ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

                     ПРЕОБРАЖЕННЯ  ГОСПОДНЄ
                  (кінець липня – початок серпня 29 р.)
 
         Ішов п’ятий місяць служіння Ісуса. Надходило свято юдейське Кущі, на яке ввесь Ізраїль сходився до Єрусалима. А фарисеї та книжники шукали нагоди погубити Ісуса. Тому Ісус не ходив явно, а вдавався до віддалених місць, де річка Йордан бере свій початок, щоб підготувати Своїх учнів до майбутніх подій.
 
 
Марко «8.27-30»
Учні визнають Ісуса за Христа
27 Потому пішов Ісус й учні Його до сіл Кесарії Пилипової, а в дорозі питав Своїх учнів, говорячи їм: “За кого Мене люди вважають!” 28 Вони ж відповіли Йому, кажучи: “За Івана Хрестителя, другі – за Іллю, а інші – за одного з пророків». 29 І Він запитав їх: “А ви за кого Мене маєте?” Петро Йому у відповідь каже: “Ти – Христос!”
 
         Матвій «16.13-16»
         Учні визнають Ісуса за Христа
         13. Прийшовши ж Ісус до землі Кесарі́ї Пили́пової, питав Своїх учнів і казав: „За ко́го наро́д уважає Мене́, Сина Лю́дського?“
 14 Вони ж відповіли́: „Одні за Івана Христителя, одні за Іллю́, інші ж за Єремі́ю або за одного з пророків“.
 15 Він каже до них: „А ви за ко́го Мене маєте?“
 16 А Си́мон Петро відповів і сказав: „Ти — Христос, Син Бога Живого!“
 
         Лука «9.18-21»
         Учні визнають Ісуса за Христа
         18 І сталось, як насамоті Він молився, з Ним учні були. І спитав Він їх, кажучи: “За кого Мене люди вважають?” 19 кажучи: “За кого Мене люди вважають?” 19 Вони ж відповіли та сказали: “За Івана Хрестителя, а ті за Іллю, а інші, — що воскрес один із давніх пророків». 20 А Він запитав їх: “А ви за кого Мене маєте?” Петро ж відповів та сказав: “За Христа Божого!”
 
         Якщо звернути увагу на ті місця, де Ісус ставив це питання, то помітимо, що по всій цій області в давнину тут було багато храмів сірійського бога Ваала. Повсюди відчувався подих стародавніх язичеських обрядів. А неподалік Кесарії Пилипової підіймався пагорб з глибокою печерою, у якій за легендою народився великий грецький бог Пан, бог всієї природи. Навіть саме місто Кесарія Пилипова раніш носило назву Паніас. А навколишня місцевість біля цієї печери й у наш час носить назву Паніас. Відомий юдейський історик Йосиф Флавій з цього приводу написав: “Це дуже красива печера в горі, під якою знаходиться велика впадина; печера уривчаста й надто глибока та повна нерухомої води. Над нею звисає велика гора, а під печерою підіймаються витоки річки Йордан».
         Навіть сама думка, що в цих місцях бере свій початок ріка Йордан, збуджує спогади про всі події юдейської історії.
Коли Ісус проходив цими місцями, то напевне помітив храм із білого мрамору, який стояв у підніжжя тієї гори, де одна з частин Йордану бере свій початок. Цей храм свого часу побудував Ірод-убивця, якого історики називають Іродом великим, після того як римський покровитель Цезар подарував Іродові ще одну країну. Пізніше Пилип, син Ірода, ще більше прикрасив та збагатив цей храм і змінив назву Паніас в Кесарію – тобто місто Цезаря, і добавив своє ім’я – Пилипова, на відміну від Кесарії біля Середземного моря. Потім син убитого Аристобула Агрипа, коли прийняв владу над Ітуреєю та Трихонією від Нейрона, після смерті Пилипа змінив назву цієї місцевості на Нер, на честь імператора Нерона.
Таким чином, перед нами постає драматична зворушлива подія. У ту мить, коли фарисеї та книжники, очолені ортодоксальними юдеями, планують проти Ісуса змову, намагаючись його погубити, коли значна кількість Його учнів відійшла від Нього, а народ узагалі з трудом сприймає Його слово, Він, маючи вигляд звичайної людини й ставши на пишному фоні храмів світових релігій того часу, запитує своїх учнів: <<”За кого Мене люди вважають?”>>
Ісус обдумано навмисно вимагає відповіді від своїх учнів на фоні всесвітньої історії релігії перед тим, як залишити Галілею та відійти до Єрусалиму. Він хотів знати, чи зрозумів хто, хоча б приблизно, хто Він. Ісус не спитав відразу, Він почав з того, що говорять про нього люди, і за кого вони його вважають:

• Одні говорили, що він – Ілля, якого Бог свого часу забрав на небо і який повинен був прийти на землю перед приходом Месії <<2Цар.2.11; Мал.4.5-6>>.


• Інші за одного із воскреслих давніх пророків – Єремію, який за повір’ям заховав скинію, ковчег та кадильний жертовник Храму у віддалений печері біля гори Нево, і що перед приходом Месії він повернеться, дістане їх і явиться слава Господня <<2Марк.2.1-12>>.


• А деякі взагалі чекали воскресіння двох пророків, пославшись на текст <<2Езд.2.18>>, у якому Бог дає обіцянку: <<”На допомогу тобі Я пошлю рабів Моїх Ісаю та Єремію».

         Вислухавши уважно думку народу, Ісус задає найважливіше питання: <<”А ви за кого Мене маєте?”>> І почув відповідь: <<”За Христа Божого!”>>
         Тоді наказав Він, щоб нікому про це поки не говорили. Саме слово Христос – це грецька назва слова Месія, ще перекладається зі стародавнього єврейського, як Помазаник Божий. Адже в давні часи перед прийняттям влади царів помазували на царювання. Таким чином, учні визнали Ісуса за Месію, якого Господь помазав на панування в Божім Небеснім та Земнім Царстві. Більш повну відповідь наводить автор Євангелія від Матвія: <<А Симон Петро відповів і сказав: “Ти – Христос, Син Бога Живого!”>>
 

Мат. «16.17-20»

17 А Ісус відповів і до нього промовив: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров¹ тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. 18 І кажу Я тобі, що ти камінь, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, — і сили адові не переможуть її. 19 І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!”
         ¹»Тіло й кров» (плоть і кров) – людина.
 
 
         Петро був старший серед апостолів, а тому й говорив часто з Ісусом від імені всіх них. Не слід також розуміти ці слова буквально, тому що тут прихована гра слів. На грецькій мові Петро – Петрос, а камінь (скала) – Петра. Арамейське ім’я Петра було Кифа, що на арамейській також визначало камінь (скеля). Тобто на обох мовах звучить як гра слів: що камінь (скеля) – це сам Петро, але в особливім підтексті. Тобто, Петро не той камінь, на якому заснував Господь Церкву Свою – цим каменем виступає сам Бог. Але Петро – один із числа перших каменів всієї будівлі церкви. Петро подібно до Андрія та Івана <<Ів.1.40-41>> один з числа перших прилюдно визнав, хто такий Ісус і став одним з числа перших, хто здійснив стрибок у вірі та побачив в Ісусі – Сина Бога Живого. Іншими словами, Петро був одним серед перших членів церкви, на яких Ісус будуватиме Свою Церкву. Так, у посланні до Єфесян Павло пише: <<Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, уклад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу>> <<Еф.2.19-22>>.
         І далі в першому посланні до коринтян читаємо: <<Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос>> <<Кор.3.11>>.
         Ще задовго до цих подій Ісая пророкував наступне: <<…Тому Господь Бог сказав так: Оце поклав каменя Я на Сіоні, каменя випробуваного, наріжного, дорогого, міцно закладеного. Хто вірує в нього, не буде той засоромлений!>> <<Іс.28.16>>.
         Петро сам з приводу цього написав: <<Приступайте до нього, до каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа. Бо стоїть у Писанні: “Ось кладу Я на Сіоні каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений!” Отож бо, для вас, хто вірує, Він коштовність, а для тих, хто не вірує – “камінь, що його занедбали були будівничі, той наріжним став каменем», і камінь спотикання, і скеля спокуси, — і об нього вони спотикаються, не вірячи слову, на що й призначені були.>> <<Пет.2.4-8>>
         Тут, під кінець Петро наводить у приклад тих юдеїв, які не прийняли Ісуса та не ввірували в Нього, а тому спотикаються, бо не вірять слову. Адже, як уже не раз було доведено, через увесь Старий заповіт проходить червона нитка, яка вказує на викупну жертву Отрока Божого.
 
