Первісний вчитель Немович

Частина 1


Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям. Вірніше не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцятковані норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер густо поросли високим очеретом, а трохи далі, ближче до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера, зяяла величезна роззявлена паща, широкої і глибокої печери. Тут, у цій високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.
Біля підніжжя чорного отвору лежали величезні камені, мабуть вони служили чимось на зразок сходів. На самому вищому камені сидів високий, сухорлявий із засмаглою зморшкуватою шкірою, старий Немович-син найпершого ватага цього невеличкого племені полісян. Його довге сиве волосся було пов’язане пучком на тімені. Миготливі червоні повіки були червоні від їдкого диму,що вічно наповнює печеру.Тіло старого гартували вітер, дощ, літня спека і зимова студінь. На темному помережаному зморшками обличчі світилися блакитні очі. Чорнувату смуглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами – сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди неодноразових падінь...

Старий підняв руку і, прикривши долонею очі під густими, навислими бровами, глянув у бік річки і крикнув: - Кряк! - Цей хрипкий крик уривчастий був схожий на крик сполоханий хижого птаха. “Кряк” означало “птахолов” і стосувалось воно хлопчика, який завис на стрімкому обриві берега річки. Хлопчик отримав таке прізвисько недарма: бо ж з самого дитинства він відрізнявся надзвичайною спритністю в нічному лові птахів: він захоплював їх сонними в гніздах і з торжеством приносив у печеру.

Хлопчик обернувся на крик, миттєво схопився з землі і, підбіг до старого, підняв на знак вшанування руки до чола й запитав :
-Чого ти від мене хочеш?
- Дитя, – відповів старий, – всі наші ще на світанку пішли в ліс на полювання за лосями і широкорогими биками. Вони повернуться тільки до вечора, бо;

- Запам’ятай це – дощ змиває сліди тварин, знищує їх запах і забирає
клапті шерсті, які вони залишають на гілках і кострубатих стовбурах дерев. Мисливцям доведеться багато потрудитись, перш ніж вони зустрінуть здобич.
Отож, до самого вечора ми можемо займатися своїми справами. У нас досить древків для стріл, але мало кам’яних наконечників, хороших різців і ножів: всі вони обточені, зазубрилися , а деякі геть обламалися.
- Що ж ти накажеш мені робити, старий Немовиче?
- Разом з братами і зі мною ти підеш вздовж річки . Ми спробуємо
запастися великими кременями; вони часто трапляються у підніжжя берегових круч. Сьогодні я відкрию вам секрет, як їх обтісувати. Уже пора, Кряк. Ти виріс, ти сильний, красивий і гідний носити зброю, зроблену власними руками.
- Слухаю і корюся, – відповів Кряк, схиляючись перед старим і з
ледве стримуючи свою радість. Адже мудрий Немович назвав його красивим, великим і сильним, хоча насправді Кряк був малий, навіть дуже малий, і дуже худорлявий. Широке округле лице хлопця було покрито червоною засмагою, над чолом стирчали рідкі русяві кучері волосся, жирні, сплутані, засипані попелом і всяким сміттям. Він був не дуже гарний, цей жалюгідний первісний поліський хлопчина. Але в його очах світився живий розум, його рухи були вправні і швидкі.

Нарешті старий вийшов з печери і став спускатися високими кам’яними
сходами із спритністю, дивною для його похилого віку. За ним дріботіла
ціла орда хлопчаків-дикунів. Всі вони, як і Кряк, були трохи прикриті від
холоду жалюгідними накидками із звірячих шкур.
Найстарший з них – Горин. Йому вже минуло п’ятнадцять років. В
очікуванні того великого дня, коли мисливці, нарешті, візьмуть його з собою на полювання, він встиг прославитися, як незрівнянний рибалка.
Дід навчив його вирізувати з раковин вістрям крем’яного осколка
смертоносні гарпуни. За допомогою цього саморобного гарпуна з зазубреним кістяним наконечником Горин вражав навіть величезних коропів. За ним йшов Случ. Якби в той час, коли жив Случ, людина вже приручила собаку, про нього неодмінно сказали б: “У нього собачий слух і нюх”.
Хлопець по запаху дізнавався, де в густому чагарнику дозріли плоди, де показалися з-під землі молоді гриби, з закритими очима розпізнавав він дерева по шелесту їхніх листочків.
Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо виступали попереду, а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші. Ці маленькі супутники старого несли на спині кошики, грубо
сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку палицю з важкою головкою, інші – спис з кам’яним наконечником, а треті – щось на зразок кам’яного молота.
Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно
твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно,
щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен.
А матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, – Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик – Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав: страшенно хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував
свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі.
Маленький Полян пишався цим. Він знав, що вогонь – найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання.Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь.

Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати.
Інші турботи пригнічували маленького полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на жаринах.

Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою.

На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити , зміїної голівки. Тихенько примовляв, але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” … Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить. Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти , дивилися їй в слід…

Ще довго йшли на холодному вітру. Дід всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати їстівні водяні рослини що росли по березі . У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок.
Він говорив, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під
багатоденними холодними дощами. Але їсти поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру. Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі. Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув. У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.
Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Мішки хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під своєю ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти
знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться над їх скаргами.
Частина 2
Почав сіяти дощ, дрібний град. Кряк бадьоро крокував слідом за старим ватагом, мріючи про той час, коли він стане великим і славним мисливцем і носитиме справжню зброю, а не маленьку дитячу палицю. Піт градом котився з нього, й не дивно: він тягнув два величезні крем’яних осколки.
За ним насупившись йшли Горин та Случ; їх розбирала досада. Обидва вони, мов на сміх, нічого не знайшли за всю дорогу. Хоч би рибку якусь
зловили. Відшукали всього лише якогось заморенного жука, такого ж
голодного, як і вони. Решта брели як попало, зіщулившись і понуривши голови. Так йшли вони довго. Нарешті Немович дав знак зупинитися. Всі
вмить скорилися йому.
- Ось там, на березі, під навісом скелі, є хороше сухе містечко
для відпочинку, – сказав він. - Сідайте … Відкрийте ваші мішки.
Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом
хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку. Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому.
Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав:
- Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до
цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, – ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї
молодості прекрасний друг – вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілими місяцями, а то й роками, ми,без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу.
Отож беріться за їжу, діти. Пора! І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду , який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.
Вони тісно притулилися одне до одного, щоб краще зігрітися, і відразу заснули важким сном. Тільки один Кряк ні на хвилину не міг зімкнути очей. Скоро з ним будуть звертатися як до дорослого, – ця думка не давала йому заснути. Він лежав нерухомо і крадькома, з глибокою любов’ю і навіть з деяким острахом спостерігав за Немовичем. Адже старий ватаг стільки перебачив на своєму віку. Ого!, скільки таємничих і чудових речей знає.
Старий, повільно пережовуючи корінь, уважно, пильним і досвідченим оком оглядав один за іншим куски кременю, що лежали біля нього. Нарешті він вибрав кремінь, округлий і довгий, схожий на огірок, і, притримуючи його ногами, поставив сторч.

Кряк намагався запам’ятати кожен рух старого. Коли кремінь був міцно затиснутий в цих природних лещатах, старий узяв обома руками інший камінь, важчий, і кілька разів обережно вдарив ним по закругленій верхівці кременю. Легкі, ледь помітні тріщини павутинкою пробігли вздовж усього кременю. Потім старий акуратно приклав цей грубий молот до оббитої верхівки і навалився на нього всім своїм тілом з такою силою, що жили здулися на його чолі, при цьому він злегка повертав верхній камінь, від боків кременю відлітали довгі осколки різної ширини, схожі на довгасті півмісяці, з одного краю товсті і шорсткі, з іншого - тонкі і гострі. Вони падали і розсипалися по піску, немов пелюстки великої зів’ялої квітки. Дід передихнув трохи, потім вибрав один з найбільших осколків і почав оббивати його легкими частими ударами, надаючи йому форму наконечника для списа.

