Символічний інтеракціонізм

Однією з висхідних аксіом інтеракціонізму є твердження, що людина і соціальний світ взагалі є не стільки деякою онтологічною реальністю (світом  предметів–речей чи об’єктів–речей), скільки світом символів і знаків. Звідси – відмінність соціального світу від природного полягає в тому, що людина живе в символічному світі. Саме звідси бере витоки суспільна організація, культура, суто людські форми комунікації, самовизначення та самоідентифікація людини тощо. Зрозуміло, що на цих же твердженнях ґрунтується і гносеологія (теорія пізнання) інтеракціонізму: пізнання та пояснення людини та її соціального світу є лише пізнанням різних способів символічної презентації та самопрезентації. Відповідно, історична еволюція є також передусім еволюцією форм символьної презентації та самопрезентації. Отже, значення якнайкраще фіксують у символах; вони ніколи не є чимось стабільним і константним, а завжди є чимось рухливим, нестійким, плинним і змінним.
Зрозуміло, що за час свого існування інтеракціонізм здійснив суттєву еволюцію. Зародився цей напрямок у межах так званої “чиказької” соціологічної школи, де однією з найбільш відомих фігур був Р. Парк. Хоча при ретельнішому розгляді витоки інтеракціоністського тлумачення світу можна знайти ще в античній філософії, зокрема у Геракліта, схоластичному номіналізмі середньовіччя, у шотландських моралістів, у філософії Д. Юма в його трактаті "Про людську природу"  й А. Сміта в його праці "Міркування про природу та причину багатства народів" .
 Останній, зокрема, стверджував, що суспільство є матриця, з якої людська свідомість списує основні форми мислення, моральні почуття, способи діяння й інтерпретацію самого себе (що пізніше в Дж. Міда отримало назву “самості”).
Є достатні підстави вважати, що батьківщиною цього напряму стала Північна Америка, у першу чергу США. Цьому сприяли певні особливості американського суспільства, зокрема увага до індивіда й до його інтимного життя, інтерпретація соціальної еволюції як, у першу чергу, змін способів життя особистості, перманентно фіксована плинність суспільного існування індивіда та розмаїття етнічних символів його культурної самопрезентації. Серед найвідоміших американських попередників інтеракціонізму варто назвати Ч. Кулі. Його наукові прагнення полягали в тому, аби зняти традиційний дуалізм “індивід – суспільство”, розглядаючи взаємодію складових як тісно пов’язаний і органічний синтез. Паралельно з цим учений також прагнув подолати протиставлення фізичного й розумового буття людини, розглядаючи їх взаємодію як функціональну цілісність. Відповідно до цього основним напрямком його розгляду були “взаємні відносини між індивідуальним і соціальним порядком, з акцентом уваги передусім на тому, як люди формують суспільство й як, у свою чергу, суспільство формує людей”.
Задля цього автор впроваджує в обіг таку метафору, як взаємне образне бачення людей через взаємне відображення їхніх дій і намірів у діях і намірах інших (широко відоме “дзеркало Кулі”). Найважливішим аспектом взагалі, і для розгляду та, згодом, розв’язання окресленої в дисертації проблеми також, має той аспект концепції Ч. Кулі, що обґрунтовує тезу про те, що розуміння людиною самої себе є віддзеркаленням її розуміння іншими. А задля цього людина має надіслати в навколишню соціальну дійсність певні сигнали з тим, аби, одержавши їх відлуння, спрямовувати і коригувати власну поведінку.
Безпосереднім же фундатором інтеракціонізму, за загальною оцінкою, був Дж. Мід. Робота вченого “Mind, Self and Society” (1934, видана посмертно) закладає основи інтеракціонізму, основу їх інтерпретації: дослідження людиною досвіду через аналіз мовної взаємодії, символічних актів і жестів, інших елементів рольової поведінки. Концепція Дж. Міда є зконцентрованою навколо такої тематики, як мова і процес мовної комунікації, символічна взаємодія в межах груп найближчого оточення індивіда, закономірності посилання та сприйняття комунікативних комплексів, механізми самовизначення особи тощо. Центральним терміном при цьому залишається “дія”, тож є достатні підстави віднести цей напрямок до загальної соціології дії. Власну методологічну позицію Дж. Мід визначав як різновид “об’єктивного релятивізму”, який гарантує, на його думку, “об’єктивно інтерпретовані перспективи соціальної реальності”. Варто при цьому зауважити, що на формування того соціологічного напряму, який у подальшому було названо інтеракціонізмом, суттєво вплинули також У. Джеймс, Дж. Дьюї, Пірс, але це був переважно ідейно-методологічний влив. Важливе місце серед таких чинників займає і формальна соціологія Г. Зіммеля. Ментальним полем, у межах якого формувався інтеракціонізм, була “чиказька” школа емпіричної соціології.
Постулативне ядро концепції Дж.-Г. Міда  утворюють наступні твердження: 1) біологічна обмеженість людини як організму спонукає її до прагнення співробітництва з іншими задля сумісного виживання; 2) такі дії, що сприяють виживанню або посилюють ефективність людської активності, згодом закріплюються в певних знаках (символах), систематизуються і передаються горизонтально (у процесі актуальної взаємодії) або вертикально через наслідування наступними поколіннями. Завдяки цьому виникає специфічна – символьна – дія і взаємодія людей, завдяки чому в них формується:

• здатність певним чином позначати навколишній світ;


• виробляти альтернативні моделі поведінки;


• відкидати невиправдані лінії поведінки і закріплювати продуктивні.

Відфільтровані досвідом і визначені суспільством у формі “значень” символьно оформлені сигнали або конвенційні жести підвищують ефективність взаємодії. Водночас, сприймаючи й інтерпретуючи символьні жести, людина соціалізується, набуває здатності адаптованого проживання в суспільстві, критерієм чого, на думку Дж. Міда, виступає здатність сприймати роль іншого. Здійснюючи внутрішнє прочитання й інтерпретацію конвенційних жестів або символьних знаків, індивіди повторюють і закріплюють в уяві можливі варіанти дії, обираючи найдоцільніші з них, полегшуючи взаємне пристосування та кооперацію людей і координацію їх діяльності.
Тут утримується і певний образ людини або, точніше, особистості, емпіричними ознаками наявності і рівня розвиненості чого стають здатність розуміти конвенційні жести (символи), використовувати їх для сприйняття ролі “іншого” у власній поведінці, повторювати і закріплювати в уяві альтернативні варіанти дії. З дорослішанням індивіда попередні образи власного “я”, отримані від інших, кристалізуються в більш стійку концепцію свого справжнього “я” або “я-концепцію”. Опосередкований характер формування особи сприяє тому, що її дії стають більш доцільними, послідовними і відносно осмисленими. Внутрішніми пов'язуючими елементами особи є комплекс установок, прагнень і значень як щодо себе, так і щодо інших, це дозволяє говорити про певний тип особи. Дж. Мід при цьому виділяє три стадії розвитку особи: 1) гра (виникають первинні образи “я”); 2) колективна гра (формується здатність до зміни ролей); 3) прийняття ролі узагальненого іншого (індивід остаточно стає соціальною істотою.
Однією з вагомих фігур цього напряму, у контексті нашого дослідження, є  Г. Блумер, якому власне і належить визначення чи термінологічне позначення даного напрямку саме як символічного інтеракціонізму (у роботі “Символічний інтеракціонізм”, 1969). При цьому домінуючим об’єктом дослідження даного напрямку Г. Блумер визначає внутрішньогрупову взаємодію та образи-символи, які її опосередковують.
На думку Г. Блумера, символічний інтеракціонізм має базуватись на таких постулатах: 1) людська дія завжди ґрунтується на тому значенні, яке суб’єкт надає своєму предмету дії; 2) це значення формується і подається певному об’єкту дії, завдяки або залежно від колективної взаємодії, у процесі якої відбувається приписування об’єкту певного значення; 3) приписане значення конкретизується і коригується залежно від подальшого колективного досвіду. Відповідно до цього, Г. Блумер ставив перед соціологами завдання – шляхом конкретних спостережень фіксувати й аналізувати еволюцію колективних значень залежно від досвіду і зовнішніх обставин діяльності.
Застосування символічно-інтеракціоністського підходу в контексті проблематики дослідження дозволяє вести мову про наступні особливості образу
1) образ є сукупністю колективних значень-символів, які, будучи поширеними в суспільстві, відповідають образу колективного я (образу держави), а отже, формують його ідентичність;
2) стаючи конвенційним (в символічно-інтеракціоністському розумінні образ виступає як продукт "колективних перемовин" і консенсусу), образ дозволяє певній групі людей здійснювати конструювання соціального світу і окреслювати сценарії руху в цьому світі із використанням допоміжних соціальних уявлень;
3) комунікація між соціальними групами в суспільстві з приводу образів може відбуватись в такому різновиді колективної гри, в логіці Тернера, як дискурси, які розгортаються як в ЗМІ, так і в науковому просторі;
4) образ представляє собою я-концепцію великої спільноти, яка створює основу для включеності в соціальну комунікацію та досягнення солідарності, необхідної для функціонування спільноти як цілого.