У мить, коли реальність невідома

В поєдинку дивних сновидінь,в мріях ,обвітрених хвилями океану,в очах,які дивилась в невідому даль,губились слова. Слова правди,в яку так не хотілось вірити .І стояти було так як зима .Але пахло літом. Спогади несли в далекі роки ,в які вернутись неможливо .Живучи в них ,не розуміла де закінчується реальність і починається сон .Де повіки відкривають картинку чудового ,одинокого теперішнього.
Кішка лежала і дивилась на неї ,як на сонну королеву ,яка плаває в тих хвилях ,несучих кожної секунди цунамі і навіть вітер,розносивши її похоже на колосся волосся,не тримав дистанції між нею і кішкою,яка дивилась на неї більш свідомими очима.
Запах продирав вдушу і так хотілось стрибнути в цю пустиню,де нема нічого живого.
І стояла вона,дивлячись на хвилі. І стояла ,просто заворожена тим вітром ,який розмітав волосинки ,лоскотячи по носі.
В подиху вітру вона домріювала дихання того ,хто приніс її в ті хвилі ,хто зупинив в тому шаленому русі,хто заставив вічно домальовувати казку в правді і творити брехню для себе.
Невже це кішка?Невже це море?Невже вона стоїть тут така одна і одинока?Вона там,де міліони людей слухають звук машин,де літаки забруднюють небо і будівлі не дозволяють бачити його .Вона жила морем. І все-таки на неї дивилась кішка,дивилась і думала"Невже ,вона стоїть тут цілу вічність ?Невже її волосся похоже на колосся?Невже цей вітер дотикається до неї і тіло дриготить так, ніби це торкнулась людина." І навіть в тому безлюдному поєдинку самої себе,вона чула кроки тіні ,створеної її уявою. Вона переживала кожен порух ,кожне відчуття тисячі разів .Вона стояла дивлячись на цей темно-синій відбиток неба на землі і називала це морем .Вона мовчала ,але голос її був зрозумілий кішці ,яка думала про вічне. Коли ж похитнеться та секунда ,яка тримає її на волосинці від повної втрати часу і абсурд вже не покине її?
Але усмішка,там на вустах усмішка. Така щира,дитяча .Здається вона переживає найщасливіший момент її життя ,дивлячись в цей океан ,і розуміючи ,що вона-вітер і може дотиком відчути того ,хто кинув її тут одну. Хто заставив усміхатись, домальовуючи море .І стоїть вона ,дивлячись крізь будіві ,через які іне видно неба. І навіть сонце не в змозі доторкнутись до її волосся похожого на колосся. Невже вона тут чи там ?Невже вона є ?Може це видумка кішки ,яка сидить і дивиться на колосся похоже на волосся. І все таки вітер замітає сліди інших почуттів,думок,видумок і наших мрій ,занесених до частини казки. Ми там ,де море загубило хвилі .