І НЕ ДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ…

                 Юрій Слюсаренко
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                              І НЕ ДУМАЛИ,
         ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ…
 
 
 
                                              
 
 
 
 
 
 
 
 
2016
 
     
      
 
 
 
 
 
 
 
         Дія повісті «І НЕ ДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ» відбувається в наші дні. Головний герой, ставши християнином, зіштовхується з проблемами, що існують у сучасній Церкві. Проте доходить висновку, що лише блаженне очікування пришестя Ісуса, пристрасне бажання бути покликаним на весільну вечерю Агнця дає свободу та радість ще в цьому житті.                            
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                 ЗМІСТ
 
ПЕРЕДМОВА АВТОРА............................................ ...5
        
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. «НА ГОСПОДА ЗДАЙ ДОРОГУ СВОЮ...»……………….7
Частина перша……………………………………………………………………….7
Частина друга……………………………………………………………………….10
Частина третя……………………………………………………………………….11
Частина четверта…………………………………………………………………...14
Частина п`ята……………………………………………………………………….15
Частина шоста………………………………………………………………………16
Частина сьома………………………………………………………………………18
Частина восьма……………………………………………………………………..22
Частина дев`ята……………………………………………………………………..26
Частина десята……………………………………………………………………...27
Частина одинадцята………………………………………………………………...31
Частина дванадцята………………………………………………………………...34
Частина тринадцята………………………………………………………………...35
 
            
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. «ДОРОГИ ТВОЇ ДАЙ ПІЗНАТИ МЕНІ…»...........................39
Частина чотирнадцята……………………………………………………………..39
Частина п`ятнадцята……………………………………………………………….40
Частина шістнадцята……………………………………………………………....41
Частина сімнадцята………………………………………………………………..43
Частина вісімнадцята………………………………………………………………43
Частина дев`ятнадцята…………………………………………………………….46
Частина двадцята…………………………………………………………………..47
Частина двадцять перша…………………………………………………………..50
Частина двадцять друга……………………………………………………………53
Частина двадцять третя……………………………………………………………57
Частина двадцять четверта………………………………………………………..58
Частина двадцять п`ята……………………………………………………………62
Частина двадцять шоста…………………………………………………………..66
       
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. «НА ДОРОЗІ СВІДОЦТВ ТВОЇХ Я РАДІЮ…»......................68
Частина двадцять сьома……………………………………………………………68
Частина двадцять восьма………………………………………………………….70
Частина двадцять дев`ята……………………………………………………….....71
Частина тридцята…………………………………………………………………..72
Частина тридцята перша…………………………………………………………..74
Частина тридцята друга……………………………………………………………75
Частина тридцята третя……………………………………………………………78
Частина тридцята четверта………………………………………………………..80
Частина тридцята п`ята…………………………………………………………….82
Частина тридцята шоста…………………………………………………………...84
Частина тридцята сьома……………………………………………………………85
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
ПЕРЕДМОВА АВТОРА
Дія повісті «І НЕ ДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ» відбувається в наші дні; головний герой, після, на перший погляд, дивних пригод, ставши християнином, зіштовхується з проблемами, що існують у сучасній Церкві. Проте доходить висновку, що лише блаженне очікування пришестя Ісуса, пристрасне бажання бути покликаним на весільну вечерю Агнця та жити в місті, яке «не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб у ньому світили, слава бо Божа його освітила…»[1], дає свободу та радість ще в цьому житті. Ніякі прийдешні лѝха, випробування й гоніння не здатні засмутити того, хто цілком покладає свою надію на Бога, а не на людину.
  Автор закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, а також магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», що давало йому змогу спілкуватися з відомими творчими особистостями та християнськими лідерами різних деномінацій. Тож питання, розглянуті в творі, добре йому знайомі й зрозумілі. Крім того, він ретельно дотримується основних доктрин Церкви, не претендуючи на роль першовідкривача.
 
 
 
 
Можливі збіги й будь-яка схожість з реальними особами або фактами мають випадковий характер.
 
 
 
 
«Як було за днів Но̀євих, так само буде й за днів Сина Людського: їли, пили, женилися, заміж виходили, аж до того дня, коли Ной увійшов до ковчегу; прийшов же потоп, і всіх вѝгубив. Так само було за днів Ло̀тових: їли, пили, купували, продавали, садили, будували; того ж дня, як Лот вийшов із Содому, вогонь із сіркою з неба линув, і всіх погубѝв. Так буде й того дня, як Син Людський з'явиться!»
 
Євангеліє від Луки 17:27-30.
 
«Їхній кінець — то загибель, шлунок —  їхній бог, а слава в їхньому соромі. Вони думають про земне...»
 
Послання апостола Павла до Филип'ян 3:19.
 
 
 
 
 
                             
                           
                           
 
                            «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї
                             й покликав благодаттю Своєю,
                             уподобав   об’явити через мене    Сина          Свого,
                            щоб благовістив я Його між язичниками,
                            я не радився зараз із тілом та кров'ю»[2] .
 
                   РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
«НА ГОСПОДА ЗДАЙ ДОРОГУ СВОЮ...»
 
                                 Частина перша
 
Черговий день тижня, і місяця, і року здавався цілком звичайним. Усе йшло за планом, утім, той план ніхто не складав. Це відомі особистості – учѐні, політики, художники, духівникѝ, осягнувши свою винятковість і значимість, прокидаються впевнено, не затримуючись довго в ліжку, адже вони зранку знають, що̀ саме робитимуть протягом дня.
Перша їхня думка:
«Я собі не належу, я відповідаю за людство, тому вчора ніяк не міг схибити та й сьогодні застрахований від безглуздих рішень. Ось помічники мої, що залишаться такими до моєї нетрагічної смерті, мають право на помилку, а я — ні!»
Рома ще, а можливо вже, не мріяв стати уславленим і вельми знаменитим. Однак, усе-таки не вважаючи себе особою помірною, докладав чимало зусиль, аби не згадувати дурниць зроблені учора після зустрічі з прѝятелями.
«Я звичайна людина, така, як усі в моєму Районі. Ніхто не має права мене засудити, бо в цьому випадку обвинувач вѝкриє самого себе...», — тим заспокоювався, почуваючись після мудрих міркувань легко й вільно.
         Задовольнившись такою думкою, Рома з насолодою пригадав учорашній день, сьогоднішній — обіцяв бути продовженням. Від цього стало ще легше й простіше.
         «Ну чому ці люди не бажають зрозуміти такий приємний вислів епікурейців: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо!» Хай то філософи сказали, але народ наш мудріше вигадав: «Хто не курить та не п'є, здоровѐнький той помре!».                                                                                          З дитячого садка нас учили: кожна людина чимось особлива, неповторна, індивідуальна, вона може й повинна відрізнятися від інших, хоча б від тих, хто живе з нею поруч. Але ті ж мешканці всесвіту придумали: людина людині — друг, краще брат, а якщо майже родич, значить, існує щось таке, що нас поєднує.
         В Ісуса було чимало учнів, але тільки дванадцятьох обрав і до Себе покликав. У Гефсиманії, коли наближалася година важких, а для людини нестерпних страждань, мав потребу Він у молитві-спілкуванні з Небесним Отцем. Проте став Христос таким, як усі люди, біль і переживання були знайомі Йому. Ісус ві̀дав, на що̀ йшов і що̀ належало Йому зазнати за всіх нас і за кожного окремо. До місця, де хотів молитися, узяв із Собою Іоанна, Якова й Петра: серед тих дванадцяти стали вони особливо близькими Йому. Ці троє повинні були Його чекати, підтримати в молитві та не спати — не бажав лишатися без тих, котрих найбільше любив…
         Коли ж повернувся до місця, де вони на певний час розлучилися, застав Своїх товаришів сплячими, по обличчях помітно було, що сон був вельми приємний і солодкий для них. Навіть найвідданіші друзі бувають такими самими, як інші з роду людського. Тому із жалем Ісус їм сказав:
«Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло… Ось година наблизилась, і до рук грішникам виданий буде Син Людський...»[3]
 Так, «плоть немічна», але до вечора, коли ця плоть отримає все те, що тільки вона побажає, далеко, а ще доведеться йти на роботу, хоча саме на «роботі» можна, нарешті, відпочити від сім'ї та від решти важливих справ. Кожен прямує за відомим маршрутом у ті місця, де в першому столітті нашої ери (точніше в I столітті після Різдва Христового) можна було заробити дина̀рії[4], тепер — звичайні паперові асигнації. Утім, не такі вони прості, коли оспівують їх в операх та складають про них вірші. Було б чому здивуватися давньоримській богемі!
Його дратувало, що змушений іти однією і тією ж доро̀гою, бачити на біг-бордах різні, але чимось дуже схожі обличчя, зустрічати тих самих перехожих, які, можливо, прямували у зворотному напрямку, проте з такою ж ціллю. У ранкові години легко загубитися в натовпі: нехай за голову твою й за тіло твоє обіцяють мільйон — усе одно тебе ніхто не впізнає.
Як решта добропорядних громадян, не мав він жодної можливості звернути з дороги, адже йшов туди, де в певні дні дають зарплату. Багато хто лише в ці уста̀лені часи здатні радіти та любити ближніх; коли ж настає завтра, часто-густо не люблять й самого себе. Знову чекають той календарний день, аби отримати встановлений кимось розмір платні, а коли виходить такий розклад, важко розраховувати, що будуть задоволені та заспокоєні. Навіть якщо отримують пристойну грошову винагороду й кожному розподіляють його частку: фортуна мінлива, друзі — ненадійні, одноплемінники — гордовиті, кожен шукає тільки свого.
— З мене досить, потрібно щось змінювати! — промовив Роман, сам того не помічаючи, що випалив слова̀ ці вголос. При цьому глибоко в душі усвідомлюючи, завтра й післязавтра путь його буде та, що й третього дня. І все тому, що він знав, куди йде та з якою метою...
                                   
                                     
 
                                        Частина друга
 
Роман впевнено йшов своєю дорогою, не звертаючи ні ліворуч, ні праворуч — дуже не хотів запізнитися. Сьогодні, як ніколи, бажав він бути на висоті, і це до часу йому вдавалося. Зайшовши в не дуже просторий кабінет, де крім нього працювали ще кілька співробітників, покірно зайняв своє робоче місце, але поки не знав, з чого йому власне почати та чим закінчити.
«Знову робити те, що й кожен день. Як усе це нудно, нецікаво, найгірше, що майже марно. Так, я не керівник науково-дослідного інституту, навіть не президент товариства паразитологів. А те, що сам паразит і живу за рахунок добропорядних платників податків, мені, безперечно, соромно, проте не дуже. У нашій Конторі багато таких нероб!» — заспокоїв себе Рома й, помітивши пильний погляд начальника, що зайшов до відділу, заклопотано став шукати незакінчений звіт.
«Таки помітив! Уже став йому як рідний! От цікаво мені знати: дітей своїх дома він помічає?» — розлютився підлеглий, однак і далі вдавав, ніби служба для нього — це справа всього життя...
Таким же чином і Закхей[5], видершись на дерево, і не думав, що Ісус спрямує на нього Свій погляд, адже майже весь Єрихон вийшов на центральну вулицю, щоб побачити Пророка, про Якого говорили, що Він — Месія, і навіть має владу прощати гріхи. Закхей, нехай і маленький на зріст, але грішник великий! Він був старший над митниками, ставленик римлян, а отже зрадник свого народу, для суспільства його не існує, для багатьох він гірше язичника.
Ісус же на нього глянув і сказав:
«Закхею! Зійди швидше, бо сьогодні потрібно мені бути в домі твоїм!»
Тільки Посланий від Бога спроможний звернути увагу на того, хто для інших безнадійно втрачений. Співгромадяни митаря були впевнені, що Закхѐєвий кінець буде вельми сумний і трагічний, але ж визнав він Божого Сина своїм Господом і Спасителем, роздавши половину маєтку жебракам! Тоді сказав Ісус на̀товпові, котрий, нічого не розуміючи, лише спостерігав за тим, що відбувається:   
«Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов шукати й спастѝ те, що загинуло»[6].
                                     
                                  Частина третя
 
По радіо, що майже ніколи не вимикалося, бо нікому не заважало, після обіду, коли можливо було розслабитися, слухали християнську передачу — вибору не було. Спочатку співали псалми, потім проповідник довго, проте не нудно, переконував слухачів: людина вже за своєю природою недосконала й вельми грішна. Ісус змінює серця, і тільки той, хто вірує в Нього, успадкує вічне життя… Як все це просто, а разом з тим — складно!
Воскресши, Господь Ісус з'явився Своїм учням, проте одні зраділи й прославили Бога, а деякі вагалися та засмутилися. Блаженний той, хто любить і вірить, коли йому кажуть, що повірив він марно. Ті ж, котрі його надію намагаються зруйнувати, самі глибоко нещасні, такі гідні того, щоб їх пошкодувати. Програли вони, а він — переможець:
« Хто має вухо, хай чує, що́ Дух промовляє Церква́м: переможець не буде пошко́джений від другої смерті»[7]...
Проповідник заклѝкав усіх покаятися, а згодом назвав координати помісної церкви, збори якої запропонував відвідати, мимохідь додавши, що після служіння новонавернених чекають подарунок і частування. Ось тільки вказана адреса говорила про те, що церкву цю в райцентрі знайти неможливо, хоча в ту хвилину ніхто, крім товарознавця, не звернув на це ​​уваги...
Люся справу свою опанувала досконало: не було жодного села, а в районі їх 25, куди б вона не заїжджала, і де б її не чекали. Продавці торговельних точок наперед знали, коли вона приїде, хоча начальник уважав, що тільки він володіє інформацією про день відвідування того чи іншого магазину. Таємниця не є такою, якщо зберігач секрету любить занадто довго говорити по телефону, пишатися вигідними зв'язками, маючи безліч потрібних знайомих, а от друзів, на жаль, у нього немає. Він просто не здатний мовчати, коли знає більше, ніж інші.
«Хто ходить пліткарем, той відкриває таємницю; і хто широко розкриває рота, з тим не спілкуйся!»[8] — проте до зустрічі з чиновником від торгівлі, як во̀диться, готувалися заздалегідь:
«Що було, те й буде; і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем»[9].
Цей світ живе за своїми законами й правилами, що вдосконалюються, однак суть їх залишається незмінною.
Обідати товарознавцю подобалось у кафе, і так щоб з музикою, а вечеряти — у вузькому колі, де дозволяла собі, не іншим, після першої чарки не закушувати. Після третьої — згадувала, що вона теж людина й вимагала до себе особливої ​​поваги. У такі приємні для неї години жінці хотілося бути просто Люсею, говорити те, що думає; при цьому таким ро̀бом, інтонацією й манером, що вранці ніхто з її компаньйонів до пуття не міг пояснити ні собі, ні іншим, що̀ насправді вона мала на увазі вчора, коли стверджувала, ніби в цьому житті не все сказала.
Хто зустрічався з нею раніше, той знав: відрядження виписували їй на три доби, і в останній день була вона як ніколи твереза ​й зосереджена. Усе тому, що мала Люся таємну слабкість: любила спілкуватися з екстрасенсами, чаклунами, астрологами, виклѝкувачами мертвих, а таких фахівців в галузі окультних наук в їхньому Районі мешкало достатньо. Де б Люся не була, шукала таких ось людей, щоб сказали їй, що є, було та буде, а головне, хто стане її четвертим чоловіком.
У кожне село приїжджали навіть зі столиці, що говорити, місцевість ця була знаменитою на всю околицю. Але чогось навіть водії вважали за краще не їздити дорогами цього Району, об'їжджаючи стороною: то був рідкісний випадок, коли ніхто з них не бажав заощадити на пальному. Майже як у відомому фільмі «Ніхто не хотів помирати», — але це занадто серйозно, чорний гумор тут недоречний. Та що там кіно, одна дуже грамотна людина порадила:          «Не будь мудрий у власних очах; бійся Господа та ухиляйся від злого: Це буде лікуванням для тіла твого, напоєм для костей твоїх»[10], — повчання це варто запам’ятати...
         Після того як пролунав заключний псалом, і передача скінчилася, товарознавець, маючи такий цінний, з її точки зору, досвід, сіла на стіл і сказала:
         — Приїжджали в Район і місіонери, і євангелісти, а церква, у якій батюшка немовлят хрестив і небіжчиків відспівував, ще за колишньої влади стояла. Пісні гарні співали, промови розумні говорили, зціляли й демонів виганяли. Багато хворих й одержимих до них приходили, тільки погано, вочевидь, молилися! Зрештою, як прибули, так і поїхали, а на дверях церкви з куполами відтоді амбарний замок висить. Сказали:
         «Поганий ти піп, коли прибутку немає», — та в інший район відправили.    Тільки не в панотцеві й не в проповідниках проблема, я вже точно знаю, у чому справа: прокляте у нас місце, прокляте! Надто багацько в нас темного люду розвелося, вони тут заправляють.
         — Неправда, — заперечив Рома. — Тут, скажу вам, щось інше. Я, звичайно, далекий від усього цього, але коли народився, то хрестили мене, у свята̀ до нашої церкви ходив, аж поки не закрили її. Бачив я там на іконі архангела Михаїла з Анголами Божими й сатану, що з неба спав з підручними своїми. Може й до нас Бог пришле Анголів Своїх? — запитав Рома, ще не ві̀даючи: Анголи — це «службові духи, що їх посилають на служіння для тих, що мають успадкувати спасіння»[11]...
        
                                      Частина четверта
 
Вийшовши за поріг Контори, Рома, відповідно до суворого встановленого розпорядку дня, мав би повернути ліворуч. Там, зовсім недалеко, у підвальному приміщенні з усіх кінців райцентру сходилися не лише працівники й ті, котрі тільки себе так називають, а й місцева інтелігенція: у гудучому натовпі легше розчинитися та залишатися непоміченим. Літератор, лікар-паталогоанатом і продавець м'ясного відділу універсаму цілком мирно співіснують за одним столиком: вони мають про що поговорити та що один одному порадити.
У пивбарі людина відчуває себе по правді людиною, у його приміщенні, нехай навіть дуже брудному й смердючому, усе, як одне ціле: на самому початку процесу спілкування нікому навіть не спадає на думку заявити про свою перевагу над іншими. Тут, як ні̀де, хочеться всіх любити, а після трьох келихів розведеного пива з розчуленням обійняти та розцілувати друзів і ворогів.
«Sìmilis sìmili gа̀udet»[12]! — констатував хтось із римських філософів, у них теж був шино̀к...
Щоправда, після п'ятої порції згадують уже частіше погане, якого в житті виявляється значно більше, ніж доброго. Загрожують з усіма розібратися, навіть найслабший раптом відчуває себе сильним і здатним зробити перѐвертом не лише бар, а й увесь світ.
«Хто ти такий?» — допитує він свого товариша, якого ще годину тому дуже любив і поважав. Опісля вилазить на стіл, щоб піднятися над іншими з усіх поглядів.
Гординя, пихатість, пишномовність настільки характерні для простої й скромної людини, що настає мить, коли це стає помітним для неозброєного ока. Тому дарма кажуть у такому випадку:
«Я від нього такого не очікував!» — просто раніше ми не дуже добре прислухалися, а бачили лише те, що нам самим хотілося спостерігати…
«Хто підносить себе, той принижений буде; а хто принижує себе, той піднесеться»[13] — сказав Ісус.
«Які тільки дивні слова!» — відказали Йому тоді, така реакція на цю істину й тепер.
На жаль, цю Ісусову постанову раз-у-раз забувають навіть у тих місцях, де повинні виконувати її вже за визначенням і їх назвою. Хто ж дотримується цього правила, той неодмінно переконувався, що це єдиний спосіб стати переможцем у будь-яких, нехай у безнадійних і безвихідних ситуаціях...
 
