Чарівна Снігова Країна (Волшебная Снежная Страна)

Чарівна Снігова Країна (повість)

Пролог

Течуть молочні ручаї...

Течуть молочні ручаї,

дарують сніг всім людям нині.

Течуть усі казкові дні

в Чарівній Сніговій Країні.

Течуть, течуть, всім мир несуть –

великим та маленьким людям.

Давайте в сніг, чарівний сніг

усі ми вірувати будем!

Тече ручай за небокрай,

несе печаль, мою печаль.

Приносить радість і добро,

добро, що ще живе давно.

Добро, що стрілося малям,

добро як сніг потрібне нам!

Як сніг із білого пломбіру,

що ось лежить – і тут, і там.

Течуть молочні ручаї...

Дарують сніг всім людям нині.

Течуть усі казкові дні

в Чарівній Сніговій Країні.

Течуть, течуть, всім мир несуть –

великим та маленьким людям.

Давайте в сніг, чарівний сніг

усі ми вірувати будем!

Розділ І

Поволі, як темні хмари, насувалися на Метрід сутінки. Метрід, а це
було невелике містечко поблизу річки Форелі, яка була названа через
велику кількість риби – форель, що в ній водилася, нічим не відрізнялося
від інших міст Ньюлота. Тут був доволі теплий клімат і ніколи не було
зими. Мешканці Метріда були переважно заможними людьми, але егоїстичними
і думали лише про те, як забезпечити себе і свої сім`ї. Винятком у цьому
місті була мрійлива дівчинка років десяти, Лаура, але всі називали її
Лоурітою. Вона жила з батьками в кінці містечка. Батько Лоуріти був
заступником мера міста, а мати – його секретаркою. Отже, люди це були
ділові і, треба сказати, дуже мало уваги приділяли своїй доньці. Лоуріта
росла, як дике деревце в полі, ніхто не розумів її, а вчителі в школі
ігнорували, хоча Лоуріта була зразковою ученицею. Часто до оселі
Броккенсів навідувалися вчителі зі школи Лоуріти. Місіс Кармелла
Тріксот, вчителька зарубіжної літератури, скаржилася на Лоуріту, бо
„дівчинка була не згодна з твердженням Федеріка Росси, що гроші врятують
світ». Вчитель музики Едвард Флентс запевняв, що дурнішої дівчинки не
бачив за усе своє життя (а прожив він немало!), бо Лоуріта казала:
„Музика – це голос душі”.

- Ну який голос душі?! – кричав він обурливо, - музика – це голос струн
гітари і клавіш фортепіано! А душа, душа... – він витягнув баночку
заспокійливих таблеток і висипав усі собі до рота, - душа... Її зовсім
не існує! А вчителька образотворчих мистецтв Лізетта Віа скаржилася,
бо „нечемна маленька леді” намалювала на уроці крилатого коня.

Варто зауважити, батькам Лоуріти було дуже соромно за свою доньку.
Вони сварили її і часто зачиняли на горищі. Лоуріта понад усе боялася
цього місця, бо там було темно, холодно і моторошно. Щоб хоч якось
втамувати свій страх, дівчинка вигадувала собі друзів, бо справжніх в
неї не було, друзів, які б могли дати їй корисні поради, захистити від
чатуючих на кожному кроці небезпек. Це була Лоллі Алексес – чорнява
дівчинка з великими блакитними очима. Вона була сиротою і тому навчилася
жити самостійним життям; Том Бірсон, який був великим романтиком і
завжди дарував Лоуріті блискучі зірки, які вона складала у скриньку та
велетенські букети квітів; Валентіна та Лора Кенделсвайд,
дівчата-близнючки з допитливими очима, які завжди сварилися між собою і
ніяк не могли дійти згоди. Лоуріті було радісно і весело у компанії
друзів. Вони раділи разом з нею і сумували, коли щось виходило не так,
як хотілось.

Сьогодні місіс Броккенс знову зачинила Лоуріту на горищі, бо прийшла
класна керівничка дівчинки – Марія Лурзес і сказала її батькам, щоб вони
прийняли міри стосовно її поведінки.

- Ваша донька, - говорила місіс Лурзес, - протестує проти шкільних
правил і підбурює до протесту однокласників. Це просто неприпустимо! –
галасувала вона у вітальні.

Ось тепер Лоуріта сидить на старому, обшарпаному стільці і думає.
Думає про те, який несправедливий та жорстокий цей світ, світ людей.

- Якби я була чарівницею, - думає вона, -я б зробила всіх цих людей
добрими,

знищила б усе зло на світі. Якби ж я могла... Тоді з неба випав би
справжній сніг, як у казках... і кружляв, кружляв, довго-довго... Невже
немає жодної людини, яка думає про те, що і я? Невже нема нікого, кому
це під силу?