         Тепер перейдемо до розбору слів Ісуса, сказаних Петру: <<…І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!>>  
         Ця фраза переплітається з фразами книги Об’явлення, у якій воскреслий після розп’яття Ісус став перед Своїм апостолом Іваном зі словами: <<Не лякайся! Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі я від смерті й від аду>> <<Об.1.17-18>>.  А далі Іван пише від імені воскреслого Ісуса: <<…Оце каже Святий, правдивий, що має “ключа Давидового, що Він відчиняє, — і ніхто не зачинить, що Він зачиняє, — і ніхто не відчинить» <<Об.3.7>>.         Необхідно розуміти та пам’ятати, що ці фрази вказують на якесь особливе небесне право, яке належить Ісусу Христу.
         Щоб у загальному плані зрозуміти смисл картини ключів Давидових, нам необхідно звернутися до книги Пророка Ісаї, у якій автор описує Еліякима, на рамено якого віддані ключі дома Давидова, і він один буде відчиняти та зачиняти <<Іс.22.20-22>>.
         Домоправитель носить при собі ключі дома, відчиняє ранком двері, а ввечері зачиняє їх, і через нього відвідувачі отримують доступ до Царя. Таким чином, Ісус говорить Петру, що в майбутньому він буде старшим домоправителем Царства Небесного, оскільки подібні слова пізніше будуть адресовані усім апостолам, після Преображення: <<Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі>> <<Мт.18.18>>.          Необхідно додати, що такого висловлення немає в жодному Євангелії, крім Євангелія від Матвія, яке було написане невідомим єврейським автором. І взагалі, це дуже поширене юдейське висловлення, яке вживали щодо прийнятих учителями закону остаточних рішень, які стосуються тлумачень Закону Божого, так і щодо вирішення різного роду питань. Зв’язати – визначало винести якесь рішення, розв’язати – визначало вирішити якесь складне питання.
         Узагалі, слід відзначити, що хибне, невірне розуміння та навмисне перекручення цих слів Ісуса, сказаних Петрові, привело до трагічних наслідків в історії церкви. Так, після заволодіння християнством римської імперії, під кінець ІV століття вона була поділена на Східну, зі столицею Константинополь, та Західну, зі столицею Рим. Крім них у світі на той час існувало ще три значних осередків християнства — Антіохія, Єрусалим і Олександрія. Єпископи цих п’яти міст стали називатися патріархами, які були незалежні один від одного, і мали повну автономію у своїх провінціях. Поступово патріархи Антіохії, Єрусалима та Олександрії стали визнавати зверхність Константинополя. І з того часу почалась боротьба за першість над християнським світом між Римом і Константинополем.
         Для розуміння повної картини пригадаймо кілька історичних родій. Під натиском варварських племен готів (410 рік), а потім вандалів (455 р.) Західна імперія поступово впала, а в 476 р до Константинополя були відправлені символи імперської влади – золотий вінок-діадема, пурпурна мантія та імператорські сандалі. В 610 р. Мухамед оголосив себе пророком, він ненавидів ідолопоклонство, але коли прибув до Мекки, міста, у якому він народився, його не прийняли. В 622 р. утікає до Медіни, де його визнали. Він організував військо зі своїх послідовників і став поширювати віру мечем. У 630 р. знову прибув до Мекки зі своїм військом і знищив 360 ідолів. Помер у 632 р., його наступники називалися каліфами. У 634 р. була завойована Сирія; у 637 – Єрусалим;  у 638 – Єгипет; у 640 – Персія; у 689 – Північна Африка; у 711 – Іспанія. Таким чином, за короткий час уся Західна Азія та Північна Африка, колиска християнства, стали магометанськими. Магомет заявив про себе в той період, коли церква стала язичницькою, з її поклонінням іконам, мощам, мученикам і т.д. Словом, магометанізм був реакцією проти ідолопоклонства, кара за зіпсовану церкву. Правда, магометанство було ще гіршим нещастям для завойованих ним народів. Ця релігія ненависті розповсюджувалася мечем, і вона підтримувала рабство, полігамію й приниження жінки.
      Бій під Туром, Франція (732 р). Це був найбільш вирішальний бій в історії світу. Карл Мартел завдав поразки мусульманській армії й урятував Європу від магометанства, яке, як морський приплив швидко заливало світ. Араби домінували в магометанськім світі від 622 до 1058 р. Столиця була перенесена до Дамаску в 661 р., а до Багдаду в 750 р., який був столицею до 1258 р. Турки правили магометанським світом від 1058 р. до наших часів. Вони були більш нетерплячі й жорстокі, ніж араби. Їхнє варварське поводження з християнами в Палестині призвело до хрестових походів.
         У свою чергу монголи з Центральної Азії, на чолі з Чингіз Ханом (1206-1227) тимчасово припинили турецьке панування. Велика монгольська армія захопила частину Азії, де 50 000 міст і містечок було спалено. В Малій Азії 630 000 християн було замордовано. Під керівництвом Тамерлана (1336-1402) такий самий нищівний ураган знову пронісся по багатьох країнах, залишаючи після себе зруйновані села, спалені поля та море крові. Інакше, як нашестям сарани, цей історичний проміжок часу не назвеш <<Об.9.7-12>>.
         Турки захопили Константинополь у 1453 р. й тим самим повалили Східну Римську імперію. Європа знову була під загрозою магометанства. Ця загроза минула, коли в 1683 р. під час Віденської битви Ян Собескі розгромив магометан.
      А тим часом з руїн Західної Римської імперії постала папська імперія, і Рим далі продовжував правити світом на протязі 1000 років. Римо-католицька церква ще з самого початку почала поступово розвивати ідею, що єпископ Рима мусить мати владу над усією церквою. Спочатку словом папа називали всіх західних єпископів. Але приблизно в 500 р. папою став називатися лише єпископ Рима, а скоро після цього це слово поступово почало означати універсальний єпископ. Початком папської влади можна вважати часи Захарія (741-762), який визнав Пипіна ІІІ, (741-768) батька Карла великого, королем франків, адже в ті часи без згоди церкви влада не могла вважатися справжньою. У замін папа хотів отримати від Пипіна підтримку в боротьбі проти Лангобардів небезпечних сусідів Рима, що заснували в VІ ст. своє королівство в Італії й постійно загрожували папській владі. Після запрошення Стефана ІІ (752-757) Пипін прибув зі своїм військом в Італію й переміг ломбардів та віддав їхні землі, велику частину центральної Італії, папі. Па̀пи були задоволені подарунком від Пипіна. З того часу по 1870 р. центральна Італія, у минулому головна частина Римської імперії, а пізніше Папське королівство, тепер керувалася головою церкви.
         Це світське королівство церкви проіснувало близько 1100 років. Однак після отриманого подарунку папам захотілося більшого, і незадовго після цих подій один із Римських пап доручив своєму секретарю виготовити фальшивку, начебто імператор Костянтин (306-337), переїжджаючи до Візантії (330 р) з Риму, заповів тодішньому папі єпископу Рима Сильвестру І (314-335) панувати над всією Західно-Римською імперією. І цієї брехні їм здалося замало. Папи почали стверджувати, що Петру були дані ключі, якими він допускає людину на небеса або вигонить її з них, і що Петру була дана влада й сила відпускати або не відпускати людині її гріхи. І більше того, що Петро, начебто, наділений такими великими правами, став першим єпископом Рима, і що ця влада та сила переходить до всіх єпископів Рима, і що тепер ця влада та сила перебуває в Папі римськім, який виступає головою церкви і єпископом Рима. Таким чином, опираючись на цей так званий «Константинів дар», на протязі всього середньовіччя папи висували свої претензії до всіх королів західної Європи, вимагаючи підкоритися Римському престолу.
       Тільки в ХV ст. великий гуманіст та просвітитель Лоренцо Валла в трактаті «Про Константинів дар» (1440 р.) викрив цю підробку.
       Від себе хочу добавити, що одним з перших, хто побував у Римі та сприяв створенню тамошньої церкви, це був Павло. Петро з самого початку й до кінця був апостолом Ісуса, жодного разу ні один апостол не ставав єпископом жодної церкви. Якщо Петро й мав якесь відношення до Риму, то це може стосуватися лише його смерті, яку він знайшов там за переказом. Стосовно Константина-імператора, і це загально відомо всім історикам, слід зазначити, що після прийняття ним християнства, він видав декрет в 313 р про свободу вибору релігії. А пізніше, за своїм бажанням на головні посади почав назначати християн, і в 325 р. звернувся  до всіх своїх підданих із закликом прийняти християнство. Проте, зустрівши зі сторони римської аристократії значний тиск та прагнення дотримуватися своїх поганських звичок та релігій, Константин вирішує в 330 р. перенести столицю Римської імперії до Візантії і називає її Константинополь. Поступово це місто стало центром тодішнього християнського світу. Константин не збирався ділити імперію, він навіть і не знав, що імперія буде поділена в майбутнім.           Імперію розділив між своїми синами Флавій Теодосій за три роки до смерті в 395 р. Відповідно постанови, західну частину імперії зі столицею Рим унаслідував Гонорій (395-423), східну частину зі столицею Константинополь — Аркадій (395-408). Необхідно додати, що хоча імператор Теодосій (378-398) уважав себе християнином, його дії були далекими від того, чому учив Ісус. Якщо Константин дозволяв кожній людині мати право вибору своєї релігії, то Теодосій, зробивши християнство державною релігією імперії, примусово нав’язував приймати рішення людям. Це примусове членство наповнило церкву духовно невідродженими людьми, і більше того, він вдався до насильного придушення усіх інших релігій і заборонив поклоніння ідолам. За його указами язичницькі храми були розвалені, й у зв’язку з цим пролилось багато крові. Тим самим руйнувалося саме вчення Ісуса Христа — перемагати особистим духовним та моральним прикладом без насилля над особистістю.
         Таким чином, робимо висновок, що Константин не мав ніякого відношення до поділу імперії і взагалі ні з ким не збирався ділити владу. Навіть під час скликаного ним в 325 р. Нікейського собору, на який запросив усіх єпископів, він сам головував.
         Під час проведення собору було домовлено про святкування свята Пасхи всіма християнами в один день. Свого часу Константин також призначив неділю днем відпочинку, і в цей день усім християнам належало проводити масові богослужіння. Але євреї, що не прийняли християнство, продовжували відзначати суботу. Перенос дня відпочинку був пов’язаний з тим, що в цей день воскрес Ісус. А оскільки цей день носив назву день Сонця, відповідно до цього було домовлено відзначати день народження Ісуса також на тодішнє свято Сонця, яке святкувалося кожного року 25 грудня. Після введення нового стилю ця дата автоматично перейшла на 7 січня. Це ще раз підтверджує мої розрахунки, які доказують, що всі свята в сучасних церквах носять умовний характер.
         Підсумовуючи вище сказане, робимо висновок, що папство є фальшивою релігійною установою, яка не має нічого спільного зі справжніми віруваннями та цінностями християн. Воно виринуло з руїн Римської імперії й, прикриваючись ім’ям Христа, сіло на троні Цезаря. Папство викохувало лише одну мету — відродження Римської імперії. Воно унаслідувало політичний дух вмираючої імперії й, завдяки хитрощам політичних союзів, обману та військовій сили, зневажаючи права людини, кровопролиттям тримало владу у своїх руках. Я запитую, чи є тут щось спільне з ученням любові, яке проповідував Ісус? А щоб остаточно розставити усі крапки наведу уривок із книги Об’явлення, у якій відносно Римської імперії апостол Іван написав: <<І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажні імена. А звірина, що я її бачив, подібна до рися була, а ноги її як ведмежі, а паща її – немов лев’яча паща. І змій дав їй свою силу, і престолу свого і владу велику. А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась…>><<Об.13.1-3>>.
         Про цього звіра згадує також Даниїл <<Дан.7.7; 7.19-20>>.         
         Смертельну рану цій звірині вздоровило папство. Стосовно папства читаємо наступне: <<І бачив я іншу звірину, що виходила з землі. І вона мала два роги, подібні ягнячим та говорила як змій. І вона виконували всю владу першої звірини перед нею, і робила, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна>> <<Об.13.11-13>>.
 
Тепер перейдемо далі до розгляду текстів Євангелій. Після того, як учні визнали Ісуса за Месію та Сина Божого, Він почав підготовлювати учнів до майбутніх важких випробувань.
 
