозі лежали жертви трагедії. Зустріч з Богом, коли «кожен прийме згідно з тим, що́ в тілі робив він, — чи добре, чи лихе́»[51], — відбутися може щомиті!
         Через те міцно вирішив поговорити з єпископом Іваном при першій нагоді під час конференції.              
         Другого дня ввечері, увійшовши до кімнати, застав там брата, котрий саме збирався після далекої дороги відпочити. Познайомившись, Роман дізнався, що його сусід — пастор Ігор, і, незважаючи на те, що Ігор був старший за нього років на десять, дуже швидко з ним здружився. Поспілкуватися довго їм не вдавалося: кожного дня па̀стори слухали спікерів, серед яких були й вони. У п'ятницю, пригадавши історію зникнення грошей із церковного сейфу,  Михайло ніби жартома сказав:
         — Якщо ти знову забудеш своє портмоне на столі, то я, вибач мені, візьму звідти гроші й куплю величезний букет квітів сестрі Соні, котра в нашій кімнаті прибирає. Отримати на початку весни такий подарунок, думаю, буде вельми приємно!
         Ігор, хоча посміхнувся, чомусь не відповів, щось прошепотів і, поклавши гаманець у кишеню піджака, вийшов з кімнати та попрямував до актової зали… Лише наступного дня ввечері, після того як приїхали з центру міста, де були вони на християнському концерті в столичній філармонії, нарешті змогли, не поспішаючи, поговорити.
                                     Частина п’ятнадцята
        
         Тепер Ігор усе-таки зважився на те, щоб розповісти, чому насправді не відреагував на жарт брата Михайла:
         — Колись я вчився в семінарії, її закінчивши, повернувся до своєї церкви, котра допомагала мені матеріально: за рік до того мої батьки померли, а серед моїх родичів віруючих ще тоді не було. Саме з тієї причини приймав і приймаю слова Апостола:
         «Ви знаєте благодать Господа нашого Ісуса Христа, Який, бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатилися Його убозтвом»[52], а Він дійсно був і є багатий любов'ю та співчуттям до нас. Охрестившись, залишив престижне ремесло, затишний будинок і добру сім'ю, щоб виконати волю Свого Небесного Отця.
         Того дня, коли рукопокла̀ли  мене дияконом[53], не те щоб попередили, але нагадали, що пасторам та їх помічникам у нашій деномінації заведено, як правило, бути одруженими.
         «Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і кожна хай має свого чоловіка»[54], — з чим, слід помітити, абсолютно згоден. Я дуже поважаю тих людей, котрі, як сказав Ісус:
         «Самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай умістить!»[55] — мені ж це важко прийняти та у свій розум помістити. Хоча той же Апостол Павло, на якого вже двічі посилався, почав своє служіння, судячи з його листів, неодруженим.
         Ніяк не можу сказати, що чинив цілеспрямовано, бажаючи зняти щодо мене всі питання, серйозно став замислюватися про те, щоб мати не просто супутницю життя, але насамперед ту, яка в моєму служінні була б не перешкодою, а помічницею. Буває, на жаль, таке, коли захопившись виключно почуттями або пошуком підходящої для всіх кандидатури, молодий служитель церкви, одружившись, несе важкий хрест.     
         З сестрою Дариною я познайомився на святі Пасхи після зборів, коли допомагав накривати величезний стіл, складений з кількох, для того щоб усі одразу мали можливість за нього сісти. Природно, помічав Дарину в церкві раніше, і мені здалося, ніби проповіді мої вона слухала уважно, записуючи найважливіше в зошит. Батьки її були членами тієї ж християнської громади, що моїм тоді ще таємним планам тільки сприяло. У Дарининої подруги, котру звали Клавдія, наприкінці весни був День народження. Отож у вузькому колі друзів і родичів трапилась нагода дізнатися один про одного краще.
         Клава завжди намагалася бути поруч, виявляючи мені особливі знаки уваги. Припускав, що хоче підтримати свою найкращу подругу, отож такій поведінці тоді я значення не надавав, більш того, радів, що вона мене цим підтримувала. Адже лишатися братові й сестрі наодинці, наприклад, у будинкові, не бажано, і це правильно, тому вільно чи мимоволі Клавдія була присутня при наших розмовах. Однак не заважала, а більше мовчала. Аби вона не відчувала себе такою самотньою, не раз намагався взяти із собою, ідучи на місце зустрічі, декого з друзів; Клава ж, дізнавшись про мої добрі наміри, робити це суворо заборонила.
         Минуло літо, і я після посту й молитви прийшов до Дарининого  дому один; як уже говорив, на той час батьків моїх не стало. Про мету відвідування їх сім'ї розповідати мені довго не довелося: з цього приводу, виявляється, мене вже чекали. Запросивши нашого пастора й отримавши від нього згоду, на недільному служінні оголосили про наші заручини, а через два місяці в присутності церкви нас повинні були поєднати. Щоб Сам Господь, як написано в книзі пророка Малахія, був свідком між мною та дружиною юності моєї; аби я ніколи проти неї не чинив віроломно[56].
         Через кілька тижнів після тих подій, у Клави серйозно захворів рідний дядько, котрий після батькової смерті став для неї дуже близьким. Крім того, усі добре розуміли, якщо помре він у найближчий час, то день нашого весілля, імовірно, доведеться на деякий час відкласти, адже на святі Клава для Дарини повинна була бути найбажанішою гостею.
         Будучи помічником пастора, не раз ходив я до хворого дядька додому, де ми молилися й міркували про ті важливі питання, що у мене виникали, коли читав Біблію. Він, хоч у християнських навчальних закладах не навчався, маючи досвід і Божу мудрість, давав мені корисні настанови, котрі важать для мене до сих пір.
         Зустрічаючи привітно й радісно, ​​мав цілком упевнений вигляд, так що з боку ніхто не міг помітити, що жити на цій землі йому недовго. Відчував сильний фізичний біль, але ліки, що містять наркотики, прописані лікарем, уживати відмовлявся. Утішала його молитва — спілкування з Небесним Отцем і віра в те, що ось дуже скоро зустрінеться зі Спасителем Христом! Пам'ятаючи чудову обітницю:
         «Переможцеві дозволю сісти зі Мною на престолі Моєму, як і Я переміг, і з Отцем Моїм сів на престолі Його!»[57] — за життя на землі не чіплявся, помер легко, не плачучи й не страждаючи, адже чекало його святе місто, Новий Єрусалим...
         Наступного дня після похорону Клавині родичі несподівано запросили мене в дядьків будинок, і без привітання хтось із них прямо мені заявив:     «Пропали гроші, які покійний тримав у столі, де, крім усього, лежала його Біблія. Її ти давав йому до рук, коли він про це просив. Розійдімося, Ігорю, мирно: ти їх поверни, ну, може бути за винятком тих, що встиг витратити. Нам добре відомо, зранку ти їздив в сусідній район на ярмарок; і бачили, приїхав звідти не з порожніми руками. З нашого боку, обіцяємо: про те, що трапилось, ніхто ніколи не дізнається».
         Сам розумієш, що̀ відчував я тієї хвилини в моєму серці! Виправдовуватися перед ними не став, і не з тієї причини, що так навчав Своїх послідовників Ісус:
         «Хай буде слово ваше: «так, так», «ні, ні»; а що більше над це, те від лукавого»[58], — тоді я взагалі втратив здатність що-небудь відповідати або говорити! І це, думаю, було від Бога, щоб у гніві моєму не сказав чогось зайвого.
         Вийшов на вулицю та попрямував до будинку пастора, що був на пенсії, тому знайти його після обіду було не важко. Зайшов до нього в кімнату, передав розмову в будинку покійного й, сівши на стілець, замовк та потроху оговтувався. Певна річ, пастор намагався мене остаточно заспокоїти, що, урешті-решт, йому майже вдалося. Обіцяв негайно в усьому розібратися, запропонував з ним пообідати, і вже за столом розповів кілька подібних історій зі свого пасторського життя.
         Наприклад, як одна жінка звинуватила нашого брата в тому, що він її переслідує як чоловік, і тільки через вісім років перед смертю, зізнавшись у наклепі, покаялася перед Богом, а отже, як той злодій, розіп'ятий на хресті поруч з Ісусом, отримала спасіння. Не можна сказати, що після того стало мені легше, виправдання братові чекати довелося 8 років! Це вже коли познайомився з тими, котрі протягом багатьох років сиділи в тюрмах за Христову віру, осягнув: у Бога в таких випадках і справді свої часи й терміни! І, крім того, Він не дає випробування понад наших сил. Ще живий служитель церкви розповів, як десять років його мучили в кайданах, але він, згадуючи розраду Агнця:
         «Не бійся того, що маєш страждати. Ось диявол буде вкидати декого з вас до в'язниць, щоб вас випробувати, і будете мати біду десять день. Будь вірний до смерті, і дам Я тобі вінця̀ життя!»[59] — лишався непохитний і віру свою зберіг.
         Михайло, котрий до цього, не перебиваючи, уважно Ігоря слухав, тієї хвилини не втримався:
         — Останні слова̀ про вірність, готуючись до проповіді на конференції,  прочитав напередодні, отже, сказано було мені це в Дусі. А те, що в Господа один день може бути навіть тисяча років[60],  я знаю.
         Ігор, зрозумівши, що Михайло нічого додати не хоче, подовжив свою розповідь:
         — Після розмови з пастором, дійсно на душі стало легше, а от внутрішньому духу моєму ще належало відновитися. Уже через три дні я знову був у нього вдома й, побачивши його невеселе обличчя, миттєво збагнув: нічого доброго повідомити мені він не може. Запросивши присісти, сказав наступне:
         «Родичі померлого брата стоять на своєму, далі стверджують, що саме ти, а не хто інший узяв у шухляді письмового столу гроші, адже тільки тобі було відомо їх місцезнаходження. Не те щоб загрожують, але дали зрозуміти, якщо, як пастор помісної церкви, не вживатиму заходів, то вони змушені будуть звернутися за допомогою до єпископа. Ігорю, я в жодному разі не маю ніякого права тебе в чому-небудь судити, тим більше тепер, коли доказів твоєї вини немає, з їх боку це всього лише припущення!
         Також не забув, яке саме питання поставив цар Давид Богові:
         «Господи! Хто може перебувати в наметі Твоїм? Хто мешкати може на святій горі Твоїй?»
         І, будучи натхненний Духом Його, перерахував ті якості, котрі, як віруючі, повинні ми мати:
         «Той, хто ходить непорочно й чинить правду, і говорить істину в серці своєму; хто не обмовляє своїм язиком, не чинить ближньому своєму зла та не приймає ганьбу на ближнього свого»[61].
         Хто тоді буду я, адже мені так само належить дуже скоро стати перед Богом і дати Йому звіт, якщо без усяких на те підстав, шукаючи власної вигоди та видимого спокою, прийму звинувачення на кого-небудь з братів моїх?       
         Однак про цю неприємну історію дізналися вже багато городян, у тому числі люди світські, а у них, як ти знаєш, з цього приводу існує прислів'я: «Диму без вогню не буває». Їм це на руку, пішли вже чутки та плітки по всьому району, що, мовляв, «і у віруючих таке буває, святими й благочестивими вони лише прикидаються, а самі ні чим не кращі за нас. Ось, скоро почнуть битися, а потім хтось із них напише заяву прокурору!»
         Безперечно, буде жахливо, якщо родичі так і зроблять. Апостол, коли у віруючих Коринфа трапилася така ганебна подія, не приховуючи обурення, прямо запитав: «Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судѝтися в неправедних, а не у святих? Хіба не знаєте, що святі̀ світ судитимуть? Якщо ж будете ви світ судити, то чи ж ви негі̀дні судити незначні справи?»[62]
         Утім, не переживай! Будь певний, до цього не дійде. Я зможу Клавиних родичів переконати: не вийде що-небудь довести в су̀дові. Серед братів і сестер підтримки не знайдуть, а ось повагу до себе, поза всяким сумнівом, втратять.        «Будь пильним у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника, сповняй службу свою»,[63] — написав Павло своєму учневі Тимофію, це ж повчання тобі даю і я.
         Парафіяни нашої церкви прийняли тебе добре, твої проповіді їм подобаються, тому, не безпідставно вважаю, що добра думка про тебе навіть після таких подій не зміниться».
         Помолившись, ми до недільного служіння розлучились, і я справді, зміцнившись у дусі, заспокоївся, хоча й розумів: чекає на мене серйозна боротьба. Слушно зауважив пророк:
         «Ось, душа гордовита не заспокоїться, а праведний житиме вірою своєю!»[64] — у справедливості цих слів переконувався у своєму християнському житті неодноразово. Однак той, хто Ісусові довіряє, урешті-решт, перемагає!          Хоч і не зразу, але спокій мені дали; сама ж Клава перед весіллям раптом виїхала, тому на святі поруч з нареченою сиділа не вона, що, незважаючи на прикрий випадок, мене й Дарину дуже засмутило. Старатися в дияконському служінні я став ще більше, щоб ті, котрі шукають приводу, його не знайшли. Коли минуло вісім місяців (не років!), від Клави па̀сторові прийшов лист, чого ніхто тоді вже не чекав: за ввесь той час вона не писала навіть рідним.
         У ньому повідомляла, що ті гроші взяла вона, тепер же, усвідомивши свою дурість, саме так, з таким вантажем далі жити не може. Просить у всіх вибачення, особливо Дарину — відчай і заздрість змусили таке зробити. З тієї причини вона часто за нас молиться Богові, має надію, що суворо ми не будемо судити її, тим учинком вона саму себе засудила.
         Ми з пастором прийшли до того, що не варто оголошувати зміст листа всій церкві, досить, що Клава, через свій гріх, жаліючи та страждаючи, покарання вже знесла. З тієї пори більше її я не бачив, у молитвах Клаву згадую досі, хоча за все давно простив, а цього, чесно кажучи, спочатку мені не вдавалося...
                Ось чому твій жарт змусив мене схвилюватись, але я радий, що так вийшло: тобі почути цю розповідь було корисно, мені ж стало легше, бо зумів пробачити Клаву ще раз...
         До від'їзду Михайло цю розмову згадував часто, тому що не все до кінця в тій історії було йому зрозумілим. Тільки вѝпробуваний, здатен осягнути те, що пережив інший.
         Наступного дня, побачивши єпископа, ніби нічого не трапилось, чемно з ним привітався й пішов до свого місця:
         «Зачекаю, поки з’ясується, хто саме поцупив гроші з церковного сейфу», — про себе подумав пастор Михайло, ще вчора розсудивши поговорити з єпископом Іваном іншого разу…
 
                                          Частина шістнадцята
 
          У суботу після обіду Михайло з дружиною та сином Олексієм на десерт їли торт, котрий глава родини привіз зі Столиці. Десятирічна донька Марійка гостювала в бабусі, отож батько, зібравши думки,  вирішив поговорити з сином на «дорослі» теми.
         — Учора до мене підійшла однокласниця Оксана, — випередив його Олексій, — і сказала таке: «Мені відомо, що твій День народження був у січні. Однак нікого з однокласників ти не запросив. Розумію, ти пасторський синок, тобі тато забороняє сидіти за одним столом з такими грішниками, як ми! Та я мститися не буду, приходь у вівторок до мене, у той день мені також виповниться шістнадцять».
         — І що ти їй відповів? – стримано спитав батько.
         — Пообіцяв прийти до неї о сьомій вечора: о п’ятій молодь збирається в церкві, починаємо готуватися до пасхального богослужіння. Неприємно, що запізнюсь, не люблю, коли на мене звертають увагу. Отож дай, будь ласка, гроші, щоб я міг купити іменинниці квіти. 
         — Щоб нікого не образити, ти погодився прийти туди, де тобі за визначенням бути не можна! – уже не контролював себе Михайло. – За компанію з ними вина, а то й горілки вип’єш?
         Олексій не мовчав:
         — Напевно тобі не відомо, що деякі підлітки нашої церкви таємно ходять на вечірки в кафе й дозволяють собі більше, ніж ти уявляєш. Їхні батьки так само віруючі, і вони знають, які заклади відвідують діти. Не питай, хто саме; я не стукатиму на моїх товаришів!
         Опанувавши собою, батько Михайло спокійно сказав:
         — Я здогадувався, що «не все так добре в нашому домі». Чував прикрі випадки в інших церквах. Доходить уже до того, що одружуються, коли наречена на третьому місяці вагітності. У світі це давно стало природною річчю, але ж не годиться виходити за межі дозволеного! Кому, як не нам, відомо, що це великий гріх перед Богом?
                — Я вже дорослий хлопець, — упевнено відповів Олексій, — і знаю, що такі стосунки між чоловіком і жінкою добром не закінчуються. «Ні розпу́сники, ні ідоля́ни, ні перелю́бники, ні блудоді́йники, ні мужоло́жники, ні злодії, ні користолю́бці, ні п'яни́ці, ні злорі́ки, ні хижаки́ — Царства Божого не вспадку́ють вони!»[65]
         Ці вірші я вивчив за твоєю порадою, однак упевнений, що так воно і є.
         — Після того як ти дозволиш собі випити вина, уже не здатний будеш контролювати свої вчинки. На жаль така річ мені відома з власного досвіду.
         Відчувши пронизливий погляд дружини Тетяни, додав:
         — Це сталося після закінчення школи…
         — Я вже сильний, постараюсь бути світлом у тій компанії. Моя порядна поведінка примусить їх задуматися, перед тим як обливати брудом християнську Церкву взагалі! —  запевнив батька Олексій.
         — А коли тобі нестерпно буде слухати матерні слова, безглузді анекдоти, дивитися на відверті поцілунки й обійми? Чи не спокусишся ти в такому разі?
         Олексій відповів після тривалої паузи:
         — Тоді, ще раз привітаю Оксану з її святом і піду, щоб більше туди ніколи не вертатися.
         Зрештою батько погодився й витягнув з кишені портмоне:
         — Щоб там не трапилось, наступного вівторка о десятій вечора ти маєш бути вдома.
         — Прийду вчасно, — запевнив Олексій і, не замислюючись, сказав: — Коли вже так, мушу в дечому тобі  признатися…  На Новий рік пастор Борис з Аргентини прислав на нашу адресу «гуманітарку». Тоді мама вибрала тобі костюм синього кольору, три майже нові сорочки — мені, а Марійці — декілька дитячих суконь. Інший одяг наступного дня ти відніс у церкву. Так от сорочки  я подарував моєму другові Сашкові, що живе на першому поверсі. Сашка̀ виховує бабуся: його батько помер у в’язниці, матір пішла з дому три роки тому, і після того ніхто її не бачив...
 
