Образ як соц-но-псих-на та філософська категорія

Когніції у вигляді уявлень пам'яті та образів мислення, слугують формами когнітивної репрезентації образу. Аналіз того, яким чином соціальні уявлення на образному та вербальному рівнях досліджує когнітивна психологія.
Один із фундаторів когнітивної психології Р. Солсо в своїй праці "Когнітивна психологія" відзначає, що в когнітивній психології є представленими три точки зору на образи, які автор називає "гіпотезами". Йдеться про гіпотезу подвійного кодування, концептуально-пропозиціональну гіпотезу і гіпотезу функціональної еквівалентності.
Згідно з гіпотезою подвійного кодування, інформація може кодуватися і зберігатися в одній з двох або обох системах — вербальній  та образній. Ця позиція, за висновками Солсо, підтверджується нейрологічними  і поведінковими даними.
Концептуально-пропозиціональна гіпотеза припускає, що інформація зберігається в абстрактному пропозиціональному (форматі абстрактних суджень), себто, форматі, який визначає об'єкти, події та їхні стосунки. І хоча Солсо вважає цю позицію "теоретично витонченою", вона все ж, на його думку,  "не дозволяє пояснити дані, які вказують на наявність образних процесів і підкоряються ізоморфізму другого порядку". З праць Чепмена, Коссліна і Шепарда Солсо робить висновок про те, що "для позначення відношення між зовнішніми об'єктами і їх внутрішніми репрезентаціями Шепард і Чіпман (Shepard, 1968; Shepard & Chipman, 1970) впровадили в обіг термін «ізоморфізм другого порядку». Цей термін означає, що якщо між об'єктами в памяті існує таке ж відношення, що й між цими об'єктами в реальному світі, то ці події є ізоморфами другого рівня. Різниця між ізоморфізмом першого і другого роду є тонкою, але важливою. Цей самий різновид ізоморфізму дає можливість представляти "об'єкти в нашій свідомості не безпосередньо або структурно, але в організації внутрішніх зв'язків, яка  перебуває в близькій подобі до організації зовнішніх зв'язків". І, завершує автор, з результатів досліджень групи  Шепарда можна зробити висновок про "існування у свідомості образів, які якщо і не є структурно-ідентичними об'єктам реального світу, але, принаймні, функціонально пов'язані з ними".  Ізоморфізм другого порядку в оцінці образу для нашого дослідження означатиме, що, хоча образ може і не мати нічого спільного з реальністю в структурному відношенні, ми можемо діяти так, ніби він є реальним.
Отже, створювана засобами наукового та медійного дискурсу реальність може, навіть вступаючи у протиріччя із реальною дійсністю  мати домінантність щодо неї, скеровуючи дії відповідних соціальних суб'єктів до відповідних соціальних дій.
Р. Солсо констатує факт того, що в когнітивній психології і досі  ведуться суперечки про те, чи є зорові образи фактично зоровими (специфічними) або в більшій мірі виступають як універсальні когнітивні процеси. Когнітивна психологія також з'ясовує, наскільки "уявні образи є схожими на всі інші сенсорні враження від фізичного світу та відповідають моделям практики. Процес формування характеристик образу в динаміці формування стереотипів розглядається в теорії когнітивного дисонансу. Теорія когнітивного дисонансу була сформульована у 50-х роках американським соціопсихологом Л. Фестінгером в його праці "Теорія когнітивного дисонансу. Послуговуючись ключовими положеннями теорії когнітивного дисонансу, можна зрозуміти логіку побудови образів на рівні дискурсу буденної свідомості, себто, зрозуміти ту саму логіку соціальної стереотипізації. Фестінгер міркує про соціальну стереотипізацію як один із механізмів впливу наступним чином.
"Оскільки наявність дисонансу передбачає прагнення його зменшення (і уникнення  його подальшого збільшення) і оскільки згода або незгода інших може збільшити або зменшити існуючий дисонанс, слід обумовити деякі обставини, за яких розпочата спроба впливу буде успішною. Взагалі, вплив, спрямований на людину з метою зменшення дисонансу, буде більш успішним, ніж вплив, який призводить до його збільшення. Інакше кажучи, якщо значна кількість когнітивних елементів свідомості людини є дисонантних щодо думки, якого вона дотримується, то легше буде переконати її (людину) змінити свою думку таким чином, щоб вона стала сумісною з цими елементами".