         Марка 8.31-33
         Ісусові треба багато страждати
         30 І Він заборонив їм, щоб нікому про Нього вони не казали!
31 І почав їх навчати, що Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і Він буде вбитий, — але третього дня Він воскресне. 32 І те слово казав Він відкрито. А Петро узяв набік Його, і Йому став перечити. 33 А Він обернувся й поглянув на учнів Своїх, та й Петру докорив і сказав: "Відступись, сатано, від Мене, бо думаєш ти не про Боже, а про людське!”
 

         Матвій 16.21-23

         Ісусові треба багато страждати
         20 Тоді наказав Своїм учням, щоб нікому не казали, що Він – Христос.
21 Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, — і воскреснути третього дня. 22 І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: “Змилуйся, Господи, — такого Тобі хай не буде!” 23 А Він обернувся й промовив Петрові: “Відступися від Мене, сатано, — ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!”
 
         Лука 9.22
         Ісусові треба багато страждати
         21 Він же їм заказав, і звелів не казати нікому про це.
22 І сказав Він: “Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і буде Він убитий, — але третього дня Він воскресне!"
 
         Хоч учні й зрозуміли, що Ісус – Месія, та все рівно не усвідомлювали, у чому полягало його месіанство. Вони все ще продовжували думати категоріями всеперемагаючого царя-воїна, який очистить Палестину від римлян та приведе Ізраїль до влади.
      Перед тим, як розпочати проповідувати. що Ісус – Месія, учні повинні були знати, що це значить. І тому Ісус почав пояснювати, що шлях, яким Він повинен пройти, це тернистий шлях, що Йому необхідно буде піти до Єрусалима та постраждати від рук старших, первосвящеників та книжників, але третього дня Він воскресне. Учні ніяк не могли усвідомити, що мета перебування Ісуса на землі полягала в тому, щоб звільнити людство від рабства гріха та смерті, а це потребувало самопожертви.
        Павло в посланні до римлян з цього приводу пише: <<Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили. Гріх бо був у світі й до Закону (Мойсеєвого), але гріх не ставиться в провину, коли немає закону. Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама, який є образ майбутнього…
Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність одного прийшло виправдання, для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух одного багато-хто стануть праведними>> <<Рим.5.12-13…18-19>>.
         І далі в посланні до Коринтян читаємо: <<Смерть бо через людину, і через людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час його приходу.>> <<1Кор.15.21-23>>.
       Нам також зараз важко до кінця зрозуміти причину цих трансформацій, оскільки не знаємо ні будову всесвіту, ні будову людини до кінця, ні тим більше природу гріха, а про фундаментальні духовні закони покладені в основі Всесвіту, узагалі можемо лише здогадуватися. Так само й Петро, не розуміючи причини, через яку Ісусові належало вмерти, почав стримувати Його від самогубства. Свідомість Ісуса, як людини, уже стикалась з подібним протистоянням. Ще з самого початку служіння диявол намагався направити Ісуса хибним шляхом, але ці зусилля були марними. І знову Ісус помічає, як через Петра сили темряви намагаються утримати Його від виконання Божого волевиявлення. Тому Ісус почав дорікати Петру, що думає не про Боже, а про людське. Але учні все одно не розуміють Його, тоді Ісус став указувати шлях, яким їм необхідно іти, щоб стати Його справжніми учнями та послідовниками.
    
         Марко 8.34-38
         Як спасти свою душу
         34 І Він покликав народ із Своїми учнями, та й промовив до них: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за мною йде! 35 Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. 36 Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? 37 Або що назамін дасть людина за душу свою? 38 Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими».
 
         Матвій 16.24-26
         Як спасти свою душу
         24 Промовив тоді Ісус учням Своїм: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, — хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. 25 Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її. 26 Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?
 
         Лука 9.23-26
         Як спасти свою душу
         23 А до всіх він промовив: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде. 24 Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже. 25 Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але занапастить чи згубить себе? 26 Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів.
 
         З наведених уривків ми помічаємо, що на відміну від автора Євангелія від Матвія, Марко описує цю подію в присутності народу, а Лука взагалі вирішив не уточнювати – був там народ чи ні. Це досить дивно, щоб біля них був народ, адже ця розмова відбувалася неподалік Кесарії Пилипової, майже за 40 км від Галілейського моря. Тим більше, що Ісус навмисно відійшов зі Своїми учнями подалі від народу, щоб мати можливість підготувати учнів до майбутніх подій. Подібне висловлення наводить також і євангеліст Іван, але після славного в’їзду до Єрусалиму. <<Ів.12.25>>
         Знайомі Пилипа: чи то Гелленам, чи то Елленам, які скоріш за все походили також  із  Віфсаїди, хотіли бачити Ісуса  <<Ів.12.20—23>>. Ісус їм  відповів: «Поправді, поправді кажу вам; коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу (життя) свою, той погубить її, хто ж ненавидить душу свою на цім світі, — збереже її в вічне життя. Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець». «Ів.12.24-26»
      Усі ці слова служили продовженням підготовки учнів до майбутніх подій, тобто страждань, через які належало пройти Ісусові, щоб закласти фундамент для майбутньої Духовної Божої будівлі, у якій люди стануть живим камінням. А це каміння повинно відповідати вимогам будівничого, які свого часу записав Павло в листі до Ефесян: <<…відкинути за першим поступанням, старого чоловіка, який зотліває в звабливих пожадливостях, та відновлятися духом вашого розуму, і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди…>> <<Еф.4.22-24>>
       Тобто, відмовитися від самого себе, це значить відмовитися від старого чоловіка, і зодягнутися в нового, створеного за образом та подобою Христа. Так, продовжуючи цю тему, Павло в посланні до колосян пише до тих, хто вже став на шлях спасіння: <<Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом створителя її, де нема ані гелена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного – але все та в усьому Христос!>>
         Тобто кінцева мета перевтілення та вдосконалення самого себе стати подібним Ісусу Христу в помислах та діях, через Духа Святого, Якого Він залишив нам у спадок, щоб Христос через віру замешкав у серці людини. Таким чином, хрест, який має взяти людина й слідкувати за Ісусом, це завдання стати подібним Христу та допомагати в цьому товаришам, звіщаючи світові Євангеліє Спасіння. Але без зусиль всього цього досягти неможливо, як написано: <<Від днів же Івана Хрестителя й досі Царство Небесне здобувається силою і ті, хто вживає зусилля, хапають його. Усі бо Пророки й Закон до Івана провіщували>><<Мт.11.12-13>>.
         Хоча сам процес переходу від старої тілесної людини до нової духовної може бути досить тривалим та залежить від зусиль самої особистості, наскільки людина здатна приймати благодать, даровану Богом у жертві Ісуса. Ось як Павло описує роздвоєння людини під час цього перехідного процесу відродження, або народження з гори, спостерігаючи за собою та своїми діями, намагаючись виконати Закон Божий та його постанови: «Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуючи із законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежать у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, — що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божім за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого. Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом – закону гріховному…» «Рим.7.14-25».
         Таким чином, гріх, який потрапив у людину, приніс до тіла свій закон зі своїми вимогами гріха, які ведуть до смерті тіла та роздвоєння людини. Благословенні ті, хто прийняв жертву Ісуса Христа та разом із Ним долають усі життєві негаразди. Вони не будуть пошкоджені другою смертю, духовною. Павло з цього приводу далі пише:          <<Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом, бо закон духа життя в Христі Ісусі визволив мене від закону гріха й смерті. Бо що було неможливе для закону, у чому був він безсилий тілом, — Бог послав Сина Свого в подобі гріховного тіла і за гріх осудив гріх у тілі, щоб виконалось виправдання Закону на нас, що ходимо не за тілом, а за духом. Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне. Бо думка тілесна – то смерть, а думка духовна – життя та мир, думка бо тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому та й не може. І ті, хто ходить за тілом не можуть догодити Богові.  А ви не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас. А коли хто не має Христового Духа, той не його. А коли Христос у вас, то хоч тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність. А коли живе в вас дух Того, хто воскресив Ісуса з мертвих, то той, хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертні тіла ваші через Свого Духа, що живе в вас.  Тому то, браття, ми не боржники тіла, щоб жити за тілом, бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити. Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі>> <<Рим.8.1-14>>.
Таким чином, Ісус намагався учити людей приділяти більше уваги духовному надбанню, яке веде до життя вічного, та звільнитися від матеріального полону, задовольняючись самим необхідним для тимчасового проживання в цьому світові. Ісус навчав учнів мужньо долати усі випробовування долі, попереджуючи заздалегідь, що надійде година, коли вони зможуть спасти своє життя, відмовившись від Нього та Його вчення, але насправді вони лише втратять життя. Справжні учні Ісуса повинні за необхідності вмерти заради своєї віри, але вони помруть для життя. Людина, яка відмовилася від Ісуса та Його Євангелія заради збереження цього життя, буде жити, але вона живе лише для того, щоб умерти. Людина, що ризикує заради Христа та Його вчення знаходить вічне життя, хоча щодо матеріальних здобутків складається враження, ніби вона втратила все. Якби не було мужніх упевнених у своїй справі людей, більшість досягнень людства в релігійній, соціальній, правовій, науковій та культурній сферах були б неможливі. Якби не було жінок, здатних ризикувати своїм життям заради нащадків, не народилася б жодна дитина.
А по закінченню своїх настанов Ісус попереджає усіх, що надійде година, і ті, хто соромився Його та Його вчення в цім перелюбнім та гріховнім роді, будуть посоромлені в присутності святих ангелів, коли Він прийде в славі Свого Отця.
 
                   Ісус прийде в славі Отця Свого
         Марко 9.1
         9 І сказав Він до них: “Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі».
 
         Матвій 16.27-28
         27 Бо прийде Син Людський у славі Отця з Анголами Своїми, і тоді “віддасть кожному згідно з ділами його». 28 Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм».
 
         Лука 9.27
         27 Правдиво ж кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не побачать Царства Божого».
 