Хлопці, що проснулися від цокання каміння, мимоволі скрикнули від подиву і захоплення: вони власними очима побачили, як виготовляють ножі та наконечники для списів і стріл…
Частина 3
Діти без перешкоди повернулися додому до настання ночі. Рідна печера, жалюгідна і димна, здалася дітям затишним житлом. Кругом піднімалися міцні кам’яні стіни, а яскравий вогонь ніжно пестив і зігрівав їх. Вогонь – найкращий друг людини: він перемагає холод, він відлякує диких звірів. Але є один ворог, проти якого безсилий навіть вогонь. Цей вічний ворог завжди підстерігає людину і несе їй погибель, варто тільки перестати з ним боротися, ім’я йому – голод.
Минуло чотири довгі дні з тих пір, як діти повернулися в печеру, а мисливці все ще не повернулися. Чи заблукали вони у лісі,? А може полювання не вдалося і вони марно нишпорять досі по лісу? Хоч-що могло трапитися… Ніхто не знав що…
Але Немович, матері, і діти звикли до таких довгих розлучень.Вони знали – мисливці спритні, сильні і зовсім не турбувалися про них.
Однак запаси провізії вичерпались. Невеликий шматок протухлої корови - залишок від минулого полювання – з’їли ще в перші дні. У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої землі, були з’їдені.
Горин приніс якусь огидну рибу. Це було все, що йому вдалося зловити після довгих і тяжких зусиль. Її негайно ж розділили і тут же з’їли: риба була невелика, а голодних ротів багато. Кожному дісталося по крихітному шматочку…
Немович, бажаючи хоч чим-небудь зайняти змучених голодом мешканців печери, вирішив роздати всім якусь роботу. Случу було доручено зібрати всі кістки і перетовкти їх на камені. Він озброївся кам’яним молотом і почав товкти чорні обсмалені кості.
Дівчата – Язвінка і Рудинка, що стійко, без скарг і стогонів переносили голод, отримали наказ зашити рвані хутра – запасний одяг роду. Вони так захопилися цією важкою роботою, що забули на час болісний голод. Інші діти, за наказом старого і під його наглядом, лагодили
зброю, навіть із самих дрібних кременів старий навчав виготовляти наконечники для стріл…
Поляна, незважаючи на сувору погоду, послали за жолудями. Він не гірше Кряка лазив по деревах. Втім, час від часу Случ- виходив поглянути, де братик і що з ним. День наближався до кінця, і ніхто вже не сподівався побачити сьогодні мисливців. Поступово всіма опанувало тупий, похму-рий відчай. Щоб якось підбадьорити голодних мешканців печери, Немович наказав всім йти в ліс, на вершину пагорба, і, поки ще не настала ніч, пошукати якої поживи. Жінки взяли зброю, діти захопили палиці, і всі пішли...
Частина 4
Лише Кряк залишився біля багаття. Він повинен був до самого вечора підтримувати вогонь на вогнищі і чекати повернення маленького Поляна.
Досить довго сидів навпочіпки перед вогнищем, старанно підтримуючи вогонь і займаючись ловом огидних комах, що бігали по його тілу. Раптом біля входу в печеру, всипаного дрібними каменями і черепаш-ками, почулися легкі і швидкі кроки. Кряк повернув голову і побачив захеканого Поляна. Очі хлопчика сяяли від радості: він тягнув за хвіст великого сірого щура.
- Подивися, це я його вбив, – кричав Полян, – я сам!
-Кряк, я буду мисливцем!
- Швидше, швидше! Йди за мною! Бігом! Їх ще багато там, нагорі. Мені одному їх не подолати, але якщо ми підемо всі разом, ми їх переловимо і нарешті наїмося досхочу сьогодні ввечері. Ну, йдемо!
- Швидше! - вигукнув він. - В дорогу!
Принести в печеру багато їжі та ще в такий голодний день! – промайнуло в голові хлопця. Кряк схопив важку палицю і кинувся слідом за братом. Аж раптом він згадав про вогонь і зупинився в нерішучості.
- А вогонь? - вигукнув . - Дивись, він тільки що весело потріскував, а тепер вже згасає. Адже весь час в нього треба підкидати гілки.
- Ну, то накидай багато, – порадив хлопчик. - Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.Кряк вагався. Напитися теплої крові було дуже заманливо - голод так жорстоко мучив його. Голодний хлопець стояв і роздумував. Мабуть, Полян правду каже: якщо підкинути побільше гілок, вогонь, напевно, не згасне. А вони скоро повернуться і принесуть багато їжі. …
Кряк більше не вагався. Він підкинув трохи дров у вогонь і в два-три стрибки наздогнав Поляна. Хлопчики скоро дісталися до галявини. Це місце легко було впізнати по трьох скрючених соснах. Вони давним-давно засохли, але все ще стояли, простягаючи, немов гігантські кістляві руки, свої голі гілки. Тут, хлопчики побачили, що папороть і висока жовта трава біля коріння дерев сильно гойдаються. Це здавалося дивним, бо вітер зовсім стих.
- Ось вони! - Прошепотів Полян, це вони колишуть траву. Нападемо на них!
Брати кинулися вперед з піднятими палицями і в кілька стрибків опинилися серед тварин, які безшумно рухалися в траві. Хлопчики стали наносити удари направо і наліво, намагаючись перебити якомога більше звіряток. Знемагаючи від втоми, ледве ворушачи руками, брати на хвилину призупинили свою полювання. Озирнулися і прислухалися. З усіх боків до них долинав вереск, завивання. Всюди, наскільки вистачало очей, трава коливалася. Замість сотень, кругом були вже десятки тисяч звірків. І тут хлопці зрозуміли,що вони потрапили в саму середину величезного полчища щурів що переселяються .
