СПОЧАТКУ НЕБО, ПОТІМ МАЙДАН

                                       Юрій Слюсаренко
 
 
 
 
 
 
    
 
     СПОЧАТКУ НЕБО,
                ПОТІМ МАЙДАН
                    
 
 
 
 
 
     
      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
      Автор роману «СПОЧАТКУ НЕБО, ПОТІМ МАЙДАН» — очевидець подій в центрі Столиці, що сталися з кінця листопада 2013 по березень 2014 року. У тому числі трагічних, коли пролилася кров невинних людей. Отож несподівані зміни в житті головних героїв, що сприяли переоцінюванню їхніх цінностей, не є вигадка літератора, який прагне розважити читачів або допомогти їм змарнувати час в громадському транспорті.     
      Слюсаренко Юрій народився в Кіровограді (Україна); закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, а також магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», тому порушені в творі питання знайомі йому не з чуток…
    
 
                                                    
   
 
 
     
 
                            
 
 
 
 
 
 
 
                                І сказав Бог:
      «Нехай станеться твердь[1] посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою».
      І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так. І назвав Бог твердь: «Небо». І був вечір, і був ранок — день другий.
                                   Книга Буття 1:6-8
     
      А ті Сімдесят повернулися з радістю, кажучи:       «Господи, навіть демони ко́ряться нам у Ім'я́ Твоє!»
      Він же промовив до них:
      «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка! Ось Я владу вам дав наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожу, і ніщо вам не зашко́дить. Та не тіштеся тим, що вам ко́ряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі!»                                                            Євангелія від Луки 10:17-20
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                  
                                   ЗМІСТ
        
ПЕРЕДМОВА АВТОРА……………………………………………………………6  
Частина перша……………………………………………………………………....7
Частина друга……………………………………………………………………….8
Частина третя……………………………………………………………………….10
Частина четверта…………………………………………………………………...12
Частина п`ята……………………………………………………………………….15
Частина шоста………………………………………………………………………18
Частина сьома………………………………………………………………………20
Частина восьма……………………………………………………………………..21
Частина дев`ята……………………………………………………………………..22
Частина десята……………………………………………………………………...23
Частина одинадцята………………………………………………………………..25
Частина дванадцята………………………………………………………………...27
Частина тринадцята………………………………………………………………..28
Частина чотирнадцята……………………………………………………………..30
Частина п`ятнадцята……………………………………………………………….33
Частина шістнадцята…………………………………………………………….....35
Частина сімнадцята………………………………………………………………...38
Частина вісімнадцята………………………………………………………………39
Частина дев`ятнадцята…………………………………………………………….46
Частина двадцята…………………………………………………………………..48
Частина двадцять перша…………………………………………………………..50
Частина двадцять друга……………………………………………………………52
Частина двадцять третя…………………………………………………………….54
Частина двадцять четверта………………………………………………………...57
Частина двадцять п`ята…………………………………………………………….58
Частина двадцять шоста……………………………………………………………60
Частина двадцять сьома……………………………………………………………63
Частина двадцять восьма…………………………………………………………..65
Частина двадцять дев`ята………………………………………………………......66
Частина тридцята…………………………………………………………………...68
Частина тридцята перша…………………………………………………………...70
Частина тридцята друга……………………………………………………………72
Частина тридцята третя……………………………………………………………74
Частина тридцята четверта………………………………………………………...76
Частина тридцята п`ята……………………………………………………………79
Частина тридцята шоста…………………………………………………………..81
Частина тридцята сьома…………………………………………………………..83
Частина тридцята восьма………………………………………………………….87
Частина тридцята дев`ята………………………………………………………….88
Частина сорокова…………………………………………………………………..93
Частина сорок перша………………………………………………………………96
Частина сорок друга……………………………………………………………....98
Частина сорок третя………………………………………………………………100
Частина сорок четверта…………………………………………………………..102
Частина сорок п’ята……………………………………………………………….104
Частина сорок шоста……………………………………………………………...108
Частина сорок сьома………………………………………………………………112
Частина сорок восьма…………………………………………………………….114
Частина сорок дев’ята…………………………………………………………….117
Частина п’ятдесята……………………………………………………………......122
Частина п’ятдесят перша…………………………………………………………125
 
 
 
 
 
                                      ПЕРЕДМОВА АВТОРА
        
         Після того як у 312 році християнство в Римській імперії стало державною релігією, виник культ того чи іншого апостола в тих містах, де вони найбільш потрудилися. Лідери певних країн стали принижувати один одного, твердячи, що засновники їхньої церкви на небі праворуч від Ісуса, отож молитви до них дають найкращий результат.
         Коли скінчилася Друга світова, збагнули, що в третій — переможця годі шукати, усі загинуть! То тут то там виникають локальні конфлікти, але можна сміливо заявити: починаючи з IV століття від Різдва Христового, фізичні ві̀йни, коли вмирають грішний і праведний, злий і добрий, були і є наслідком протиборства духовного!
         Ворожнеча між представниками різних християнських деномінацій, відсутність елементарної поваги до законів, звичаїв, традицій сусідніх країн невідворотно спричиняє бажання стати вищим не тільки за певні народи або релігійні громади. Надходить день, коли з’являється людина, котра прагне стати подібною до Господа Бога. Кінець такого пройдисвіта відомий:
         «Ски́нений ти до шео́лу, до найгли́бшої ями! Ті, що на тебе будуть дивитися, пригляда́тимуться будуть до тебе, зве́рнуть увагу на тебе:
         «Чи це той чоловік, що змушував землю тремтіти, що знево́лював царства труси́тися, що він оберта́в світ у пустиню, що міста руйнував, що бранців не пускав він додо́му?»»[2]
         Основне питання, що порушує автор у творі, чи не настав час Божому Задуму справдитися?
 
 
Можливі збіги й будь-яка схожість з реальними особами або фактами мають випадковий характер.
                    А до всіх Він (Ісус) промовив: «Коли хто хоче йти вслід за                                     Мною, нехай зрече́ться само́го себе, і хай візьме щоденно                                      свого́ хреста, та за Мною йде. Бо хто хоче душу свою                                 зберегти, той погу̀бить її, а хто ради Мене згу̀бить душу                                  свою, той її збереже. Яка ко́ристь людині, що здобуде ввесь                      світ, але занапа́стить чи згубить себе? Бо хто буде Мене та                     Моєї науки соромитися, того посоромиться Син Лю́дський,                    як при́йде у славі Своїй, і Отчій, і а̀нголів святих...»[3]
 
 
                            Частина перша
 
         У лікарняній палаті столичної клініки Віктор прокинувся з чудовим настроєм: хвороба несподівано в одну мить залишила його. Сусіда виписали вчора, отож, уголос помолившись, вийшов на вулицю, де теплі промені сонця ще більш зміцнили його.
         «А ще вчора припускав, що сорок другий рік мого життя й справді виявиться останнім, як то ніби жартома, провістила Клава на випускному вечорі, коли після незвичної тоді для мене дози вина̀ назвав її Афродітою», — згадав чоловік і попрямував у їдальню: сьогодні місцевий спонсор привіз м’ясні консерви, банани та напої.
         Апельсиновий сік Віктор вирішив повільно випити на свіжому повітрі, яке будило смак до життя й надихало на приємні роздуми про майбутнє. Скоро мине три роки, як раптово померла дружина, дітей забрали її батьки, через це, вільний від забов̀язань, а тепер і від недугів, що ніяк не хотіли покидати ще діяльне тіло, Віктор ладний був піти новим шляхом.
         Торік, коли взагалі біль став нестерпний, лікарі ж розводили руками (потайки вважаючи його симулянтом), хворий чоловік за порадою співробітника Миколи подався до Молитовного Дому, де й справді повірив, «що сказав був Ісая пророк, промовляючи: «Він (Господь) узяв наші немочі, і неду́ги поніс»»[4].
         Знав, що не вистачає йому віри, а можливо, Бог бажає чогось навчити. Прагнув святості, тому, отримавши довгоочікуване направлення до відомої столичної клініки, не дуже зрадів, розуміючи, дістане поміч нехай від славнозвісних, але від людей, котрі припускають, ніби саме їх Господь створив за Свої образом та за Своєю подобою. Після одужання повертатися до церкви та свідчити, що ось Сам Христос Ісус уздоровив його руками лікарів, бажання не мав, бо колись вивчив напам’ять біблійні вірші, у котрі тоді свято повірив:
         «І вони перемогли його[5] кров'ю Агнця та словом свого засві́дчення, і не полюбили життя свого навіть до смерті!» — адже своє життя, особливо зараз, Віктор дуже любив і помирати, навіть в Ім’я Ісуса, не збирався…
 
                                               Частина друга
 
         Розмовляти про хвороби та недуги Віктор не хотів, уже знайшов був порожню лавку, аж раптом угледів доволі знайоме обличчя юнака, що стояв біля дерева й грівся на сонечку. Саме те, що той не сидів, навіть згодом повільно, але впевнено підійшов до лікарняної огорожі та без зайвої допомоги  сів на пеньок, його чомусь найбільш здивувало. І лише тут у ньому впізнав хлопця у військовій формі, котрого до церкви на інвалідному візку привозила літня жінка. На асфальт стелила стареньку ковдру й садила на неї хворого, що мав бинтовані ноги.
         — У моєму місті я часто відвідую Дім Молитви, що недалеко від храму з куполами. Колись біля нього можна було спостерігати брудних, як кажуть, соціально незахищених громадян, серед яких — інваліди з дитинства, а от тепер, враховуючи сумні події на… — Віктор, перервавши палку промову, з удаваним жалем поглянув на молодого чоловіка та зрештою привітався: — Здоров був, земля̀че! 
         На диво, колишній військовий від несподіваного звертання не сіпнувся, з презирством не відповів: «Хто ти власне такий?», а холоднокровним тоном констатував:
         — Вас я так само запам’ятав. Щонеділі до мене рівно о пів на десяту підбігав школяр, клав у мого кашкета гроші та повертався до дядька, що, не обертаючись, ішов швидкою ходою далі.
         — На мої вуха та плечі звертають увагу, навіть коли я на дахові дев’ятиповерхового будинку. Ти не помилився, то дійсно  мій племінник-другокласник, що в ті дні зазвичай прямує зо мною до нашого Молитовного Дому, — не сперечаючись, погодився Віктор.
         — Чого ж так? Тобі забороняють давати на шматок хліба тим, хто сидить біля храму?
         — Зовсім ні, а от Храм, до речі, один, у Єрусалимі, і той римляни зруйнували приблизно в 70 році після народження Ісуса. Ти от хрестишся, а Біблію мабуть не читаєш. Господь у Нагірній проповіді Своїх учнів навчав:
         «Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі. Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми́ перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою!»[6]
         — Я також від батюшки нашого дещо чув:
         «Коли хто думає, ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно»[7]. На пам'ять не скаржусь, адже не в голову, дякувати Богові, поранений був! – і, поглянувши на спантеличеного співрозмовника, примирливо сказав: — Мене Іваном звати!
         — Віктор, — нові друзі потиснули один одному праву руку.
         — Ну от, ти «Переможець»[8], отож тягнися  бути ним не лише через славетне ім’я. Вибач, що на «ти» перейшов, у нас там, у батальйоні, меншому було 19, а старшому – 56.
         — Не заперечую, звичайно! У тих умовах дорослішають швидше, — украй зніяковів батько двох дітей.
         — Не треба! Про те згадую, коли вип’ю спирту, горілка мене вже не бере, — зітхнув Іван і зиркнув убік лікарняної аптеки, де познайомився з поблажливим фармацевтом.
         — У нашій церкві алкоголю не вживають, — похвалився Віктор і хотів поглузувати, розповівши відомий анекдот про ченців, та Іван владним жестом його зупинив:
         — А все-таки припускаєш, ніби я, сидячи з протягнутою рукою, прикидався…
         — Є така думка. Адже ти не тільки на хліб просив! – і з підозрою поглянув на Івана, що раптом піднявся й зробив три присідання.
         — Тоді слухай, — Іван витягнув з кишені пачку цигарок, закурив і, дивлячись на «швидку», що са̀ме під’їжджала до відділення реанімації, розповів:
            
                                                 Частина третя
 
         — Після того як поранило мене в ноги, хірург одразу дав зрозуміти, що особливо перейматися мною не стане: з такими пошкодженнями на передову не повертають. Тяжкопоранених підліковують, медична комісія визначає групу інвалідності, командування, а буває хто-небудь з урядовців чи сам президент, тим, що мають ру̀ки, вручають орден або медаль. Отже, я, на відміну від тебе, не погидував отримати нагороду від смертних людей. Сподіваюсь, Ісус мені цю провину не залічить.
         — Господу відомі наші думки й наміри нашого серця, — спробував потішити Івана побожний Віктор.
         — Ці слова, Вітю, я вже десь чув!.. — роздратовано сказав Іван і кинув у кущі недопалок. – Так от, з госпіталю мене привезли до самісінького під’їзду, бо матір того часу доглядала мого немічного діда, батько ж помер, коли мені виповнилося п’ять років. Кінець кінцем, не витримавши насамперед самітності, домовився з сусідкою, що вона за половину зібраних грошей мені допомагатиме діставатися до церкви та повертатися додому.
         — Кожен заробляє, як може, — удав із себе філософа Віктор.
         — Як ти ще раз щось уставиш, наступний недокурок я вкину до кишені твого коштовного халата! – цілком серйозно погрозив воїн і витягнув з пачки передостанню цигарку. Останню Вікторові він не запропонував.
         — Бізнесом таким був цілком задоволений, — розповідав далі Іван, — бентежило лише те, що кожного дня кількість випитої горілки збільшувалася. Після Пасхи, коли з відомих причин мені стало зовсім зле, підійшов до мене чоловік у потріпаному одязі й, видивляючись на всі боки, стиха мовив:
         «Завтра, нехай тебе це не дивує, чартерним рейсом я вилітаю в Канаду. Чимало грошей за 10 років перевів  за кордон, тепер самому слід туди перебиратися: інакше скоро за ґрати потраплю. Міг би потішитися тим, що обкрадав не людей, а державну скарбницю, та все одно перед Богом у гріхах я по ву̀ха. Давно за тобою спостерігаю, гадаю, довго ти міркував, як у страстнѝй тиждень, щоденно, підраховуючи гроші, 10 доларів знаходив. Не хотів, щоб почав ти розслідування, тому більше й не клав. Тямлю, благочинства замало, упокорятись і каятися належить, це я вже більше сорока днів чиню. Завтра підійде до тебе чернець, дасть конверт, де квиток на потяг до Столиці та банківська карта. Додай  до трьох двійок одинцю – то й буде твій РІN-код. Крім того адреса найдорожчої клініки, там тебе в прямому сенсі поставлять на ноги. Проте всім скажеш, що до свого військового товариша їдеш, у якого син народився. Усе оплачено, назад на дорогу тобі інший чернець передасть. В одному повинен ти присягнутися: ніколи мене не розшу̀куй, хіба що молися за мене. Коли доведеться мені повернутися, щоб узяти участь у засіданні уряду, то й тоді нікому не розповідай про мій шляхетний учинок. Усе повинно бути зроблено так, як написано:        
         «А як чиниш ти ми́лостиню, — хай не знатиме ліва рука твоя, що́ робить прави́ця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»[9].
         Уже розкрив був рота, аби поклястися всіма святими, та він швидко обернувся, рушив до зупинки й сів у тролейбус, котрий ніби лише його чекав. Більше того благодійника я не бачив.
         — Усе згодом так і сталося? – не втримався Віктор і поклав руки на коліна, бо саме тоді Іван докурював останню цигарку.
         — Отож то воно, учора й обіцяні долари на зворотну доро̀гу отримав. Наставляй ширше кишеню! Я вже їх на наші поміняв, — і замість недокурку кинув туди 100 гривен. – Завтра ранком виписуюсь. Поки піду в аптеку, ти до магазину збігай, усе на свій смак купи.
 
                                             Частина четверта
 
         На лікарняному складі, куди їх пізнього вечора пустив завгосп медичного закладу за пляшку дешевого портвейну, Віктор розгорнув Новий Заповіт, подав його Іванові, що не встигнув добряче захмеліти, і тицьнув пальцем туди, де починається третій розділ Книги Дій святих Апостолів:
         — Читай!
         — «А Петро та Іван на дев'яту годину молитви йшли разом у Храм. І не́сено там чоловіка одного, що кривий був з утро́би своєї матері. Його садови́ли щоденно у воро́тях Храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до Храму йшов. Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у Храм увійти, став просити в них милостині. Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав:       
         «Подивися на нас!»
         І той пильно подивився на них, сподіваючись отримати гроші. Та промовив Петро:
         «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: в Ім'я́ Ісуса Христа Назаряни́на — устань та й ходи!» — і, узявши його за прави́цю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й сугло́бці його! І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними в Храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога!..»
         — Досить! Зрозумів до чого веду?
         — Лікарі вилікували мене за гроші таємного спонсора, а того чоловіка зцілив Ісус Христос. Хотілося б у це повірити… — усміхнувся Іван, випив наступні 20 грамів спирту й закурив цигарку з пачки, котру все-таки наважився купити йому Віктор.
         — Я от, уяви собі, у це щиро вірю! Інакше чому б ото скільки часу ходив до Дому Молитви?
         — А й справді, де твій Господь Бог, на Якого ти сподіваєшся? Чого тебе самого Він не вздоровив?
         — Віри не вистачило… — просто відповів Віктор.
         — Отож кидай ці дурниці, поїдемо разом додому, відкриємо прибуткову справу… Ти ким, до речі, працюєш?
         — Маю чудову професію, працював на заводі, однак «скоротили». Тепер торгую на базарі.
         — Знайома історія.
         Раптом Віктор рішуче відсунув пляшку й цим уперше примусив Івана сприйняти його промову серйозно:
         — А тепер слухай тѝ мене уважно! Першу християнську книжку, яку довелось мені прочитати, мала назву «Я бачив небеса». Автор стверджує, що йому з’явився Ангол, підніс його на небо, а там Ісус водив його й показував різні дива. Це мене вразило, у глибині душі я позаздрив, тому став молитися, щоб і мені все побачити на власні очі. Проте бажаного не отримав, а коли взнав, що той «обранець» урешті-решт спився й розвівся з дружиною, то сильно засумнівався в правдивості його розповіді.
         — А грошей з продажу книжок він мабуть чимало здобув! – зареготав Іван. – Лохотрон, виявляється, й у церкві існує!
         — Крім того побував у багатьох країнах, куди його запрошували, щоб послухати й подивитися на Божого помазанця. Після таких служінь розчулені християни з пустими руками його не відпускали.
         — І ти після цього й далі ходив до церкви??? – відверто обурився Іван.
         — Можливо той і був на небесах, потім згордів, усю славу привласнив собі, таким способом фактично продав свою душу дияволу, а Бог, як відомо, «кожному віддає за його вчинками»[10]. Чи ти не вчив у школі історію? Скільки їх пройдисвітів з урядових трибун та церковних кафедр тоді й тепер обіцяли й обіцяють ущасливити людство! Та кінець таких «месій» і фальшивих апостолів доволі сумний… А от у ранній Церкві, можу тобі сміливо стверджувати, такого неподобства бути не могло за визначенням! Тому й відбувалися чу̀да, про які книги Нового Завіту розповідають.
         — Якщо ти хочеш мене навернути до Бога, щоб і я до твоєї церкви ходив, то не марнуй часу!
         — Ні, хочу дещо тобі запропонувати, ти ж сам натякав про «спільну справу», — заінтригував Івана Віктор.
         — Ну, ну, — гмикнув майбутній компаньйон і встав, щоб узяти пляшку.
         Цього разу Віктор не звернув на це уваги й промовив:
         — Завтра-післязавтра ти вже будеш у нашому місті. Матері й знайомим так і скажеш: був у побратима. Ще й наплетеш про те, як гарно святкували, коли дружину та немовля з пологового будинку забрали. Отож про одужання – нікому, яким поїхав, таким і повернувся, хіба що гіршим, після багатоденної пиятики. Знову сусідка нехай возить тебе до храму, ти ж, як і досі, захоплено розповідай про свої подвиги та військову дружбу. Через три тижні з’явлюсь я, процитую згадані слова апостола Петра, а ти вже, коли встанеш, знаєш, що робити, аби ніхто не сумнівався, що сталося справжнє диво!  
         Іван деякий час перетравлював почуте, допив спирт, що лишався в пляшці, ретельно пережував бутерброд і спитав:
         — А Бога не боїшся? Я от нічних кошмарів боюся, часто їх бачу з перепою. Ти хочеш, щоб мені тепер з’являлися хлопці, що на Майдані загинули? Адже і я вірю, що на небесах вони! Якби той «обранець» не тоді, а зараз книжку написав, то про невинно вбитих згадав би неодмінно.
         — Приїдуть журналісти, даси для місцевої газети ексклюзивне інтерв’ю. Згодом відбудеться церковна конференція, з’їдуться віруючі з усієї країни. Там і засвідчиш, як Бог тебе помилував і вздоровив! — не зважаючи на докори Іванового сумління далі розкривав свій план Віктор.
         — Тобі особисто навіщо цей спектакль потрібен? Апостолом бажаєш стати?
         — Не тільки. Про мої наміри пізніше дізнаєшся. Поки прочитаю, що святий апостол Павло Филип`янам написав:
         «Але що ж? У всякому разі, чи облу̀дно, чи щиро Христос проповідується, а тим я радію та й буду радіти!»[11]
         А от щодо тебе, то створиш, наприклад, власний фонд імені Івана… Як твоє прізвище?
         — Гото̀вченко! – пожартував захмелілий парубок.
         — «ІМЕНІ ІВАНА ГОТО̀ВЧЕНКА», куди, після твоїх свідчень про великі діла̀  Божі, благочестиві християни вкладатимуть гроші. На них ти матимеш можливість допомагати своїм друзям, що й далі нашу рідну землю від підступного ворога захищають, — проголосив Віктор і подивився в Іва̀нові очі, сподіваючись, що знайде там рясні сльози…
 
                                                    Частина п’ята
 
         Вийшовши з метро й глянувши на годинник, Віктор констатував, що до відправлення його поїзда лишилося хвилин тридцять. Між приміським вокзалом і головним він сів на лавку — і тут спливла в пам’яті подія, що сталася майже 20 років тому…
         У кінці того тижня студент четвертого курсу інституту мав особливо піднесений настрій: сьогодні він зайде у вагон, а ранком через вікно спостерігатиме будівлі міста, де народився та виріс. Батьків цього разу не зустріне, учора вони виїхали в країну близького зарубіжжя, там продадуть різний непотріб, щоб на вторговані гроші забезпечити навчання єдиного нащадка, котрий наступного року має закінчити престижний навчальний заклад. Того часу таким способом виживала більшість громадян до краю збіднілої країни, отож цю справу чужим словом «бізнес» ще не називали.
         Після безсонних ночей у гуртожитку Віктор тепер матиме можливість добряче виспатися, щоб наступні два святкові дні насолодитися часом, котрий проведе з друзями та по̀другами. З Оленою, що приїхала навчатися з передмістя Столиці, вони розлучилися, тому, побачивши доволі привабливу дівчину, яка самотньо сиділа на привокзальній площі, без вагань розташувався поряд з нею.
         — Мій потяг через 25 хвилин, а твій… — Віктор недоговорив, побачивши, що біля неї не має жодної речі, навіть дамської сумочки.
         Дівчина помітила його здивований погляд:
         — Так, у мене ні білета, ні грошей, ні документів.
         — Що сталося? Хоча… можеш не відповідати, я сам не люблю, коли мені в душу лізуть, — щиро сказав Віктор.
         Дівчина кивнула головою, помовчала, потім зауважила:
         — До відправлення твого поїзда – вже 20 хвилин, тому не встигнеш вислухати. І справді, краще нічого не говорити, усе одно ти не маєш підстав мені довіряти.
         Через декілька хвилин Віктор знов зиркнув на годинник і несподівано для самого себе промовив:
         — Аби ти мала довіру до мене. Я студент, на свята̀ їду додому. Поїхали разом, з провідником на важко домовитися. До моєї станції – вісім годин, отож буде час поговорити.
         — А далі?
         — З мого міста ти матимеш можливість дістатися додому на автобусі в будь-якому напрямку. На тому транспорті не вимагають документів, а гроші на квиток, безперечно, я знайду…
         Через два дні, вони вважали, ніби знають один одного все життя, однак Ілона, так її звали, про себе розповіла тільки те, що в Столицю до подруги після довгих умовлянь відпустив її батько. Дома на неї чекає шлюб з нелюбим чоловіком, діловим партнером їхнього сімейного бізнесу. Чому ж опинилася на вокзалі без документів, волі̀ла не говорити, а Віктор, як справжній джентльмен, не допитувався. Живе на сході країни, майже біля кордону з сусідньою державою. Повертатися не хоче не лише через те, що добиратися додому автобусом дуже складно.
         — Жити з тим, кого вибрав батько, мені буде несѝла. Ні, тебе я кохаю. Думаю, ти це відчуваєш, — сказала вона вночі, коли були вони разом.
         — Завтра ввечері слід їхати на навча̀ння, через два дні приїдуть мої батьки. Я напишу їм листа, певен, вони мене послухають, отож лишайся. Скоро літо, канікули, а там, що-нѐбудь придумаємо, — заспокоїв насамперед самого себе Віктор.
         У кінці травня він подзвонив:
         — Ілоно, є добрі новини! Домовився в деканаті, що практику проходитиму дома на місцевому заводі. А ще мама погодилася, аби ти допомагала їй продавати ті речі, що вони з батьком привозитимуть з-за кордону.
         — Чудово, — відповіла дівчина, але особливого задоволення в її голосі Віктор не відчув.
         Урешті-решт в липні, після того як цілий день на палючому сонці Ілоні довелося продавати овочі, що їх привезла бабця з села, вона не витримала:                - Вітю, заради нашого кохання я ладна була терпіти будь-які негаразди, навіть те, що речі, котрі на мені, із секондхенду. Проте далі так не можу! Мої батьки — заможні люди, отож я не звикла до такого існування. Тут ми живемо краще, ніж більшість наших сусідів, але мені є з чим порівнювати, через це незмога далі терпіти. До того ж, чи не кожного дня на базарі бійки, буває стрілянина, а вчора поранили матір трьох дітей. Я себе не хочу відчувати, як на війні! Сьогодні дзвонитиму до батька, проситиму пробачення.
         — Отже, повертаєшся… А те, що зо мною ти вже три місяці, твій наречений тобі подарує?
         Ілона не відповіла. Ранком, коли Віктор пішов на завод, вона на автобусі поїхала до Харкова, де її з машиною чекали родичі…
         «Тепер тобі й справді є з чим порівнювати: проживаєш у тому місці, де щогодини справжня війна. Ти, як тепер кажуть, на тимчасово окупованій території, однак майже кожен розуміє, що слово «тимчасово» навряд чи відповідає дійсності. Отож ми тепер ніколи не зустрінемось, а я так цього всі ці роки хотів!..»
         Та приємна згадка про свій геніальний план його заспокоїла. Упевненість, що дуже скоро його впізнаватимуть не тільки, як торговця місцевого базару, тішило серце.
         — Тобі, Господи, відомі мої думки, та нехай буде воля Твоя, окрім Тебе мені немає на кого покластися…
 
                                                 Частина шоста
 
         Уже ранком, не лягаючи  в ліжко після семигодинної подорожі (потяги стали їздити швидше), Віктор подзвонив до шкільного товариша Льоньки:
         — Вітаю, друже!
         — Здоров був! Хоча знаю, що ти хворів, та ось видужав!
         — Не з цього приводу дзвоню. Уявляєш, кого бачив у Столиці?
         — Мабуть, Сашка, він у нас далеко забрався.
         — Отож приходь до мене ввечері. Поговоримо, згадаємо. У ресторан не запрошую, не годиться християнину ходити «за радою несправедливих, стояти на дорозі грішних і сидіти на сидінні злорі́ків».[12]
         — Не лякай мене! Після вечірньої наради в редакції приїду, чекай.
         Льонька, а тепер журналіст газети Леон Левченко, не здивувався, коли дійшла до нього чутка, що Віктор став ходити до Дому Молитви. Навіть мав бажання написати про нову церкву статтю, розвідавши адресу пастора, що приїхав колись із братньої країни африканського континенту. Однак саме тоді йому випала нагода поїхати в закордонне відрядження, де він на час прилучився до церковної громади, парафіянином якої був головний редактор журналу. Про своє навернення, приїхавши на батьківщину, волів нікому не говорити, адже в тому випадку керував ним виключно діловий розрахунок.
         Коли ж на кухні давнього друга випив третю чарку коньяку, з удаваною цікавістю запитав:
         — Ті, що з тобою лікувалися, сподівалися на професорів, ліки, гроші, отож чим ти від них відрізнявся?  Якщо зараз будеш переконувати, ніби Бог і через лікарів допомагає, так це вже я чув за кордоном. Вітю, кидай цю справу, ти талановитий інженер! У тій же Столиці в мене зв’язки, мої колеги можуть посприяти, щоб ти працював на приватному будівництві. Тобі відомо, які там «бабки» заробляють?
         Віктор такого чекав, отож йому було, що сказати:
         — «Коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій прави́ці»[13], написав апостол Павло, і тут він абсолютно правий.
         Те, що в декого з нас, християн, не вистачає віри, і ми, коли приходять проблеми, шукаємо допомоги в людей, ідучи на компроміс із цим світом, недобре. Однак гірше, що ось, наприклад, біля нашого храму, а йому вже 350 років, стільки вбогих і калік, їм же ніхто зарадити не здатний. Цим Церква свідчить сама проти себе: не на Господа надія, а на багатих спонсорів, що влаштовують благодійні обіди або оплачують лікування в найдорожчих клініках. До того ж ті гроші нечисті, бо руки тих добродійників зазвичай у людській крові.
         — Чого ти мені оце все кажеш? – обурився Льонька. – Я це знаю не гірше за тебе.
         — Так чому тоді не підеш до воріт тієї церковної споруди, що охороняється державою, як архітектурна пам’ятка? Там тобі багато що цікавого розкажуть!
         — Якось… — не міг підібрати сло̀ва журналіст уже після четвертої чарки.
         — Через два тижні в неділю приїде до них єпископ, чи як там їхній начальник зветься. Отож буде багато народу, покрутишся, послухаєш, потім статтю напишеш.
         — Коли так, я не проти! — загорівся Леон Левченко.
         — Напередодні я тобі подзвоню.
         — Згода! – Льонька потис Вікторову долоню й пригадав, як вони біля того храму в стареньких бабусь крали крашанки та паски, що ними потім закушували на березі річки.
 