 
         На відміну від Марка та Луки, автор Євангелія від Матвія описує не просто сором, який відчують ті, хто відкинув слова Ісуса, а те, що кожному буде дано згідно його вчинків під час другого приходу Ісуса. Тобто, тут уже йде мова про суд. А далі ми читаємо, що серед апостолів є людина, яка не помре, поки не побачить Сина Людського, що йде в Царстві Своїм. Зрозуміло, що мова йде про Апостола Івана, який перебуваючи в засланні за слово Боже, описав образно майбутні події, під кінець яких описав прихід Ісуса Христа та його Царства. Так, у книзі Об’явлення Іван пише:
         <<І бачив я небо відкрите. І ось білий кінь, а Той, Хто на ньому сидів, зветься Вірний і Правдивий, і Він справедливо судить і воює…  І Він має на шаті й на стегнах Своїх написане ймення: “Цар над царями, і господь над панами» … І бачив я престоли та тих, хто сидів на них, — і суд їм був даний, — і душі святих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже, які не вклонились звірині, ані образові її, і не прийняли знамена на чола свої та на руку свою. І вони ожили, і царювали з Христом тисячу років … І бачив я небо нове й нову змелю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я Іван, бачив місто святе, новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого…
 І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь, що випливала з престолу Бога й Агнця. Посеред його вулиці і по цей бік і по той бік ріки – дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця, приносячи плід свій. А листя дерев – на вдоволення народів. І жодного прокляття більше не буде. І буде в ньому Престол Бога та Агнця, а раби його будуть служити йому, і побачать лише його, а ймення його – на їхніх чолах. А ночі вже більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітлює їх Господь Бог, а вони царюватимуть вічні віки…>><<Об.19.11…19.16… 20.4… 21.2-3… 22.1-5>>.
 
         Тут відображено досить явно два факти: по-перше – попередження про неминучість надходження Божого суду, тобто життя розвивається невпинно до Судного дня. В будь-якій сфері людської діяльності наступить день і час, коли людині необхідно буде дати звіт про свої земні дії. А додавши свої попередні настанови Ісусового вчення, ми помітимо норми, згідно яких відбудеться цей суд.  Тобто людина, яка егоїстично чіпляється за це життя і турбується в першу чергу про свою безпеку та забезпеченість і комфорт, попираючи права оточуючих, — бідний та жалісливий в очах Всевишнього, яким би багатим та успішним він не здавався зовні. Людина, яка самовіддано служить всіма своїми можливостями людям заради Христа, отримає похвалу та нагороду від Бога.
         По-друге – обіцянка та неминучість надходження Царства Божого для всіх, хто гідний увійти. Багато з тих, хто стояли того року та слухали слова Ісуса стали трохи пізніше свідками того, як Святий Дух в П’ятидесятницю зійшов на першу Апостольську Християнську церкву, яка невпинно росла та зміцнювалася. Вони стали свідками того, як приплив християнської віри пройшов через Малу Азію, покрив Європу, поки не захопив Рим. І дійсно, для багатьох тих, хто при житті слухав слова Ісуса, Царство Небесне прийшло в силі. Вони жили як одна сім’я, були в невпинній молитві та прославляли піснями та псалмами Бога та Агнця <<Дії 1.12-14…2  1-4… 28.16… 28.30>>.
 
         А через деякий час Ісус бере з собою Петра, Якова, Івана та й відходить на невідому гору.
 
                                      Преображення Господнє
 
         Марко «9.2-8»
         2 А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, та й веде їх осібно на гору високу самих. І Він преобразивсь перед ними. 3 І стала одежа Його осяйна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі! 4 І з”явивсь їм Ілля та Мойсей, і розмовляли з Ісусом. 5 І озвався Петро та й сказав до Ісуса: “Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі”… 6 Бо не знав, що казати, бо були перелякані. 7 Та хмара ось їх заслонила, і голос почувся із хмари: “Це Син Мій Улюблений, — Його слухайтеся!” 8 І зараз, звівши очі свої, вони вже нікого з собою не бачили, крім Самого Ісуса.
 
         Матвій «17.1-8»
         17 А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, брата його, та й веде їх осібно на гору високу. 2 І Він перед ними преобразився¹: обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло. 3 І ось з”явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли з Ним. 4 І озвався Петро та й сказав до Ісуса: “Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі”. 5 Як він ще говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувся, що сказав: “Це син Мій улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!” 6 А почувши, попадали учні долілиць, і полякалися сильно… 7 А Ісус підійшов, доторкнувся до них і промовив: “Уставайте й не бійтесь!” 8 Звівши ж очі свої, нікого вони не побачили, окрім Самого Ісуса.
 
         Лука «9.28-36»
         28 І сталось після оцих слів днів за вісім, узяв Він Петра, І Івана, і Якова, та й пішов помолитись на гору. 29 І коли Він молився, то вигляд лиця Його преобразився, а одежа Його стала біла й блискуча. 30 І ось два мужі з Ним розмовляли, — були то Мойсей та Ілля, 31 що з"являлися в славі, і говорили про кінець Його, який в Єрусалимі Він мав докінчити. 32 А Петро та приявні з ним були зморені сном, але, пробудившись, бачили славу Його й обох мужів, що стояли при Ньому. 33 І сталось, як із Ним розлучались вони, то промовив Петро до Ісуса: “Наставнику, добре нам бути отут! Поставмо ж отут три шатрі: задля Тебе одне, і Мойсею одне, і одне для Іллі!” Він не знав, що говорить… 34 А як він говорив це, насунула хмара та їх заслонила. І вони полякались, як стали ті входити в хмару. 35 І почувся ось голос із хмари, який промовляв: “Це Син Мій Улюблений, — Його слухайтеся!” 36 А коли оцей голос лунав, Ісус Сам позостався. А вони промовчали, і нікому нічого тих днів не казали, що бачили.
 
 
 
 
 
 

         Усі троє євангелісти не вказують точного місця, на якій із гір відбулася ця подія. Одне із передань, опираючись на апокрифічне «Євангеліє євреїв» стверджує, що преображення Ісуса сталося на горі Фавор. Це окремо стояча гора висотою 588 м над рівнем моря височиться недалеко від Назарета в  південно-східному напрямку. Це досить стара та красива гора сферичної форми, яка повністю покрита порослими дубами, оливками, піхтами, соснами, тополями, різноманітними чагарниками та запашними травами.
         Проте ряд критиків виключають таке припущення, стверджуючи, що преображення не могло відбутися на цій горі з причини знаходження в ті часи на її вершині фортеці, хоча полога з усіх сторін вершина досить широка, щоб там розмістити навіть невеличке селище. У наш час на цій горі — церква Преображення з мальовничими пейзажами довкола. З будівлі церкви можна помітити долину, на якій розмістилось місто дитинства Ісуса — Назарет. Деякі критики намагаються переконати своїх опонентів, що в Євангеліях іде мова про високу гору Єрмон. Саме єврейське слово “хермон” визначає «освячена вигнанням». Це найвища гора, яка стоїть неподалік Кесарії Пилипової на північ. Найвища точка її тризубого гребеня становить близько 2840 метрів відносно рівня моря, а відносно Йорданської долини близько 3330 метрів, тобто так високо, що її можна помітити аж з Мертвого моря, на відстані близько 160 кілометрів [2].
         Але на самій вершині горѝ подія також не могла відбутися, оскільки повітря там досить розріджене, і тому там неможливо довго перебувати. Крім того, дістатися туди потребує багато зусиль навіть кіньми й займає не менше п’яти годин. Також з тексту Євангелій ми помічаємо, що Петро хотів поставити там три кущі <<Мр.9.5>>, але вершина цієї гори вкрита снігами та камінням, і на ній відсутня всяка рослинність, що примушує відмовитися від версії, що на вершині цієї гори могла відбутися подія преображення. Із снігових вершин гори Ермон беруть свій початок декілька рік, у тому числі Йордан та Ярмук. Біля цієї гори сходяться кордони трьох країн – Сирії, Йорданії та Ізраїлю.
Тепер перейдемо до розбору тексту наведених уривків, у яких лише Лука повідомляє нам, що учні були зморені сном <<Лк.9.32>>. І лише наступного дня Ісус та Його учні спустилися на рівнину. <<Лк.9.37>>. Тобто подія преображення відбулася під вечір або на смерканні, або вранці. Але чому Ісус пішов на гору так високо, знову відповідь нам дає Лука. Він повідомляє, що Ісус молився <<Лк.9.20>>. І лише Лука повідомляє, що два мужі, які з’явилися біля Ісуса, розмовляли з Ним про кінець Його, який в Єрусалимі Він мав докінчити <<Лк.9.31>>. Ось чому Ісус наказав Своїм учням, щоб нікому про цю подію не розповідали, аж поки Він із мертвих не воскресне. <<Мр.9.9>>
Тобто Ісус прагнув ще раз переконатися, чи дійсно воля Божа полягала в тому, щоб Йому йти до Єрусалима на хрест. Ми також помічаємо, що Ісус узяв із собою на гору тих самих учнів, які супроводжували Його під час вздоровлення дочки Яіра. <<Мт.5.37>> Необхідно відзначити також, що Петро чомусь назвав мужів, які з’явилися, а потім відійшли назад у хмару, Мойсеєм та Іллею. Хоча в ті часи серед народу ходило повір’я, що Бог на допомогу Месії пошле Своїх рабів Ісаю та Єремію <<2Езд.2.18>>. Додам лише, що ця книга є второ канонічною і не входить до складу Біблії протестантського видання.
Але чому Петро вважав, що ці два посланця були Мойсей та Ілля, узагалі-то зрозуміло, адже тіла Мойсея знайдено не було, після того, як він відійшов умирати <<5М.34.1-8>>, а Ілля ще при житті вознісся на небо <<2Цар.2.9-12>>.
З книги Буття нам відомо, що Енох — сьомий від Адама так само живим на небо був узятий <<1М.5.21-24>>. Таким чином, більш вірогідно буде сказати, що з Ісусом розмовляли: Енох, як представник людства допотопного часу, та Ілля як представник сучасного людства. Лише ці дві людини живими були забрані на небо, а також нагадаю, що обітниця Спасителя була дана ще Адаму та Єві <<1М3.14-15>>. В усякому випадку Петро не знав, хто були ці два мужі. Ми також помічаємо, що ці два мужі потім сховалися в хмарі, яка надійшла <<Мр.9.7-8>>, тобто, я так розумію, що вони звідти й з’явилися. Хмара, яку бачили учні Ісуса, напевно була незвичайна, адже подібна хмара супроводжувала Ізраїль під час їхнього виходу з Єгипту <<3М9.15-23>>. Так, через три місяці після виходу з Єгипту прибули Ізраїльські сини до Синайської пустині й там отаборилися напроти гори <<2.M.19>>. І далі, в книзі Вихід читаємо про десять основних Божих заповідей, які Господь звістив Мойсею з хмари та про інші закони, щодо поклоніння та поводження людей між собою.  Крім цих заповідей Господь дав також закони щодо поклоніння Йому та поводження людей між собою, а також по закінченню розмови дав Мойсею дві таблиці свідоцтва, таблиці кам’яні, писані Божим перстом: «І промовив Господь до Мойсея: “Напиши собі слова, бо згідно з цими словами склав Я заповіта з тобою та з Ізраїлем». І був він там з Господом сорок день і сорок ночей, хліба не їв і води не пив. І написав на таблицях слова Заповіту, — Десять Заповідей».
«І сталося, коли сходив Мойсей з гори Сінай, — а обидві таблиці свідоцтва в Мойсеєвій руці при сході його з гори, — що Мойсей не знав, що лице його стало променіти, бо Бог говорив з ним. І побачив Аарон та всі Ізраїлеві сини Мойсея, — аж ось лице його променіло, і вони боялися підійти до нього!”>> <<2М. 34.1-2…27-30…>>
       Як бачимо із тексту книги «Вихід», під час спілкування Мойсея з Господом його лице променіло, а коли Ісус спілкувався зі своїм Отцем через молитву, то променів Він увесь, і так, що навіть одіж не могла приховати цей білосніжний відблиск усього тіла Ісуса. Наведу для порівняння ще раз цей епізод з тексту кожного із синоптичних Євангелій:
<<І коли Він молився, то вигляд лиця його преобразився, а одежа Його стала біла й блискуча>> <<Лк.9.29>>. <<І стала одежа Його осяяна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі!>> <<Мр.9.3>>.  <<І Він перед ними преобразився: обличчя Його, як те сонце, засяяло, а одежа Його стала біла як світло>> <<Мт.17.2>>.
Як уже було зазначено, як і під час перебування Ізраїлю в пустині, Господь знову з’явився у вигляді незвичайної хмари та й промовив до Ісусових учнів на горі Преображення: <<”Це Син Мій Улюблений, — Його слухайтеся!”>> <<Мр.9.7>>.   Нагадаю, що під час Іванового Хрещення Ісуса з неба також лунав голос: <<Це Син Мій улюблений, що Його Я вподобав>>. Із наведеного вище тексту книги Вихід ми також помічаємо, що десять Заповідей Господніх були написані у двох варіантах, тобто на двох таблицях <<2М.34.1; 34.28>>.
У наш час також усі домовленості між двома сторонами фіксуються юридично у двох варіантах, і кожна із сторін зберігає одну з таких угод. Подібну двосторонню угоду Господь був склав з Ізраїлем, а ці дві камені скрижалі з десятьома заповідями зберігалися в ковчезі свідоцтва <<5М.10.1-5>>, який містився у свою чергу в скинії, в одній з двох частин, яка мала назву «Святе Святих». Про будову скинії описувалося раніше, а більш детально розповідається в першоджерелі <<2М.25; 26; 27; 28>>, тобто в другій Мойсеєвій книзі.
Протягом усього свого служіння Ісус вимагав від людей та своїх учнів дотримання цих Десяти Господніх Заповідей. У наш час для сучасної людини вони в основі своїй представлені християнськими церквами:
 