Хлопчики надто пізно зрозуміли, як необережно вони поступили… Кинувшись стрімголов у зграю щурів, що переселяються. З усіх боків їх оточували незліченні полчища гризунів . Даремно брати знову взялися за зброю: на зміну вбитим щурам негайно з’являлися десять свіжих. Задні ряди напирали на передні, і вся маса продовжувала нестися вперед, немов жива і грізна лавина. Ще трохи – і вони нападуть. Брати з переляку кинулися бігти. А звірята рухалися суцільним потоком, ноги хлопчиків ковзали по маленьких тілах. Хлопці зупинилися. Впасти – це померти, і померти страшною смертю. Тисячі щурів накинуться на них, задушать і розірвуть їх -впевнені були діти.
І в цю хвилину Крек глянув на мертві сосни, поблизу яких вони зупинились. Вмить ока маленькі мисливці, видряпалися по стовбуру. Вмостилися на самих високих сучках і, все ще тремтячи від страху, озирнулися навколо.
Далеко-далеко, куди тільки досягав погляд, земля сховалася під суцільним покривом сірих щурів…
Наступала ніч…
Частина 5
В цей час поблизу печери, її мешканці зустріли мисливців, які розповіли про свої мандри по лісах. Скаржились що принесли лише частину туші бичка і половину лося. Це було все, що їм вдалося здобути. Дичини стало набагато менше: бо вже дуже багато ганялися за нею мисливців сусідніх племен. З такими мисливцями на чолі з ватагом Чудлем, зустрілися мешканці печери і навіть вступили в бій. Але противників було менше, то й вони втекли після першої ж сутички. Добре, що ніхто з жителів печери не загинув…
Вже настала темінь, коли вони підійшли до печери. Зазвичай ще здалеку вони помічали червону-ваті відблиски полум’я, що опромінювали привітним світлом вхід в їх підземне житло. Але на цей раз вхід був занурений у глибокий морок… Один з мисливців взяв кістяний свисток, що висів у нього на шиї, і пронизливо свиснув. Але ніхто не відгукнувся.
- Невже?!, – прошепотів Немович, і суворе серце його здригнулося, - значить, Кряк помер. Напевно, на хлопчиків напали сусіди. І вони вбиті Чудлем, або взяті в полон…
Спочатку мисливці лише здивувалися, а потім стривожилися, помітивши відсутність червоних відблисків біля входу в печеру. І тільки тепер бідолахи ясно уявили собі, які страшні нещастя обіцяє їм втрата вогню.
Невелика біда, якщо діти загинули, – адже користі від них мало, а годувати їх все-таки треба. Але якщо згас вогонь – вогонь-втішитель, що так весело потріскував на вогнищі …, якщо вогонь помер, вони теж помруть…
Мисливці навпомацки обнишпорили житло, вони перебирали вугілля вогнища, з надією перетрушуючи золу. У середині купа попелу була ще теплою … Даремно Горин, який кинувся на золу ниць, дув з усієї сили, намагаючись розпалити теплувате вугілля, – жодна іскорка не спалахнула. Вогонь згас, погас назавжди, а Кряк і Полян зникли!
Коли пройшов перший вибух горя, змучені люди забулися важким сном. Але і уві сні вони стогнали і здригалися. Всю ніч Немович просидів біля холодного вогнища. Пальцями, нервово, як сучасні ченці перебирають вервечку, перебирав кремінцями.
-Як відродити вогонь, як повернути його в печеру? Він був старий, його пам’ять ослабла і не могла підказати йому, як шукати порятунку від мороку і холоду, що запанував відтепер в печері…
Частина 6
А на дереві, коли сірий світанок повільно розігнав темряву, що вкривала землю, Кряк відкрив очі і побачив голу землю. Весь видимий простір, аж до темного узлісся, здавався пусткою. Земля була зовсім голою, ніде ні билинки. Щури зникли, а з ними зникла і небезпека.
- Ось де ви вовчі діти! … – почувся раптом зовсім близько хриплий, дуже схвильований голос Немовича.
- Злазьте! Вас чекають! Ходімо!
-Помер вогонь! - розпачливо буркнув Немович.
Враз хлопці зрозуміли,- їх чекає смерть
- Зглянься над нами, діду … - благали діти.
- Полян не винен, ! - Гаряче заступався за брата Кряк.
Але старий, не слухаючи його, продовжував – на цей раз із сумом у голосі:
- Твоя вина занадто велика. Вогонь, великий друг наш вогонь, погас! І
ти винен в цьому. Вперед!
Нещасним дітям від туги й страху стало жарко, але коли вони увійшли в печеру, жахливий холод, який змінив колишнє тепло, відразу пройняв їх.
Всі були в зборі, але в печері панувала повна тиша… Хлопчики чекали почути страшні прокльони. Вони приготувалися стійко перенести їх, а замість того … Цей безмовний відчай дорослих був жахливіший найзапекліших прокльонів. Навколо згаслого вогнища вгадувалися сидячі старші. Час від часу вони шанобливо торкалися до золи, мов до рідного тіла , у смерть якого не хочеться вірити. Волосся у них, зазвичай зв’язане в пучок на маківці, було тепер розпущене і падало в безладді на плечі в знак глибокої печалі.
- Ось діти, – глухо промовив Немович. Стримані ридання почулися серед жінок.
- Хай говорять, ми слухаємо, – пробурмотів хтось з сидячих.
Кряк розповів все, що з ними трапилося, чому вони не могли вчасно повернутися в печеру. Він пробував розчулити старших одноплемінників.
- Ми сподівалися роздобути багато їжі для всіх, – задихаючись, закінчив хлопчик свою розповідь, – і тільки тому я покинув печеру. Йдучи, я подбав про те, щоб вогонь не згас…