                                                Частина сьома
 
         Після недільного служіння до брата Віктора підійшла керівник євангелізаційної групи сестра Марія й з відчаєм сказала:
         — Уже більше двох тижнів минуло, як ти приїхав зі Столичної клініки. Парафіянам відомо, що ти одужав, славу за це віддають єдиному Богові, а ти так і не зважився розповісти про цю дивну подію перед громадою!
           — Саме так, одужав, через те вважаю за краще не хвалитися.
         — Розумію, на що ти натякаєш. Справді, є така біблійна історія про Юдиного царя А̀су, котрий у своїй тяжкій хворобі звертався не до Господа, а до лікарів[14]. Через те й помер у віці сорок одного року свого царювання.
         — Ти, сестро, значно більше за мене перебуваєш у лоні Церкви, навчалася в теологічному коледжі, отож не стану сперечатися, — відзначив Марію неосвічений Віктор. — Заспокоює лише те, що мені 42 від народження. Ще лишається час для вѝправлення.
         — Однак слабого у вірі Бог підтримати може й через медицину. То до царів особливі вимоги! — спустилася до немічного брата Марія.
         — Ти примушуєш мене нагадати, що саме писав у соборному посланні апостол Яків:
         «Чи хворі́є хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намасти́вши його оливою в Господнє Ім'я́, і молитва віри вздоро́вить недужого, і Господь його піді́йме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться»[15].
         Марія приготувалася дати гідну відповідь, але Віктор рішуче поклав руку на її Біблію й промовив:
         — Сьогодні біля храму багато народу. Організуй свою групу, візьміть і мене з собою. Ходімо туди й засвідчімо, що Бог – живий, а Христос Ісус «учора, і сьогодні, і навіки Той Са́мий!»[16]
 
Частина восьма
 
         У вівторок навіть городяни, що звикли читати місцеву газету, починаючи з останньої сторінки, де прогноз погоди, гороскоп і новини спорту, звернули увагу на заголовок передової статті:
                                      АПОСТОЛ НАШОГО ЧАСУ
         «У минулу неділю в центрі міста зібралось велике скупчення людей: приїхав митрополіт, для того щоб провести службу в нашому старовинному храмі. Не всі змогли наблизитись до поважного гостя, аби отримати його благословення, та народ, що чекав владику біля храмових воріт, став свідком поправді приголомшливої події. Чоловік, як згодом з’ясувалося, парафіянин церкви, що орендує приміщення колишнього міського кінотеатру, раптом гучним голосом мовив:
         «Ось молодий ще хлопець, що поранений у ноги на тій війні, яка вразила небайдужі ду̀ші й серця̀. Подарунки, гроші, харчі герой нашого часу сьогодні отримав сповна. Та я йому промовляю, як у першому столітті апостол Петро кривому від утроби своєї матері сказав:
         «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: в Ім’я Ісуса — устань і ходи!»
         Після того взяв колишнього воїна за праву руку, підвів його – і раптом той, підскакуючи, на очах усього народу увійшов до храму й хвалити Бога став. Івана, що його кожного дня привозила до воріт літня жінка, віря̀ни знають ще з того часу, коли він приїхав з госпіталю, отож підробка виключена. Брат Віктор, так себе назвав той, що в Ім’я Ісуса Христа вздоровив хлопця, від інтерв’ю відмовився. До всіх промовив:
         «Богові подяка, що нам дає перемогу в Ісусі Христі!»[17] — вийшов з храмового подвір’я, сів на автобус, і більше ніхто того дня не бачив його».
 
Частина дев’ята
             
         Біля ларька, у якому Валя торгувала жіночою білизною, зупинялися навіть чоловіки. На великому базарі, де представниці ніжної статі швидко втрачали красу, постійно перебуваючи на повітрі, такої вродливої дівчини годі було знайти. Віктор тямив, у нього ніяких шансів, через це лише здалеку спостерігав за нею, милуючись її чомусь сумними, але гарними очима. Однак по двох днях після подій, котрі стали відомими насамперед торговії бра̀тії, що крім кросвордів і цигарок у газетному кіоскові не купляють, Валентина підійшла сама.
         — Як гадаєш, чому б ото я з моєю вродою працюю на базарі, а не в сучасному магазині, де взимку тепло, літом працює кондиціонер, а зарплата вдвічі більша, ніж тут? – замість привітання спитала дівчина.
         — Я думав про це, та відповіді не знайшов, — признався Віктор.
         — У мого батька рік тому стався інсульт. Матір і місяця не витримала, поїхала зі знайомими працювати на пана за кордон. За ним доглядати нікому, кожні три години слід йому давати ліки. А ще хворий, як кожна людина, має різні природні потреби…
         — Моя тітка також була прикута до ліжка, інколи з мамою до неї заходив. Мені добре відомо, що це таке, — щиросердо поспівчував Валентині Віктор.
         — Лікарі нічим зарадити лихові не можуть, одна надія на Господа. Ти, виявляється, маєш дар Божий, завітай до мене сьогодні ввечері. Якщо допоможеш, я погоджусь на будь-яку пропозицію. Підніми батька хоча б на милиці, мене ж звільни від щоденного тягаря…
        
                                             Частина десята
 
         Після роботи Віктор знайшов Івана, що встиг «обмити» газетну статтю.
         — Вітю, твій друг Льонька зробив з мене публічну людину! Я вже побував у двох барах, та одному кафе, а через годину на мене чекають у ресторані, що в чотиризірковому готелі. Ходімо разом, обіцяю поводитися пристойно, — запевнив він «апостола».
         — Ні, насамперед зараз ти вип’єш нашатирного спирту, потім у тебе дві години на сон. Якщо сьогодні в мене нічого не вийде, шахраями назвуть нас обох! – наказав Віктор і подався на кухню, де вперше в житті в поросі та попелі спокутував свої гріхи…
         У Валиній квартирі зібралось чимало її родичів та знайомих, що ще більш примусило Віктора непокоїтися. Оволодівши собою, піднесеним, але рівним тоном він промовив:
         — Біблія нам розповідає, що апостол Петро, перед тим як помолитися над тілом Таві̀ти[18], котра занедужала й померла, наказав усім вийти з кімнати. Те саме зробіть, будь ласка, і ви. Лишитися можуть хіба що брат Іван і донька хворого.
         Зачекавши, коли родичі вгамуються й виконають його прохання, Віктор розслабленому промовив:
         — Аби ви не плутали Божі чуда з фальшивими діями ворожбитів, чаклунів, екстрасенсів, які в дійсності лише віддаляють нас від Господа. Я знаю, що ви тяжко страждаєте, забутися можете лише вві сні. Однак найперше послухайте, що Римлянам написав апостол Павло:
         «Коли ти уста́ми своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся»[19].
         Отож, чи віруєте ви, що «Христос був умер ради наших гріхів за Писа́нням, і що Він був похо́ваний, і що третього дня Він воскрес за Писа́нням»[20]?
         — Вірую, — прохрипів батько.
         — Тоді кажу я тобі, Ісус Христос, наш Спаситель, тебе вздоровляє, устань зі свого ліжка та сідай на стілець! – проголосив Віктор і заплющив очі, щоб не бачити глузливих поглядів.
         Аж тут почув він радісні вигуки, гомін родичів, що знов увійшли до кімнати. Повільно розплющив очі й переконався, що Бог ради Самого Себе створив чудо, щоб не безчестилось Його Ім’я!
         Оговтавшись, Віктор розгорнув Біблію й мовив:
         — Тепер послухайте, що сказав Ісус чоловікові в Єрусалимському Храмі, котрий 38 років хворий був:
         «Ось ви́дужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!»[21] — і подивився на Валю, що якраз допомагала батькові піднятися зі стільця.
         Коли всі розійшлися, Віктор дівчині сказав:
         — Покохав тебе я з першого погляду, проте старший за тебе вдвічі, тому не скористаюсь обіцянкою, що дала її у відчаї. Приходь з батьком у церкву, засвідчи, що зробив тобі не я, а Христос. Там знайдеш, кого Господь призначив.
         Удовольнившись благородним учинком, «апостол», як тепер стали його звати прихильники, додому подався пішки, де вже давно Віктора не чекали.
 
                                           Частина одинадцята
 
         Столична християнська група приїхала в провінціальне місто за графіком, котрий склали ще на початку року, тому зустріч з Віктором та Іваном не була запланованою.
         — Покликав я вас, братѝ, ось із якого приводу, — після молитви сказав соліст групи Михайло. – Раніше з нами на служіння їздила сестра, яку Господь зцілив від страшної хвороби. Тепер вона далеко, вийшла заміж, хоча ще два роки тому уявити таке було важко: у свої 25 вона виглядала на 60. Спасла її щира віра в Господа Ісуса. Одужавши, зрозуміла, що покликана свідчити про любов Бога Отця, Котрий Сина Свого не пожалів, щоб ми, християни, з Ним разом перебували в Новому Єрусалимі. За вас мені розповіли прихожани вашої церкви, що тепер навчаються в університеті. Думаю, ви здогадуєтесь, до чого я власне веду. Іване, як уважаєш, Бог уздоровив тебе лише для того, щоб ти насолоджувався повноцінним життям та байдуже споглядав на тих, котрі, здавалося б, приречені на смерть?
         Іван здригнувся, він чекав цієї миті ще з того часу, як Віктор умовив його стати учасником дійства за книгою Дій святих Апостолів. Тоді, ради грошей і людської слави він ладний був піти на будь-яке обдурювання, та після неймовірного зцілення Валиного батька, переконався: Бог таки є! Навіть того вечора не поїхав до ресторану, де чекала його смачна вечеря з міцними напоями, про що марив ночами в окопі, ховаючись від чергового обстрілу.
         — Якщо ви справді хочете взяти мене в свою команду, то я згоден, у цьому місті зараз мене ніщо не тримає, — промовив Іван.
         — Отже, братѝ, — підсумував Михайло, — наступний наш виїзд на захід країни. То стане нашою генеральною репетицією. Коли справа ця від Бога, не розпадеться вона. Лише після того Господь пощастить нашу путь на схід…
         Домовились, що до місця призначення Віктор та Іван поїдуть зі свого міста, музична ж група зі Столиці — після короткочасної відпустки.
         — Чого б і нам не відпочити? – помітив Іван. – Мій товариш відкрив свою справу, тепер у нього невеличкий готель якраз на півдорозі до Закарпаття. Він давно мене запрошував, пропонував прислати помічника, та я боявся, що поки їздитиму, моє місце біля воріт займе інший. Калік останнім часом побільшало.
         — Їдьмо! Адже свій так званий бізнес я продаю Валиному батькові. Ісус навчав:
         «Ніхто двом панам служити не може, бо одного знена́видить, а дру́гого буде любити, або буде триматись одно́го, а другого зне́хтує. Не можете Богові служити й мамо́ні[22]!»[23]
         — Усе хотів тобі сказати, Валя, як на мене, не тільки вдячна, а ще кохає тебе… Я бачив, як вона спостерігала за тобою.
         — Ні, — із сумом відповів Віктор. – З її боку це лише захоплення вже немолодим чоловіком, котрий позбавив юну вродливу дівчину тягаря, що пригнічував і заважав почуватися вільною. Колись Валя зустріне хлопця, якого й справді покохає, та все одно лишатиметься зо мною, будучи забов`язаною. Такої жертви я не бажаю, краще зараз упокоритися, ніж потім страждати.
         — Можливо, ти правий. Хоча в стражданні є своя насолода, коли знаєш, в ім’я кого або чого,   — зауважив Іван і нагадав, що завтра ранком вони збиралися піти на стадіон.
 
                                           Частина дванадцята
 
         Готель насправді виявився схожим на двоповерховий житловий будиночок між автомобільною трасою та густим лісом, що давав змогу сховатися від спекоти, яка дошкуляла вже тиждень. У перший вечір Віктор залишив Івана в номері самого й попрямував у селище, що лежало за два кілометри, де був мобільний зв'язок.
         — Як і домовлялись, приїдемо післязавтра, — запевнив Віктор брата Михайла. — Поки відпочиваю, чого не робив від того часу, як лікувався в клініці.
         — Під час останньої зустрічі, помітив, що зараз ти виглядаєш чудово, отож усі негаразди позаду. Тим, «хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре»[24].  
           — Саме в лікарняній палаті я вперше став роздумувати про моє справжнє призначення, — правду сказав Віктор, не розповідаючи, до чого він зрештою додумався. — Поговоримо на цю тему після служіння…
         Лягаючи спати, Віктор не збентежився, що Іван досі не в готельній кімнаті: колишній вояк не дасть скривдити себе. Спав міцно, отож не почув, як товариш під ранок, не роздягаючись, повалився на ліжко…
         — Іване, — мовив Віктор, коли запах перегару розбудив його, — ти став християнином, крім того тебе вважають особливою людиною, адже Сам Бог дивним чином зцілив твої ноги. Знов напився й мабуть не сам, а з однією з тих нещасних дівчат, що стоять біля траси.
         — Але ж тобі відомо, що уздоровили мене лікарі! Скоро я стану перед церковною громадою й буду брехати, як блудливий політик, котрий удає із себе зразкового сім’янина.
         — Через те й розмовляю з тобою таким чином, — збентежився Віктор. – Однак перемінити вже нічого не можна. Сподіваюсь, що Господь нас помилує, оскільки наша мета спасти якомога більше людей. Якби Бог хотів нас викрити, то Він зробив би це ще у Валиній квартирі.
         Іван мовчки пішов у ванну, коли ж через півгодини повернувся, сів навпроти Віктора й промовив:
         — Більше зо мною такого не трапиться, не хочу я знов сидіти з протягнутою рукою біля храмових воріт, — пообіцяв Іван і подався до ставка, де біля рятувальної станції продавали лише безалкогольні напої.
                                     
                                           Частина тринадцята
 
         У переповненому актовому залі університету зібралися не тільки віруючі з помісних церков, а й викладачі, студенти та інші городяни, котрим набридло одноманітне життя. Після концерту відомої християнської групи до кафедри підійшов брат Михайло:
         — Розповім я вам історію, про яку ми читаємо в третьому розділі книги святих Апостолів. Ті події трапилися приблизно 2000 років тому, однак згодом ви переконаєтесь, що такі дива̀ відбуваються й у наші дні.
         Наближалася дев’ята година[25], якщо рахувати від шостої ранку, тому апостоли Петро та Іоанн поспішали до Храму, що в Єрусалимі. Побожні євреї молилися тричі на день: о третій, шостій і дев'ятій. Поза всяким сумнівом, до Господа Бога можна звернутись у певному місці будь-коли, проте вважалося, що в Храмі молитва набирає особливої сили, а молито̀вні богослужіння у визначений час замінювали жертвоприношення після спа̀лення Соломонового Храму халдеями у 588 році до Різдва Христового.
         Апостоли добре пам'ятали слова̀ свого Вчителя:
         «Надходить година, коли ви не будете вклонятись Отцеві в Єрусалимі; але наступає година й тепер вона є, коли правдиві поклонники будуть вклонятися Отцеві в дусі та правді. А таких поклонників і шукає Собі Отець!»[26]         Отож Ісусові учні ще дорогою натхненно молилися, прохаючи Господа, щоб Він їх сповнив Духом Святим.
         Зовнішнє храмове подвір'я було оточено високим муром з декількома воротами. Найголовніші з них, що вели на подвір'я жінок, називалися Красними, бо своєю красою перевершували всі інші. До них щодня приносили одного чоловіка, кривого від народження, який просив милостиню в тих, хто входив у Храм. Він, побачивши Петра та Івана, попросив у них гроші. Зупинившись, вони сказали до нього:
         «Подивися на нас!»
         Той глянув на них, маючи надію що-небудь отримати. Ісус дав учням силу й владу над усіма демонами та вздоровляти людей від недугів, тому Петро без вагань промовив:
         «Срібла й золота в мене нема, а що маю, даю тобі: в Ім'я  Ісуса Христа Назарянина, устань та й ходи!» – і, схопивши його за правицю, підвів його.
          Тієї хвилі зміцнилися ноги та коліна нещасного чоловіка. Підскочивши, він почав ходити й увійшов з ними в Храм, ходячи та хвалячи Бога! А ввесь народ бачив, як він упевнено пересувався та прославляв Господа. У ньому вони впізнали того, хто при Красних воротах Храму сидів ради милостині, і переповнилися жахом та здивуванням над тим, що йому сталося…
           Трапилось неймовірне диво, яке приголомшило всіх присутніх! Хворий від утроби матері своєї разом з іншими євреями без сторонньої допомоги зайшов до Храму, щоб усі зайвий раз переконалися:
         «Для Бога нема неможливої жодної речі!»[27]
         Тепер брат Іван засвідчить, що Господь Бог діє й тепер. Його любов безмежна, Він не байдужий до наших проблем.
         Розказавши про диво, що сталося з ним, Іван додав до того, що проповідував брат Михайло:
         — Уздоровлений перейнявся особливою довірою до апостолів Петра та Іоанна, які через міцну й непохитну віру в Ісуса Христа повернули йому надію стати повноцінним членом громади, через це ані на крок не відходив від них. Того часу вони перебували в Соломоновому ганку, просторій критій галереї, саме туди й збігся приголомшений народ. Коли ж Петро побачив багатолюдний натовп юдеїв, то промовив до них:
        «Мужі ізраїльські, чому ви диву̀єтесь цим? Чого ви дѝвитесь на нас так, немовби ми вчинили власною силою чи побожністю те, що цей ходить? Бог Авраамів, та Ісаків, та Я̀ковів, Бог батьків наших прославив Свого Сина Ісуса!..»
         Це твердження примусило багатьох присутніх в актовому залі, що не віддали свої серця̀ Христу, вийти вперед та молитися з братом Михайлом.
         — Ісус Господь – наш Спаситель. Ті, що молилися зо мною, отримали Божого да̀ра – вічне життя. «А Цареві віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богові честь і слава на вічні віки! Амінь»[28], — такими словами апостола Павла завершив Михайло служіння й підійшов до жінки, що самотужки піднялася з інвалідного візка. 
 
                                      Частина чотирнадцята
 
         — Тепер можна розслабитися, — з полегшенням сказав Віктор Іванові. – Увечері так само виступатиме наша група, однак опісля проповідуватиме місцевий пастор, котрий, до речі, Богові служить більше п’ятдесяти років.
         — У такому випадку сидітимемо в останньому ряду, — зрадів Іван. — Минулої ночі я погано спав, отож буде нагода відпочити…
         — Сьогодні наші брати свідкували про великі Божі справи, посилаючись на книгу Дій святих Апостолів, — почав проповідь пастор Володимир. — Я так само звернусь до цього історичного твору, котрий написав автор третього Євангелія Лука. У п’ятому розділі розповідається про чоловіка на ім'я Ананій, що разом зі своєю дружиною Сапфірою продав був маєток, та й з відома дружини приховав частину з грошей; решту ж приніс і поклав у ногах апостолів. Однак Петро сказав:
         — Ана̀нію, чому сатана вклав у серце твоє, щоб ти Духу Святому неправду сказав та привласнив із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, і коли її продав, гроші не в твоїй владі були?  Чому зважився у своєму серці на такий вчинок? Ти обманув не людей, а Бога!
          Коли ж Ананій почув ці слова̀, то впав — і помер…
          Великий жах обгорнув усіх, що бачили це! Тоді встали юнаки, замотали мертвого, винесли й поховали його.
          Через добру ласку Господню, щоб зберегти життя багатьом людям, у сучасній церкві такого вже не трапляється: чи не кожен з легким серцем обманює своїх духовних наставників, братів та сестер, аби тільки в очах інших мати вигляд побожного християнина. У такому випадку він добре розуміє, що, чинячи так, говорить, м'яко кажучи, неправду насамперед Богові, та зовсім не боїться отримати заплату за такий гріх у ту ж мить, як Ананій, хоча будь-який гріх – злочин проти Божого закону.
           Написано:
        «Людям призначено одного разу померти, а потім суд», також: «Страшна річ – упасти в руки Бога Живого![29]» — а це, як не тепер, то у визначений Господом час неодмінно станеться. І тут не буде згадано його поважне становище серед людей. Та ще гірше буде тим, що обминатимуть церкву, кажучи собі й іншим:
         «Усі ті віруючі – фарисеї!»
         Далеко не всі! Святе Письмо з цього приводу стверджує:
         «Один Законода́вець і Суддя, що може спасти й погубити. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?»[30]
         Однак, ось що відбувалося далі. Усі страшенно перелякалися, через це не розповіли про чоловікову смерть дружині. Коли ж години через три прийшла й вона, то про той випадок не відала. Петро, ніби нічого й не сталося, спокійно промовив до неї:
         «Скажи мені, чи за стільки ви землю оту продали?»
         «Так, за стільки», — сказала вона.
         Тоді Петро говорить їй:
         «Чому це ви змовилися випробовувати Господнього Духа??? Он входять через двері ті, що чоловіка твого поховали, вони й тебе винесуть!»
         І вмить вона впала біля його ніг та померла. Юнаки ж увійшли й застали жінку мертву, і, винісши, поховали біля чоловіка.
           Великий страх обня́в громаду й тих, що чули про це, адже всі були  свідками не природної смерті з переляку, а справедливого покарання від Бога за нещирість, нахабну брехню та лицемірство!..
         Тут Іванові здалося, що раптом усі присутні в університетському актовому залі обернулися назад.
         А пастор проповідував далі:
         — Народ не вважав апостолів за сучасних шарлатанів, шаманів, чарівників, чаклунів, що безсоромно твердять, ніби здобувають силу від Всевишнього, вимагаючи за свої послуги чималі гроші. Визнавав їх за незвичайних людей, з якими справді Сам Бог. Тільки завдяки тому, що євреї, котрі ввірували в Ісуса Месію, не мали жодних сумнівів, руками апостолів і сталися великі ознаки та чуда. Тепер же помолимось за наших братів Віктора й Івана, також за учасників колективу, що співали нам гарні християнські псалми. Нехай їх Бог рясно поблагословить та надихає на подальші служіння!
         Тієї миті Іван не роздумував про те, що наступної ночі йому насняться кошмари. Просив Господа Бога, щоб під час молитви не впасти йому мертвим, як Ананій...
 
                                            Частина п’ятнадцята     
        
         Удома Віктор, перед тим як лягти спати, усе-таки знайшов силу ревно помолитися, але полегшення не відчув.
         — Господи! – урешті-решт виголосив Віктор. – Якщо в Твоїх очах я злочинець, то зупини мене. Ти відкрився мені, як Бог Всемогутній, і тепер не хочу вертатися в цей світ. Коли не гідний я далі служити Тобі, то нехай же зранку не побачу сонця. Краще одразу стати перед судо̀вим Христовим престолом, ніж постійно очікувати Твою заплату тут, на землі…
         Прокинувшись, Віктор тієї миті не наважився поглянути вбік вікна. Коли ж розплющив очі, переконався: велике небесне світило світить яскраво, хоча з усіх боків підступали хмари, щоб його обгорнути.
         — Тепер ніщо не зупинить мене. «Зо мною Господь — не боюся нікого, що зро́бить людина мені?»[31]
         До Ва̀линої квартири поїхав виключно в справі. Батько дівчини Сергій Борисович запросив його, аби вони разом обговорили питання щодо продажу нового товару.
     — Ти добре подумав? Адже після того як завтра підпишеш документи, усе твоє, що на базарі, стане моїм.
         — Так. Якщо й зазнаю труднощів, до вас претензій не матиму. Я давно мріяв змінити життя, проте ніколи б цього не трапилось, якби одного дня не став свідомий того, що Бог – Святий, а святість передбачає не тільки відділення від гріха, — далі Віктор не хотів удаватися до теологічних міркувань.
         Сергія Борисовича так само хвилювали зараз діла̀, без яких, як відомо, віра мѐртва.
         — У неділю в нашій церкві пастор проповідував про десятини та пожертви. Читав вірш з послання до Галатів:
         «Поки маємо час, усім робі̀мо добро, а найбільш однові̀рним!»[32]
         Скільки визначив мені Господь, лише Йому відомо. Знаю точно, уздоровив Він мене шляхом твоєї молитви для того, щоб я мав час послужити Йому. Тобі та Івану тепер доведеться чимало їздити; безумовно, серця̀ певних людей Бог уже прихилив, аби вони своїми фінансами сприяли вашому служінню. Я також свою лѐпту хочу внести, тому кожного місяця на твій рахунок я присилатиму 20 відсотків від прибутку. Більше не можу, адже Валя з вересня навчатиметься в місцевому коледжі.
         — Це правильно! Кожна робота своєю суттю здатна кого-небудь привабити, однак слід визнати, більшість торгують на базарі не з власної охоти, — зауважив Віктор.
         Сергій Борисович збентежився, але зрештою сказав:
         — Одне мене хвилює, донька відмовляється ходити до церкви, хоча на її очах я встав з ліжка, на якому мені судилося провести залишок життя. Упевнена, що Бога достатньо мати в душі. Проте натякала, коли вийде заміж за віруючого чоловіка, то піде слідом за ним, куди б він не пішов.
         — Валя мені дуже подобається, — збагнувши, до чого власне веде співрозмовник, Віктор вирішив бути відвертим. – Та чи збереже вона свої почуття, наприклад через 10 років?
         — Бра̀те, за всіма ознаками прийшли останні часи! Я ще дуже молодий у вірі, однак пам’ятаю, що 7 років тому такого розбещення, як зараз не уявляв ніхто. До хвороби, зізнатися, мене непокоїло, яку отримуватиму пенсію, тепер уважаю, Христос прийде раніше, отож не слід думати про земне.
         Віктор замислився, потім сказав:
         — На тему «Друге пришестя Христа» з церковних кафедр тепер майже не проповідують. Навчають про закон «сіяння та жнива», тобто «дай мені сто доларів, а Бог тобі поверне тисячу»; про те, щоб добре велося нашій душі. Тоді складається враження, ніби я потрапив на прийом до психотерапевта або на зустріч з автором книжки: «Як заробити перший мільйон». Ісус же, коли молився Отцеві за учнів, промовив:
         «Не благаю, щоб Ти їх зі світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу»[33].
         Валін батько не знайшов, що відповісти, адже завтра він піде в державну установу, де раніш, аби швидше отримати потрібні документи, давав хабара. Потім на базарі підійдуть до нього «братки», котрим щомісяця виділяв з прибутку данину̀ для того, щоб, бува, його ларьок з речами не згорів, а сам він до своєї квартири дістався живий і здоровий.
         Збагнувши, що на сьогодні їхня розмова вичерпана, Віктор попрощався, коли ж спускався з третього поверху, на зустріч йому піднімалася Валя.
         — Вітаю тебе! – Віктор старався триматися впевнено, але пронизливий Валін погляд вибив його з колії. Оговтавшись, як Божий слуга, у кафе чи хоча б на виставку квітів її не запросив:
         — У неділю столична група виступатиме в нашій церкві. Потім ми поїдемо на схід. Приходь, якщо бажаєш послухати християнські псалми, а також помолитися за нас.
         — Коли так, обов’язково прийду! У тих місцях Бога тепер згадують часто, отож там ви й справді потрібні. За вас я не тільки в неділю буду молитися, — мовила дівчина таким тоном, що будь-хто зрозумів би: слово «вас» ужила вона в однині…
 