1. Я – Господь, Бог твій, тому хай не буде тобі         інших богів, окрім Мене.
2. Не роби зображень поклоніння, чи того що на небі, чи того що на землі, чи того що в воді, — не поклоняйся і не служи їм.
3. Не призивай ймення Господа, Бога твого надаремно.
4. Пам”ятай день Господній, щоб освятити його. Шість днів працюй, сьомий посвяти Господу, Богу твоєму.
5. Шануй свого батька, та матір свою, і будеш задоволений, і довго житимеш!
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюбу.
8. Не кради.
9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.
10. Не завидуй своєму ближньому, і не бажай чужого.

 
         Під час подальшої подорожі пустинею Господь весь час супроводжував Ізраїль. <<А того дня, коли поставлено скинію, хмара покрила скинію над ковчегом свідоцтва. А ввечері було над скинією, як подоба огню, аж до ранку. Так завжди бувало: удень покривала його та хмара, а вночі – подоба огню. І коли підіймалася хмара з-над скинії, то потому рушали Ізраїлеві сини, а на тому місці, на якому хмара ставала, там таборували Ізраїлеві сини>> <<4М.9.15-17>>.
         І близько через тисячу двісті років ми знову помічаємо цю хмару слави Господньої, на цей раз Господь з’явився своєму Синові на горі преображення, щоб повідати Йому особисто, що на Його долю випало викупити людство Своєю кров’ю від гріха та смерті, але третього дня Господь його воскресить, щоб потому встановити Його царство навіки!
         Далі усі три синоптичні Євангелія описують події після сходження Ісуса зі Своїми учнями з гори преображення.
 
         Марко «9.9-13»
         Ілля приготує Ісусові все
         9 А коли з гори сходили, Він їм наказав, щоб нікому того не казали, що бачили, аж поки Син Людський із мертвих воскресне.
10 І вони заховали те слово в собі, сперечаючись, що то є: “воскреснути з мертвих». 11 І вони запитали Його та сказали: “Що це книжники кажуть, ніби треба Іллі перш прийти?” 12 А Він відказав їм: “Тож Ілля, коли прийде попереду, усе приготує. Та як же про Людського Сина написано, що мусить багато Він витерпіти, і буде зневажений? 13 Але вам кажу, що й Ілля був прийшов, — та зробили йому, що тільки хотіли, як про нього написано»…
 
         Матвій «17.9-13»
         Перед Ісусом мав прийти Іван
         9 А коли з гори сходили, заповів їм Ісус і сказав: “Не кажіть нікому про цеє видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне».
10 І запитали Його учні, говорячи: “Що це книжники кажуть, ніби треба Іллі перш прийти?"”11 А Він відповів і сказав: "Ілля, правда, прийде, і все приготує. 12 Але кажу вам, що Ілля вже прийшов був, — та його не пізнали, але з ним зробили, що тільки хотіли… Так і Син Людський має страждати від них». 13 Учні тоді зрозуміли, що Він їм говорив про Івана Хрестителя.
 
         Ісус уже говорив про Своє воскресіння неподалік Кесарії Пилипової<<Мр.8.31-33>>, і знову він нагадує учням про майбутні події. Але на цей раз він хоче, щоб учні зберегли все в собі, що бачили на горі Преображення, поки він не воскресне із мертвих, і поки не говорили про цю подію. Справа в тім, що люди могли визнати в Ісусові Месію, не розуміючи й не усвідомлюючи, що насправді це значило. Необхідно було спочатку повністю, радикально змінити уяву народу про Месію. Потрібен був час, щоб люди відвикли від ідеї войовничого Месії. Ця ідея настільки укорінилася в юдеях, що майже неможливо було її змінити. Досить важко було також пояснити людям суть приходу Іллі з наведеного раніше в <<Мал.4.5-6>> пророцтва. Юдеї стали вірити, що прийде той історичний Ілля, якого Бог забрав на небо, і ще до приходу Месії влаштує все, приведе світ до належного стану зробить його гідним того, щоб в нього міг прийти Месія. Сенс ідеї зводились до того, що Ілля буде великим реформатором, руйнуючи зло, та створюючи справедливість і порядок. А тому про предтечу та Месію думали виключно в категоріях сили та влади.
         На відміну від книжників, які стверджували, що Ілля прийде подібно караючому огню, Ісус пояснив Своїм учням, що він уже прийшов, але шлях його був повним страждань та жертв, таким буде й шлях Сина Людського. Ісус навчав, що служити Богові — це значить не руйнувати життя людей, а підтримувати їхнє життя жертвенною любов’ю. А люди, як бачимо, уявляли Месію зовсім іншим, і більш того, про  Божественне походження Месії не могло бути навіть і мови. Уважалося, що Месія буде звичайною людиною, яку супроводжуватимуть небесні ознаки. Звичайно, що майбутній лжепророк скористається неосвіченістю людей, адже значна частина юдеїв не визнала в Ісусі Месію.
 
                                      Уздоровлення сновидного
 
         Марко 9.14-29
         14 А коли повернулись до учнів, коло них вони вгледіли безліч народу та книжників, що сперечалися з ними. 15 І негайно ввесь натовп, як побачив Його, сполохнувся із дива, і назустріч побіг, і став вітати Його. 16 І запитався Він їх: “Про що сперечаєтесь с ними?” 17 І Йому відповів один із натовпу: “Учителю, привів я до Тебе ось сина свого, що духа німого він має. 18 А як він де схопить його, то об землю кидає ним, — і він піну пускає й зубами скрегоче та сохне. Я казав Твоїм учням, щоб прогнали його, — та вони не змогли». 19 А Він їм у відповідь каже: “О, роде невірний, — доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його!” 20 І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною… 21 І Він запитав його батька: “Як давно йому сталося це?” Той сказав: “Із дитинства. 22 І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити. Але коли можеш що Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!” 23 Ісус же йому відказав: “Щодо того твого “коли можеш», — то тому, хто вірує, все можливе!” 24 Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, — поможи невірству моєму!” 25 А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав, і сказав йому: “Душе німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього, і більше у нього не входь! 26 І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, — аж багато-хто стали казати, що помер він… 27 А Ісус узяв за руку його та й підвів його, — і той устав. 28 Коли ж Він до дому прийшов, то учні питали Його самотою: “Чому ми не могли його вигнати?” 29 А Він їм сказав: “Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту».
 
         Матвій 17.14-18
         14 І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, навколішки впав перед Ним, 15 і сказав: “Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. 16 Я його був привів до учнів Твоїх, — та вони не могли вздоровити його2» 17 А Ісус відповів і сказав: “О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!” 18 Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!
 
         Лука 9.37-43
         37 А наступного дня, як спустились з гори, перестрів Його натовп великий. 38 І закричав ось один чоловік із народу й сказав: “Учителю, благаю Тебе, — зглянься над сином моїм, бо одинак він у мене! 39 А ото дух хапає його, і він нагло кричить, і трясе ним, аж той піну пускає. І, вимучивши він його, насилу відходить. 40 І учнів Твоїх я благав його вигнати, та вони не змогли». 41 А Ісус відповів і промовив: “О, роде невірний й розбещений, — доки буду Я з вами, і терпітиму вас? Приведи свого сина сюди!” 42 А як той іще йшов, демон кинув його та затряс. Та Ісус заказав тому духу нечистому, — і вздоровив дитину, і віддав її батькові її. 43 І всі дивувалися величі Божій!
 