                                         Частина п’ята
 
Сьогодні ж Ромі належало спочатку зайти на пошту, щоб відправити свій звіт в область. Така подія радувала його перш за все тому, що є тепер зовсім не вигаданий привід виставити на стіл не себе, а бутель з напоєм міцнішим, ніж пиво, збудивши цим захват і радість милих друзів та просто знайомих. Заповнивши бланк і відправивши бандероль, Рома отримав чек і, зібравшись вийти й піти туди, де чекають його з таким нетерпінням, несподівано для самого себе зупинився, коли в залі районного поштамту помітив свого далекого родича. То був дід Савка, на нього б Рома швидше б за все й не звернув би ніякої уваги, якби не та розмова в Конторі, що примусила його на деякий час замислитися. Це просто милість Божа, коли щось утримує нас від ретельно спланованих вчинків!
Знав він те, що інші: дід через молоді літа прокрався й надовго потрапив до в'язниці. Хоча, як завжди говорять у такому випадку: «Начальство крало, а я списував», — тому дивилися на нього із жалем і співчуттям. Сам же родич ніколи не виправдовувався та на долю не скаржився. Ні перед ким не нив і не плакався, що в нашому столітті роблять навіть у присутності жінок. Після звільнення не запив і, що дивно, обходив колишніх друзів стороною — усім, хто знав його раніше, відомий він був як душа товариства.
«Якщо я буду виправдовуватися, то мої ж вуста звинуватять мене; якщо я невинний, то Він (Бог) визнає мене винним»[14], — сказав праведний Іов. Засвоїв цю істину в місцях дуже віддалених так само дід Савка, але про це поки що ніхто інший крім нього самого в Районі не знав.
У зла̀чні місця діда вже було не затягнути, як би хто не намагався спокусити великим частуванням або щиросердною розмовою. Подейкували, що дід раніше ходив до церкви, і не тільки у свята; коли ж її закрили, то бачили його таким, що молиться біля річки або в лісі. Після цього викликав він ще більше співчуття: коли людина починає вести себе не так, як інші, то його негайно зараховують або в розряд божевільних, або про такого говорять, що він «блаженний». Утім, для більшості ці поняття є синонімами, з тієї причини намагаються ніяким чином не виділятися з натовпу — так жити простіше та надійніше.
 
                                      Частина шоста
 
Сказане Ісусом у Нагірній проповіді: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога»[15], та про знамѐння Свого приходу: «Тоді з’явиться знак Сина Людського на небі; і тоді заголосять усі земні племена, і побачать Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою й силою»[16], — стає далеким і незрозумілим не тільки для цього світу, а й для того, хто вважає себе Його послідовником...
Про той день, коли всі, що житимуть, побачать Ісуса, розмірковують в нашому столітті лише деякі, тому не для всіх стане він радісним. Ті, кого немає з нами, уже отримали нагороду свою: хто від людей тільки, живучи в тілі, а інший від Самого Господа, Який є Суддя правдивий. Бога ж побачать спасѐнні, що очікували Ісуса, як вірні раби, котрі готові зустріти Його в будь-яку годину й хвилину. Таких людей наш Спаситель Христос візьме в Новий Єрусалим, що про нього написано:
«Це осѐля Бога з людьми, і Він житиме з ними, вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними… І побачать лице Його, а Ймення Його на їхніх чолах»[17], — і блаженний той, хто всім серцем вірить цім чудовим обітницям!
Давид, якого на трон посадив Сам Господь Бог, був зовсім не бідною людиною; його ж син Соломон — найзаможнішим і наймудрішим царем за всю історію людства. Однак у псалмі зумів він визнати:
«Блаженний народ, у якого Господь є Бог!»[18]
Цим відповів він на питання, яке хвилює тепер і турбувало кожну особистість за всіх часів:
«Які б речі мені мати, щоб нарешті відчув я себе дуже щасливим, а душа б моя рясніла радістю не тільки в ті рідкісні періоди життя, коли все відносно йде на добре, а й у дні несприятливі?»
Блаженний уміє бути безмежно щасливим, бо не сподівається на прихильність долі або на схвалення з боку людини. Він навчений без усякого сумніву й нарікання у всьому покладатися на Бога та коритися Йому, а не людині чи обставинам… Виходить, якщо кого-небудь ви назвете «блаженним», то зробите йому комплімент, і тим не принизите його, як цього, імовірно, у своєму ще неосвяченому серці бажали. Коли ж раптом побажаєте з ним поспілкуватись, то доведеться вам переконатися, нещасні й гідні співчуття саме ви…
Утім, за таке тієї хвилини Рома не міг міркувати: поква̀пно підійшов до діда, до ладу не знаючи, про що з ним буде говорити та з чого почати. Хто вірує в Христа Ісуса, а також то̀му, чого Він навчав послідовників, той розуміє, знак цей дуже добрий:
«Не журіться, як або що̀ відповідати чи що̀ говорити; бо Святий Дух навчить вас тієї години, що̀ потрібно казати»[19].
 
                                      Частина сьома
 
Після звичних у таких випадках вітань, а також питань про здоров'я, справи, міркувань про те, яка сьогодні погода, і якою їй бути завтра, коли й «дай Бог!» або «слава Богу!» кажуть, Роман визвався провести родича додому. Був він тоді «як море розбурхане, що не може заспокоїтися»[20], — знати б йому, що Ісусові буря й вітер коряться…
Заклик Христа: «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас»[21], — чув майже кожен.
У так званих цивілізованих країнах Євангеліє Царства вже всюди проповідуване, ось тільки далеко не всі захотіли прийняти його. Євангеліє — це Радісна Звістка про те, що кожен, хто вірує в Ісуса, матиме вічне життя; але чому ж тоді обличчя тих, що називають себе християнами, після церковних зборів бувають так часто сумні та похмурі? Ті, що прийняли Добру Новину, не журяться про завтрашній день, навіть якщо ввесь світ чекає «кінця світу».
         Доро̀гою Рома розповів дідові про розмову, що трапилась у Конторі, і додав:
         — Невже й справді місце наше напевно прокляте? Жодної Божої душі у всій окрузі не знайти! Узяти хоча б церкву нашу: батюшку колишнього зі служби турнули, а нового вже скільки років не присилають. Тітка сина свого за 70 кілометрів до сусіднього райцентру возила, щоб охрестити його. Ночами пацан не спить, ні з того ні з сього раптом волає. Коли ж засне, то потім ще гірше: уві сні кричить так, що в хаті ніхто інший до ранку сам заснути не може. Баба Кіра з Кирилівки шепотіла, яйця катала — марно! Сказала: дядько Сидір вилікує його. Так він же відьмак з діда-прадіда, його спеціалізація — чорна магія, чаклун, одно слово, з такими поготів зв'язуватися не варто… Інакше як жахом або підступами лукавого назвати це не можна. Попало ж мені в місцях таких темних на білий світ народитися! — завівся Роман.
         — Заспокойся! Це, скажу я тобі, ще не кошмар. Ось те, що в лісі нашому відбувається, краще не говорити, сам тоді вночі скрикувати станеш, — уставив дід Савка. — Тільки, як кажуть, не все так погано в нашому домі. Бог береже того, хто скаже: «Господь -  то надія моя, Всевишнього вибрав я захистом моїм!»[22]
         Про Ваську, нѐбіжа твого, чув, але не один же він такий: щось таке мені вже розповідали. Звичайно, важко, коли діти несправедливо страждають.
         — А чули, що про нас в обласному центрі  говорять: «Ти з того Району, де демони житло собі знайшли, а кожен третій дружбу з ними водить? По телевізору в новинах казали, що африканські чаклуни скоро до вас із візитом дружби приїдуть, досвід запозичити».
         Рома на мить замовк, подивився на годинник, махнув рукою: «Уже, напевно, не чекають, без мене отоварилися!» — сумно зітхнув, але емоційно правив своє:
         — Євангелісти так само довго над Васьком молилися, а потім говорять:      «Нехай тато й мама спочатку покаються в усіх гріхах, а бабусі-ворожці так узагалі три дні в по̀росі й попелі молитися та постити, інакше не буде синові зцілення».
         Батя Васьчин за це їх з хати вигнав, каже:
         «Мене, орденоносця, грішником назвали?! Знаю я вас, штунди! Біологічка наша, та, що про Дарвіна і його теорії вчила, сама чула та на уроці нам розповіла, як на збіговиськах ви світло виключаєте, а потім...»
         — Сам ти віриш у це? Учителька чула тільки та іншим рознесла, а ось Апостоли, зверни увагу, записали про Ісуса те, «що було від початку, що ми чули, що бачили нашими очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися»[23], — обережно зупинив його дід Савка, надавши йому тим самим можливість погасити емоції.
         — Була справа, вірив, тепер ні, — відповів Рома. — Служив в армії з людьми такими. Вони хоч і дивні: не пили, не палили, в самоволку не ходили, з дівками місцевими не знайомилися, але на збоченців не схожі. Щонеділі до церкви їх відпускали, часи тоді настали інші, коли ж поверталися, усім — хто тільки бажав — Нові Заповіти роздавали. Якось увечері в суботу вся рота впилася, що траплялося не так уже й рідко. Черговий по частині, коли дізнався, перш за все віруючих допитував, хто саме горілку в казарму приніс. Не настукали! Один з них відкрив Біблію й прочитав, немов заспокоюючи його:
         «Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається і не вийде ная̀в»[24].
         Я потім сам цей текст вивчив, чесно кажучи, для того щоб перед іншими вельми розумним здатися. Ви, звичайно, не так: цитуєте те, що самі читали та про що часто роздумуєте. Офіцер того хлопця вилаяв, три наряди поза чергою оголосив, більшого статут йому не дозволяв, проте рапорт не написав, сам п'яний був.
         — Що мені сказати, щоб зрозуміти тобі, чого й справді речі такі дивні в Районі нашому відбуваються? — витримавши паузу, запитав Рому дід Савка. — Нехай же мене Дух Божий навчить, як передати те, що сам колись прийняв. Ось майже повторив зараз слова̀ Апостола:
         «Я бо, що прийняв від Господа, те й вам передав: Господь Ісус тієї ночі, якої був виданий, узяв хліб і, віддавши подяку, розламав і сказав: «Це моє тіло, воно за вас дається. Це робіть на спомин про Мене»»[25].
         Вони з тих пір звучать перед причастям у прикрашених будинках і під відкритим небом — усюди, де тільки зі̀брані в ім'я Господа Ісуса Христа. Не можу говорити тобі по-іншому, хоча Апостолові Бог відкрився через Сина Свого, коли йшов той у Дамаск для того, щоб вірних учнів Христових, зв'язавши, у кайданах відвести в Єрусалим. Я ж, будучи справедливо засудженим за злі вчинки перед людьми, зустрівся з Ісусом за колючим дротом. Отож зовсім не шкодую, що був тоді зеком, а то ніколи не стати б мені віруючим і тим самим спастися. Для мене особисто іншого шляху бути й не могло! Саме там Господь звів мене з людиною, повз якої на волі пройшов би, не зупиняючись, щоб він мені не говорив, і як би що ні доводив, хай навіть дуже красномовно. І Апостол, і я, і ти в цю годину приймеш Євангеліє не через мої переконливі слова, тому що віра в Ісуса Христа стверджується «не в мудрості людській, а в силі Божій»… Адже «Царство Боже не в слові, а в силі»[26].      
         Після тих слів підійшли вони до дому, де після смерті дружини дід мешкав уже зовсім один; діти його вже давно поїхали до сусідньої області. Без зайвих церемоній і запрошень зайшли до хати, Роман сів у зручне крісло, а дід тим часом виставив на стіл те, що Бог того вечора послав. Усе було не так і скромно, і їжа згодом здалася досить смачною.
         Рома, за звичкою, дивився на зготовану їжу, як на закуску, але пригадавши, з ким веде розмову й куди сьогодні він потрапив, став повільно їсти, вислухавши перед тим молитву-подяку:
         «Благословенний Ти, Господи, Боже наш, Владико всесвіту, Який виростив хліб із землі», — саме такі слова вимовив Спаситель, коли в останній раз вечеряв з учнями перед розп'яттям.
         Дід Савка всім виглядом дав зрозуміти, що нікуди він не поспішає й терпляче чекав, поки гість його насититься: «Не духовне перше, а звичайне, потім духовне»[27].
        
                                                   Частина восьма
         Коли ж перейшли до чаю, господар оповідав далі:
         — Як ти зрозумів, у в'язниці познайомився з віруючим, що його спочатку прозвав про себе «святим». Тепер стало мені відомо, і тобі про це кажу, святий це той, хто відділив себе від цього світу та з'єднався з Христом. З тієї причини кожен, хто вірує, у книгах Нового Завіту іменується саме таким словом.
         — Може, тоді так воно й було, тепер же «Святошею» називають того, хто видає себе благочестивим, а на ділі жебракові й 5 копійок не подасть, усіх зневажає та нікого перед собою не помічає. Прізвисько це дуже справедливе! — зауважив Роман.
         — Буває часто й таке, — погодився дід Савка. — «Вони кажуть, що знають Бога, але відкидаються вчинками, бувши бридкі й неслухняні, і ні до всякого доброго діла нездатні»[28], написав той же Апостол. Однак ні зараз, ні далі говорити про лицемірів я не хочу, не за них тепер наша розмова...
         Той чоловік отримав термін, і чималий; за те, що проповідував Господнє Слово, а ще пророкував швидкий кінець безбожного уряду. Ніхто не міг зрозуміти: ні товариші по нещастю, ні табірна адміністрація, чому не зупинився він після того, як його попереджали, та, власне, добровільно дозволив себе посадити. З нього кепкували, іноді відверто принижували, однак, коли хтось аж надто знущався, то мучителя негайно зупиняли. Над усе мене вражало, що, як би його не ображали, він зоставався спокійний не тільки зовні, а й внутрішньо. Часто з Петром вечорами ми розмовляли, тоді й визнав я Ісуса своїм Спасителем; не зразу, але ввірував, що «Христос помер за гріхи наші за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день за Писанням»[29].
         Дід несподівано задумався, щось прошепотів, потім, згадуючи минуле, говорив далі, а Рома для годиться мовчав:
         — Через деякий час брата Петра (саме так, мене ж він кликав Савлом), перевели в північний табір, у якому утримувалися, але ніяк не відбували покарання ті, хто не зрадив своїм принципам і переконанням. Листування між зеками суворо заборонено, хоча на зоні своя надійна пошта, тому з того часу ми один з одним ніяким чином не спілкувалися. Після амністії мене умовно-достроково звільнили й, діставшись у наші краї, уже, як був у своєму будинку, опинився сам-на-сам з Богом.
         Побачивши здивований Ромчин погляд, дід роз'яснив:
         — Відкрито заявляти про свою християнську віру я не міг, на церковні служби хоч і ходив, але всіма силами намагався не привертати до себе уваги: ​​обгортав мене страх, що, з огляду на мою непогашену судимість, посадять мене вдруге. Знав науку Господню:
         «Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним. Хто ж Мене зречеться перед людьми, того і Я зречуся перед Отцем моїм Небесним»[30], — але все одно боявся...
         Такі спогади діда Савку помітно засмутили, однак, зосередившись, вів своє далі:
         — Це мене, звичайно, дуже гнітило, особливо те, що не було жодного чоловіка в нашій окрузі, якому міг би сміливо звіритися та відверто погомоніти. Після відомих подій прийшла відносна свобода, люди полинули до Бога, але тоді ж негайно у всьому Районі заявила про себе всяка погань. Отож і я став дуже горлѝвим для Господа всією серѐдиною моєю! Безбоязлѝво повстав був проти знахарів, чаклунів, екстрасенсів та їх прибічників, вони ж тільки глузували з мене. Самого, правда, не чіпали й не переслідували, тямили, що Бог таки зі мною, отож прокляття в мою сторону до мене не пристають. Однак вплив свій у Районі збільшували, а недобра слава про наші місця поширилася по всій області. Місіонери того часу теж були особливо активні й дієві, проте надовго їх не вистачало. Намагалися навіть організувати громади віруючих, вони ж чомусь швидко розпадалися.
         — І до якого ж висновку ви прийшли? — квапив Рома діда Савку.
         — Та ні до якого. До кінця, було, розчарувався, і завзяття моє згасло, аж поки не показав мені Господь Його слова, що сказав через пророка, котрі просто вразили мене й приголомшили:  
         «Шукав Я між ними чоловіка, що поставив би загороду й став би переді Мною в проломі за цю землю, щоб Я не знищив її, але не знайшов!»[31]
         — Тобто, хочете ви сказати: уся причина саме в тому, що немає в нас чоловіка, не кажучи про групу людей, котрий став би стіною проти всіх темних сил і захистив би землю, на якій ми живемо?
         — Ось і відповів ти на своє ж запитання!.. Натхненний тим Божим словом, довго просив я Господа, щоб цю благородну місію доручив би виконати саме мені, але відповіді не було… Зовсім не відчував себе настільки сильним і духовно, і фізично, аби воювати проти «світоправителів темряви, проти духів злоби піднебесних»[32].
         Крім того, прочитав у Євангелії, як батько, підійшовши до Ісуса, просив за сина, що важко страждав та кидавсь у вогонь і воду:
         «Я його був привів до учнів Твоїх, та вони не могли вздоровити його»[33]. Уся справа в тому, що апостоли тоді ще не прийняли Духа Святого, як то сталося в день П'ятидесятниці, а я не настільки міцний у вірі та наповнений Духом Божим, для того щоб стати в проломі за нашу землю...
         Сказане дідом Савкою вже Рому не залишило байдужим, хоча сам він не в змозі був би визначити джерело цього сильного збудження:
         — Що ж тоді робити? Змиритися й жити так, як і раніше жили? — не міг заспокоїтися Рома.
         — На мій жаль, дух такий присутній у моєму серці також, — визнав дід Савка. — Однак Ісус навчав іншому:
         «Бог хіба не оборонить Своїх вибраних, які до Нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них? Кажу вам: Оборонить їх негайно. Тільки ж Син Людський, коли прийде, чи знайде на землі віру?»[34]
         Після того раптово, зовсім не по-старечому, піднявся зі стільця, що змусило й Рому не сидіти в кріслі спокійно, і, спрямувавши свій погляд на гостя, промовив:
         — Послухай мене уважно, крім усього, знаю я точно: нічого в Бога не відбувається випадково, навіть і зіркѝ не здатні впливати на долі людей, а також змінити Його волю щодо кожного з нас. Він — Творець усього видимого й невидимого, що проголосили перед престолом Його, одягнені в білі шати 24 ста̀рці:
         «Гідний Ти, Господи, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все!»[35].
         І дякую я Богові, що ти ось зараз у моєму будинкові, адже знову палає серце моє! Ти ще дуже й дуже далекий від того, щоб стати тією людиною, котру шукає Господь. Не зрозуміти тобі й того, що коли Він таки вибрав тебе до твого народження бути виконавцем Його волі та в цей час закликає на особливе служіння, то ніщо вже не зможе перешкодити твоєму внутрішньому чоловікові з готовністю сказати:
         «Ось я, пошли Ти мене!»[36]
         Тепер відповідай мені, віруєш, що Ісус є Христос, Син Бога живого, Який помер за твої гріхи, воскрес на третій день, і тебе Він воскресить в останній день?
         — Вірую! — зовсім несподівано для самого себе, але з піднесенням упевнено та чітко промовив Рома — і тут незвичайні радість та мир Божий переповнили його...
         Утім, не будемо описувати почуття людини, котра прийняла від Бога Його благодать і спасіння. Багато хто намагався передати те, що відчували в ті хвилини самі, проте висловити словами переживання, викликані надприродною силою, — неможливо. Дія це виходить від Господа, усе приховане належить лише Одному Творцеві, отож законами фізики, математики, біології або іншої науки її не описати...
         Дід Савка відкрив Біблію, прочитав молитву Давида:
         — «Якби то я міг жити вічно у Твоєму намѐтові, під крилами Твоїми знайти захист! Бо ти, о Боже, вислухав мої обітниці; дав мені спадщину тих, що шанують Ім’я Твоє»[37], — і порадив Ромі наступне:
         — Немає сумніву, залишатися тобі тут більше не можна, якщо й справді палаєш бажанням чинити все те, до чого покликав тебе Господь. Їдь у Центр: там церков предостатньо, а Дух Святий покаже тобі, де ти зможеш зростати духовно й стати Божим воїном. Тільки потім, зміцнившись вірою та надією на Бога, повернешся назад додому, щоб, прийнявши повну Божу зброю, дати «опір дня злого й, усе подолавши, усто̀яти».
         Попрощавшись із дідом Савкою, а точніше, з уже братом у Христі Савлом, Рома, не поспішаючи, пішов до свого дому, навіть не думаючи того вечора про те, щоб піти туди, куди поривався сьогодні після роботи. Найбільше хотів поміркувати про ті події, що відбулися з ним настільки раптово й усього за кілька годин.
         «Відкрий мені дорогу Свою, і я пізнаю, як знайти милість в очах Твоїх»[38], — волав дух його до Бога, але розумом це осягнути він не міг…
 