Маленька Лоуріта засумувала. Вона взяла з полички стару, пошарпану та
поїдену міллю книжку з пожовтілими від часу сторінками. Це була книжка
чарівних казок. Дівчинка запалила свічку і почала уважно читати. В її
уяві повставали феї та ельфи, з книжки виринали незбагненні таємниці
білої та чорної магії, поняття добра і зла.

- От би мені побувати там, в казковому світі! Чула, там ростуть
шоколадні дерева і течуть молочні ручаї, а ще падає справжній сніг –
білий-білий та пухнастий! Лоллі, Томе, Валентіно, Лоро! Ви лишень
послухайте (і вона зачитала цитату з книжки): „ У Молочному Королівстві
столицею було місто Йогуртове. У цьому незвичайному місті росли справжні
йогуртові кущики, гілки яких аж тріщали від стиглих йогуртів та кефірних
квіточок. Ці квіточки зривали, перемелювали на кефірне борошно, а з
нього робили смачний напій, який ми, до речі, і п`ємо. Сам він
називається кефіром.” Далі Лоуріта зачитала про те, яким дивовижним
способом кефір потрапив до нас. Друзі були захоплені почутим. Через
декілька хвилин прийшла Амелія Броккенс випустити доньку і почула всю
розмову Лоуріти з вигаданими друзями, жінка не на жарт насторожилася.

- Лоуріто! Ти розмовляєш сама з собою?! Який жах, дівчинка хвора! Це все
винні ті дурнуваті книжки, які ти читаєш!

Вона взяла книжку казок і роздерла її навпіл. Лоуріті здалося, що вона
почула далекі стогони, які долинали з понівечених сторінок книжки. Місіс
Броккенс зачинила старі дубові двері на горищі і сказала Лоуріті, що їй
більше не бачити тих книг. Дівчинка заплакала.

Розділ ІІ

Для Лоуріти настали складні часи. В школі давали дуже багато домашніх
завдань і у Лоуріти зовсім не лишалося часу на розваги. Дівчинка вже
встигла заклеїти книжку казок, поки батьків не було вдома і заховала її
в таємне місце – під диван. Інколи самотніми недільними вечорами вона
могла трішки почитати, але задовольнялась і цим.

Містер і місіс Броккенс повинні були їхати у термінове відрядження,
тому вирішили запросити додому бабусю і дідуся Лоуріти – Анну та Ендрю
Фрексонів. Лоуріті не здавалося, що це хороша ідея, бо не бачила їх ще з
трьох років, оскільки вони жили далеко за межами країни.

„ Якщо моя мама успадкувала характер у своїх батьків, - міркувала вона,
- тоді мені буде нелегко прожити цей місяць.”

Бабуся з дідусем повинні були приїхати з дня на день, Лоуріта дуже
нервувала, не уявляючи зустрічі з ними. Вона могла лише сподіватися, що
то будуть порядні та, головне, добрі люди, бо її батьки, на жаль, цим не
вирізнялися. Лоуріта сиділа в кутку просторої кімнати і їй чомусь було
тісно. Вона думала про майбутнє, важко зітхаючи. Правду кажучи, (це вона
так вважала), воно не готувало їй нічого доброго.

Ось настав такий довгоочікуваний ранок.

- Нарешті! – зраділа Лоуріта і миттю зіскочила з ліжка. Батьків не було.

- Мамо, тату! – закричала дівчинка. Ніхто не відповів.

- Урра!

Батьки Лоуріти поїхали вночі, залишивши на кухні записку: „ Суп та
яблучний пиріг в холодильнику, гроші в сейфі, код ти знаєш. Скоро
приїдуть дідусь з бабусею. Не роби дурниць. Тато і мама.” Лоуріта на
мить замислилася, але відразу відігнала від себе погані думки. Життя без
батьків – це ж її мрія! Лоуріта щиро усміхнулась, привела дім в охайний
вигляд, а потім уважно заглибилася в книжку. Повз її зір пробігали, як
морські хвилі, здавалося до безкінечності сторінки книги. І ось нарешті
Лоуріта закрила книгу і бережно поклала її на поличку. Що ж робити далі?
Це питання серйозно збентежило дівчинку, адже вона ще ніколи не лишалася
вдома сама так багато часу, її завжди оточували якщо не батьки, то
прислуга. Годинник на стіні відбив третю. І, можливо, за мить Лоуріта
вже пожалкувала б, що поряд немає батьків, якби не чудова ідея, яка
якимсь чином забрела до неї в голову.

- А що, як нам побувати в парку? Я чула, туди приїхали каруселі із самої
столиці! Ото буде весело! – звернулася вона до уявних друзів.