 
    На початку встановимо шлях переміщення Ісуса та приблизне місце, де відбувалася ця подія. З попереднього тексту Євангелій нам відомо, що за тиждень до цієї події, Ісус навчав своїх учнів неподалік Кесарії Пилипової <<Мр.8.27 Лк.9.28>>, після чого Він з учнями прибуває до Капернаума, переходячи Галілею <<Мр.9.30; 9.33>>. Також нам відомо, що на гору Преображення пішла лише частина учнів, а інша частина учнів з числа 12-ти зустріла Ісуса на території Галілеї з хворим, якого вони не могли вздоровити <<Мт.9.17-18>>. Юрба цих людей рухалася назустріч Ісусові, із чого робимо висновок – інша частина учнів знала де був Ісус.
     Усе вищесказане надає нам право зробити висновок, що Ісус зійшов з частиною учнів на гору, яка височилась між Кесарією Пилиповою та Капернаумом, а іншу частину учнів відіслав раніше до постійного місця Свого перебування, тобто до Капернаума. Наступного дня до Капернаума прийшов батько з хворим сином, але учні не змогли вилікувати хворого, тому вимушені були вирушити назустріч Ісусу Христу, щоб Він вздоровив хворого. Вранці того ж дня Ісус, спустившись з гори <<Лк.9.37>>, відходить у напрямку Капернаума й зустрічає на своєму шляху юрбу людей з книжниками, що йшли та сперечалися з його учнями <<Мр.9.14>>.
     Таким чином, преображення не могло відбутися на горі Єрмон, оскільки вона на значній відстані від Капернаума, близько 45-50 км, а цю відстань за один день не подолаєш. Також виключаємо й гору Фавор через значно віддалену відстань в протилежному напрямку. Преображення могло відбутися на незначній відстані від Капернаума на шляху між Кесарією Пилиповою та Капернаумом, тобто в горах Галілеї, а точніше в горах Неффалимових. Ісус зустрів їх біля міста Хоразин. Зустрівшись із юрбою людей, яка гомоніла та сперечалась з його учнями, Ісус з'ясував у процесі розмови, що учні не змогли вилікувати епілептика. На що Ісус відповів: << “О роде невірний, — доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його!”>>
    На перший погляд незрозуміло, кому адресовані слова – учням, народу, книжникам, чи усім взагалі. Спробуємо логічно відновити події того дня. Звичайно, що на такого хворого значна кількість людей в Капернаумі звернула увагу. Багатьох цікавило, як буде відбуватися чудо зцілення важкого хворого. І за весь час перебування Ісуса зі Своїми учнями в цьому місті, люди вперше побачили, що Ім’я Ісуса Христа не діє, а тому почали сумніватися та взагалі сперечатися між собою, що такого хворого не вздоровить навіть Сам Ісус. Учні Ісуса самі були здивовані й не розуміли, з якої причини хвороба не залишає хлопця. А причина, як помічаємо далі за текстом, полягала в сумніві оточуючих людей та невірстві книжників, а найголовніше – це втрата віри батька в зцілення сина.
       Прочитаймо уважно ще раз розмову батька хворого сина з Ісусом: <<І Він запитав його батька: “Як давно йому сталося це?” Той сказав: “Із дитинства. І почасту кидав він ним і в огонь і до води, щоб його погубити. Але коли можеш що Ти, то змилуйся над нами, і нам поможи!” Ісус же йому відказав: “Щодо того твого “коли можеш» – то тому, хто вірує, все можливе!” Зараз батько хлоп’яти зі слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, — поможи невірству моєму!”>> <<Мр.9.21-24>>
         З наведеного тексту випливає, що батько хворого з самого початку мав надію, що його син вилікується, але після невдачі, через невірство оточуючих він поступово втратив віру. Ісусові була знайома подібна ситуація, коли на початку Свого служіння Він відвідав Назарет. Так у Марка ми читаємо: <<І Він тут учинити не міг чуда жодного, тільки деяких хворих, руки поклавши на них, уздоровив. І Він дивувався їхньому невірству>> <<Мр.6.5-6>>.
         Нагадаю, що під час відвідин дому старшого синагоги Яіра, щоб підняти з ліжка його хвору дочку, Ісус заздалегідь позбувся невіруючих людей. Читаємо у Марка: <<…приходять ось від старшини синагоги та й кажуть: “Дочка твоя вмерла: чого ще турбуєш Учителя?”… А Ісус, як почув слово сказане, промовляє до старшини синагоги: “Не лякайся, — тільки віруй!” І Він не дозволив іти за Собою нікому, тільки Петрові та Якову, та Іванові, братові Якова.>> <<Мр.5.35-37>>
         Тепер зрозуміло, що Ісус назвав «невіруючими» недовірливих оточуючих, а не Своїх учнів. На підтвердження цієї думки наведу текст з книги цей епізод: <<Коли ж Він до дому прийшов, то учні питали Його самотою: “Чому ми не могли його вигнати?” А Він їм сказав: “Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту»>> <<Мр.9.28-29>>. Тобто ми помічаємо, що Ісус не ставив у провину учням невірство.
         З усього вище написаного робимо висновок, що невірство людей служить основною перешкодою для отримання всього їм необхідного від Господа. <<…Тому, хто вірує, усе можливе!>> <<Мр.9.24>>
 
         Матвій «17.19-21»
         Хто вірує, той не має нічого неможливого
         19 Тоді підійшли учні насамоті до Ісуса й сказали: “Чому ми не могли його вигнати?” 20 А Він їм відповів: “Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: “Перейди звідси туди», то й перейде вона, і нічого не матиме неможливого! 21 Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом».
 
Невідомий автор, який написав Євангеліє від Mатвія, користуючись Євангелієм від Mарка, зробив висновок, що слова адресовані присутнім стосувалися в першу чергу учнів. Тобто, учні Ісуса були маловірними, тому і не змогли вилікувати хворого. Хоча автор надалі протирічить сам собі, наводячи слова Ісуса: <<Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом>>. Якщо не існує іншого способу, то при чому тут віра учнів? Тим більше, що попередньо, під час відвідин Ісусом Назарета, автор Євангелія від Матвія сам написав: <<А Ісус їм сказав: “Пророка нема без пошани, — хіба тільки в вітчизні своїй та в домі своїм!” І Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру.>> <<Мат.13.37-38>> Тобто зневіра людей, а не учнів, була причиною поразки учнів.
Перед тим, як здійснити чудо, необхідно щоб присутні повірили та прийняли це як реальну можливість.
 
Ісус удруге заповідає Свою смерть і воскресення
 
    Марк «9.30-32»
30 І вони вийшли звідти, і проходили по Галілеї. А Він не хотів, щоб довідався хто. 31 Бо Він Своїх учнів навчав і казав їм: “Людський Син буде виданий людям до рук, і вони Його вб’ють, але вбитий, — воскресне Він третього дня!” 32 Вони ж не зрозуміли цього слова, та боялись Його запитати.
 
Матвій «17.22-23»
22 Коли пробували вони в Галілеї, то сказав їм Ісус: “Людський Син буде виданий людям до рук, 23 і вони Його вб’ють, але третього дня Він воскресне». І тяжко вони зажурились…
 
Лука «9.43-45»
         43 А як усі дивувались усьому, що чинив був Ісус, Він промовив до учнів Своїх: 44 “Вкладіть до вух своїх ці ось слова: Людський Син буде виданий людям до рук»…
45 Проте не зрозуміли вони цього слова, було бо закрите від них, щоб його не збагнули, та боялись Його запитати про це слово.
 
     Після зцілення хворого епілептика Ісус разом з народом та учнями відходить до Капернаума, проходячи територією Галілеї. І під час цієї подорожі Ісус пояснює іншій частині учнів, яка не була на горі Преображення, що Він буде виданий і що його вб’ють, — але вбитий Він воскресне третього дня. Лука наполягає, що Ісус говорив ці слова всім присутнім, хоча це малоймовірно. В усякому випадку, Його ніхто не зрозумів.
 

Хто найбільший у   Царстві Небеснім

 
         Марко 9.33-37
         33 І прибули вони в Капернаум. А як був Він у домі, то їх запитав: “Про що міркували в дорозі?” 34 І мовчали вони, — сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший. 35 А як сів, то покликав Він Дванадцятьох, і промовив до них: “Коли хто бути першим бажає, — нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!” 36 І взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: 37 “Коли хто в Ім”я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, — не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене!”
 
          Матвій 18.1-5
         18 Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: “Хто найбільший у Царстві Небеснім?” 2 Він же дитину покликав, і поставив її серед них, 3 та й сказав: “Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, — не ввійдете в Царство Небесне! 4 Отже, хто спокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім.
5 І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене.
    
         Лука 9.46-48
         46 І прийшло їм на думку: хто б найбільший з них був? 47 А Ісус думку серця їх знавши, узяв дитину, поставив її біля Себе. 48 І промовив до них: “Як хто прийме дитину оцю в Ім’я Моє, Мене він приймає, а як хто Мене прийме, приймає Того, Хто послав Мене. Хто бо найменший між вами всіма, — той великий!”
 
         Відповідно до однієї з легенд, яка дійшла до нашого часу, ця дитина, яку взяв Ісус, була не хто інша, як майбутній Ігнатій Антиохський. Ця людина відома нам, як великий служитель церкви, відомий письменник та мученик за Христа. Ігнатію було дане ім’я Теофорос, у православній церкві його називають Ігнатій Богоносець. За легендою він отримав це ім’я, через те, що Ісус посадив був його до себе на коліна. Можливо воно так і було, хоча також не виключено, що тією дитиною міг бути син Петра, адже Ісус любив дітей, а тому брав на руки не одну дитину за все Своє земне життя. До того ж ця подія відбулася в домі Петра, який мав сім’ю <<Мат.8.14; 1Кор.9.5>>.
             Необхідно підкреслити, що питання, яке підняли учні Ісуса, сперечаючись між собою, досить цікаве та багатозначне, а тому й відповідь Ісуса була досить змістовною. Ісус пояснив: <<”Коли хто бути першим бажає, — нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!”>>
        Досить часто люди, які отримали будь-які керівні посади починають діяти не так, як необхідно, а так, як їм на користь. Вони тиснуть своїх підлеглих, вимагаючи покори та виконання своїх доручень, при цьому зовсім не приділяють уваги своїм підлеглим. Ісус пояснив, що в Царстві Божім керівники повинні в першу чергу дбати про своїх підлеглих та служити їм. Потім Ісус бере дитину й ставить її посередині, як приклад, і промовляє: <<”Коли хто в ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, — не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене!”>>
        Ті, хто прийме Ісуса в глибині свого серця, уподібнюється дітям – дітям Божим. Тобто, учні Ісуса повинні стати подібними дітям, які слухняні своєму Небесному Отцеві, а тому покірливі всякій владі, яка від Отця. Але влада, яка не виконує Господніх постанов, не є владою від Бога, і діти Господні не можуть служити такій владі.
         У цей час Іван по цікавився, як їм ставитися до тих, хто не ходить з ними, але ходять з Ім’ям Господнім.
 
