слова

Говорити чужими словами. Напевне, це було її характерною рисою. Вона любила розумні думки, в неї, в принципі, і своїх розумних думок вистачало, проте вони ніяк не хотіли формуватись в слова на папері. В неї просто була занадто сильна уява, де вона ці думки виголошувала, мов девізи щораз нового і нового життя, люди слухали її з захопленням і схвалювали. Схвалювали кожне слово, чи то, кожну виголошену думку. І коли наступав момент, коли думки варто було говорити вголос, вони просто покидали її. Всі слова. Зникали. Вона довго переймалась, в чому причина, хіба вона чимось гірша від письменників, журналістів, філософів чи будь-якого іншого типу людей, які володіють словом? І щоразу вона сама себе переконувала: гірша. Інакше вона б формулювала кожну частинку думки в величезне і абсолютно гармонійне слово. Насправді її біда була інша: всі свої думки вона вже пережила в голові, вона почула реакції і схвальні відгуки, тому в реальності в неї зникала потреба казати бодай-щось, адже все вже сказано. Нею самою. 
Ах, так, говорити чужими словами. Їй це вдавалось, інколи навіть занадто добре. Вона любила говорити до друзів словами з фільмів або книжок, які тепер мають назву «інтелектуальна проза». А її друзі чомусь не любили інтелектуальну прозу, та і чужі слова в її вустах теж не викликали ані захоплена, ані, принаймні, розуміння. Не сказати, що це її дратувало, ні. Їй просто було самотньо, вона мріяла про людину, яка б теж говорила чужими словами, або, що було б ще кращим варіантом, була б джерелом слів для неї. Не те щоб їй такі люди не траплялися, навпаки – вони занадто багато говорили, але зовсім не про ті речі, які викликали б в її душі бодай крихту роздумів про важливі для неї речі. Ті люди просто говорили, і не завжди нормальні, чи хоча б логічні речі. Вони просто говорили, ніби, не сказавши ні слова за 0,5 секунд вони помруть від перенакопичення слів всередині. А вона не могла їм нічого сказати, абсолютно нічого. 
В неї теж бували моменти, коли слова, речення, думки і цілі ненаписані поеми рвали зсередини і вона, у пориві безсилля і відчаю, брала листок і писала, писала, писала. Те, що вона писала, мало хто розумів, а хто розумів, той не читав, бо не був із нею знайомий. Та і навряд чи була її писанина, уривки фраз, які її мозок вже не міг зберігати в своїй сірій речовині, кому-небудь потрібна. Вона писала не для того, аби бути прочитаною. Вона писала, аби бути принаймні зрозумілою. Хоча б самою собою.