                                          Частина шістнадцята
 
         Мешканці невеличкого міста біля розмежувальної лінії звикли до шуму вночі. Удень чекали волонтерів, що вже в котрий раз вставляли вікна та роздавали будівельні матеріали всім, хто мав у них потребу. Щодо їжі, то нестачі в ній не відчував ніхто. Вітчизняні й зарубіжні благодійні організації, а також військові, годували мирних жителів тричі на день, крім того забезпечували якісними продуктами. У цих умовах більшість погоджується з тим, що Ісус сказав ворогу людському:
         «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!»[34]             
         До місіонерської групи приєднався пастор Олександр, що колись воював в Афганістані, він і проповідував після свідчення Івана:
         — Тринадцятий розділ книги Дій  святих Апостолів розповідає, що, будучи покликані Духом Святим, Варна̀ва та Савл, він же Павло, відплили до Кіпру. Коли ж були в Саламі̀ні,  грецькому портовому місті на східному узбережжі, то звіщали Слово Боже по юдейських синагогах, тобто в зібраннях євреїв, а Іоанн, званий Марком, був при них помічником. Через деякий час перейшли вони ввесь острів аж до славетного торгового міста Па̀фи, що на заході, і знайшли там одного ворожбита, юдейського лжепророка, на ім’я Елі̀ма, що був тоді з  проконсулом Сѐргієм Павлом, римським обласним правителем. Сѐргій покликав Варнаву  та  Савла, прагнучи послухати Боже Слово, однак ворожбит  виступив проти них, намагаючись відвернути від віри проконсула.
         Еліма служив язичницьким богам, тобто свідомо вклонявся дияволу, а не Єдиному Богові – Творцю, більше того, докладав усіх зусиль, щоб інші так само ухилялися від справжнього світла. У Законі, котрий дав Господь ізраїльтянам через Мойсея, наказано таких відступників закидати камінням, проте  Бог послав  Сина  Свого, Ісуса Христа, Який заступається за нас. Він дає час для каяття будь-якому грішнику, разом з тим не залишає без справедливого покарання, коли той чинить спротив. Тому Павло, переповнившись Духом Святим, поглянув на  Елі̀му й сказав:
         — О сину дия̀волів, повний всякого підступу та всілякої злості, ти, ворогу всякої правди! Чи не перестанеш перекручувати прямих доріг  Господніх?  Оце на тобі тепер  рука Господня, станеш ти сліпим і сонця  бачити не будеш до визначеного часу!
         Тієї митті  обняв ворожбита морок та темрява, і він, обертаючись на всі боки, шукав, хто б його за руку повів. Побачивши, що сталося, правитель увірував і вельми дивувався науці Господній…
         Бог і тільки Він має верховне право судити. Апостол Павло нагадав Римлянам старозавітну заповідь:
         «Не мстіться самі, улю́блені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу», говорить Господь»[35].
         Ісус же навчав:
         «А Я вам кажу́: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто нена́видить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує схо́дити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте?..»[36]  
         Чи не кожного дня ви бачите смерть, від поранень помирають ваші друзі, котрі, можливо, учора спасли вас від вірної загибелі. Ду̀ші ваші з’їдає жага помсти, адже те, що відбувається, конче несправедливо! Однак не знайдете ви спокій, навіть коли повбиваєте 10 тисяч за ту сотню, що загинула на Майдані. Учѝните запеклими ваші серця, а це позначиться на стосунках з вашою родиною та друзями, що тепер на вас чекають й моляться. Я знаю, про що говорю, довелось і мені воювати, а потім ще довго й болісно пристосовуватися до мирного життя.
         «Прийдіть до Мене, усі стру́джені та обтя́жені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо́ Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покі́рливий, і зна́йдете спокій ду́шам своїм»[37], закликає нас Христос Ісус.
         Отож пропоную вам зо мною помолитися…
 
                                          Частина сімнадцята
 
         Наступної ночі з того боку не стріляли, однак це аж ніяк не було приводом, аби після смачної вечері нарешті виспатися. Віктор так само не міг заснути, хоча на передову приїхав він воювати не з тілесною зброєю. За великим рахунком для нього існував один справжній ворог, що примушує в будь-яких обставинах не дрімати:
         «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник, диявол, ходить, ричучи́, як лев, що шукає кого пожерти»[38].
         Саме цей вірш Віктор згадав, коли вже дві години розмовляв з Єгором, що на схід відправився зразу після Майдану.
         — Той лютневий вечір напередодні розстрілу, — оповідав Єгор, — закарбувався в моїй пам’яті назавжди. І не тільки тому, що деяких моїх друзів бачив востаннє. Мій дім звідсіля недалеко, на Луганщині я народився й виріс, через це в Столиці до останнього ставилися до мене з пересторогою. Старався більше мовчати, тримаючись осторонь, але у відповідальні моменти йшов попереду. Спостерігав, слухав, і от що мене вразило: того вечора й тієї ночі на Майдані була справжня Церква, «що не має плями чи вади, чи чогось такого… але свята й непорочна!»[39]
         Помітивши здивований Вікторів погляд, Єгор пояснив:
         — Я виховувався в сім`ї християн, з дитинства вивчав Святе Письмо, чимало біблійних віршів знаю на пам'ять. Однак, як минуло 17 років, пішов іншим шляхом, чому, зараз не час розповідати.
         — Справді, — погодився Віктор, — про це потім. Той розділ, де Христос і Церква порівнюються з чоловіком і дружиною, я сам неодноразово читав.
         — Там, крім усього, написано:
         «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе»[40].
         На Майдан приїхали люди різного віку і ста̀ті, але того дня вони, як належить, становили собою одне Тіло. Непідробна любов один до одного проживала в кожному серці, Святий Дух злинув на те місце! У ті години неможливо було почути непристойну лайку, побачити недоброзичливі погляди, навіть ворога ми здатні були якщо не любити, то простити й запросити до намету, щоб повечеряти з ним.
         — На жаль, наступного дня все це скінчилося, — без іронії мовив Віктор.
         — Незрілі християни, хоч і відвідують церкву багато років, у хвилину  справжньої небезпеки відпадають, бо незакорі̀нені в любові, то що̀ казати про нас?
         — Пробач, — схаменувся Віктор, — я бачу твої страждання, однак відчути й зрозуміти їх мені несила, адже не витримав того, що ти.
         — Лягай, брате мій, спати, а я помолюся, щоб Бог дав тобі міцний сон. Сподіваюсь, Він почує, незважаючи на те, що моя зброя здатна вбивати, а це смертельний гріх…
 
                                          Частина вісімнадцята
 
         Удень Віктор усе-таки пригадав подробицю з нічної розмови, на яку тоді не звернув особливої уваги. Зачекавши, поки Єгор пообідає, його запитав:
         — Ти між іншим повідомив, що родом з Луганщини, а чи не бував ти у місті, що має назву Стаханов?
         — Від мого дому туди всього 30 кілометрів, у минулому це Кадіївка, до речі, — відповів Єгор і з цікавістю поглянув на Віктора, — а ти за нього чув, тому що про те місто в теленовинах часто згадують?
         — Ні, — зізнався Віктор і розповів йому про Ілону, котру не бачив близько 20 років.
         Єгор, не перебиваючи й не усміхаючись, уважно його слухав, коли ж Віктор закінчив оповідь, сказав:
         — Можливо, вона тепер зовсім поряд… — і тут до молодого хлопця, що жадає захоплюючих пригод, прийшла чудова ідея.
         — Бра̀те, а чи не податися нам туди? Я всі таємні стежки знаю, уночі нас не помітять навіть у полі!
         Віктор невпевнено мовив:
         — Ти ж на службі…
         — Через два дні в мене тижнева відпустка. Хоча б у темряві підійду до будинку, де матір і батько. Розкрию тобі секрет, це, звичайно, між нами, місяць тому я вже таку подорож здійснив.
         — А як бути мені? Я й удень нікого не знайду!
         — Ти місіонер, через це прикидатися тобі не потрібно. Мій сусід — брат у Христі, з дитинства з ним разом до церкви ходив. Він тебе точнісінько за адресою приведе, можеш не сумніватися! Назву вулиці й номер будинку пам’ятаєш?
         — Навіть номер квартири. Колись їй багато листів написав, та все без відповіді… Послухай, можливо вона заміжня і…
         — І ти боїшся, що чоловік наробить шѐлесту, і тоді з’ясується, що ти, як то кажуть, у тилу ворога?
                «І будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе, бо Я з тобою, — говорить Господь, — щоб тебе рятува́ти!»[41]  — процитував Єгор біблійний вірш, не зазначивши, що ці слова̀ Бог сказав пророку Єремії.
         Після паузи Віктор відповів:
         — У такий спосіб ти провокуєш мене до рішучих дій. Добре! З євангелізаційною командою належить повертатися завтра, однак я їх умовлю дозволити на деякий час лишитися.
         Пастор Олександр, вислухавши прохання брата, мовив:
         — Я не заперечую, — коли ж ранком Віктор їх проводжав, несподівано спитав: — Чи мудре рішення  ти прийняв? Однак ми не мовчазливе каміння, нам Бог право вибору дав… Ще є час. Отож розповім тобі одну історію.
         — Після того як закінчив школу, — розповідав пастор, коли піднялись вони в кабіну фури, — вступив до інституту Південного міста, де хотів освоїти професію, котра ще з юних років мене приваблювала. З тієї причини навчався пристойно, заняття не пропускав, вечорами, домовившись із охоронником відомим способом, сидів у лабораторіях, працюючи над тим, що почув на лекціях та прочитав у підручниках. З однокурсниками іноді, щоб не виглядати занудою й таким, що нехтує радощами студентського життя, випивши вина чи горілки, ходив до жіночого гуртожитку. Та все інше з ними творив, що роблять студенти звичайного світського вузу. Одно слово, від них у цьому плані не відставав, але разом із тим особливо не захоплювався. Приїхавши додому на новорічні, як тепер кажуть Різдвяні канікули, планував досить добре відпочити й тільки потім готуватися до першої сесії. Дід мій того часу лежав у міській лікарні: послизнувся, упав, і як у тому кіно, коли прийшов до тями, не на руці, щоправда, а на нозі був уже гіпс. Днів за три перед святом мама з продуктами та ліками послала мене до нього, що саме того вечора робити мені чомусь не хотілося. Вийшовши з палати, зі спини побачив дівчину, котра тієї хвилини йшла сходами, і я, помітивши її струнку фігуру, прискорив крок: спілкування з протилежною статтю у святкові дні душі моїй якраз дуже не вистачало.
         Познайомився з нею напрочуд легко, а цього, кажучи по правді, мені не завжди вдавалося. Запросив її в невеличке кафе, де, розговорившись і перейшовши на «ти», ніби, між іншим, Олену (так її звали) усе ж запитав:
         «Тобі потрібно було бути в лікарні, щоб когось провідати? – ура̀з помітивши, що питання мою нову знайому збентежило, через це й відповіла вона не одразу.
         Повагавшись, Олена вирішила бути зі мною цілком відвертою. Імовірно, будучи абсолютно впевнена в тому, що, почувши її розповідь, як випадковий попутник у вагоні поїзда, я вже не побажаю або не зможу з нею зустрітися:
         «Після школи вступила до коледжу, цьому була вельми рада, і за що дякувала долі: туди простому смертному прорватися складно. Усе йшло своєю доро̀гою, про майбутнє майже ніколи не замислювалася, так жити, урешті-решт, значно легше. Однак, познайомившись із гарним хлопцем, котрий приїхав з сусідньої республіки, і чия поведінка показувала, що він із забезпеченої сім'ї, довго не замислювалася, коли отримала від нього коштовний подарунок і пропозицію стати його дружиною. Як і належить, розписалися ми в загсі та оселилися в квартирі, котру орендували чоловікові батьки. Не можу сказати, що була я дуже щаслива, але всіма способами й, здавалося, благородними вчинками він показував, ніби я йому дорога̀. Зберігав мене, що тепер розумію, як свою особисту власність, яка ще тішить його очі й тіло. Безсумнівно, мені це лестило, було приємно, коли мої друзі та знайомі, дивлячись із захопленням, по-доброму заздрили, усе ж те доти, поки сталося непередбачене…
         У коледжі в перерві між заняттями студенти, уже не діти, разом із тим, ними є не тільки в душі, штовхаючи один одного, дуріли. Усім, у тому числі й мені було дуже весело, поки хтось мене не зачепив — та так, що я впала й, ударившись головою, отримала травму. Прямо звідти «швидка» відвезла мене в реанімацію, про що, отямившись, дізналася кілька днів по тому. У медицині тямлю я погано, тому всіх діагнозів, які мені поставили лікарі, зараз не згадаю — і не хочу. Коротко, сильний струс мозку з тяжкими наслідками, і вони, слід зізнатися, дійсно існують. Лікар дав мені зрозуміти, що вчитися я деякий час не зможу, а вираз його обличчя свідчив: шляху назад до коледжу вже немає… Однак найстрашніша травма чекала попереду.
         Чоловік мій, коли дізнався про мої перспективи на майбутнє, зайшовши прямо в палату, не заїкаючись, чітко сказав:
         «Даруй мені, але нам уже не бути разом. Мені потрібно залишити тебе. Я ще молодий і не хочу ось так себе пов'язувати, і в цьому ти повинна мене зрозуміти! У тебе є бабуся й мама, вони про тебе подбають краще, ніж я. Мої батьки допоможуть вам матеріально», — не дивлячись на мене, попрощався, і більше з тих пір його не бачила.
         Не варто тобі пояснювати, як цю зраду я перенесла, утім, дарма тобі цю історію розповіла, адже в тебе свої турботи та навіть, може бути, купа своїх проблем, — Олена опустила голову, що була коротко обстрижена, а чому так, стало зрозумілим тільки тепер...
         Далі події розвивалися, як у відомих романах, де героїв неодмінно повинен чекати щасливий кінець. До сих пір не можу навіть сам собі відповісти, що мною рухало: благородні почуття чи бажання виглядати перед нею й перед іншими справжнім джентльменом, але те, що далі з нею зустрічаючись, став відчувати незвичайні почуття, слід сказати точно.
         Днів через п'ять умовив її до мене перебратися з речами в квартиру, де жив тільки з батьками — і потім стали відбуватися, можна сказати, чудеса! Моє щире до неї ставлення далося взнакѝ: Олена почала раптом перетворюватися не лише на моїх очах, це визнали також її родичі, друзі та знайомі. З кожним днем ​​ставало їй краще, до того ж так, що в кінці місяця лікарі виписали їй довідку, що здатна вона й далі вчитися в коледжі.
                Я сам мав дуже скоро поїхати в інститут Південного міста, тому вирішили (хоча не дуже із цим погоджувався, наслідки позашлюбних стосунків тоді мене не турбували!), що краще Олені на час моєї відсутності повернутися додому, де вона б відчувала себе зручніше, а також без будь-яких перешкод виконувала завдання навчальної програми. День розставання пам'ятаю навіть тепер, здавалося, ніхто не любив мене більше, ніж вона. Поїхав на поїзді, з вікна якого бачив її зажурену, нічого в ті години не віщувало біди.
         Приїхавши в інститут, подзвонив до неї туди, де проходила практику, того часу про існування мобілок ні у нас, ані в близькому, ані в далекому зарубіжжі ніхто ще не ві̀дав. Чув я навіть кроки, коли йшла вона до телефонного апарату, з радісним серцем готував себе, що ось скаже Олена приємні слова, але замість цього:
         «Привіт, Олександре, а я пішла до свого колишнього чоловіка...» — після цього, зрозумівши, що тієї хвилини здатність що-небудь відповісти я втратив, поклала трубку на важіль. Тільки почувши короткі гудки, я став щось тямити...
         Не стану описувати, як кидався, безуспішно намагався додзвонитися до неї знову, поривався негайно поїхати додому, щоб просто подивитись у її очі. Через два дні, трохи заспокоївшись, усвідомив: Олена пішла безповоротно, у мене ж вихід один, забути її якомога швидше. Однак це легко сказати, відходити я став не менше, ніж через місяць. Час, відомо, рани лікує, і, познайомившись з чарівною південною красунею, мені вдалося її з пам'яті викреслити.
         Закінчивши інститут, став готуватися до служби в армії, хоча мав можливість, пройшовши збори, її обійти. Перед самою відправкою зустрів жінку, що в ній ледве впізнав Оленину матір. Розповіла вона наступне:
         «Донька, поживши з тим чоловіком, у кінець розчарувалася, а коли раптом їй знову стало погано, стара травма далася взнаки, він її кинув знову. Не відаю, зі зла або, бажаючи комусь помститися, Олена напилася таблеток, яких після лікарні в неї залишалося досить, і вже не прийшла до тями, хоча медики дуже старалися. Слідом за нею, не витримавши, через три тижні пішла її бабуся; для тебе не секрет, що Олену вона любила найбільше…»
         В армії сам напросився, аби відправили служити мене в так звану гарячу точку, де бачив моїх загиблих товаришів, і сам беручи участь у смертоносних рейдах. У тій місцевості скрізь росла трава, з якої, ще може тисячу років тому, навчилися робити наркотик, отож, як усі, її курив. У години забуття згадував Олену, що ось та, яка зі мною була зовсім поруч, лежить десь у землі, уявляючи, що там від неї лишилося...
         Додому повернувся досвідченим наркоманом, а коли познайомився з такими ж нещасними людьми, став опускатися на самісіньке дно. Лікувався в диспансерах, щиросерда родичка для такої справи продала свою дачу, але згодом мене вже засмоктувало болото, що було на то̀му днищі. Привів мене до Бога друг дитинства, з яким ми кололися одним шприцом. Він здивував уже тим, що переді мною стояв живим: за всіма розкладами йому не годилось у цьому світові бути. Говорив зі мною дуже впевнено, найбільш надихало те, що очі його світилися радістю, палав у них вогонь, який, звичайно, тоді ще мені був незнайомий. Шлях мій до Господа виявився не простий, після покаяння, бувало, зривався, але йшов уперед; Божа рука — міцна й сильна, тому кінець кінцем, звільнився від цього страшного пекла. Так само добре, що зумів усіх, у тому числі Олену, пробачити, адже і я, слід зізнатися, не був Анголом. Це виявилося не менш важливим, ніж вихід з рабства, яке, пригнічуючи, хотіло мене остаточно зломити.
         Ісус, навчаючи народ молитві «Отче наш», де є слова «й прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», зауважив:
         «Бо, якщо ви будете прощати людям гріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець; а якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не простить вам провин ваших»[42], — а те, що це справедливо, остаточно зрозумів, коли, простивши, відчув себе вільним від обра̀зи, яка найбільш мене роз'їдала.
         У такій ситуації, як і Апостол, потрібно, забуваючи зраду та несправедливість, сказати:
         «Хай Господь їм того не полічить!»[43] — після цього я свідчу:
         «Господь став при мені та й мене підкріпи́в, щоб проповідь виконалася через мене, та щоб усі язичники почули її. І я ви́зволився з пащі ле́в'ячої. А від усякого вчинку лихого Господь мене визволить та збереже для Свого Небесного Царства. Йому слава на віки вічні! Амінь»[44].
         Пастор, скінчивши розповідь, закликав до молитви — і слава Божа обгорнула їх. Чутки про «кінець світу» їх не могли налякати — вони пережили його.
         Усім єством Олександр та Віктор очікували Божу присутність; найбільше хотіли, маючи Йовову віру, побачити Спасителя Христа:
         «А я знаю, мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху
цю шкіру мою, що розпадається, з тіла свого я Бога побачу. Побачу сам; мої очі, а не чужі побачать Його!..»[45]
         Повертаючись до намету, Віктор розмірковував про те, що належить ще більше прагнути того, аби виконати заповідь Христа, Котрий Своїм  послідовникам сказав:
         «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний», — не вважаючи, ніби чогось досягнув, отож не варто бажати чогось кращого.
         Не треба гадати, що саме ти в цьому житті переніс найжахлѝвіше, а лихо, що спіткало тебе, доля підготувала виключно тобі, і лише ти здатний знести найважчі випробування. Віктор хотів, щоб хто-небудь його пожалів, коли з ним поводилися жорстоко й несправедливо, але вислухавши свідчення Олександра, зрозумів: його шлях до Господа був відносно легкий, проте потрібно готувати себе до найнесподіваніших ситуацій…         
        
                                          Частина дев’ятнадцята
 
         До шлюбу зі Світланою Віктор не раз поривався поїхати до Ілониного рідного міста, але, уявляючи, що ось побачить він чоловіка, з яким вона тепер спить ночами, ставало йому млосно. Отож, коли Єгорів товариш Дмитро привів його до будинку, де мала б проживати колишня кохана, йому здалося, що в цьому місці він уже був.
         — Зачекай, — зупинив Дмитро Віктора. — Он на лавочці  біля під’їзду бабуня сидить, імовірно, сусідка, — і витягнув з пакету два мандарини.
         Прийнявши подарунок, старенька жінка розповіла, що Ілона знову мешкає в квартирі цього будинку. Нещодавно загинув її чоловік, з яким проживала в Луганську. Тут спокійніше, через це після поховання надовго в «столиці ЛНР»[46] не затрималася, доручивши наглядати за приватним будинком свекру. Щодня відвідує батьків, повертається близько сьомої. У квартирі сама, а щоб її хто-небудь проводжав до під’їзду, такого бабуся не бачила…
         Відчинивши двері, Ілона не здивувалася, що перед нею людина, котру не зустрічала багато років. Мовчки на Віктора поглянула й жестом запросила ввійти.
         — А я тебе ввесь цей час чекала, — не сідаючи, сказала ще гарна жінка, — навіть усе про нас розповіла чоловікові. Погрожував, що неодмінно тебе вб’є, якщо наважишся сюди з’явитися. Але ось, помер не своєю смертю.
         Не дожидаючи запитань, Віктор коротко розповів про своє життя з того часу, як вона від нього поїхала.
         — Отже, ти Господеві служиш?  А мене до себе в церкву візьмеш? – ніби жартома спитала Ілона.
         — Церква не моя, а Божа, що ж до твого прохання… — і раптом його осяяла думка. – Ілоно, а й справді, вертаймося разом! На нашій території ми будемо в безпеці. Можливо, це Божий Задум, щоб ми знову зустрілися й більше ніколи не розлучалися.
         — Ти, Вітю, не змінився! Хоча, коли б не був рішучий, з привокзальної площі не взяв би мене із собою, — згадала той гарний день Ілона. – Не знаю, Вікторе, не знаю…
         Він її не квапив, мовчки чекав на відповідь. Через деякий час Ілона сказала:
         — Мене тут ніхто й ніщо не тримає. Дітей я так і не народила. Адже, нехай це буде відомо, від тебе додому повернулася вагітна. Батьки примусили зробити аборт, признатися, я не опиралася. Операція мала наслідки. Тепер, не маючи онуків, вони дуже сумують.
         — Прикро… Отже, ти згодна?
         — Зробімо тоді так. Моїй бабусі перераховують пенсію на банківську карту. Щомісяця вона вимушена їхати до найближчого банкомату вашої території, оскільки гроші можна зняти лише там. – Ілона підійшла до шафи, знайшла альбом. — Ось її фото, завтра з нею я декілька годин буду на блокпосту, дожидай мене коло нього.
           — Нехай же в усьому буде Божа воля, — мовив Віктор. – Я повинен іти, Дмитро наказав, щоб довго не затримувався.
         — Ніколи не гадала, що знов прийматиму відповідальне рішення за лічені хвилини… — Ілона провела Віктора й ще довго стояла біля під’їзду…
         Пробираючись з Єгором до місця, де розташувався батальйон, Віктор згадав вірш, що його прочитав, як уже в руках тримав Біблію:
         «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло…»[47]
         Відійшов від наметів подалі, сів на землю й сам собі сказав:
         — Те, що з Ілоною мав позашлюбні стосунки, мене тоді не хвилювало, адже в так званому цивільному шлюбі живуть чимало пар. Однак у смерті ще не народженої дитини винний так само я, отож чим мені, Господи, перед Тобою виправдатися?..
 
                                            Частина двадцята
        
         Єгор домовився з водієм військового джипу, тому біля блокпосту все було підготовлено, аби Ілона з Віктором без перепон доїхали до залізничної станції, звідки ввечері вирушать до Столиці.
         — Обов’язково ще раз побуваємо на привокзальній площі, а потім… — мріяв Віктор, коли їхав з братом Єгором.
         — Знову до тебе додому, а там згадаєте, що тоді було особливо солодким для вас, — допоміг закінчити речення супутник.
         — Помиляєшся! У квартирі я залишу її саму. Поки нас не проголосять чоловіком і дружиною в церкві, житиму у двоюрідної сестри. Наша сім'я колись доглядала дуже хвору її матір, отож ми з нею, як рідні…
         Віктор уже декілька годин спостерігав за довжелезною чергою, що повільно просувалася, і, здавалося, кінця-краю їй не буде. Відлучитися не міг ні на хвилину, щоб не пропустити знайоме обличчя, виглядав навіть із нашвидку руку збудованого туалету. Фотогенічною пам'яттю не відрізнявся, проте Ілонину бабусю впізнав одразу, котра з такою ж літньою жінкою, перетнувши лінію, прямувала до автобуса.
         — Даруйте! – вигукнув Віктор, наздогнавши бабусь.
         — Вас звати Віктором? — спитала Ілонина родичка.
         — Так, це справді я!
         — Ілона прохала передати тобі листа, — і витягнула з сумки конверт. – Ти вже їй прости, і за мене помолися. Чула, що приїхав сюди не воювати, а розказати про Ісуса, що Його за наші гріхи на хресті розп’яли. Не покаялися, знову братѝ один одного вбивають. 
         Тієї хвилини Віктор був неспроможний помолитися за жінку, як, зазвичай, робив раніше. Узяв лист і подався вбік поля, де не ввись, а на нього із сумом дивилися соняшники.
         «Удруге я виявилася слабодухою, безвільною, невдячною жінкою, — писала чорнилом Ілона. — Тоді ти заради мене ладний був посваритися з усім світом, тепер ризикував життям, а я й цього разу фактично зраджую тебе. Несѝла покинути батьків, безтурботне, хоча монотонне життя та раптом їхати в ці непевні часи туди, де невідомо, що нас чекає. Не прошу в тебе вибачення, бо не гідна його. Коли одружишся, не розповідай своїй обраниці про мене, достатньо того, що я сама себе кляну».
         Як не дивно, Віктор жалкував, що не може в цю мить сказати їй тільки те, що колись Господь промовив йому:
         «Я, Я є Той, Хто стира́є провини твої ради Себе, а гріхів твоїх не пам'ятає!»[48]
 
                                      Частина двадцять перша
 
         Перед Новим роком Віктор збільшив кількість молитов, читав насамперед книгу Псалмів, особисто для себе в Бога нічого не просив, лише дякував, що Він простив йому й поставив на служіння. Тепер музична євангелізаційна група не запрошуватиме пастора якоїсь помісної церкви, щоб той проповідував під час їхніх виступів, цю функцію з січня буде виконувати брат Віктор. Однак того вечора згадав Валю, що після їхньої зустрічі в під’їзді постійно стала відвідувати церковні богослужіння. Його потайні думки зупинив телефонний дзвінок Михайла:
         — Брате Вікторе, вітаю тебе! Є добрі новини. Нарешті ми орендували двокімнатну квартиру на першому поверсі дев`ятиповерхівки, щоб облаштувати там, як тепер кажуть, офіс.
         — Приємно чути! Розкладачку, стіл, стілець, каганець для мене вже купили? – пожартував майбутній проповідник. Однак Михайло його веселий настрій не підтримав:
         — Уяви собі, мета мого дзвінка запропонувати тобі переїхати до Столиці. Жити й справді поки будеш в офісі, тільки спатимеш на канапі, її ми справді вже придбали й поставили коло батареї.
         — Я тяжко витримую холод, тому ви мене переконали. А як щодо Івана?
         — З ним простіше. Столична волонтерська організація, як колишнього воїна, що був поранений, улаштує на роботу з наданням службового житла. Отже, ти згоден?
         — Хоча мене ніхто й не тримає, не все так просто. У моєму місті я мешкав усе свідоме життя; їздив навчатися, однак знав: будь-коли можу повернутися. Зараз повинен налаштуватися на те, що назад дороги не матиму. Той випадок, коли слід спалити всі мости.
         — Тоді молися!
         — Відповідь дам завтра, — завершив розмову Віктор, будучи впевненим, що погодиться: Господь не закликає тупцюватися на одному місті…
         Того ж дня Віктор поїхав до Івана, аби розповісти про Михайлову пропозицію.
         — Ти, Вікторе, значно старший за мене, проте інколи наївний, як дитина! Треба рахувати, хоча б на два ходи вперед: у Центральній клініці лікарі̀ поставили мене на ноги, а не Господь через молитви твої! Медичні працівники так само на богослужіння ходять, серед них, до речі, чи не найбільший процент віруючих. Просто в інтересах службової кар’єри не кожен відкрито про це заявляє. Крім того, приємніше слухати слова̀ подяки на свою адресу й отримувати подарунки, ніж віддавати всю славу Богові та радити одужалим піти до храму, щоб купити свічки, — Іван хотів ще щось додати, але побачивши враз поблідле обличчя свого гостя, замовк.
         — У будь-якому разі над нашими головами Дамоклів меч. Загроза викриття постійно нас пригнічуватиме, а інколи вимагатиме йти на компроміс із самим собою, — констатував Віктор.
         — А через деякий час з ворогом людським, — додав Іван. – Коли таке станеться, що слід буде зробити вибір: я не стану викручуватися, розкажу одну тільки правду. Однак, якщо до Столиці їхати відмовлюся, скоріше за все про нашу авантюру ніхто не дізнається. Найголовніше, уже не буде потреби брехати перед усіма з кафедри чи зі сцени.
         — Отже ти лишаєшся…
         — Іншого виходу немає. Молися за мене, адже в такому стані знову можу почати вживати та інше неподобство чинити.
         — Тоді я буду винним. Ти вже тримайся, якщо станеться біда, зразу розшукай мене.
         — От тільки нічого не обіцяй! — зупинив Ві̀кторів щирий порив Іван, — щоб потім, бува, ще більш не журитися…
         Уже не компаньйони, а друзі й братѝ в Христі попрощалися з надією зустрітися на небі, де
         «Той, Хто сидить на престолі, розтя́гне наме́та над ними. Вони голоду й спраги терпіти не будуть уже, і не буде палити їх сонце, ані спека яка. Бо Агнець, що серед престолу, буде пасти їх й водитиме до джере́л вод життя. І Бог кожну сльозу́ з очей їхніх зітре!»[49] 
        