- І справді, чому я не додумалася до цього? – сказала Лоллі.

- Бо тобі бракує логіки. Яка ж все-таки розумна Лоуріта! – зауважив
уважний Том.

- А я думала про це... – вставила і свої п`ять копійок Лора.

- Але ця ідея прийшла до мене раніше! – заперечила сестрі Валентіна.

- А от і ні!

-Так!

- А я кажу: „ні”!

Близнята, можливо, сперечалися б увесь день, якби Лоуріта не зупинила
їх.

- Годі! Невже вам не соромно? Ви ж сестри і повинні поважати одна одну!
Це неподобство! Припиніть зараз же! – накричала вона на горе – сестер.
Вони миттю замовкли, але все ж дивилися одна на одну ворожим поглядом.

Лоуріта вирушила до Центрального Метрідського Парку Відпочинку. Ще
здалека вона почула гучну музику і веселий сміх. З-під крон дерев
визирали круглі колеса-каруселі, катаючи, здавалося, тисячі дітей.
Різноманітні гойдалки на кожен тріскотіли і діти на них дико верещали.

Лоуріта не забажала знаходитися у такому зіпсованому гамірному місці
і сіла на лавочку неподалік старого розбитого блискавкою дуба. Його
почорнілі гілки спліталися химерним орнаментом, який насторожував і
навіював страх. Поблизу дуба огрядна жінка продавала морозиво, солодку
вату та соки.

Лоуріта витягнула з сумочки книжку і почала читати. Таке не часто
траплялося у Метріді, а продавщиця навіть безкоштовно запропонувала
порцію морозива.

Лоуріта сиділа в парку вже годину і розмірковувала про щось своє, але
раптом побачила на дивовижу худеньку дівчинку поблизу кіоску з
морозивом. Вона була трішки нижча від Лоуріти, у неї були великі темні
очі і темне волосся. Дівчинка купила пляшку апельсинового соку і
підійшла до Лоуріти:

- Мене звуть Крістіна, можна я сяду до тебе?

- Звичайно. – відповіла Лоуріта, дивуючись сміливістю Крістіни, бо сама
б вона ніколи не наважилася з кимось перша познайомитися.

- Спекотно сьогодні, правда ж? – сказала Крістіна, відкриваючи пляшечку
соку, - от у мене, в Мейроні, було холодніше.

Лоуріта чула про Мейрон. Це було місто на кордоні з іншою країною –
Хамсеттою.

Розділ ІІІ

- І як там, у Мейроні? – несподівано запитала Лоуріта.

- Краще, ніж у вас, - зробивши ковток соку, сказала Крістіна, -
принаймні, мені так здається. Хочеш соку?

- Ні, дякую. – ввічливо відповіла Лоуріта.

- Шкода, бо сік дуже смачний. До речі, апельсиновий – мій улюблений.

Нарешті зацарювала мертва тиша. Лоуріта зосередилася на книзі, а
Крістіна просто сиділа і про щось думаючи, ковток за ковтком пила свій
сік. Секунди минали, час йшов.

Тишу розвіяв мелодійний жіночий голос з-за кущів квітолисника:

- Крістіно! Крістіно!

- Іду! – відповіла Крістіна і побігла у хащі. Згодом вона повернулася,
але не одна. Разом з дівчинкою прийшла красива молода жінка та хлопчик в
кумедних окулярах.

- Це моя мама і брат. – відрекомендувала вона своїх родичів, - а це... –
замовкла Крістіна, бо не знала, що казати.

- Лоуріта. – сама відрекомендувалася Лоуріта.

- Незвичне ім`я, але тобі пасує, - зауважила місіс Реббот, мама
Крістіни, - то ви з Крістіною подруги?

Лоуріта ще не встигла нічого відповісти, коли Крістіна зі швидкістю
світла протараторила:

- Ну звісно, звісно ж, мамо. Таке питаєш! Ми з Лоурітою тепер подруги на
все життя! Правда ж, Лоуріто?

Лоуріта невпевнено кивнула головою.

- От бачиш, бачиш Роберте?! – звернулася вона до брата, - а ти казав, що
у мене ніколи не буде друзів! Я виграла парі! Давай морселіну!

Лоуріта уважно подивилася на Крістіну: може це їй почулося?

- Вибач, ти сказала морселіну? – перепитала вона.

- Саме так. Морселіна – це фрукт з півдня, з далекої Тарри. Його іноді
називають фруктом хорошого настрою, бо після вживання цього плоду
настрій значно покращується. Нам його подарував смішний маленький
чоловічок на вокзалі. Роберте, ну давай нарешті морселіну, вже слинка
тече!

Роберт витягнув з кишені щось велике, кругле і волохате, немов
велетенське ківі.