- Вогонь помер … - Пробурчав дід. - І нехай винний буде покараний!Старший мисливець встав, підійшов до дітей, схопив їх за руки і голосно
крикнув:
- Старійшини кажуть: вогонь помер. Зрадники повинні теж померти. На коліна! А вам, батьки, матері та діти, нехай буде їх доля уроком… Ідіть геть, поки ми будемо думати! – грубо кинув дітям.
Старійшини довго радилися. Нарешті, вбитий горем, Немович вийшов з печери і попрямував до дітей. Його зморшкувате обличчя було похмуре.
Старий сказав:
- Мені вдалося добути вогонь… Твої брати потрудились і він знову горить. Полян може поверну-тися в печеру. Його прощають, він ще малий.- Тобі Кряку дароване життя. Але рід виніс такий вирок; хто хоч одного разу зрадив своєму обов’язку, той і пізніше може знову не дотриматись його. Ніхто не буде більше довіряти тобі. Ти повинен піти. Отож іди.
- Це жахливо! - вигукнув менший Случ.
- Мовчи – різко кинув дід – старійшини вирішили: Кряку дадуть зброю, одяг та їжу. Сьогодні ж, до заходу сонця він піде звідси назавжди.
– Ну,забирайся!
- Діду мій! - вигукнув Кряк. - Невже я не побачу тебе більше? Ніколи не побачу?
- Ніколи, сину, ніколи. Але не забувай моїх уроків і порад. Я не перестав любити тебе.І я зробив все, щоб з тебе вийшов спритний і відважний мисливець. Ти повинен мужньо зустріти горе. Не плач! Перенось нещастя хоробро. Чоловік не повинен плакати. Прощай і прости!
Кряк шанобливо схилився перед Немовичем. І коли він підвів голову, старого вже не було…
Частина 7
Плем”я ватага Немовича не шлюбилося всередині свого роду. На таку легковажність одноплемінники не погоджувались ні в якому разі. За свавільне одруження з роду виганяли, робили ізгоєм. А ізгой, то вигнанець, як викинута з гнізда пташка, як трава подорожник, хоч і корисна, їй ні від негоди, ні від спеки не сховатись, кожна нога топче.
Так повелося з самого початку у древлян. Молоді йшли і силою крали дівчат з сусідніх племен. А щоб дівчата не повтікали, щоб їх не відбили родичі, немовичани заходили далеко, по вовчому, бо ж свій вовк улітку поблизу своєї барлоги ніколи не буде брати звірину. Звідси й мабуть пішло слово “невіста”; "невість", "без вісті" і тому подібне…
Невісток зустрічали всім родом, усі старі й малі – і подивитись цікаво, і честь треба віддати. За “шлюбним” обідом їли багато. Діти більшенькі крутилися біля вогнища . Малі - канючили лакомку реберну кісточку з зайця чи смажену ногу з якоїсь пташини…
Немовичани вміли довго обходитися і води. Мисливці, йдучи з дому на чотири, на п”ять днів, не брали з собою ні шматка, бо на полюванні не повинно бути нічого зайвого. Лінуючись відрубати “кусок” м”яса від здобиччі і спекти його, лягали спати на голу землю з порожнім животом. Зате під час ” шлюбного” обіду наїдалися досита…
Їли багато, смачно. М”ясо звірини і птиці,солодкі корені і наземні плоди. Дітей намагалися кормити ще ліпше. Бо після довгої сніжної й западної зими , навесні малі діти вмирали, як осінні мухи. Перші два літа виживало дуже мало дітей. Зате ті, що залишалися були здорові мов дуби…
Після нічного морозцю на калюжках під дзвінким льодом, мов кришталь, застоялися білі бульбашки. Голі гілки покрилися ожеледицею. В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна вода повноводної річки. В темно-зелених сутінках на сторожі в холодній воді висіли велетні-соми та гігантські щуки, обросли мохом, сиві од давнини.
Вранці плем”я знову спішило на полювання до болота. До осені вкрившись молодим очеретом вдвічі вищим за самого високого мисливця, воно майже висихає. Такі місця дуже полюбляють кабани – сікачі , бо є харч-солодке коріння очерету, є й зручні укромні і затишні лігвиська. Старий Немович запримітив, що вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються назад.
Цього разу на полювання вперше , на рівні із старшими мисливцями, пішли Горин із Случем… Вони позаймали місця за двадцять кроків один від одного,в густому очереті, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить їх вепр, хоч оченята в нього маленькі, а бачить добре, а чує ще краще . Хлопці з науки свого діда Немовича добре засвоїли, кого колоти рогатиною і добивати кам”яною булавою: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м”ясом. Бо ж, чим більший кабан, то грубіше сало і товще м”ясо. Чия здобич більша, тому й слава…
Горин затаївшись, спостерігав, як вітерець шурхотить сухим листям на мертвих, пустих стеблах очерету. Пурхнувши, краснобока пташка повисла на стеблі, гойдається. Внизу приморозок, нагорі тепло, а волохаті віннички кишать живим пташиним наїдком. Розумна від природи пташка, знає, як багато поживи міститься в мітлицях очерету…
Горину вділили рогатину, що підходила для дебелого мисливця з добрячою силою. Ясенове держално завтовшки в руку дорослого чоловіка, насадка довжиною у три долоні, кам”яне вістря трьохгранне. завтовшки у два пальці. Чи на кабана, чи на бика, чи на ведмедя – на всіх згодиться. На всяк випадок був запасний спис, якого хлопець змайстрував власноручно.