                                        Частина двадцять друга
 
         — Отже, бра̀те Вікторе, усім необхідним для початку тебе забезпечили. Тиждень відпочивай, звикай до нового місця, днів через десять служитимемо у філармонії, — сказав Михайло, коли в офісі лишилися вони вдвох.
         Віктор підійшов до вікна й розглядав перехожих:
         — З першого поверху уявляєш себе серед натовпу. Кожен уважає, що його справи найважливіші, і лише він знає ключ до вирішення всіх проблем. Деякі навіть посвячують себе, як вони твердять, на служіння людству. Давно спостерігаю за одним міністром, він поправді жертвує всім своїм часом, близький до народу, його не бачать нетверезим, не зраджує дружині, має трьох дітей. Якщо на президентських виборах висуне свою кандидатуру, то конкурентам важко буде знайти компромат проти нього. Таким чином, повною мірою  той урядовець може стати прикладом для нас?
         Михайло задумався, потім розгорнув Біблію й прочитав:
         — «Усі дні посвячення його Господе́ві не підійде він (назорѐй) до мертвого тіла, навіть через батька свого та через матір свою, через брата свого та через сестру свою не занечи́ститься ними, коли б вони померли, бо на голові його посвячення Богу його»[50].
         Чоловікові або жінці, що склали обітницю назорея, заборонено вживати алкогольні напої, навіть пити виноградний сік, також ножиці або бритва не мають торкатися його голови, і це якось можливо пояснити. Але до чого тут заборона підходити до мертвого тіла?
         — Поясни, якщо знаєш, — і Віктор сів на канапу, котра на деякий час стане його стільцем, кріслом і ліжком.
         — Коли мене запросили до церкви, що на півдні країни, не буду приховувати, дуже зрадів, що знову матиму нагоду погуляти морським узбережжям. Біля залізничного вокзалу нас чекала іномарка, у якій був лише водій, що пояснив:
         «Ми з пастором чекали вас півгодини, отож він пішов на вокзал купити місцеві газети й забув там свої окуляри. А ось і він!»
         У салоні пастор після привітання цілком серйозно заявив:
         ««Повертачка-невдачка!» Скільки разів наказував собі бути уважним. Сьогодні багато справ, тепер усе може зійти нанівець».
         З несподіванки я був ошелешений, однак промовчав, адже все-таки приїхав на запрошення. Далі більше, на зупинці до нас приєднався церковний адміністратор і всю дорогу, регочучи, переповідав нам комедійний фільм з інтимними сценами. Спочатку це я списав на схильність південних людей до гумору. Коли ж перед нашим виступом проповідував пастор, то почули ми декілька історій з життя кінозірок і політиків, лише принагідно він згадував Христа. Вразило насамперед те, що всім присутнім це вельми подобалося, часто його виступ переривався схвальними оплесками. Після так званого повчання керівник громади закликав до молитви, підніс руки й гучним голосом став славити Бога, хоча задоволений він був собою. Парафіяни пішли за його прикладом, і тут мені здалося, що навкруги запахло неприємним запахом. Його я чув у морзі, як забирали матір мого товариша. Отож коли слід було мені співати один з наших псалмів, я розгорнув Біблію й прочитав:
         «До чужого ярма́ не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззако́нням, або яка спільність у світла з те́мрявою? Яка згода в Христа з белійяа́ром? Або яка частка вірного з невірним? Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами? Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік: «Оселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм! Вийдіть тому́ з-поміж них та й відлучі́ться, — каже Госпо́дь, — і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму́. І буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, — говорить Господь Вседержи́тель!»[51]
         Потім з братами поїхали на вокзал і впродовж двох днів електричками дісталися Столиці.
         — Дійсно, — погодився Віктор, — Церква – Тіло Ісуса Христа, про це говорить Біблія[52]. Коли церковна громада вмирає, то стає мертвим людським тілом, там точно краще не перебувати, щоб не торкатися нечистого. Я правильно міркую?
         — Правильно, Вікторе! Так само з тим урядовцем, що має перспективу стати президентом, за якого ти розповів. Зовні він виглядає борцем за справедливість, що тільки й думає про те, аби покращити життя народу. Однак, отримавши владу, обіцянки свої не виконує, бо від початку мріяв прославити себе, такий не здатен відчувати страждання ближнього. Коло нього не можуть перебувати ті, що зберегли свої серця̀ чистими, бо не хочуть, щоб їхні ду̀ші також омертві̀ли.
         — Але ж притча про блудного сина кінчається словами:
         «Цей брат твій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся!»[53]
         — Отож наша справа молитися «за всіх, хто при вла́ді, щоб могли ми прова́дити тихе й мирне життя в усякій побожності та чѝстості»[54].
 
                                     Частина двадцять третя
 
         Першу свою проповідь у філармонії, де зібралися віруючі помісних церков та гості Столиці, Віктор почав з тексту із сімнадцятого розділу книги Дій святих апостолів:
         — «Декотрі з тих, що слухали Павла, увірували й приєднались до нього та Сѝли, як з побожних греків велике число, так і чимало із знатних жінок. А юдеї, що не ввірували, запалившись заздрістю, позбирали з майдану якихось злих людей, збили докупи натовп і заходилися підбурювати місто. Потім напали на дім Ясо̀на  та й вимагали вивести апостолів до натовпу. А як їх не знайшли, то потягли Ясона й декотрих браті̀в до міських начальників, викрикуючи:
         «Ось ті, що ввесь світ збаламутили! Вони прийшли й сюди, а Ясон                          прийняв їх. Вони виступають проти наказів кѐсаря, кажучи, що є інший цар – Христос Ісус!»»[55]
         Ідея – знайти негідних людей, щоб скомпрометувати своїх ворогів, стара, як світ. Єзавѐль, дружина нечестивого царя Аха̀ва, що правив Ізраїлем у IX столітті до Різдва Христового, так само пішла цим підступним шляхом. Для того щоб забрати в Наво̀та виноградник, що був поряд з Аха̀вовим домом, вона від імені свого чоловіка написала листи та запечатала їх царевою печаткою. У них вона наказала таке:
         «Оголосіть піст і посадіть Наво̀та на чолі народу. Так само посадіть двох негідних людей навпроти нього. Нехай свідчать вони, кажучи: «Ти знева̀жив Бога й царя». Потім виведіть його й побийте камінням на смерть»[56].
         Згодом пророку Іллі Господь сказав:
         «Устань, зійди назустріч Ахаву, ось він у Наво̀товому винограднику, щоб забрати його собі. Скажи йому:
         «Так говорить Господь: «Ти вбив, а тепер хочеш посісти?»»
         Далі скажи:
         «Так говорить Господь: «На тому місці, де пси лизали Наво́тову кров, пси лизатимуть і твою власну кров…»»
         Та й проти його дружини прорік Господь:
         «Пси з’їдять Єзавель на ізреѐльському полі»[57].
         Бог правдивий у Слові Своєму, тому все так і сталося. Цими днями вся країна спостерігає за колись дуже могутнім і впливовим політиком, що тепер за ґратами в залі суду. Свого часу він всіляко паплюжив супротивників, котрі заважали йому робити чорну справу. Ми радіємо, що взяла гору справедливість, бажаємо, щоб той чоловік страждав якомога болісно, однак у своєму середовищі чинимо так само. Мріяна посада зовсім близько, перешкоджає лише один конкурент, і тут випадає чудова нагода розказати своєму босу про гріхи твого суперника. Хто з нас зупиниться, навіть коли розуміє, що це дуже низько й непорядно?
         Тільки той, хто пізнав любов Го̀спода Бога, вірить, що Його Однороджений Син по Божій правиці, Він і заступається за нас. Коли ворог почує наше сповідання:
         «Зо мною Господь, як поту́жний сила́ч, тому ті, що женуться за мною, спіткнуться та не переможуть! Будуть сильно вони посоро́млені, бо робили без розуму, вічний сором їм буде, який не забудеться!»[58] — то не наважиться руйнувати те, що приготував нам Бог. Наш супротивник сам захоче мати такого Заступника.
         Ісус сказав:
         «Стражда́ння зазна́єте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!»[59]
         Отож ті, що бажають сміливо йти дорогою, котра провадить до Небесного Єрусалиму, вийдіть, і ми помолимося разом…
         — Дебют вдалий! – визнав Михайло. — Однак, Вікторе, почивати на лаврах не годиться. Нас запросили на світський концерт, де виступатимуть відомі музиканти й співаки. Там, безперечно, проповідувати тобі не дадуть, стоятимеш за лаштунками сцени.
         — У нашій церкві… — невпевнено почав Віктор.
         — Кажи вже!
         — Сестра Валя, вона закінчила музичну школу.
         — Ти хочеш, щоб ми її прослухали?
         — Добре було б. Однак ця молода жінка всього півроку, як навернулася до Бога.
         — Якщо підійде, за лаштунками молитимешся разом із нею…
 
                                 Частина двадцять четверта
 
         Виступ християнської групи був професійним, різношерста публіка оцінила її з тієї причини, що тексти пісень вирізнялися своєю поетичністю та пристойністю, а музика – мелодійністю.
         — Мені набридло вже слухати попсу сусідньої країни та відомі шлягери англійською мовою, — сказав брату Михайлу після концерту чоловік у коштовному імпортному костюмові. – Завтра в мене День народження. Думаю, вам так само потрібні гроші, отож чекаю вас у ресторані, що на Хрещатику о дев’ятнадцятій, — і, не отримавши згоди, повільно, але впевненою ходою подався до виходу.
         В офісі після вечері та молитви запанувала тиша: усі поглядали на свого неофіційного лідера Михайла, аби він вирішив, як відреагувати на таке несподіване запрошення.
         — За великим рахунком, християни не можуть перебувати там, де безлад, пиятика, розпуста, непристойна лайка. З іншого боку Ісус сказав:
         «Отак ваше світло нехай світить перед людьми́, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі»[60].
         Якщо своїм поводженням ми будемо контрастувати в цьому середовищі, то, можливо, дехто замислиться про те, що існують інші цінності.
         — Якби мене запросили самого, — озвався Віктор, — я б не наважився піти, щоб не спокушатися й не давати привід пліткарям, котрі шукають компромат на Церкву взагалі. Однак, тримаючись укупі, нам не важко буде зберегти християнський імідж.
         Інші члени групи дали взнаки, що не заперечують.
         — От тільки тобі, Валю, — сказав брат Михайло, — краще все-таки туди не ходити. Ти приваблива дівчина, отож до тебе неодмінно чіплятимуться. Це може спровокувати бійку, у котрій нам точно не можна брати участі.
         Валя поглянула на Віктора й зрозуміла, що він згоден з Михайлом. Через це мовила:
         — Вам краще знати.
         — Збір завтра о сімнадцятій. Приходь і ти, сестро, — примирливо поглянув Михайло на дівчину, — підтримаєш нас у молитві…
        
                                        Частина двадцять п’ята
 
         Уже через годину після початку святкування того дня, коли рівно 40 років тому в сім`ї головного бухгалтера та вчительки народився Володька, дим стояв коромислом, і чути було п’яні окрики:
         — Володимире Степановичу, та я за вас!..»
         Лише дружина ювіляра сиділа мовчки й прислуховувалася до пісень християнської групи. У бенкетному залі присутні були урядовці, а також депутати, яких обрав народ, з тієї причини Ірина Григорівна мала рідкісну нагоду зайняти місце поряд із законним чоловіком. Свою коханку-секретаршу іменинник відправив у Карпати кататися на лижах, вина й горілки майже не пив, слухав тости гостей й занотовував їх у своїй цупкій пам’яті, котра дозволила йому вирости від крамника на базарі до власника кількох магазинів. Як на завсі̀дників розважальних закладів, усе виглядало статечно й пристойно.
         Раптом брат Михайло через підсилювач звуку примусив ще не зовсім захмелілу компанію звернути на нього увагу:
         — Після музикантів зазвичай виступають гумористи, котрі, прикидаючись дурниками, оповідають побрехеньки з життя так званих публічних людей. Я ж вам розповім правдиву історію, що трапилася в першому столітті від народження Христа.
         Михайло розгорнув Новий Заповіт і прочитав:
         — «І сталось між ними (апостолами) змагання, котрий з них має уважатися за більшого. Ісус же промовив до них:
         «Царі народів панують над ними, а ті, що ними володіють, доброчи́нцями звуться. Але не так ви: хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник — як слуга. Бо хто більший: чи той, хто сидить при столі̀, чи хто прислуго́вує? Чи не той, хто сидить при столі? А Я серед вас, як слуга. Ви ж оті, що перетрива̀ли зо Мною в споку́сах Моїх, і Я вам запові̀тую Царство, як Мій Отець Мені заповів, щоб ви в Царстві Моєму споживали й пили за столом Моїм, і щоб ви на престолах засі̀ли судити дванадцять племе́н Ізраїлевих».
         І промовив Господь:
         «Си́моне, Си́моне, ось сатана жадав, щоб вас пересі́яти, мов ту пшеницю! Я ж молився за тебе, щоб не зме́ншилася віра твоя; ти ж, колись, як наве́рнешся, зміцни бра̀ттю свою».
         А той відказав Йому:
         «Господи, я з Тобою готовий іти до в'язниці й на смерть!»
         Ісус же прорік:
         «Говорю тобі, Петре, півень не заспіває сьогодні, як ти тричі зречешся, що не знаєш Мене!»[61]
         Ви, що сюди поприходили, аби привітати ювіляра, у цьому світові щось досягли. Ваші сім’ї не бідують, більшість із вас має хатніх працівниць, що вам прислуговують, як сідаєте не тільки за сіл. У ресторані офіціанти з приємною посмішкою на обличчях реагують на будь-які ваші бажання, бо це їхня робота, а ще вони ві̀дають, що отримають чайові. Однак прийде Ісус Христос у славі Своїй на землю, і ви не сядете на престолах, бо ті, що перед вами схиляються, на Божому Суді будуть свідчити проти вас.
         Ваші гості, Володимире Степановичу, запевняють, ніби в тяжкі часи допоможуть вашій родині. Проте, коли й справді трапиться біда, на людському судилищі, поклавши руку на Біблію, без вагань обмовлятимуть, і ви це добре знаєте! Отож покайтеся, визнайте Ісуса своїм Го̀сподом і віддайте славу лише Йому!
         Потім Михайло заспівав пісню раба Божого Мойсея та пісню Агнця[62], а братѝ його підтримали:
         — «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержи́телю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Ца́рю святих! Хто́ Тебе, Господи, не побоїться, та Йме́ння Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі при́йдуть та вкло́няться перед Тобою, бо з'явилися су́ди Твої!»[63]
         Не сідаючи за окремий стіл, який застелили для них офіціанти за наказом Володимира Степановича, християнські музиканти зібрали свої речі й попрямували до виходу.
         — Шановний! – наздогнала Ірина Григорівна соліста групи. – Даруйте, не знаю, як вас звати.
         — Михайло. Вам, я бачу, недобре. Щось сталося?
         — Не в мене, у моєї давньої знайомої. Якщо матимете вільний час, зайдіть до неї. Через дві години чекатиму біля її під’їзду. Ось адреса, викличте таксі, рахунок я сплачу…
 
                                     Частина двадцять шоста
 
         Михайло з Віктором приїхали вчасно, навіть хвилин на десять раніше, тому водія відпустили, розрахувавшись самі. У просторій квартирі господарка Олена Семенівна розповіла таке:
         — Син мій Микола вчора ввечері з друзями в кафе відзначали якесь свято; поряд за столиком сиділи воїни, що приїхали зі сходу країни у відпустку. Один із них упізнав у моєму синові хлопця в спортивній формі, що допомагав тоді ще міліції розганяти студентів на Майдані. Після сварки зчинилася бійка, Микола витягнув пістолет, котрий узяв у батька, проте один з вояків, захищаючись, ударив сина ножем, забрав зброю й викликав швидку допомогу. Не дожидаючись, друзі привезли Миколу додому, адже лікар напевне повідомив би про ножове поранення поліції. У мене, звичайно, є медична  сестра, котра за різні послуги отримує від нашої сім`ї винагороду. Рану вона промила, перев’язала, однак сьогодні хлопцеві стало гірше, якщо не покращає, муситимемо звернутися в лікарню. Зважаючи на посаду мого чоловіка, розголос нам ніяк не потрібен, а він неминучий після допиту слідчого.
         — Я вас зрозумів, — сказав Михайло, — але яким чином ми допоможемо?
         — Безсумнівно, молитвами! – вигукнула Олена Семенівна. – Тепер надія лише на Бога. Ірина стверджує, що ви справжні християни, отже Він почує ваші благання.
         Михайло поглянув на Віктора:
         — Мій брат у Христі має в цьому плані досвід. Проведіть нас до кімнати вашого сина, ви ж, будь ласка, з Іриною Григорівною лишіться тут… 
         З Миколою розмовляв Віктор:
         — У молитві «Отче наш»[64], котру, я переконаний, ти колись чув, є такі слова:
         «І прости нам довги́ наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
         Це справді надто важливо, адже, сказавши «Амінь», Ісус саме на цьому зосередив увагу учнів:
         «Бо як лю́дям ви про́стите про́гріхи їхні, то про́стить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам про́гріхів ваших»[65].
         — В усьому винен я, отож нехай той колишній студент, що зараз захищає країну, мене самого простить. У ті дні батько постійно нервував, натякав, як зміниться влада, йому також не минути лиха. Підбурював, кажучи, що скінчиться моє безтурботне життя, слід забути вечірки в кафе та інші розваги. Тому я мусив у ті вечір і ніч махати бейсбольною битою. Коли ж побачив кров, ще більш розлютився.
         — Бог, безперечно, почув твоє каяття. Біблія говорить:
         «На небі радітимуть більш за одно́го грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьо́х і дев'ятьо́х праведників, що не потребу́ють покаяння!»[66]
         Чи віруєш ти, що Ісус – твій Спаситель, і лише через Нього знайдеш дорогу до Небесного Отця?
         — Вірую! – впевнено вигукнув Микола.
         — У такому разі помолимось тією ж, на перший погляд простою молитвою «Отче наш», і не сумнівайся, Господь тебе простить і помилує…
         Коли всі зібралися на кухні, Олена Семенівна спитала:
         — Отож, нам не треба їхати в лікарню?
         — Це вже залежить від ступені віри вашого сина. – відповів Віктор. — Ти, Миколо, передусім радій, що отримав Божого да̀ра – вічне життя. Як сказав Ісус:
         «Шукайте ж найперше Царства Божого й праведності Його́, а все це́ додасться вам»[67].
         — Мене тепер справді не лякає майбутнє. Коли рана не загоюватиметься, звернусь до лікаря. Вірю, що Бог допоможе владнати проблеми.
         — Ось номер телефону нашого офісу, — дав візитку Миколі Віктор. – Тимчасово я там проживаю, дзвони, коли що.
         На вулиці Віктор брату Михайлу сказав:
         — Раніш мене над усе турбувало, чи вздоровить Господь ту людину, що за неї я молився. Тепер серце моє переповнює радість, що спаслася душа.  
         — «Бо на це ми й працюємо і зно́симо ганьбу, що надію кладемо на Бога Живого, Який усім лю́дям Спаситель, найбільше ж для вірних»[68], — відповів Михайло біблійним віршем. – Завтра прилітає з-за кордону керівник місії, що фінансує наше служіння. Чекай його в офісі приблизно опівдні. Він українець, тому знайдете спільну мову.
         — Може зранку поїхати в аеропорт?
         — Ні, він не любить, коли його зустрічають.
 
                                      Частина двадцять сьома
 
         Відтоді, як скінчив «кар’єру» на базарі, Віктор звик дуже пізно лягати й, відповідно, майже опівдні вставати. Тому наступного ранку мусив докласти зусиль, аби приготувати себе до зустрічі з іноземним гостем. І правильно зробив, об одинадцятій пролунав телефонний дзвінок:
         — Вітаю тебе! Через п’ять хвилин буду біля дверей вашого офісу, — слово «зустрічай» він справді не сказав, як зазвичай говорять у таких випадках.
         — На початку дев’яностих, — оповідав після обіду пастор Андрій, — американський уряд дозволив приїздити на ПМП християнам, котрих в Радянському Союзі переслідували за їхню віру. Мого батька засудили на вісім років тільки за те, що будучи церковним служителем, відмовився співпрацювати з КДБ[69]. Коли бути відвертим, краще це тобі скажу я, ніж хто інший, він, як і більшість віруючих, котрих гноїли в тюрмах, не мав бажання покидати рідну країну. За радянських часів християнам жилося нелегко, на високооплачувану роботу їх не брали, до вузів і технікумів не зараховували, налаштовували проти них сусідів, але все одно в їхніх сім’ях народжувалося багато дітей. Допомогу, як тепер, не надавали, тому покладалися вони насамперед на Господа.
         «А мій Бог нехай ви́повнить вашу всяку потребу за Своїм багатством у Славі, у Христі Ісусі»[70], — писав апостол Павло Филип`янам, знаючи, що Він незламний у слові Своєму.
         От тільки я й мої рідні брати та сестри, надивившись на свавілля й безлад, що постали після перебудови, умовили батька податися за океан, розраховуючи на краще життя.
         — Коли закрили завод, я лишився без роботи й пішов торгувати на базарі. Там багато-хто заздрив вам, уторговуючи, у найкращому разі 10 доларів на тиждень, — згадав Віктор.
         Брат Андрій невесело посміхнувся й вів далі:
         — Отримуючи різні субсидії, одяглися, наїлися й раптом збагнули, що подальших перспектив ні ми, ні наші діти не мають: минули часи, коли спрацьовувала так звана американська мрія. Не дивно, що чимало родичів пасторів і дияконів, що приїхали з колишніх радянських республік, забули про своє християнське виховання, асимілювалися із цим світом, а дехто став кримінальним злочинцем.
         — Однак ви служите Богові, від Михайла чув, керуєте місією.
         — Так. Я багато разів приїздив на Батьківщину, два роки тому слухав виступ християнської музичної групи. Відчув, що Михайло та його товариші на це служіння покликані Богом, отож в Америці рекомендував братам матеріально допомагати їм.
         — Чесно кажучи, — визнав Віктор, — спочатку не міг утямити, звідки гроші на апаратуру, квитки, готель, їжу. Ось і квартиру під офіс орендували, тут, до речі, я проживаю, адже приїхав з іншого міста.
         — Молися, Бог прихилить серця Його людей, і мешкатимеш в окремій квартирі, — мовив пастор так, ніби йшлося за покупку черевиків. – Шукай Царства Божого і…
         — Учора ці Ісусові  слова з Нагірної проповіді процитував пораненому хлопцеві.
         — Отож так і чини, — сказав брат Андрій. – Завтра поїдемо в міську адміністрацію. Треба взяти дозвіл для виступу театральної групи на Майдані. Ваше служіння в центрі Столиці приблизно через місяць, однак почніть готуватись уже зараз. 
 
                                      Частина двадцять восьма
 
         До чиновника Віктор з пастором Андрієм потрапили швидко: останні тижні в Столиці було досить спокійно, і в найближчі дні жодна організація не надавала заявки на проведення заходів в громадських місцях. З’ясувавши мету візиту двох чоловіків, Борис Самуїлович на диво виказав свою заінтересованість:
         — Після відомих подій люди потягнулися до духовних цінностей, крім того, в усі часи, коли виникали війни, навіть скептики звертали погляд на небо, прохаючи в Бога допомоги.
         — Дійсно, Господь змінює серця. У театральних сценках головні герої перетворюватимуться з байдужих, а інколи жорстоких людей, на зразкових громадян суспільства! — таким чином пастор ще більш зацікавив державного службовця, котрий має дбати за порядок і спокій у Столиці.
         — Дозвіл заберете завтра в канцелярії. Прийду і я з онуком, можливо хоча б це на хлопця вплине. Син залишив його на нас з дружиною й подався до Англії, — чиновник став відвертим з християнами, що зберігають таємницю сповіді. – У другому класі, а досі не вивчив таблицю множення. А щоб на географічній карті знайти країну, куди його татусь поїхав, так це взагалі складне завдання!
         — Нехай Господь дасть вам мудрості й довготерпіння. Ми ж з братом Віктором будемо молитися за вас.
         — Дякую. Краще б син мій поїхав в Ізраїль, у те місце, куди був покликаний від окраїн землі Авраам. Тоді б з онуком біля Стіни плачу[71] молилися єдиному Богові…
         Після того як завершилась остання театральна сценка, до пастора Андрія підійшов Борис Самуїлович:
         — Хочу звернутися до вас у важливій справі! Скажу по секрету, через тиждень знов почнуть мітингувати: вимагатимуть більш рішучих дій на сході країни. Приїдуть матері загиблих і тяжкопоранених воїнів, деякі політики цим скористаються, удаватимуть із себе патріотів, хоча ні вони, ні їх сини пороху не нюхали. Найгірше те, що постраждалих підбурюватимуть мститися, отож, можливо, ви зможете їх зупинити.
         — Справа ця й справді серйозна, — відповів пастор. — Лозунги навіть з біблійними текстами можуть лише нашкодити, якщо Сам Бог не втрутиться й не керуватиме нами. На Майдані загинула приблизно сотня, і її справедливо нарекли Небесною. Однак, коли навкруги все палало, а люди проти озброєних «беркутівців» мали тільки каміння, чи не Божа рука вберегла тисячі?
         Чиновник не відповів. Пастор Андрій потиснув йому руку й, нічого не обіцяючи, пішов до машини, де його чекали Михайло та Віктор.
         — Говорив тобі, брате Вікторе, що ваше служіння відбудеться через місяць, а ось, виявляється, має статися воно через тиждень, — сказав пастор й розповів, про що його попередив Борис Самуїлович.  
 