                                      Частина дев’ята
 
У перших числах червня ночі ще досить холодні, уже з вечора погода нагадує про те, що літо лише почалося. Рома цю пору дуже любив: саме цього місяця в минулі роки траплялося з ним те, що надовго затримувалося в пам'яті. Не можна сказати, що він чекав чогось незвичайного або захоплюючого: зустріч з дідом його хоч схвилювала й змусила задуматися, але радикально щось змінювати у своєму житті не збирався.
Безсумнівно, з'явилося величезне бажання познайомитися з віруючими, почитати Новий Завіт, псалми Давида, подаровані заїжджими євангелістами християнські журнали, що валялися на горищі та в сараї, а от про те, щоб виїхати в Центр або в іншу місцевість, він не планував. Де в Районі живуть християни, і чи є вони тут узагалі, Рома відомостей не мав, судячи з розмови із дідом Савкою, таких, що могли б йому що-небудь пояснити й дати відповіді на питання, у їхній окрузі не лишилося. Така ситуація турбувала, але водночас заспокоювала:
«Те, що звернувся я до Бога, відомо тільки мені та Йому, іншим про це знати не обов'язково!»
Тільки якась нова сила рухала ним, не дозволяючи бути до всього байдужим. Глибоко в душі відчував: усе значно серйозніше, ніж він думає власним розумом: щось неодмінно має відбутися. Не ві̀дав, що Бог осміяний бути не може, а Слово Його незмінне:
«Присягав був Господь Саваот та казав: Поправді, — як ми́слив собі Я, так ста́неться, і як Я був врадив — те сповниться!»[39]
 
                                      Частина десята
 
Наприкінці тижня не поспішаючи й про щось розмірковуючи, вертався Рома додому після зустрічі з давніми друзями. Вина̀ з ними не пив, дещо в той день його стримувало, здавалося це дуже дивним і незвичним.        Дівчину, що йде попереду зі спортивною сумкою на плечі та пакетом у руці, без уваги він не залишив, і не тільки через те, що до жіночої статі вела пристрасть, особливо в такий прекрасний червневий вечір. Попутниця була в його стилі, що в будь-яких обставинах було дуже істотним: уже просто бути поряд з приємною й гарною жінкою робило втіху йому. На вулицях стало нелюдно й затишно, що налаштовувало на відверту розмову, отож сам процес знайомства багато не забрав часу.
Про себе досить впевнено вона розповіла таке: звати її Марта, у Район приїхала з метою благородною: провідати тітку, яка тепер часто й тяжко хворіє, а чому, ніхто, навіть лікарі, сказати точно не можуть або не хочуть. Батьки її в розлученні вже досить давно, один від одного живуть не близько, якщо подивитися на карту, то розділяють їх майже 300 кілометрів. Не сказати, що подібний стан речей її тішить, однак є в цьому й приємна ознака: останніми роками те й робить, що їде, наприклад, спочатку до мами, а потім, у зворотному напрямку — до тата. До кого з батьків податися їй тепер, остаточно ще не вирішила, неподалік у селі живе бабуся, ось туди, попрощавшись із тіткою, вона й зібралася їхати, а там уже визначиться, що робити далі. Тільки турбує її зовсім не це: на рейсовий автобус запізнилася, а наступний — уранці.
«Знайомий сценарій!» — сам собі подумав Рома, але вголос мовив тоді інше:
— Ім'я твоє, нічого й говорити, незвичне! Дівчину, яку ось так би називали, зустрічати мені ще не доводилось. Обручки на твоїх пальцях я не помітив, однак не можу повірити, що до сих пір не зустріла того, хто мріяв би тільки про одне: жити тільки з тобою, а якщо вже померти, так в один день! — щиро й переконливо промовив Рома з тим, щоби якомога швидше встановити довірчі стосунки. Ні про що інше тоді він не роздумував.
— Давно вже не чула таких приємних слів! А за церковними книгами в дитинстві назвали мене спочатку Марфою, це вже потім для близьких та знайомих стала я Мартою. Звичайно, ім'я це звучить досить мило, але чула, що Христову ученицю теж так звали[40]. Ісус її дуже любив, не в такий спосіб, звичайно, як у нас, пересічних людей, тому й вона була до Нього прихильна. Мій друг якось прочитав мені, що̀ Він сказав їй, після того як брат її Лазар помер:
«Я воскресення й життя; Хто вірує в Мене, хоч і вмре, оживе; і кожен, хто живе та вірує в Мене, не помре довіку»[41].
Вірш цей я запам'ятала, раніше по радіо й телевізору його часто можна було почути, тепер же християнських передач стало чомусь помітно менше. Скажи мені краще, кажеш ти компліменти тільки для того, щоб вразити? — кокетливо запитала свого нового залицяльника Марта. Він же з гідністю відповів:
— Зазвичай, компліменти говорять з тією метою, щоб досягти будь-якої вигоди або ж звернути на себе увагу. Отримавши бажаний результат, а в нашому випадку, завоювавши чиєсь серце, їх легко тоді ж забувають. Я сказав тобі одну тільки правду: ти мені дійсно дуже подобаєшся, є в тобі дещо незвичайне та загадкове, котре, сподіваюся, ще належить колись розгадати.
— Ти далі мене інтригуєш! Разом із тим, не приховую, мені ось зараз легко й просто. Я вже втомилася слухати вульгарні жарти, безглузді та позбавлені будь-якого сенсу розмови, одні й ті самі анекдоти, плітки. Хоча, зізнатися, і я буваю такою ж нерозумною! — не приховуючи роздратування, проте не голосно сказала Марта.
— Так, ти маєш рацію. Розповіді про те, що̀ й скільки вчора пили, куди потім ходили та вночі творили, у нас теж популярні, — погодився Рома. — Що казати, і я не кращий за них… Облишмо погане, адже є й добре в цьому житті! Ось зустрів тебе, і мені тепер уже нічого не потрібно!
І тут не будемо описувати детально подальші події того вечора. Вони відомі кожному, хоча ставлення до них різне: віруючий однозначно назве це блудом і гріхом — і буде правий! Більш того: «усякий розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідоля̀нин, не має спадку в Христовому й Божому Царстві»![42] — проте наші герої про це ще не знають.
В очах же Марти Рома залишився справжнім джентльменом, коли запросив її в гості, а після смачної вечері та приємної розмови не зостався з нею в одній кімнаті до ранку...
Зближення відбулося вже наступної ночі, і як хочеться згадати безмежно важливі й значущі слова Христа:
«Покине тому́ чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, — і стануть обоє вони одним тілом», тому́-то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарува́в, — людина нехай не розлу́чує!»[43]
Безперечно, то Божий задум, щоб бути чоловікові й дружині одним тілом: єднання таке неможливо зруйнувати жодними обставинами або підступними людськими змовами, прокльонами чи наговорами. Скільки написано романів, зроблено вистав, знято фільмів з драматичними сюжетами, кінець яких, зазвичай, щасливий, але в реальності відбувається далеко не так.
Коли двоє — одна плоть, немає бажання завдавати незручності самому собі: якщо я змушую страждати того, хто складає одне ціле зі мною, то повною мірою належить і мені відчути ввесь біль, який бажав заподіяти другій половині. Насправді, у багатьох сім'ях така прихильність до кра̀ю відсутня: легко зраджують, принижують, отримуючи від такого морального й навіть фізичного насильства певне задоволення. Не можуть, а все тому, що не бажають один одного зрозуміти, пробачити та знову любити; кінець кінцем стають чужими — і розлучаються, якщо й далі живуть під одним дахом.
Однією плоттю бути вони ніяк не могли: хтось одному рекомендував другого, або ж зустрілися й самі ухвалили вѝпробувати почуття в шлюбі «цивільному», але кінець однаково сумний: Сам Бог їх не поєднував! Разом спали, їли, народжували дітей, у го̀стях один одному говорили компліменти, їм навіть заздрили, кажучи: «Яка мила пара!»
Коли ж приходили додому, то перед вечерею або сном вони не молилися: немає Бога там, де Його від початку у свідки не кликали...
 
                                Частина одинадцята
 
Після тих подій на роботі, здавалося, увесь відділ помітив незвичне в Роминій поведінці й особливо те, що він цілий день мовчав; було легко зробити висновок: згадував щось приємне, коли задоволено посміхався. Вірно сказано:
«Світлий погляд тішить серце»[44], — ніхто не знав, що̀ в дійсності трапилося, але чомусь того дня стало всім добре й легко.
У такі хвилини душа бажає зробити благородний вчинок, або хоча б сказати комусь приємне слово, інколи так і відбувається, ось тільки довго це тривати не може. Як визнав Апостол:
«Не живе в мені, тобто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, чого не хочу, роблю»[45], — проте кожен, хто дозволяє Христу оселиться в його серці, здатний творити добрі справи не з примусу, а за бажанням.
Прийшовши додому, сказав Марті:
— Сьогодні третій день, як ми разом, а я ось згадую перший вечір. Не думаю, що, запізнившись на автобус і відчуваючи втому, тобі особливо хотілося з ким-небудь спілкуватися. Найімовірніше, бажання було одне: поїхати й більше не приїжджати сюди ніколи. Це, можливо, Провидіння Боже, що сталося з нами саме так, а не інакше. Проте, зазвичай, готує Господь нам дещо інше, зовсім не те, на що сподіваємось...
— Про ці речі сьогодні ввесь день думала і я. Мені в цьому житті вже нічого не хотілося змінювати: так і їздити то до тата, то до мами, а як там буде далі, особливо не роздумувала… Однак не завжди був ти один, хіба не кохав котрусь раніше? — Змінивши тему, запитала Марта.
— Дуже любив… Скажу відверто, ще три дні тому чекав я дівчину, що вже як півроку поїхала далеко до батьків й обіцяла скоро повернутися. Хоча всім нутром перед її від'їздом відчував: кінець кінцем зрадить!.. Вона тепер далека від мене з усіх поглядів, ось ти зовсім близько, і тільки ти мені дорога̀ та ба̀жана… Послухай, що тобі написав, коли був ще на роботі:
 
Призначив Бог таємну всім годину,
                            Відому лиш завжди Йому — не нам,
                            Коли нара́з зустрінеш ти дівчи́ну,
                            Яка незнана ще твоїм і снам…
                           
                            Отож і я, забувши вже кохання,
                            Яке вражає міцно дві душі́,
                            Отримав милість за свої блага́ння,
                            Чека́вши не тебе в оті часи.
                           
 
                            Тоді змінив свої думки сміливо,
                            Відкинув я рішуче сумнів свій;
                            Всього себе віддав тобі бурхли́во,
                            Такий бо був привітний погляд твій!
 
                            Ти чула голос тільки мій, не інший,
                            Уто̀му, холод мужньо так знесла!
                            Віднині я з тобою буду ніжний -
                            Відчуєш спокій від мого́ тепла…[46]
 
— Чудовий вірш, якщо не зважати на банальні рими: «кохання-благання», «свій-твій». Не ображайся, для мене він найкращий!..
У ті вечірні години було їм особливо добре й приємно, вони поспішали один одного любити, насолоджуючись кожною хвилиною. Рома, говорячи насамперед самому собі, а потім Марті, умиротворено сказав:
— Може бути, тільки тепер знайшов те, що так довго шукав: спокійно жити, ні про що не сумуючи. Адже що ще людині треба крім того, щоб любити самому та бути коханим? Багато що можливо їй, коли знає, для кого та для чого існує, що хтось її чекає й так буде завжди. Побудоване нами, ніхто вже зламати не зможе!..
— Ти зараз наївний як дитина! — із посмішкою, але з деякою часткою іронії промовила Марта. – Чимало подружніх пар спочатку міркують так само; проте невідомо звідки приходять випробування, труднощі, постійні турботи про завтрашній день, урешті-решт, народжуються діти — і про перші почуття вже не згадують, а то й узагалі забувають… Тільки нехай буде, як ти сказав! Адже і я хочу, щоб у нас було інакше.
— В одному з тобою вже точно згоден! — пригадав раптом Рома, що так хвилювало його останні дні. — Ще не розповідав тобі про це; справді, був наївний, коли мало не послухався родича мого. Мав у собі думки й бажання все-таки поїхати в Центр, щоб, як сказав дід Савка, виконати мені те, до чого закликає Господь. Утім, не питай мене ні про що, не хочу до того вертатися… Ні, якщо вже покликаний до чогось, так це, щоб усі дні мої бути тільки з тобою; а ти, Марто, неодмінно зі мною. Домовилися?
Вона задумливо кивнула головою, проте не зовсім упевнено, що Рома тоді не помітив.
«Усякий, хто слухає цих Моїх слів і не виконує їх, подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І пішов дощ, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась — і він упав, і велика була та руїна його!»[47] — сказав Ісус, навчаючи народ, отримавши владу й дозвіл від Небесного Отця.    Саме так, справа, котру будував, на перший погляд дуже благородну та вельми корисну, усто̀яти не зможе, якщо Бог до неї не закликав...   
 
                                 Частина дванадцята
 
Зійшлися того вечора на то̀му, що слід їхати до Ма̀ртиного тата вдвох. Як би там не було, і вона, і Рома були вѝховані в сім'ях, де дотримуються суворих правил і поглядів: діти їх повинні перебувати у шлюбі законному, щоб онуки в документах і перших свідоцтвах рѝсок не мали. Романів батько, Леонід Романович, помер давно, мати ж поїхала до чужої, нехай і близького зарубіжжя країни на заробітки, отож належало обговорити необхідні в таких випадках формальності серед родичів нареченої.
Рома не віднайшов нічого кращого, як подарувати Василю Миколайовичу, так звали її батька, невелику, але дуже рідкісну книжку, видану на початку минулого століття, чим викликав майже неприховане незадоволення з боку Марти.
— Дуже мило з твого боку, але все-таки в наше століття такий подарунок не вражає! — і, ніби отямившись, додала: — Хоча він любить читати, хто знає, можливо, це його й потішить, особливо якщо на додаток подарувати йому фарфорову статуетку. Такого добра у нього багато: 10 років збирає. Тільки пам'ятай, розіб'єш одну з них, то бути тобі його ворогом навіки! — напівжартома, а може цілком серйозно висловила свою думку Марта, що майже освоїлася в будинку, де ще вчора була го̀стею.
Уже вранці сказала:
— Відпросися в начальства та приходь раніше, причина у тебе поважна: таке раз у житті буває, принаймні, у всіх нормальних і порядних людей.
— Ні, як би не намагався, ніхто мене не відпустить, кінець місяця. Я й так останній тиждень байдикував, особливо вчора, коли тобі того вірша писав, — заперечив Рома. — Не падай у відчай! Увечері поїдемо на вокзал, сядемо на нічну електричку, завтра будемо в тебе, а там, сподіваюся, буде все добре. Після вихідних повернемось і знову тут будуть лише я й ти… Як тобі така перспектива?
— Ти, Ромко, як завжди непідробний… Приходь швидше, а я поки приберу, виперу, приготую те, що ти любиш, знаю, що̀ саме! Одно слово, усе зроблю, щоб тобі ще більше сподобатися. Я люблю тебе! — Сказала Марта й підійшла до нього зовсім близько...
На роботі вже всім стало відомо про те, що у Романа гості, вірніше, мила й прекрасна гостя, і не з майбутнього, а цілком реальна та доступна, проте лише одному йому. Ромі майже нічого не говорили, навіть питань зайвих не ставили, кожен із них тоді згадував про своє, щасливе та радісне, а може й про сумне, йому ж вони бажали удачі.
«Тіштесь з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче!»[48] — напу̀чував віруючих, що в Римі, Апостол. Не побажання це та не порада — заповідь, і дуже важлива в усі часи! Пла̀кати й тужити з тими, у кого горе або просто неприємності, ми навчилися: у такі хвилини, сидячи поруч з товаришем або з близьким другом, нас заспокоює те, що не тільки нам буває тяжко. Осягнувши таку річ, уті̀шити сусіда або друга легко, а ось коли обличчя їх задоволені, дізнаємося, що як у тій пісні: «життя прекрасне, і жити їм добре», — чомусь стає погано вже нам. Хоча зовні всіма силами намагаємося показати: ми самі за них раді та молимося, щоб Бог дав їм ще більше. Поза всяким сумнівом, дасть Він і то̀му, хто навчений радіти й благословляти, а не проклинати; навіть коли ставляться до нього несправедливо, а за добро віддають злом.
                                