                                             Частина сімнадцята
 
         Коли Михайло з дружиною лишилися вдвох, Тетяна зважилася сказати своє слово:
         — Як на мене, тобі слід було б заборонити Олексієві дружити з Сашком. Ураховуючи гени, котрі нещасний хлопець успадкував від батька й матері…
         — Ти мислиш, як одна з учительок біології, що викладає теорію Дарвіна в школі! – відверто обурився чоловік. – Що̀ з цього приводу говорить Біблія? Хоча, коли ти її востаннє читала! Тобі більше подобається марнословити  по телефону з сестрами, котрі підтримують з тобою взаємини лише тому, що ти дружина пастора.
         Михайло розгорнув Святе Письмо й голосно прочитав:
         «Та душа, що грішить, вона помре. Син не понесе кари за ба́тькову провину, а ба́тько не понесе за провину синову. Справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на то̀му буде»[66].
         — Так, сподіваюсь він не наслідуватиме твої вчинки! Чи ти думаєш, я не знаю, що ти брав кредит в банку, і зовсім не для того, щоб купити машину? А після того як їздив у Столицю до бізнесмена Володимира, раптом став вільний від усіх забов`язань!  — дала гідну відповідь Тетяна.
         Михайло хотів так само дещо їй нагадати, наприклад, те, що вона нишпорила по речах, котрі прислали для всієї церкви, однак не став вдаватися до марних суперечок.
         «Розмова з єпископом тепер не допоможе», —  зробив висновок пастор, коли вийшов на вулицю провітритися. — «Треба все змінювати. Почну, як належить християнину, з молитви й по̀сту, тільки щире каяття перед Богом  поверне втрачене».
                І тієї миті Михайло почув, що̀ говорить Господь:
                «Ти маєш терпіння і працював для Йме́ння Мого, але не знемі̀гся. Та маю на тебе, що ти покинув свою першу любов. Отож, згадай, звідки ти впав, і покайся, і вчинки давні̀ші роби. Коли ж ні, то до тебе прийду́ незаба́ром, і зру́шу твого світильника[67] з його місця, якщо не покаєшся»[68].
         Михайло поглянув на небо, потім — навкруги й, побачивши, що перехожі зупинилися, збагнув: він по правді почув голос Божий, а не пригадав слова̀, котрі вивчив дуже давно…
 
                                           Частина вісімнадцята
 

         Після недільного служіння Михайло з дияконом Павлом додому прямували пішки. Під вечір сніг почав танути, уночі припустив рясний дощ, а над ранок ударив мороз, отож на власному автомобілі того дня краще було не їздити. В обідню пору світило яскраве сонце, отож братѝ пішли через дендропарк, у якому, незважаючи на ожеледицю, зібралося чимало громадян різного віку. Узрівши натовп біля дитячих атракціонів, котрі в березні не працюють, пастор і диякон, не змовляючись, пішли туди, аби дізнатися, що̀ саме відпочиваючих людей так зацікавило. Ще доро̀гою почули звук сопілки, яка видавала заворо̀живальну східну мелодію. На духовому музичному інструменті грав чоловік, одягнений, як північноамериканський індіанець, проте це не зарадило йому приховати слов’янської зовнішності. На плечі індіанського воїна сидів стерв’ятник, тобто птах, що живиться трупами та падаллю. Са̀ме хижий птах найбільш приваблював дітлахів, тому батьки охоче садили найменших на свої плечі, щоб ті безперешкодно спостерігали дійство.

 
 

         Перед «індіанцем» стояв футляр, що скоріш був призначений для контрабасу, аби вмістити пожертви всіх захоплених городян і гостей міста. До ящика дорослі зазвичай посилали дітей, аби вони, кладучи купюри, відчули себе учасниками цього поганського ритуалу.

 
 

         Коли музикант, що, крім усього, був розмальований чаклунськими символами, розсудив трохи перепочити, до футляру підійшов диякон. Люди з нетерпінням чекали тепер на другий акт, як вони вважали, загодя спланованої театральної вистави:

 
 

         — Наступного місяця, тобто дуже скоро на Великдень багато хто з вас підуть до церкви, по дорозі один одного вітаючи:

 
 

         «Христос воскрес!»

 
 

         Почувши відповідь: «Воістину воскрес!» — можливо хтось по правді згадає, що Ісус помер, а надто воскрес третього дня приблизно 2000 років тому, а не тоді, як ви споживатимете пасочки та крашені яйця. Смачний велико̀дній хліб та посвячені крашанки призначені не для того, щоб закушувати алкогольні напої, та зараз моя мова не про те. Хочу лише нагадати вам Біблійний вірш, який, сподіваюся, ви десь уже чули:

 
 

           «Не можете пити чаші Господньої та чаші де́монської; не можете бути спільниками Господнього сто́лу й столу демонського»[69]. 

 
 

         Я так само не маю побажання, щоб ви приносили жертву демонам. Однак, посилаючи дітей до футляру, призначений не для сопілки, саме так і робите. Подивіться на цього рядженого чоловіка! Хіба є щось спільного в Бога з поганськими знаками на одежі, а також, будьте певні, на всьому його тілі? Найгірше, що разом із ним ви стаєте спокусою синам і донькам, котрих на світ народили. Щодо цього Ісус сказав суворо й однозначно:

 
 

         «Хто споку́сить одне з цих мали́х, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жо́рно млино́ве на шию йому почепити, і його потопити в глибині́ морській!»[70]

 
 

         А все тому, що в Христа немає зго̀ди з толерантними політиками та поблажливими священнослужителями.

                Отож почуйте, що цієї хвилини говорить вам Господь:
                «Вийдіть з-поміж них та й відлучі́ться, і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму́.  І буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете!»[71] — говорить Господь Вседержи́тель!
         Диякон Павло не чекав питань: ті, що до цього часу вважали себе ревними християнами, отримали вичерпну відповідь. Вернувся до пастора Михайла й, не оглядаючись, пішов з ним своєю дорогою…  
 
                                       Частина дев’ятнадцята
 
         Михайло припускав, що, після останньої розмови на поминках, зі столичним бізнесменом уже не доведеться мати які̀-небудь справи. Однак той у вівторок ввечері, коли пастор чекав повернення сина з вечірки, досить  несподівано подзвонив.
         — Здоров був, пасторе! Передбачаю, що ти не в захопленні від того, що я потривожив тебе пізньої години. Отож можеш не відповідати на моє привітання! – змилувався Володимир. – Як щодо поїздки до Столиці одразу після Пасхи?
         — Про це ще не розмірковував. Хоча… жодних заходів у церкві після свята  не призначено. Треба давати можливість прихожанам поратися на власних дачах. Вірю, що Христос повернеться дуже скоро, але не годиться до того дня сидіти, згорнувши руки.
         «Як хто працювати не хоче,  нехай той не їсть!»[72] — наказав апостол Павло.
         — Це справедливо! – будучи трудоголіком, погодився Володимир. – Отож знов бери дружину, а от замість тещі хай їде твій син. Гадаю, йому, як енергійному юнакові, приємно буде почути мою пропозицію.
         — Можливо… – не досить впевнено сказав пастор. – А ось і він! «Про вовка промовка!» — виказав свою обізнаність в галузі фольклору пастор.
         — Після свя̀та я зателефоную, й остаточно про все домовимося. До зустрічі! – завершив розмову Володимир.
         Переконавшись, що син у нормі, — алкоголем і тютюном від нього не тхне, — не розпитуючи, якими засобами Олексій перемагав спокуси, пильний батько побажав доброї ночі й подався спати до своєї кімнати…  
                                               
                                             Частина двадцята
        
         Володимир пригостив батька й сина зеленим чаєм з печивом, аби ті не розповідали, які делікатеси відомої столичної цукрової фабрики споживають в офісі його фірми.
         -  Запала в мою голову, як на мене, чудова думка: у кінці травня провести відкритий чемпіонат Столиці з футболу серед юнаків до 17 років, — перейшов до діла власник спортивних магазинів. — Це означає, що в турнірі може взяти участь будь-яка команда. Гратиме, крім інших, збірна шкіл-інтернатів. На жаль, таких закладів в нашої області вистачає. Чому б до цієї першості не долучитися християнської команді вашого району?
         Пастор Олексій здивовано поглянув на господаря кабінету, однак, побачивши захоплений погляд сина, розсудив поки що не відповідати.
         — Випаде чудова нагода показати всім недоброзичливцям, хто насправді є християни! – надихав на героїчний учинок Володимир. – Не лаються між собою, не ображають суперників, поважають рішення арбітрів, не заперечують остаточний рахунок.
         — Мені це подобається! – не витримав Олексій й глянув на батька, щоб знайти його підтримку.
         Через хвилину Михайло сказав:
         — Коли я був підлітком, нам забороняли грати у футбол, навіть у шахи та шашки. Якось з’ясувалося, що син диякона відвідує секцію з боротьби дзюдо. За таке неподобство, щоб іншим не кортіло записатися в боксери, його батька на деякий час відлучили від церкви. І вся громада це рішення підтримала! – уже не на жарт обурився пастор.
         Очікуючи таку реакцію, Володимир спитав:
         — Коли це було? Тоді віруючих за людей не вважали! Хто б у ті часи взагалі додумався б запросити християнську команду взяти участь, наприклад, у турнірі з настільного тенісу? – як досвідчений боксер, заганяв бізнесмен пастора в тісний кут.
         — Батьку, а справді, давай спробуємо! —  підтримав дядька Володимира син Олексій. – Ще є час підготуватися, отож ми не будемо пасти задніх!
         — Та хіба в цьому справа? – потроху став здаватися пастор. – Коли наша команда виграє й відверто радітиме перемозі, то де ж тоді жертовна любов до наших суперників? Що з цього приводу нам заповідав Ісус?       
         — «А Я вам кажу́: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто нена́видить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує!»[73]   — як на уроці Біблійної школи відповів Олексій.
         — Таке зауваження я також передбачив, — спокійно мовив бізнесмен. – Команда-переможниця отримає грошову нагороду, щоб перемо̀жених запросити на обід у безалкогольне кафе.  
         Збагнувши, що крити немає чим, пастор розвів руками — аж тут придумав ще одну зачіпку:
           — А де ми візьмемо спортивну форму? Такого одягу в нашій церкві ще ніколи не було.
         Ти забув чим я торгую! – гордо відповів «крутий» бізнесмен. – Моя фірма – спонсор цього турніру, спортивним одягом ми забезпечимо всі команди. На футболках, до речі, не буде написів. Хіба тільки логотип мережі наших магазинів…  
                                        Частина двадцять перша
 
         У кінці травня Михайло почував себе досить впевнено. У глибині душі розумів, Господь того дня, як повернеться, його служіння пастора церкви не визнає хоча б задовільним. Однак тішило те, що кількість прихожан зростала, тому пожертви дозволяли покрити всі витрати. У неділю ввечері, коли він саме перевіряв бухгалтерію (її нікому не довіряв і вів особисто), раптом почув, що хтось відчинив двері. Поглянув на годинник і лише тоді підрахував: Олексій пішов з дому о шостій вечора, а майже опівночі вернувся. 
         Не ховаючись, Олексій зайшов до батька, сів напроти нього на стілець і стиха мовив:
         — Дзвонила мама, попередила, що з села з Марійкою приїдуть завтра. Отож знав, не розбуджу їх у пізню годину.
         — Безумовно, ти здогадуєшся, що саме хочу в тебе спитати, — після тривалої паузи мовив батько.
         — Оксану ти пам’ятаєш: до неї відпустив мене на День народження…
         — Малодушничав, і ось результат: уперше в житті я веду бесіду з моїм сином, коли почалася ніч… Даруй мені, що перебив! Так, ту дівчину пам’ятаю й ще тоді мав підозру: похід на іменини — це тільки початок.
         — Ти правий, — погодився Олексій, — уже тоді виникли почуття. Однак тільки вчора остаточно зрозумів, що кохаю її.
         Тут Михайло вже не міг стриматися. Забувши, що за стіною сусіди полягали спати, голосно спитав:
         — Ти хоча б уявляєш, чим зрештою це може скінчитися?
         — Тихіше, батьку! Краще, щоб ніхто нас не чув. З нею ми ходили в сучасний кінотеатр, дивилися пристойний фільм, потім сиділи в кафе. Ні я, ні вона алкогольний напоїв не вживали. Оксана чудово розуміє: у мене інші погляди щодо стосунків між хлопцем і дівчиною. Саме це їй імпонує, за її словами, вона дуже поважає «мій стиль життя».
         — Ти хоча б сказав, що не зможеш пов’язати життя з дівчиною, котра не вірує в Бога? Одначе ти переконаний, заради тебе Оксана здатна піти на будь-які жертви… — зітхнув Михайло. — Тобі спало на думку запросити її на служіння в церкву?
         — Так, я натякнув, наступної неділі до церкви нам варто піти разом. Розповідав про нашу молодіжну групу, про те, як чекають нас діти, котрі живуть в інтернаті. Також те, як ми звіщали Євангеліє в туберкульозному диспансері, і жоден із нас не захворів!
         — І як вона на це зреагувала? – Михайло будь-що намагався приховати іронію у своєму голосі, та йому це не вдалося.
         — Не вважай мене таким наївним! Оксана вдава̀ла, що їй це дуже цікаво, ніби палає бажанням змінити своє життя на краще, аби я й далі зустрічався з нею. Але…
         — Пославшись на невідкладні справи, сказала, що в неділю не матиме змоги завітати до церкви.
         Олексій ствердно кивнув головою:
         — Більше того, Оксана з батьками в липні їдуть на море. Запропонувала  поїхати з ними. Путівка в дім відпочинку майже безкоштовна, треба сплати усього 10 відсотків її вартості.
         — Принадлива пропозиція, від якої важко відмовитись!
         — Досить, батьку! Я чудово все тямлю, однак поки що не можу з собою щось вдіяти.
         Михайло жестом його зупинив.
         — Говоритиму з тобою відверто, отож до моїх слів постався серйозно… Почну з біблійних віршів, котрі прочитав мені твій дідусь, тобто мій батько, однак не приймай це за проповідь.          
                «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але по́діл! Віднині бо п'ятеро в домі одно́му поді́лені будуть: троє супроти двох, і двоє супроти трьох. Стане ба́тько на сина, а син проти батька, мати проти дочки́, а дочка́ проти матері, свекруха навпроти невістки своєї, а невістка навпроти свекрухи!”[74]
         Здавалося б, цими словами Ісус суперечить Сам Собі: адже Його заповіді навчають про любовь до ближніх своїх, навіть до ворогів! Проте Господь попереджає, що віра в Нього передбачає нерозуміння з боку родичів, друзів, знайомих. Коли Дух Божий живе в твоїй середені, ти вже не можеш мислити, чинити й поводитись, як люди, котрі ще не пізнали Христову любов. Можливо, вони тебе поважатимуть, будуть ставити за взірець, у скрутну хвилину виливатимуть душу перед тобою. Однак відтоді, як ти став послідовником Ісуса Христа, для цього світу — ти чужий!..  
         Батько зупинився, даючи таким способом можливість синові зробити власні висновки.
         — Збагнув, до чого ти хилиш… Це зараз Оксана захоплена тим, що я відрізняюсь від її друзів. Коли ж таке трапиться, що вона стане моєю жінкою, її неодмінно потягне назад. На душевному, тим більше на духовному рівні ми лишатимося різними.
         — Ваші інтимні стосунки після одруження так само через деякий час не робитимуть вам задоволення. Адже за своєю новою природою ти будеш прагнути віддавати, а вона – лише брати, — додав батько, що на ту пору Олексієві не все було зрозумілим.
         — До того ж, — наважився признатися батько, — у цьому всьому є моя частка провини. – Тоді, як збирався ти на День народження до Оксани, я не був рішучим, бо ще перед тим не одного разу йшов на компроміс, аби уладнати деякі справи. Здавалося, чинив досить мудро, і багато хто мене підтримав би. Однак була ця мудрість не та, що «зве́рху походить, але земна, тілесна й де́монська»[75].
         Через те не відчуваю тієї близкості з Богом, котру мав, як було мені стільки років, скільки зараз тобі.
         Олексій уважно подивився на батька, шукав слова, щоб його заспокоїти, але зрештою піднявся й перед тим, як піти в спальну кімнату, мовив:
         — Безперечно, тепер мені є над чим подумати. Обіцяю, молитимусь, адже я не хочу згодом жалкувати, що колись не уважно слухав тебе...
                                        