- Кріс, а я просто впевнений, що ти мене обманюєш. Тільки подивися на цю
дівчину! Вона зовсім не схожа на твою „довічну” подружку. – зауважив
Роберт.

- І зовсім ні. Крістіна моя найкраща подруга від цього дня і на усе
життя. Якщо це не переконливо, можу пояснити, - наважилася на
відвертість Лоуріта. – У мене ніколи не було друзів і я страждала від
самотності. Мої однокласники, зокрема Деллі Міч, Кароліна Монрен та мала
Люсі Гвенстон завжди ображали мене, а всі інші просто не звертали на
мене уваги. Це було жорстоко і несправедливо. Але сьогодні, ось тут, у
парку, я зустрілася з чудовою людиною – Крістіною. Отже, Роберте, так
тебе звати? Давай сестрі заслужений плід. Я думаю, вона все – таки
шляхетно розділить його між вами обома. – висловила Лоуріта свої
здогадки.

- І не подумаю! – ображено мовила Крістіна, - я перемогла суперечку, і
фрукт мій.

Роберт понуро опустив голову і протягнув сестрі морселіну.

- А я цілком і повністю згодна з Лоурітою, - висловила свою думку місіс
Реббот, - ви брат і сестра і повинні розділяти задоволення.

Лице Роберта помітно посвітлішало. Лоуріті здалося, що він навіть ледь
помітно усміхнувся.

- Ну гаразд, - подолавши власну гордість нарешті мовила Крістіна, - адже
я зовсім не скупа і врешті – решт (і вона кинула погляд на Лоуріту) я не
хочу, щоб моя нова подруга погано подумала про мене. Так і бути. Але я
воліла б, щоб ми це „задоволення” посмакували у домашньому затишку...

Після цих слів місіс Реббот заплакала. Роберт з Крістіною переглянулися,
а Лоуріта завмерла, нічого не розуміючи. Вона підійшла до дітей і
пошепки запитала:

- Що з нею? Чому вона плаче?

- Я здогадуюся, - прошепотів у відповідь Роберт. – Ми сьогодні приїхали
з важливих причин. Якраз вчора минув рік, як загинув наш батько – Ентоні
Реббот. Він потрапив в автокатастрофу, кажуть, вона була влаштована
спеціально (Крістіна болюче схлипнула). Мама боялась за наші життя, тому
ми переїхали на Захід і вирішили оселитися у Метріді. Але... Але у нас
майже немає грошей на проживання і немає житла. А мама без роботи... –
Роберт тяжко зітхнув і обернувся.

- Постривай. Дім, робота...Так...Так... – почала розмірковувати Лоуріта,
- так! Я знаю, знаю, Роберте, як вам допомогти. Біля моєї оселі є
опустілий будинок колишнього лейтенанта міліції. Ви можете перебратися
туди. Я особисто потурбуюся про меблі та усе необхідне. Не хвилюйтеся:
гроші у мене є. Тепер можете вважати мене своїм фінансовим спонсором!

Почувши це, Роберт підійшов до матері і усе їй розповів. Місіс Реббот
розчулено витерла сльозину хустинкою і підняла очі на Лоуріту. Дівчинка
привітно усміхнулася у відповідь:

- А роботу ми вам знайдемо. Обов`язково! От побачите! – сказала вона.

В цей момент неначе вогник світла пролетів між ними. На їхніх вустах
заграли усмішки і небо якось посвітлішало.

Діти захоплено розмовляли і сміялися, дивлячись на спроби робітників
протиснути найбільшу і найдорожчу софу у двері ще порожнього будинку, а
місіс Реббот стояла осторонь, нервово смикаючи браслет на руці, і час
від часу поглядала на дітей. Сонце закочувалося за обрій, вулички міста
пустішали.

Розділ ІV

Лоуріта лежала на барвистому килимку посеред кімнати і дивилася у
стелю, ніби там було щось цікаве. Запах квітів вільно ширяв у повітрі, а
вранішній спів пташок, напевно, розчулив би навіть найжорстокішого
жителя Метріда. Здавалося, усе було чудово, тоді чому ж Лоуріта
сумувала? Невже їй не цей чудесний спів пташок, цей світлий, привітний
ранок? – зовсім ні. Лоуріті було просто нудно. Так, нудно. Дівчинка не
знала що робити і мріяла лише позбутися цього почуття. Вихід прийшов
через хвилину. Точніше, прийшов не вихід, а Крістіна, Крістіна Реббот.
Вона постукала у двері і тут же спрацювала спеціальна дверна
сигналізація. Крістіна від страху відскочила від дверей і побігла, немов
дійсно була якоюсь злодійкою, а не подружкою Лоуріти. А сама ж Лоуріта,
почувши голосне „тікання” швидко вибігла на балкон, і, побачивши
зникаючу постать Крістіни, на панелі передач почала панічно натискати
різнокольорові кнопки. Натиснувши жовту, страшенно перелякалася, коли з
вікон виросли гострі шпичаки та опустилися чавунні грати, а коли
натиснула червону (чого також не варто було робити), з – за будинку
виросли велетенські муровані ворота. Тремтячи від страху та безсилля,
Лоуріта нарешті натиснула маленьку зелену кнопочку. Відразу це стало на
свої місця і сигналізація перестала діяти. Лоуріта полегшено зітхнула,
але відразу закричала:

- Крістіно, постривай, не йди! Крістіно!!!

Маленька фігурка на тлі яскравої зелені обернулася і невпевнено
попрямувала до розкішного маєтку.

Лоуріта вибігла назустріч, усміхаючись.

- Привіт, подруго. Тебе дуже налякали наші „заходи безпеки”? – запитала
вона.

- Привіт. Лоуріто, як я налякалася! В цю мить мені здавалося, що за мною
женеться зграя голодних вовків, уявляєш? Ой, як я стомилася... Ну як,
подруго, запросиш в свою вишукану аристократичну будівлю?

- Звичайно, заходь. – гостинно розкрила двері Лоуріта, - тільки не
розбий вазу з італійського скла!

Та було вже пізно. Уламки вази лежали на підлозі, а поруч стояла
розгублена Крістіна винуватим поглядом і пораненою ногою.

- Ну що ж, - задумливо промовила Лоуріта, - що сталося, того не змінити.
Я ж завжди казала мамі забрати цю вазу звідси! Що ж це тепер виходить –
у моєї подруги порізана нога, а я буду думати про вазу?! Та щоб їй..! –
вона підійшла до Крістіни і почала уважно оглядати пошкоджене місце. –
Нічого смертельного. Зараз же її забинтуємо. Пішли в медичний кабінет! –
і вона потягла Крістіну за собою.

Все вийшло складніше, ніж уявляла Лоуріта, бо довелося витягати зі
шкіри невеличкий шматочок скла. Крістіна верещала, а Лоуріта змушена
була скористуватися маминими французькими парфумами (як добре, що її не
було!), щоб припекти рану.

З перебинтованою ногою та виглядом інваліда Крістіна вийшла з
кабінету. Вона всілася на м`який диван з натуральної шкіри і, стараючись
не дивитися на Лоуріту, почала плести собі косичку, та на подив Крістіни
Лоуріта почала робити те саме. Крістіна засміялася. Лоуріта теж.

- А що мені косички не пасують? – почала Лоуріта, - а то набридло з
розпущеним щодня.

- Пасують. А ти знаєш, як плести „Нівальський вузол”? – запитала
Крістіна.

- Ні, не знаю. А це цікаво. А ти вмієш? Ану заплети мені! – попросила
Лоуріта.

Ще півгодини Крістіна плела подрузі косу з дивною назвою, але вона
вийшла чудовою і дуже личила Лоуріті.

- Та це ж просто шедевр! – оглядаючи себе у великому дзеркалі сяяла
Лоуріта.

- Мама навчила. – засяяла у відповідь Крістіна.

- Ти голодна? – спитала юна хазяйка будинку.

- Я? Навіть не знаю. Зранку, здається, їла тости. Знаєш, мама тостер
купила. Гарний такий, біленький.

- Чого ж ти мені не сказала раніше?! У мене на горищі є ще зайвий
тостер, чайник електричний...

- Облиш, Лоуріто. Ти все одно багато для нас зробила. Мамі дали роботу.
Ти уявляєш, вона нас буде вчити літературу! А ти яку школу відвідуєш,
Лоуріто?

- Імені Стена Маркеса – для дітей вершків політики, шоу-бізнесу і всього
такого. А хочеш там вчитися зі мною? Правда, в нас вчителі не
подарунок...

- З радістю! Але... але ж моя мама залишиться у старій школі... та й
Роберт...

- Жодних проблем. Місіс Реббот буде вчителькою у нашій школі, тато
домовиться. Та й нашій „тріксотці” вже давно пора на пенсію. А Роберт
буде з нами, він же твій брат. Ну що, згода?

- А що я повинна відповісти? Ну звичайно ж, згода! Дівчата „по-діловому”
потиснули одна одній руки і зі сміхом попрямували в музейну кімнату
розглянути зразки монет стародавніх ацтеків. День тільки починався.

Розділ V

Лоуріта відкрила очі і відразу побачила біля ліжка великий – великий
подарунок в яскравій обгортці.

- „ Просто містика якась” – подумала дівчинка, - Лоллі, Томе, Валентіно,
це ви?