                                      Частина двадцять дев’ята
 
         Зранку на сцені співали й танцювали колективи дітей, що приїхали з усіх кінців країни на конкурс. Тому християнська музикальна група не мала потреби шукати місце, аби на ньому розкласти апаратуру та налаштувати інструменти. Після обіду й справді на Майдані зібралися декілька тисяч людей з плакатами й гучномовцями. Їхні лідери вигукували лозунги на кшталт:
         «Досить терпіти наругу над нашою землею!» «Вимагаємо перевиборів парламенту». «Прем’єр-міністр хай складе свої повноваження та йде геть у відставку». «Оберімо тих, хто здатен буде помститися за пролиту кров наших дітей!»
         Коли ж оратори, угамувавшись, покинули сцену, Михайло з братами заспівали псалом, що примусило багатьох демонстрантів  та просто перехожих зупинитися й слухати такі слова̀:
         «Не бійся, з тобою ось Я, не озирайся, бо Я — Бог твій!
         Зміцню́ тебе, і тобі поможу́, і прави́цею правди підтримаю.
         Засоро́мляться всі проти тебе запа́лені,
         Стануть нічим і погинуть твої супротивники,
         Шукатимеш — та не зна́йдеш своїх супротивників.
         Стануть марно́тою ті, хто прова́дить війну проти те́бе.
         Бо Я — твій Господь, що де́ржить тебе за правицю
         І говорить тобі: Не бійся, Я тобі поможу́!»[72]
         Потім на сцену піднявся пастор Андрій:
         — Я не «голос Майдану», що його ви чули в ті трагічні дні, коли були вбиті чоловіки й жінки, портрети яких тепер може бачити кожен. Моя мета, аби ви звернули увагу на заклик Ісусу Христа:
         «Ви чули, що сказано:
         «Око за око, і зуб за зуба».
         А Я вам кажу́ не проти́витись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку́ твою, підстав йому й другу. А хто хоче тебе позива́ти й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбу́ти подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче пози́чити в тебе — не відве́ртайся від нього»[73].
         А все тому, що Христос обіцяв:
         «Кожен, хто підно́ситься, буде пони́жений, хто ж понижа́ється, той піднесеться»[74].
         Історія людства засвідчила, що цей закон спрацьовує завжди: царі-завойовники врешті-решт гинули ганебною смертю. Поневолені ж народи, що вміли впокоритись не долі, а Богові, відроджувалися й досягали матеріального добробуту, якого не мали їхні вороги.
         У давньогрецькому місті Филѝпи апостола Павла та пророка Сѝлу вкинули до в’язниці та позабивали їхні ноги в колоди. Постраждали за те, що в Ім’я Ісуса наказали вийти нечистому духу з жінки, котра ворожбѝтством давала великий прибуток своїм панам. Проте опівночі вони молилися й співали Богові, ув’язнені ж слухали їх. Раптом стався землетрус – і відчинилися їм двері, і кайдани попадали з них. Сторож хотів накласти на себе руки, бо гадав, що в’язні повтікали. Апостол Павло тюремщика зупинив, коли ж той  спитав:
         «Добро́дії! Що треба робити мені, щоб спасти́ся?»
         Вони відповіли:
         «Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасе́ний ти сам і твій дім!»[75]
         Віруймо також ми, що Господь Бог могутній і сильний владною рукою Своєю спасти всіх нас і країну. Лише в такому разі ми переможемо й станемо вільними людьми.
         У натовпі не вигукували, в долоні не плескали. Люди мовчали, кожен згадуючи своє, тому пастор Андрій під кінець не закликав до молитви, бо тієї хвилини Дух Святий зійшов на них…
 
                                               Частина тридцята
 
         Віктор, допомагаючи складати й вантажити апаратуру в мікроавтобус, раптом побачив Валю, що стояла неподалік і дивилася вбік нього. Він помахав їй рукою, показав жестом «зачекай», дівчина ствердно кивнула головою й далі тупцювалася на місці: у ті дні стояла прохолодна погода.
         — Ходімо в кафе, — запропонував Віктор, після того як відправив машину в офіс. – Удень  там більш менш пристойно. Зігріємося, п’ючи теплі напої.
         Валя дала зрозуміти, що не заперечує, і тільки за столом зрештою вимовила перші слова:
         — Так би й сиділа тут до пізнього вечора, мій потяг о 21.30.
         Тепер Вікторова була черга мовчки глянути на її обличчя.
         — Ти забув, що мені слід повертатися додому, — пояснила Валя. — Приїхала ранком, потім провідала знайому, вона в університеті навчається.
         — Це добре, що після служіння одразу не пішла… Я справді радий тебе бачити, — зніяковівши, сказав Віктор.
         — Я також… Ми люди віруючі, тому не гоже нам щось видумувати. Мені, звичайно, краще вдати із себе щиру християнку, що ось, аби підтримати братів, їхала вночі в холодному вагоні до Столиці. По-справжньому мала на меті нарешті поговорити з тобою, аби й далі не мучити себе різними га̀дками. Даруй, перейшла без дозволу на «ти», але ж в Христі Ісусі ми передусім брат і сестра.
         Віктор хотів розповісти про розмову з її батьком, але вчасно зупинив себе й слухав далі.
         — З того дня як увірувала в Бога, мені стало не цікаво спілкуватися с колегами на базарі, а тепер зі студентами, котрі одне мають на меті: знаєш, що̀ саме, не завжди був християнином. У церкві з однолітками нібито є про що говорити, однак праця в крамарстві зробила мене дорослішою, тому з ними також іноді почуваюсь ніяково. Безперечно, коли служиш Ісусові, не слід зважати на зовнішнє, однак не постійно я перебуваю серед Божого народу. Бачиш, — посміхнулася Валя, — і я трохи навчилася духовно висловлюватися.
         — Це через те, що Біблію читаєш, — серйозно відповів Віктор.
         — З тієї причини й не буду ходити околя̀сом! Хоча, можливо, ти мене вважатимеш невихованою дівчиною.
         Віктор ураз збагнув, до чого вона веде, хотів рішуче її зупинити, проте мовив:
         — Я старший за тебе на…
         — Умію додавати й віднімати. Ще знаю, брата не слід перебивати, але будь певен, якщо вийду за тебе заміж, стану покірливою, «що дорогоцінне перед Богом»[76]. Я дійсно Святе Письмо читаю.
         Віктор замислився, Валя не заважала йому, через кілька хвилин він сказав:
         — Зробімо так. Ти молися дома, а я тут на відстані 300 кілометрів, що в такому випадку сприяє. Через місяць зустрінемося й усе вирішимо.    
         — Добре. Зараз поїду в гуртожиток до подруги. А ввечері… Коли я ще в Столиці, ми…
         — Так, звичайно, біля вокзалу чекатиму о двадцять першій…
         В офісі Віктор намагався зупинити думки про вечірню зустріч, однак цього ніяк не вдавалося йому. Як стемніло, лампу не вмикав, трохи посидів й вийшов на вулицю, незважаючи на те, що зоставалося достатньо часу. Аби дістатись до станції метро, належало перейти дорогу — раптом щось збоку його вдарило — і Віктор поринув у темряву. Коли ж через добу опритомнів у лікарняній палаті, не стверджував, що бачив Ангелів, з якими полетів на небо, де Ісус розповів йому потаємне…
 
                                      Частина тридцять перша
 
         Голова паморочилася, боліло в боку, але Віктор все ж таки піднявся з ліжка й підійшов до вікна, бо інтер’єр у палаті здався йому вельми знайомим. Так, це була Столична клініка, де спало йому на думку стати апостолом. Згадав Івана, про якого не мав жодних відомостей: той не дзвонив, а Віктор, щоб не розкрилася їх таємниця, його не шукав. Узагалі, в останні дні старався до тих подій у думках не повертатися, тішив себе тим, що вздоровлення Валиного батька було реальним, а для свідків – переконливим. Отож докори сумління до певного часу його обминали.
         — От і чудово! – вигукнула медсестра, не обурюючись, що побачила хворого не в ліжку. – Андрій Юрійович прохав сповістити йому, як тільки вам стане краще.
         Віктор хотів заперечити, мовляв, він ще не готовий з кимось спілкуватись, але втямив, що не слід зволікати. Коли ввечері зайшов з пакетом пастор Андрій, хворий не відповідав на звичні в таких випадках запитання.
         — Краще розкажу, що̀ в цій клініці задумав, а згодом успішно здійснив…
         Пастор слухав, не перебиваючи, дивився у вікно, ніби розмірковуючи про події вчорашнього дня. Віктор іноді навмисно зупинявся, чекаючи від нього справедливого гніву, однак він довго мовчав уже після того, як оповідання скінчилося.
         — Ти, мабуть, заспокоював себе словами апостола Павла:
         «Чи облудно, чи щиро Христос проповідується…»
         — Це я й сказав Іванові, коли той сумнівався. Провинна лише на мені, його не слід докоряти, він не був тоді християнином.
         — Лікуйся, як випишуть, одразу їдь додому.
         — Тобто, не можу далі служити Богові разом з братом Михайлом. Мене взагалі слід відлучити від лона Церкви, на таке покарання я справді заслуговую, — ухвалив собі вирок «останній апостол».
         — Розшукаєш Івана, умовиш його переїхати до Столиці. В офісі поки житимете вдвох. А ще таке завдання: вивчити на пам'ять тридцять перший псалом. Бувай здоровий! – сказав пастор і пішов до лікаря, аби дізнатися, які ліки потребує хворий.
         Наступного дня Віктор розгорнув Біблію, що її приніс брат Михайло, і прочитав:
         «Блаже́нний, кому відпущені беззаконня, кому гріх закрито,
         блаженна людина, що Господь їй гріха́ не залічить,
що нема в її дусі лука́вства!
Коли я мовчав, спорохня́віли кості мої в цілоде́нному зо́йку моєму,
бо рука Твоя вдень та вночі наді мною тяжіла,
і воло́га моя обернулась на літню посуху!
Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї.
Я сказав був: «Признаю́ся в проступках своїх перед Господом!» -
і провину мого гріха Ти простив.
Тому кожен побожний відпові́дного ча́су молитися буде до Тебе,
навіть велика нава́ла води не дося́гне його!..»[77]
 
                            Частина тридцять друга
 
         Коли Віктор приїхав до рідного міста, йому не довелося розшукувати Івана: він підпитий сидів дома й, побачивши колишнього компаньйона, з лукавою посмішкою спитав:
         — О, а ти звідки взявся?
         Віктор розповів йому про знайомство з пастором, що прилетів з Америки, служіння на Майдані, несподівану зустріч з Валею, нещасний випадок на дорозі.
         — Нещасний випадок? Чи не Господня рука це зробила? – підняв свій перст і подивився вгору Іван.
         — Цілком вірогідно, адже все-таки наважився розкрити нашу аферу пастору Андрію.
         Іван глянув на стіл й, пересвідчившись, що пляшка порожня, сказав:
         — Тепер можна пити горілку не ховаючись, нам гаплик! Досить із себе святих удавати. Дай гроші, збігаю в кіоск, відсвяткуємо повернення до химерного світу!
         — Пастор Андрій наказав знайти тебе й запропонувати поїхати до Столиці, де ми знов служитимемо Богові. Я пам’ятаю, як ти мучився, згадуючи те обдурювання.
         «Коли ми визнаємо свої гріхи, то Він (Господь) — вірний та праведний, щоб гріхи нам простити та очистити від усякої неправди»[78].
         Іван замислився.
         — Ще трохи, і я б загинув. Не під час стрілянини чи бомбардування на сході країни, а тут, у власній квартирі, от у чому нісенітниця! Велика наруга на всю Церкву була б, коли закопували б мене в яму, як останнього п'яницю. Збирався податися в село, щоб у бабиній хаті скінчити життя.
         — Отже, відходь, не пий навіть пива. У Столиці нас чекають великі справи. «Ми — Його тво́риво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували»[79].
         — Бог мені допоможе. Стримаюсь! – запевнив свого брата Іван.
         — Мені треба вирішити ще одну справу. Зайду до тебе ранком, а ввечері, якщо почуватимешся добре, сядемо в поїзд. Слід скоріше покинути місця, що нагадують минуле…
         Валю мусив він чекати біля під’їзду, батько й донька, імовірно, того вечора були в Молитовному домі. Раптом ще здалеку впізнав він дівчину, що йшла з молодим хлопцем, котрий розповідав їй якусь цікаву історію. Першою Вікторовою реакцією було бажання швидко піти геть, однак Валя встигнула помітити його й зупинилася. Щось сказала супутникові, прихильно дозволила йому поцілувати в щоку й стояла на місці, ждучи, поки той сяде в тролейбус. Повільно підійшла до Віктора й сказала:
         — Того дня я мріяла, що ти так само стоятимеш коло вагона, а я дивитимусь на тебе через вікно. Однак ти злякався, не прийшов, на зважаючи на те, що обіцяв. Це мене вразило настільки, що, повернувшись додому, піддалася на вмовляння мого залицяльника з коледжу. Тепер, як бачив, зустрічаюсь із ним.
         — Виявляється ти нічого не знаєш!.. Справді, хто тобі міг повідомити, ніхто не припускав, що в нас накреслюються не тільки дружні стосунки.
         Віктор розповідав, Валя ж, схлипуючи, увесь той час не наважувалася поглянути на нього.
         — Ця прикра подія не була випадковою, а чому, іншим разом розповім. Інколи своїми неправильними вчинками ми примушуємо страждати, не лише ближніх, а й дальніх… І як далеко зайшли ваші стосунки?
         — Спересердя звичайно, але обіцяла вийти за нього заміж. Наступного тижня планували піти в загс і подати заяву, — призналася Валя.
         — Я не хочу заважати вашому щастю…
         ­ — А я не бажаю все життя мешкати з нелюбим чоловіком! — зупинила вона Віктора. – Ось і батько з церкви повертається. Може настав час про все йому розповісти?
         — А як з твоєю обіцянкою?
         — То̀му хлопцеві я не складала обітниці. Після того як розповім, що сталося, відпустить мене з миром. Він шляхетна людина…
         — Я не заперечую, — сказав Сергій Борисович. – Однак, Валю, добре подумай, чи зможеш стати йому помічницею? Віктор присвятив себе служінню Богові, а це означає, що безхмарного щастя не дожидай. Він  не з тих, що намагаються служити двом панам, тому не розраховуй на скарби, котрі на землі, «де нищить їх міль та іржа, і де злодії підко́пуються й викрадають»[80].
         — Про це вже розмірковувала, тому не відступлюся, як прийдуть випробування, — впевнено сказала Валя.
         — Нехай буде за словом твоїм…
 
                                      Частина тридцять третя         
        
         Повернувся Віктор до Столиці з чудовим настроєм. Ще кілька днів тому вважав, що мрії про чудове сімейне життя з благочестивою християнкою виявилися марними. Тепер чекав на дзвінок Сергія Борисовича, він обіцяв домовитися з працівницею загсу, аби його з Валею розписали через три тижні в день народження нареченої. Крім того натякав, після того як офіційна частина скінчиться, орендує в Столиці квартиру та буде оплачувати її. Тобто, складалось усе напрочуд добре, однак належало ще отримати благословення пастора Андрія. В Сполучені Штати Америки він збирався летіти через три доби, отож Віктор планував поговорити з ним напередодні від’їзду.
         — Є нова справа! — сказав пастор, коли ввечері зайшов до офісу. – Зазвичай називають її благодійною, насправді вона Божа. Адже через пророка Господь заповідав:
         «Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте милість сироті, за вдову заступайтесь!»[81]
         — Там, де я воював, тих дітей, чиї батьки загинули, тепер багато, — зідхнув Іван. – Ми їх, безперечно, підгодовували, вітчизняні та іноземні місії їм допомагають, пропонують їхнім родичам, аби ті відпустили сиріт до чудових шкіл-інтернатів. Проте діти їхати категорично відмовляються: свобода для них над усе.
         — Отож у дитбудинку тобі буде не важко налагодити з ними контакт. Щодо тебе, Вікторе, мені складно що-небудь порадити. Проповідувати дітям, та ще сиротам, це не дорослих на добрий розум наставляти.
         — Може їм вірші почитати? – запропонував Віктор. – У мене є збірки християнських поетів.
         — Так і зроби. Після того як розкажеш, у доступній формі прокоментуєш, — погодився пастор. – Однак, якщо Сам Дух Святий не керуватиме вами, то нічим не відрізнятиметеся від так званих патріотів, що мають одну ціль: прославити власне ім’я, а згодом нагадати про свої пожертви під час виборів.
         — Брат Михайло з братами-музикантами встигнуть потрапити в дитбудинок на служіння? – спитав Віктор. — Адже їх запросили виступити у Львівській консерваторії.
         — Вони вже готуються, розучують псалми для дітей. Зранку в неділю приїдуть, а після обід приєднаються до вас. Дитбудинок за 30 кілометрів від Столиці, директор вас чекатиме о пів на четверту, — як досвідчений місіонер, пастор американської церкви Андрій розрахував майже все по хвилинах.
         «Отже, нам у четвер ніхто не заважатиме поговорити про моє одруження», — сам собі сказав майбутній наречений.
         — До мого відльоту, напевно, уже не зустрінемося. Хоча… мене запросили проповідувати сьогодні в Дарниці. Приходьте й ви, як матимете бажання, — завершив розмову пастор і підвівся, для того щоб помолитися з братами.
 
                                    Частина тридцять четверта
 
         У християнському центрі пастор Андрій проповідував після виступу церковного хору:
         — В Антіохії, що колись була столицею Сирійського царства, пророкам і вчителям місцевої громади християн Дух Святий сказав:
         «Відділіть мені Варна̀ву й Савла на справу, до якої Я покликав їх!»
         Отож не через власні примхи апостол Павло зі своїм співробітником пустився в першу місіонерську подорож до Малої Азії[82]. У Лікао̀нському місті Лі̀стра проживав чоловік, що був хворий на ноги. Він уважно слухав апостола, аж раптом Павло гучним голосом йому сказав:
         «Устань на ноги свої!»
         Тієї митті той чоловік піднявся й ходити почав! Пророк Ісая ті дивні події передбачив:
         «Тоді-то розплющаться очі сліпим,  і відчиняться вуха глухим, тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик, бо во̀ди в пустині заб’ють джерелом, а в степу – потоки!..»[83]
         Побачивши, що Павло вчинив, люди піднесли свій голос, говорячи по-лікао̀нському:
         «Боги в людській подобі зійшли до нас!»
         Мешканці Лікао̀нії не чули ні про Єдиного Ізраїлевого Бога, ні про Його Сина Ісуса, що став Спасителем усіх народів, ні про ворога людського – диявола. Вони вклонялися тільки численним богам, що жили, за їх уявленням, на найвищій горі Греції Олімпі. Верховним богом стародавніх греків був Зевс, а ві̀сником богів – Гермѐс. Отож Варна̀ву назвали Зевсом, тоді як Павла – Гермесом, бо він був головним промовцем. Жрець Зевса привів биків з вінками до воріт й хотів разом з народом принести апостолам велику жертву. Довідавшись про це, Варна̀ва й Павло роздерли одежу свою, кинулись між народ і закричали:
         «Мужі, що це ви робите?  Таж ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, щоб  відвернулись ви від цих ідолів та навернулися до Живого Бога! Це Він створив небо, землю, море і все, що в них є», — говорячи так, вони ледве спинили народ, щоб їм не приносили жертви…
         Аж тут з  Антіохії  Пісіді̀йської та з Іко̀нії поприходили юдеї й, підбуривши натовп, камінням побили Павла. Потім виволокли апостола геть за місто, припускаючи, що він помер. Однак, коли учні обступили його, Павло встав і повернувся до міста, доводячи цим, що ніякі перепони  не можуть завдати поширенню Доброї Новини. Чим більше  вороги будуть гнобити Христових учнів, тим очевидніше Господь захищатиме своїх послідовників, а це й у XXI столітті слід узяти до відома!
         Павло брав активну участь у побитті камінням Стефана, отож бумерангом вернулося йому те, що він сам учинив. Згодом апостол визнав цю істину:
         «Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне, а хто сіє для ду̀ха, той від духа пожне життя вічне»[84].
         Господь зберіг йому життя, щоб він виконав справу, до якої покликаний був. Коли ставало нестерпно, Павло волі̀в за краще померти та бути навіки з Христом, однак бажання послужити юдеям і язичникам через проповідь Євангелія перева̀жило:
         «Для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання. А коли життя в тілі – для мене плід діла, то не знаю, що вибирати. Тя̀гнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрі́бніше ради вас»[85].
         На жаль, сучасні мешканці землі воліють уникати труднощів, прагнуть розміреного життя, зупиняються перед невідомим, з тієї причини не здатні до рішучих дій, а згодом, у кращому випадку, нарікають на долю. Зазвичай у всіх негараздах обвинувачують владу, паплюжать співробітників, котрі більш вдало скористалися слушним моментом. Рвуть своє серце, як бачать сусіда, що має чудовий будинок, вірну дружину та слухняних дітей. Коли ж раптом з’являється нагода вико̀нувати справу, до якої покликав Господь, шукаємо приводу, аби й далі тримати синицю в долонях, спостерігаючи за вільним польотом журавля.
         «Кликав вас, та ви відповіді не дали, говорив був, але ви не чули й робили лихе́ в Моїх очах, і чого́ Я не хотів, вибира́ли собі»[86], — сказав Бог через пророка.
         Отож не слід крушитися, з озлобленим серцем питати:
         «Де ваш Бог? Ідуть війни, гинуть діти, і кінця-краю цим нещастям не видно!»
         Ісус попереджав:
         «Від споку́с горе світові, бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї прихо́дить спокуса!»[87]
         Відповідного часу отримаємо справедливу заплату за вчинки свої ще тут, на землі. Будьте певні, правда переможе! Проте нехай кожен замислиться, яку особисту нагороду отримає він, коли стане перед Божим престолом?
         Пастор Андрій, як то було на Майдані, не заклѝкав до молитви, однак ще довго стояв, чекаючи тих, що захочуть звернутися до Го̀спода, аби звідти їм піти Божими дітьми…
 
                                         Частина тридцять п’ята
 
 
         Ранком стук у двері сповістив, що люди, котрі лягають спати вчасно, уже давно прокинулися й вирішують нагальні справи. Побачивши на порозі Валиного батька, Віктор навіть не встиг здивуватися. Коли ж його мозок потроху ставав чутливим і зрештою отримав здатність чітко й ясно працювати, він помітив, що гість принаймні на обличчі не виказує радості.
         — Вітаю вас, Сергію Борисовичу! Що трапилося? – спитав гаданий зять.
         — Те, що, на мою думку, і повинно було скоїтися. Ще до знайомства з тобою Валя влітку тиждень відпочивала з подругами біля моря. Там познайомилися з французьким туристом. П’єр, так він назвався, тоді був одруженим, це не приховував, навіть показав донці фото, де він зі своїми дітьми. Отож на інтимні стосунки з Валею чи з іншою жінкою він не розраховував. Валі з дитинства подобались екстремальні види спорту, уже в сьомому класі наполягла, щоб купив їй мотоцикл. Правда, через рік після аварії, пролежавши місяць у лікарні з поламаною ногою, від того захоплення відмовилася.
         Виявилося, що П’єр – альпініст, із запалом розповідав про свої відчуття, коли стояв на верховині гори. Одно слово, Валя ще тоді звабилась тим чоловіком, хоча жодних планів щодо нього не будувала. Іноді він писав їй листи, і ось…
         — Він до неї приїхав? – здогадався Віктор.
         — Став бідкатися, що дружина йому зрадила, переїхала в Англію, де мешкає тепер з пристаркуватим, але заможним лордом. Коли взнав, що Валя скоро одружується, не знітився. Позавчора купив їй квиток на літак до Парижу, лишив 200 євро на кишенькові витрати й сказав, що ждатиме її в аеропорту.
         — Вона вже за кордоном?
         — Сьогодні рано-вранці вони разом вилетіли. До останньої митті сподівався на те, що передумає, пригадає обіцянку, котру дала перед Богом, але… Їхав з аеропорту й вирішив завітати до тебе.
         Деякий час вони обидва мовчали.
         — Я людина вразлива, — зрештою мовив Віктор, — беру близько до серця, коли чинять зо мною підступно, однак чомусь зараз немає бажання згадувати Валю лихим словом. І не тільки тому, що Ісус так навчав:
         «Не судіть, щоб не судили й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осу́джено; прощайте, то простять і вам. Давайте — і дадуть вам; мірою доброю, нато́птаною, стру́снутою й перепо́вненою вам у подо́лок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відмі́ряють вам!»[88]
         Для неї я був мужнім чоловіком, котрий наважився піти проти законів цього світу, її вразило, що після моєї молитви, ви в прямому сенсі стали на ноги, хоча за всіма прогнозами лікарів такого статися ніяк не могло! Служіння Богові деякою мірою вона розглядала, як захоплення, котре небезпечне, вид спорту, у котрому постійно треба ризикувати. Жага адреналіну в певний час обертається в апатію. У такому стані людина зраджує й собі, і тим, що з нею поряд. Не живе Дух Святий в її серце, не народилася вона ще згори.
         — Дякуй Богові, що виявлено тобі це сьогодні, до заручин. Багато хто втрачав потяг до служіння одразу після того, коли розлучення руйнувало близькі стосунки з Христом… Як думаєш, що̀ далі слід тобі робити? Що апостол Павло написав з цього приводу?
         — Віктор розгорнув Новий Заповіт і прочитав уривок з листа до Филип̀ян:
         — «Браття, я не вважаю, ніби досягну́в. Та тільки, забуваючи те, що поза́ду, і спішачи́ до того, що попе́реду, женуся до мети за нагородою високого Божого по́клику в Ісусі Христі!»[89]
         — Отож так і чини…
 
Частина тридцять шоста
 
         Навесні Віктор у офісі знову мешкав один, Івана, як обіцяли, улаштували на роботу диспетчером комунального господарства, де він отримав службове житло. Чергував добу через три, отож читати Біблію й молитися Іван мав можливість і на роботі. Вільний час використовував для служіння Богові, через це у вівторок, коли Михайло збирав євангелізаційну команду, до офісу прийшов першим.
         — Усе хотів, Вікторе, тебе спитати. Якби от Ілона раптом приїхала з окупованої території до Столиці й запропонувала тобі почати разом нове життя, ти погодився б? – спитав Іван якомога м’яко, аби товариш повірив, що він з нього не глузує.
         — Вона не здатна до рішучих дій, — не обурившись, відповів Віктор. – Мені, звичайно, слід за неї молитися. Однак цю жінку викреслив зі своєї пам’яті, будь-яка згадка про Ілону рве моє серце, тому не говори більше на цю тему. А от Валя… навпаки, у моїй середині не викликає жодних негативних чи позитивних емоцій… З якого дива ти раптом вирішив пофантазувати? Маєш ліричний настрій?
         — На жаль, він зараз у мене суто реалістичний. – Іван витримав паузу й, не дивлячись співрозмовникові в очі, промовив: — Дзвонив Єгор, з котрим ти на той бік ходив. Якось він чергував на блокпосту, несподівано побачив Дмитра, а також бабусю, котрій його друг за цінну інформацію два мандарини подарував. Безперечно, підійшов до них, так вона без запитань розповіла наступне:
         «Того дня Ксенія Петрівна поїхала отримувати пенсію разом з внучкою, бо перед тим стан її здоров’я значно погіршився. Могла б, звичайно, дати картку Ілоні, але цілком імовірно, саму б її не пустили. У банкоматові гроші скінчилися, мусили чекати до самого ранку, аж тут почався обстріл. Снаряд улучив в приміщення, де вони ночували. Ксенія, котру знала з дитинства, загинула, Ілона ж дивом лишилася неушкодженою. Від такого потрясіння вона враз змарніла, з дому майже не виходить. Тепер її матір іноді в неї гостює. Боюся, щоб не наклала на себе руки, у такому стані на самоті багато хто не витримував…»
         Віктор, приголомшений, довго мовчав, потім мовив те, що перше спало на думку:
         — Сьогодні ж увечері потягом, а потім машиною поїду на схід до Єгора. Умовлю його, аби ми вдвох за допомогою Дмитра пробралися до Ілониного будинку. Конче необхідно її звідти забрати, інакше й справді станеться лихо.
         Іван устав, поклав на Вікторове плече руку:
         — Я припускав, що ти пориватимешся негайно вирушити в небезпечну подорож, для того щоб допомогти тій, котру кохав. Сумнівався, чи взагалі повідомляти тобі, що скоїлось. Коли вже так, лишайся в Столиці, поїду я, погодься, мені з Єгором значно легше буде владнати цю справу. Твоє діло – молитися, щоб Господь беріг нас. Проте, найголовніше, аби ми з власної волі не робили що-небудь.
         — Згоден. Тепер слід думати не за особисте, а про те, щоб спаслася Ілонина душа. «А Господь, Він Той, що піде перед тобою, не полишить тебе й не покине тебе, не бійся й не лякайся»[90].
         Іван подався на залізничний вокзал по білет, тоді як Віктор поїхав на берег Дніпра. Там знайшов безлюдне місце, розгорнув Біблію й словами царя Давида звернувся до Господа:
         «Чую багато шепта́ння, страха́ння навко́ло, як змовляються разом на мене. Вони замишляють забрати душу мою, а я покладаю надію на Тебе. О Господи, я кажу́:
         «Ти — мій Бог!»
         У Твою руку кладу́ свою долю, Ти ж ви́зволь мене від руки ворогів моїх і моїх переслі́дників! Хай засяє обличчя Твоє на Твого раба, і спаси мене в ласці Своїй. Господи, щоб не бути мені посоромленим, що кличу до Тебе!»[91]
         Минуло три дні, Іван не телефонував, Віктор став хвилюватися вже за нього. Тепер у полоні чимало вояків, що туди потрапили під час бою або ж, опинившись в оточенні, мусили здатися. За наших часів – це не ганьба, посоромлені будуть ті, що сприяли стражданням і молодих і старих по обидва боки так званої лінії, яка розділила колишніх братів. Іван і Єгор – не розвідники, аби вивідати, наприклад, розташування ворожих батальйонів, це завдання покладено тепер на безпілотну авіацію. Отож, якби їх справді спіймали, то згодом неодмінно відпустили б: прагнення знов поєднати закоханих цінувалося під час усіх воєнних конфліктів.
         Однак друзями рухав не романтичний порив, імовірно, саме з цієї причини Віктор зустрів Ілону на п’ятий день. На вокзалі біля потяга вже не молоді чоловік і жінка лише дивились один на одного, не наважуючись зблизитися. Він, через те, що, як Божий слуга, старався привселюдно не виказувати свої почуття, вона, бо вважала себе винною.
         — Нещодавно до мене телефонував Михайло, — повідомив Іван, — тож їдьте до нього додому, а я — у свою контору. Начальник мій ві̀дає, де знайти для Ілони пристойне житло.
  