                                       Частина двадцять друга  
 
         Наступної середи до сільського Будинку культури, де ввечері мало відбутися служіння, пастор Михайло їхав з дияконом Павлом.
         — Ти, звичайно, молодець, що наважився стати біля вдаваного індіанця й пояснити: поклоніння ідолам – це поправді огидно перед Господом Богом! — згадав Михайло прогулянку в дендропарку, коли вони вже виїхали за місто.
         — Нічого особливого! Я ні чим не ризикував, адже знав, мене не поб’ють камінням, як диякона Стефана[76].
         — Тебе навіть не оштрафували за те, що перешкоджаєш ідоловірцям відстоювати свої погляди! У нашій країні за проповідь Євангелія ще не судять. Однак незабаром і не такому належить бути:
         «Прийде година, коли кожен, хто вам смерть заподі́є, думатиме, ніби службу приносить він Бо̀гові!»[77], попередив Ісус учнів Своїх.
         Павло замислився, але через кілька хвилин сказав:
         — Імовірно, не випадково ти пригадав нашу прогулянку парком. У такому разі дещо розповім, а цю річ я повинен був зробити ще минулого тижня…
         Тобі, безперечно відомо, що мій син Олег навчається в столичному університеті.
         — Так, у політехнічному, — ствердив пастор.
         — У цьому разі не має значення, у якому! Такі предмети, як філософія, психологія, естетика, етика, політологія викладають на всіх факультетах. З останнього передбачено іспит, тобто в заліковку ставиться оцінка. А це означає, що бали, отримані на екзамені, впливають на те, отримає студент стипендію чи ні. Так от днів десять тому, під час лекції політолог визнав, що всі політичні партії насамперед переймаються тим, щоб, отримавши владу, впливати на  погляди і світосприйняття людей. Це допомагає їм, крім усього, отримувати чималі гроші від фінансових структур, котрі рекламуються ватажками партій, що мають більшість у парламенті.
         Для прикладу він навів сучасну церкву, ніби вона тільки декламує прагнення виправити грішників, аби вони вспадкували вічне життя. Насправді єпископи та пастори всіх деномінацій дбають про власну вигоду, їхня основна мета – видурити з неосвічених прихожан якомога більше грошей або щось інше, що можна продати дорого.
         — Знайома теорія! — зауважив пастор. – На жаль, деякі священики дають привід, щоб Церкву винуватили в двоєдушності.      Лідерів найвпливовішої юдейської партії першого століття Ісус викривав без натяків:
         «Ви себе видаєте за праведних перед людьми́, але ваші серця знає Бог. Що бо високе в людей, те перед Богом гидо́та!»[78] – у наші дні Його б звинуватили у відсутності політкоректності.
         Даруй, що перебив, адже ти розказав це мені не для того, щоб я розгнівався на викладача політології!
         — Мій син, як і личить справжньому християнину, вже піднімав руку, щоб дати викладачеві гідну відповідь, та поряд з ним сидів Ігор. Ти його знаєш, він син брата Миколи, що працює головним бухгалтером у районному відділі освіти. Так от він Олега зупинив, а під час перерви сказав йому таке:
         «Нехай у мого батька чудова зарплата, оскільки підробляє економістом у відомій приватній юридичній фірмі. Скоро сесія, тож від кого тобі чекати допомоги, якщо політолог на екзамені поставить «незадовільно»? Перескладати будеш у кінці літа, коли тебе вже позбавлять стипендії!» 
         Олег в ту хвилину не міг заперечувати: під час лекції він не чинив спротив Миколі. Отож Ісусове застереження, котре він мав намір озвучити:
         «Хто буде Мене та Моєї науки соро́митися, того посоро́миться також Син Лю́дський, як при́йде у славі Своїй, і Отчій, і святих ангелів[79], — свідчило б проти нього самого.
         Диякон після цього мовчав, і не з тією ціллю, щоб почути оцінку пастора. Ця подія примусила Павла згадати ті прикрі випадки, коли він був не до кінця послідовним.
         — Ти себе не карай занадто! – спробував Михайло його заспокоїти. — Таке випробування у подальшому примусить Олега бути непохитним у вірі до кінця, незважаючи на те, що доведеться дещо втратити. Згадуючи повернення Христа, коли Він дасть нагороду кожному, хто був Йому вірний, жодні втрати не здаватимуться суттєвими.         
         Пастор Михайло зупинив машину й додав:
         — Гірше те, що це стає нормою! Переважна більшість тих, котрі називають себе християнами, що й відвідують церкву регулярно, на роботі чи в будь-якому іншому місці воліють за краще не свідчити про віру в Ісуса Христа. І все тому, щоб не втратити можливість отримати певний прибуток. Не заперечують своїм родичам, коли в поминальний тиждень їх кличуть на кладовище, аби покласти на могили їжу мертвим. Або ж ідуть з друзями до річки й святкують язичницьке свято. При цьому виправдовують себе словами апостола Павла:
         «Ідол у світі ніщо»[80], — забуваючи, що він так само сказав:
         «Язичники, приносячи жертви, приносять де́монам, а не Богові. Але я не хочу, щоб ви спільниками для де́монів стали!»[81]…
         Пригадавши події останнього року, Михайло осягнув, що часто приносив себе в жертву не Богові, а тим, котрі пропонували легкі шляхи для вирішення його особистих проблем. Цю річ він не наважився відкрити Павлові, завів авто й до сільського Будинку культури не мовив жодного сло̀ва…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                            РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
                           «СЛОВА̀ І ДІЛА̀»
 
                                     Частина двадцять третя    
        
         У червні в столичної богословській семінарії закінчилася сесія, отож доктор теології Віктор Степанович не заперечував, коли єпископ запросив його зустрітися з молоддю деяких християнських громад. Проте викладач висловив побажання, аби на служіннях були присутні підлітки, котрі ще не визнали Ісуса своїм  Господом.
         Пастор Михайло готувався до цього за̀ходу старанно: орендував приміщення в бібліотеці, замовив флаєри в друкарні, написав оголошення в газеті. А ще на недільному служінні дав завдання: кожен з молодих віруючих його церкви має привести з собою однокласника чи сусіда. Крім того, хлопця або дівчину, з котрими вони дружили з дитинства.
         Коли викладач духовного учбового закладу зайшов до районної бібліотеки, то переконався: в актовій залі присутні не лише місцеві християни. Багаторічний досвід дозволяв йому безпомилково визначати, живе Дух Божий у серці людини, чи ні. Після розповіді про те, як Біблія спростовує теорію Дарвіна, Віктор Степанович зауважив:
         — Сподіваюся, тепер вам буде, що сказати на уроках та лекціях з біології, котру, як будь-яку іншу фундаментальну науку, я поважаю. Тепер чекаю від вас питань, на які ви хотіли б отримати відповідь.
         Оксана, що сиділа в першому ряду, аби не бентежити Олексія (він зайняв місце в передостанньому), підняла руку й спитала:
         — Скажіть, Вікторе Степановичу, мені чесно, якщо не хочете, щоб я зоставалася зі своєю думкою, котра досить поширена серед людей. Чому кожна церква вважає себе найкращою й, буває, відверто принижує побратимів з інших церковних громад? Адже, коли розібратися, і вони християни! Крім того, дуже прошу вас, не переконуйте мене, будь ласка, що ваші наставники та проповідники ближче до істини, ніж хто б там не був!
         — Мені є що сказати тобі. Колись я  навчався в педагогічному університеті на історичному, так що питання твоє за адресою! — упевнено відповів викладач. — Як тепер думаєш, може це не випадково?
         – Можливо, — без поспіху відповіла Оксана, дожидаючи, що далі почує від доктора теології. Фахівця з такого предмету вона бачила вперше.
         — Інформації буде багато, тому будьте зосередженими та уважними, а я постараюся бути лаконічним і послідовним.
         На мить замислившись, Віктор Степанович повідав присутнім невигадану історію:
 
                                      Частина двадцять четверта
 
         — Коли Ісус воскрес і вознісся на небо, Його учні зібралися в горниці, чекаючи обіцяного від Отця, а також те, що чули від Нього Самого. Того дня, як євреї святкували П'ятидесятницю, «несподівано зчинився шум з неба, ніби буря раптова зірвалася й переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язѝки поділені, немов би вогненні, та по одному осів на кожному з них. Усі ж вони сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як Дух їм промовляти давав»[82].
         Така подія викликала чималий подив юдеїв, що зібралися у великому числі в Єрусалим: адже крім усього апостоли сповіщали про великі Божі справи на зрозумілих говірках! Петро, отримавши силу згори, у той епохальний день виголосив одноплемінникам послання від Господа: Ісус із Назарета — Месія, про Якого звіщали старозавітні пророки.
         Юдеї, усвідомивши свою провину в тому, що руками римських воїнів марно розп'яли свого Спасителя й Царя, а головне, маючи непереборне бажання звільнитися від гріха, запитали апостолів:
         «Що нам робити?»
         «Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і да̀ра Святого Духа ви приймете!»[83] — відповів їм Петро.
         А це не лише тобі, Оксано, добре б було без зволікання прийняти, щоб усім серцем вклонитися Богові. Людина, яка чинить опір Отцеві, тим самим розпинає Сина.
         Ті, що відгукнулися на Божий заклик, стали вже вільними людьми з оновленими серцями; охрестившись у воді, приєдналися до учнів. Перші три тисячі чоловік заснували Церкву — спільноту людей, котрі вірують в Ісуса, отож той день називають Днем її народження.
         Стефан, повний віри та Божої мудрості, у єврейських синагогах говорив про друге пришестя Христа. За безпідставним звинуваченням у богохульстві та порушенні Мойсеєвого Закону його побили камінням, але перед тією жорстокою карою він побачив Людського Сина, що стоїть праворуч Небесного Отця. Після смерті першого християнського мученика віруючих стали нещадно переслідувати. Розпорошившись по всій Юдеї, а також Самарії, учні свідчили про Спасителя вже поза мурами Єрусалима, що передбачив Ісус незадовго до Свого вознесіння.
         Диякон Пилип обернув у віру зберігача скарбів Ефіопською цариці; перший стовідсотковий язичник — римський сотник Корнилій з Кесарії став християнином після проповіді Петра, а через апостола Павла християнство поширилося по Малої Азії, Македонії та Греції. Христових служителів вела Господня рука, адже це, скажу вам, Провидіння Боже, що Добру Новину про Спасителя Ісуса почули в усіх провінціях величезної тоді Римської імперії! Починалося ж усе з Юдеї, що за розмірами менша, ніж адміністративний район, у якому ви проживаєте.
         Імператор Нерон звинуватив християн у пожежі, яка майже знищила Рим улітку 64 року. Багато послідовників Ісуса тоді загинули в тюрмах, роздерті були голодними левами, а ще їх, обмазавши дьогтем, спалювали, для того щоб висвітлити нічні сади, де імператор зі своїми наближеними розважалися. Християни вклонялися одному тільки Богові, тому не могли вони підкоритися вимогам кесаря Домініціана, аби називати його «dominus et deus», тобто «пан і бог». Це викликало ще більші гоніння, але віруючі, що селилися в глухих провінціях імперії, і там звіщали про жертву Ісуса!
         Приблизно в 170 році після Різдва Христового з боку Дунаю в Римську імперію вдерлися німецькі варварські племена, а перси зі сходу. На думку імператора Аврелія, порушення миру та спокою, котрі тривали багато років, відбулося лише з тієї причини, що римляни останнім часом занадто ліберально ставилися до християн, отож на них розгнівались язичницькі боги. Віруючі зазнали знущання, жорстокі тортури, однак майже ніхто з них не відрікся Христа. Більш того, мужність і готовність постраждати за свої переконання прихиляли на їхній бік ще більше число колишніх язичників.
         Імператор Діоклетіан вирішив, що не може одна тільки людина контролювати всі провінції, тому його співправитель Максиміан керував західною частиною імперії, а він сам — східною. У 303 році Галерій, якого Діоклетіан призначив своїм помічником, намовив імператора видати 4 укази, третій з яких примушував християн приносити жертвоприношення римським богам. Тих, що відмовилися його виконувати, катували вогнем, а потім вбивали. За їхнім прикладом чинив і Максиміан на Заході, але там гоніння були не такими жорстокими.
         Прийшовши до влади на Сході, імператор Костянтин улітку 312 року захопив північну Італію; коли ж був поблизу мурів Рима, сталося йому видіння. За яскравого денного світла побачив він монограму, перші літери грецького написання слова «Христос» — «хі» та «ро». Над цим символом, що нагадує хрест, імператор прочитав такі слова:
         «У цьому знакові перемагай!»     
         Наказавши воїнам намалювати це зображення на щитах, Костянтин здобув перемогу над Максентієм, оволодівши тим самим Заходом імперії. Коли ж увійшов до Рима, то повернув усі зѐмлі, що належали раніше Церкві, а єпископові подарував Латеранський палац.
         Кожне місто Римської імперії мало на той час помісну церкву, керівником якої був єпископ, а церкву столиці провінції — метрополії — очолював митрополит. Єпископи, як правило, у своїх діях були вільні й незалежні: гла̀ви столичних церков, хоч у деякій мірі контролювали їх, але проти таких взаємин ніхто тоді не заперечував. Одночасно під керівництвом особливо авторитетних єпископів-патріархів утворювалися патріархії. На Сході імперії найбільш впливовими стали єпископи Єрусалима, Олександрії, Антіохії та Константинополя, а на Заході — єпископ Рима — папа, адже апостоли Павло й Петро мали безпосередню причетність до створення Римської церкви.
         Боротьба за першість між Сходом і Заходом дедалі посилювалася, що й призвело в 1054 році до розколу Церкви. За пропозицією Константинопольського патріарха архієпископ Болгарський відправив листа єпископу південної Італії. У цьому посланні Західна церкву звинуватили в порушенні християнських правил і принципів. Так, наприклад, церквѝ Заходу під час причастя використовували прісний хліб, у чому, на погляд Східної церкви, убачалось успадкування єврейських традицій.
         Ці звинувачення суперечили одне одному, але не в цьому суть, причиною розколу єдиної вселенської церкви стала боротьба за владу між православ'ям Сходу та католицизмом Заходу, а не розбіжності в розумінні деяких теологічних питань! Після того як на початку 1054 року делегатів папи Льва IX образили й принизили, 16 липня під час літургії вони ввійшли до Константинопольського собору й поклали на вівтар анафему патріархові Східної церкви Керуларію. Той день і став днем повного розриву між Константинополем та Римом.
         У п’ятнадцятому столітті Папа Лев X, зазнаючи матеріальні труднощі, а може, більше дбаючи про духовний стан своєї пастви, дав дозвіл на продаж індульгенцій, що давало можливість прощення всіх гріхів то̀му, хто їх купив або ж заслужив. Мартін Лютер, у свою чергу, 31 жовтня 1517 року прибив до дверей собору Віттенберга 95 тез, у котрих обговорив нові погляди щодо спасіння людини. Це був своєрідний протест усій католицькій церкві, за що папа оголосив його єретиком. У листопаді 1520 р Лютер написав трактат «Свобода християнина», зробивши такі висновки: спасіння людини не залежить від його добрих справ; справи є результат віри; з іншого боку віра без діл мѐртва. Це фактично те, що раніше сказав апостол Павло:
         «Спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми — Його тво́риво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебува́ли»[84].
         Так виник протестантський рух: протестанти відкололися від католицької церкви, однак і вони, урешті-решт, розділилися. Найвідомішими стали баптисти, п'ятидесятники та адвентисти; їхні громади, думаю, є також у вашому місті. І католики, і православні, і протестанти — християни, але я, хоча належу до певної деномінації, не вважаю такий стан речей прийнятним. Адже Сам Ісус у молитві в ніч перед розп'яттям сказав:  
         «І не в світі вже Я, але вони у світі; а Я йду до Тебе. Святий Отче, збережи їх, в Ім'я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб вони були одно̀, як і Ми»[85].
         Припускаю, мені вдалося відповісти на актуальне й важливе Оксанине питання та переконати не лише її, що «один Бог і Отець усіх, Котрий над усіма́, і через усіх, і в усіх нас!..»[86]
 
                                      Частина двадцять п’ята
 
         Наступного дня ввечері Олексій зайшов до спальної кімнати батьків, котра одночасно була кабінетом, де пастор молився, готувався до проповіді й виконував інші справи, що стосуються церкви. Побачивши захоплений вираз синового обличчя, батько спитав перший:
         — Що̀ трапились?
         — Ти з дитинства навчав мене: «Для Бога немає неможливої жодної речі!»[87]
         Хоча насправді ті слова ангел Гавриїл  сказав діві Марії. Однак мова зараз не про це. Сталося диво, про нього я й не мріяв! — загадково мовив Олексій.
         — Говори вже!
         — Ти пам’ятаєш, що пропонувала мені Оксана?
         — Так, податися з нею та її батьками на південне море. Липень давно почався, тому я мав на думці, що вона тепер загоряє на пляжі. Туди тобі, до речі, не варто ходити, — досить серйозно зауважив батько.
         — Їхати вона категорично відмовилась! Приїхала бабуся, і поки батьки не повернуться, вона з нею житиме на дачі.
         — Такий поворот дійсно несподіваний! – погодився Михайло.
         — І це ще не все! Коли Оксана взнала, що післязавтра я їду відпочивати в християнський табір, цим захопилась і просила передати тобі, щоб ти їй так само замовив путівку. Бабуся готова заплатити за неї потрібну суму грошей.
         — Старенькій людині інколи хочеться лишитись на самоті, аби згадати молоді роки, — поспівчував Михайло. – Замовити… Я ж не турбюро! Вартість трьох путівок, котрі прислав єпископ Іван, сплатила церква. До табору їдеш ти та ще брат і сестра, що живуть без матері, котра нещодавно померла. Отож, — зітхнув пастор Михайло, — Оксані я не можу допомогти. На мене й так деякі поглядають скоса: мовляв, пастор, безперечно, любить ближніх своїх, але в цьому випадку тих, хто найближче до нього самого. 
         — Тоді… — стиха мовив Олексій, наперед не знаючи, як йому діяти в такому становищі. – Пригадав вірш… Не те, щоб Ісус навчав, однак сказав перед розп’яттям ту річ, котру Він очікує від учнів, що з Ним на землі востаннє вечеряли:
         «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх!»[88]
         Таким чином, буде невеликою жертвою, коли я віддам мою путівку Оксані. Адже це сприятиме тому, що вона, спілкуючись з однолітками-християнами, пізнає інший світ, у якому почуватиме себе значно краще!
         Батько нічого не відповів, довго роздумував, зрештою взяв мобільний телефон і набрав номер, початкові цифри якого мало кому про що-небудь говорять.
           — Доброго вечора, Борисе! Хоча ні, у тебе, мабуть, ще день! – пригадав різницю в часі пастор Михайло.
         Почувши привітання у відповідь, пояснив, чому власне йому припало до душі поговорити з людиною, котра від нього на значній відстані:
         — Виявилося, що Олексій до табору не їхатиме. Отож твоя пропозиція лишається прийнятною… Так, домовились, документи почну оформляти вже завтра.
         Поклавши мобілку, батько сів у крісло й спокійно мовив:
         — Три дні тому пастор Борис дзвонив з Південної Америки й повідомив, що молодь його церкви має бажання запросити юнака-християнина до їхньої країни. Звичайно, усі витрати вони беруть на себе, навіть пришлють гроші, щоб оформити закордонний паспорт.
         — Ти хочеш сказати, що до Америки їхатиму, правильно сказати летітиму, я? – непідроблено здивувався Олексій.
         — Саме так! Тобі поправді належить знати, що «Бог не чоловік, щоб неправду казати, і Він не син лю́дський, щоб Йому жалкува́ти. Чи ж Він був сказав — і не зробить, чи ж Він говорив — та й не виконає?»[89]
         Хоча в цьому разі обійшлося без ангела Гавриїла… Тепер іди спати, завтра маєш виглядати бадьорим. Вранці поїдеш на дачу до Оксани й у присутності бабусі розкажеш, які речі краще взяти в табір. Батьків хай оповістить потім, з ними буде складніше: спочатку подумають, ніби донька з’їхала з розуму. Хоча, коли довідаються, що ти летиш на американський континент!.. — підбадьорив сина батько. — Ось Біблія, подаруєш дівчині від себе. Новий Заповіт у тебе є, вручи його бабусі. Потім вирушимо до обласного центру: відвідаємо ОВІР, а ще замовимо тобі авіаквиток до Буенос-Айреса. 
 