- Ми?! Лоуріто, спускайся вниз, бабуся з дідусем приїхали! І до речі, з
днем народження! – сказала Лоллі Алексес, проте Лоуріта вже нічого не
чула, вона збігала по сходах донизу. Остання сходинка. Лоуріта
зупинилася. Хвилювання охоплювало її. Зітхнувши та подумавши: „Що буде,
то буде”, дівчинка все ж спустилася на перший поверх. З кухні долинав
такий апетитний запах індички з яблуками, що втриматися було неможливо.
Лоуріта протягнула руку і відкрила двері кухні. Біля плити стояла літня
жінка і спокійно помішувала соус. Збоку на м`якому кріслі сидів дідусь і
читав газету.

- Е-е-е, доброго ранку! – нарешті вимовила Лоуріта.

- Лауро! – першою відізвалась бабуся, - яка ж ти стала гарна, як
виросла, тебе просто не впізнати! – вона почала обіймати і цілувати
Лоуріту.

- Ну внучко, з днем народження! – підійшов і дідусь. Він поцілував
Лоуріту в щоку і подарував букет квітів.

- Лауро, дитинко, то ти вже розкрила наш з дідусем подарунок? – запитала
Анна Фрексон.

- Ще ні, бабусю. Зараз же піду і розпакую! – Лоуріта швиденько піднялася
наверх і почала розпаковувати великий подарунок у блискучій сріблястій
обгортці. Відкривши його, Лоуріта побачила велику ляльку – балерину.
Вона кружляла під чудову музику, коли Лоуріта натискала на маленьку
кнопочку на підставці. Треба сказати, Лоуріті подарунок дуже сподобався.
Вона стрибала від радості, дивлячись на ляльку величиною майже з неї.

Обід був готовий, святковий стіл накритий. Бабуся Лоуріти приносила
на стіл стільки страв, що Лоуріта дивувалась, як це вона встигла. Там
була і форель під вершковим соусом, і салати зі свіжих овочів та зелені,
креветки у лимонному соці, м`ясний рулет, булочки з маком, домашнє
печиво, свіжо вичавлені соки та морси з фруктів та ягід. А ще гостей
чекала коронна страва – та ж сама індичка з яблуками, яку Лоуріта просто
обожнювала.

Пролунав дзвінок у двері. Лоуріта побігла відчиняти. Це прийшли
привітати іменинницю місіс Реббот, Роберт та Крістіна. Гості принесли
велетенський шоколадний торт з десятьма свічками.

- Ну що, на цей раз сигналізація не спрацювала?! – усміхнулась Крістіна,
- ось, візьми. З днем народження! – Крістіна дала Лоуріті ланцюжок з
половинкою серця.

- Що це? – запитала Лоуріта.

- Це талісман друзів. У мене є друга половинка. Поки ми їх носитимемо,
будемо залишатися подругами.

Лоуріта провела гостей до столу. Бабуся вже несла індичку і аромат
наповнив увесь дім. Тоді Лоуріті здалося, що кращого запаху вона не чула
ніколи, навіть коли їхній кухар готував індичку з яблуками. Це було
дивовижно.

Коли всі страви були „знищені” (це ж треба, з кожною хвилиною вміст
тарілок дивним способом зникав – просто містика якась!), настав час
Лоуріті задмухувати свічки на святковому торті.

- Ну, Лоуріточко, загадуй бажання, - нагадала місіс Реббот.

Лоуріта замружилася і почала думати:

- „Що ж загадати? Адже все є: великий будинок, дворецький, слуги, батьки
та й друзі вже з`явилися. От задачка...”

Раптом дівчинка побачила Тома Бірсона, її уявного друга.

- Лоуріто, ми вітаємо тебе з днем народження, ми усі. Подивися, що ми
приготували тобі разом з дівчатами. На долоні Тома щось блиснуло.
Лоуріта побачила гарний сріблястий каблучка.

- Це мені? – запитала вона.

- Ну не мені ж, - відповів Том, - візьми. Бережи його і ніколи не
забувай нас.

- А ви що, залишаєте мене?

- Я не можу нічого казати наперед, Лоуріто. Що буде, те й буде. Нічого
змінити нам не дано. А поки живи, мрій та насолоджуйся життям і своїм
чудовим дитинством, поки воно є. Адже все колись минає, все проходить.
Часи міняються і ми разом з ними – це не вигадка, а істина. Ну що я все
про сумне і про сумне! В тебе ж сьогодні свято, радіти треба. О, у тебе
навіть тортик є! Загадуєш бажання? Не вагайся, загадуй, чого справді
хочеш, чого прагнеш найбільше і воно обов`язково здійсниться.