                                        Частина тридцять сьома
 
         Через два тижні в уста̀лений день зборів євангелізаційної команди, брат Михайло промовив:
         — У суботу ввечері їдемо на південний захід. Там, у провінційному містечку головою районної ради обрано нашого брата в Христі. Фермер сільського господарства, що на тій території, зробив добру справу: за його кошти біля міської школи збудували спортивний майданчик за європейським стандартом. У неділю врочисте відкриття, отож брат Степан запросив нашу команду для того, щоб заспівати гостям кілька псалмі̀в. Ти ж, Вікторе, приготуй промову, природно, так щоб ніхто не міг нам закинути, ніби ми приїхали наставити мешканців міста на праведну путь… Як себе почуває Ілона? Санаторій недалеко, туди з приміського вокзалу ходять електрички, мабуть, до неї частенько навідуєшся?
         — Майже кожного ранку. Отож мусив змінити режим, тепер лягаю спати вчасно. Безперечно, їй значно краще. Стараюсь сестру Ілону переконати, що нервову систему здатен відновити лише Господь. Тому ліки ліками, а вся надія на Творця.
         — «Тільки в Богові заспокоюється душа моя, від Нього спасіння моє! Тільки Він моя скеля й спасіння моє. Він тверди́ня моя, тому́ не захита́юся більше!»[92] Щоб і нам не хитатися, коли негадані випробува̀ння приходять, — мовив Михайло й зробив об’яву: — Завтра о сьомій вечора репетиція…
         Як і належить у таких випадках, директор школи, а потім вчителі й учні захоплено розповідали про те, що тепер, завдяки увазі районної ради до молодого покоління, аж з обласного центру приїздитимуть змагатися до їхнього провінційного міста. Пролунала пропозиція, щоб на сучасному майданчику провести першість країни з гирьового спорту. Далі співали аматорські колективи, діти декламували віршики, християнська група виконала перші два псалми. Лише після того до мікрофону підійшов брат Віктор:
         — «Усякий дім хтось будує, а Той, хто все збудував, то Бог!»[93] — цим біблійним текстом почав він промову, проте не вказав назву книги, номерѝ розділу й вірша.
         – Імовірно, ви чули про Вавилонську башту, її залишки археологи шукають досі. Ту споруду будували люди, що мали одну мову, так само була в них спільна мета: збудувати башту вершиною до неба, і все для того, щоб учинити власне ім’я. За таку бундючність Господь змішав їхні мо̀ви, а тих людей розпорошив по всій поверхні землі. Гірше, коли сусіди розмовляють схожими мовами, один одного чудово розуміють, проте, як перший каже «голено!», то другий неодмінно у відповідь: «стрижено!», і навпаки. Приходить година, і спільний дім, що разом вони будували, раптово руйнується, а потім 100 років і далі сваряться між собою, доводячи провинну іншого. Бо не вміють прощати, не здатні любити навіть ближнього, що̀ вже казати про ворогів! Нехай же на цьому спортмайданчику поправді завжди перемагає дружба, навіть якщо твій супротивник співає, танцює, декламує не так, як подобається тобі. Треба для цього лише одне: виконувати заповіді Божі, їх ви чули з дитинства. Тоді звершиться те, що сказав Ісус:
         «Кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І ли́нула злива, і розлили́ся річки́, і буря зняла́ся, і на дім отой кинулась — та не впав, бо на камені був він заснований!»[94]
         Виступ завершився співом псалму, котрий Михайло виконав без акомпанементу.        
         Під час святкового обіду, куди школярів завбачливо не запросили, аби вони не спостерігали дивних речей й не чули непристойні вигуки, що виходили з уст впливових і поважних у районі службовців, брат Степан підійшов до друзів.
         — Даруйте, бенкету з алкогольними напоями уникнути було неможливо: народні традиції, як усюди, шанують тут свято.
         — Гарно вже те, що здогадався застелити нам стіл у відгородженому місці, — подякував Михайло. — Хоча тости, у тому числі на твою честь, звучали доволі голосно, цікаво б було поглянути на цю компанію години через дві! Однак ми вирішили зараз піти на ставок, сподіваюсь на початку квітня там ще не купаються.
         Голова райради посміхнувся:
         — Якби водосховище було поряд з рестораном, залізли б туди й у березні. Такі прецеденти в жіночий день у нас часто трапляються!.. Знаю, що хочеш спитати: «Ти – християнин, активно служив Богові, тебе планували рукопокласти в пастирі. Як тоді почуваєшся в цьому середовищі?»
         — Зважаючи на високу посаду, стикатися з таким неподобством доводиться вам мало не щодня, — сказав своє слово Іван, звертаючись до владного брата на «ви».
         — Краще спитаю я інше: фермер, що зробив благородний жест, тепер очікує від районного начальства особливого сприяння у терміновому вирішенні його проблем? – поцікавився Михайло.
         — Уже сьогодні, — признався Степан, — він натякнув, що санстанції, котра повинна завітати до нього наступного тижня, не годиться дуже ретельно перевіряти корівники. Отож на сесії, що відбудеться в понеділок, мені слід порадити головному лікарю, за сумісництвом депутатові, не заважати добродійнику виконувати важливу справу: забезпечувати місцеві магазини молочною продукцією.
         — Не обов’язково якісну, — додав Віктор.
         Проте клавішник Богдан не підтримав напівжартівливу бесіду:
         — Мій молодший брат в дитячому садочку отруївся йогуртом. На думку лікарів, Сергійко вижив дивом. Моя мама від психологічної травми не оговталась до сих пір…
         Виникла пауза. Брат Степан, він же голова райради ніби самому собі сказав:
         — Таких випадків, що я свідомо йду на компроміс, уже достатньо. Мені не під силу що-небудь змінити.
         Михайло розгорнув Новий Заповіт і прочитав:
         — «Хіба з одно́го отвору виходить вода солодка й гірка́? Хіба може, братѝ мої, фі̀ґове дерево родити оливки, або виноград — фіґи? Солодка вода не тече з солонця́»[95].
         Певен, що ці вірші ти добре знаєш. Чини так, як наказує серце, у якому проживає Дух Святий. Немає жодного сумніву, що тоді довго на своїй посаді не втримаєшся, переоберуть достроково. Однак, «яка ж ко́ристь людині, що здобу́де ввесь світ, але душу свою занапа́стить? Або що́ назамі́н дасть людина за душу свою? Бо хто буде Мене та Моєї науки соро́митися в роді цім перелю́бнім та грішнім, того посоро́миться також Син Лю́дський, як при́йде у славі Свого Отця з анголами святими». [96]
         Степан нічого не відповів. Увечері його службова машина приїхала до єдиного в місті готелю, але черговий повідомив, що столичні гості до вокзалу подалися пішки…
 
           Частина тридцять восьма
 
         Наступного дня, гуляючи берегом Дніпра, що неподалік санаторію, Віктор говорив, Ілона ж мовчки слухала, іноді весело поглядаючи на нього. Коли розповідь про вчорашнє служіння в південно-західному краю скінчилася, Віктор промовив:
         — Потім я у Михайла спитав:
         «Ти маєш приклад християнина, котрий, ставши політиком, утримався від спокус влади та можливості отримувати гроші за ті справи, які він має виконувати без усякої винагороди? Адже звідки, навіть в держслужбовців, що відвідують церкву, з’являються будинки, дачі, круті машини?»  Він лише похитав головою й нічого не відповів.
         — До тебе, Вітю, не приходять з подарунками та безплатними путівками, для того щоб твоя сім`я шикарно відпочила хоча б на Середземному морі. Твоїм дітям не пропонують навчатися за кордоном. Можна відмовитись раз, два, а потім… Або ти з ними, або вони проти тебе.
         — Мої сини тепер з батьками колишньої дружини в Мадриді проживають. Торік іспанське громадянство отримали… Ти маєш рацію. З цього приводу Ісус сказав:
         «Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкида́є. Тому́-то кажу́ вам: усякий гріх, навіть богознева̀га, про́ститься лю́дям, але богозневага на Духа не про́ститься!»[97]
         Можна помилятися, — розмірковував Віктор, — навіть згрішити, Бог піднімає, і праведник далі йде вперед. Однак, як тільки нечистий дух користолюбства оволодіває людиною, Божа присутність відходить від неї. Дух Святий, будучи зневажений, коли в буквальному сенсі Його вага в середині того чоловіка стає мінімальною, Він уже не може привести до покаяння за скоєний гріх.
         — Важко бути повноцінним християнином, — визнала Ілона.
         — Осягнувши, що на цій землі ми приходьки, а наша вічність з Богом у Новому Єрусалимі, не важко долати спокуси.
         — Тільки, будь ласка, не смійся! — мовила Ілона, зупинившись біля високого дерева й поглянувши вгору. — Якщо Ісус прийде прямо зараз, чи будемо ми в тому небесному місті чоловіком і жінкою?
         Віктор знітився, але згодом впевнено сказав:
         — Через п’ять днів в тебе кінчається путівка. Отож, чи згодна ти стати моєю дружиною?         Якщо так, після бесіди з пастором Андрієм, підемо подавати заяву до загсу.
         — Цікаво, звичайно… Виявляється, років двадцять тому ми були, не знаю, як правильно сказати…
         — Блудниками. Те все позаду. Не варто згадувати гріх, у якому ми покаялися того самого дня, коли ти приїхала зі сходу. Господь добрий і милостивий. Однак спочатку послухай, що трапилось, — і Віктор  нарешті наважився розповісти про Валю…         
         — Вона не кохала тебе. Будь певний, зо мною ти не страждатимеш. Стану тобі вірною дружиною! — сказала Ілона. — Я вже навчилася цінувати те, що подаровано Богом…
 
                                      Частина тридцять дев’ята
 
         Минуло два місяці. Почувши в суботу ввечері телефонний дзвінок, Віктор не здригнувся, хоча в той день жодна людина не насмілилася тривожити їх спокій.
         — Є, брате Вікторе, важлива справа, — сказав пастор Андрій. – На приміському вокзалі сідайте на електричку, що прямує до Ірпеня. Ждатиму вас на пероні.
         Не маючи звички ставити зайвих запитань духовному наставникові, Віктор промовив:
         — Як ми вже сядемо в третій з голови вагон, дам знати. Чекайте на СМС-повідомлення: стук коліс, гучні голоси пасажирів, а ще поганий зв'язок не сприяє приємній розмові. Отож мене дуже дивує, коли хто-небудь усю путь тримає мобілку біля вуха. До зустрічі!
         — Це ти з пастором говорив? – спитала Ілона, після того як чоловік поклав планшет на стіл.
         — Так. Ти вже даруй мені, не спитавши твоєї згоди, сказав, що приїдемо вдвох.
         — Не згадав навіть мого імені, обмежився словом «ми». Я тобі не дорікаю! – весело додала Ілона, угледівши незадоволення на Вікторовому обличчі. – Так і треба:
         «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом»[98] .
         Цей вірш прочитав брат Михайло на нашому весіллі. Його ти, немає сумніву, знаєш на пам'ять, отож не звернув на це особливої уваги, а я от ще довго над ним розмірковувала.
         — Божий задум в Едемському садку тоді був нам неві̀даний, думаю, саме з тієї причини, як привіз тебе зі Столиці, у нас так нічого й не склалося, — пригадав Віктор.
         — І ти, і я різними шляхами знов повернулися сюди, щоб жити… — Ілона знітилась і поглянула на чоловіка.
         — Поки в офісі, однак через тиждень переїдемо в орендовану квартиру.
         — Я знала, на що̀ йшла, — чітко мовила Ілона. — Ще тоді, як з твоїми друзями їхала звідти, де війна, розуміла: спалюючи мости, можу опинитися без даху над головою. Тепер-то знаю, у будь-якому разі, ви, як християни, не кинули б мене напризволяще.
           — Раніш тобі міг би сказати: «у гіршому випадку повернемося до мого міста, де мешкатимемо у власній квартирі». Тепер ці слова «у гіршому випадку» стараюсь не вживати. Господь покликав на служіння, читаючи послання до Філядельфі́йської Церкви[99], збагнув, що деякі рядки стосуються також мене. Послухай:
         «Оце каже Святий, Правдивий, що має ключа Давидового, що Він відчиняє — і ніхто не зачинить, що Він зачиняє — і ніхто не відчинить. Я знаю діла твої. Ось Я перед тобою дверей не зачинив, і їх зачинити не може ніхто. Хоч малу маєш силу, але слово Моє ти зберіг, і від Йме́ння Мого не відкинувся». І далі: 
         «Я прийду́ незабаром. Тримай, що́ ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав. Переможця зроблю́ Я стовпом у храмі Бога Мого, і він вже не вийде назовні…»
         — Тримай і мене, Вікторе, адже я ще духовно слабка. Хоча, з тобою мене ніщо не страшить, — Ілона притулилася до чоловіка, і вже до ранку їх ніхто не турбував…
         В електричці, Віктор, не хвилюючись, що хтось почує, пасажири й справді виявилися галасливі, дружині сказав:
         — Останні дві ночі ловив себе на думці, що мимоволі порівнював тебе з тією жінкою, котра була зі мною двадцять років тому.
         — І як? – хитрувато спитала Ілона.
         — У тім-то й справа, що ніяк! Таке враження, в інтимному плані ніколи не знав тебе.
         — Ми дійсно в цьому сенсі, ніби незаймані, — погодилася Ілона.
         — Це вірна ознака того, що Господь нас відродив, — мовив Віктор і подивився у вікно. – Наступна станція – Ірпінь, тож ходімо ближче до виходу…
         Двокімнатна, але простора з великими стелями, квартира була заповнена старовинними меблями. Усе свідчило, тут мешкало не одне покоління. Пастор Андрій на кухню не запрошував, чай, печиво, бутерброди, тобто те, що в багатьох країнах зветься сніданком, господар приніс і поклав на стіл у бі̀льшій кімнаті й запросив чоловіка та жінку до молитви.
         Під час трапези мовчали, ніби в найкращих домах старовинної Англії, що для Ілони було в дивовижу. У їхньому краї за столом зазвичай емоцій не стримували. Зрештою жінка спитала:
         — Це квартира ваших батьків?
         — Майже вгадала! Тут жила сім`я мого прадіда! Він увірував в  Ісуса ще до Другої світової війни. В окупації його призначили дияконом знов відкритої церкви, котру закрили були задовго до приходу німців. Таким способом окупанти загравали з місцевим населенням, однак більшість віруючих не сприймали це за щире золото. Коли німці відступали, Дім молитви спалили, аби нове райкомівське начальство не використало його, як склад для білизни чи овочів.
         — Вашому прадідові ймовірно закинули співробітництво з окупаційною владою? – припустив Віктор.
         — Так і сталося, — ствердив пастор. – Його та пресвітера засудили до 15 років таборів, покарання відбували в Якутії, що для мешканців Східної Європи страхітливе випробування. Однак Бог їх зберіг, амністували братів в 1953 році після смерті «вождя всіх народів».  Його наступник вихвалявся показати світові останнього в Радянському Союзі віруючого, але не може Господь бути осміяний! Комуністична ідеологія урешті-решт зазнала поразки, гоніння ж лише зміцнили християн.
         — Тепер конституція гарантує свободу віросповідання не тільки на папері, — зазначила Ілона.
         — Хочеш сказати: «Не все так погано в нашому спільному домі!» — з деякою іронією сказав господар. – От тільки багацько віруючих в Ісуса, що страждали  в радянські часи, не встояли перед спокусами, що разом з уявною свободою прийшли в цей світ. Досить про неприємне, адже не з цього приводу вас запросив. Якось Петро сказав Ісусові:
         «От усе ми покинули та пішли за Тобою слідом».
         Що Він йому відповів?
         — Я знаю, де цей текст в Новому Заповіті! — мовив Віктор, розгорнув Біблію, котра на видному місці в квартирах та будинках християн, і поклав перед дружиною:
         — Ось тут, будь ласка, читай.
         — «Поправді кажу вам: немає такого, щоб дім полишив, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька, або дітей, чи поля́ ради Мене та ради Єва́нгелії, і не одержав би в сто раз більше тепер, цього ча́су, серед переслідувань, домів, і братів, і сестер, і матері́в, і дітей, і піль, а у віці наступному — вічне життя. І багато-хто з перших стануть останніми, а останні — першими[100]».
         Чудова обітниця! – вигукнула Ілона.
         — Бог вірний у Слові Своєму, тому заохотив моє серце, щоб я сказав вам наступне: ця квартира вже кілька років пустує, бо перед від’їздом до Америки нам не вдалося її продати. Тепер утямив, чого саме так вийшло, хоча тоді нам конче потрібні були гроші. Лишайтеся тут. Завтра підемо до нотаріуса, я його попередив, тому документи на житло отримаєте того ж дня.
         Віктор принаймні зовні виглядав незворушним, немовбито від початку знав наміри пастора Андрія. Ілона ж з деякою недовірою спитала:
         — Ви це серйозно? Місто недалеко від Столиці, тож коштує квартира чималі гроші!
         — Знову ж таки, що з цього приводу в Нагірній проповіді сказав Ісус? Подумай гарненько, цей вірш ти знаєш!
         — Так, пригадала:
         «Не клянись головою своєю́, бо навіть однієї волоси́нки ти не можеш учинити білою чи чорною. Ваше ж слово хай бу́де: «так-так», «ні-ні». А що більше над це, то те від лукавого!»[101]
         — Поки відпочивайте. Зібрання у помісній церкві опівдні, за вами зайде диякон Олексій. Мені ж слід повернутись і після служіння в нашій громаді вирішити деякі справи. Приїду завтра ранком першою електричкою. Те, що не люблю, коли мене проводжають або зустрічають, Віктор знає. З Господом! – попрощався пастор, як заведено в більшості християнських церков.
 
                                          Частина сорокова
 
         В офісі Івану довго чекати пастора Андрія не довелося, він зайшов, як попередив, рівно о шостій вечора. Сівши на канапу, спитав:
         — Що̀ найголовніше, котре сьогодні почув у проповіді? Не зазначив «у моїй», інакше через годину викинув би її зі своєї голови, як непотріб.
         Іван відповів, не замислюючись:
         — Ісус захистив від розлюченого натовпу схоплену в перелюбі жінку, а книжникам і фарисеям сказав:        
         «Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у те́мряві той, але матиме світло життя».[102]
         — Отже не все так погано, коли не я, Дух Святий тебе докоряє. Християни до чуток не прислухаються, розповідай сам, якщо маєш бажання.
         — Уперше Оксану побачив три місяці тому на Майдані, коли побратими, родичі, друзі та випадкові перехожі прощалися з її чоловіком. Привезли його в закритій труні: волонтери зайшли тіло через два тижні, після того як він загинув. Можливо, не слід було б бути на поминках після поховання, однак думаю, що не годиться ламати стосунки з військовими товаришами, з цієї причини погодився поїхати в Бучу на 9 і 40 днів. Там Оксана з дворічною дитиною жила зі свекрухою; тепер — у Столиці: як удові̀ загиблого воїна, їй дали однокімнатну квартиру. Допомагав перевозити речі, таким чином з’явилася можливість познайомитись із нею ближче. З того часу іноді до неї приїздив у гості, свідкував про моє навернення, читав Новий Заповіт, однак відчував, Оксана чекає насамперед мене самого, а не моїх  проповідей. Її донька Софійка прийняла мене чудово, усе сприяло, що ми покохаємо один одного. Так кінець кінцем і сталося. От тільки ходити на служіння в церкву вона категорично відмовлялася, лише згодом утямив, чому.
         — Через це ти вважав за краще нікому не розповідати про свої відвідини? — спитав пастор.
         — Так, адже не кожен повірив би, що я не маю з нею інтимних стосунків. Справді, від початку дав Оксані зрозуміти: для мене блуд – смертний гріх, тому тримався на відстані в прямому й переносному сенсі. Урешті-решт наважився запропонувати їй вийти за мене заміж. Вона дала згоду, але за умови, що ми…
         — «Не будемо розписуватися, житимемо в цивільному шлюбі», — допоміг Іванові пастор. – Оксана має пільги на комунальні послуги, на доньку отримує від держави допомогу більшу, ніж повні сім`ї, а ще пенсію, як колишня жінка героя. Цього всього вона вмить позбудеться, як тільки стане законною дружиною іншого чоловіка.
         — Так, пастирю, я згодився й таємно переїхав до неї жити, однак…
         — «Немає нічого захо́ваного, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається, і не ви́йде ная́в»[103].
         Ти осмислюєш, що тепер я маю тебе зняти зі служіння в місіонерській команді, а також відлучити від нашої церкви? – намагаючись не гніватися, спитав пастор.
         — Це прописано в церковному статуті.
         — А якщо без статуту? Нехай нещасна жінка цього не розуміє, ти ж понадіявся на людську підмогу. Хоча, стоячи за кафедрою проголошуєш:
         «Господь — то мій Па́стир, тому́ в недоста́тку не буду!..»[104]
         Іван мовчав, очікуючи на остаточний вирок.
         — Спробуй усе пояснити Оксані, — зрештою спокійно мовив пастор Андрій, — послухає вона чи ні, а ти маєш сьогодні ж повернутися до службової квартири.
         — Я так і зроблю, — погодився Іван. – Зараз подзвоню, скажу, що приїду завтра ранком. У цьому випадку я буду рішучим.
         — У жодному випадку не слід іти на компроміс, це огидно перед Богом. Тому пророк Ілля сказав народові, що вклонявся бовванам[105]:
         «Чи довго ви будете скакати на двох галу́зках? Якщо Господь — Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал[106] — ідіть за ним!»[107]
         У четвер я лечу в Америку, що з тобою далі чинити, церковне зібрання вирішить без мене. Однак, якщо ти щиро розкаєшся, я перший клопотатиму, аби тебе й у церкві, і в служінні поновили…
         — Чого такий засмучений? – спитала Оксана, коли Іван з’явився ранком.
         — Відвезу доньку до дитячого садка, повернусь, розповім.
         — Добре, я тим часом приготую сніданок. А де всю ніч вештався, уже придумав, що збрехати?
         Іван не відповів, коли ж на кухні знов побачив Оксану, сказав:
         — Не марнуйся, сьогодні я навіть не обідатиму. Ходімо в кімнату.
         — Щось трапилося? – не на жарт злякалася жінка, котра вже звикла, до, як вона вважала, примх її гіркої долі.
         — Учора розмовляв з пастором. Йому вже все відомо, мене відлучають від церкви. Слід визнати, так і належить чинити, аби інші страх мали. Про це ще апостол Павло Тимофію писав[108].
         — І що тепер нам робити? – сполохнула Оксана. – Сподіваюсь, ти не кинеш нас із Софійкою? Вона тебе вже татом кличе!
         — Заспокойся, Оксано! Я тебе дуже кохаю, так само й дитина стала мені рідною, хоча по жилах її тече не моя кров. Однак такі наші стосунки абсолютно неправильні! Перед Божим престолом нам не виправдатись і в усьому великому місті не затаїтися:
         «Якщо заховається хто у криї́вках, то Я не побачу Його?» — говорить Господь. Чи Я неба й землі не напо́внюю?» — каже Господь.[109]   
         Це люди цього світу шукають шляхів, аби задовольнити свої потреби без зайвих зусиль. Потім вихваляються навіть тоді, коли доводилось зраджувати близьких людей, що їм надто заважали. Нам терміново потрібно подати заяву до загсу, поки ми не отримаємо свідоцтва про одруження, будемо жити окремо.
         — Гарно ти співаєш, попервах був поступливий! І що тоді? Будемо існувати на твою мізерну зарплату та ті гроші, що виплачуватимуть на дитину? Софійка вже не матиме статус сироти, батько якої загинув під час бойових дій! — обурилася турботлива матір.
         — Я вірю, що Господь нас забезпечить, не знаю, яким чином. Безперечно манна не падатиме зі стелі цієї квартири, — на мить став реалістом Іван, — але Він мені допоможе знайти пристойну  роботу…
         — Отже, ти нас лишаєш. Це та любов до ближнього, за котру ти мені з Біблії читав. Усі ви християни – лицеміри!
         — Зупинись! Не говори дурниць. Щоб згодом ще більш не кра̀яти душу. Особисто я нічого обіцяти тобі не буду. Знаю одне точно, якщо ти покладешся на Ісуса, то спокій прийде в твоє серце. Цілковита впевненість, що Його обітниці здійсняться… Завтра о дев’ятій ранку чекатиму біля під’їзду. Не забудь узяти паспорт .
         Оксана вже поривалася щось сказати, але Іван, не обертаючись, подався до виходу.
 
                                      Частина сорок перша
 
         Дарчу на квартиру пастор з Віктором та Ілоною дійсно оформили доволі швидко.
         — Отже ви з цього часу повноправні господарі цього помешкання, — констатував пастор Андрій, коли вони сіли за святковий стіл, на якому, щоправда, стояли лише консерви, солодкі напої та салати, котрі нашвидкуруч зробила жінка.
         Помолившись, сіли їсти, розмовляли про гарну червневу погоду та дитяче служіння, що в ньому церква мала намір задіяти сестру Ілону.
         — Можливо, це до речі… — стиха сказала дружина й поглянула на чоловіка. – Краще ти розкажи…
         Віктор повільно пережував салат, випив апельсиновий сік і промовив:
         — Ілона вагітна, однак лікар-гінеколог наполягає зробити аборт. Є загроза і їй, і дитині. Раніше вона не могла народити, це наслідки мого…
         — Нашого гріха, однак тоді, більше двадцяти років тому, ми про це не ві̀дали, — розділила провинну Ілона.
         — Як тепер нам діяти? — спитав Віктор. – Дружина відмовляється від цієї жахливої операції, ладна померти, аби остаточно не піти наперекір Богові.
         — З мого боку – це не безоглядний учинок, — додала жінка. – Занадто багато помилок зробила протягом безбожного життя, а ще… я не можу відмовитися навіть від одного шансу з тисячі, щоб народити дитину. Адже те, що вдалося завагітніти без допомоги ліків й усяких процедур, уже велике диво! А як потішиться моя мама, якщо взагалі колись побачу її, — укінець засмутилася жінка.
         — Це і є чи не найстрахітливіші наслідки цієї братовбивчої війни, коли бабуся не в змозі доглядати своїх онуків! — вигукнув пастор. — Не знаю, що порадити… Думаю, у цьому випадку переривання вагітності  не є гріхом.
         Далі чоловіки чекали, що скаже жінка.
         — Я вирішила остаточно, буду народжувати. Чи не ви навчали мене? Той уривок я на пам'ять вивчила:
         «І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей, що я наказую тобі сьогодні, то поставить тебе Господь, Бог твій, найвищим над усі народи землі. І при́йдуть на тебе всі оці благослове́ння, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого. Благослове́нний ти в місті, і благослове́нний ти на полі! Благослове́нний плід утроби твоєї, і плід твоєї землі…»[110]
         Віктор збагнув, що сперечатися з дружиною немає сенсу.
         — Колись, — розмірковував він уголос після паузи, — не існувало ультразвукового дослідження та інших приладів. Перед пологами навіть невіруючі сім`ї згадували Бога, а згодом дякували Йому. Як раділи їхні серця, що Він, ніхто інший, подарував їм нащадка! З далекого краю важко було повідомити про раптову хворобу батька чи матері, прогрес, яким пишається людство, сприяє передчасному страхові, котрий ранить, а то й убиває тих, що переживають за ближніх і дальніх… Коли так, то ви, пасторе Андрію, помоліться, щоб ми не зважали на невтішні прогнози лікарів. Господь – Бог Всемогутній, лише на Нього ми відтепер покладаємось!..
 