                                    Частина тринадцята
 
Після роботи поспішав він додому.
«Бездарні та дивні дні були раніше! Не бажав іти туди, де ніхто не чекає, але тепер стало навпаки: кожна година дарує мені щось нове й незвичайне!» — подумав Рома вже тоді, коли відкрив ключем свої двері з тим, щоб Марту зайвий раз не турбувати. Тішився побачити її спокійні, а водночас, що кличуть до себе очі, увесь день чекав він цю мить. Тієї фатальної хвилини вже ніщо не могло зупинити його, навіть якби за дверима стояла ще одна, але вже камі̀нна стіна.
У квартирі прибрано, на столі — ще тепла їжа, ось тільки господині, яка старанно її приготувала, а також ретельно й гарно розставила всі речі на свої місця, знайти було неможливо, хоч би хто шукав — Марта пішла… Знову не будемо глибоко та докладно описувати почуття нашого героя, такий сюжет присутній у багатьох трагедіях, а то в комедіях, — розповідь наша не про те… Розшукував її він на вокзалі та в найближчих магазинах, як доскіпливий детектив опитав усіх своїх сусідів і випадкових перехожих: дівчину з такими прикметами, як у неї, ніхто не зустрічав. Навіть усеві̀даючі бабусі, що часто сидять біля його під'їзду, Марту не бачили. Потім прийшов час ставати питання собі:
«Чому і для чого?» — відповіді на них знайти тоді він не міг.
Детально аналізував події останніх днів, намагався пригадати щось підозріле в її поведінці, але й тут ні до яких певних висновків Роман не прийшов: і вдень і вночі була вона з ним ласкава та ніжна, любила тільки його й, здавалося, усю вічність хотіла бути лише з ним одним.
Крім того, зробив Рома для себе відкриття: не знає поштової адреси ні її, ні батьків, ні їх номерів телефонів. Щоправда, підписуючи книгу, яку так чемно збирався подарувати, Марта повідомила та̀тове, а значить, можливо, своє прізвище.
«Ім'я у неї гарне, прізвище — не дуже, а може моя кохана їх тільки вигадала?» — осяяла його несподівана, але цілком логічна думка. — «Це вже занадто, однак і в цьому випадку ймовірність такого підкопу дуже висока!» — робив нові висновки Роман.
Як не дивно, чим більше приходив до тями, тим більше наповнювався гнівом; тверезо мислити й спокійно міркувати в ті хвилини він не міг, а уява його малювала жахливі картини:
«Жорстокий гнів, нестримна лють, але хто може встояти проти ревнощів?»[49]
— Бридко, підло, жорстоко! Колись повернеться їй бумерангом усе те зло й той біль, котрі мені вона завдала! — уголос сказав Рома — і пішов туди, де його вже трохи забули...
Іноді з'являється бажання стати невідомим і раптом забутим усім цим світом; знати, що в будь-яку хвилину до тебе не зателефонують для того, щоб вимагати твоєї присутності в тому чи іншому місці. А ще ліпше, якщо ніхто не постукає в твої двері в той самий час, коли ти захочеш лишитись абсолютно один або чекаєш ту єдину, яку любиш. Тільки їй одній дозволиш порушити свій спокій, адже колись назвав її своєю половиною:
«Господь був свідком між тобою й жоною… вона ж твоя подруга та законна дружина твоя»[50].
Іду̀чи впевнено й швидко відомою дорогою, переходячи на інший бік вулиці, раптом зупинився, так що зустрічний перехожий мало не збив його… Згадав він діда Савку, пророцтво й молитву — і  тієї ж миті слова̀, адресовані Марті:
«Через наївність свою мав бажання поїхати в Центр, щоб, як сказав дід, виконати мені те, до чого закликає Господь… Ні, покликаний я до того, щоб усі дні лишатися тільки з тобою, а ти — неодмінно зі мною...»
Усвідомлення того, що Господь володіє ситуацією, не дозволивши йому відхилитися від Його Задуму, — а він для будь-кого кращий, — прийде до Роми значно пізніше; тоді ж зрозумів тільки одне: Марту шукати даремно. Хоча сама думка про те, що настав кінець їхнім стосункам, його гнітила й змушувала тремтіти — про такий фінал він і не думав.
«Знаю, Господи, що Ти все можеш, а намір Твій не може бути зупинений!»[51] — сказав Іов, після того як зазнав неймовірних страждань, будучи покритий проказою з голови до ніг. То було Провидіння Боже, щоб його, праведника, справедливого й невинного, після тих важких випробувань уже ні в чому не міг звинуватити сатана.
«І дав Господь Іовові вдвічі більше того, що він мав раніше»[52], — Бог — Святий і Всемогутній, але й Люблячий. Він щогодини турбується за нас, особливо за тих, хто Йому довіряє.
Хтось скаже приказку: «Довіряй, але перевіряй!» — яку придумали розумні й мудрі люди. Однак:
«Бог не чоловік, щоб Йому брехати, Він не син людський[53], щоб Йому просити вибачення. Він був сказав і не зробить? Буде говорити та не виконає?»[54]
«Багатьох речей мені ще не зрозуміти; як і те, кому чиню опір, долі чи Богові?.. — розмірковував уже спокійно Рома. — Так, треба їхати, іншого шляху я не бачу, — і повернув назад.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                                        «По то̀му Ісус увійшов у храм Божий  і                                                                   вигнав усіх продавців та покупців у                                                                храмі, і попереверта́в грошомінам                                                                           столѝ, й осло́ни — продавцям                                                                         голубів. І сказав їм: «Написано: «Дім                                                              Мій — буде Домом Молитви», а ви                                                                   робите з нього печеру розбійників»»[55].                         
                                        РОЗДІЛ ДРУГИЙ
        «ДОРОГИ ТВОЇ ДАЙ ПІЗНАТИ МЕНІ…»[56]
 
   Частина чотирнадцята
 
         Закінчивши всі приготування, Рома сів на стілець для того, щоб дотримати давній слов'янський звичай, та зупинив свій погляд на невеличкій валізі, котру поспіхом зібрав учора. Надовго рідні краї він не лишав, хіба що коли забрали Рому в армію й тривалий час не повертали, щоб на вулицях та в інших громадських місцях його не помічали. Зате решту свідомого життя мешкав удома, своє місто дуже любив, будучи його патріотом; і якби тривало так ще років 40-50, то бути б Ромі почесним громадянином Району.     
         Однак той випадок був інший: про бажання послужити не питали, борг перед Батьківщиною — святий, а заповідь шоста[57] йому й педагогам була не знайома: Закон Божий як предмет в шкільній програмі не значився. Тепер певний вибір він мав, розпакувати речі й розкласти їх там, де вони лежали раніше, неважко, і часу не змарнує. На роботі взяв відпустку за власний рахунок, і собі, й іншим дав зрозуміти: «мостів спалювати» він не має наміру, отже з друзями, співробітниками й просто знайомими дуже скоро побачиться.
         Була, проте, у нього така впевненість — на цьому він не заспокоїться, години через дві знову почне пакуватися, і тоді вже точно багато забуде з того, що більш за все необхідно. У той же час вирішив: після того як переступить за поріг будинку, повертатися не стане, і не тільки тому, що вірить різним прикметам і знакам. Осягнув, що крок робить важливий. Краще не варто зайвий раз випробо̀вувати долю: історія з Мартою його нехай не всьому, але чогось уже навчила. Утім, її він намагався не згадувати, що, безумовно, було йому важко. Поривався Рома розшукати ту, яку кохав і досі, їздив навіть у сусідні сѐла, з тим, щоб знайти її бабусю, та все невдало...
         Книжники та фарисеї, серед яких було чимало Ісусових послідовників, спокушаючи, сказали:
         «Учителю! Хочемо побачити ознаку від Тебе!»
         А Ісус відповів:
         «Рід лукавий та перелюбний шукає озна̀ки, і знамѐння не дасться йому, окрім ознаки пророка Йони. Як Іона перебув у середині китовій три дні й три ночі, так і Син Людський буде в серці землі три дні та три ночі»[58].
         Досить і того, що Господь Ісус скаже нам один раз; якщо ж Його ми спокушаємо, то не варто нарікати, коли через власну упертість трапляється гірше...
 
                                          Частина п’ятнадцята
 
         Приїхавши в Центр, зупинився в тітки Валі, яка давно кликала його до себе, щоб пожив у неї й улаштував побут найкращим чином. Що̀ ж таке «вміти добре жити» та що̀ годиться для цього зробити, кожен тямить по-різному, проте схема у всіх майже одна й та сама: закінчити університет, у найгіршому разі — коледж, знайти потім престижну роботу, отримати вигідні зв'язки, вдало женитися або вийти заміж, а там: «як Бог дасть».
         Часто, однак, після таких послідовних дій Господа забувають й остаточно в усьому покладаються на свої знання, мудрість і силу, а частіше на мистецтво отримати вигоду з будь-якої ситуації, навіть якщо для цього слід переступити через поняття честі, порядності та гідності. Тепер у повазі сповнені «неправди, лукавства, користолюбства»… «наклепники, богоненавидники, кривдники, чванькѝ»[59], але кінець їх буде, «як гіркий день»[60].
         Тітка Валя у своїй хай непросторій, але досить затишній квартирі лишилась одна: дочка з чоловіком жили в протилежному кінці міста, інших дітей у неї не було. Чоловік працював далекобійником, дома бував рідко, та й то, зазвичай, напідпитку а ще нерідко пахнув дешевими жіночими парфумами. Зрештою, поїхавши у чергове відрядження, назад так і не повернувся, а де він пропав, і що̀ з ним сталося, не відає ні тітка, ні дирекція автобази. Офіційно тепер Ромин дядько значився, як «безвісти зниклий», тому дружина його, приходячи до церкви, не знає про що молитися: за здоров’я чи за упокі̀й.
         «Живий Господь, і благословенний  захисник Мій! І нехай піднесеться Бог скелі спасіння мого!»[61] — молилася вона словами з Давидової пісні — і правильно робила! У жодному, навіть безнадійному становищі, слід насамперед дякувати Богові.
         Ось і тепер, тітка Валя розуміла, краще так, ніж тѐ, як було раніше, але в той самий час чоловіка чекала й від кожного дзвінка у двері здригалася, його кохала, нових знайомств не заводила. Отож у тітчиній квартирі Рома почував себе досить спокійно, і в цьому також, як з'ясувалося пізніше, була Божа рука...
 
                                            Частина шістнадцята
        
         У кожному районі великого міста церков тепер багато, тільки Го̀спода в благоліпних архітектурних будівлях, що охороняються самою державою, яка нещодавно жорстоко їх руйнувала, прославляють по-різному. В одній співають і моляться сидячи, у другій — стоячи на колінах, проте мова літургії для простого люду, як правило, не зовсім зрозуміла, душа перебуває в умиротворенні, а цього іноді достатньо. У третій, може бути, схопити зміст проповіді та осягнути текст псалмів не так і складно, але тоді кажуть, що батьки наші й матері вірили по-іншому. Того, хто йде в таку громаду, а ще гірше стає її парафіянином, легко назвуть таким, що зрадив віру своїх предків. Одне добре, і це дуже тішить, усі вони називають себе християнами, вірять в Отця, Сина й Духа Святого. Трапляється, кажуть «брат», «сестра» навіть тим, кого між собою називають єретиками або, що те  саме, відступниками.
         І це всього лише зовнішні, видимі ознаки їх розбіжностей, коли ж справа доходить до внутрішньо церковних таїнств і доктрин[62], мѝру вони вже не знаходять.
         «Лише ми маємо Господнього Духа, тільки нам припадає врятуватися від Божого гніву!» — така головна думка та основа проповіді їх духовних наставників і лідерів, а це, потрібно зазначити, і є вірна ознака сектантства.
         «Один Господь[63], одна віра, одне хрещення, один Бог й Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх нас. А кожному з нас дана благодать[64] у міру дару Христового»[65], — прочитав Рома в Новому Завіті й поставив сам собі питання:
         «Чому ж тоді церков з різними назвами та віросповіданнями стільки багато, і кожна з них правдивою проголошує тільки себе?.. Такого бути ніяк не може: брехня чи правда трапляється одна!» — напружуючи розум, намагався прийти до якихось висновків, однак заходив в тісний кут.  
         «Куди податися, Боже? Якщо сюди привів, то мене не кидай!» —  щиросердно молився Роман своїми словами, а на такі молитви вірний у завіті та Слові Своєму Господь завжди відповідає:
         «Я зроблю тебе мудрим, навчатиму тебе в дорозі, якою ходитимеш, дам тобі раду, око Моє над тобою»[66].
 
                                           Частина сімнадцята
 
         Улагодивши всі справи щодо нової роботи, після обіду, гуляючи містом, вирішив спуститися вниз у напрямку не дуже широкої й давно нечищеної від водоростей річки. Чим ближче до берега, тим частіше траплялися йому будови, котрі звуться приватними, на один з них Рома звернув увагу особливу. Усе тому, що була на ньому вивіска, яка вказувала: «Дім Молитви». Здавалося, десь він його бачив, але де, ні тоді, ні після згадати так і не зміг.
         Двері, як заведено в церквах, були прочинені, тому зайшов без усякого стуку й ро̀зголосу, сподіваючись зустріти там людину в темному одязі. Підійшов, однак, до нього молодий ще хлопець, віку та зросту приблизно Роминого, одягнений подібно йому, і запросив, як запрошують до хати. Випивши з ним чаю й споживши те, що було на столі, Рома обережно, не вдаючись у подробиці, розповів трохи про себе, хоча хвилин уже через 40 дійшов висновку: довіряти співрозмовникові на ім'я Василь можливо цілком…
 
                                            Частина вісімнадцята
        
         Вислухавши Ромину сповідь, Василь на кілька хвилин вийшов, повернувся з Новим Заповітом та вручив його Ромі.
         — Дякую за книгу! — дивлячись на нею та гортаючи, сказав Рома й додав: — Дійсно, важко людині бути покірною й безкорисливою. Якою б зовні не здавалася вона слабкою й духовно, і фізично, настає година, коли нестримно хочеться панувати над собі подібними або над «братами нашими меншими». Отримавши підвищення, згадує обра̀зи й, користуючись новим становищем, докладає всіх зусиль, аби помститися чи принизити ще більше того, від кого зовсім нещодавно залежала її доля.
         — «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому. Бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь»»[67], — процитував Василь.
         Хто б ти не був, навіть якщо маєш деяку владу, зумій вибачити свого кривдника. Бог, якщо на Нього покладаєш надію, обов'язково подасть тобі захист… Я лише студент, та знайшов би можливість розрахуватися з тим, хто чинив зі мною несправедливо. Так і робив, поки не повірив в Ісуса. Однак ніякого задоволення від своїх підступних задумів не отримував, ще більше сердився, знемагав, мучився й не знаходив спокою. Тепер, навчившись прощати та цілком покладатися на Господа, Який щодня піклується про мене навіть тоді, коли я не до кінця Йому вірний, знаю, що залишений не буду. З цієї причини, як і автор псалма, сміливо кажу:
         «Господь за мене, отож не боюся нікого, що зробить людина мені?»[68] — без зайвого пафосу, але впевнено промовив Василь. — Страх іноді, безумовно, приходить, але його відганяю в Ім'я Ісуса.
         — Ти маєш рацію, колись сам прагнув помститися тим, котрі, на мій погляд, заслуговували найсуворішого покарання перед Богом і людьми. Ночами не спав, міркував про те, як би все зробити хитріше та ще підступніше, ніж вони. Коли щось у мене й виходило, легше себе після того не відчував, — погодився Рома.
         Василь розгорнув Новий Завіт і сказав:
         — Читай, що написано: «У любові немає страху, але досконала любов проганяє страх, бо страх має му̀ку. Боїться недосконалий у любові!»[69]
         Сильні слова, чи не так?
         Рома тільки кивнув головою та, згадуючи свої студентські роки, відповів:          — Я теж навчався й знаю, як тільки чекають декотрі викладачі сесію, аби прямо впитися своєю владою під час іспиту. Вельми приємно дивитися їм на студента, який, тремтячи від страху, дає заліковку, сподіваючись на їхні прихильність та милість. Звичайно, не кажу зараз про ті  добре відомі випадки, коли бажаний результат досягається за допомогою презенту або хабара.
         — Знайома ситуація, і ось що заспокоїло мене. Пілат, коли Христа жорстоко побили й поклали на голову терновий вінець, спитав:
         «Звідки Ти? — але Ісус не дав відповіді. Тоді Пілат каже до Нього: — Мені не відповідаєш? Чи не знаєш, що я маю владу розп'ясти Тебе, і маю владу відпустити Тебе?»
         Ісус відповів:
         «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якщо не було б тобі дано згори, тому більший гріх має той, хто видав Мене тобі».
         Пам'ятаючи той епізод, я стою навіть перед найвимогливішим викладачем сміливо, зовсім не бентежачись, як він оцінить мене, не звертаю уваги на його владну позицію й самовдоволений вигляд. Зауважу, скоро отримаю університетський диплом, але жодного разу хабарів не давав, «поляну» не застеляв, утім, з мене ніхто й не вимагав: відомо, що я — віруючий, і в таких справах не беру участі. По правді кажучи, ми часто схильні перебільшувати та виправдовувати себе, коли самі недостатньо готуємося, а звинувачуємо у своїх бідах наших наставників. Серед них чимало інтелігентних і порядних людей, що віддані своїй справі; а найбільша подяка для них, якщо учень прагне бути гідним свого вчителя. Викладач не образиться, коли почує:     
         «Я став розумніший за всіх своїх учителів — бо свідо́цтва Твої — то розмова моя!»[70]
         — Добре сказано! — підтримав Василя Роман. — Однак треба й міру знати, занадто довго я у вас засидівся. У тебе, напевно, є й більш термінові справи.
         — Ти «не у нас», адже прийшов не в якесь приміщення чи, наприклад, на прийом до психолога, а в «Дім Молитви». Молитва — це не що інше, як спілкування з Богом. Я тобі не байки й не казки розповідав, ствердив тільки те, що ти на правильному шляху. Господь Ісус тебе любить, а Божа любов досконала й безкорислива. Такої любові я й інші можуть лише досягати в міру зміцнення у вірі. Крім недільного служіння щоп’ятниці віруючі нашої церкви збираються в квартирі чи будинкові одного з парафіян церкви, де вони моляться, читають Біблію, а також спілкуються між собою.
         Там ти зрозумієш: християни такі самі, як усі інші люди, зі своїми турботами й проблемами. Проте мають безперечну перевагу: з Господом і щирою вірою питання в них найчастіше вирішуються легко та просто.
         Василь узяв ручку, записав щось на аркуші й дав його Ромі:
         — Ось адреса, туди добиратися тобі найпростіше. Сьогодні субота, отож керівника групи я встигну попередити.
         — Як то кажуть, дасть Бог, приїду неодмінно! – не заперечуючи, відповів Рома Василеві.
         — Романе, ти вже чимало знаєш, Бог від тебе не такий далекий, як припускаєш! Не варто тобі говорити слів «як то кажуть» або щось подібне, при цьому всує згадуючи Господа Бога. Той, хто їх вживає, зазвичай, сам не вірить у те, що говорить, — помітив Василь і по-дружньому потис йому руку, що було знаком прощання на недовгий час.
        