- Обов`язково?

- Тільки якщо ти будеш вірити в це і дуже-дуже хотіти. Спробуй.

Лоуріта обернулася і подивилася на книжку казок.

- Я знаю, знаю! – подумала вона і прошепотіла:

„ Хочу разом зі своїми друзями потрапити до Чарівної Снігової Країни,
про яку я так багато читала”.

Лоуріта розплющила очі і побачила перед собою святковий стіл, бабусю
і дідуся, Крістіну, Роберта та місіс Реббот.

- Значить, бажання не збудеться. – зітхнула Лоуріта і подивилася на
каблучку, яка вже виблискувала на пальці дівчинки.

Розділ VI

Лоуріта сиділа за кухонним столом і їла малиновий пиріг, щойно
спечений бабусею. Бабуся Анна, як зробила висновки Лоуріта, понад усе
любила готувати. А як смачно це в неї виходило! Яке було ніжне та пухке
тісто на пиріжки, яка хрустка смажена картопля, який дивовижний був на
смак овочевий суп, хоча Лоуріта куштувала це все раніше, коли їхній
кухар готував для них. Але зараз він, як і дворецький та служниці були у
відпустці, така домовленість була між ними та батьками дівчинки. Увесь
„персонал” повинен був повернутися в один день з Амелією та Семом
Броккенсами.

Зараз бабуся Анна сиділа, як і треба літнім людям, в кріслі – качалці
та в`язала панчохи. Дідусь Ендрю стояв біля вікна і курив сигару. День
так і кликав на вулицю до сонечка, до зеленої духмяної та теплої річки.
Лоуріта подякувала бабусі за пиріг, одягнулася і помчала до Крістіни
Реббот та її брата, щоб разом піти погуляти. Коли вона вийшла з дому,
відразу їй прямо в лице повіяв приємний літній вітерець. Зелені крони
дерев легенько–легенько похитувалися туди-сюди, туди-сюди.

Лоуріта постукала у двері Ребботів. За мить на порозі стояла
Крістіна, тримаючи в руці бутерброд з сиром.

- О, Лоуріто, привіт! Як справи? Заходь. Мамо, Лоуріта прийшла!

Місіс Реббот запросила гостю на кухню.

- Лоуріточко, пригощайся, будь ласка. Ось бутерброди, але я можу зварити
пельмені або макарони, якщо ти хочеш.

- Ні, дякую, місіс Реббот. Ви дуже добра.

- Мені для тебе нічого не шкода, дитинко. Ти так багато зробила для
нас... Тільки скажи, коли чогось захочеш.

- Ой, ви ж знаєте, з моєю бабусею голодним не залишишся ні в якому разі
– вона цього не допустить.

- Це чудово, Лоуріто.

- Лоуріто, підемо зараз в парк? – запитала Крістіна, жуючи бутерброд.

- А чому б і ні? А де Роберт? – Лоуріта оглянула кухню. Тоді з кімнати
вийшов заспаний Роберт.

- Привіт. – сказав він і позіхнув.

- Привіт, - відповіла Лоуріта, - ти так довго спиш!

- Та він у нас сонько. – зазначила Крістіна. Всі засміялись. Діти вийшли
на вулицю. Роберт відразу почав грати в футбола бляшанкою від коли.

- Краще б кинув у смітник, - зауважила Крістіна. Наша компанія
спустилася до великого маєтку.

- Чий це будинок? – поцікавився Роберт.

- Мера міста містера Фета та його сім`ї. – відповіла Лоуріта.

Раптом з вікна висунулося лице білявої дівчинки.

- А це хто? – запитала Крістіна.

- Поллі. Донька мера. Взагалі у нього три доньки – Поллі, Міранда і
Вікторія.

Поллі наймолодша. Вона непогана дівчинка, я з нею спілкувалася декілька
разів. Проблема в тому, що її не пускають гуляти. Вона сидить вдома
цілими днями, немов у в`язниці. Мені її дуже шкода. – розповіла Лоуріта.

Поллі помахала друзям рукою і усміхнулась.

- А вона симпатична, - зашарівся Роберт і помахав рукою у відповідь.

- Мені здається, тут хтось закохався, - усміхнулася Крістіна. Роберт
зашарівся ще більше. Його лице стало буряковим.

- Я тебе з нею познайомлю при нагоді, - пообіцяла Лоуріта. – Шкода
тільки її батьки та сестри люди поганої вдачі, люблять тільки себе. А її
батько з моїм – колеги по роботі. Тато його заступник. У них спільна
ненависть один до одного, я не знаю, як вони ще не повбивалися. –
засміялася Лоуріта.

- Треба ж було їй народитися в такій сім`ї! – сказала Крістіна.