                                      Частина двадцять шоста
 
         Через тиждень з села подзвонила матір і, довідавшись, як справи в Олексія та Марійки, сказала:
         — Приємно чути, що в них усе добре, особливо в онука. Ніколи не припускала, що хтось з наших поїде на край світу! Хоча й звідти Господь візьме тих, котрі з чистим серцем служили Йому.
         — Так, мамо:
         « І пошле Він ангелів Своїх із голосним сурмовим гу̀ком, і зберуть Його ви́браних — від вітрі́в чотирьох, від кінців неба аж до кінців його»[90].
         — Чудово, що пам’ятаєш цей вірш! Про те, що робити, коли розминаються слова̀ з ділами, поговоримо, як приїду до вас з твоїм батьком. Хочу інше спитати, коли ти, Михайле, востаннє був у сестри Вероніки?
         Це питання захопило сина зненацька. Хотів виправдатися, мовляв, рідна сестра живе в іншому місті за 70 кілометрів від нього, та, згадавши, що з недавнього часу має власне авто, волів за краще промовчати.
         — Завтра чекаю тебе в селі, тим часам приготую все необхідне Наталці. Літо, отож буде чим онуку порадувати. Від нас, не вертаючись додому, поїдеш до сестри. Твоїм дітям гостинці привезу сама…
         З дитинства Михайло був навчений: з батьками сперечатися не варто. Дав згоду й став збиратися в дорогу.
 
                                       Частина двадцять сьома  
        
         Матір у  то̀му місті, де проживає донька, була давно: Веронікин чоловік раніше «вживав», через те з ним неодноразово сварилася. Він же, як часто водиться, тещу свою незлюбив ще в той час, коли жили вони під одним дахом. Як би там не було, у бабусі підростала онука: відправляючи в путь сина Михайла, забезпечила його важкими пакетами й сумкою, котрі до машини він ледве доніс.
         Вероніка рідного брата ждала: мати про його візит попередила, на столі давно вже стояли салати й пляшки з мінеральною та солодкою водою. Чоловік Андрій мав приїхати з роботи ввечері, отож брат і сестра по крові мали достатньо часу, щоб наговоритися. Згадували дитячі роки, коли за будь-якої погоди гуляли надворі біля п'ятиповерхового будинку, у котрому раніше вони жили з батьками.
         Михайло й Андрій спільну мову знайшли одразу, хоча на столі їх не чекали міцні напої, що на короткий час зближують та об'єднують.     
         — Скоро два роки, як «зав'язав», — зауважив Андрій. — Бувало, зривався, так що потім узагалі страчав розум. Одного разу лікарі, можна сказати, з того світу повернули, а ось перед тобою живий і здоровий. Ти ж, як маєш бажання, пий! Пляшку горілки чи вина з магазину вмить принесу. Тут тебе з парафіян ніхто не побачить. На мене не дивися, скільки того життя, ти теж людина! -  Андрій сказав те, що зазвичай говорять у таких випадках.
         — У церкві, де брат мій пастор, не п'ють вина навіть у свята, — відповіла сестра за Михайла. — Наш батько служив у церкві дияконом, а дідусь за християнську віру страждав у тюрмі.
         — Це мені вже відомо, про це ти розповідала, коли я запропонував тобі стати моєю дружиною. Твої батьки довго відмовляли тебе від такого безглуздого подвигу, але ти зрештою послухала мене. Кохання! – відчував себе переможцем Андрій. Через це далі намагався завести пастора:
         — Чував, Михайле, що вам заборонено спілкуватися з «невірними», тим більше сидіти з ними за одним столом.    
         — Бути поряд з невіруючими, а також пити вино я не раджу дітям і підліткам, і тут маю на думці не лише фізичний вік, — заперечив Михайло. — До того ж у церкві раз на місяць причастя, коли п'ємо від виноградного плоду, згадуючи кров Ісуса Христа, пролиту Ним на Голгофі. Однак ось що написано! — Пастор витяг з кишені Новий Завіт і, знайшовши потрібну сторінку, прочитав:
         «Не впивайтеся вином, у якому розпуста; але краще наповнюйтесь Духом Святим, розмовляючи поміж собою псалмами та словословіями, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа»[91].
         — Чудово сказано! – вигукнув Андрій.
         — Не завжди був я пастором. Вероніка пам'ятаєте мене за минулого життя, котре аж ніяк не можна назвати праведним і благочестивим, — без будь-якого задоволення згадував Михайло. — Не з розповідей знаю, що̀ відбувається з тим, хто не в змозі себе як слід контролювати, і це стосується не лише вживання горілки! Навіть ті, котрі заявляють, що на відміну від інших «уміють пити», бувши нетверезими, легко зраджують своїм подругам і дружинам, присягаються, а потім забувають і не виконують. Програвши в карти, на кін ставлять близьку людину, багато тоді роблять таке, за що вже вранці перед усіма буває, щонайменше, соромно. Той випадок, коли нікого я судити не повинен, хоча іноді так хочеться виглядати краще та відчувати перевагу над тими, хто тебе оточує! Імовірно, і ти чув, що Христос говорив з цього приводу:
         «Не судіть — і не будете засуджені… прощайте —  простять і вам»[92].
                В іншому ж місці сказано:
         «Проповідуй Слово, наполягай вчасно й невчасно, картай, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою!»[93]
         Викриття і осуд — речі різні, судження та суд — близькі, однак не про це зараз мова.
         Ці слова дещо вгамували Андріїв запал. Потримавши в руках пляшку мінеральної води, промовив:
         — Кажучи чесно й відверто, не раз намагався кинути вживати, тільки надовго, як потім з’ясовувалось, мене не вистачало. Усе одно, не те що тягнуло, а змушувало нехай навіть потайки піти в магазин й купити вина або пива. Щось зле й темне, хоч і невидиме, всього мене контролювало, постійно доводилося вести боротьбу. У такому стані душевного спокою, певна річ, бути не може. Зазнаючи поразки, вертався до милих друзів і подруг. Я не хотів їх втрачати! А для того самому слід було жити згідно з їхніми правилами та законами, котрі, не стану приховувати, і тепер подобаються мені...
         — Тобі  насправді нелегко, — помітив Михайло.
         — Так! Один я знаю, яку боротьбу навіть в цю хвилину проваджу сам із собою. І найгірше те, що розумію: у певний момент я таки вип’ю вина чи горілки й тоді, можливо, стану громити все, що потрапить мені під руку або ноги, а ось у сусідній кімнаті моя донька спить. Тільки те, що її бачу, ще на плаву. То лише зовні тримаюся дуже впевнено, з апломбом.
         Михайло, осягнувши, що Андрій утратив надію й через це не знаходить виходу, сказав найважливіше:
         — У цьому й річ! Коли людина звертається до Бога, вона вже просто не має бажання пити горілку, вино або пиво. Якщо ці напої пропонують мені, я впевнено відповідаю:
         «Трохи вина з вами випити можу, але не хочу, і зовсім не з тієї причини, що вас не поважаю».
         Андрій з певною недовірою подивився на пастора, однак, нічого не заперечуючи, промовчав.
         — Так, це дія Божого Духа, — вів далі Михайло. — Після покаяння Він поселяється в серці, отож Біблійні слова, які зараз прочитаю, на мій погляд, досить справедливі:
         «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло — то храм Святого Духа, Якого ви маєте від Бога, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що вони Божі»[94].
         — Може й мені піти до церкви, щоб самому отримати таку свободу? — ледве не з іронією запитав Андрій, поглядаючи на Вероніку.
         Однак Михайло відповів серйозно:
         — Ти маєш рацію! Читай, що написано:
         «Господь є Дух; а де Дух Господній, там свобода!»[95]
         Однак не все так легко й просто. Ворог людський теж не дрімає — спокушає. Буває, навіть християни ламаються й падають, але в міру того як вони зміцнюються у вірі, кінець кінцем від цього гріха звільняються повністю. Мені говорили, такого не пережив, бо віруючий з дитинства, приходить день, коли чудово розумієш: алкоголь уже не здатний принести тобі задоволення. Тоді ніяка спокуса в цьому плані тобі не загрожуватиме! – остаточно пастор переконав Андрія...           
         Ночувати Михайло залишився в сестри, рано-вранці сів у машину й, не заїжджаючи до матері,  через годину був уже дома.
 
                                      Частина двадцять восьма
 
         Батьки з села приїхали під вечір у п’ятницю, що для сина Михайла стало несподіванкою: гадав, матір, за звичаєм, гостинці для Марійки та Олексія передасть через дядька Василя.
         Михайлового батька, зважаючи на якого мовчазливість і добродушність, визнавали за милого чоловіка, котрий просто не здатен висловити власну думку в присутності дружини. Однак сестра Надія, знала, що з мужем-братом  краще не сперечатися, слово його непохитне й обговоренню не підлягає. При цьому чоловік Тимофій посилався на не дуже позитивного персонажа Нового Заповіту.
         Після того як розіп’яли Спасителя, Пилат власноруч написав:
         «Ісус Назарянин, Цар Юдейський».
         Надпис умістив на хресті, отож багато хто з мешканців Єрусалима  читали його. Коли ж юдейські зверхники, обурившись, вимагали це твердження виправити, Пилат суворо відповів:
         «Що я написав, те написав!»[96] 
         Отож із сином батько говорив сам, матір мовчала й, не перебиваючи чоловіка, слухала.
         — Іде вірний слух, що ти, Михайле, став потроху зближатися зі світом. Чи не найперший біблійний вірш, котрий наказав тобі вивчити:
         «Не любіть світу, ані того, що́ в світі. Коли любить хто світ, у то̀му немає любові Отці̀вської».
         Та ти, імовірно, покохав інші закони. Що̀, до речі, далі написано?
         — «Усе, що в світі: пожадливість тілѐсна, пожадливість очей, і пиха життє́ва,  не є від Отця, а від світу»[97], — смиренно мовив Михайло.
         — Ото ж то й воно!  — ствердив батько слова̀ апостола. – Дядько Василь на початку мовчав, не хотів мене засмучувати, коли ж матір просила передати тобі сумки, нарешті зважився розповісти. Торік, продавши м'ясо й овочі на базарі, Василь, як добрий християнин, зайшов до місцевої церкви, де ти саме проповідував. Почув між іншим твою розумну пораду не вкладати гроші в банк, що тоді якраз відкрився. Тоді ти вигадливо послався на повчання Господа Ісуса:
         « Будьте мудрі, як змі́ї, і невинні, як голу́бки[98].
         Згодом Василь до мене зайшов, аби я пояснив йому, що̀ насправді означають ці слова.
         Він тебе послухав і гроші, котрі вторгував протягом року, відніс у той банк, що обслуговував його раніше. Коли через шість місяців прийшов туди, щоб отримати відсотки, старший менеджер лише розвів руками. Тільки й того, через два тижні, зважаючи на те, що його онук служить капеланом у тих місцях, де щодня можна загинути, повернули ту суму, котру вклав. А є й такі, що свої «кровні» й досі не отримали! Чи не злигався ти з котримсь з тієї установи? – маючи на думці духовний блуд, недипломатично спитав батько й пронизливо глянув на сина. 
         Не чекаючи відповіді, додав:
         — А ще Митько, син диякона сільської церкви, навесні був у Столиці. Закінчував саме дев’ятий клас, отож їздив до автомеханічного коледжу на день відчинених дверей. Прочув, що на відкритій першості грає християнська команда. Безперечно, така неймовірна подія його зацікавила, прийшов на стадіон і справді — у тій команді впізнав мого внука Олексія! І чув від нього вигуки, котрі аж ніяк не личать християнину.
         — Можливо, то він просто захопився… — видав себе сповна батько Михайло.
         — Правильно сказав! У такому стані людина себе не контролює.
                «Не засму́чуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день ви́купу. Усяке подратува́ння, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас з уся́кою злобо́ю!»[99] наказав апостол Павло. А ти лише сприяв то̀му, що Олексій з братами грішив устами своїми!
         Твій дід відмовився їхати в Сполучені Штати Америки, де обіцяли добробут і спокій до кінця його днів або ж до повернення Ісуса. Та він, дивлячись на тебе, тоді ти навчався в школі, відмовився від земного раю. І все для того, щоб зберегти тебе від спокус, особливо принадливі в тій «вільній» країні.
         — Чи схвалює дід Петро твої вчинки? — не витримавши, спитала матір. – А я вірю, що в Царстві Небесному він недалеко від Ісуса.
         Батько не чекав від сина покаяння, адже знав, Дух Святий докорить його після цієї розмови. Далі питав про Олексія, котрий через три дні мав повернутися з далекого краю. Автобус з південного міста, що в ньому їхали Марійка з мамою, прибував опівдні, однак дід, не зважаючи на вмовляння бабусі, не став дожидатися онуку. Узяв з Михайла обіцянку: як тільки прилетить Олексій, вони вчотирьох обов’язково завітають до них у село хоча б на два дні…
         Вранці, на тролейбусній зупинці батько Михайлові сказав:
         — Дядько Василь ті гроші, що привласнив банк, не мав наміру витратити на власні потреби. Як і раніше, планував купити зимовий одяг для духовних воїнів, що несуть службу зовсім не в тепличних умовах.
         — Я тебе зрозумів, — впевнено сказав Михайло. – Брат Сергій продав дачу, дав слово, половину грошей пожертвує мені, аби я придбав гараж для машини. Однак відправлю їх брату Василю, він краще знає, що необхідно купити…
                                 
                                       Частина двадцять дев’ята         
 
         В кінці серпня єпископ Іван запросив пасторів на нараду, для того щоб детально обговорити євангелізаційні заходи, у яких мали взяти участь християни всіх церковних громад. Коли недільного вечора пастор Михайло готувався в дорогу, хтось постукав у двері. Пастора це не здивувало: другий день не працював дзвінок.
         — Заходь, — сказав господар квартири, побачивши на порозі Павла. – Ти попереджав, що до мене завітаєш, однак, заклопотавшись, про твій прихід якось забув. Отож даруй мені, що не маю чим тебе пригостити. Дружина з донькою у своєї мами…
         — Не треба цим перейматися! – зупинив його диякон. – Аби ми не забували інше:
         «Пильнуйте, і кожного ча́су моліться, щоб змогли ви уни́кнути всього того, що має відбутися, та стати перед Сином Лю́дським!»[100]
         Нехай не спаде тобі на думку, ніби навчаю, але чомусь цей вірш не сходить з голови.
         Михайло жестом запросив Павла до кухні, поставив чайник на газову плиту й, не запалюючи сірника, спитав:
         — Тобто хочеш сказати, що велика скорбота, про яку попереджав Ісус[101], нас не торкнеться, бо Господь перед тим забере свою Церкву? Тоді як щодо втішання Ісуса Христа, котре Він передав віруючим через Іоанна Богослова:
         «А що ти зберіг слово терпіння Мого, то й Я тебе збережу́ від години випробо́вування, що має прийти на ввесь світ, щоб ви́пробувати ме́шканців землі»[102]?        
         — Коли ми будемо вглиблятися в різні теорії, то самі виявимось не готовими до повернення Ісуса, — відповів Павло.
         — Згоден з тобою. Справжні Божі діти мають бути впевненими, що Господь захистить під час усякого лиха чи випробування, котрих так лякаються люди цього світу. Деякі люди цілком серйозно сподіваються пережити той день, незважаючи на те, що вони називають його «кінцем світа». Будують підземні споруди, запасаються їжею, водою. Гірше, що християни також стурбовані, забуваючи, що насамперед слід старатися ходити в чистоті та святості.
         — Безперечно, пасторе!.. Але прийшов я зовсім з іншої нагоди. Коли приїздив до нас доктор теології Віктор Степанович, я домовився з ним про зустріч. От тільки він попередив, що його можна буде знайти тільки у вересні, коли в богословській семінарії почнеться новий учбовий рік.
         — Чи й ти надумав там навчатися? Так я тобі позитивної рекомендації не напишу! Хто тоді проповідуватиме за моєї відсутності? – цілком серйозно спитав пастор.
         — Підготую собі заміну… — підтримав розмову Павло. – Та ніж бо! З ним хочу поговорити на іншу тему.
         — Добре, завтра виїжджаємо вранці о сьомій, — лише тепер господар розпалив плиту й заходився шукати печиво та варення, котрі з села привезли його батьки.  
 