Далі автор наводить конкретний приклад. Уявіть собі, говорить він,  "людину, яка багато палить і при цьому знає, що тютюнопаління сильно шкодить її здоров'ю. Простіше переконати його, що куріння не є таким вже згубним, а дані досліджень, які говорять про шкоду нікотину для організму, є сильно перебільшеними, ніж доводити, що куріння є не просто шкідливим, але і смертельно небезпечним".
Далі автор міркує про те, що "за наявності дисонансу людина часто шукає соціальну підтримку щодо думки, якої вона дотримується". Якщо людина отримала соціальну підтримку, то дисонанс для неї  істотно зменшується або зовсім усувається. Однак якщо підтримку  з боку групи людиною не отримано, то дисонанс не тільки не зменшиться, але й збільшиться.
Так, якщо соціальний вплив однієї спільноти є спрямованим на те, щоб розхитати позитивне самосприйняття іншої спільноти через ЗМІ, то "соціальна підтримка розглядається як спосіб зменшення дисонансу, а успішна спроба редукції дисонансу означає успіх процесу соціального впливу.
Незаперечну роль у формуванні образу в свідомості суб'єктів сприймання відіграють найбільш поширені у суспільстві чи в певній соціальній групі установки, стереотипи, диспозиції тощо. Виходячи з самої природи образу, значної цінності набуває знання механізмів формування та функціонування соціальних стереотипів та їх впливу на масову свідомість. З двох взаємопов'язаних компонентів – знання та ставлення – для соціального стереотипу переважного значення набуває саме ставлення, тобто, емоційно забарвлене оціночне утворення, яке є одночасно пов'язаним з мисленням та вольовими процесами, що прокладає місток до єдності ставлення і знання як раціонального елементу стереотипу.
Сприйняття – це пізнавальний і розумовий процес, який надає нам можливість розуміти і витлумачувати оточуючу дійсність. Специфіка даного процесу визначається багатьма факторами, у т.ч. і його об’єктом. У цьому зв’язку у  соціальній психології розрізняють соціальне сприйняття (сприйняття людьми самих себе, інших людей, груп, соціальних спільнот та ін.) та об’єктне сприйняття. На розрізненні двох видів сприйняття вибудовують свою концепцію образу С. Московічі та Р. Харре.
 Якщо в когнітивістській парадигмі проблема образу та соціальних уявлень обговорювалася з урахуванням роботи свідомісної та безсвідомої частини когнітивного апарату психіки (аттитюдів, схем, атрибутивних механізмів), то в соціальному конструкціонізмі (конструктивізмі) образ як складова соціальних уявлень аналізується через комунікацію і практику соціальних груп. «Будемо ж пам'ятати про те, — відзначає  Московічі, — що наші уявлення грунтуються не на тих речах і ситуаціях, які в них згадуються, вони грунтуються на комунікації, яка стосується цих речей і ситуацій. У цьому сенсі вони є соціально розділеними до того, як вони засвоюються людьми. Це остаточно прояснює той факт, чому процес комунікації оформлює і трансформує наші колективні уявлення».
Соціальні уявлення, отже,  не є  уявленнями про об'єкт, який міг би існувати незалежно по відношенню до соціальних суб'єктів. З точки зору Московічі випливає радше, що це і є об'єкт, який не може існувати незалежно від діючих та комунікуючих одне з одним соціальних суб'єктів.
Виходячи з когнітивістського визначення поняття образу, стає зрозумілим, що мова повинна йти, перш за все, про відомі процеси, механізми та ефекти соціальної перцепції у первинному значенні цього слова, коли соціальна перцепція означала сприймання «соціальних об'єктів, до яких належать особистості, групи, інші ширші соціальні спільноти. Сприйняття людьми один одного отримало назву соціальної перцепції (або соціальної когніції, чи соціального інформаційного процесу).
Цей термін було впроваджено в науковий обіг у 1947 році американським психологом Дж.Брунером під час розробки так званого «нового погляду» на сприйняття для позначення факту соціальної обумовленості цього процесу. Пізніше цей термін почали вживати для позначення сприйняття соціальних об’єктів. Було встановлено, що воно має низку специфічних рис, які якісно відрізняють його від сприйняття неживих предметів.
З соціологічних теорій, які враховують дослідження в когнітивізмі структур мови і пов'язують підтримання образу із створенням категорійно-символічних форм та дискурсів панування/влади є структуралістський неомарксизм та теорія комунікативної дії.