                                            Частина сорок друга
 
         Увечері того дня  Іван стукав у двері брата Михайла. Гість не привітався, не подав руки, лише промовив:
         — Я повинен дещо тобі розповісти, а потім уже подумаєш. Яким робом зо мною повестися.
         Михайло завів його до кухні й заходився був готувати вечерю, дружина Мирослава саме гостювала із сином у мами, що мешкала в іншому районі міста. Проте Іван брата зупинив:
         — Зараз не час, — і докладно розповів йому історію, пов’язану з Оксаною.
         Михайло слухав уважно, не дивився на Івана з презирством. Коли ж почув, що він розірвав позашлюбні стосунки, спокійно сказав:
         — Це ти правильно зробив. Якщо вона справді кохає тебе, найголовніше, зрозуміє, твоє служіння Богові не захоплення, а сенс твого життя, то дуже скоро стане твоєю законною дружиною. У будь-якому разі, тебе я не засуджую, ти був на війні, де смерть, біль, страждання, жорстокість, ненависть. Отож тобі, як нікому, хочеться любові, ласки, ніжності.
         — Дякую… Однак трапилася нова біда. Хтось настукав, що останнім часом у службовій квартирі я не проживав, отож сьогодні наказали вибиратися з речами.
         — Поживеш поки в мене, а згодом, будь певен, і цю проблему ми владнаємо, — заспокоїв його Михайло.
         — Це не можливо! Нехай не надовго, але в неділю мене відлучать від церкви, апостол Павло наказав «не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелю́бник, чи користолю́бець, чи ідоля́нин, чи злоріка, чи п'яни́ця, чи хижак, із такими навіть не їсти!»[111]
         — Він мав на увазі тих, що перебувають у громаді віруючих і далі грішать, — пояснив Михайло. – Справді, якби ти прийшов, наприклад, позавчора, то, імовірно, я не подав би тобі руки й на кухню, щоб з тобою пообідати, не запросив би.
         Після вечері Іван раптом сказав:
         — Михайло, я щодо виселення з квартири вигадав, лише тепер збагнув, зробив це даремно. Даруй мені, що сумнівався в твоїй щирості й порядності. Ти не вигнав, нагодував, така твоя поведінка ще більш зміцнила мене.
         — Варто було б дуже образитись, однак, і це хай тобі не зарахується. Тільки до ранку й справді лишайся. Я маю запис чудового фільму про апостола Петра, його ми, коли через годину повернеться Мирослава, разом подивимося…
         Біля п’ятиповерхівки, де мешкала Оксана, Іван стояв уже за чверть до дев’ятої, знаючи, що саме в той час вона мала б повертатися з дитсадка. Жінка побачила його першою, підійшла до під’їзду й відчинила двері, запрошуючи Івана зайти.
         — Ні, поговоримо краще тут, – згадавши обіцянку, мужчина тримався досить впевнено.
         — Добре. Розумію, уважатимеш мене зрадницею, але я не в змозі отак просто все втратити… До того ж маю залицяльників, котрі не такі вимогливі, — на останок Оксана вимислила розпалити чоловіка.
         — У цьому не сумніваюся! — з деякою погордою сказав Іван, та раптом згадав Софійку. – Оксано, нехай зараз принижуюсь, але хто  з них буде любити твою доньку, як я? І чи зможе вона з кимось іншим жити в згоді?
         Жінка тихо заплакала, закрила рукою лице й швидко побігла вгору сходами… 
 
                                          Частина сорок третя
 
         На чергування заступати завтра ранком, отож Іван розсудив погуляти центром міста з тією метою, щоб заспокоїтися серед натовпу. У ньому, як не дивно, над усе почуваєш себе самі̀тним. Проходячи міську адміністрацію, раптом угледів чоловіка в пристойному одязі, котрого одразу впізнав, хоча востаннє бачив його в зношеному піджакові та пом’ятих брюках. Пригадавши свою обіцянку, Іван не ляпнув по плечу благодійника й не спитав:
         «Яким вітром тебе завіяло сюди?»
         Обігнав, і кожні три секунди обертаючись, зиркав на нього.
         Зрештою колишній казнокрад наздогнав Івана й мовив:
         — Досить грати в кота-мишки! Настав час познайомитися: Данило Григорович, депутат міської ради. Отож мої мрії бути міністром ще не здійснилися!
         — Уже те добре, що на Батьківщині та ще й у Столиці. Безперечно, це вас Господь за добрі справи благословив! – запевнив народного обранця Іван.
         — Упоко̀рення та каяття – найголовніше. Чи не про ці речі тобі біля храму казав? – спитав брат Данило, не підозрюючи, повчав він того, хто нещодавно з церковної кафедри напоумляв заблу̀длих.
         — Ваша правда! – погодився Іван.
         — Навпроти Макдональдс, там пообідаємо. Тепер не гоже таїтися від народу в підвальних приміщеннях, де опівдні годують заморською їжею, котра в сусідів зосталась після вечері…
         — Бог у пустелі благословив євреїв манною, то був їхній хліб. А ще наказав:
         «Нехай ніхто не лишає з нього до ранку!»[112]
         Декотрі не послухалися. Манна зачервѝвіла й стала смердючою, — виказав свою обізнаність Іван, як вони сіли за стіл. – Смачного!
         Вислухавши Іванову розповідь про останні незвичайні події, Данило Григорович витягнув ручку й написав на серветці комбінацію цифр:
         — Подзвони за цим номером, скажеш, що від мене. Улаштують на роботу, де ти працюватимеш до обіду, зарплату ж будеш отримувати в тричі більшу, ніж у конторі. Пристойне житло знайдеш неподалік офісу. Отож, у тебе буде достатньо часу, щоб служити Богові.
         — Даниле Григоровичу! – піднявся зі стільця Іван.
         — Ти забув, що написано? – посадив його на місце брат Данило.
         — Ні, тоді ви сказали:
         «Як чиниш ти ми́лостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що́ робить прави́ця твоя»[113].
         — Правильно!.. Те, що я повернувся, і ось перед тобою живий і неушкоджений, для багатьох моїх ворогів і друзів диво велике! Та майже ніхто з них не відає, нелицемірна віра в Господа Бога спасала й спасає мене.
         — Вам би з місіонерською командою  поїхати туди, де війна. Ваша проповідь моїх побратимів зміцнила б.
         Данило Григорович хотів заперечити, однак, замислившись, стиха промовив:
         — Перед наступними виборами нагадаю про себе. Отримавши владу,  я зупиню жорстоке братовбивство, мені конче відомо, що для цього слід учинити, — і своїм виглядом дав Іванові зрозуміти: він не має наміру відкривати таємниці.
 
                                      Частина сорок четверта
 
         Через тиждень ранком, коли Віктор вийшов з квартири, щоб піти на вокзал і поїхати до Столиці електричкою, йому подзвонили на мобільний.
         — Не впізнав? Ще б пак, скільки літ, скільки зим минуло! Проте, гадаю, Клаву, своє перше кохання, не забував.
         — Афродіто? – щиро вразився колишній однокласник. – Дуже радий тебе чути! Ти де зараз?
         — У нашому місті, а те, що ось ти з недавнього часу мешкаєш у Столиці, мені Льонька сказав. Він мені й номер телефону прислав.
         – Цей журналіст тепер Леоном Левченком зветься, — уточнив Віктор.
         — А ти собі псевдонім придумав?
         — Ні, у нас і в миру, і в церкві ім’я одне й те саме, — серйозно відповів брат Віктор, котрий до цього часу не отримав жодного титулу.
         — Наші домовились зібратися в ресторані, що біля річки, від випускного вечора рівно 26 років минуло. Торік про цю подію чомусь ніхто не згадав.
         — Це тому, що я не зміг би прибути. Через три дні на тиждень збираємося в місіонерську подорож…
         — Отже, до рідного міста, аби побачити тих, з котрими в одному класі 10 років гриз граніт науки, ти знов не приїдеш, — не приховуючи роздратування мовила Клава. – Хоча, наступної неділі на Майдані я робитиму виставку своїх картин.
         — Там і зустрінемося! — радісно вигукнув Віктор. – О другій годині дня тебе обов’язково знайду…
         Клаву він упізнав одразу. Після того як вона показала власні художні твори, запропонувала намалювати його.
         — Звичайно, я не проти. Тим часом поговоримо, — погодився Віктор і сів на пластмасовий стілець коло фонтану.
         Через декілька хвилин Клава в нього спитала:
         — Як трапилось, що до церкви не лише у свята став ходити?
         — Довго розповідати. Проте знаю одне точно: якби Бог мене до Себе не прилучив, я справді б за твоїм прогнозом у 42 роки помер, а то й загинув би.
         Клава знітилася й, поклавши олівець на коліна, його запевнила:
         — Це я спересердя сказала, адже ти, нажлуктитившись вина, у запертому класі мене чужоземним ім’ям назвав.
         — Мені слід прохати вибачення!
         — Потяг до потойбічного світу згодом тільки біду й страждання приніс, — зізналася Клава й знов узяла олівець. – Гадала на картах, навіть на кофейній гущі, потім з однодумцями викликали духи померлих та іншу гидоту чинили. Кінець кінцем стали снитися кошмари, схудла, нагло задихалася, згодом почула голос, що наказав піднятися  на дах п`ятиповерхівки й стрибнути вниз на асфальт.
         — Усі ознаки того, що ворог людський, диявол намагався тебе погубити, — констатував Віктор.
         — Згодна. Спасло те, що, як піднімалася сходами, на четвертому поверсі мене зупинила жінка. Того вечора вона повернулася зі служби в нашому храмі й чомусь ніяк не могла ключем відчинити двері власної квартири.
         — Ти сама зупинилася, чи вона тебе? – поцікавився Віктор.
         — Тепер збагнула, що Божі ангели на дах не пустили, — упевнено промовила Клава. – Та жінка лише пильно глянула на мене, двері враз відчинилися, і ми разом увійшли до її помешкання. Я все розповіла, вислухавши, вона застелила мені ліжко, а ранком подалися до храму, де, після бесіди зі священиком, стала християнкою. 
         — Чудовий кінець! Ми ходимо до різних церков, однак Господь милосердний до всіх, бо Сам сказав:                                                            «Не прагну смерті несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити! Наверніться, наверніться з ваших злих дорі́г, і на́що вам умирати..?»[114]
         Далі мовчали, Клава домалювала портрет, вручила його Вікторові й ніби жартома сказала:
         — З тебе 20 гривен. На них я куплю тобі й собі морозиво. Як ми розмовляли, то не відчули сильну спекоту, хоча ночі холодні. Це дрібниці порівняно з тим, що дехто зараз спить в окопі, а коли впадуть сутінки, відбиватиме атаку ворога, якого ми, за визначенням, повинні любити…
         — Ти коли вертаєшся додому?
         — Ще не вирішила. У Києві маю знайомого скульптора. Домовилися, що картини та інші речі до ранку залишу в нього.
         — Увечері я проповідую. Приходь, коли буде бажання, — мовив Віктор і написав на аркуші адресу церкву, куди ще в п’ятницю на християнську конференцію приїхали священнослужителі з багатьох міст країни.
 
                                             Частина сорок п’ята
 
— Тут час згадати нам Авраа̀ма, — сказав Віктор, що в неділю проповідував третім. — Лишилося свідчення, що 70 років жив він в У̀рі Халдѐйському, поміж річками Євфрат і Тигр[115], маючи в цьому місті прибуткову справу. Мешкав разом з родиною, яку любив, і кидати в жодному разі не збирався. Як і всі інші люди Сходу, Авраам був відданий своєму сімейному кла̀нові. Ще з вечора знав, що̀ зробить на світанку, до кого й куди піде, та що̀ буде з цього мати.
Та ось сказав Господь тоді ще Авра̀мові:
— «Вийди із землі твоєї, від твоєї рідні, і з дому батька твого до Краю, що його Я тобі покажу. І Я вчиню з тебе великий народ, і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням»[116].
Ось чому автор новозавітного послання написав майже 2000 років по то̀му:
«Вірою Авраам, покликаний, послухався й вийшов до краю, що мав узяти в спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде»[117].
Отримавши Божу обітницю, що буде благословенний, і в ньому самому благословляться земні племена, Авраам повірив й увійшов до обіцяного краю, узявши з собою племінника Лота. Передусім побудував там жерто̀вника, щоб прикликати Господнє Ім'я. Авраам не знав, що̀ на нього чекає в чужій країні, де мешкали не дуже доброзичливі ханаанські племена, але довірився Всевишньому, отож згодом отримав обіцяне.
В обітова̀ній землі стали вони дуже заможні, маючи безліч худоби, золота та срібла — Господь не людина, Він вірний Слову Своєму! Проте відомо, що не може бути миру між родичами, коли живуть вони разом: скарбу набуто чимало, а ділитися — бажання немає.
«Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу твого; і люби ближнього твого, як самого себе. Я Господь!»[118], — заповідь ця, ​​без сумніву, непорушна й вірна.
Проте тата й маму, і дядька Авраама з тіткою Сарою легко та просто любити в ті дні, коли вони якнайдалі від тебе. Тоді й на трибуну хочеться стати та розповісти, наскільки гаряче й ніжно любиш ти батьків, дочку й сина, а ще краще, як люблять вони тебе самого, розчуливши тим слухачів. З тієї причини дядько й племінник вирішили розійтися мирно — і в цьому випадку Авраамне замислювався про те, куди та в який бік йому іти, надавши право вибору Ло̀тові.
Племінник обрав Йорданську родючого рівнину та оселився поблизу Содому, хоч і знав, що жителі того міста вельми розпусні перед Богом і людьми.
Через певний час сказав Господь:
«Скарги, що здіймаються з Содому й Гоморри, вельми великі, і гріх їхній дуже тяжкий»[119].
Ось тепер Авраам справді не міг спати спокійно: у такій ситуації твій друг, родич і той, хто ще зовсім недавно запевняв тебе у своїй любові та вірності, має чудовий шанс довести відданість свою не тільки гарними словами, а й реальними справами.
«Лот, хоча й родич, але знав же він, куди пішов, що жити йому серед огидної розпусти й тими, хто його, як прибульця, зневажає. Нехай же горить вогнем він і ті, яких брата̀ми називає!» — хотів сказати Авраам своїй дружині Саррі.
Зробив же по-іншому: не може освя̀чений чоловік опиратися, коли Дух Божий на нім перебуває. Знову побудував жертовник, щоб стати перед Господнім лицем, адже до пришестя Христа це був єдиний спосіб, для того щоб наблизитись до Святого Бога та примиритися з Ним після скоєного гріха. Як праотець усього єврейського народу, вправно торгувався з Господом, аби не вигубив Він Содом і Гоморру за умови, що знайдеться в розпусних містах хоча б десять праведників. І все тому, що невда̀вано любив Лота, з яким хліб ділив та з однієї чаші пив у той час, коли вони мандрували в землі аморѐїв. Ублагав таки Бога, щоб «урятував праведного Лота, якого пригніта̀ла розбещена поведінка беззаконників; бо праведник, живучи між ними, мучився день-у-день, бачачи й чуючи беззаконних учинки»[120].
Жінки того міста (назва якого в останні дні згадується часто) виходили заміж, шили одяг, народжували дітей блуду, зачаті, імовірно, у той рідкісний час, коли князі Содомські замикали вхідні двері кожного будинку. І не думали, що настане кінець їх злодіянням, і не розуміли: Господь пролив би дощем вогонь і сірку на Содом і Гоморру значно раніше, але ті десять праведників, усі імена̀ яких ми не знаємо, урятували їх від справедливого Божого суду.
Проте сказав Господь:
«Я ухвалив покласти кінець кожному тілу, бо земля переповнена насильством через них…»[121].
«Краса врятує світ!» — ці добре відомі зі шкільної лави слова втішають і розчулюють, але навіть люди, які зуміли виховати в собі почуття прекрасного, цілком усвідомлюють: це не більш, ніж фантазія, приємна мрія, яку здійснити практично неможливо. Як сказав пророк років за 600 років до народження Христа:
«Людське серце найлукавіше над усе та невиго̀йне…»[122], — з чим важко не погодитися.
         Віруючи в прогрес і в саму можливість переродження людської душі, реформатори навчали, що після проповіді Євангелія між усіма народами Церква тисячу років буде царювати на землі. Лише потім Ісус повернеться, щоб забрати Своїх людей із Собою. Початок же Першої Світової, а ще гірше, постійні поділи й війни всередині самої Церкви, що стало очевидним і занадто явним в нашому столітті, зруйнували їхні надії:
         «Знай, що за останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюби, грошолюби, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, невдячні, безбожні, без любові, непримѝрливі, осу̀дливі, розбещені, жорстокі, недобролюбні»[123].   
         Нам, мешканцям XXI століття слід визнати: праведники рятують світ, і майбутній час у цьому реченні є неприпустимий! Хто з нас буде сперечатися, що кількість праведників на землі з кожним днем усе меншає? Один же Господь Бог знає, яке число виявиться найостаннішим, і тоді настане кінець...
         Працюємо за винагороду, а жертвуємо з примусу, любимо й ненавидимо, клянемось у вірності, але найчастіше опиняємося зрадниками, грішимо й каємося, щоб потім знову згрішити. Хтось живе сьогоднішнім днем, інший складає програму дій на багато років, і не думають, що число людей, котрі приємні Богові, що люблять Його «всім серцем своїм, і всією душею своєю, всім розумінням своїм, і всією силою своєю»[124] поступово скорочується. Усе ближче ми до того дня й години, коли порятунку не буде… Завдяки Авраа̀мовій молитві, Лота з доньками Бог урятував; чи спасемося ми, коли будемо сподіватися на чиїсь благання, на суді ж перед великим білим престолом Господь нас за праведних не визнає?
         Той день не буде «кінцем світу», що його дехто сподівається пережити в надійних бункерах, — і це слід узяти до відома! І для вірних, і для зрадливих, незалежно від того в яку епоху вони народилися, жили й померли, стане він лише початком:
         «І вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд»[125].
  
                                              Частина сорок шоста
 
         У серпні Іван отримав зарплату, котра й справді виявилася значно більшою за ту, що йому нараховували в житлово-експлуатаційній конторі. Квартиру орендував на сьомому поверсі того самого будинку, де на першому – місіонерський християнський офіс. Тиждень тому його поновили в церкві, завтра він знов поїде разом з Михайлом та Віктором служити Богові, цього разу в притулкові для старих.
         Іван читав книгу пророка Єремії, та не припускав, що деякі рядки він сміливо може віднести до себе:
         «Якщо ти наве́рнешся, то тебе́ приверну́, і перед лицем Моїм станеш, а як здобу́деш дорогоці́нне з нікче́много, будеш як уста Мої: до тебе самі вони зве́рнуться, а не ти до них зве́рнешся!»[126]
         Йому насправді є тепер, що відповісти тим, котрі сумніваються в Божій святості й вірності. Оксану старався у свої думках обминати, та сьогодні вона сама звернулась до нього, коли він тільки-но вийшов з Молитовного Дому.
         — Зразу говорю тобі, я не маю на думці що-небудь в тебе прохати, крім прощення, яке, безперечно, не заслуговую.
         — Я повинен простити, — відповів Іван і раптом збагнув, що та злість і ненависть, з якими марно змагався, пішли від нього геть.
         Оксана його слова̀ стлумачила по-своєму:
         — У тім-то й справа, що «повинен»… Уже через три дні, як ти мене з донькою покинув, зо мною став жити чоловік, котрий приїхав до Столиці на заробітки. Одружуватися зо мною він не хотів, його влаштовувало, що від держави я отримую значну допомогу. Горілки  не вживав, мені й Софійці купляв подарунки, от тільки дівчинка мого співмешканця від початку незлюбила. І я, хоч намагалася, не могла його полюбити. Імовірно, таке ставлення, набридло йому, днів десять минуло, як він сам зі своїми речами вибрався.
         Це тільки цвіт, ягідки далі: позавчора дізналася, що від нього вагітна. Сам Господь покарав мене за непослух Йому та зраду тобі.
         — Не нарікай на себе, Оксано… — однак  і цього разу Іван не здатен був знайти слів, щоб її заспокоїти.
         — Прощавай, Іване, я справді дуже кохала тебе, і мені дуже шкода, що нічого не змінити, — мовила жінка й підбігла до маршрутки, водій якої зачинив двері, як тільки остання пасажирка зайшла до салону.
         Того ж дня ввечері її двері хтось відчинив. Притуливши до себе Софійку, що зразу до нього підбігла, Іван приголомшеній Оксані сказав:
         — Даруй мені, ключ забув віддати минулого разу. Кладу його на стіл, тебе ж чекаю післязавтра о десятій біля загсу твого району…
         Наближався День Незалежності, з цієї причини пастор Андрій за три дні до свята прибув до Столиці, для того щоб разом з місіонерською командою провести богослужіння. На Майдані та в інших громадських місцях очікується велике скупчення людей, котрим уже набридли обіцянки різнокольорових партій, ніби завдяки саме їхній програмі через рік країна по правді стане незалежною та вільною.
         Пастор також був свідомий того, що Церква останнім часом втратила колишній авторитет серед народу через загравання ієрархів різних конфесій зі світською владою та викриття деяких горе-священиків у непорядній поведінці. Це його неабияк хвилювало, адже пересічні городяни, котрі вважають себе християнами, уже не відчувають провини, коли відверто порушують заповіді, говорячи:
         «Якщо їм дозволено, і Господь їх не карає, то чого б і нам щоденно не вживати алкогольні напої, не мати коханок, не обкрадати ближніх?»
         Навіть праведники занепадають духом, коли спостерігають свавілля, бачать безлад, чують брехню. У відчаю волають до Бога:
         «Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні втіша́тися будуть?  Доки будуть верзти́, говорити бундю́чно, доки будуть пиша́тись злочинці? Вони тиснуть народ Твій, о Господи, а спадок Твій вони му́чать. Вдову́ та чужи́нця вбивають вони, і мордують сирі́т  та й говорять: «Не бачить Господь…»[127]
         Про це він роздумував і тоді, як виходив з аеровокзалу, отож зразу не пізнав Івана, що раптом з’явився перед його очима:
         — Мені відомо, що ви не любите, коли вас зустрічають. Однак сьогодні я вирішив не зважати на ваші вподобання, — сказав Іван і підкликав молоду жінку, котра стояла біля газетного кіоску. – Хочу познайомити вас з моєю дружиною.
         — Андрій Юрійович! – незворушно мовив пастор.
         — Оксана!..
         — Ти, Іване, безперечно справжній джентльмен! — сказав в офісі духовний наставник, після того як той, хто має ім’я, що й улюблений учень Ісуса, розповів йому все по порядку, — але так не робиться. Спочатку пастор, вислухавши брата й сестру, котрі мають бажання одружитися, дає згоду на шлюб, потім церква благословляє. Ти ж поставив мене перед фактом і тепер сподіваєшся, що ми чинитимемо з вами з точністю до навпаки?
         — Немає жодного правила без винятку! – намагався заперечити Іван. – Не все так просто в нашому випадку. До того ж написано:
         «Хай гріх не панує над вами, ви бо не під Законом, а під благода́ттю»[128].
         — А що далі? – Пастор Андрій розгорнув Новий заповіт і поклав перед ним: — Читай!
         — «Що ж? Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благода́ттю? Зовсім ні!»[129]
         Праведний гнів пастора примусив Івана мовчати. Тоді Оксана, припустивши, що її просто ігнорують, як ту, що спричинила цю неприємну розмову, сказала:
         — Андрію Юрійовичу, не судіть його суворо! Мої гордість і жага урвати якомога більший кусок примусила Івана згрішити перед Богом і Церквою. Я щиро розкаялася, що стала винува̀тицею страждань і болю, котрі зазнав мій чоловік. Те, що він зумів простити, врятувало мене від поступової ганебної смерті! Найжахливіше, донька позбулася б і батька, і матері. У кращому випадку Софійку узяла б до себе колишня свекруха.
         — Іще таке питання. Я вимушений поставити його тобі, Іване. Ти міцно вирішив стати батьком другої дитини?
         За чоловіка відповіла дружина:
         — Я просила дозволити мені зробити аборт, однак він категорично відмовився.
         — Добре, — після довгої паузи примирливо сказав пастор, — постараюся церковну раду переконати, щоб вас через місяць оголосити чоловіком і жінкою. У тому разі, звичайно, якщо ти, Оксано, складеш заповіт з Богом через хрещення. Що це означає, тобі повинен пастор, тобто я роз’яснити. Тому ти вже не називай мене, будь ласка, «Андрієм Юрійовичем».
         — Домовилися! Коли до вас прийти?
         — Приходьте вдвох сьогодні ввечері й Софійку із собою візьміть. Я придумаю, чим зайняти її увагу, поки ми шостий розділ послання до Римлян аналізуватимемо. Саме в ньому останній вірш – чи не найвагоміша обітниця всієї Біблії:
         «Заплата за гріх — смерть, а дар Божий — вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!»[130]
         Сподіваюсь, Оксано, до вечора ти його вивчиш!..
 
                                      Частина сорок сьома
 
         В Ірпінь пастор від початку не мав наміру їхати: не слід вертатися в рідне місто, де він народився, навчався в школі, зростав фізично й духовно. Краще не марнувати часу на ностальгічні спогади, котрі часто вибивають з колії, доро̀га Господня не передбачає зупинок. Ще з Американського континенту він подзвонив до Віктора й домовився з ним про зустріч в офісі. Попросив узяти з собою Ілону, чому, не пояснив, але не з тією ціллю, аби їх заінтригувати. Узагалі, бажано, щоб дружина завжди була поряд: за Божим Задумом вона помічниця, а не завада в Господньому ділі. Коли трапляється не так, то це означає, що хтось із них свідомо узяв на себе хреста, отож не треба тоді нарікати на Бога…
         — Як себе почуваєш, Ілоно? – насамперед поцікавився пастор Андрій.
         — Чудово, — відповіла жінка й поглянула на чоловіка, котрий приблизно через шість місяців стане щасливим батьком, отож стан здоров’я Ілони турбував його найбільше.
         — З мого боку це питання – не правила пристойності, що їх виконують про людське око, — зазначив пастор. – До тебе, сестро, така пропозиція. Наступного місяця в Турції відбуватиметься жіноча конференція. Візьмуть у неї участь християнки з усіх частин світу. Війна не лише в нашій країні, спокою тепер не має жодна людина, незалежно від її стану в суспільстві, кольору шкіри чи належності до певної релігійної конфесії. Це ви не гірше мене знаєте, у церковній громаді не забороняють слухати радіо або дивитися телевізійні новини. Наше завдання – звістити Добру Новину:
         «Страждання тепе́рішнього ча́су нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас!»[131]
         Ілона подивилася на пастора й, не опускаючи очей, спитала:
         — Тобто, ви хочете довідатися, чи не завадить моя вагітність виконати те, до чого закликає мене Господь? Недаремно позавчора, як читала послання апостола Павла, Господь спонукав мене вивчити такий уривок:
         «Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб їхні ву́ха вле́щували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байо́к нахи́ляться. Але ти будь пи́льний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благові́сника, сповня́й службу свою»[132].
         — Від тебе я почув, що очікував, — задоволено мовив пастор Андрій. – Проте, мені слід отримати згоду твого чоловіка, адже там і справді доволі небезпечно.
         Віктор ствердно кивнув головою:
         — Небезпечно, але я повинен її відпустити. Хто я такий, щоб противитися Богові?
         — У такому разі завтра купляю квитки на авіарейс до Стамбулу. Ще є час, якщо ти, Ілоно, передумаєш, ніхто засуджувати тебе не буде. До дня вильоту про нашу розмову ніхто не дізнається…
        
                                          Частина сорок восьма
 
         Після військового параду на Майдані зібралося чимало людей, серед яких переважала молодь. На відміну від розсудливих і прагматичних батьків, юнаки й дівчата не втратили надії дуже скоро жити в державі, що не залежитиме ні від злої, ні від доброї волі керманичів сусідніх і дальніх країн. Зустрічі в будь-якому форматі не здатні визначити долю чоловіків і жінок, котрі мають одного Владику, Який створив небо й землю. Цю істину пастор Андрій, Михайло та Віктор прагнули донести старим і малим біля вежі. Поряд з ними просто неба сѐстри Ілона й Мирослава пропонували чай та бутерброди всім охочим.
         На сусідньому столі лежала духовна їжа: Євангелія, християнські газети, журнали. До нього підходило дуже мало людей, отож, коли літній чоловік з онуком узяв Новий Заповіт і підійшов до братів, для того щоб у них дещо спитати, вони приємно здивувалися.
         — Ось тут написано:
         «І бачив я одного ангола, що на сонці стояв. І він гучним голосом кли́кнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть — і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла̀ царів, і тіла ти́сячників, і тіла сильних, і тіла ко́ней і тих, хто сидить на них, і тіла всіх вільних і рабів, і мали́х, і великих». І я побачив звіри́ну, і земних царів, і війська́ їхні, зібрані, щоб учинити війну з Тим, Хто сидить на коні, та з військом Його. І схо́плена була звіри́на, а з нею неправдивий пророк, що ознаки чинив перед нею, що ними звів тих, хто знаме́но звіри́ни прийняв і поклонився був о́бразові її. Обоє вони були вкинені живими до огняного озера, що сіркою горіло. А решта побита була мечем Того, Хто сидів на коні, що виходив із уст Його. І все птаство наїлося їхніми трупами»[133].
         Мені відомо, — коментував дідусь прочитане, — що йдеться тут про останню, Армагеддонську битву. Таким чином море людської крові буде пролито, і це не метафора! Ви стверджуєте, ніби духовну боротьбу провадите із силами темряви, однак фінальна сцена, виявляється, не стане мирною.
         — Ви хочете сказати, що Ісусова заповідь:
         «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто ві́зьме меча, від меча і загинуть!»[134] в той день буде порушена? – спитав пастор Андрій.
         — Так, але зараз я про інше: воїни захищають рідну землю зі зброєю, котра вбиває таких самих людей, як ми, що створені за образом Божим. Однак ні ви, ні католики, ні православні не перешкоджають своїм парафіянам долучатися до війська!
         — Справді, у більшості церков заборони не існує, — погодився пастор. – Та наші брати служать там капеланами, а ще серед них лікарі, санітари або ж звичайні чоловіки, що виносять поранених і вбитих з полю бою.
         — Мого сина відлучили від церкви, коли він, прибувши туди волонтером, зрештою узяв до рук зброю. Воював не за гроші, зарплату за моєї згоди, перераховував пораненим у госпіталь. Онука, дякувати Богові, усім необхідним я здатен забезпечити. І от таке до вас запитання: якби наші вояки, виконуючи заповідь, склали зброю й дозволили ворогам прийти до Столиці, аби тут, на Майдані, установити свої закони й звичаї, щоб тоді оцим людям ви сказали? – дідусь був певен, що не отримає розумної відповіді, тому наперед святкував перемогу.
         — Важко, на перший погляд, що-небудь відповісти, — визнав пастор. – Однак це для тих, котрі не знають сутності Всемогутнього Господа Бога! Розповім вам реальну біблійну історію.
         Ассірійські царі попустошили зѐмлі тих народів, чиї боги – вироби з дерева та каменю, через це аж ніяк не здатні були рятувати. Санхері̀в приблизно в семисотому році до Різдва Христового захопив укріплені міста, що в Юдеї, тому єврейський цар Єзекія мусив був віддати все срібло, котре знайшов у Храмі та власних скарбницях. До того ж відрубав золото з дверей Господнього Дома, розраховуючи, що таким способом відкупиться від ворога. Санхеріву було це замало, отож він відправив до Єрусалима свого чашника, котрий послам наказав передати Єзекії листа.
         Пастор Андрій розгорнув Біблію й прочитав його зміст:
         «Нехай не зво́дить тебе Бог твій, що ти наді́єшся на Нього, кажучи:
         «Не буде да́ний Єрусалим у руку ассирійського царя».
         Ось ти чув, що́ зроби́ли ассирійські царі всім края́м, щоб учинити їх закляттям, а ти будеш урято́ваний?»[135] 
         Тоді молився юдейський цар перед Господнім лицем у Храмі, говорячи:
         «Господи, Боже Ізраїлів, що сидиш на херуви́мах! Ти Той єдиний Бог для всіх царств землі, Ти створив небеса́ та землю! Нахили́, Господи, вухо Своє та й почуй! Відкрий, Господи, очі Свої та й побач, і почуй слова Санхеріва, що прислав ображати Живого Бога! Справді, Господи, ассирійські царі попусто́шили ті народи та їхній край. І кинули вони їхніх богів на вогонь, бо не боги вони, а тільки чин лю́дських рук, дерево та камінь, і понищили їх. А тепер, Господи, Боже наш, спаси нас від руки його, і нехай знають усі царства землі, що Ти Господь, Бог єдиний!»[136]
         Згорнувши Святе Письмо, пастор Андрій додав:
         — Тієї ж ночі Ангол Господній забив в ассирійському стані 185 тисяч воїнів. Санхерів вернувся до Ніневії, коли ж він молився в домі свого бога Нісро̀ха, його підступно вбили власні сини та втекли до чужого краю. Чи не сталося б так і з нашими ворогами, коли б була в людей та їхніх правителів така сама віра в Єдиного Бога?
         — Ви хочете, щоб Бог Своєю владною рукою помстився за нас… І ви радітимете, коли велика кількість людей загине в ім’я справедливості? Сергійко, — звернувся дідусь до онука, — нумо, розкажи вірш, що ти в недільній школі вивчив!
         — «Не платіть злом за зло, або лайкою за лайку, навпаки, благословляйте, знавши, що на це вас покликано, щоб ви вспадкува́ли благослове́ння»[137]!
         — Молодець! – похвалив хлопчика пастор. – Наша молитва за те, щоб усі, хто б він не був і де б він не був, поскладали зброю, зібралися на Майдані, один одного простили, визнавши власну частку провини, та порозходилися по домівках своїх.
         — Чудове бажання! Нехай би Сергійко, прославляючи Бога, стояв на цьому місці у той день…
 