                                           Частина дев'ятнадцята
 
         П'ятниця виявилася ​​першим робочим днем на новому місці, де Рома майже вісім годин, не враховуючи обідньої перерви, мовчав. І не тільки через удавану скромність: непристойно новому співробітникові поводитися голосно, звертаючи таким чином на себе пильну увагу. Тут, на відміну від попереднього місця роботи в районній конторі, кожен сумлінно займався своєю справою, через це й зарплата, відповідно, була значно вищою. Доводиться працювати самому, не розглядати ж з розумним обличчям товаришів, що чекають твоїх укладень, без яких процес, урешті-решт, зупиниться. У цьому приміщенні не вмикали навіть радіо, отож християнську передачу, що транслюється тричі на тиждень зі Столиці, у тому числі щоп'ятниці, довелося пропустити.
         Хоча є люди, котрі ладні отримувати мінімум грошей, аби й на службі відчувати себе як удома. У своєму ж будинкові скаржаться дружині на долю та на суворого начальника, що ніяк не бажає оцінити його здібності й перевести на нову посаду з пристойним окладом.
         Рому ж того дня хвилювало інше: чим ближче година, коли варто було б з'явитися за тією адресою, яку дав Василь, тим більше надходило сумнівів, чи годиться їхати туди взагалі. Тепер у нього непогана робота, мешкає в пристойних умовах, навколо стільки гарних дівчат і жінок, є де з ними провести час, щоб, завівши вигідне знайомство, остаточно вирішити особисті справи. Так він зрештою вчинив би, без особливих вагань забувши те, що зовсім недавно хвилювало й тривожило його душу, проте, як визнав один із пророків:
         «І я був сказав: Не буду Його споминати, і не буду вже Йме́нням Його говорити! І стало це в серці моїм, як огонь той палю́чий, замкне́ний у ко́стях моїх, — і я змучивсь тримати його й більш не можу!»[71].
         Боже покликання має свою невідворотне дію, і це є не придушення людської волі; це те, що хочеться робити людині самій, адже все інше задоволення не робить...
 
                                                Частина двадцята
 
         Увечері зайшов Рома до квартири, де його справді чекали, але не як нового друга з напоями та смачною закускою, котрого виходять зустрічати мало не всією компанією. Хоча цікавить їх у такому разі зовсім не він, а вміст важкої сумки. Склалося враження, що його вже знали давно, швидше за все попрощався з ними тільки вчора, а може, і взагалі не розлучався. Проте так повинно бути завжди: зібрання віруючих — це тіло Христове. «Ніхто ніколи не мав ненависті до власного тіла, але годує та гріє його, як і Господь Церкву»[72].
         Яким би не був Рома для них незначний, молодий у вірі й недосконалий, а без нього вже не могли обійтися…
         Роман сів з усіма за стіл, на якому лежали лише Біблії. Брат Геннадій з присутніми його познайомив, потім усі встали й, помолившись не так звично, як у церкві, де був він раніше, заспівали кілька пісень — псалмів, мелодії яких деінде, багато років тому Рома вже чув, але можливо, це йому тільки здалося.
         Потім Геннадій відкрив Біблію й сказав наступне:
         — Поговорімо сьогодні про те, що̀ Господь наказав своєму народові, якого Він обрав не з тієї причини, ніби євреї були чимось кращі або численніші за інших, а тому, що любив їх, як любить тепер Свою Церкву. Усім нам це чудовий урок, «щоб поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас. Зі всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, терплячи один одного з любов'ю, намагаючись зберігати єдність духу…»[73].
         Переконавшись, що мають намір слухати його далі, Геннадій промовив:
         — Перед тим як увійшли євреї в землю обітова̀ну, Бог до Мойсея сказав:  
         «А всяка десятина із землі, з насіння землі, з плоду дерева – Господеві воно; це святість для Го̀спода!»[74]
         У Якова, внука Авраама, — здалека розпочав Геннадій, — народилося 12 синів, що стали родоначальниками Божого народу, звідси його назва: адже друге ім'я патріарха Якова — Ізраїль. Цих людей вивів Господь з Єгипту сильною рукою зі знаками та чудами, де багато років Ізраїльтяни були в неволі. Господь вірний Слову Своєму, отож не міг порушити обіцянку, котру дав Якову, що потомство його буде як порох землі[75], хоча часто чинили вони віроломно. Прийшовши в обіцяний край, плем'я Левія, коли розподіляли землю, не отримало свого спадку, адже призначене воно було для священичого служіння та робіт у скинії, а згодом у Єрусалимському Храмі. Саме Левітам і священикам одинадцять племен віддавали десяту частину від свого врожаю, худоби, дерев, піль, аби вони безперешкодно служили Богові. Господь Ааро̀нові[76] так і сказав:
         «У їхньому Краю ти не матимеш власності, і не буде тобі частки між ними. Я — частка твоя та власність твоя поміж Ізраїлевими синами!»[77]
         Це стосується й наших днів, десятини ваші призначені на утримання молитовного будинку, організацію євангелізаційних служінь, а ще ми повинні давати нуждѐнним. Те, що ви приносите до церкви, не що інше, як жертва Господеві, і призначена вона для цілей святих: звіт про витрачені гроші може зажадати кожний. Є у нас скарбник і бухгалтер, а вони знають, чим закінчив Юда Іскаріотський, котрий носив грошовий ящик і крав, що туди вкидали.     Геннадій зупинився і потім додав:
         — Це поки все, що сьогодні я вам хочу повідомити. Тема досить серйозна, на жаль, у зв'язку із цим бувають суперечки й розбіжності. Тепер той, хто тільки бажає, може поділитися своїми думками з цього приводу.
         Один з групи, що при знайомстві назвався Віктором, жестом дав зна̀ка й, звертаючись передовсім до брата Геннадія, сказав:
         — Де ми знаходимо постанову про десятину? Повірте поки на слово — у Старому Завіті. У Новому — про неї майже нічого не сказано, хіба що коли Ісус викривав книжників і фарисеїв. Роблячи це формально, що й нам слід знати та прийняти, забувається праведний суд, милість і віра, а точніше — вірність, хоча наше бажання жертвувати Господу Богу також не слід лишати. І ось до чого я веду: те, що нам найбільше приємно та вигідно, ми беремо й зберігаємо. Якщо ж будь-які заповіді завдають нам незручності, то одразу їх відкидаємо, називаючи той Завіт «Старим», котрий, як написано в одному лише місці, близький до знищення.
         Віктор, гортаючи Біблію й знайшовши потрібні тексти, вів далі:
         — Ось, наприклад, сказано: на «жінці не повинно бути чоловічого одягу», «не роби на собі наколеного напису», «не їжте м'яса нечистих тварин»[78], та це в нашу епоху вважається зайвим. У приватній розмові один священнослужитель мені відверто сказав:
         «Якщо буду вимагати виконувати такі заповіді, хоча з тобою згоден, ні Ісусом, ні Його апостолами вони не скасовані, то більше половини моєї церкви розбіжиться в інші громади, де погляди ліберальніші, а проповіді в усьому відповідають, як кажуть, духу часу. Коли ж таке раптом трапиться, утрачу я не тільки парафіян, а й десятини, за які ж гроші мені тоді оплачувати оренду приміщень, гасити кредити? Не кажу вже про те, що в мене, як у всіх нормальних людей, є дружина й діти, котрих треба годувати!»- після цих слів Віктор замовк і сів.
 
                                        Частина двадцять перша
 
         Виникла пауза, хтось на Віктора дивився з невдоволенням, інші чекали, що відповість їх домашній пастор. Геннадій після деяких роздумів, поглядаючи на Рому (не дуже хотів у присутності нової людини вести таку дискусію), сказав:
         — Важко мені щось заперечити, та й не буду зараз із тобою змагатися. Ісус із цього приводу в Нагірній проповіді навчав:
         «Не думайте, ніби прийшов Я порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, але виконати»[79].
         Точніший переклад грецького слова плеросай — «наповнювати» або «доповнювати», перекладачам же сподобалося дієслово «виконувати». Закон свідчив:
         «Око за око, і зуб за зуба...», а Ісус каже: «Не противтеся злому. І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу».
         Далі читаємо: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога». А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує»[80].
         Скасовано заповіді ритуальні й жертвопринесення тварин, тому що Ісус Христос за всіх нас приніс Себе Самого в жертву на Голгофі. З деяких питань, і це слід визнати, існують різні, іноді протилежні думки. Однак, Вікторе, якщо прийдеш до церкви з дружиною, яка буде в довгій сукні, і обидва ви станете на коліна для того, щоб помолитися Богові, то ніхто поганого сло̀ва вам не скаже й зауваження не зробить. Для всіх ви будете такими самими братом і сестрою, як і решта віруючих нашої громади.
         — Можливо, що й так, хоча все одно після того стануть нас уникати, або ж, для годиться, вітатися, але цуратися, — зауважив Віктор. — Воднораз, дякую тобі, що все ж намагався мене зрозуміти, не погрожував та не засуджував… Якось пастору сусідньої церкви при всіх, напередодні недільного служіння говорив про те, що не завжди він навчає тому, що відповідає Біблії. Так потім у його проповіді було таке:
         «Аарон і Марія̀м дорікали Мойсею, що той узяв собі в дружину не єврейку, а ефіоплянку, так за те запалав на них гнів Господній, і вкрилася сестра вождя єврейського народу проказою. А ще знущалися й насміхалися над пророком Єлисеєм, але після того як він кривдників прокляв, вийшли дві ведмедиці з лісу та розірвали їх. Крім того, зараз прочитаю я вам, що записано в книзі пророка Малахії:
         «Чи можна людині обкрадати Бога? Мене ж ви обкрадаєте. Скажете: «Чим ми Тебе обкрадаємо?» — десятиною й приношеннями. Прокляттям ви прокляті, тому що ви — увесь народ — обкрадаєте Мене!»».
         Віктор подивився на всіх і додав:
         — Може я перебільшую, але така тема чи то прямо, чи то приховано присутня в багатьох проповідях. Може такого робити й не варто, але довелося мені бути присутнім на служіннях не тільки нашої церкви.
         — Думаю, що ти, брате Вікторе, дійсно перебільшуєш, — деякою мірою погодився з ним Геннадій. — Однак про долю тих, хто тільки виказує себе праведними перед людьми, серця ж котрих далекі від Бога, апостол Павло сказав:   
         «Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що підро́блюються на Христових апостолів. І не дивно, бо сам сатана прикидається анголом світла! Отож, не велика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами праведності. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми!»[81]
         Тепер, брати й сестри, заявіть свої потреби, ми ж разом закличемо Господа Бога й, помолившись в Ім'я Ісуса Христа, за вірою нашою отримаємо те, що просимо!
         Геннадій, схиливши коліна, почав спільну молитву...
         «І Я вам кажу́: просіть — і буде вам да́но, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам! Бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає — знаходить, а то̀му, хто стукає — відчинять»[82], — сказав Ісус, коли навчав молитві «Отче наш».
         От тільки частіше ми звертаємося за допомогою до людини, стукаємо в двері великого й впливового начальника. Як тільки залишимо там усе, що маємо, переконуємося:
         «Блаженна людина, котра Бога вчинила своєю тверди́нею, і не зверталася до пѝшних та тих, що вони до неправди схиляються»[83]…
         У ті хвилини молитви Рома відчував себе піднесено:  Бог усе-таки є, а ті люди, що поруч, вірять, що Він сильний відповісти на їхні прохання! Помітив: у них також трапляються конфлікти, незгоди навіть у серйозних питаннях, але щось невидиме їх об'єднує, пов'язує настільки міцно, що у важкій ситуації вони здатні були б один одного підтримати й не зрадити.     
         Після закінчення молитви не розходилися, тільки одна молода сестра, щоб не засмучувати свого чоловіка, котрий нещодавно повернувся з роботи, поспішила додому. Хто мав можливість, приніс із собою чай, каву, цукор, хліб, печиво, варення — усе це дружно виклали на стіл, але не сама їжа або напої їх приваблювали. Це був не збір родичів чи друзів на Великдень або на Різдвяну вечерю:
         «Якщо ми говоримо, що маємо спільність із Ним [Богом], а ходимо в темряві, то неправду говоримо! Коли ж ходимо у світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один з одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха»[84].
 
                                        Частина двадцять друга
 
         У неділю Рома приїхав до «Дому Молитви» заздалегідь для того, щоб вибрати найзручніше, з його точки зору, місце, де б його найменше помічали. Однак ті, кого призначили зустрічати прихожан і гостей, прийшли туди ще раніше. Зайвих питань, що було особливо приємно, йому не ставили, провели до зали й запропонували сісти в третьому ряду, перші два займали служителі.
         На сцені найпомітнішою була кафедра, позаду якої музиканти налаштовували свої інструменти. Це вже зовсім здивувало Рому та навіть збентежило: у його уявленні церква – це ікони, свічки, запах ладану й священики в особливому, шитому тільки для них одязі. Музиканти зовні також майже не відрізнялися від тих, що звик він бачити на святкових концертах і дискотеках, хоча одягнені вони були доволі пристойно. Музика була звичною — незвичайними виявилися слова:
 
                   Як олень, спрагнений в степу, біжить до джерела̀,
                   Тебе так прагне, Боже мій, моя сумна душа!
 
                   Ти є цілюще джерело, що в нім жива вода,
                   Яка відсві̀жує наш дух і спра̀гнені серця…
 
         Коли музичне поклоніння Богові скінчилося, до невеликої, що має вигляд хреста, кафедри, підійшов пастор церкви й розпочав проповідь:
         — Біблія, зібрання книг Старого та Нового Завітів, котру писали Божі люди під проводом Духа Святого, відкриває нам таку незаперечну істину:
         «Нема праведного ані о́дного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, усі повідступа́ли, ра́зом стали непотрібні, нема доброчинця, нема ні одно́го»[85].     
         Ми живемо у світі, який повністю зіпсований гріхом, адже після того як Адам і Єва, створені за подобою й образом Божим, в Едемському саду згрішили, виявивши непослух Творцеві неба та землі, засудження прийшло на все людство. Унаслідок, кожен тепер схильний до всього гріховного через розбещену людську природу.
         Ніхто не має влади врятувати себе; добрі справи, справжнє благородство й навіть великі подвиги нездатні виправдати нас перед Богом. Можливо, за своїм вихованням і характером ви дійсно хочете бути дуже щедрими, відверто комусь бажаєте одного добра, допомагати матеріально й морально. При цьому, однак, глибоко в серці підносите за шляхетні вчинки самого себе. Проте шляхетні пориви до певного часу, поки, зрештою, та ж людина не відплатить вам за ваші добрі наміри підступною зрадою. Неспасѐна душа не в змозі виконати заповідь:
         «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!»[86]
         Думаю, у цьому ви переконалися зі свого власного досвіду, такий стан речей у навколишньому світі не є для вас новиною.
         Бог закликає нас до спасіння, і цей заклик звернений абсолютно до всіх мешканців землі, незалежно від того, як насправді вони жили в минулому. Коли людина позитивно на нього відповідає, то виникає непереборне бажання змінити своє життя та вести його спільно з Богом, саме тоді приходить він чи вона до покаяння. Тієї хвилини ми щиро сумуємо через скоєні гріхи, більш того, рішуче налаштовані відвернутися від них і звернутися до Бога.
         Після нашого каяття Бог очікує, що ми будемо тепер вірити Його незмінному Слову. Вірити — це значить безмежно довіряти Ісусу Христу й бути впевненим у тому, що всі Божі обіцянки здійсняться. Якщо не тепер, то в майбутньому — обов'язково! Зробивши правильний вибір, ми маємо тверду віру, що вічність проведемо з Господом Богом. Адже Сам Ісус нам говорить:
         «Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто не вірує в Сина, той життя не побачить, але гнів Божий на нім перебуває»[87].
         Як тільки ми звернемося до Бога, а також увіруємо в Ісуса Христа всім серцем, Він дає нам народження згори, тобто з неба. Звільнившись від рабства гріха, яке раніше пригнічувало, натомість отримуємо радість, мир і спокій. Хіба це не все те, що ми так пристрасно бажаємо, і що не може дати цей лукавий світ?
         Після цього питання Рома відчув, що пастор, швидше за все ненавмисно, подивився на нього, хоча раніше вони не зустрічалися. Немовби ця євангелізаційна проповідь адресована була йому одному, адже впевненості й чистої любові ще так не вистачало!..
         Служіння добігало свого кінця, отож тепер слід було почути найголовніше:
         — Ісус чекає, що ми вѝзнаємо Його особистим Спасителем, єдиним Пастирем, Учителем і Керівником. Саме це дасть нам змогу отримати небесний подарунок від Господа:
         «Заплата за гріх — смерть, а дар Божий — вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!»[88].
         Закінчивши проповідь, пастор закликав тих, котрі ще не доручили своє життя Богові, вийти вперед і разом з ним помолитися в Ім’я Ісуса. То був момент, коли Рому вже ніщо втримати не могло, навіть якщо навколо стояли б усі його родичі й друзі, дивлячись на нього з подивом і неприхованим співчуттям. Підійшов до кафедри, перед Святим і Всемогутнім Богом став на коліна й, повторюючи слова, з якими був абсолютно згоден, сповідав Ісуса своїм Спасителем і Господом:
         — Отче Небесний! В Ім'я Ісуса Христа, Божого Сина я приходжу до Тебе в цій молитві. Вірю, що Христос помер за всі мої гріхи та воскрес на третій день, отож приймаю Тебе, Ісусе, моїм Господом і Спасителем! Увійди в моє серце Духом Святим й очисти від усякої сквѐрни. Дякую Тобі, що Ти почув мене, і за дар вічного життя. Амінь...
         І знову це було лише початком оновленого в Христі Ісусі життя. Будуть ще випробування й чималі труднощі, та в якій би найглибшій ямі через свої дурість, пихатість або самоправедність ми не опинилися, покличемо до Господа, і Він почує, врятує, помилує й пробачить.
         «Ви спробували, що добрий Господь»[89], — зазначив апостол Петро, ​​а він чудово знав, що писав у соборному посланні.
         Відрікшись від свого Вчителя, розкаявся. Після того ревно проповідував Євангеліє, скінчив життя мучеником, будучи з власної волі розп'ятим униз головою.
         «Блудний син» також захотів повернутися до свого Отця, хоча не вважав себе гідним називатися сином, адже радий був наповнити шлунок тим, що їдять лише свині. Батько не дорікав, не вигнав, наказав принести найкращі одяг, взуття, а ще на його руку надів дорогоцінний перстень, кажучи:
         «Приведіть теля відгодоване та заколіть: будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — і ожив, був пропадав — і знайшовся!»[90]
 
                                         Частина двадцять третя
                                    
         Увечері після роботи Рома так само додому не поїхав, що тітку Валю змусило ще більш нервувати: чекала вона його з учорашнього дня, аби почути новини про дочку й онука. У призначений час в церкві має бути служіння, зустрітися ж із тіткою означало напевно запізнитися, що йому ніяк не хотілося. Хоча знав, — ніхто зауваження не зробить, — день робочий, не кожен мав можливість у місті, де немає метро, дістатися до місця зібрання вчасно. До того ж сьогодні служіння молитовне, а його Рома чекав особливо: молитва — це пряме спілкування із Самим Господом Богом! Тоді людина довіряє Творцеві всі проблеми й таємниці, будучи твердо переконана, що Він не зрадить і кожному, хто Його щиро любить, у певний день і годину відповість. Дуже Рома хотів виконати ту заповідь, котра хвилювала й приємно торкалася серця, обіцяла дати йому те, до чого прагнула душа:
         «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявля́ються Богові ваші бажання молитвою й проха́нням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки́ у Христі Ісусі»[91].
         Поділившись враженнями про останнє недільне служіння й почекавши хвилин десять інших, віруючі встали, підняли свої руки й звернулися до Бога.      «Ми не знаємо, про що маємо молитися, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями»[92], — написав Апостол не Римлянам, а до всієї Церкви, котра поширилася по всій землі, де тільки живе людина. Дух Святий, зійшовши на віруючих, у ті хвилини керував палкою молитвою, і самі вони, з'єднавшись в одному ду̀сі, одними устами славили Небесного Отця в Ім’я Сина Його Ісуса Христа...
         Після служіння до Роми підійшов Михайло, що стало для нього несподіваним: раніше вони хоч і віталися, але не товаришували. Подав Ромі праву руку, а лівою — вручив листок, кажучи:
         — Ось адреса, завітай, будь ласка, завтра ввечері до моєї хати! Поспілкуємося, припускаю, знайдемо, що̀ один одному розповісти, адже, як і ти, нетутешній, лише два роки в місті живу. Приходь обов'язково, ми тебе чекатимемо! — і сказав це так, що відмовитися від запрошення було просто неможливо.
         Уточнивши час, Рома погодився й поспішив додому: його ще чекала бесіда з тіткою, яка не обіцяла бути мирною...
 