Про використання категоризацій та класифікацій як інструменту боротьби професіоналів за панування веде мову також один із засновників структуралістського неомарксизму П. Бурд'є ("Соціологія політики"), для якого "боротьба, яка протиставляє професіоналів, є, звичайно, формою par excellence символічної боротьби за збереження або трансформацію соціального світу за допомогою збереження або трансформації бачення соціального світу і принципів бачення поділу цього світу, точніше, боротьби за збереження і трансформацію усталеного розподілу на класи шляхом трансформації або збереження систем класифікації, які є його інкорпорованої формою, і інституцій, які "сприяють продовженню діючої класифікації шляхом її легітімації" .
Виробництво ідей про соціальний світ, за логікою Бурдье, насправді завжди виявляється підлеглим логіці завоювання влади, яка є, за визначенням автора, "владою мобілізації найбільшої чисельності". Звідси випливає, безсумнівно, те виключне значення, яке надається при виробленні легітимного уявлення релігійно-культовому способу виробництва, згідно з яким пропозиції (резолюції, платформи, програми і т. п.) підлягають негайній апробації певною групою і, отже, можуть бути нав'язані лише професіоналами, які вміють маніпулювати одночасно ідеямі і групами, виробляти ідеї, здатні створювати групи, маніпулюючи цими ідеями так, щоб забезпечити прихильність їм групи (за допомогою, наприклад, мітингової риторики чи володіння всією сукупністю техніки виступів, викладу, маніпулювання  зібранням, що дозволяє модераторам «проштовхнути» постанову, не кажучи вже про володіння процедурами і способами, які, як, наприклад, гра з кількістю мандатів,  контролюють саме створення групи) Сам процес просування образу в масовій свідомості за умови забезпечення позитивної налаштованості громади на сприйняття державних рішень може бути визначений як дискурс легітимації.  Доволі детально поняття дискурсу легітимації розглядається в соціології комунікативної дії Ю. Габермаса, зокрема — в його праці "Теорія комунікативної дії. Теорія Габермаса може розглядатись під кутом зору поєднання когнітивізму та соціокомунікативного (соціально-конструктивістського) підходу.
         Габермас припускає, що зміст поняття комунікативної дії включає в якості дійових осіб (Aktoren) як таких, що говорять, і таких, що слухають; зазначені соціальні суб'єкти, інтегровані в систему світ-значущих-взаємодій", є, водночас, такими, що реалізують домагання щодо утвердження значущості (Geltugsanspruche), себто, інтенції щодо значення, і є зрозумілим чином,  переконаними. Артикулювання власної позиції щодо образу як складової частини життєвого світу завжди є опосередкованим і релятивізованим полемікою і спроможністю досягнення консенсусу. При цьому соціальні актори можуть висувати претензії щодо істинності своїх висловлювань, яка може стосуватись трьох вимірів: істинності/правдивості, законозгідності та правдоподібності (висловлювання є істинним/правдивим (нім.- "wahr"); висловлювання є правильним (законозгідним — або ж легітимним) (нім.- "richtig" — легітимним в певному нормативному контексті) або правдоподібним (нім.- "wahrhaft" — коли відповідні модальності дають підстави для сумнівів).         Домагання щодо значущості образу висуваються і реалізуються в процесі дискурсу. Для Габермаса поняття дискурсу є змістовно релевантним комунікативній дії і і є тематизацією домогань щодо значущості (Geltugsanspruche), себто, "припинення" режиму авторитарності і примусовості в спілкуванні, відновлення циклу обмірковування, аргументування соціальними суб'єктами дій їхніх мотивів, намірів. Габермас формулює поняття дискурсу як антитези "панування — примусу", вважаючи, що примусу контраверсійно протистоїть "досконала переконлива аргументація" [Габермас, 2003, с.68].
Критика теорії комунікативної дії Габермаса може стосуватись нереалістичних спроб автора щодо конструювання умовно-ідеальної ситуації, дискурсу, спрямованого на підтримування переконливого образу. Разом з тим, авторові не можна відмовити в реалістичності розуміння того, що як комунікативній дії, так і комунікативній раціональності відповідають цілком реальні образи на різних щаблях її історії. Результатом дискурсу виступають різноманітні категоризації, які в згорнутому вигляді представляють образи-уявлення населення.