                                                 Частина тридцята
 
         Павло піднявся на другий поверх, щоб зустрітися з викладачем, про що домовився з ним напередодні. Зайшовши до кімнати, приємно здивувався, коли побачив два крісла, біля них — стіл, на якому лежали коробки з солодощами, на плиті ж у чайнику закипала вода. Дияконові не довелося нагадувати, у призначений час, учинивши ласку, професор погодився прийняти його.
         Руку Віктор Степанович подав першим, усунувши в прямому й переносному розумінні між ними дистанцію. Поговоривши за другорядні речі та нові враження, Павло відчув, тепер може перейти до того, що останнім часом його хвилювало, а два дні, проведені в Столиці, лише повертали до роздумів над цією непростою темою:
         — Ісуса Христа, як мого Господа, прийняв порівняно не так і давно, дев’ять років тому, отож мені є з чим порівнювати. У шкільні роки нас учили виключно доброму, зрощували почуття обов'язку, порядності, взаємовиручки. Донос, бувало, заохочувався, але зневажалися зрада й зречення своїх ідеалів, принципів. Віталися дружба, колективізм, виховувалася повага до батьків, учителів, наставників. Багато робилося, що в церкві ми називаємо виконанням заповіді:
         «Люби ближнього свого, як самого себе!» — а це, поза всяким сумнівом, є основою християнського життя.
         Я недосконалий, особливо порівняно з вами, але осягнув, наскільки важливі й справедливі слова Апостола:
         «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими. а любові не маю, то я — мідь та дзвінка або бубон гудучий. Коли маю да̀ра пророкувати, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання, і всю віру, так що можу я гори переставляти, та любові не маю, то я – ніщо̀!»[103]
         У школі та в студентські роки, стикаючись з лицемірством, лукавством, коли бачив, як товариші, заради власної вигоди та просування по службі ладні тебе розчавити, не гребуючи наймерзеннішими методами, осягнув, слова̀ в такому суспільстві за своєю природою розминаються з ділом. Проте й у церкві, на жаль, зустрічаю подібне: на зборах ми прославляємо Творця, у псалмах натхненно проголошуємо любов до Бога нашого, а також до братів і сестер. Під час проповіді впевнено говоримо «Амінь!», коли пастор читає відомі біблійні вірші про братерську любов і про те, як повинен поводитися справжній християнин.
         Однак виходимо за межі церковної будівлі й знову поринаємо в світську суєту. Часом нічим своєю поведінкою та своїми вчинками не відрізняємося від тих, кого ми, буває, з презирством називаємо «невірними». Хоча, коли це вигідно, мило спілкуємося з ними й вирішуємо, на нашу думку, важливі діла̀. Навіть морально-етичні старозавітні заповіді, що приносять незручності, відкидають! Постановою Нового Завіту     «носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий»[104]  нехтуємо, а при нагоді кожен твердить, ніби саме так і поводиться, —  Павло зупинився, відчуваючи, що сказав уже досить, для того щоб його правильно зрозуміли.
         Викладач, як могло б здатися третій особі, дивлячись трохи в сторону, не зовсім уважно диякона слухав, однак замислений погляд говорив про зворотне: проблема ця йому добре знайома, вона його також не лишає байдужим. Тому відповів уже після того, як приготував чай і поставив чашки на стіл. Жестом запропонував Ромі сісти за стіл і, відкривши коробки, зрештою промовив:
         — Крім того, ще кажуть: «Аби серце було добрим! Головне, щоб у церкві існувала любов:
         «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, якщо матимете любов між собою»[105], — а от проповіді про цнотливість, освячення або останні дні не настільки важливі!»
         Отож під час семінарів, котрі проводжу в церковних громадах, особливо звертаю увагу на те, що як би хто не намагався, ніяк не зможе любити ближніх своїх, ні тим па̀че ворогів, коли щодня у своєму християнському житті не прагнутиме чистоти та святості. Лише коли людина наближається до Господа, що досягається насамперед виконанням заповідей і постанов, у тому числі тих десяти, що є основою Божого Закону, вона, завдяки  роботі Святого Духа, здатна змінити своє серце. Ось тобі відповідь на твоє перше питання: чому реформи, гуманні ідеї та закони людського суспільства, хай дуже привабливо вони звучать, усто̀яти та довго жити не можуть.
         Сумно, звичайно, що багато християнських лідерів, шукаючи рівного шляху, не бажають старанно виховувати у своїх парафіян такі самі думки, що в Ісусі Христі. Потім журяться через те, що церковні зібрання мало чим відрізняються від якогось клубу, де зібралися люди, які мають тільки на певний час загальний інтерес. Самі̀ ж вони більше схожі на конферансьє, котрий стурбований лише тим, аби, тримаючись у тонусі, розважати публіку, використовуючи перевірені людським досвідом методи. Наприклад, жарти, примовки, анекдоти, почуті на площі, по радіо або в метро. Саме в цьому я знаходжу відповідь на друге твоє запитання.
         Крім того сміливо стверджуємо й проголошуємо, що Ісус — найкращий Друг! Він же сказав:
         «Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я заповідаю вам»[106].
         Задоволений відповіддю, Павло мовчав, а його наставник не заважав йому перетравлювати їжу, яка раніше була для нього твердою. Поговоривши про майбутнє служіння і те, куди піти ввечері (у Столиці чимало церков), до часу розлучилися, не шкодуючи, що їм належить зустрітися знову…
 
                                        Частина тридцять перша
 
         Вернувшись у суботу додому, пастор Михайло запросив до себе помічника – Павла, котрий приїхав зі Столиці трьома днями раніше. Того часу, коли диякон розповідав про молитовне служіння в четвер та п’ятничну поїздку в село, до батькової кімнати зайшов Олексій і, попрохавши вибачення, із запалом мовив:
         — Є, батьку, чудова новина, мій класний керівник Тетяна Євгеніївна чекає тебе в понеділок у школі. Дуже хоче поговорити з тобою на важливу тему. Про що саме, здогадуюсь, але не стану випереджати події.
         Батько зосереджено подивився на Олексія й суворо спитав:
         — Признавайся, що трапилось?!
         — Можливо, лаяти будуть мене за те, що відмовився навчити однокласників танцювати аргентинське танго. Це справді, так! Уже першого вересня до мене багато хто з цього приводу чіплявся, особливо дівчата. Навіть просила третьокласниця, її батько, до речі, заступник голови райради.     
         — Ти мені зуби не замовляй! – вигукнув батько й, глянувши на диякона, додав: — Тобі добре відомо, що на християн не діють магічні ритуали. Передай Тетяні Євгеніївні, прийду опівдні.
         — А справді, батьку, як ти ставишся до танців? У церквах Південної Америки такий вид мистецтва не забороняється.
         — Треба враховувати традиції місцевої культури… — пастор став на захист братів-християн з далекої країни. 
         Диякон Павло, котрий до слушної нагоди не заважав сімейній бесіді, урешті-решт наважився з цього приводу висловити  свою думку:
         — З недавнього часу така тенденція простежується в деяких церковних громадах і в нашій країні. І не лише в Столиці, де особливо прагнуть європейських цінностей!.. Минулого місяця після обід ішов додому після недільного служіння. Аж тут почув музику, під яку в ресторані танцювали вкінець захмелілі чоловіки й жінки, що догулювали другий день весілля. Я б не звернув на цю пиятику жодної уваги, звична справа, особливо в райцентрі, у нас запрошують на свято троюрідних братів. Але ж музика… Зупинившись, лише тоді пригадав, де чув цей мотив. За тиждень до того я був на служінні в сусідньому районі. Так там на початку й у кінці співали, а ще танцювали саме під ту музику! Тільки й усього, що набір слів було взято з християнської лексики. 
         — А як щодо випадку з Давидом? – спитав Олексій й розгорнув Біблію, що лежала на батьковому столі. — Дружині Мелхолі, Сауловій доньці, після того як вона докорила йому за танці, цар гідно відповів:
         «Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над увесь дім його, і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду весели́тися перед Господнім лицем!»[107]
         Християни, що на богослужінні танцюють, саме на цей вірш посилаються.  
         — Давид так сказав, бо був дуже горливий для Господа, Бога його й Бога нашого. Це сталось тоді, як цар з радістю переносив Божого ковчега[108] з дому Овед-Едома до Єрусалима. Коли ті, що несли ковчег, ступали шість кроків, Давид приносив у жертву відгодовану худобу. Нічого не жалів, аби тільки Господь був недалеко від нього. То був найчудовіший день у його житті, не слід плутати грішне з праведним! — зазначив батько Михайло.
         — Ти мене майже переконав! – вигукнув Олексій. – Є в мене з цього приводу ще запитання, та їх поставлю згодом; не буду заважати готуватися до проповіді та євангелізаційного служіння. Цікаво мені знати, якщо брати й сестри з Південної Америки надумають зробити візит у відповідь, що̀ тоді ви скажете церковній громаді?..
                                        
                                      Частина тридцять друга
        
         Коли диякон Павло після не дуже смачної вечері пішов додому (тієї суботи за звичаєм дружина з Марійкою лишилися ночувати в мами), Михайло пригадав історію, що трапилась, коли він навчався в богословській семінарії багато років тому.
         У неділю на церковному служінні, яке починається й закінчується співом псалмів, що випадковій людині увижається чимось дивним, Михайлову увагу привернула сестра, котра вирізнялася прекрасним голосом. Музику він любив, більш того, у шкільні роки, хоч і з примусу батьків, нею переймався. З тієї причини зумів гідно оцінити здібності солістки, що її, як з'ясувалося, звати Марією. Ближче з нею познайомитись Михайло бажання мав, але, збагнувши, що все-таки він у церкві, а не на вечірці в якомусь барі, куди особисто для себе доро̀гу закрив, від такого наміру відмовився. Однак після обід, увійшовши до вагону метро, ​ помітив, що стоїть з нею поруч.
         Християни, запечатані Святим Духом у день вѝкуплення[109]; саме це дозволяє їм упізнавати один одного в будь-якій ситуації. Михайло не мав потреби казати:
         «Перепрошую, сьогодні я вас бачив у церкві...» — аби таким чином звернути до себе увагу.  
         Він тільки Марію привітав, а вона, відповівши, не спитала в нього: «Звідки власне ви мене знаєте?»
         Пересідаючи на іншу лінію, Марія розповіла, що їде в офіс християнського телебачення на зйомки нової музичної передачі, котрі мають початися приблизно через годину, проте вийшли вони на поверхню не для того, щоб, як кажуть в таких випадках: «змарнувати  час». Тепле вересневе сонце підвищує настрій, спілкування ж з людиною, котра близька за внутрішнім духом, зараджує йому. Сіли біля фонтану на лавочку й трохи помо̀вчали, бувши задоволені, що перехожі, заклопотані своїми проблемами, їм не заважають…
         — У метрополітені, — почала розмову Марія, — ти встиг повідомити, що навчаєшся в семінарії, приїхав з провінції, отже, наміри в тебе серйозні. Готуєшся стати пастором або вчителем Божого Слова, ця професія в епоху перебудови стала популярною.   
         — І я таке чув, але зауважу тобі: два роки тому не міг й уявити, що приїду до Столиці не на заробітки, а для того щоб вивчати теологію! Хоча віруючий з дитинства; і дід, і батьки служать Богові.
         Михайло розгорнув Новий Заповіт і прочитав:      
         — «Ісус побачив чоловіка, що сидів на митниці, на ім'я Матвій і каже йому: «Іди за Мною!»- і він устав, і пішов за Ним»[110].
         Цю історію з Євангелія безперечно ти знаєш. Поза всяким сумнівом, такий учинок украй здивував Матвієвих друзів!
         Лише тепер починаю розуміти: дія Божого покликання невідворотна. Може мені не зовсім легко й просто, до того ж на початку відчував себе в цьому місті якимось чужим, проте усередині маю незвичайну та неосяжну радість, що виконую саме ту справу, до якої заклѝкав мене Господь. Не міг збагнути й того, як це можливо, що Павло, апостол Христа Ісуса, у кайданах зміцнював віруючих:
         «Радійте завжди в Господі! І знову кажу: радійте!»[111]  — у людині цій поправді Божий Дух проживав...
         Ти, імовірно, живеш тут із самого дитинства, адже поводишся досить впевнено!
         — А ти, Михайле, спостережливий! — посміхнулася Марія. — Це свідчить, що й ти творча натура. Народилася в передмісті, коли ж тато закінчив університет, переїхали до Столиці. Батьки мої ввірували в Ісуса, коли я серйозно захворіла, але після дивного одужання дотепер почуваю себе чудово. У цьому я так само вбачаю Боже Провидіння! Співати в церковному хорі, будучи солісткою, а ще участь у виїзних євангелізаційних служіннях передбачає витривалість і міцне здоров'я. Я дуже ціную, що колись Господь мене врятував: прогнози лікарів були невтішними, отож родичі мої готувалися до найгіршого.
         З першого класу мама брала мене з собою до церкви, де спочатку навчалась у недільній школі, співала в дитячому, а згодом в дорослому хорі. Одночасно відвідувала музичну школу, рік тому вступила до консерваторії. Моє покликання від Бога, через це й справді відчуваю себе впевнено, проте розумію свою відповідальність. На зіркову хворобу не страждаю, хоча свого часу з її симптомами мені все ж таки довелося боротися.
         Я, напевно, Михайле, занадто відверта! Але повір, навіть у вихідні дні не вистачає простого спілкування, ось як зараз із тобою. Таке іноді лякає: навчання, репетиції, зйомки іноді позбавляють мене, крім усього, близьких відносин з Небесним Отцем. Проте, як сказав Ісус:
         «Де двоє або троє зібрані в моє Ім'я, там і Я посеред них»[112], — отже, у цю хвилину Він так само з нами, адже ми не теревѐні пра̀вимо!
         Марія подивилася на Михайла й, переконавшись, що він з її останнім твердженням згоден, хотіла сказати щось іще, на її погляд, цікаве та важливе, але раптом осягнула — останню чверть години говорила лише вона. Михайло уважно та ввічливо слухав. Затихши, Марія чекала, тепер брат повідає що-небудь цікаве й корисне зі свого християнського життя, йому, безумовно, так само є про що розповісти.
         Однак помітила, хвилює Михайла дещо інше, котре врешті-решт він наважився озвучити:
         — Ти вчилася музиці й вокалу від того часу, коли з батьками почала ходити до церкви, тому те, що зараз скажу, поза всяким сумнівом, тебе не стосується. –  Витримавши паузу, Михайло говорив далі:
         — Якщо помиляюся, то зупини, цим мене ти ані скільки не скривдиш! Імѐн називати не стану, справа не в конкретній особистості. Траплялись і мені братѝ й сестри, що співають псалми, у тому числі на слова та музику, які вони самі ж написали. І це безумовно чудово! Я люблю творчість, особливо, якщо нею прославляють Творця неба й землі. Душа християнина просто жадає цього, і зовсім не обов'язково складати, наприклад, вірші професійно!
                Разом із тим, багато хто з них увірували в Ісуса не так уже давно. До покаяння, зазвичай, вони пробували себе у світській естраді, беручи участь у різних конкурсах та фестивалях. Навіть талановитих співаків і музикантів журі не завжди оцінює гідно, добре відомо: у шоу-бізнесі свої правила й закони. Розчарувавшись, деякі починають уживати спиртні напої а потім, у кращому випадку, грати в ресторанах. Однак є люди, що приходять до церкви, знаходячи таким способом можливість реалізувати себе вже там. Не можна стверджувати, що більшість чинить так свідомо, використовуючи церковний поміст тільки з тією ціллю, щоб їх нарешті помітили. Достатньо серед них, чиє серце цілком віддано Богові!
         Мені є з ким порівнювати. Так, я з провінції, куди популярні артисти приїжджають у тому випадку, якщо місцевий крутий бізнесмен готовий забезпечити великий гонорар. Однак зі шкільних років слухаю записи професійних музикантів у тому числі зарубіжних, хоча інколи доводилося це робити таємно. Усе сказав тобі для того, щоб ти зрозуміла: коли я слухаю  християнських співаків, часом невиразну поезію їхніх пісень та недоладно написану музику, то згадую слова пророка:
         «Ти їх посадив, і вони вкоренѝлися, ростуть і приносять плоди. В устах їхніх ти близькѝй, але далекий від їхніх сердець»[113].
         Хоча вони, а також шанувальники, виправдовують та заспокоюють себе тим, що говорять:
         «Ми любимо й прославляємо Бога! А те, що наша творчість комусь не до вподоби, то це виключно з тієї причини, що не відчувають помазання Святого Духа на нас».
         Здається ж мені, що проблема в іншому: якби було одне тільки бажання: звеличити єдиного Бога й Спасителя нашого Ісуса Христа, то Сам Господь керував би в той самий час, коли вони грають на інструментах або пишуть музику та до неї слова. Ніхто б потім не зміг сумніватися, що псалми та музичні твори натхнені Богом, і тільки Його Дух перебуває на них. Трапляється також, що досягнувши значного успіху, знову повертаються на світську сцену для того, щоб там засвітитися яскравіше… Ти вже мені даруй, якщо перебільшую, адже всі вони твої колеги.
         Марія слухала, іноді на Михайла поглядаючи, але так, щоб він її надмірною увагою не переймався. Хоча ще на самому початку отримала дозвіл, за бажанням, його перепинѝти.
         — Даремно ти так! Я вільна від того, аби заради творчого союзу й дружби з моїми товаришами по сцені не приймати викриття̀, і тим більше ігнорувати думки та зауваження, що мені не зовсім подобаються. До того ж  ти не розкрив мені таємниці: помічала таке і я. Однак, зізнаюсь, ніколи вголос про це не говорила, інакше й справді багато з моїх, як ти зазначив, колег від мене відвернулися б. Господу Богу відомі їх думки та наміри, і ось, що зараз згадала, почекай...
         Марія, дістала з сумки Біблію, знайшла потрібний текст і прочитала:        «Кожного справа виявиться; бо день покаже, тому що він вогнем об'являється, і вогонь вѝпробує діло кожного, яке воно є… І коли чиє діло згорить, той матиме шкоду, утім, спасеться, але так, як через вогонь»[114].
         Якщо це сприятиме їх спасінню, хоч на небесах великих нагород вони не отримають, то ми й такому повинні бути раді! Ти зі мною згоден? — обернувшись, привітно, без жодної іронії запитала вона Михайла.
         Він нічого не відповів, однак Михайлове обличчя, котре тепер так само стало щирим і добрим, говорило, що Марія, незважаючи на свій юний вік, зуміла дуже просто його переконати та заспокоїти.
         — Безперечно, у жодному разі ми не повинні йти на компроміс з беззаконням і гріхом, аби тільки когось не образити та зберегти дружні стосунки, — додала Марія.  
         Поглянувши на годинник, дала зрозуміти, що вона вже запізнюється, попрощалася й пішла до входу в метро. Михайло навіть не встиг запропонувати провести її до місця зйомок та дізнатися, чи буде в них можливість зустрітися в церкві серед тижня знову. Однак тієї ж митті пригадав, що він уже не має права так учинити: удома на нього чекає сестра Тетяна, з котрою вони два місяці, як заручені…
 