Сонце підбилося до полудня. Потепліло. І тут Горин почув шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм”якшому від сонця болоті. Похрюкування й хекання ближче й ближче. Вузько стежкою до хлопця брело мисливське щастя, до нього сунувся ярий вепр-сікач.
Насторожився, піднатужився молодий недосвідчений мисливець. Прицілився і вдарив вепра рогатиною. І тут гадай- не гадай чому так сталося, не витримало держално рогатини. Видно хлопець вдарив у лопатку і влучив у кістку. Не так пішло лезо , не ребром по ходу звіра, а пластом. Кремінь вперся в кістку, сікач розвернувся. Коли б наконечник увійшов правильно, звір сам собі розпоров би весь бік, а так камінний ребристий наконечник застряг у кістці і держално лопнуло від страшенної сили, а насадку висмикнуло з рани.
Горин встиг схопити списа, але розвернути його не встиг. Сікач першого вдару завдав в ноги. Хлопець перекинувся на спину. Вепр пройшовся по тілу, риючи у ньому кривавими іклами, вириваючи ребра, мов плуг коріння з глиняної засохлої землі. Неможливо було впізнати Горина…
Збіглися одноплемінники. Моторошно було дивитися на розірване молоде тіло. Ходили довкола, оглядали, питалися у Случа, як сталася біда… Однак нічого не міг повідати брат полеглого, бо прибіг тоді, коли Горин лежав у багнюці, а від кабана залишився тільки кривавий слід.
Завмерли на мить, шоковані побаченим мисливці, віддаючи останню шану Горину…
Стрепенувшись, мов від тяжкого сну , по кров”яній стежці, яку щедро покропив кабан, Случ широкими кроками поспішив брати з убивці викуп смертю.
У сікача кривава рана горіла , серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет… , затаївся і чекав на свою нову двоногу жертву. І через якусь мить, скоріше вчув, ніж вгледів таку ненависну йому людину – Случа. Налаштувався, трохи напружився,щетина стала сторчма, звів загривок, а задні ноги підвів під черево, приготував-шись нанести цьому нахабному двоногому звіру удар знизу вгору, в пах…
В голові юного мисливця блискавкою промайнули уроки старого Немовича. Спрямувавши свою рогатину, Случ вдарив назустріч цій горі з м”яса і злості. Рогатина з хрускотом зайшла в звіра. Лівою рукою щосили добавив молотом поміж вуха. Закляк на мить звір, потім подався назад, щоб вирватися з під рогатини і повторити свою смертельну для хлопця атаку. Однак Случ добре це розумів і зібравши всі свої молоді сили, не випустив конаючого сікача. Здригання й судороги струсонули могутню тушу, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров… Наситилася помстою відплати Случева душа.
Честь послала брата на поєдинок з вбивцею одноплемінника. Але не було в нього до звіра зла й зневаги, адже тварюка захищала своє життя, не вона перша напала…. Вепр- боєць від природи. Случ теж воїн. Хіба ж не боєць захистив своє місце в роду.
Останки Горина закутали в шкіри і спалили. На страві-поминках з”їли вепра-вбивцю. Нового пагорба-могили не насипали, бо не зумів заробити пошани нещасний юнак. Зібрали родичі його рештки кісток й похоронили поряд з пащею- входом у печеру, щоб не вешталася душа десь по чужих непрохідних хащах лісових боліт…
Частина 8
Наближався вечір. Низькі чорні хмари заволокли небо. Часом накрапав дрібний дощ. Холодний вітер, що лютував весь день, затих, і повна тиша запанувала в лісі. Жоден листок, жодна гілочка не ворушилися на кронах гігантських дубів і сосен. Тільки зрідка важка крапля зривалася з верхівки дерева і з дзвоном розбивалася об нижню гілку або м’яко падала на порослу мохом землю. Внизу, між могутніми стовбурами, було майже темно, і тільки звичний погляд мисливця міг би розрізнити якусь маленьку фігурку, що нечутно пробиралася по зеленому моху серед неозорої лісової колонади.
Це був Кряк, нещасний вигнанець з рідної печери. Менший братик - Случ провів його, як йому було наказано, до узлісся великого лісу. Прощаючись брат передав йому останні настанови старого Немовича: йти тільки при світлі дня, прямувати в бік західного сонця, і на ніч неодмінно забиратися на дерево – так найбезпечніше. Але кмітливий Кряк, улюбленець старого Немовича, пильно замічав все, що відбувалося навколо нього, і, як усі дикуни, умів безпомил-ково визначати напрям. Він анітрохи не боявся заблукати в лісі, його бентежило зовсім інше. Багато небезпек таїть ліс, а що може зробити він один, хоч би який хоробрий і спритний він не був?Навряд чи йому вдасться дістатися до одного з тих племен, до яких він прямує, щоб просити у них притулку.
Він йшов в густій темряві, дивлячись в похмуру далечінь і чуйно прислухаючись до кожного шереху, кожного звуку, зрідка порушував лісову безмовність. То несподівано і голосно крикне якась птиця, влаштовуючись на нічліг, то заверещить дрібний звірок, потрапивши в пазурі хижака, то, нарешті, з шумом впаде на землю шишка з могутньою сосни. І всякий раз серце Кряка заходилося, він здригався, зупинявся і довго прислухався. Але знову в лісі наступала глибока тиша, і хлопчик знову йшов і йшов вперед. На плечах він ніс невеликий запас провізії, а в руках міцно стискав важезну сокиру з гострим кам’яним лезом. На шкіряній мотузці , що обвивала пояс,теліпалися кілька крем’яних ножів.

