Образ і установка в психоаналізі

 Вперше інтелектуальна «заявка» на дослідження сфери образів як складової міжгрупових взаємин була сформульована в роботах З. Фрейда. В аналізі образів міжгрупової взаємодії автор спирався на праці представників школи психології мас та теорії інстинктів соціальної поведінки  Г. Ле Бона та У. Мак-Дугала. Ключові положення Фрейда щодо інтерпретації образів зводилися до наступних тверджень та відповідної аргументації, яка випливала із теорії  соціальної психіки, зрозумілої під кутом зору психоаналізу в його праці "Вступ до психології". з'єднання в масу і до меж її дії, міркує Фрейд, "індивіди поводяться, як однорідні, терплять своєрідність іншого, дорівнюють і не відчувають до нього почуття відштовхування". Згідно з нашими теоретичними поглядами таке обмеження нарцисизму може бути породженим тільки одним моментом, а саме, лібідоносним зв'язком з іншими людьми. Себелюбство знаходить перешкоду лише в чужолюбстві, в любові до об'єктів"

За твердженням Фрейда, "досвід показав, що у випадку співпраці між товаришами зазвичай встановлюються лібідіозні зв'язки, які визначають і продовжують відносини товаришів далеко за межами вигоди. У соціальних відносинах людей відбувається те ж саме: психоаналітичне дослідження розкрило це в ході розвитку індивідуального лібідо"
По-перше, під впливом натовпу люди виявляють свої безсвідомі агресивні потяги.
По-друге, вроджений інстинкт агресивності та ворожості змушує людей воювати одне з одним.
Аналізуючи міжгрупові взаємодії, Фрейд стверджував, що у відносинах між групами є неминучою є міжгрупова ворожість; функція цієї ворожості полягає в тому, що вона є головним засобом згуртування та стабільності групи. Механізмом формування ворожості до чужинців та прив’язаності до “своїх”, за переконанням Фрейда, є Едипів комплекс, амбівалентність емоційних відносин в сім’ї, коли дитина відчуває до батька і любов і ненависть; любов до батька трансформується в ідентифікацію з лідером групи, в прив’язаність до своєї групи, а ворожість переноситься (проекується) на чужу групу. Таким чином, відбувається формування авто- та гетеростереотипів групи як образів самоуявлення та уявлення очима іншого. Якщо ворожість переноситься на чужу групу, то гетеростереотипи як образи інших державних спільнот, за логікою Фрейда, частіше містять негативні елементи, ніж позитивні. Навпаки, автостереотипи як самоуяввлення передбачають частіше приписування своїй державній спільноті позитивних особливостей, з чим авториповністю погоджується.

В масі, вважає Фрейд, "з'являються обмеження нарцисичного себелюбства, які поза нею не діють, а отже, сутність масоутворення полягає в лібідіозних зв'язках членів маси одне з одним. В масі отже, дослідник має справу з "первинними еротичними потягами, які, не втрачаючи внаслідок цього своєї енергії, все ж відхилилися від своєї безпосередньої мети".
Продовження цієї лінії міркувань Фрейда здійснює Е. Фромм в "Втечі від свободи. Якщо для Фрейда образ держави є похідним від ідентифікацій спільноти з політичним лідером-батьком, а всі фантазії щодо держави є похідними від фантазій, пов'язаних з особою лідера, то для Фрома образ визначається через садо-мазохістські комплекси лідера. Лідерство, за Фромом, дає можливості людині з садистськими схильностями не просто прагнути до влади, а реалізовувати владу як прояв садо-мазохізму в політиці. Для автора, отже, первинними щодо образу держави, є фантазії панування і фантазії покори.
Струкутуроутворюючим для образу є садизм політичних лідерів як потяг до влади, якому на практиці має відповідати мазохізм підлеглих та тих, кого ведуть.

Отже, образ персоналізований через лідерів як носіїв прототипних якостей партійного «габітусу» (П. Бурд’є), пов’язаний із інфантильними проекціями прототипної особи великої соціальної спільноти; в площині політичних комунікацій відбувається «зустріч» двох образів: образу «батька» в особі лідера та образу-імагінації цільової групи, яка виступає акцептором цього образу. В момент «зустрічі» відбувається ідентифікація і розрядка безсвідомих потягів у вигляді афективного захоплення членів великої соціальної групи її лідером

Дослідженням архетипів як першообразів групової психіки, з яких випливають вторинні образи — аперцепції та символи- займався К.-Г. Юнг у своїх багаточисельних працях: починаючи від "Архетипу і символу" і завершуючи "Відповіддю Іову", в якій піднімається проблематика теодицеї.
В одній із своїх перших праць "Архетип і символ" Юнг визначає архетипи в їх співвідношенні із колективним безсвідомим наступним чином. Для автора колективне безсвідоме "при нормальних умовах не піддається усвідомленню, і тому ніяка аналітична техніка не допоможе його "згадати", адже воно не було витісненим і не було забутим". Само по собі і для себе колективне несвідоме в розумінні автора "теж не існує, оскільки воно є лише можливістю, а саме тією можливістю, яку ми з прадавніх часів успадкували у вигляді певної форми мнемонічних образів або, висловлюючись анатомічно, у структурі головного мозку." Далі автор уточнює, що архетипи — це "не вроджені уявлення, а вроджені можливості уявлення, які ставлять відомі кордони вже для самої сміливої фантазії". Цікавим в розумінні Юнга є те, що він, по суті змішує архетипи як протоуявлення (себто, апріорні можливості уявлення) із  категоріями "діяльності уяви, в якомусь сенсі апріорні ідеї, існування яких, втім, не може бути встановленим інакше, як через досвід їх сприйняття". Для самого Юнга найкращим матеріалом для вивчення архетипів як образів є мистецтво, оскільки вони "виявляються лише в творчо-оформленому матеріалі як регуляторні принципи його формування, інакше кажучи, ми здатні реконструювати початкову першооснову праобразу лише шляхом зворотного заключення від закінченого твору мистецтва до його витоків.