                                           Частина двадцять четверта
 
         Те, що Рома приїхав пізно, тітку Валю розлютило, і вперше вона, не приховуючи емоцій, говорила з ним недружелюбно, урешті-решт, сказала йому все, що говорять у таких випадках:
         — Та краще б ти, як усі хлопці пішов кудись розважитися, познайомився б там з дівчиною, а я й не проти того, щоб іноді запрошував її сюди. Ти вже в то̀му віці, коли слід замислитися про майбутнє, а не витрачати час на зборах таких же, як ти дурнів, котрих просто заманили, аби забрати гроші! Поводишся ти, звичайно, пристойно, не куриш, не п'єш, з повіями не спиш. Тільки у нормальних жінок подібна поведінка викликає підозру: про таких думають, ніби він хворий, або в минулому п’яниця! — згадавши свого чоловіка, відвернулася й неголосно заплакала...
         Рома, нічого не заперечуючи, мовчав, зі свого ще невеликого досвіду знав: тітка його, безсумнівно, жінка порядна, але в таких питаннях згоди у них бути не може:
         «Людина тілесна не приймає речей, що від Духа Божого, бо їй це глупота, і не може зрозуміти, бо про це потрібно судити духовно»[93], — писав Апостол віруючим міста Коринфа майже 2000 років тому, у них також виникали подібні проблеми.
         Тільки вранці Рома сказав, що його запросили в гості, не згадавши, правда, що господар квартири, до кого їде, прихожанин їхньої церкви. Племінників намір тітку Валю підбадьорив й навіть потішив, уважаючи, що вчорашня розмова подіяла на нього позитивно:
         — Нарешті й він став розумнішим, — сказала вона так, щоб він не почув, — усе-таки замислився над тим, що не вік йому жити з тіткою в її квартирі, — хоча не бажала розлучатися з ним, на тепер цього вона хотіла найменше...
         Коли Рома зайшов до Михайла, переконався, що його дійсно чекали, хоча стіл, на якому б стояли напої та закуски, він тоді не побачив. Про це говорили обличчя госпо̀дарів, що зустрічали на порозі, і то були не звичні знаки пристойності — у християн правила взаємин дещо інші.
         «Ні дивиться Бог на особу!»[94] — написано в Біблії, — так чинять і ті, хто Господа любить та Йому Одному вклоняється...
         — Поговорімо за погоду та інше, поки дружина моя готує, — запросивши Романа присісти, сказав Михайло, аби стало зрозумілим, що він і насправді може почуватись, як удома.
         Після формальних питань і відповідей, господар будинку, не чекаючи, що̀ розповість йому Рома, повідав про своє:
         — У цьому місті живу два роки, приїхав із сусідньої області, не з Району, а із забитого села. В останні роки перед армією в ньому майже всі будинки виявилися порожніми. Молодь роз'їхалася: хто в обласний центр, хто за кордон на заробітки, а дехто і в Столицю, котрий мав щось не лише в голові, а й у кишені. У мене ж перспектив ніяких не передбачалося: у матері й батька, який пив так, що в селі тверезого його ніхто не бачив, було ще четверо. Будучи найстаршим, працював на городі, у полі, навіть доїв корову, інакше став би красти точно. Лишалася надія на армію, після неї можна потрапити в охорону, поліцію, у кращому випадку вступити в якийсь коледж, де навчали професій, котрі в наш час нікому не потрібні. Так я й зробив, дочекався призову, була у мене одна хвороба, але матір воєнкома якимось чином умовила — здогадуюся як, через день після їх бесіди нашої корови ніхто вже не бачив. Утім, батьки досі вважають його благодійником, згадуючи добрим словом.
         Сільське життя навчило багатьом речам, це помітив полковник — командир частини, з тієї причини направив у господарчу роту, і я не безпідставно припускав, що мені дуже пощастило. Віддавав накази свиням, качкам, курям, гускам, навіть, не повіриш, через півроку присвоїли звання молодшого сержанта! Бруд, гній, сморід, але все одно вояки заздрили мені, а «діди», так ті не раз били, коли я, опираючись, не дозволяв їм красти на фермі.
         Вільного часу мав достатньо, тинявся іноді всередині й навколо подвір'я, мріючи за славне майбутнє, будував, як тепер розумію, безглузді й фантастичні плани. Ось так, нагодувавши одного разу своїх нових «друзів», натрапив на книгу, яка уваги моєї спочатку не привернула — на сміттєзвалищі розідраних, а то й цілих книжок та журналів було чимало. Однак уже сам колір і хрест на обгортці змусили мене підняти її, коли ж прочитав назву — обернувся назад, аби переконатися, що за мною в ту хвилину ніхто не стежить. Ти, звичайно, уже здогадуєшся, що то був Новий Завіт — ось яким шляхом за дуже дивних обставин Господь дав мені можливість читати Його Слово.
         Правду сказав Бог через пророка:
         «Я прихилявся до тих, що Мене не питали, Я зна́йдений тими, що Мене не шукали. Я казав: «Оце Я, оце Я!» до народу, що Йме́нням Моїм не був зва̀ний»[95]! — процитував Михайло вірш із книги Ісаї, який він любив і тому вивчив.
         У добре відомому псалмі є такі слова: «Мені є за що дякувати Христа!» Це бажаю й тобі тепер сказати. Майже всі мої однолітки, з якими жив у моєму рідному селі, закінчили дуже погано, а тих, що тримаються, чекає така сама доля, якщо вони, звичайно, не навернуться до Христа.
         Мало що тоді в Євангеліях зрозумів, а в посланнях так майже нічого, наставника тоді не мав, разом із тим дуже схотів стати християнином та жити серед тих, хто не тільки словом, а й ділом виконує те, що навчав наш Спаситель. Адже саме такої любові, про яку Він сповістив народам, від дитинства мені дуже не вистачало...
         На Михайлові очі наплили сльози, сталося це зовсім не навмисно, і не з тією лише метою, щоб викликати розчулення або розжалобити слухачів, як винахідливо роблять і професійні артисти, і, на жаль, «досвідчені» проповідники. Через хвилину, заспокоївшись, Михайло розповідав далі:
         — Демобілізувавшись, приїхав до цього міста, улаштувався охоронцем в приватну фірму, де й познайомився з віруючим нашої церкви, якого, до речі, на молитовному служінні ти бачив. Сам розумієш, довго вмовляти мене не довелося: зерно було вже посіяно. Як писав Павло за Божих співробітників:
         «Я посадив, Аполлос[96] поливав, але виростив Бог!»[97] — таким ось чином і мене Господь потім духовно зрощував серед братів і сестер у церкві.
         Тут до них зайшла гарна, з приємною на обличчі посмішкою молода жінка, отож Михайло, якому за її присутності повернувся добрий настрій, вигукнув:
         — А ось і Марина! Моєю дружиною в Господі стала вона минулого місяця, але повір мені, нам ти не завадив! — уже досить весело сказав чоловік Михайло. — Ходімо, — показав він рукою вбік кухні, — там нам буде зручніше, — що вони й зробили, узявши із собою стільці, а Марина із серванта красиві тарілки.
 
                                        Частина двадцять п’ята
 
         Дружня й відверта, яка може бути тільки у християн бесіда, сприяла то̀му, що Рома, скориставшись нагодою (Марина вийшла з кухні, почувши дзвінок телефону), у Михайла запитав:
         — Як звати ту сестру, що на молитовному служінні сиділа поруч з Борисом? — і тут, відчуваючи деяку незручність, Роман зніяковів і додав: — Якщо це зайве, те, що християнину слід обходити, уважаймо, ніби я нічого не питав.
         — Ну чому ж, брате, — серйозно відповів Михайло. — Я сам, чесно кажучи, думав про те, що годиться тобі познайомитись із сестрою в Господі, Котрий, жалкуючи Адама, сказав:
         «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього»[98].
         У цьому й суть: саме та, яку присвятив тобі Бог, зможе щиро й не лицемірно тебе любити, ставши помічницею в служінні. Інакше будеш усе життя нести добровільно взятий на себе хрест через те, що захопився, насамперед зовнішнім і дав волю лише внутрішнім людським почуттям. А вони досить скоро згасають! Те, що, як правило, таке відбувається у «світі», здивувати ніяк не може; але в тому й відмінність християн від невіруючих. Господь покаже нашу половину, якщо всім серцем у молитві, а іноді й у пості, звернемося за порадою до Нього.
         Михайло зупинився, помітно було, дещо перешкоджає говорити йому до кінця.
         — Важко мені згадувати, та якщо зайшла розмова, адже запитав про неї не просто так, то слухай… Ту сестру звати Люба. Я відразу звернув на неї свою увагу, після того як постійно став відвідувати служіння. Вона приваблива, приємної зовнішності, з гарними манерами, одразу відчувалося, що в християнських традиціях вихована від народження. Так і виявилось: бабуся та дідусь, і мама з татом — віруючі, тобто, як у нас кажуть, Люба — християнка в третьому поколінні. Мене спочатку це особливо тішило й надихало, з тієї причини шукав нагоди після церковних зборів провести її додому, хоча жила вона не в тому міському районі, де мешкаю я.
         Як би там не було, із часом зрозумів, що й Люба до мене небайдужа, тому зважився прийти до неї в гості для того, щоб познайомитися з її батьками. Довго вона відмовляла, я ж, не здогадуючись, чому так відбувається, обурювався й злився, але коли нарешті прийшов з квітами та свіжими сільськими продуктами, після довгої розмови стало все на свої місця… На початку ніяк не міг зрозуміти, до чого вони хилять, отож, урешті-решт, її тато відкритим текстом сказав:
         «Хлопець ти непоганий, і Богу служиш ревно, адже за тобою давно спостерігаю: те, що ти з Любою зустрічаєшся, для нас не секрет. Поговорімо, однак, як чоловік з чоловіком і як брат з братом. Може й нормально було б, аби ти з нею одружився; імовірно, донці буде з тобою добре та надійно, але не думаю, що ви зможете стати щасливими, надто мало у вас спільного! Ти — сільський хлопець, вона ж з дитинства мешкає в квартирі, отож звикла до всіх зручностей. Розумію, ти просто не мав можливості після школи вчитися, а Люба, як тобі відомо, зараз на третьому курсі університету, який ще належить закінчити. Ти, звичайно, можеш і далі з нею дружити, але пов'язати своє особисте життя краще було б тобі з іншого сестрою...»
         Намагався йому довести, що стану багато працювати, щоб забезпечити сім'ю, буду тільки сприяти то̀му, аби Люба й далі успішно навчалася. Тільки потім, після деякого часу усвідомив: головна причина неприйняття в іншому. Хто знає, що буде з тим чоловіком, котрий у своєму родоводі став першим християнином, а всі його колишні друзі, знайомі, як і родичі, лишаються далекими від Бога.
         Михайло зупинився і якомога відверто, так щоб Рома йому повірив, сказав:
         — Ти, можливо, припускаєш, що тебе зараз відмовляю виключно через власні інтереси, аби й у тебе нічого з нею не вийшло? Адже в таких випадках найчастіше так і буває. Однак тепер я християнин, а значить послідовник Ісуса, тому не можу таким чином мислити та діяти. Якщо бажаєш, я тебе з нею познайомлю, охарактеризую з найкращого боку й щиро молитимусь Богові, щоб тобі з нею поталанило більше.
         — Припини, Михайло! Як можу таке подумати про свого брата?.. Послухай, але ж Павло, покликаний апостол Ісуса Христа, натхненний Святим Духом, написав:
         «Хто в Христі, той творіння нове; стародавнє минуло, ото сталося новѐ!»[99] — і цей вірш на стенді читає кожен, хто заходить до нашого «Будинку Молитви».
         Чому ж тоді Любин батько настільки переймався твоїм минулим? Адже так бути не повинно! — не приховуючи деякого роздратування, промовив Рома.
         — Згоден! Разом із тим увійдемо в його становище, тим па̀че не варто судити, щоб і нас не судили. Учинив він по-своєму мудро, і багато батьків з ним погодяться. Забудьмо погане! — піднявши руку, Михайло встав і чітко сказав: — Бог, як відомо, щоб там не було обертає на добро[100], так воно сталося й у моєму особистому житті.
         Побачивши новий вогонь в його очах, Рома з величезним інтересом приготувався слухати далі.
         — Потроху я у своїх думках і почуттях став від сестри Люби віддалятися, можливо, було їй неприємно, але особливо вона не заперечувала. Утім, до цього часу ми з нею зберігаємо нормальні стосунки, і нічого один проти одного не маємо. Саме так бути й повинно! — згадав Михайло останні Ромині слова.
         — Познайомився з Мариною, вона працювала в тій самій фірмі, де я був охоронцем. Розповів їй про Ісуса, про Його смерть і воскресіння, і що кожен, хто вірує в Нього, має життя вічне. Несподівано для мене самого вона ввірувала, стали разом ходити до нашої церкви, навіть в один день охрестилися! Не дуже сподівався, що Марина зможе мене покохати: вона теж народилася в місті, усе життя мешкала в ньому, хоча батьки її родом із села. І тут допомогло моє захоплення, ще в армії цим перейнявся. Коли мої «підлеглі», наївшись, спали, у вечірні години складав вірші, благо, природа й сама обстановка до цієї творчості прихиляли. Написав Марині вірша, який ніколи б не склав, якби її не любив та не був натхненний Господом Богом:
                  
                   Ти тільки є части́нка цього світу,
                   Який створив Небесний наш Отець;
                   Не бачив ще такого са́моцвіту,
                   Що стала ним для мене під кінець.
 
                   Не зміг тоді́ відчути я спочатку
                   Роботу сил, які зійшли з небес,
                   Та раптом дух, нестри́мно до останку,
                   Звелі́в мені тебе шукати скрізь.
 
                   І хто тепер посміє тут сказати:
                   «Забудь її, тобою не живе!»
                   Не знаєш ти, що віри  не забрати:
                   Вона в душі́ ніколи не помре!
 
                   Відчую я тремтіння сво́го се́рця,
                   Коли на мить тебе зустріну знов…
                   Нехай мені знайду́ть в сузір’ї сонце,
                   Що тішить більше, ніж твоя́ любов![101]
        
         Це її, так би мовити, остаточно вразило, хоча й помітила відсутність рѝми в 6-му та 8-му рядках. Опісля Марина зізналася, що й без поезії вийшла б за мене заміж. Покохала через те, що почуття до неї прийшли від Бога, коли молячись, просила Небесного Отця відкрити, чи завгодно Йому, щоб ми одружилися… Ось чому вона позитивно та впевнено відповіла на мою пропозицію, потім у присутності церкви нас поєднали, а пастор оголосив мене й Марину чоловіком і дружиною.
         — Я щиро за тебе радий! Вірю, що коли-небудь з такого ж приводу ти радітимеш за мене! — сказав Роман і, поспілкувавшись з Михайлом та Мариною ще хвилин п'ять, попрощався та поїхав додому…
 
                                      Частина двадцять шоста
 
         Минуло ще півроку, після закінчення недільного служіння пастор церкви, підійшов до Роми й запропонував зайти в братську кімнату, для того щоб вони могли, не поспішаючи, поговорити.
         — Є до тебе, Романе, така справа, — сказав пастор, після того як вони помолились і сіли лицем до лиця за стіл. — Отримав листа від єпископа, котрий просить, щоб направили брата в біблійну школу на навчання. Природно, що став я молитися, Господь показав на тебе, хоча в нашій церкві ти відносно недавно, а заповіт з Богом через водне хрещення уклав усього місяць тому. Нехай назва тебе не бентежить, фактично, це інститут, міститься він у Столиці там тобі й належить навчатись один рік.
         Пастор зупинився та, подивившись уважно на брата Рому, говорив далі:
         — Сам розумієш, справа дуже серйозна, після закінчення школи ти зможеш стати професійним служителем, отже, потрібно мати повне посвячення на цю благословенну працю. Звернися до Господа, і якщо зрозумієш усім серцем, що Він тебе закликає, то приходь до мене через тиждень і даси остаточну відповідь. Скажу тобі точно, безхмарного та спокійного життя у своєму служінні не чекай! Може спочатку й буде все порівняно добре та рівно, будеш успішним, на вулиці тебе впізнаватимуть, але згодом приходять чималі труднощі — духовна війна не припиняється ніколи. Знаю це з власного досвіду: той, хто нещодавно при зустрічі посміхався, за те, що йому вигідно, зрадить холоднокровно й легко. Однак, якщо опинишся Господеві вірний, з тобою Він перебуватиме всюди, навіть там, де абиякій людині бути небезпечно. Його рука буде на тобі!
         «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінця̀ життя»[102], — і тут мовиться про смерть не лише фізичну, а й про хрѐсну, отож готовий повинен бути до всього. Можна, звичайно, піти на компроміс і з совістю, і з самим дияволом, тоді тобі буде не так і погано. Тільки кінець таких ліберальних служителів сумний і страшний: їх місце там, де «плач і скрегіт зубів; бо багато покликаних, а мало вибраних»[103].
         Пастор дав зрозуміти, що він уже сказав, що хотів; вони ще раз, схиливши коліна, помолилися. Не прощаючись, Рома вийшов на вулицю і сів біля яблуні в крісло.
         Рішення прийняв ще під час бесіди, згадавши зустріч з дідом Савкою, їх спілкування, його пророцтво, а також майже трагічну історію з Мартою. Те, що відбулося сьогодні, стало лише подовженням тієї справи, яку Господь у його житті почав, закликавши служити Йому тим даром, який від Нього отримав. Пригадав також притчу Ісуса про таланти, які Бог дає кожному в міру його сил. Тепер і Рома мав величезне бажання того часу, коли прийде Син Людський з великою потугою й славою, почути такі значущі слова:
         «Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому ти був вірний, над великим поставлю тебе. Увійди до радощів пана свого!»[104]…               
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                  
                   А за Ним ішов натовп великий людей і жінок,                                               які плакали та голосили за Ним. А Ісус                                                 обернувся до них та й промовив:
                    «Доньки єрусалимські, не ридайте за Мною,
                    за собою ридайте й за дітьми своїми! Бо ось дні                                настають, коли скажуть: «Блаженні неплідні,                                   та утроби, які не родили, і груди, що не                                                     годували...» Тоді стануть казати горам:                                              «Поспадайте на нас», а узгір'ям: «Покрийте                                          нас!» Бо коли таке роблять зеленому                                                          дереву, то що буде сухому?..»[105]
 