Коли зовсім стемніло, Кряк зупинився біля густої, розлогої і величезної ялини. Пора було влаштовуватися на нічліг. Недарма він отримав прізвисько <руйнівника гнізд>: через хвилину він був уже на вершині дерева. Влаштувався зручніше серед гілок, дістав з засушеного коров”ячого кендюха їжу і закусив. Жуючи, голосно зітхав, згадуючи свого найменшого братика Поляна; той зараз мабуть спить у печері біля матері … Але втома взяла своє, і Крек заснув.

Але не довго спав хлопець, йому було дуже холодно. Потроху дрімота почала долати його. Тоді він спустився нижче, і, вгніздився у розвилці могутніх гілок, скоро заснув …
- Карр, Карр, – надривався величезний ворон, гойдаючись на гілці
неподалік від Кряка. - Карр, Карр! Вигнанець злякано розплющив очі і не відразу збагнув, де він знаходиться. Було зовсім видно. Важкі хмари, як і раніше заволокли все небо. Крек з досади голосно гукнув. Він зовсім забув про перше правило всякого мисливця – зберігати в лісі глибоке мовчання.
Йому відповіли три далеких вигуки. Здивований Кряк відчув, як у нього закалатало серце, подумав, що в лісі буває відлуння,лише засміявся над своєю помилкою.