                                        Частина сорок дев’ята
 
         Через два тижні пастор Андрій зібрав місіонерську команду в офісі й після молитви сказав:
         — Завтра з Ілоною ми вилітаємо в Турцію. На конференції мені дозволили прочитати лекцію, тема якої «Жінки в сучасному християнському світі». Сестра лишиться ще на тиждень, а я залізницею дістануся Франції, звідки на кораблі попливу до США. Таким чином я проведу відпустку, давно мріяв про подорож, коли на палубі у відкритому морі спілкуватимуся з Богом, і тільки з Ним.
         — Наступного разу візьміть і мене з собою, це якщо моя дружина знов поїде в далекі краї, — ніби жартома сказав Віктор. – Обіцяю вам не заважати!
         — Навесні усі разом полетимо в Єрусалим… Тепер же, щоб Ісус, прийшовши вдруге на землю, не застав вас без діла, завітайте післязавтра до нашої сестри Олени. У неї народилася донька, але радості мало, дитина виявилася хвора на ДЦП.
         Михайло та Віктор один на одного поглянули, після чого останній виказав сумнів:
         — Я, безперечно, багато ще не бачив, порівняно з вами, дитина в Христі, однак ще не чув, щоб Бог кого-небудь зцілив від такої недуги.
         — У цьому випадку зазвичай пригадують уривок з четвертого Євангелія, — помітив Михайло. — Учні, побачивши чоловіка, що був сліпий від народження, спитали Го̀спода:
         «Учителю, хто згрішив: чи він сам, чи батьки його, що сліпим він родився?»
         Ісус відповів:
         «Не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла̀ Божі з'явились на ньому»[138].
         Проте думаю, не варто нещасній матері читати цей текст. Адже тоді вона й справді буде розраховувати лише на чудо, а в нас, слід визнати, не вистачає на це віри.
         — Діла̀ Божі – це обов’язково яка-небудь надприродна подія? – уже не зміг стримати деякого обурення пастор Андрій. – Дух Святий вас навчатиме, що говорити або відповідати. Ми ж з Ілоною будемо молитися, щоб Господь дав вам мудрості, що з неба приходить вона…
         У сестри Олени того дня все відбувалося за розкладом, котрий склали лікарі, перед тим як виписати її з пологового будинку. Декому сталий режим робить задоволення, адже дозволяє раціонально використовувати сили й ресурси. Олену ж він виснажував, через це візит братів і сестер очікувала з острахом: молода жінка не мала бажання, щоб жаліли її. Достатньо й того, що вони старанно вдаватимуть, ніби нічого жахливого не сталося. Одне тішило, о шостій вечора хвора донька засинала й спала до другої години ночі. Прокинувшись, до сьомої ранку чи то плакала, чи то сміялася, матері важко було визначити настрій дитини. Отож нікому не спаде до голови просити показати немовля, котре й справді ще довго не говоритиме.
         Поглянувши на годинник, визначила: на приготування вечері вона має пів години. Пішла на кухню, де сіла на стілець, збагнувши, що спекти печиво або принаймні зробити салати, не встигне. Щоб дзвінок не захопив зненацька, Олена прочинила вхідні двері – і правильно зробила! Саме в ту хвилину гості вийшли з ліфта й, угледівши господарку, жестами привітали її.
         Хвилювання молодої матері, котру важко було б назвати щасливою, виявилися марними. Братѝ виклали на кухонний стіл багато смачної, головне корисної для неї їжі. Оксана, на диво лікарів, не припиняла годувати хвору дитинку власним грудним молоком. Сѐстри заходилися накривати на стіл, Віктор ремонтував старенький холодильник, що напередодні знов вийшов із ладу, стала в пригоді професія, котру він опанував, навчаючись у технічному інституті. Іван розповідав кумедну історію, почуту від військового товариша під час нічного чергування, коли з того боку до ранку не стріляли.
         Якби хтось сторонній раптом зайшов у квартиру й поглянув на радісну Олену, у нього виникло б непереборне бажання приєднатися до цієї веселої компанії.
         — Шкода, що Дмитро, мій чоловік, тепер за кордоном. Мусить заробляти гроші на… — Олена запнулась і знов зажурилася, пригадавши, для чого їхній сім`ї потрібні іноземні банкноти.
         Віктор благословив їжу, сіли за стіл.
         — Михайло не зміг прийти, — повідомила Мирослава, — поїхав до батьків у село допомогти зібрати картоплю. Урожай у цьому році чудовий!
         — Коли так, — мовив Віктор, — пові̀даю вам, про що розмірковував учора, після того як авіалайнер з пастором Андрієм та Ілоною полетів до Турції.
         Після вознесіння Христа Ісуса учні спустились з Оливної гори й вернулися до Єрусалима. Увійшовши в горницю, вони з жінками, серед яких була й матір Ісуса – Марія, благали Го̀спода, щоб Він зміцнив їхню віру. Чоловіки й жінки в синагозі роз’єднувалися завісою, однак під час палкої молитви присутні не згадали єврейську традицію. За допомогою жеребків натомість зрадника Юди апостоли вибрали Маттія й до дня П’ятидесятниці однодушно перебували разом.
         У стародавньому Ізраїлі за тих часів, коли стояв Єрусалимський Храм, священик після закінчення жнив приносив Богові від усього народу дві хлібини. Пекли їх без дріжджів з мукѝ нового врожаю. Свято припадало на п’ятдесятий день, рахуючи від єврейської Пасхи, ось чому греки назвали його  таким словом. Кожен єврейський чоловік мав піднятися на П’ятдесятницю в Єрусалим, з тієї причини місто було переповнене прочанами. Крім того, ра̀бини встановили: Господь дарував Закон з десятьма заповідями на горі Сінай через 50 днів після виходу євреїв з Єгипту. Бог тоді записав заповіді Своїм перстом на камінних скрижа̀лях, тепер Він напише Закон на серцях людей. Ця Божа обітниця була відома з книги пророка Єремії, котру читали юдеям в синагогах.
         Сім днів минуло, як Христос вознісся на небо, нічого особливого не відбувалося, отож у серця̀ учнів закрадалися думки, що надходили від диявола:
         «Не станеться того, що Ісус обіцяв:
         «Я прибу́ду до вас, не кину вас си́ротами!»»[139] 
         Та «раптом зчинився шум з неба, ніби буря зірва́лася й перепо́внила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язи́ки поді́лені, немов би вогне́нні, та й на кожному з них по одно́му осів. Усі ж вони спо́внилися Духом Святим, і почали́ говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав»[140].
         Олена на газову плиту поставила чайник і, не сідаючи, сказала:
         — До того часу, коли завагітніла, майже рік я відвідувала церкву. Не все розуміла, що читали з Біблії, адже народилася й виросла в селі, де у випускному класі школи мову, літературу, історію й фізику викладав математик. Однак поступово моя віра зростала, кожного дня відчувала, Ісус зовсім поряд; Він вознісся, але Дух Святий проживав у моєму серці. Те, що в житті християнина можливі випробування, безперечно знала, але після пологів… Навіть гарячий чай здавався мені холодним.
         — Апостоли ходили з Ісусом три роки, бачили вздоровлення калік, сліпих, німих. На їхніх очах Він очистив прокажених, воскресив з мертвих Лазаря, що чотири дні був у гробі. Проте, коли Вчителя арештували, вони кинули Його — і повтікали. Петро, хоч пішов слідом, у дворі первосвященика Каяфи тричі відрікся від Нього. Тільки сповнившись Духом Святим, апостоли стали говорити про великі діла Божі. Згодом майже всі вони загинули мученицькою смертю, Іоанна заслали на острів Патмос, де автор книги Об’явлення жив у жахливих умовах. Чи не дасть Бог і тобі силу знести страждання? – спитав Віктор.
         — У моєї сусідки, — згадала Олена, — на тій війні загинув син. На похованні вона прокляла вбивцю, наказала молодшому за старшого брата помститися. Коли й другого сина привезли тяжкопораненого до госпіталю, у неї стався інсульт. Тепер донька Тетяна вдень і вночі її доглядає, а вечорами провідує брата в реабілітаційному центрі… Справді, якби Господь був десь далеко, я не витримала б, упокорилася б долі й пустилася берега.
         — Цим ми відрізняємося від тих, котрі, на жаль, не визнали Ісуса Христа своїм Господом. Наша перевага очевидна, твоє теперішнє життя – свідчення проти жорстокості, ненависті, байдужості, що тепер в серцях багатьох! – мовила Мирослава. – Там, де я працюю, зовні ставляться до моєї віри з іронією, проте, коли трапляється в когось біда, потайки просять за них молитися.
         Іван також мав, що сказати:
         — Ти, Олено, згадала про госпіталь, реабілітаційний центр, добре було б і нам туди завітати.
         — Сьогодні я до Тетяни зайду, вона пізно лягає спати. Думаю, її брату Максиму не складно буде домовитися, щоб ви… ні, ми там провели служіння. Післязавтра приїздить моя свекруха, отож візьміть і мене з собою! – можливо вперше після пологів Олена втішилася.
         — Безперечно! Через два дні до тебе зателефоную! – підтримав Віктор чудовий Оленин настрій і, піднявшись, молився словами, котрі тієї хвилини були доречні:
         — «О глиби́но багатства, і премудрості, і знання́ Божого! Які недовідо́мі при́суди Його, і недослі́джені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь»[141].
 
                                          Частина п’ятдесята
 
         Віктор, Іван, Михайло та Олена до тренажерного залу реабілітаційного центру ввійшли за п’ять хвилин до перерви. Максим, хоч на протезах, швидко підійшов до гостей і запропонував сісти на вільну лаву біля вікна. Зранку рясний дощ, який усю ніч лив, немов із відра, зупинився, хмари розступились і дозволили яскравому теплому сонцю осві̀тлити напівпідвальне приміщення. Отож усі помітили Михайла, що діставав з футляра гітару, та зодягнутого у військову форму Івана. Віктор тримав у руках Біблію, що свідчило про справжню ціль їхнього візиту.
         Поранені чоловіки, що знов училися ходити ногами й працювати руками, скінчивши вправи, не виказували зайвих емоцій. Стерши піт з облич рушниками, тихо сіли хто на стілець, хто на ма̀ти, а деякі стояли, обпершись на спортивні тренажери. Михайло й Іван заспівали пісню, що починалась такими словами:
         «Устань же, о Господи, і хай розпоро́шаться Твої вороги́, і хай повтікають Твої ненави́сники з-перед Твойо́го лиця!..»[142]
         Потім Віктор розгорнув Біблію й прочитав:
         — «Після того призначив Господь інших Сімдеся́т учнів і послав їх по двоє перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам хотів іти. І промовив до них:     «Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жни́ва, щоб робітників вислав на жниво Своє. Ідіть! Оце посилаю Я вас, як ягнят між вовки́»[143].
         Коли ж вони повернулися, то радісно сказали Вчителю:
         «Господи, навіть де́мони ко́ряться нам в Ім'я́ Твоє!
         Він же промовив до них:
         «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка…»[144].
         У день П’ятдесятниці апостоли, отримавши силу від Духа Святого, розійшлися по величезній тоді Римській імперії. Ісусові послідовники несли Добру Звістку про те, що Христос помер за наші гріхи, на третій день воскрес, і тепер кожен, хто вірує в Нього, має вічне життя. За переказами Петро заснував церкву в Римі, Яків здійснив місіонерську подорож в Іспанію, Фома – в Індію, Андрій дійшов до Києва. Інші апостоли також виконували Велике Доручення Спасителя:
         «Ідіть і навчі́ть усі народи, христячи їх в ім'я́ Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів!»[145]
         Після того як у 312 році християнство в імперії стало державною релігією, виник культ того чи іншого апостола в тих містах, де вони найбільш потрудилися. Лідери певних країн стали принижувати один одного, твердячи, що засновники їхньої церкви на небі праворуч від Ісуса, отож молитви до них дають найкращий результат.
         Навіть ті, що на уроках історії виконували домашні завдання з алгебри та геометрії, пригадують: учитель чи не кожного разу розповідав про жорстокі неперѐрвні ві̀йни. Після другої світової третьої не починають, переможця в ній годі шукати, усі загинуть! То тут то там виникають локальні конфлікти, але можна сміливо заявити: починаючи з IV століття від Різдва Христового, фізичні ві̀йни, коли вмирають грішний і праведний, злий і добрий, були і є наслідком протиборства духовного!
         Ворожнеча між представниками різних християнських деномінацій, відсутність елементарної поваги до законів, звичаїв, традицій сусідніх країн, невідворотно спричиняє бажання стати вищим не тільки за певні народи або релігійні громади. Надходить день, коли з’являється людина, котра прагне стати подібною до Господа Бога. Кінець такого пройдисвіта відомий:
         «Ски́нений ти до шео́лу, до найгли́бшої ями! Ті, що на тебе будуть дивитися, пригляда́тимуться будуть до тебе, зве́рнуть увагу на тебе:
         «Чи це той чоловік, що змушував землю тремтіти, що знево́лював царства труси́тись, що він оберта́в світ у пустиню, що міста руйнував, що бра̀нців не пускав він додо́му?»»[146]
         Бог це звістив через пророка Ісаю 2700 років тому. Однак, чи не тепер слова̀ Його справдяться?
         За всіма ознаками другий прихід Христа незабаром, той, хто виявиться вірним до кінця, отримає найвагомішу нагороду – вічне життя. В Едемському саду ворог людський спокусив Єву, Адам також їв з плоду дерева знання добра й зла. Через непослух одного чоловіка всі стали грішниками, однак на Голгофі Ісус переміг смерть! Померлі християни перебувають в присутності Божій, на землі ж триває остання війна:
         «Через це звесели́ся ти, небо, та ті, хто на нім пробуває!
         Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов,
         маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!»[147]
         Потім Віктор, Михайло та Іван молилися за кожного окремо. Останній серед них відрізнявся не тільки одягом, його впевнений погляд свідчив, що реабілітаційний центр створений не без його участі.
         — Мені сподобалася ваша проповідь, — сказав він брату Віктору. – Її зміст я передам тим людям, котрі відповідають за безпеку країни, — і, не прощаючись, подався до виходу.
         — Сподіваюсь, брате, — мовив Іван, — наступне засідання РНБОУ[148] завершиться твоєю молитвою.
         — Якщо таке станеться, війна скінчиться вже через тиждень, — серйозно відповів Віктор.
         Михайло в ту хвилину міркував про земне:
         — Наступної неділі день народження в Мирослави, чекаю вас о шостій годині вечора. 
 
                                     Частина п’ятдесят перша
        
         Віктор запізнився: після богослужіння до нього підійшла жінка й прохала відвідати її сина. Хворий у реанімації, туди ж лікарі дозволили зайти їм лише о п’ятій. Михайла він попередив завчасно, однак переступивши поріг квартири, збагнув, за іменинницю ще не молилися.
         Через пів години, коли гості, скориставшись нагодою, привітали сестру Мирославу й запевнили, що таких смачних салатів і жареної курчатини вони раніше не їли, Іван сказав:
         — Учора з Оксаною почали читати книгу пророка Єремії, і ось що вкарбувалось у мою пам'ять:
         «Ще поки тебе уформував в утро̀бі матерній, Я пізнав був тебе. І ще поки ти вийшов з нутра̀, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам»[149].
         Ці слова̀ промовив Господь пророкові, але кожного з нас Він так само вибрав ще до нашого фізичного народження.
         — Я довго опиралася, шукала в житті інших шляхів, але Христос Ісус показав: те, до чого Бог мене в певний час покликав, по правді найкраще! – констатувала Мирослава. – Ілона також, хіба могла б вона припустити, що колись повернеться до Віктора, і все для того, щоб виконувати Божу справу?!
         — Завтра ввечері в міжнародному аеропорту зустрічаю її, — поділився радісною новиною чоловік. – Ісус сказав:
         «Є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Божого. Хто може вмістити, хай умістить!»[150]
         Мушу визнати, я не спроможний це прийняти. Самотність мене пригнічувала. З Ілоною я не хочу розлучатися повік, і не тільки тому, що так Ісус заповів:
         «Що Бог спарував, людина нехай не розлучає!»[151] 
         — Ти її кохаєш! Господь дав тобі почуття, адже Йому не до вподоби, аби Його діти що-небудь робили з примусу. Ти згоден зо мною, брате? — спитав Михайло.
         Віктор відповів не зразу.
         — Іван згадав пророка Єремію, так от Господь якось сказав йому, щоб він не брав собі жінки, адже сини й доньки, що народяться від нього, повмирають в Єрусалимі від жахливих хвороб. Матері й діти загинуть від меча та від голоду, до того ж не знайдеться людини, що їх би поховала… Юдеї покинули Го̀спода, Який звільнив народ Свій з Єгипетської неволі великими озна̀ками й чу̀дами. Не виконували заповіді Його, навпаки вклонялися іноземним богам, котрі дозволяли чинити розпутство, вживати міцні напої й наркотики, не поважати батьків, бути байдужим до вдови та сироти! За це Господь навів на них Вавилонського царя, халдейське військо не змилосердилося ні над старим, ні над юнаком, спалили Храм, порозбивали Єрусалимські му̀ри. Однак, припускаю, Єремія тоді все-таки образився на Бога, не може такого бути, щоб він не мав нареченої!
         — Дійсно! – погодилася Мирослава. – У розпачі пророк сказав те, що мене надто вразило, лише тепер збагнула, чого йому так боліло. – Жінка розгорнула Старий Заповіт і прочитала:
         «Не сидів я на зборі веселому та не радів, через руку Твою я самі́тний сидів, бо Ти гнівом наповнив мене. Чому біль мій став вічний, а рана моя невиго́йна, що не хоче заго́їтись? Чи справді Ти станеш мені як обма́нний потік, що во́ди його висихають?»[152]
         — Отже ми повинні коритися Творцеві неба й землі, навіть коли не розуміємо Його наміру, — зробив висновок Віктор й потайки потішився тим, що відтоді як покаявся за свою авантюру, у котру ще й уплутав Івана, не нарікав на Бога.
         Бесіду перервав дзвінок на мобільний Мирослави.
         — Це пастор Андрій! – радісно вигукнула іменинниця…
         Коли гості розходилися, господарка Вікторові сказала:
         — Пастор просив передати, що ранком зателефонує. Ти, брате, щаслива людина, кожного дня Господь благословляє тебе!..
         Віктор припускав, що після безсонної ночі підніметься з ліжка через силу, однак спав напрочуд добре: приємні роздуми про зустріч з Ілоною лише допомогли йому швидко заснути. Прокинувшись, чекав нове завдання, котре належить виконати в Ім’я Ісуса…
         — Ти ще дома? – спитав пастор.
         — Так! А ви на палубі корабля у відкритому океані?
         — Між Британськими островами й Америкою. На диво, мобільний зв'язок тут чудовий… Вікторе, учора дзвонили зі Стамбула. Ілона з подругами купляла овочі на східному базарі, неподалік від них підірвав себе смертник. Пів години тому мене повідомили: не приходячи до пам’яті, твоя дружина померла в реанімації.
         — Ні, вона була притомною. Молилася, щоб Мирослава, її гості й насамперед я до цього часу не сумували.
         Віктор поклав телефон на підвіконня й поглянув на небо. З Господом пові̀к вони будуть разом…
 
[1] Rakia (іврит)— твердь, щось твердо уставлене, небесний звід.

[2] Див. Книгу пророка Ісаї 14:15-17.

[3] Євангеліє від Луки 9:23-26.

[4] Див. книгу пророка Ісаї, 53-тій розділ; також Євангеліє від Матвія 8:17.

[5] Тут -  ворог людський, диявол. Див. Об’явлення 12:7-12.

[6] Євангеліє від Матвія 6:1-2.

[7] 1Коринтянам 8:2.

[8] Походження імені Віктор пов’язане з латинським словом, яке перекладається як «перемога», «переможець».

[9] Матвія 6:3-4.

[10] Див. Римлянам 2:6.

[11] Филип`янам 1:18.

[12] Див. Псалом 1:1.

[13] Колосянам 3:1.

[14] Див. Другу книгу Хронік, 16 розділ.

[15] Якова 5:14-15.

[16] Див. Євреям 13:8.

[17] Див. 1Коринтянам 15:57.

[18] Див. Дії 9:36-42.

[19] Римлянам 10:9.

[20] Див. 1Коринтянам 15:3-4.

[21] Іоанна 5:14.

[22] Мамона – багатство, земне добро.

[23] Матвія 6:24.

[24] Див. Римлянам 8:28.

[25] Дев'ята година — третя година дня. Наше числення  – на шість годин уперед порівняно з єврейським.

[26] Євангеліє від Іоанна 4:23.

[27] Євангеліє від Луки 1:37.

[28] 1 Тимофію 1:17.

[29] Див. послання до Євреїв 9:27, 10:31.

[30] Якова 4:12.

[31] Псалом 117(118):6. У дужках вказано порядок псалмів згідно з оригінальним текстом, що був написаний давньоєврейською мовою.

[32] Галатам 6:10.

[33] Від Іоанна 17:15-16.

[34] Див. Євангеліє від Луки 4:4.

[35] Римлянам 12:19.

[36] Євангеліє від Матвія 5:44-46.

[37] Там само 11:28-29.

[38] 1Петра 5:8.

[39] Див. Ефесянам 5:27.

[40] Там само 5:25.

[41] Книга пророка Єремії 1:19.

[42] Матвія 6:14-15.

[43] 2Тимофію 4:16.

[44] Там само 4:17-18.

[45] Див. Йов 19:25-27.

[46] Самопроголошена «Луганська народна республіка».

[47] Дивись книгу Вихід 23:2.

[48] Ісаї 43:25.

[49] Див. Об’явлення 7:15-17.

[50] Числа 6:6-7.

[51] 2Коринтянам 6:14-18.

[52] Див., наприклад, Ефесянам 2:22-23.

[53] Див. Євангеліє від Луки 15:32.

[54] Див. 1Тимофію 2:2.

[55] Див. Дії17:4-8.

[56] Див. 1Царів ( у російському синодальному перекладі 3Царів) 21:9.

[57] Там само 21:18-23.

[58] Книга пророка Єремії 20:11.

[59] Див. Євангеліє від Іоанна 16:33.

[60] Матвія 5:16.

[61] Євангеліє від Луки 22:24-34.

[62] Агнець був жертовною твариною, тому Ісус Месія зображується, як ягня, котрого ведуть на зако̀лення (див. Ісая 53:7).

[63] Об’явлення 15:3-4.

[64] Євангеліє від Матвія 6:9-13.

[65] Там само 6:14-15.

[66] Див. від Луки 15:7.

[67] Матвія 6:33.

[68] 1 Тимофію 4:10.

[69] Комітет державної безпеки.

[70] Филип`янам 4:19.

[71] Місце в Єрусалимі, де збираються юдеї для того, щоб оплакати втрачену славу стародавнього Ізраїлю, а також побачити руїни Соломонового Храму.

[72] Див. книгу пророка Ісаї 41:10-13.

[73] Євангеліє від Матвія 5:38-42.

[74] Див. від Луки 18:14.

[75] Див. книгу Дій святих апостолів 16:30-31.

[76] Див. 1Петра 3:4.

[77] Псалом 31(32)1-6.

[78] 1Івана 1:9.

[79] Ефесянам 2:10.

[80] Див. Євангеліє від Матвія 6:19.

[81] Книга пророка Ісаї 1:17.

[82] Мала́ Áзія — півострів у Західній Азії. У першому столітті після Р. Хр. ця територія входила до складу стародавнього Риму.

[83] Ісая 35:5-6.

[84] Галатам 6:7-8.

[85] Филип̀янам 1:21-24.

[86] Див. Ісаї 65:12.

[87] Матвія 18:7.

[88] Від Луки 6:37-38.

[89] До Филип`ян 3:13-14.

[90] Второзаконня 31:8.

[91] Див. псалом 30(31):14-18.

[92] Псалом 61(62):2-3.

[93] Послання до Євреїв 3:4.

[94] Матвія 7:24-25.

[95] Якова 3:11-12.

[96] Марка 8:36-38.

[97] Матвія 12:30-31.

[98] Буття 2:24.

[99] Див. Об’явлення 3:7-13.

[100] Марка 10:28-31.

[101] Матвія 5:36-37.

[102] Євангеліє від Івана 8:12.

[103] Від Луки 8:17.

[104] Псалом 22(23):1.

[105] бовван -  у язичників — статуя, що зображає бога; ідол.

[106] Ваа́л чи Баа́л — семітський бог родючості.

[107] 1Царів (у російському синодальному перекладі 3Царів)18:21.

[108] Див. 1Тимофію 5:20.

[109] Книга пророка Єремії 23:24.

[110] Второзаконня 28:1-4.

[111] 1Коринтянам 5:11.

[112] Див. Вихід 16:19.

[113] Див. Матвія 6:3.

[114] Єзекіїля 33:11.

[115] Річки в сучасних Турції, Сирії, Іракові.

[116] Буття 12:1-2.

[117] Євреям 11:8.

[118] Левіт 19:18.

[119] Буття 18:20.

[120] Див. 2Петра 2:7-8.

[121] Див. Буття 6:13.

[122] Єремії 17:9.

[123] 2Тимофію 3:1-3.

[124] Див. Марка 12:30.

[125] Іоанна 5:29.

[126] Єремії 15:19.

[127] Див. Псалом 93(94).

[128] Див. Римлянам 6:14.

[129] Там само 6:15.

[130] Там само 6:23.

[131] Римлянам 8:18.

[132] 2Тимофію 4:3-5.

[133] Об’явлення 19:17-21.

[134] Матвія 26:52.

[135] Див. 2-гу книгу ( у рос. синодальному перекладі 4 книга) Царів 19:10-11.

[136] Там само 19:15-19.

[137] 1Петра 3:9.

[138] Див. Іоанна 9:2-3.

[139] Див. Євангеліє від Іонна 14:18.

[140] Див. Дії 2:2-4.

[141] Римлянам 11:33-36.

[142] Див. Числа 10:35.

[143] Див. Луки 10:1-3.

[144] Там само 10:17-18.

[145] Див. Матвія 28:19-20.

[146] Ісая 14:15-17.

[147] Об’явлення 12:12.

[148] Рада національної безпеки і оборони України.

[149] Єремія 1:5.

[150] Матвія 19:12.

[151] Там само 19:6.

[152] Єремія 15:17-18.