                                        Частина тридцять третя
 
         Аби не стати спокусою дітям добропорядних батьків, котрі небайдужі до того, як живуть духівники їхнього міста, пастор приїхав до школи на тролейбусі. Опівдні ще тривав урок, отож Михайлові довелося деякий час зачекати. На стенді, де містилися фотографії кращих учнів школі, сина Олексія він не знайшов. Однак, проходячи мимо входу до спортзалу все-таки вгледів знайоме обличчя: серед видатних спортсменів школи красувався портрет, під яким було написано: «БРОНЗОВИЙ ПРИЗЕР ВІДКРИТОЇ ПЕРШОСТІ СТОЛИЦІ З ФУТБОЛУ».
         Уявивши реакцію єпископа, котрий раптом побачить це видовище, пастор, подивившись на всі боки, хотів було витягнути фото з рамки, а підпис стерти ключем від квартири, проте його вчасно зупинив дзвінок на перерву. Тетяна Євгеніївна підійшла до батька перша, хоча до того часу спілкувалася лише з матір’ю Олексія. Побажавши доброго дня, що в нашому розумінні є привітанням, учитель, аби зміцнити пастора, констатувала:
         — Вас не важко впізнати! Ваші смиренне обличчя й скромний одяг свідчать, що ви представник духовенства нашого району. Звичайно, є, на жаль, виключення, коли ваші колеги, буває, їздять на іномарках, котрі буцімто подарували їм заможні парафіяни.
         — А ще мешкають у просторих котеджах, побудовані ченцями сусіднього монастиря, — підтримав пастор Тетяну Євгеніївну. – Однак за моїх, як ви висловилися, «колег» відповідати не стану. Адже написано:
         «За кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня!»[115] 
         Цю засторогу Ісуса Христа варто запам’ятати всякому, хто не ходить до церкви, вишукуючи прогріхи не тільки священників, а й сусідів, знайомих, навіть близьких родичів… Яка небуденна пригода трапилась, що ви надіслали запрошення мені, а не Олексієвій матері? – щиро поцікавився пастор.
         — Ваш син з його однокласниками навчаються в школі останній рік, з тієї причини необхідно повторювати попередній матеріал, щоб успішно скласти іспити. Від цього залежить їхній вступ до учбових закладів, у котрих вони мають бажання навчатися. Насамперед я вчитель історії, а потім уже класний керівник.
         — Будь-який священнослужитель просто забов`язаний добре знати історію, особливо всесвітню!- зауважив пастор Михайло. – Даруйте, що зупинив поступ ваших думок.
         — Приємно, що ви розумієте важливість мого предмету!- розчулилась Тетяна Євгеніївна. — Так от минулого тижня ми згадували напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму – стоїцизм. Я попереджувала учнів, що слід прочитати статті, присвячені цій темі. У наш вік інтернету це зробити досить легко. Не треба ходити до бібліотеки й замовляти величезні томи енциклопедій.
         — Скажу вам, що й у церкві стали обминати паперові Біблії. Унаслідок цього парафіяни, особливо молодь, уже не пам’ятають порядок книг бодай Нового Заповіту. Коли ж таке трапляється, що на вулиці слід показати зацікавленій людині, наприклад, уривок з Дій святих апостолів, то не знають, що ця книга міститься після Євангелія від Іонна. Довго шукають і цим викликають недовіру до себе.
         — Ви ніби прочитали мої думки, адже саме ця книга спричинила конфлікт! – виголосила вчитель. – На то̀му уроці я зазначила: стоїки з радістю сприймали будь-які життєві обставини, уважаючи, що вони наперед визначені долею. Також те, що представники цієї філософської школи виправдовували самогубство, через це деякі з них, приміром, Зенон і Клеанф, таким способом пішли із життя. Після того як я виклала теоретичний матеріал, Олексій підняв руку й сказав наступне:
         «Автор книги «Дій святих апостолів» у сімнадцятому розділі повідомляє, що Павло під час своєї місіонерської подорожі прибув до Афін. Побачивши велику кількість ідолів, Божий посланець не міг лишатися спокійним, з тієї причини проповідував про воскресіння Христа не тільки юдеям в синагогах, а й на майдані грекам. Деякі з філософів епікуреїв та стоїків сперечалися з апостолом і повели його в ареопаг[116], аби їхні друзі також почули нове вчення. Тоді Павло став серед них і сказав…»
         Тетяна Євгеніївна узяла до рук Біблію, що лежала на письмовому столі, розгорнула її на тій сторінці, де закладка, й показала помічений олівцем текст. Пастор Михайло вголос прочитав:
                «Мужі ате́нські! З усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи свя́тощі ваші, я знайшов також жертовника, що на ньому написано: «Незнаному Богові». Ось, Кого ви, не знаючи, шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в хра́мах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чо́мусь Він мав би потребу. Бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все. І ввесь людський рід Він з одно́го[117] створив, щоб замешкати всю поверхню землі, призначивши окреслені часѝ й границі їхнього проживання, щоб Бога шукали вони. Чи Його не відчують і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас»[118].
         — Цей уривок зі Святого Письма Олексій не коментував, хоча його захоплене обличчя говорило: йому є що додати! Згорнув книгу й сів на місце. Я подякувала йому й також не стала висловлювати власні думки з цього приводу, знаючи, що мій коментар може декому не сподобатися.
         — Тепер здогадуюсь, з якої причини виникла проблема. У школі я помітив учнів неслов’янської зовнішності.
         — Ви праві! Уже через день мене викликав начальник районного відділу освіти й показав скаргу, де зазначалось, що я зневажаю погляди представників інших світових релігій.      У результаті отримала догану за те, що своєю поведінкою провокую ворожнечу між учнями різних національностей. Начальник дав зрозуміти, що вимушений був так учинити, аби скаржники не писали й не дзвонили до обласного відділу.
         — Однак ви не перешкоджали висловитися з цього приводу тим учням, котрі з Олексієм не згодні! Мій син має конституційне право захищати свої погляди в присутності будь-кого.
         — Я й не заперечую. Проте, коли Олексій і далі цитуватиме Біблію, то я вимушена буду його зупинити. Інакше отримаю вже сувору догану.
         Михайло деякий час роздумував і наостанок мовив:
         — Я  вас чудово розумію, але забороняти синові свідчити про Господа не можу й не хочу. Бо що̀ відповім тоді, як Олексій нагадає мені Ісусове попередження:
                «Кожного, хто Мене ви́знає перед людьми́, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю і Я.  Хто ж Мене відцурається перед людьми́, того і Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм!»[119]?..
 
                                     Частина тридцять четверта
         Того ж дня пастор Михайло подзвонив до єпископа й розповів про конфлікт, що стався в школі.
         — По правді кажучи, я не відаю, що тепер говорити синові, — признався батько. — Певна річ, приємно, що Олексій, не зважаючи на очікуване переслідування, обороняє віру в Ісуса Христа. Однак у цьому випадку передусім страждатиме вчитель історії Тетяна Євгеніївна.
         — Давно збирався приїхати до вашої церкви, проте маю визнати: поточні справи та зустрічі з чиновниками заважають виконувати обов’язки, що покладено на єпископа. Наступної неділі за кафедру стану я, отож вибач мені, що на півгодини займу твоє місце.
         Михайло до цього був готовий, попрощавшись з єпископом Іваном, не став телефонувати дияконові. І це було правильне рішення! Через годину Павло сам подзвонив:
         — Отримав листа на нашу електронну пошту. Мабуть, ти її ще не переглядав. Так от у п’ятницю до Столиці прилітає пастор Борис. З ним — лише дружина, отож даремно ми хвилювалися, що в нас виступатиме танцювальна команда!..
         Після того як Борисова дружина Світлана проспівала два псалми іспанською, до кафедри підійшов єпископ Іван, поклав перед собою Святе Письмо й, зачекавши, поки настане тиша, сказав: 
         — Сьогодні моя проповідь не розважить, а можливо, когось і засмутить. Проте переконаний, хто по правді вірний Небесному Отцеві, той ще з більшим запалом нестиме Добру Звістку: Бог довготерпить нам, тому лишається час сповідати Ісуса Спасителем.
         «Живу Я, — говорить Господь Бог, — не пра́гну смерті грішнику, а тільки щоб вернути грішника з дороги його, і буде він жити!»[120]
         Єпископ розгорнув Біблію на тій сторінці, котру в останні часи воліють обминати, і прочитав:
         — «Хай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм»[121], і це заповідь перша не лише за списком! Ніяк Господь не може відповідати на молитви, коли са̀ме її порушують.
         Всемогутній Бог міцною рукою Своєю вивів синів Ізраїлевих з Єгипту, де років чотириста вони були рабами. Дав їм у володіння землю Ханаанську, наказавши виконувати Його заповіді, постанови й закони. Проте згодом Ізраїльтяни стали вклонятися й служити ідолам та божкам народів, котрі їх оточували, а це було особливо мерзотно перед Господом.
         Посилав Він до них пророків, вісників Своїх, попереджаючи, що втратять обітовану землю через свої гріхи, але Божий народ не хотів служити лише Йому. Адже боги тих народів дозволяли блуд, розпусту, пияцтво, наркотики, що Авраа̀мовим нащадкам було значно приємніше, ніж зберігати свої тіла й душі в чистоті та святості. Думаю, ви зо мною погодитися, у наш час так само деякі християни спокушаються принадами цього світу.
         Язичницькі племена, які жили по сусідству з Ізраїлем, безповоротно зникли, навіть історики за них згадують украй рідко. Євреїв же Бог, будучи вірним і праведним, зберіг до цього дня.
         У 721 році до Різдва Христового Салманасар, цар ассирійський, завоював Північне Ізраїльське царство (десять племен), переселивши ізраїльтян у провінції Ассирії. Самарія сама стала провінцією, куди цар привів іноземців з Емафа та решти ассирійських міст. Це стало серйозним попередженням для Південного царства, однак юдеї були впевнені, що Єрусалим, де Божий Храм, ніколи не підкориться ворогові. Ізраїльтяни й далі порушували заповіді, не припиняли грішити й наслідувати ідолопоклонників. Господь довго терпів, зволікав зі справедливим покаранням, але, урешті-решт, відвернув лице Своє від народу, якого любив і жалів. Чи не станеться так і з тими, хто тепер, аби тільки всім догодити, на роботі або в учбовому закладі соромиться свідкувати про віру в Ісуса Христа?    
         Цар Вавилонський Навуходоносор після вісімнадцятимісячної облоги в 586 році підкорив Єрусалим, жителів Юдеї переселив у свою імперію, де їм 70 років належало бути в полоні, що й передбачив пророк[122]. Місто та Храм були повністю зруйновані, цареві Седекії вибрали очі, первосвященика вбили, а храмові скарби вивезли до Вавилону...
         Храм, власне Святе й Святе Святих — центр юдейської віри, був символом присутності Божої. Коли те місце занечистили та розграбували, євреї збагнули: «відкинув Господь Свого жертовника, допустив збезчестити святиню Свою, передав у руку ворога мури палаців її...»[123] — отож невимовне розчарування спіткало Божий народ.
         Не може Господь перебувати там, де нехтують Його закони, поклоняються ідолам, зневажають святині, звертаються до ворожок, чаклунів, знахарів, екстрасенсів, котрі, здебільшого, і не заперечують, що методи їх нечисті. І вони, і клієнти їх розбещують не лише самих себе, а й землю, на якій вони проживають. Нині Господь присутній скрізь, де тільки Святе Його Ім'я закликають. У кожну місцевість відправляє Бог Своїх вісників, але якщо все-таки слухати їх не бажають, знущаються й насміхаються над ними, то настає година, коли сходить «гнів Господа на народ Його, так що не було йому (і немає![124]) порятунку»[125].
«Коли нас лихословлять, ми благословляємо; женуть нас, ми терпимо; як лають, ми молимося; ми стали, немов сміття для світу, як порох[126], усіма то̀птані донині!»[127]
Така позиція справді віруючих новозавітної Церкви, котрі не дбають про власну вигоду й не зважають на те, що говорять про них люди. У Небесному Єрусалимі недалеко стоятимуть вони від престолу Небесного Отця.
Такими були й пророки епохи Старого Завіту, котрі говорили слова̀ Самого Господа, що приходили від Нього без будь-яких посередників. Вони докоряли народові за ідолопоклонство та беззаконня,  та люди й не думали, що Бог розсіє їх по всій землі, а Єрусалим в сімдесятому році після народження Ісуса Христа буде остаточно зруйнований й перебуватиме в запустінні багато років.
З тієї причини ніхто не бажав мати з ними дружніх взаємин, навпаки, старалися якомога далі триматись від них. Божих пророків не хотіли навіть слухати, коли слова̀, як вогонь, виходили з їхніх вуст. Про таке презирство та приниження Господь попереджав ще на початку їх особливого служіння, до якого вони були обрані ще до свого народження. Однак відкрито їм було, що виконують вони Божу місію, усвідомлення відповідальності ще більш надихало їхні серця. До них ставилися вкрай несправедливо, проте вони й далі стояли в проломі за свій народ.
Такої горлѝвості, братѝ та сестри, Господь очікує й від вас. Лише тоді в Новому Єрусалимі ми побачимо Бога!..
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                         РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
             «ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ»
 
                                          Частина тридцять п’ята
 
         Єпископ Іван і гості з-за кордону вечеряли в квартирі пастора Михайла. Їжа для всіх була звичною: Борисова дружина Світлана прилетіла до Аргентини з країни, де розмовляють, читають, співають схожою мовою. Тому улюблені страви готують за тими ж рецептами.
         — Чудово, що не потрібен перекладач, — помітив єпископ. – Коли траплялося служити мені в Східній Європі, то під час проповіді важко було через кожні два речення зупинятися. Інколи губив думку, хоча, безперечно, Дух Святий нагадував, що̀ тієї хвилини слід говорити.
         — З цим я так само стикався, поки не вивчив іспанську, — погодився Борис. — Хоча деякі полюбляють, аби хтось стояв поряд. Присутнім це свідчить, проповідник — неабияка особистість, якщо запросили його з того краю, куди вони навряд чи приїдуть.
         Після вечері Михайло на правах господаря молився першим. Єпископ, благословивши гостинний дім і сім`ю, пастору Борису сказав:
         — Твоя дружина співала іспанською, однак перекладач був зайвий, а він у нас є: сестра Іванна вивчала цю мову в університеті. Божий Дух свідчив, що Світланине серце прославляє Господа!
         — Аби тільки ми ніколи не забували, від кого отримали таланти, щоб потім славу, що належить Творцеві, не привласнити самому собі, — зазначив диякон Павло, котрий також завітав до Михайла.
         Борис узяв до рук Новий Заповіт, проте, не розгортаючи його, процитував слова̀, котрі Ісус сказав юдеям у Храмі:
           — «Хто говорить від себе самого, той власної слави шукає, а Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, — і в Ньому неправди немає!»[128]
         З цього приводу розповім історію, котра, на жаль, не  вражає в останні роки…
         Тієї хвилини повернулась Тетяна. Після недільного служіння, розсудивши не ламати давній звичай, вона з Марійкою поїхала до батьків. Чоловік Михайло приніс дружині стілець, і, коли зрештою настала тиша, пастор Борис повідав наступне:
 