                            РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
    «НА ДОРОЗІ ОБ`ЯВЛЕНЬ  ТВОЇХ Я РАДІЮ…»[106]
 
                                    Частина двадцять сьома
 
         Ті два місяці, що лишалися до від'їзду, не можна було назвати спокійними: сумніви Рому не покидали й тепер, коли, здавалося, усі обставини й події останнього часу вказували на те, що Сам Господь увійшов у його життя та повів тим шляхом, який для нього найсприятливіший. Утрутився не брутально, як то робить самозакоханий і владний зверхник, бажаючи, щоб після його піднесення будь-хто вже не мав права вибору, а мислити тепер повинен так, як він. З іншого боку, досвідчені, мудрі та вдумливі люди радили ще раз усе зважити, натякаючи на те, що, може, не слід ламати усталені сімейні традиції й влаштувати своє життя перевіреним способом: отримати диплом про закінчення вже обласного вузу, одружитися та жити, як усі, що простіше й надійніше, ніж їхати туди, де немає ні родичів, ні зв'язків, ні друзів.
         «Навіщо ти сюди прийшов, і на кого ти позоставив трохи тієї отари в пустині? Я знаю зарозумілість твою та порожнечу серця твого!»[107] — сказав старший брат Давидові, однак менший усе-таки воював з Голіафом і, перемігши, став царем замість Саула.
         Пасти овець, як то робили твої діди та прадіди, — справа вельми благородна, так і повинен чинити гідний продовжувач роду; але якщо їх онук покликаний Господом виконати Його волю, то їм добре буде благословити та з миром відпустити.
         Давніше в Столиці бути йому доводилось, як екскурсант жив там кілька днів, але повернутися знову особливого бажання не мав: у багатолюдному місті Рома почував себе чужим і далеким. Під'їжджаючи, зайшов у тамбур для того, щоб помолитися, вийшов з нього вже тоді, коли поїзд зупинився. Вагон спорожнів, однак речі його лежали на місці — Господь береже кожного, кого Він спрямовує. Тільки б Його не спокушати, коли здається, що всі духовні висоти ми досягли.
         Ісус дав обіцянку:
         «Будуть брати змій; і коли що смертоносне вип'ють, не зашкодить їм»[108] — але якщо хто-небудь гордовитий чашу з отрутою питиме навмисно, то Бог його, — будьте певні, — не врятує.
         Біблійну школу за однією тільки адресою Рома знайшов також легко, хоча добиратись довелося не на таксі, а на громадському транспорті, котрий у Столиці зранку перевантажений: хвилею занесло його в метро й таким же чином винесло. Побачивши непримітну будівлю (в останні дні дома̀ з куполами та навіть хрестами не приваблюють уваги), де належало з вересня до червня жити та навчатися, зрозумів, що ось тепер назад шляху немає. Проте не журився, навпаки, заспокоївся.
         Перед від'їздом до обласного центру завбачливо, не бувши в собі впевнений, не «спалював мости», аж надто був прив'язаний до сім'ї, друзів і всього минулого. Тепер у Столиці бажання в нього було лише одне: іти вперед, хоча хвилювання щодо того, як складеться його доля в подальшому, не покидали, а часом — мучили. Ще не досяг Рома духовного стану, щоб усвідомити: поняття «пощастить — не пощастить», «доля — не доля» не можуть бути властиві людині, що віддала своє життя служінню Богові. Ісус сказав:
         «Не журіться, кажучи: «Що ми будемо їсти» або: «Що будемо пити», або: «У що одягнутися?» Тому що всього цього шукають язичники, і Отець ваш Небесний знає, що все це вам потрібно. Шукайте найперше Царства Божого й правди Його, а це вам додасться»[109].
         Багато християн знають ці вірші напам'ять, але за цим законом жити чомусь їм несила, отож і спокою знайти не можуть...
 
                                      Частина двадцять восьма
 
         Зладнавши побутові питання, Рома спустився на перший поверх, щоб зустрітися з Деканом. Після взаємних привітань вони помолилися, що наблизило їх один до одного, адже без цього просто неможливо вести довірливу розмову. І все це виключно для того, щоб, як не дивно, новий студент збагнув, що̀ власне керівник від нього хоче.
         — Навчальна програма у нас насичена, — перейшов до справи керівник християнського закладу, — я б сказав: для непідготовленого — важка. Крім того, перед заняттями ми очікуємо вас на ранковій молитві, а ще є студентські служіння, які бажано відвідувати й не пропускати. Утім, у процесі навчання все стане зрозумілішим, тому особливо вдаватися в подробиці не буду.
         Переконавшись, що Рома уважно його слухає, і питань у нього поки немає, додав:
         — Жити будеш у нашому гуртожитку, одразу скажу тобі: можуть виникнути труднощі в спілкуванні; на жаль, повинен зі свого власного досвіду визнати, відбувається таке й серед віруючих. Коли християни перебувають постійно разом — це добре й прекрасно — так воно було й у першій Церкві, проте тут слід писати реферати, курсові роботи, складати іспити, заліки. І не так, як навіть у пристойному світському вузі, плагіат і списування карається у нас відрахуванням. Іноді тобі, працюючи самостійно, доведеться не доспати, не погуляти на свіжому повітрі, що часом деяких студентів вельми напружує, а духовний рівень у них різний.
         «Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа»[110], — говорить Біблія, а ці слова варто пам'ятати кожному. Звичайно, слово «мир» має синоніми та навіть антоніми, що слід прийняти, але в даному випадку маю на увазі сенс найпряміший.
         Поговоривши трохи про деякі деталі навчального процесу та нові правила, котрі можуть бути не зовсім зрозумілими, вони на кілька днів розлучилися. Рома вийшов на вулицю й подався до парку, для того щоб, знайшовши тихе місце, усе зважити: останні слова Декана й той Біблійний вірш не могли залишити його байдужим. Раніше з такими проблемами він стикався, і ось тепер до них йому слід бути готовим знову...
 
                                      Частина двадцять дев’ята
 
         «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть»[111], — навчав Ісус у Нагірній проповіді. Покликаний же Ним апостол Павло віруючим новозавітної церкви сказав:
         «Радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодумні, мирні, — і Бог любові та миру буде з вами!»[112]
         Діти Господа Бога мають один з одним мир і несуть його у світ у тому випадку, коли у них одні почуття, прагнення, джерело яких від Небесного Отця. Бог у Христі примирив віруючих із Самим Собою, давши обраним служіння миротворців, щоб решта людей знайшли в Ньому спокій.
         У Своєму Слові Господь не закликає йти на компроміс із гріхом, аби всім сподобатися та догодити, бо й Сам так не чинив у дні Першого приходу. Проте останнім часом навіть у деяких церковних громадах радять цілком терпимо ставитися до прихильників одностатевих шлюбів або ж до любителів окультних наук, уважаючи подібні речі невинною розвагою. Земні правителі, щоб отримати якомога більше число голосів на виборах, видають закони, котрі дозволяють проводити збори сатаністів, чаклунів та іншої нечѝсті. Не перешкоджають процвітанню грального бізнесу, що приносить у державну скарбницю чималий дохід, виправдовують розлучення, аборти, позашлюбні зв'язки, розбещений образ життя підлітків і навіть дітей.
         Священики усіх деномінацій заплющують очі, коли парафіяни легко порушують Божі заповіді, тільки б не зменшувалося число тих, хто демонстративно, щоб його впізнавали, жертвує гроші для проведення пишних зборів та зовнішнього облаштування церковних будівель. І все це відбувається заради миру між усіма людьми й створення в усіх країнах мультикультурного суспільства…
         «Горе вам книжники й фарисеї, лицеміри, що подібні до гробі̀в побі̀лених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісто̀к та всякої нечистоти. Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!»[113] — не турбуючись, що подумають про Нього люди, тоді й тепер говорить Ісус. Хоча, безсумнівно, не всі проповідники, принижуючи Церкву, себе продають, цілком достатньо тих, що Господеві вірні та Йому сумлінно служить.
 
                                              Частина тридцята
 
         Біблійна школа — це не середньовічна семінарія, ранкова молитва починається там не о п’ятій або шостій ранку. Через відсутність на ній вас не зачинять де-небудь у підвалі в темну кімнату для того, щоб, виснажуючи та навіть катуючи себе, ви глибоко розкаялися в непристойній поведінці. Зрештою, ніхто не вільний кого-небудь примушувати спілкуватися з Господом Богом, але якщо людина назвала себе віруючою в Христа Ісуса, Котрий перед Богом за нас заступається, то інакше діяти не може.
         «А я буду співати про силу Твою, з раннього ранку проголошувати Твою милість; бо Ти був мені твердинею й захистом в день нещастя мого. Сила моя, Тобі співаю; бо Бог — оборона моя!..»[114] — читаємо у Псалмах. Молився Давид таким чином не тільки в години скорботи та печалі, коли вороги кровожерливі його оточували його, а й у дні радості та миру.
         Рома, як не старався, усе ж таки проспав, будити ж один одного, б'ючи у дзво̀ни та трясучи ланцюгами, у сучасному християнському навчальному закладі не прийнято. Потім, поспішаючи, довго шукав свої речі, у котрий раз даючи собі обіцянку, що сьогодні ввечері приготується до занять заздалегідь. Коли ввійшов до молито̀вної кімнати, помітив, що майже всі студенти на місці. Проте зовсім не це тоді його збентежило та вразило — мимоволі змусило, ще тримаючи ручку вхідних дверей, зупинитися...
         У його уявленні, — бо так був навчений, — перед Всемогутнім Богом ті, що вірують в Нього, стоять у благоговінні, визнаючи Божу святість. Однак у цьому приміщенні постала Ромі картина незвична: кілька людей зручно сиділи на стільцях, тримаючи в руках Біблії або поклавши їх на коліна. Обличчя цих студентів красномовно говорили, що стурбовані вони чимось іншим, тільки їм добре відомим. Решта стояла та молилися в Дусі; збоку здавалося, комусь із них доручили вести молитву, разом із тим спостерігач не міг би відзначити, що присутні його в цьому підтримували. Особливо Рому вразив брат, який був у навушниках, імовірно, слухаючи приємну для нього музику. Усім своїм виглядом показував відчуженість, та оскільки сам нікому не заважає, таку саму послугу очікує від нових товаришів.
         Пригадав тоді епізод з книги Діянь, як апостоли, уздоровивши в Ім'я Ісуса кульгавого, повернулися до друзів та, розповівши, що з ними сталося, до Бога піднесли голос.
         «Як вони ж помолилися, затряслося те місце, де зібралися були, і вони сповнились Духом Святим, і зачали говорити Слово Боже зі сміливістю!»[115] — тут же такого потрясіння не спостерігалося. І зовсім не з тієї причини, що Господь став для нас дуже й дуже далекий, а служіння Божого Духа ще в першому столітті від Різдва Христового раптом припинилося.
         Після ранкової молитви дружньо, не приховуючи задоволення, пішли снідати; узявши їжу та сівши за стіл, майже всі чомусь забули її поблагословити. Лише троє, — один стоячи, двоє сидячи, — дякували Богові за все те, що Він того дня їм послав.
         Не сперечаймося з тими, хто стверджує, ніби Господь усе потрібне для тіла вже благословив, отож віруючим в Ісуса немає потреби робити те саме. Апостол, щоб ми не мудрували й не метушилися, написав:
         «Завжди радійте, моліться без перерви, за все дякуйте, бо така про вас воля Божа в Христі Ісусі!»[116] — і це саме те, що будує, та до чого слід прагнути...
 
                                      Частина тридцять перша
 
         Минув навчальний тиждень, і тільки тепер Рома міг дозволити собі розслабитися та зрештою відпочити. Заняття Рому нічим не здивували, щось подібне чув він раніше. Лекції з богослов'я, під час яких дозволено говорити тільки вчителю (разом із тим у християнському навчальному закладі наставник дозволяє студентам висловлювати власну думку), дали багато корисного, — а читання літератури по темі навіть захопило, — проте особисто для себе очікував більшого. Жадав Рома корисних дискусій та відвертих бесід:
         «Як тільки добре і як приємно жити брата̀м разом!»[117] — співаємо в псалмі, який написав цар Давид. Семінаристи ж, у тому числі він, найбільше стурбовані були майбутнім іспитом з першого предмету, з тієї причини кожен із них у ті дні дбав насамперед про своє.
         Любов «не шукає свого»[118], — говорить Біблія, і це вірна ознака того, коли хтось вас дійсно любить. Освідчення в коханні — не тільки приємні слова; крім усього, — це зобов'язання: ти вже турбуєшся про того, кого полюбив, інакше просто не зможеш…
         Не дозволено сказати, що студенти поривалися у вільний час, котрий навіть у неділю складно знайти, кому-небудь послужити. Один із них без усяких жартів і таким тоном, щоб ні у кого не виникало сумнівів, прямо заявив:
         — «Даниїл поклав у серце не осквернятися царѐвою їжею та питвом, яке п'є цар»[119]. Тому і я зго̀дився, поки не закінчу школу та не отримаю диплом, не перейматися іншими справами…
 
                                         Частина тридцять друга
 
         Уже в середу студенти, знаючи, що в п'ятницю чекає їх перший іспит, почували себе неспокійно. Проте конфліктів не виникало, і це незважаючи на те, що в школу християни прибули з різних церков, де парафіяни вірять в єдиного Бога, але вклоняються Йому не скрізь однаково.
         Викладач, уловлюючи трохи напружену атмосферу, уміло розряджав її не тільки цікавими, а й повчальними історіями зі свого християнського життя та практики. І того дня за півгодини до обіду, закривши конспект, розповів їм те, що сталося років десять тому:
         — У місті N проводив я виїзну сесію богословської семінарії, де зібралися віруючі різного духовного рівня: за однією партою, траплялося, сиділи старший пастор і керівник групи порядку. Утім, нікого це не бентежило: предмети були там, як правило, теоретичні, отож від студентів під час вступу до семінарії насамперед вимагалася закінчена світська або теологічна освіта, отримана у вузах. Серед них виділявся студент, який став християнином нещодавно. З огляду на його ревність у служінні та наявність диплома славетного університету, пастор  помісної церкви направлення йому дав, ще й написав відмінну характеристику. На заняттях усім своїм виглядом показував: предмет, який я викладаю, цікавить його особливим чином. Отримуючи відповіді, просто захоплювався, що саме тут, у такого грамотного й досвідченого викладача зміг почути правильне пояснення богословської проблеми, яка давно його хвилювала та не лишала в спокої.
         Що гріха таїти — мені це лестило! На жаль, подібне спостерігав і на вашому потоці, проте, навчений гірким досвідом, до подібних речей ставлюся тепер я дуже обережно. Така активна позиція, крім того непогані відповіді на щоденні тести, мені, поза всяким сумнівом, подобалися, отож очікував, що заключний іспит він так само  складе добре.
         Вибравши 100 питань, зауважив, що завтра доведеться відповісти лише на десять. Які саме, звичайно, для них таємниця, з тієї причини студенти повинні бути готовими відповісти на всі сто. Завдання в принципі не складні, той, хто уважно слухав і старанно навчався протягом сесії, не матиме з ними будь-яких труднощів; це, до речі, стосується й вас, тому про завтрашній день, хвилюватися не варто!
         Домовилися, коли почнеться іспит, зі списку я назву номера, і вони зрозуміють, на які саме питання належить відповісти. Так і зробив, написав на дошці десять чисел, серед яких — «35». Приблизно хвилин через сорок один зі студентів, не пригадую хто, зараз це важливо, попросив дозволу на 5 хвилин вийти. Тоді я стояв біля столу того самого студента, що ним, як уже говорив, вельми пишався, і в жарт — а можливо всерйоз — у руки взяв його Біблію, користуватися нею під час іспиту й вам дозволяю. Розгорнувши її, знайшов усім відомий, але чомусь останнім часом (може, тому що останнім) не так часто з церковної кафедри читаний 24 розділ Євангелія від Матвія, де передбачено друге пришестя Сина Людського в славі.
         «І хто на покрівлі, нехай той не сходить узяти речі з дому свого!»[120] — процитував сімнадцятий вірш, і лише після цього помітив, що між рядків сторінки, де ці слова надруковані, є записи, які мені щось дуже нагадували. Так, то була відповідь на одне із запитань, номер якого, як ви здогадалися, 35, що співпадає з номером тієї самої сторінки, для того щоб знайти його було простіше.
         Про те, що дізнався, відразу ні йому, ні тим більше іншим не сказав, хоча, безумовно, мій студент збагнув: задум хоч і хитрий, але мною розкритий. Після іспиту ми удвох помолилися, потім, не поспішаючи поговорили. Домовилися, що він сам залишить навчання, але я дав зрозуміти, що через рік буду чекати його знову. Так воно й сталося, розкаявшись і визнавши Божу святість, церкву та служіння своє не покинув. Скоро ми зустрілися, і він, склавши мій предмет, у подальшому успішно закінчив увесь курс семінарії. Тепер це відомий служитель, думаю, про нього чули й ви, а хтось, можливо, читав його книжки.
         «Симоне, Симоне ось сатана жадав, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю; Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; і ти, колись, наверну̀вшись, зміцни бра̀ттю!»[121] — після Пасхальної вечері перед розп'яттям заповів Христос.
         Петро, ​​коли відрікся, гірко плакав, але згодом, зміцнившись у Дусі, став найвідданішим Ісусовим учнем. Іноді й таке трапляється в житті християнина, щоб уже ніколи ні праворуч, ні ліворуч не звертати з Божого шляху. Так само Ісус Господь, глянувши на грішницю, що обливала Його ноги слізьми та витирала волоссям, сказав:
         «Прощаються її гріхи численні за те, що вона полюбила багато; кому ж мало прощається, такий мало любить»[122], — а це й вам потрібно завжди пам'ятати як майбутнім благовісникам, вчителям і пасторам.
         Чимало християн уважають, що слова̀ пророка Ісаї про Месію:
         «Тростини надломленої не доломить і льону тліючого не погасить, поки не допровадить прѝсуду до перемоги»[123], — засвідчують Його людську благодушність і мало не м'якотілість, Яким насправді Він не був.
         Христос, коли спостерігав торгівлю в Храмі, та викривав лицемірство священиків, книжників і фарисеїв, не лишався спокійним. На компроміс із гріхом, маючи божественну природу, Ісус не міг піти за визначенням! Розуміти слід  інше: якщо брат твій спіткнувся, роби все можливе, щоб він піднявся та ще більш ревно служив Богові...
         Перед останнім днем ​​багатьох чекала безсонна ніч, але Рома ліг спати рано, не малюючи жодних шпаргалок, як робив у колишньому студентському житті. У п'ятницю написав іспит, відповівши на 8 з десяти питань, що для початку було досить непогано. Викладач, дозволивши двом студентам вийти, сидів за столом, читаючи якусь книжку; розгортати чужу Біблію того дня йому, імовірно, не хотілося...
                                                