Хто не супроти нас, — той за нас
 
         Марко «9.38-42»
         38 Обізвався до нього Іван: “Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів, і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить». 39 А Ісус відказав: “Не забороняйте йому, бо немає такого, що Ім’ям Моїм чудо зробив би, і зміг би небаром лихословити Мене. 40 Хто бо не супроти нас, — той за нас! 41 І коли хто напоїть вас кухлем води в Ім’я Моє ради того, що ви Христові, поправді кажу вам: той не згубить своєї нагороди!
 
         Лука «9.49-50»
         49 А Іван відповів і сказав: “Учителю, ми бачили одного чоловіка, що Ім’ям Твоїм демонів виганяв, і ми заборонили йому, бо він з нами не ходить». 50 Ісус же йому відказав: “Не забороняйте, — бо хто не проти вас, той за вас!”
 
         Останнім часом спектр Ісусових учнів став настільки широкий та різноманітний, що навіть самі вони досить часто не можуть порозумітися, хто з них справжні учні, а хто лише зовні вдає себе такими, а тому не знають, як їм ставитися один до одного. У цій короткій та змістовній й мудрій відповіді Ісус пояснює, що навіть, якщо Його учні належать іншим досить різним конфесіям та течіям, але носять його Ім’я, вони не повинні протистояти один одному. Адже: <<Хто бо не супроти нас, — той за нас!>>, — а Господь своїх знає.
         Пізніше, у своєму першому соборному посланні Апостол Іван написав: <<Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є. Світ нас не знає тому, що Його не пізнав. Улюблені, — ми тепер Божі діти, але ще не виявилося, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, — то будемо подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є. І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він… Кожен, хто радився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений Він. Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові: кожен, хто праведности не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Бо це та звістка, яку від початку ви чули, — щоб любили один одного… А хто брата не любить, пробуває той в смерті. Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б. Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому? Діточки, — любимо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!>><<1Ів.3.1-3…9-11…14-18>>.
Потім Ісус продовжив свою розповідь про дітей, які є найбільшими в Царстві Божім. І почав попереджувати усіх майбутніх спокусників, які намагатимуться відвести дітей від Господа.
 
Марко 9.42
         42 “Хто ж спокусить одного з малих цих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, та й кинути в море!
 
Матвій 18.6-7
         6. Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, — і його потопити в морській глибині…
7 ”Від спокус горе світові, — бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!”
 
         Лука доповнює своїх попередників
                                                    Лука «17.1-4»
 І сказав Він до учнів своїх: " Неможливо, щоб спокуси не мали прити; але горе тому, через кого приходять вони! 2 Краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та  й кинути в море, аніж щоб спокусив він одного з малих цих! 3 Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. 4 І хоча б сім раз денно він провинився проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: " каюся ", — вибач йому!
 
         Досить часто шоковані молоді люди слухають у своїх навчальних закладах роздуми старших про віру, посилаючись на думку відомих учених, нібито ніякої творчої сили не потрібно для створення світу. Що ніби матерія, з якої складається світ у силу закону поступового розвитку сама собою утворила ввесь оточуючий їх світ з усіма тваринами та людьми; що світ керується законом боротьби за існування, що в цій боротьбі слабі повинні загинути та поступитися своїм місцям сильним. А через деякий час, спостерігаючи за діями старших в суспільстві, молоді люди, зміцнивши, не віддають перевагу методам, що не дають можливість швидко заявити про себе, і доходять висновку, що благо в силі та в можливості пригнічувати слабших, що щастя сильних тримається на нещасті слабих, що співстраждання, любов, самопожертва несумісні із законом боротьби і т.п.
      Подібне вчення, яким новітні філософи хочуть замінити вчення Христа, остаточно збиває молодих людей з пантелику, адже, будучи дітьми, ще зі шкільної парти вбирають у себе подібні роздуми, замість пояснень правди Божої. І всі ці люди спокушають малих цих, не даючи собі звіт у своїх діях, рідко задаються питанням: а чи добре ми робимо, не знаючи сенсу та мети життя, коли такими роздумами відбираємо у дітей віру в Бога, віру у вказаний Христом сенс життя? Чи добре ми робимо, коли втручаємося в мирну дитячу душу, а відійшовши, залишаємо в ній болючу пустоту?…
         Однак над подібними питаннями рідко хто зі спокусників замислюється. Якщо дехто з них ще не повністю покорився ідолу сили та боротьби за існування, хто зберіг ще почуття співстраждання до слабих, принижених та ображених, хто хоч інколи чує голос совісті, той повинен зрозуміти, яке зло він чинить щодо малих цих, відбираючи в них віру в Бога, у сенс життя, штовхаючи їх, зневірених та розгублених, на самогубство, як на єдиний вихід скоріше покінчити з безглуздим та безцільним, на їхню думку, життям. А тому, якщо ці люди зрозуміють масштаби вчиненого ними зла, якщо відчуття жалоби до своєї жертви заговорить у них, а совість вступить у свої права, то вони самі визнають, що краще було б, якби їм повісили на шию млинове жорно…       
         Прийти спокусам у цей світ було неминучим, але гинути від них нема необхідності! Тому не втрачайте своєї віри! <<Так як Авраам “був увірував в Бога, — і це залічено за праведність йому». Тож знайте, що ті, хто від віри, — то сини Авраамові. І Писання, передбачивши, що вірою Бог виправдає поган, благовістило Авраамові: “Благословляться в тобі всі народи!” Тому ті, хто від віри будуть поблагословленні з вірним Авраамом.>> <<Гал.3.6-9>>.
         А якщо хто вважає себе за сильного, то повинен знати, що̀ від таких вимагає Бог. Павло в посланні до Римлян пише з цього приводу: <<Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування. Бо й Христос не собі догоджав, але як написано: “Зневаги тих, хто Тебе зневажає, упали на Мене»>> <<Рим.15.1-3>>.
         Проте багато спокусників є не лише в світі, а й приховалися в самих церквах. Ці обманливі вчителі перекручують Святе Письмо до такого ступені, що воно може принести людині більше шкоди, ніж користь. Необхідно визнати також, що існують безмежно розбещені люди, які взагалі тільки в гидоті вбачають свій сенс життя, нав’язуючи незміцнілим душам соромний спосіб життя. Про таких в посланні Юди читаємо: <<Бо крадькома повходили деякі люди, на цей осуд віддавна призначенні, безбожні, що благодать нашого Бога обертають у розпусту, і відкидаються єдиного Владики і Господа нашого – Ісуса Христа… Як Содом и Гоморра та міста коло них, що таким самим способом чинили перелюб та ходили за іншим тілом, понесли кару вічного огню, і поставлені в приклад. – Так само буде й цим сновидам, що опоганюють тіло, погоджують владами, зневажають слави… Вони скелі підводні на ваших вечерях любові, бо з вами без страху їдять та себе попасають; хмари безводні, що носяться вітром; осінні дерева безплідні, двічі померлі, викорінені; люті хвилі морські, що з піною викидають власний сором; зорі блудні, що для них морок темряви бережеться повік…  А ви, улюблені, згадуйте слова, що їх давніше казали Апостоли Господа нашого Ісуса Христа, які вам говорили: “За останнього часу будуть глузії, що ходитимуть за своїми пожадливостями та безбожністю». Це ті, хто відлучається від єдності, тілесні, що духа не мають.  А ви, улюблені, будуйте себе найсвятішою вашою вірою, моліться Духом Святим, бережіть себе самих у Божій любові і чекайте милості Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя>> <<Юд.4…7-8…12-13…17-21>>.
 
                                      Як увійти до Царства Божого
 
         Марко 9.43-39
         43 І коли рука твоя спокушає тебе, — відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєни, до огню невгасимого, 44 де “їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь».
45 І коли нога твоє спокушає тебе, — відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєни (до огню невгасимого)¹, 46 де їхній черв як не вмирає, і не гасне огонь».
47 І коли твоє око тебе спокушає, — вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєни (огненної), 48 де “їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь».
49 Бо посолиться кожен огнем, і кожна жертва посолиться сіллю.
50 Сіль – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, — чим поправити її? Майте сіль у собі, майте й мир між собою!”
 
         ¹У віршах 45 і 47 взяте в ( ) читається тільки в деяких грецьких текстах.
 
         Матвій 18.8-10
         8 Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, — відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний. 9 І коли твоє око тебе спокушає – його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєни огненної.
10 “Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі.
 
                                                                                                 
                                                         Лука «17.5-6»
         5 І сказали апостоли Господу: " Додай Ти нам віри!" 6 А Господь відказав: "Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне, і сказали шовковиці цій: " Вирвися з коренем і посадися до моря", — то й послухала б вас!"
                                                             Лука «17.7-10»
          "Хто ж із вас, мавши раба, що оре чи пасе, скаже йому, як він вернеться з поля: "Негайно йди та сідай до столу "? 8 Але чи ж не скаже йому: "Приготуй що вечеряти, і підпережись, і мені прислуговуй, аж поки я їстиму й питиму, а потому ти сам будеш їсти та пити"? 9 Чи ж він дякує тому рабові, що наказане виконав? 10 Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: " Ми – нікчемні раби лиш те, що повинні зробити були!"
 