                                     Частина тридцять шоста
 
         — Про того відомого християнського співака, безперечно ви чули, адже він свою так звану кар’єру починав у Столиці. Того часу, як  Ігор виконував перед служінням псалми, ніхто з присутніх не лишався байдужим: ні ті, що до церкви ходили багато років, ані випадкові пішоходи, котрі знадвору чули його надприродний голос. Усі були впевнені: цей чоловік – цілковито посвячений Богові, Дух Святий перебував на нім. Тримався впевнено, але доволі скромно, тому задовольняв своєю поведінкою не тільки молодих, а й  літніх прихожан, котрі часто не згоджуються з сучасними аранжуваннями християнських пісень. Його батьки були людьми невіруючими, однак ніхто не міг закинути, що Ігор дружить зі світом. Поза церквою давнім приятелям свідчив про Ісуса, Котрий не дивиться на обличчя й спасає кожного, хто всім серцем вірує в Нього.  
         Крім того, навчався в консерваторії, отож усі були переконані, у нашому місті він стане чи не першим професійним християнським співаком. Зважаючи на те, що скоро закінчить вищий музичний навчальний заклад, а, отже, здатен зацікавити вимогливих слухачів, його все частіше запрошували в європейські, а згодом американські церкви. Це тішило, співак своєю творчістю славив Го̀спода, а ще нагадував про вашу, колись і мою нужденну країну! Отож повертався з гастролей не з пустими руками. Гроші, що надсилали на його рахунок, майже всі лишав у церковній касі.
         Проте існувала річ, котра багатьох хвилювала: молодий ще хлопець був не одружений, під час закордонних поїздок Ігор міг спокуситься, шанувальниць у нього тоді вистачало. Пастор церкви, членом якої він був, нагадав йому пораду апостола Павла:
         «Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка»[129].
         Ігор з духовним наставником згодився, і вже через місяць підійшов до нього не сам. Його обраницю звали Марія, вона також навчалася в консерваторії. Її батьки ввірували в Христа, коли їхня єдина донька лежала в лікарні, однак видужала, хоча ніхто на це не сподівався. Усі визнавали, Сам Господь спарував брата й сестру, щоб вони більш віддано служили Спасителеві.
         — Занадто чудово все починалося! – не втрималася Тетяна й глянула на чоловіка, котрий чомусь опустив голову, поклав долоні на щоки й ніби Борисову розповідь не слухав.
         — Так, добре відомо, важливий не початок, а кінець, — не заперечував Борис. – Ігор і Марія одружилися, а коли обоє закінчили консерваторію, поїхали на запрошення за кордон, де врешті-решт отримали громадянство Канади. Тут і сталось те, чого ніхто не очікував. Під час гастролей в Бразилії Ігор познайомився з місцевою привабливою дівчиною, не втримався й став спочатку таємно, а згодом відкрито з нею жити. Безперечно, з церкви його виключили, сама Марія на розлучення не подавала, однак, коли в суді показали Ігорову заяву, погодилась розірвати шлюб, не зважаючи на те, що від колишнього чоловіка мала трирічного сина.
         — І де вона тепер? – несподівано спитав Михайло.
         — Ігор, щоб не мати перед колишньою дружиною забов`язань, купив їй і синові в Торонто квартиру. Працював в американському щоу-бізнесі, однак популярності не придбав, ледве зводив кінці з кінцями. Урешті-решт та бразилійка  його також покинула, намагався повернутися до Марії, просив у неї прощення. Будучи християнкою, як людину його простила, проте знову жити з ним відмовилась. Синові виповнилося тоді дванадцять років, і вона не бажала травмувати хлопця, адже той постійно помічав би, що матір мешкає з його батьком без колишнього кохання й прихильності.
         — Важко тут не пригадати уривок з двадцять сьомого розділу книги пророка Єзекіїля, — зітхнув Павло й, розгорнувши Біблію, прочитав:
         «Стало високим твоє серце через красу́ твою, ти занапасти́в свою мудрість через пихатість твою. Кинув Я на землю тебе, дав тебе перед царями на ганьбу»[130].  
         — Згоден, адже йдеться про Херувима, котрий серед вогнистого каміння перебував на святій Божій горі. З того часу він став ворогом людським, його найперше завдання спокусити, коли б можна, і вибраних[131]… — Єпископ піднявся, й давши взнаки, що пора знати честь, Михайлові сказав: — З Борисом та Світланою до Столиці треба їхати. Три дні  подружжя відпочиватиме  в готелі, потім зустрінуться з підлітками християнських церков. Маю надію, у середу молоді віруючі твого міста також завітають до нас.
 
                                      Частина тридцять сьома
 
         Після того як усі порозходились, Тетяна вклавши Марійку спати, зайшла до кухні, де й далі із сумним обличчям сидів Михайло.
         — Що трапилось, Олексій знову щось утнув? До речі, через десять хвилин буде дев’ята година вечора. Знову з Оксаною десь вештаються?
         — Вона доволі порядна дівчина, уже декілька місяців постійно відвідує церкву, не тільки в неділю, на протилежність тобі. Отож, не слід щодо неї вживати непристойні слова!
         — Нічого собі! – неабияк обурилась Тетяна. – Ти ставиш її за приклад, чому ж тоді багато років тому ти сказав нашому пастору, що хочеш, аби така добропорядна й благочестива сестра, як то я, стала навіки твоєю дружиною?
         — Християнам також властиво робити помилки, якщо керуються тільки першими враженнями, котрі згодом виявляються оманливими.
         Тетяна притихла, сіла на стілець й через кілька хвилин сказала:
         — Ще до нашого весілля я здогадувалась, ми різні люди, отож урешті-решт у нас не вийде чогось доброго… Нехай лише цієї хвилини, але все-таки скажу, що мала б відкрити тобі ще до наших заручин…
         Мої батьки хоч і віруючі, однак з дитинства помічала, у церкву вони ходять за звичкою. І діди, і прадіди — християни, тому в цьому світові вони не мали знайомих, як тільки серед прихожан. Христос не жив у їхніх серцях: читали Біблію, на зібраннях співали псалми, слухали проповіді, але повертаючись додому, не відчували миру й спокою. Господь був для них десь далеко, через це й не сподівалися, що Він відповість на прохання або силою Своєю звільнить від хвороб.
         Мене не кликали до спільної молитви навіть перед обідом, жили ми так, нібито Ісуса ніколи з нами й не було. Отож я так само поступово віддалялась і серцем, і душею від церкви, хоча в недільній школі подобалось, там здавалося, що Бог по правді існує, і Він не байдужий до мене.
         Погодилася вийти за тебе заміж, бо тоді ти навчався в семінарії. Знала, згодом станеш пастором, перспектива бути жінкою священика, а не що інше приманювала мене… Досить про це, тепер нічого не зміниш.
         На подив Тетяни, її сповідь не вразила чоловіка.
         — Про таку річ став я здогадуватися вже через два місяці після наших заручин, але не вистачило сил сказати тобі й пастору, що не буде Господа з нами. Злякався осуду й того, що відмова вплине на моє становище в церкві. У всьому винний насамперед я, через те й сьогодні не обурився, що ти за звичаєм з Марійкою поїхала до мами, а не готувала дома вечерю. Для єпископа й диякона така ситуація не стала новиною, а от перед Борисом і Тетяною, котра цього вечора виконувала роллю господині, що не кажи, було незручно.
         — Ти ще не все про мене знаєш! Але за це – іншим разом. Ходімо спати, нема чого Олексія дожидатися. Минулої неділі він повернувся рівно о десятій, мабуть з тобою наперед домовився, тому й  тепер не запізниться. Слід визнати, ти навчив його тримати обіцянку.
           «Ваше ж слово хай буде: «так-так», «ні-ні». А що більше над це, то те від лукавого!»
         Ця Ісусова заповідь знайома багатьом, проте далеко не всі християни її виконують. Чи не так? – загадково спитала дружина…
                                    
                                      Частина тридцять восьма
                 
         У середу до Столиці Михайло їхав на машині з Олексієм, Оксаною та ще двома братами, що навчалися в місцевому коледжі. По дорозі не розмовляли, серед тижня школярі й студенти, як водиться, пізно лягають і рано встають, отож використали зайві півтори години, аби міцно поспати. Після того й настрій підвищиться, і голова краще сприйматиме слова̀ проповідника. З пасажирів бадьорим був лише Олексій, що сидів на передньому сидінні й підтримував батька, котрий невідомо з якої для нього причини, останні три ночі більше сидів на кухні, читаючи Біблію, а ще відомого класика, ніж заходив до спальної кімнати.
         У просторому залі Столичної церкви зібралося чимало молодих християн: не кожного дня випадає нагода слухати проповідника, що приїхав з далекого континенту. Деякі на початку були розчаровані: за кафедру став не чорноокий південноамериканець, а чоловік звичної слов’янської зовнішності.
         — Вітаю вас, брати й сестри! Не буду переповідати мою подорож, а також описувати радість, що охопила мене, коли знов побачив рідну країну. Крім того, моє задоволення з того, що маю чудову можливість послужити таким молодим, але міцним у вірі християнам. Змарную половину, а той більше відведеного часу, хоча, у такому разі, звеселю й розважу вас. Прочитаю вірш, котрий неодноразово чув, як було мені стільки років, що й вам, однак тепер воліють його обминати, щоб, бува, не викрити самого себе. Отже, сорок другий розділ книги пророка Ісаї, вірш восьмий.
         Розгорнувши Святе Письмо й зачекавши, поки, хто в паперовій Біблії, а більшість в електронних пристроях, знайдуть потрібний текст, пастор Борис прочитав:
         «Я Господь, — оце Йме́ння Моє, іншому слави Своєї не дам, ні хва́ли Своєї божка́м»[132].
                У цьому розділі пророчої книги йдеться про Раба, однак Бог тримає за руку Його. Господь полюбив Слугу, як Перворідного Сина, помазав Духом Святим, щоб звістив Він правду язичникам. Першого разу Божий Обранець прийшов не з вогнем і мечем, «очерети́ни надломленої не доломѝв і ґно̀та тлі́ючого не погасив»[133]. Господь, що створив небеса та землю, покликав Ісуса Христа в справедливості, щоб дати Його за Світло поганам, вивести з духовної в’язниці й темряви.
                Хто ж такі язичники? Це ті, що вклоняються безголосим ідолам, зробленим з дерева, металу, каменю, або іншого матеріалу. Існували і є вони в усіх народах, однак, для того щоб стало зрозуміліше, зазначу, східні слов'яни-ідоловірці обожнювали сили природи, вклонялися могилам предків. Перун, бог грози, грому й блискавки, уважався наймогутнішим в пантеоні, а ще протегував князю та військові. Небо, за уявленням стародавніх слов’ян,  створив Сварог. Велес був покровителем скоту, за сонце й вогонь відповідали Дажбог і Хор. Не хто інший, як князь Володимир уперше поставив у Києві над Дніпром ідоли Перуна, Хора й Дажбога. У літописах згадується, що саме хреститель Київської Русі побудував святилище, у якому приносили жертви рукотворним божкам.
         Отож Господь попередив: Він — єдиний Бог, Котрий обіцяє захист на цій землі та вічне життя в Новому Єрусалимі кожному, хто тільки ввірує в Сина Його Ісуса Христа, бо ніхто не приходить до Небесного Отця,  якщо не через Нього[134].
         Бачу зараз невдоволені обличчя:
         «Навіщо таке розповідаєте? Ми хрестилися в Ім’я Ісуса Христа, у нас немає іншого Бога!»
         Так, і Амінь! Разом із тим пригадайте останній тиждень, чи завжди в усьому ви покладалися на Господа, а не на людей, обставини або сприятливий випадок? Якщо не на Бога, то славу й хвалу віддали то̀му, кому старалися догодити, для того щоб уладнати нега̀дані проблеми. Можливо, спочатку молилися, однак уже через хвилину міркували про те, як за допомогою власного розуму, здібностей, своєї сили, впливових знайомих і родичів знайти для себе вихід з важкого становища. Чим тоді ви різнилися від людей цього світу?
         Зараз прочитаю Ісусову заповідь, саме так, не пораду, котру більшість із вас знає напам’ять:
                «Не журіться, кажучи: Що́ ми будемо їсти, чи: Що́ будемо пити, або: У що́ ми зодя́гнемося? Бож усьо́го того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. Шукайте ж найперше Царства Божого й праведності Його, а все це́ вам додасться!»[135]
         Коли на початку супроводжує удача, вільно чи ні, западає в голову думка, що ось моя рука це все створила! Розповідаючи ж про той випадок у церкві, проголошуєте: «Хвала й слава Господу Богу!»
                Та знає Творець наші серця, тому кінець кінцем людська допомога обертається на поразку. Лише тоді за свою невірність каємося перед Богом, і в котрий раз обіцяємо покладатись на Нього.
         Безсумнівно, ви добре знайомі з книгою пророка Даніїла, котра оповідає про зухвалість видатного  царя, що також не віддав слави Богові.
                Пастор Борис знайшов потрібний текст і прочитав:
         «Проходжувався він [Навуходоносор] по царському палацу у Вавилоні.  Заговорив цар та й сказав:
         «Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його як царський дім  моєю превеликою потугою та  на славу величі моєї?» 
         Ще це слово було на устах царських, коли з неба  впав голос:
         «До тебе, царю  Навуходоносоре, мовиться: Відійшло від тебе царство!  І від людей тебе відлучать, і ти житимеш з дикими звірами, і годуватимуть тебе травою, немов вола, і сім часів промине над тобою, аж поки не взнаєш, що над людським царством панує Всевишній і дає його, кому хоче»»[136]. 
         Лише на кінці  тих днів  Навуходоносор підвів свої очі до неба, розум його вернувся, і він  звеличив та прославив Бога, «що всі діла Його праведні, а доро̀га Його – правосуддя, а тих, хто ходить гордовито, Він  може понизити»[137].
         Навуходоносор таки розкаявся та відвернувся від цього страшного гріха, що стало наочним уроком: належить віддавати славу Творцю, а не витвору рук лю̀дських!
         Сподіваюсь, декотрі з присутніх, закінчивши семінарію, стануть служителями Ісуса Христа. У церквах, де призначать вас дияконами або пасторами, віруючі люди зцілятимуться від різних хвороб і недугів, звільнятимуться від нечистих духів. Коли станете успішними й знаними навіть у цьому світові, вам будуть заздрити, шукатимуть зустрічей з вами, то згадайте не тільки Навуходоносора, а й інші приклади з Біблії.
         Стосується це також тих, що завітали сюди з друзями-християнами. Коли вдасться вам закінчити престижний університет, а згодом піднятися високо, так що обійматимете впливову посаду в уряді або станете депутатами, не привласнюйте слави собі, щоб не трапилося з вами, як з чоловіком, що згадується в дванадцятому розділі книги Дій святих апостолів.
         Цар Ірод Агріпа Перший, онук Ірода великого, був сильно розгніваний на Тир  і Сидон. Через те мешканці цих міст однодушно прийшли до Агріпи й просили царського миру, прихиливши на свій бік Власта, який управляв Іродовим домом, бо їхня країна жила із царських земель. Призначеного дня Ірод, надягнувши  царську одежу й сівши на троні, промовляв до них, а натовп вигукував:        
         «Це голос Божий, а не людський!»        
         У ту ж саму мить Ангол  Господній уразив царя за те, що не віддав слави Богові. Черви пожерли внутрішність його, і він умер…
         Написане в Біблії — невідпорна правда, тому подія, що сталася з Іродом Агріпою задокументована Йосипом Флавієм, ім’я якого згадується в підручниках Стародавньої історії світу.
         Далі пастор Борис читав з окремого аркушу:
         «Агріпа  прибув у Кесарію, де для нього влаштували свято. Другого дня він одягнувся в одежу з чистого срібла й прийшов у театр рано-вранці, коли срібло, відбиваючи сонячні промені, сяяло пишнотою та як би напускало страх на тих, хто дивився на нього. Згодом ті, що лестили йому, проголосили, що він бог, додаючи:
         «Будь милостивим до нас, бо хоча досі ми визнавали  тебе за людину, надалі вважатимемо тим, хто переважає смертну природу».
         Проте  цар не докорив їм і не відкинув їхні нечисті лестощі. Коли ж глянув угору, побачив сову й одразу збагнув, що ця птаха — провісниця жахливого горя. Аж раптом шалений гострий біль пронизав його шлунок. Агріпа подивився  на друзів і сказав:
         «Я той, кого ви називали богом, отримав наказ тепер залишити це життя, тоді як Божа рука спростовує ту неправду, яку ви щойно сказали».
         Як минуло п’ять днів, виснажений від болю в животі, він помер»[138].
         Закінчу проповідь словами пісні Мойсея, раба Божого, котру співали ті, що перемогли звіра та образа його:
         «Хто́ Тебе, Господи, не побоїться, та Йме́ння Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі при́йдуть та вклоняться перед Тобою, бо з'явилися су́ди Твої!»[139] Амінь…
 