                                         Частина тридцять третя
 
         Навчання добігало свого кінця, не всі студенти побажали дістатися фінішу — і з дистанції зійшли: хтось одружився й, припустивши, що закінчити розпочате можливо через рік, узяв академічну відпустку; комусь цю перерву зробити порадили. Були також ті, що зробили висновок: не варто віддавати все життя служінню Богові в той час, коли професія священнослужителя непопулярна й не гарантує стабільний дохід. І це, слід визнати, значно краще, ніж, отримавши престижний у християнському світі диплом, відчувати себе з усіх поглядів великим і розумним. Однак, приїхавши додому, знову повернутися до служіння, яке тебе не приваблює, тобто, до чого ти не покликаний.
         Тієї весни перед Великоднем погода стояла гарна: дощі припинилися, світило приємне весняне сонце, а грім і блискавку синоптики обіцяли днів через п'ять. На канікули студенти вирушили в рідні місця, де їх уже давно очікували друзі й родичі. Роман так само не лишився в біблійній школі, хоча в його будинкові крім посуду, меблів та одягу не було майже нічого й, що не дивно, зовсім нікого.
         Мати, з якою раніше вони жили тільки вдвох, знову поїхала на заробітки, з однокласниками й давніми приятелями поки спілкуватися не слід. На сімейний святковий обід або вечерю, безсумнівно, братѝ його запросять, що після пасхального служіння так і сталося. Однак свято це від початку родѝнне, тому приходить година, коли, як кажуть: «пора й честь знати!» — і вирушити туди, де ніхто тебе не чекає.
         «Обернися до мене й помилуй, бо я самотній і пригнічений»[124], — у печалі звернувся Давид до Господа; але згодом, зміцнившись духом, додав: «Збережи душу мою й спаси мене, щоб не бути мені засоромленим, бо на Тебе надіюся!»[125]
         Уже дома Роман, усвідомлюючи, що самотність — явище тимчасове, не журився: дуже скоро, закінчивши школу, почне благословенну справу! З колишнім життям нічого Романа не пов'язувало, і це була його перевага, до того ж раніше, навіть силкуючись, не набував, а втрачав…
         До повернення лишалося три доби, але Роман, якби випала нагода, пішов би на залізничний вокзал сьогодні. Почалися будні, кожен вирішував свої справи й проблеми, і в церкві до суботнього вечора, коли належало йому їхати, не планували збиратися. До діда Савки вирішив піти тоді, як закінчить навчання.      
         Про майбутнє Рома намагався не думати, хоча воно все ж таки його хвилювало. Аби не дати марнотним думкам опанувати розумом, у християнина є надійний і перевірений спосіб: молитва й читання Святого Письма. До такого, — без жодної іронії, — важливого заняття Роман приступив після обіду — і тут раптово, як у кінороманах, пролунав стук у двері. Коли він відчинив їх, реальність (не вигадка!), показувала, що на порозі стоїть Марта...
 
                                      Частина тридцять четверта
 
         На привітання зразу не відповів, лише дивився на неї з подивом, ще не знаючи, пускати цю гостю до хати, чи ні. Усе ж, відійшовши, жестом дозволив зайти в кімнату, але двері не зачинив. Марта теж довго мовчала, потім заговорила до нього перша:
         — Я здогадуюся, про що зараз ти думаєш, але не поспішай з висновками й постарайся мене не виганяти.
         — Чому ж, я готовий тебе уважно вислухати! — намагаючись не дратуватися, Рома сів на стілець і показав їй рукою на крісло.
         Марта зволікала: ні то збиралася з думками, ні то забула промову, яку заздалегідь приготувала.
         — Минуло сім місяців, як померла моя тітка, тобі відомо, що вона довго й незрозуміло з якої причини хворіла. Несподівано для моїх численних родичів свій будинок вона заповіла племінниці; і ось тепер у мене в цій сумці лежать документи, які свідчать, що все її рухоме й нерухоме майно належить саме мені.
         Марта зупинилася та, наблизившись до Роми, спробувала його обійняти, але він рішуче її відсторонив.
         — Так, звичайно, розумію! — з добре знайомим гордовитим виразом обличчя сказала Марта. — Я чула, що вчишся ти в столичній семінарії або як там ще ваш християнський заклад називається. Про це говорять по всьому Районові! Ти, напевно, станеш першим в новітній історії міста, кого призначили бути пастором або попом. Однак, Романе, мене це не бентежить!.. Тепер скажу тобі те, що хотіла від початку, — Марта відверто заплакала й, не дивлячись на нього, мовила:
         — Прости, будь ласка! Хоча таке важко забути, але ти ж християнин, у тебе повинні бути сили, щоб пробачити… Мені було з тобою добре, і настільки, що ось забути тебе в мене можливості немає. Однак того часу ти здавався незрозумілим і дивним, урешті-решт, я злякалася, адже занадто був романтичним і десь літав у хмарах. Мислиш і відчуваєш не так, як інші, тому не дивувалася, коли мені повідомили, де ти тепер, і ким збираєшся в майбутньому стати. Я більш приземлена, практичніша, отож, після того як у той день ти пішов на роботу в Контору, мені нічого не залишалося, аби втекти… Тепер себе за той вчинок звинувачую й засуджую, інакше б ти нікуди від мене не поїхав. Ти ж усе одно мені пробач! Добре? — і Марта знову, але вже не так сміливо встала зі стільця й ​​підійшла до нього.
         — І що тоді? — обернувшись до неї, зустрічним питанням Роман її зупинив.          — Це дуже правильне зауваження! Його я очікувала, тому мені є, що запропонувати. Забудьмо все погане, що було в минулому, особливо, звичайно, ти. Помирившись, подамо заяву в загс, у призначений час — розпишемося. Головне, у нас буде свій гарний і просторий будинок, а ще там багато родючої землі, яка не тільки забезпечить. Даватиме постійний і пристойний дохід!
         Від таких перспектив Марта вся загорілася й ще пристраснішим голосом переконувала Рому:
         — При всіх моїх недоліках я ціну собі знаю, тому можу обіцяти: буду тобі вірна, а те, що вмію добре готувати, думаю, цього ти не забув! Так, Романе, я стану уважною й турботливою дружиною, а найважливіше, я відчуваю та бачу, що ти любиш мене досі...
         Після тих слів він устав і подивився у вікно з тією ціллю, аби Марта не змогла його обличчя розгледіти. Вона раптом сама відчула незручність, отож додала те, що змусило Рому здригнутися й ще ближче наблизитися до вікна:
         — Увесь цей час я любила лише тебе, не зважаючи на шанувальників, котрих вистачало завжди, особливо ж тепер, коли стала молодою, привабливою і багатою нареченою, а такого набору майже ніколи не буває!
         Марта, відчувши, що Рома заспокоївся й ладний з нею примиритися, перейшла до того, що найбільше її тепер хвилювало й тривожило:
         — Ось тільки паніма̀ткою або па̀сторшою я бути не в змозі; чесно кажучи, від такого життя я дуже далека. Уже так просто не відмовлюся від гучних компаній, веселих свят, від усього, що є звичним. На це не вистачить у мене сил.
         І тут несподівано взяла до рук Біблію, що лежала на столі, і прочитала найперший псалом:
         — «Блаженний муж, який не ходить на раду нечестивого та не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків; але в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його розмірковує він день і ніч»[126], — добре сказано, проте це не для мене!
         Бачачи, що Рома приголомшений, отож вимагати від нього відповіді прямо зараз марно, учинила розумно:
                — Звичайно, будь-що вирішити в цю хвилину тобі важко, тому зробімо так. Прийду післязавтра в п'ятницю ввечері, і якщо ти, простивши, погодишся стати моїм чоловіком, то я лишуся в тебе надовго, після чого нам, як раніше, буде добре й приємно, адже не може бути такого, щоб ти все забув...
         Рома зібрався їй щось відповісти, проте Марта, обминувши його, сказала:         — До побачення! — і прожогом вийшла через відчинені двері.
 
                                          Частина тридцять п’ята
 
         Рома за нею не пішов, і тим більше не гукав, попрямував у протилежний бік до річки, де у відомому тільки йому місці, міг перебувати один. Там неодноразово просто неба він молився, правильно сказати, спілкувався з Богом, у тих сприятливих умовах особливо відчуваючи Його присутність. То був час, коли не хотілося вдаватися по допомогу чи пораду до людей. Крім того, добре розумів, якщо й тепер самостійно спробує що-небудь учинити, покладаючись на логіку, досвід попередніх поколінь або людську мудрість, то наслідки, як уже бувало, виявляться трагічними.
         Від його вибору залежить усе його подальше життя: нікуди не їхати означає, що все те, до чого він прагнув та заради чого залишив будинок, сім'ю, друзів і роботу, слід швидше забути й уважати безглуздим непорозумінням.
         «Пожив ти, Романе, у Центрі та навіть у Столиці, познайомився з цікавими людьми, непересічними особистостями. Побачив багато того, що обивателі Району мають можливість дивитися лише по телебаченню, проте досить романтики, настав час звернутися до прози. Улаштуй належним чином, використовуючи чудову можливість, свій побут, аби потім уже ніколи не хвилюватися за майбутнє», — шепотів йому чийсь голос, неприємний і чужий. «Ти не зречешся Бога, зрадником тебе не назвуть, отож не порівняють з Іскаріотським Юдою. І далі га̀ряче молися, їзди куди-небудь на святкові служіння, тоді ти й увесь твій дім спасіння не втратять!» — казатимуть ті, хто багато говорить про благодать і любов, проте своєю байдужістю до ближнього знову Христа розпинають.
         Таким способом живуть чимало порядних й успішних людей, їх поважають, їм заздрять, з ними знайомляться, шукають зустрічей. Деякі з них також стояли колись перед певним вибором, і тільки вони знають, що, перебуваючи наодинці із самим собою, страждають і тужать через те, що не обрали той шлях, який не дуже простий, але бажаний.
         «Дбайте ревно про ліпші дари, а я вам покажу путь іще кращу!»[127] — ніби прозвучали десь поруч добре знайомі слова, і знову його нутро загорілося вогнем, після чого захотілося ще більш ревно служити Господу Богу.
         Однак негайно спадали на думку ті дні, коли Марта була зовсім поруч, і тоді прагнув він тільки ласки, спокою й безхмарного життя. Рома в розпачі сів на траву, осягнувши, що без об’явлення  згори виходу не знайде. Спочатку сидячи, потім на колінах став молитися духом — та ось сила Божа раптово підняла його, і вуста промовили те, що читав і над чим розмірковував, але не було такого, щоб ці слова Ісуса Христа він колись напам'ять вивчив:
         «Я прийду незабаром; тримай, що ти маєш, щоб ніхто не забрав твого вінця̀! Переможця зроблю Я стовпом у храмі Бога Мого, і він уже не вийде назовні…»[128]
 
                                        Частина тридцять шоста
 
         У п'ятницю вранці, не в суботу ввечері, як планував спочатку, зібрав Рома свої деякі речі й, ставши біля вікна, згадував те, що сталося з ним за останні роки. Старші класи школи, технікум, армію, роботу в Конторі й усе, що із цим пов'язано, забути нелегко, адже там, коли старанно пошукати, можна знайти щось добре. Але тоді в пам'яті спливало й жахливе, тому давно вирішив до того відрізку життя ніколи не вертатися. Зовсім скоро на святковому зібранні вручать Ромі диплом, будуть там присутні люди, які щиро за нього радітимуть, проте засмучує та обставина, що з Району на випуск, аби його привітати, не приїде ніхто. Мати далеко, друзі, дізнавшись, що на урочистій вечері крім нехай смачної їжі та заморського безалкогольного напою вони нічого не знайдуть, у свій законний вихідний хто сім'ю, а хто подруг не побажають залишити.
         Роман досяг проміжного фінішу й, не шкодуючи своє минуле, прагнув іти лише вперед. У ту ж хвилину цілковито осягнув: якщо прямо зараз зупиниться й стане розмірковувати, його охоплять страх і сумніви, після чого насправді ввечері зустрінеться з Мартою. Пустить її в будинок й отримає від неї те, що колись дуже хотів, але в біблійну школу вже не поїде…
         Помолившись, Рома взяв сумку та, переступивши за поріг, на дверях упевнено написав:
                                                   «НІ!»
 
                   «Ліпший бо день на подвір'ях Твоїх,
                   аніж тисяча в іншому місці,
                   я б вибрав сидіти при порозі дому Бога мого,
                  аніж жити в наметах безбожності![129]
 
                                       Частина тридцять сьома
 
         У Столиці студенти світських вузів також мали певний вибір: чудово було б гідно скласти сесію, що гарантує не тільки стипендію, а й спокійний літній відпочинок, коли знаєш: восени не доведеться шукати викладача для того, аби видалити «хвости». З іншого боку ще приємніше наприкінці весни-початку літа з друзями й подругами насолодитися життям, узявши від нього все, що тільки можливо. Будучи впевненими, що після злочинів предків «не бачить нас Господь, Він покинув цю землю...»[130]
         Рома, спізнившись на метро, помічав на вулицях нічного міста почервонілі від вина обличчя. Йому, «чужѝнцю», ніхто не намагався заявити свої права; більш того, весела компанія жестами запрошувала його приєднатися. Завтра кожен із них стане, як раніше, дбати про своє, і батьки неодмінно скажуть, що вже недовго сидіти їм на їхній шиї. Утім, і татусі, і матері, і діти живуть в останні дні безтурботно, покладаючись або на себе, або на земних правителів.
         І не думають вони про те, що «день Господній настане так, як злодій вночі. Бо коли говоритимуть:
         «Мир і безпека», — тоді раптово прийде загибель...»[131]
 
 
[1] Об’явлення 21:23. 

[2] Галатам 1:15-16.

[3] Матвія 26:41, 45.

[4] Денний заробіток найманого робітника.

[5] Див. «ДОБРА НОВИНА. ОСТАННІ ДНІ», розділ 9-ий, частина третя.

[6] Луки 19:9-10.

[7] Об’явлення 2:11.

[8] Див. Притчі 20:19.

[9] Екклезіаст 1:9.

[10] Див. Притчі 3:7-8.

[11] Євреям 1:14.

[12] «Подібний подібному радіє» (лат.)

[13] Матвія 23:12.

[14] Йова 9:20.

[15] Матвія 5:8.

[16] Матвія 24:30.

[17] Об’явлення 21:3; 22:4.

[18] Псалом 143(144):15.

[19] Луки 12:11-12.

[20] Див. Ісая 57:20.

[21] Матвія 11:28.

[22] Псалом 90(91):9.

[23] 1Іоанна 1:1.

[24] Луки 8:17.

[25] 1Коринтян 11:23-24.

[26] 1Коринтянам 2:5 і 4:20.

[27] 1Коринтянам 15:46.

[28] Титу 1:16.

[29] 1Коринтян 15:3-4.

[30] Матвія 10:32-33.

[31] Єзекіїля 22:30.

[32] Див. Єфесянам 6:12.

[33] Матвія 17:16.

[34] Луки 18:7-8.

[35] Об’явлення 4:11.

[36] Ісая 6:8.

[37] Псалом 60 (61):5-6.

[38] Вихід 33:13.

[39] Ісая 14:24.

[40] У російському синодальному перекладі Марфа (див. Луки 10:38).

[41] Іоанна 11:25-26.

[42] Єфесянам 5:5.

[43] Матвія 19:5-6.

[44] Див. Притчі 15:30.

[45] Римлянам 7:18-19.

[46] Вірш від автора.

[47] Матвія 7:26-27.

[48] Римлянам 12:15.

[49] Див. Притчі 27:4.

[50] Див. Малахії 2:14.

[51] Іов 42:2.

[52] Там само 42:10.

[53] Не плутати з титулом Ісуса Христа.

[54] Числа 23:19.

[55] Матвія 21:12-13.

[56] Псалом 24(25):4.

[57] Див. Вихід 20:13.

[58] Матвія 12:38-40.

[59] Див. Римлянам 1:29-30.

[60] Див. Амоса 8:10.

[61] 2Самуїла (у російському синодальному перекладі 2Царів) 22:47.

[62] Релігійне вчення.

[63] Тут Ісус Христос.

[64] Незаслужений подарунок.

[65] Єфесянам 4:5-7.

[66] Псалом 31(32):8.

[67] Римлянам 12:19.

[68] Псалом 117(118):6.

[69] 1Іоанна 4:18.

[70] Псалом 118(119):99.

[71] Єремії 20:9.

[72] Ефесянам 5:29.

[73] Там само 4:1-3.

[74] Левіт 27:30.

[75] Дуже багато.

[76] Аарон — перший первосвященик Ізраїльського народу.

[77] Числа 18:20.

[78] Див. Второзаконня 22:5, Левіт 19:28, Левіт 11 розділ.

[79] Матвія 5:17.

[80] Матвія 5-ий розділ.

[81] 2Коринтянам 11:13-15.

[82] Луки 11:9-10.

[83] Псалом 39(40):5.

[84] 1Іоанна 1:6-7.

[85] Римлянам 3:10-12.

[86] Римлянам 12:21.

[87] Іоанна 3:36.

[88] Римлянам 6:23.

[89] 1Петра 2:13.

[90] Луки 15:23-24.

[91] До Филип`ян 4:6-7.

[92] Римлянам 8:26.

[93] 1Коринтянам 2:14.

[94] Римлянам 2:11.

[95] Ісая 65:1.

[96] Красномовний учений з Олександрії.

[97] 1Коринтянам 3:6.

[98]Буття 2:18. 

[99] 2Коринтянам 5:17.

[100]Див. Буття 50:20.

[101] Вірш від автора.

[102] Об’явлення 2:10.

[103] Матвія 22:13-14.

[104] Матвія 25:21.

[105] Євангеліє від Луки 23:27-31.

[106] Псалом 118(119):14.

[107] 1Самуїла (рос. синод. переклад – 1Царів) 17:28.

[108] Марка 16:18.

[109] Матвія 6:31-33.

[110] Євреям 12:14.

[111] Матвія 5:9.

[112] 2Коринтянам 13:11.

[113] Матвія 23:27-28.

[114] Псалом 58(59):17-18.

[115] Дії 4:31.

[116] 1Солунянам 5:16-18.

[117] Псалом 132(133):1.

[118] Див. 1Коринтянам 13:5.

[119] Див. Даниїла 1:8.

[120] Див. UKRAINIAN United Bible Societies, 1994; стор. 35.

[121] Луки22:31-32.

[122] Луки 7:47.

[123] Матвія 12:20.

[124] Псалом 24(25):16.

[125] Там само 24:20.

[126] Псалом 1(1):1-2.

[127] 1Коринтянам 12:31.

[128] Об’явлення 3:11-12.

[129] Псалом 83(84):11.

[130] Див. Єзекіїля 8:12.

[131] Перше послання до Солунян 5:2-3.