         Як бачимо з наведеного уривку, легковажне поводження людини в цьому житті може привести її до остаточної загибелі. Тому нам усім необхідно з повною відповідальністю усвідомити головне – спокуса веде до смерті! Але в цьому епізоді описується незвичайна тілесна смерть, якої Ісус учив не боятися, а друга смерть – духовна. Ця друга смерть наступає в так званій геєні вогненній. Ця назва має історичне коріння. Геєна — це Єнномова долина, яка розпочиналася під горою, на якій в ті часи стояв Єрусалим. Вона була навіки проклята через те, що на цьому місці в часи царів Юдеї віровідступники приносили своїх дітей у жертву на вогні язичеському богу Молоху. Цар Осія зруйнував жертовники та прокляв це місце, а пізніше воно стало місцем звалища сміття Єрусалима, де його постійно спалювали й там постійно стояв дим та палав вогонь. Це було місце, куди кидали та нищили все непотрібне. Іншими словами, кара Господня чекає на тих: хто не несе ніякої користі, хто стримує розвиток життя, хто тягне людство до духовного занепаду, хто спокушує інших своїми пагубними вчинками, хто ставить іншим палки в колеса замість того, щоб надихати оточуючих на необхідні корисні дії. І взагалі, Новий Заповіт навчає, що люди, які не несуть суспільству користі, загинуть остаточно.
         У книзі Даниїла стосовно загибелі грішників та воскресіння праведних читаємо: <<І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі навіки віків>>  <<Дан.12.2-3>>.
      Більш зрозуміло та доступно, що не потребує пояснень, пише про це Апостол Іван в книзі «Об’явлення»: <<І я бачив престола великого білого, і того, Хто на ньому сидів, що від лиця його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося. І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулася інша книга, — то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми. І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них, — і суджено їх згідно з їхніми вчинками. Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть, — озеро огняне. А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне…
    І сказав Той, Хто сидить на престолі: “Ось нове все творю!” І говорить: “Напиши, що слова ці правдиві та вірні!” І сказав Він мені: “Сталося! Я Альфа й Омега, Початок і Кінець. Хто прагне, тому дармо Я дам від джерела живої води. Переможець успадкує все, і Я буду Богом для нього, а Він Мені буде за сина! А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям, — їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою», а це – друга смерть! І прийшов до Мене один із семи Ангелів,
     …І заніс мене духом на гору велику й високу, і місто велике міні показав, — святий Єрусалим, що сходив із неба від Бога.
    …І не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця»>>  <<Об.20.11-15…21.5-9…10…27>>.
 
Далі автор Євангелія від Матвія додає, що Ісус прийшов спасти людство, яке гине, тому кожен, хто хоче бути подібним до Нього, повинен щодня надавати оточуючим позитивний власний приклад, тому що воля Божа полягає в тім, щоб спаслися та були гідні Ісуса всі люди.
 
         Матвій «18.11-14»
         Ісус спасає тих, хто гине
11 Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле. 12 Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев`ятидесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? 13 І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятьдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. 14 Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих.
 
         В цій короткій та простій притчі відкривається ввесь дбайливий характер Ісуса, як Пастора людських сердець. Для нього кожна людська душа безцінна, і тому коли хтось потрапляє в біду, Він у першу чергу дбає про цю людину.
         У часи Ісуса стада звичайно належали громаді, тобто всьому селищу, тому біля стада було декілька пастухів. Ось чому пастух міг залишити 99 овець, а сам шукати заблудлу вівцю. Пастухи постійно прикладали великі зусилля, а інколи йшли на ризик, щоб знайти заблудлу вівцю. Існувало правило, якщо вівцю неможливо повернути назад живою, то слід було надати доказ, що вона загинула, або шкуру, або кості. Коли пастухи поверталися ввечері й рахували овець, і якщо не вистачало хоча б однієї, то пастух ішов на пошуки. Можна уявити радість пастуха, коли він знаходив вівцю живою та непошкодженою. Траплялися випадки, що пастухи вступали в двобій з вовками та левами, і буквально з їхньої пащі виривали пошматовані тіла тварин. При цьому під руками в них були або дрючок, або каміння. Тому хоробрість була невід’ємною рисою пастуха.
        З тексту Біблії ми дізнаємося, що Давид у молодому віці був пастухом, і коли вийшов на двобій з Голіафом, то взяв був у свою руку палицю-кия, та вкинув до торби п’ять вигладжених камінців з потоку. Давид з розбігу кинув камінь у чоло велетня, і камінь той утявся в чоло Голіафа, і упав той на своє лице. Так хоробрий юнак зняв напругу з Ізраїлю, а пізніше став легендарним царем, який охороняв свій народ від набігів ворогів, які нищили посіви та брали у рабство його людей <<1Сам.17.1-58>>.
Далі автор Євангелія від Матвія надає повчальний приклад, щодо прогріхів брата.

 

Матвій «18.15-20»

Як ставитись до прогріхів брата
15 “А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, – ти придбав свого брата. 16 А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб “справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків». 17 А коли не послухає їх, — скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, — хай буде тобі, як поганин і митник! 18 Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі. 19 Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, — станеться їм від Мого Отця, що на небі! 20 Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, — там я серед них».
 
         У цьому уривку ми помічаємо, що слова Ісуса звучать досить незвично, це більше схоже на постанову церковного комітету. Однак не зважаючи на це, необхідно віддати автору належне в тому, що Він дає досить слушну пораду. Якщо між двома братами виникло непорозуміння, то не слід це залишати поза увагою, необхідно вияснити все до кінця, щоб не було в середині обра̀з. Автор радить спочатку з’ясувати все між собою наодинці. Якщо не вдалося досягти згоди, то автор радить звернутися до мудрої людини, щоб та розсудила, якщо це занадто складна справа. Коли не вдається досягти кінцевого результату, тоді слід заручитися підтримкою церкви, і якщо людина, яка згрішила проти свого брата, усе одно не погоджується, то тоді таку людину можна вважати за лукаву. Тобто, ця людина не є справжнім учнем Ісуса. Слід узагалі припинити з нею спілкування та уникати всіляких стосунків. Господь Сам розсудить та виявить Свій справедливий суд.
Матвій 18.21-22
Скільки разів прощати гріхи братові
21 Петро приступив тоді та запитався Його: “Господи, — скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?” 22 Ісус промовляє до нього: “Не кажу тобі – до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!”
 
         Стосовно запитання Петра, скільки разів прощати братові, Ісус відповідає, що християнинові до числа прощень немає діла. Тобто, християнин не повинен тримати в своєму серці обра̀зи. Павло у своєму посланні до римлян з цього приводу пише: <<Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю; випереджуйте один одного пошаною!… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, — живіть у мирі зо всіма людьми! Не мстіть самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Отож, як твій ворог голодний, — нагодуй його; як він прагне – напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!>> <<Рим.12.9-10…17-21>>.
 
Після цього Ісус доповнив відповідь притчею, у якій розповідається про раба, якому пан простив великий борг, але раб не наслідував прикладу свого пана, він жорстоко поставився до тих, хто був йому винний мізерну суму. За таку поведінку раб був засуджений.
 
Матвій 18.23-35
Притча про немилосердного боржника
23 “Тим то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами. 24 Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів.¹25 А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та діти, і все, що він мав, — і заплатити. 26 Тоді раб той упав до ніг, і вклонявся йому та благав: “Потерпи мені, — я віддам тобі все!” 27 І змилосердився пан над рабом тим, — і звільнив його, і простив йому борг. 28 А як вийшов той раб, то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв.¹ І, схопивши його, він душив та казав: “Віддай, що ти винен!” 29 А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: “Потерпи мені, — і я віддам тобі!” 30 Та той не схотів, а пішов і всадив до в’язниці його, — аж поки він боргу не верне. 31 Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові все, що було. 32 Тоді пан його кличе його, та й говорить до нього: “Рабе лукавий, — я простив був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене. 33 Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?” 34 І прогнівався пан його, — і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу. 35 Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів.                   ¹Талант – 60 мин чи 9,7 юнів, міра грошей.
       
          У цій притчі наведено декілька уроків, які Ісус багатократно повторював.
   1.Щоб отримати прощення, людина повинна научитись сама прощати інших. Хто не прощає своїх братів, не може надіятися на Господнє прощення. <<Блаженні милостиві, бо помилувані будуть. <<Мт.5.7>> Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших>> <<Мт.6.14-15>> Небесне та людське прощення ідуть рука до руки.
         2.Чому все повинно бути саме так? Важливим прикладом у цій притчі виступає контраст між боргами. Раб був винний своєму господарю 10 000 талантів, це дуже великий борг, який становить 120 000 000 динарів. Другий раб був винний своєму собратові 100 динарів, тобто 1/500000 його власного боргу. Як бачимо, різниця в боргах досить велика. Суть наведеної притчі полягала в тому, що все, що винні нам люди, не може йти ні в яке порівняння з тим, що кожен з нас винний Богові. Нам був прощений гріх, який просто неможливо сплатити, тому що гріхи людей були причиною смерті Сина Божого. Іншими словами, ми повинні прощати нашим винуватцям, якщо хочемо мати надію на милосердя, адже Господь нам простив бі̀льші провини. Узагалі, вісімнадцятий розділ Євангелія від Матвія виділяє сім якостей, які характеризують особисті відносини між християнами:
1.По-перше, скромність та покірливість (18,1-4). Тільки ставши покірливими, як дитина можна стати мешканцем Царства Небесного. Справжній християнин – це людина, яка забула про своє “Я” у відданості Ісусу Христу та служінні своїм товаришам.
2.По-друге, відповідальність (18,5-7). Найсуворішу кару відвів Бог для тих, хто ставить каміння спотикання на шляху тих, хто має в ньому потребу. Тому справжній християнин завжди повинен пам’ятати, що несе відповідальність за те, як вплинуть його дії, слова та власний приклад на життя інших.
3.По-третє, самозречення (18.8-10). Готовність за необхідності відмовитися в повсякденному житті від усього, що може вплинути на покірливість своєму Господу.
4.По-четверте, піклування про кожного (18.11-14). Якою б великою не була сім’я, для Отця однаково дорогі та близькі всі діти. Тому християнська сім’я повинна допомагати Отцеві, піклуючись в першу чергу про тих, хто потрапив у біду.
5.По-п’яте, дисципліна (18,15-20). Християнська доброта та прощення не означає, що заблудлі мають право чинити, як завгодно. Таку людину необхідно докорити з любов’ю та направити на вірний шлях. Самовдоволене осудження невірних дій брата без любові – забороняється.
6.Шосте – братерство (18.19-20). Люди повинні спільно шукати волю Господню, особиста незалежність в спілкуванні – чужа християнству.
7.Сьоме – багатократне прощення (18.21-22).  Християнин повинен прощати своїм співтоваришам, адже й сам був прощений, коли мав у тому потребу. Він прощає інших, як і Христос простив його.
 
 
 
                                  Примітки
 1. Біблія українською мовою — 1991 р. видавництво United Bible Societies 1991-100M-VO50 Ukraine Bible.
 2.[2]  Уильям  Баркли. Толкование Ев.от Матфея т2 ст.168.Всемирный Союз баптистов -1985, Printed by Herald Press, Scottdale, PA., USA
3. Джеймс Норт « История церкви» Из-во Протестант – Москва 1993р
Тел. автора:
0975069313, 0661715030