                                     Частина тридцять дев’ята
 
         Бориса  й Світлану проводжав єпископ Іван. Погода не сприяла, з тієї причини в столичному аеропорту диктор рівним голосом повідомив затримку рейсу до Буенос-Айреса. Пасажирів це вкрай засмутило, достатньо й того, що в повітряному просторі літаком належить подолати неабияку відстань — 12858 кілометрів.
         — Хотів уже сказати, що говорять у таких випадках: «Дасть Бог, ще побачимось, як не тут, то на небі!» — спробував підняти настрій єпископ.
         — Але знову ми поряд, не треба поспішати, хіба це не Господнє бла̀гослові̀ння? – підтримав його пастор Борис. – Ви, мабуть, не гайте свій час, посадку ми самі̀ дочекаємося.
         Ніби не почувши пропозиції, єпископ сказав:  
         — Пригадав чомусь вірш, котрий вам добре знайомий, а ти, пасторе, послався на нього в недільній проповіді:
         «Коли ми наді́ємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей!»[140]    
         За колишньої безбожної влади, щирі християни знали: кожного дня мають страждати за віру в Ісуса, терпіти нестатки, приниження, а ще можуть потрапити до в’язниці, тому не журилися про земне. Усі негаразди зносили стійко, адже чекало їх з Господом вічне життя. Блаженне очікування прѝходу Божого Сина нас надихало, через це без потуги виконували заповідь апостола Павла̀:
         «За́вжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі»[141].
                Отож, не просили в Бога незвичайного, задовольнялися тим, що маємо на сьогоднішній день. Господь, будучи вірним у слові Своєму, випо̀внював усяку нашу потребу, зціляв від смертельних недуг. Люди, котрі обіймали високі посади в партійних органах, прохали молитись за себе, а бувало, тайкома приводили в церкву безнадійно хворих знайомих та родичів. У цьому житті ми славили Христа, переймались тільки тим, щоб нелицемірно любити Господа та бути Його вірними дітьми.
         — Тепер  протилежна ситуація, — збагнувши, про що мова, помітив пастор Борис. – Теплі християни стурбовані, аби дістати від земного життя найприємніше, котре потішає й усолоджує тіло та душу. З острахом чекають повернення Ісуса: через невірність і духовну блудливість, порушуючи заповідь  «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!»[142], значних нагород вони не отримають.
         — Дружба зі світом ради минущої вигоди призводить до того, що Господь викреслює з Книги Життя! За будь-які винагороди перед Божим престолом не мовитиметься взагалі. Більшість пасторів уважають за краще про таку безрадісну річ не попереджати, бо тоді дехто може дорікнути, що поза церквою їхні заклики не підкріплені вірою й діла̀ми.
         Тетяна, котра до часу чоловіка та єпископа Івана, мовчки, слухала, наважилась на те, щоб сказати своє:
         — Скоро ми летимо додому, імовірно, справді не доведеться зустрітися, отож дещо вам розповім… Одружившись з Борисом, лестило, що мій чоловік – пастор, приємно було, як називали пасторшею Тетяною, хоча з кафедри він заборонив таким титулом величати мене. У церкві кожен  християнин, виконуючи ту справу, до якої покликав Господь, має почуватися  рівним, але дуже хотіла переважати братів і сестер. Разом з тим в недільній школі вчила дітей:
         «Не робіть нічого пі́дступом або з чванли́вості, але в покорі майте один о́дного за більшого від себе»[143].
         Аж тут осмислила, я так само не очікую пришестя Ісуса! Там, серед спасенних, кожен отримає свою нагороду, хто ближче, хто далі стоятиме від престолу Небесного Отця. Проте, маючи нову природу, не будемо заздрити, в одному дусі прославлятимемо Бога Творця. За цю річ я щиро покаялася перед Господом, однак не можу сказати, що остаточно звільнилася від нечистих думок.
         — Як тільки рукопоклали єпископом, довелося й мені боротися з гордощами, був украй задоволений з того, що звертаються до мене «єпископ Іван». Коли ж осягнув, що в Новому Єрусалимі не згадається уславлений титул, мусив три дні перебувати в молитві й пості. Надто себе не картай, на відміну від інших, ти визнала власну провину. Будь певна, Господь допоможе, Він не залічить тобі цього гріха.
         Тієї хвилини об’явили посадку на авіарейс до Аргентини. Не висловлюючи задоволення, Борис і Тетяна попрощалися з єпископом, не оглядаючись, пішли до стійки реєстрації квитків, щоб майже через дев’ятнадцять годин приземлитись у Буенос-Айресі…
 
                                               Частина сорокова
 
         У той самий день Михайло вернувся з села, де проводив чергове служіння, і вкрай був здивований, що Тетяна зустріла його дружелюбно. Крім того, приємний запах з кухні свідчив: сьогодні жінка по правді старалася виконувати обов’язки доброї господині. Після смачної вечері Михайло подякував і чекав, що йому скажуть, оскільки знав, його Тетяна, котра за задумом Божим мала б бути помічницею[144], просто так нічого не робить.
         — Так, Михайле, ти не помилився, хочу тобі нагадати, чоловік так само повинен піклуватись за свою дружину. Скоро зима, отож сьогодні в обідню перерву ходила на ринок, і там моя подруга, що раніше працювала зо мною на фабриці, запропонувала купити чудове пальто за ціною виробника. Товар вона може притримати до неділі, отож терміново потрібні гроші.
         — Маю здогад, зимова одежа коштує не дешево, — помітив чоловік.
         — Стало відомо, і не лише мені, — розкрила таємницю Тетяна, — деякий брат продав дачу й половину коштів віддав пастору, аби той купив гараж. Однак засіб пересування й досі стоїть під вікнами квартири, аж поки майстерний злодій, вимкнувши сигналізацію, не викраде його.
         — «Стало відомо…» Краще б ти знала, що̀ Ісус заповідав учням, а отже послідовникам Своїм:
         «Коли чиниш ти ми́лостиню, не сурми́ перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу́ вам: вони мають уже нагороду свою!»[145]
         Таким чином, брат у Христі, ненароком сказавши комусь про пожертву, не отримає нагороди від Го̀спода. Його добродійство на небі скасовано!
         Тетяна відважно мовчала, чекаючи на остаточне чоловікове слово.
         — Минулої осені ти вже купила зимове пальто, отож не вважаю за потрібне витрачати на твої примхи надмірні гроші.
         — Я тебе зрозуміла, — вийшовши з терпіння, жорстко відповіла дружина. – Усьому є край, сьогодні скажу те, що мала б зробити давно. Ми справді чужі, і душею, і духом, за ці речі ми говорили. Краще покінчѝти з цим зараз, аніж чекати, поки Марійка підросте й помітить: під одним дахом батьки проживуть не через добрі стосунки. Наступного тижня з донькою будемо перебиратися до мами, сподіваюсь, ти допоможеш перевезти речі.
         Тетяна зупинила наперед складену промову й була впевнена, що тепер Михайло погодиться на що завгодно, аби втримати її та Марійку. І не тільки через родинні почуття. Розлучення позначиться на його служінні в церкві, після того з пасторського посади його неминуче знімуть.
         — Краще так, ніж удавати з себе доброго сім’янина. Мені набридло обманювати! Наперед повідомиш мене, коли переїжджатимеш. Олексій лишиться зо мною, це зрозуміло, з цього приводу, припускаю, у нас не виникне розбіжностей. Поки збиратимеш речі, я поживу в Павла, — чітко відповів Михайло й хотів уже, узявши необхідне, вийти з квартири, аж тут Тетяна його зупинила.
         — Коли так, повинна в дечому тобі признатися, аби ти ніколи не шкодував, що погодився розлучитись зі мною… Того часу як закінчували ремонт у церковному домі, на тому ж базарі я вгледіла сукню, про котру мріяла, побачивши її у французькому журналі про моду. Звичайно, ціна була захмарна, тому в мене не виникало бажання звернутись до свого чоловіка. Хоч би й хотів, з твоєю так званою зарплатою, котра складається з пожертв прихожан, допомогти було б неможливо.
         Якось під час обіду ти радісно вигукнув, що нарешті отримав потрібну суму, і тепер ремонтні роботи скоро завершаться. Гроші ти зберігав не дома, тому легко здогадалася, що шукати треба в сейфі. Узяти долари не важко було, адже ключ носив у кишені піджака.
         — Це ти скоїла крадіжку!.. Такого я не припускав, добре, що не наважився розповісти про ту подію церкві.
         — Наостанок прошу тебе, нехай це лишиться між нами. Думаю, тобі буде не до снаги, щоб матір твоїх дітей називали злодійкою.
         — На це ти розраховувала, ще перед тим як мала намір учинити підступний злочин…
         — Найбільш мені прикро було через те, що нової сукні  ти не помітив! Я одягла її, як приїхав єпископ на врочисте відкриття Молитовного Дому. Тоді пастор був заклопотаний іншими справами, у тому числі переймався тим, щоб столичним гостям сподобалася святкова вечеря.
         — Про це сьогодні ти також турбувалася. — Михайло вдруге піднявся, але Тетяна його знов зупинила:
         — Піду краще я, за речами приїду післязавтра. Доведеться що-небудь придумати, аби Марійка не дивувалась, що відтепер вона житиме в бабусиній хаті.
 
                                            Частина сорок перша
 
         Після Нового року Михайлові зателефонував пастор Борис і говорив незвично тихим голосом:
         — Вітаю з Різдвом! Христос  народився від діви Марії, котра зачала від Духа Святого. Це неспростовний доказ того, що Ісус із Назарета по правді Божий Син. Надприродна подія вражає, без неї не сталося б смерті на Голгофі, а згодом — воскресіння!
         — Саме тоді Марія почула від Ангола, що затуляє уста кожному, хто й тепер сумнівається в Господній могутності:
         «Для Бога немає неможливої жодної речі!»[146]
         Почекавши декілька хвилин, Михайло наважився запитати:
         — Як твої справи? Таке питання стало настільки формальним, що його пускають повз вуха. У цьому ж випадку примушує згадувати те, що було тобі неприємним і…
         — Несподіваним… — допоміг другові дитинства Борис. – Я досі в лікарні. Операція на горлі зашкодила зустріти Новий рік серед близькѝх. Самотньо проведу й Різдвяне свято. Та не це надто хвилює! Чому таке сталося, що̀ Господь хоче відкрити мені?..
         Михайло мовчав.
         — Дякую, що не намагаєшся заспокоїти, досить того, що слова̀ потіхи чую чи не кожну годину. Вони не зміцняють, ще більше тривожать. Не ставитиму зайвих питань і я: останнім часом у тебе не все складалося добре.
         — Допомагаю Павлові, — розповідав Михайло, — з його дозволу щосереди та п’ятниці проповідую в селах. Саме тепер почуваюся вільним, не треба вдавати із себе зразкового чоловіка, навчаючи інших любити тих, що в прямому розумінні найближче до тебе. Перший місяць також не мав спокою, але Богові не ставив питань: від початку розумів, мої непослух і самовпевненість спричинили такі наслідки.
         — У такому разі дещо запропоную тобі. Власне з цього прѝводу я подзвонив, — уже впевнено говорив Борис, хоча відчувалось, кожне речення вимовляти було йому дійсно боляче. – Найближчим часом з Олексієм летіть в Аргентину. У церкві я не маю заступника, минуло вже три неділі, а з кафедри ніхто не проповідує. Більшість прихожан тебе розумітимуть, адже приїхали з нашого краю. Є блискучий перекладач, з ним ти швидко знайдеш спільну мову. Перше житимете в моєму будинкові, протягом місяця орендуємо квартиру. У Буенос-Айресі є школа, де не вимагають знати іспанську. З навчанням в Олексія не виникне проблем.
         Михайло знову мовчав, тепер через негадану пропозицію.
         — У четвер зателефоную, — не дожидаючи відповіді мовив Борис. — Якщо до того часу погодишся, приготуй номер банківського рахунку. Гроші надішлють Тетянині батьки, однак за це ніколи їм не нагадуй…  
 
                                          Частина сорок друга
 
         Через тиждень, другого дня після зимових канікул Михайло зайшов до школи, щоб забрати документи Олексія, котрий мав би в цьому закладі через півроку отримати атестат. Учитель історії Тетяна Євгеніївна додаткових питань не ставила, отож, улагодивши необхідні формальності, батько узяв папку й піднявся поверхом вище. Там, у кабінеті географії їхній класний керівник Вікторія Степанівна багато років тому проводила урок, після якого пролунав останній дзвоник. 
         Посидівши з півгодини за партою, колишній школяр подивився на карту, що висіла прямісінько перед ним. А ще помітив лінійку, котра самотньо лежала на класному столі. Підійшов до дошки й довго розглядав на площині зображення континентів, країн, океанів. Врахувавши масштаб, за допомогою вимірювального приладу визначив: відстань між Торонто та Буенос-Айресом — 8950 кілометрів. Було це не так і багато в порівня̀ні з тим, що Михайло подолав від того дня, як навчився  ходити…
 
 
[1] Римський імператор с 20 листопада 284 року по 1 травня 305.

[2] Див. 1Коринтянам 8:4.

[3] Там само 10:20.

[4] Дивись соборне послання св. апостола Якова 3:15.

[5] Див. 2Коринтянам 5:10.

[6] Див. Євангеліє від Луки 12:48.

[7] Див. Об’явлення 3:11-13.

[8] Див книгу пророка Єремії 9:23-24.

[9] Ісая 26:9.

[10] Див. Євангеліє від Матвія 5:44.

[11] Там само 7:13-14.

[12] 1 книга Царів (у російському синодальному перекладі 3-тя Царів) 8:61.

[13] Див. Матвія 23:2-3.

[14] Матвія 5:42.

[15] 1Тимофію 5:8.

[16] Див. Галатам 5:22-23.

[17] Євангеліє від Іоанна 14:15-16.

[18] Ісая 51:12.

[19] Див. соборне послання святого апостола Якова 2:16.

[20] Див. Вихід  20:15.

[21] Див. Матвія 24:44 та Об’явлення 22:12.

[22] Книга пророка Єремії 17:5.

[23] Див. 1 Коринтянам 15:33.

[24] Див. Євангеліє від Луки 17:1-2.

[25] Див. Євангеліє від Іоанна 3:3.

[26] Там само 6:54.

[27] Там само 1:1, 1:14.

[28] Повторення Закону 12:23.

[29] До Филип`ян 2:5.

[30] Матвія 19:25-26.

[31] Повторення Закону 32:39.

[32] 1Коринтянам 9:24-25.

[33] Іоанна 11:4.

[34] Там само 5:14.

[35] Євангеліє від Луки 11:24-26.

[36] Див. Євангеліє від Матвія 9:20-22.

[37] Матвія 24:11-13.

[38] Євангеліє від Іоанна 12:25-26.

[39] Рака – пустий, блазень.

[40] Матвія 5:21-24.

[41] Скинія (дав.-гр. σκηνή — «шатро», «намет»; івр. מִשְכָּן‎, мішкан — «помешкання», «місцеперебування») — похідним храм євреїв під час мандрів пустелею.

[42] Об’явлення 8:3-4.

[43] 1Петра 3:11-12.

[44] Римлянам 12:17.

[45] Якова 4:12.

[46] Див. Матвія 7:22-23.

[47] Луки 6:31.

[48] 1Іоанна 4:20.

[49] Іоанна 14:15.

[50] Див. книгу Об’явлення 1:4-11.

[51] Див. 2Коринтянам 5:10.

[52] 2Коринтянам 8:9.

[53] Диякон — слуга.

[54] 1Коринтянам 7:2.

[55] Див. Матвія 19:12.

[56] Див. 14-ий вірш 2-го розділу.

[57] Об’явлення 3:21.

[58] Див. частину другу.

[59] Об’явлення 2:10.

[60] Див. 2Петра 3:8.

[61] Псалом 14(15):1-3.

[62] 1Коринтянам 6:1-2.

[63] 2Тимофію 4:5.

[64] Авакума 2:4.

[65] Див. 1Коринтянам 6:9-10.

[66] Книга пророка Єзекіїля 18:20.

[67] Світильник – церква (див. Об’явлення 1:20).

[68] Об’явлення 2:3-5.

[69] 1Коринтянам 10:21.

[70] Євангелія від Матвія 18:6.

[71] 2Коринтянам 6:17-18.

[72] Див. Друге послання до Солунян 3:10.

[73] Матвія 5:44.

[74] Євангеліє від Луки 12:51-53

[75] Дивись соборне послання св. апостола Якова 3:15.

[76] Див. Дії святих апостолів, 7 розділ.

[77] Див. Іоанна 16:2.

[78] Луки 16:15.

[79] Там само 9:26.

[80] Див. 1Коринтянам 8:4.

[81] Там само 10:20.

[82] Дії 2:2-4.

[83] Там само 2:37-38.

[84] Єфесянам 2:8-10.

[85] Іоанна 17:11.

[86] Див. послання св. Апостола Павла до Ефесян 4:6.

[87] Від Луки 1:37.

[88] Євангеліє від Іоанна 15:13.

[89] Числа 23:19.

[90] Матвія 24:31

[91] Ефесянам 5:18-19.

[92] Див. Луки 6:37.

[93] 2Тимофію 4:2.

[94] 1Коринтянам 6:19-20.

[95] 2Коринтянам 3:17.

[96] Див. Євангеліє від Іоанна 19:19-22.

[97] Перше соборне послання св. Апостола Іоанна 2:15-16.

[98] Див. Матвія 10:16.

[99] Послання до Ефесян 4:30-31.

[100] Луки 21:36.

[101] Див. Матвія 24:21.

[102] Об’явлення 3:10.

[103] 1Коринтянам 13:1-2.

[104] Галатам 6:2.

[105] Див. Євангеліє від Іоанна 13:35.

[106] Іоанна 15:14.

[107] Друга книга Самуїлова ( у російському синодальному перекладі – друга Царів) 6:21.

[108] Ковчег — священна скриня Ізраїльтян, що містила таблиці з десятьома заповідями, і була символом Божої присутності.

[109] Викуплення – Своєю смертю Ісус заплатив ціну за наше звільнення з рабства гріха.

[110] Матвія 9:9.

[111] До Филип`ян 4:4.

[112] Матвія 18:20.

[113] Єремія 12:2.

[114] 1Коринтянам 3:13,15.

[115] Матвія 12:36.

[116] Ареопа́г (грец. Ἄρειος πάγος — пагорб Ареса) — вищий судовий орган Стародавніх Афін.

[117] З Адама. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Книга Буття 2:7).

[118] Див. Дії святих апостолів 17:22-27.

[119] Євангеліє від Матвія 10:32-33.

[120] Див. Єзекіїля 33:11.

[121] Вихід 20:3.

[122] Див. Єремія 25:11.

[123] Див. Плач Єремії 2:7.

[124] Ствердження автора.

[125] Див. 2Хронік ( у російському синодальному перекладі 2Паралипоменон) 36:16.

[126] Порох (перен.) — що-небудь не варте уваги, таке, що не має справжньої цінності й значення.

[127] 1Коринтянам 4:12-13.

[128] Євангеліє від Іоанна 7:18.

[129] 1Коринтянам 7:2.

[130] 28:17.

[131] Див. Євангеліє від Матвія 24:24.

[132] Переклад з івриту на українську Івана Огієнка.

[133] Див. Матвія 12:20.

[134] Див. Євангеліє від Іоанна 14:6.

[135] Від Матвія 6:31-33.

[136] Див. Даніїла 4:26-29

[137] Там само 4:34.

[138] Переклад з грецької на сучасну українську від автора.

[139] Об’явлення 15:4.

[140] 1Коринтянам 15:19.

[141] Перше послання до Солунян 5:16-18.

[142] Вихід 20:3.

[143] Послання до Филип’ян 2:3.

[144] Див. Книгу Буття 2:18.

[145] Матвія 6:2.

[146] Від Луки 1:37.