Далі автор частково містифікує поняття архетипу, визначаючи його як "фігуру — чи-то демона, людини чи події, яка повторюється протягом історії скрізь, де вільно діє творча фантазія". Архетипи, отже, є в авторському розумінні в "першу чергу міфологічними фігурами". Детальніше дослідивши ці образи, автор вважає їх продуктами "величезного типового досвіду незліченного ряду предків: це, так би мовити, психічний залишок незліченних переживань одного і того ж типу". Усереднено відображаючи мільйони індивідуальних переживань, архетип є "єдиним образом психічного життя, який є розчленованим і спроектованим на різні образи міфологічного Пандемоніуму" .

Практично ототожнюючи міфологічні образи із архетипами, автор зараховує їх до "складних продуктів творчої фантазії, які "не піддаються перекладу на мову понять". У кожному з цих образів відбулася кристалізація часток "людської психіки і людської долі, страждання і насолоди — переживань, які незліченно повторювались у нескінченному шерегу предків і в цілому завжди приймали один і той же хід". Якби життя, яка раніше невпевнено і на дотик розтікалася по великій, але пухкій рівнині, потекло раптом потужним потоком по глибоко прорізаному в душі руслу, — тоді відбувся б повтор тієї специфічної зчепленості обставин, яка з прадавніх часів сприяла формуванню праобразу".

 Одним із прикладів досліджень образу держави в юнгіанській парадигмі може виступати дослідження С. Литвиної, присвячене установкам на патерналізм по відношенню до політичної влади як транскоммунікатівне утворення і їх взаємозв'язку з елементами образу соціального світу в ментальності росіян.
Для авторки патерналізм виступає як "культурний архетип", із чим, звісно, можна подискутувати (на нашу думку, патерналізм є не архетипом, а ментальною особливістю; архетипом тут виступає, скоріше, образ Великого Батька, досліджений Юнгом в праці "Архетип та символ"  який транслюється в соціальні установки людини і визначає смислову організацію її образу світу, що виражається в переважанні в ньому "квазітрадиціоналістських цінностей, самоідентифікації з сім'єю і сімейними ролями, орієнтацією на горизонтальні зв'язки, а також персоніфікованому і дистанційованому сприйнятті влади".
Своєрідною спробою синтезувати психоаналіз із діяльнісним підходом в розумінні  сутності уявлень є теорія установок Д. Узнадзе, викладена автором в базовій праці "Психологія установки.
Автор визначав установку як передуючу будь-яким, у т.ч. психічним актам суб’єкта, готовність здійснювати саме ті акти, котрі є адекватними даній ситуації. Реакція суб’єкта на ситуацію обумовлена не тільки самою ситуацією, але і внутрішньою неусвідомленою схильністю реагувати на неї певним чином.

Узнадзе в зазначеній праці характеризує проблему уявлення наступним чином. Автор вважає, що "фіксація установки на базі вербального впливу є безперечним фактом". Для Узнадзе є безсумнівним те, що "слово є специфічною для нас сферою дійсності, на основі якої будується новий шар настановних станів людини, які обумовлюють і визначають її поведінку".
Автор задається питанням про те, яким чином словесна реальність замінює собою фактичну і починає відігравати первинну роль у формуванні уявлень?
"Ми могли б сказати, — констатує далі дослідник,- що об'єктивним чинником, який визначає виникнення установки, в даному випадку є не актуальна, а лише вербально-стимульована ситуація. Це означає, що питання, яка ж установка виникає тут в суб'єкті, залежить не від того, в яких умовах йому доводиться діяти, а від того, якого роду дійсність має він на увазі у висловлюваннях, що він хоче висловити своїм словом.

На думку Узнадзе, "щоразу при формуванні установки доводиться рахуватись не стільки з емпіричними характеристиками ситуації, скільки з ідейно-уявлюваною, мислимою ситуацією". Звичайно, констатує далі автор, об'єктивні умови виникнення установки в обох цих випадках істотно відрізняються один від одного. Якщо у звичайних випадках дії установки мова йде про реально наявну об'єктивну ситуацію, то тут мається на увазі не дійсно існуюча, актуально-діюча на нас ситуація, а лише представлена або мислима ситуація.
Отже, завершує автор, "ми повинні визнати, що мова йде щодо абсолютно нового шару установки, шару, який може бути лише у суб'єктів, які оперують ідеєю, уявленням або думкою.
Таким чином, в психоаналітичному підході соціальні уявлення розглядаються або переважно як продукт індивідуального або колективного безсвідомого, в якому соціальним уявленням відповідають різноманітні форми безсвідомих переживань або ж архетипів як структур колективної психіки, які можуть утворювати шар протоуявлень.