Але ось знову до нього долинули вигуки на три голоси, на цей раз йому здалося, що голоси наближаються до нього. Через кілька миттєвостей в хащі почувся тріск сухих гілок під вагою ступнів ніг. Відхилилися гілки, і двоє озброєних луками і списами маленьких дикунів опинилися перед переляканим Кряком.
- Брате! … - закричали вони. - Ось ми й прийшли!
Приголомшений Кряк, тремтячи від радості і подиву, захлинаючись прошепотів

-Случ!, Полян!

- Так, брате! Тепер ми тебе більше не покинемо. Наш дід Немович дозволив нам йти з ним і розшукати тебе.
-Дід? Немович?… – розгублено повторив Кряк.
- Так, так,твій дід! - раптово почувся такий знайомий і рідний голос.
Кряк швидко обернувся і побачив у двох кроках від себе найріднішого свого діда – Немовича з величезною вовчою шкурою на плечах. Він одягав її тільки тоді, коли збирався в далеку подорож. Дід був у повному озброєнні, а обличчя його було розмальовано, як колись, білими смугами, зробленими глиною, як і належить ватагу племені. У руках старий тримав свій жезл з різьбле-ного рогу поліського тура.
Кряк став на коліна.
-Немовиче, діду і вчителю ти, мій рідний – промовив він. - Ти!..., не покинув мене … Дякую тобі! Більше ніколи, ніколи не підведу я тебе!
- Загинув твій брат, а мій внук Горин. Не міг же я втратити ще одного свого внука – тебе Кряк. Бо ж навіщо мені тоді жити? Я назавжди покинув печеру з двома твоїми хоробрими і вірними братами – Случем і Поляном, – вони дуже прохали мене взяти їх з собою… – пояснив свою появу дід.

Після того, як Кряк розповів про свої нічні жахи і холодний й голодний сон на дереві, всі взялися за їжу.
- Сьогодні ввечері, – сказав йому старий, – тобі не доведеться, як птаху, забиратися на гілку зі страху перед дикими звірами. На вечерю у нас буде смажене м’ясо. Я забрав з собою два «вогняні кремінці». У ту страшну годину, коли через тебе помер вогонь, я всю ніч думав, як вибратися з того пекельного становища .. У руках я нервово перебирав камінці . Нічого не виходило і, я спересердя вдарив одним об інший камінчик і… в повній непроглядній темноті появилася маленька блискавка… Невдовзі запалав вогник… Тепер у печері вогонь ніколи згасне. А ми з тобою кожен вечір будемо викрешувати вогонь і по черзі будемо спати на землі під його надійною охороною…

Після доброго сніданку брати на чолі із старим ватагом Немовичем рушили в дорогу, в далекий, незнаний світ…



Далі буде…