- Та мені теж не дуже пощастило. – зауважила Лоуріта.

Діти гуляли галявиною і Лоуріта з Крістіною не могли упустити
можливості нарвати квітів та сплести віночки.

Роберт дивився на це і думав:

- „ Дівчата, що з них візьмеш?”

Досхочу нагулявшись, друзі верталися додому. Раптом Крістіна побачила
маленького біленького пухнастого котика.

- Ой, який гарний! Дивіться! – показувала вона його, тримаючи на руках.
От мама зрадіє! Я назву його Пушком, він такий пухнастий! – зраділа
дівчинка. Лоуріті кошеня теж сподобалось, а от Роберт цього просто не
розумів.

Уже темнішало і діти розходилися по домівках.

Розділ VII

За вікном падав дощ. Лоуріта лежала на дивані і розглядала подарунок
Тома, сріблястий каблучка. Цей подарунок їй сподобався найбільше. А це й
не дивно – яка дівчинка не захоче мати гарну прикрасу? Поруч на м`якому
кріслі сиділа Крістіна, а на підлозі грав у шахи сам з собою Роберт. До
кімнати зайшла місіс Фрексон.

- Діточки, кому чаю, кави, капучино, ви кажіть.

- Ну мені чаю. Зеленого. – відірвалась від роздумів Лоуріта.

- Ти що, на дієті? – засміялася Крістіна. – А мені будь-ласка капучино.
Мені зайві калорії не зашкодять.

- Я? На дієті?! – усміхнулася Лоуріта. – Ні, звичайно ж, ні. А що, мені
потрібна дієта?! Просто зелений чай дуже корисний. А от ти... (Лоуріта
подивилася на подругу зверху вниз) А ти дуже худа, - зауважила вона.

- Така, як є. – відповіла Крістіна.

- А тобі щось зробити, Роберте? Щось ти сьогодні не в дусі. А хочеш,
можу вичавити соку. У нас є апельсини, яблука та абрикоси. А зранку я
пиріжки пекла з ягодами. Ще тепленькі, хочеш?

Роберт похитав головою.

- Ну добре, дітки, не буду вам заважати. – місіс Фрексон подала дітям
напої і пішла. До ніг Крістіни підійшло кошеня.

- Пушок, гарний котик. – погладила його Крістіна.

- Ти знаєш, - звернулася вона до Лоуріти, - мамі він дуже сподобався. Ще
б пак, така м`якенька шерсть, такі милі оченята, ну просто чудо! До
речі, Лоуріто, у тебе є якісь домашні тваринки? Бо я не бачила нікого.

- Є на першому поверсі акваріум із золотими рибками – мама їх обожнює.
Але рибки – це таке, вони плавають і мовчать. І все. Але тато каже, що
такому сімейству, як наше, більше нічого не треба. А я дуже хочу собаку.
Я дивилася одне шоу про життя собак. Сенбернар – моя улюблена порода.
Але вони такі великі, мама ніколи не дозволить тримати такого пса вдома.
А шкода.

- А мені мого Пушка вистарчає. – сказала Крістіна. - Собака був би для
нього ворогом. А я не хочу цього.

- А я цього Пушка за двері би виставив. Не розумію, ну що в ньому
особливого? Кіт як кіт. А от собака – інша справа. У мого друга Девіда
була німецька вівчарка. Оце справжня собака. – розповів Роберт.

- І що ви все про собак і про собак? Заладили „собака, собака”. А чим
коти гірші? Подивіться на мого Пушка, який він гарнюня! – сказала
Крістіна. Вона подивилася на годинник у себе на руці.

- Ой, Лоуріто, зараз же по телевізору показують мій улюблений мультик
„Віслючок Тіммі”! – згадала Крістіна

- Тіммі? Я теж його люблю. Ну тоді пішли дивитися! – сказала Лоуріта.

Діти пішли у вітальню. Дощ почав падати ще більше. Страшенно гримів
грім і з неба немов хтось кидав вогняні стріли – блискавки. Бабуся
налякано позачиняла всі вікна і закрила балкон.

- Діточки, вимикайте телевізор. Це дуже небезпечно, дорогенькі. Сьогодні
Крістіна з Робертом лишаються у нас. Я не пущу їх на вулицю в таку
негоду! Зараз я зателефоную місіс Реббот і попереджу її, а потім ви
вип`єте чаю з печивом і ляжете спати. Вже пізно.

- Але бабусю, ще не пізно...

- Ніяких але! Здоровий сон – запорука здоров`я.

Випивши чаю, друзі зібралися спати. Лоуріта спала на своєму дивані,
поруч на двох ліжках розмістилися брат і сестра.

- А все-таки класно, що ми тут всі разом. – зауважила Крістіна.

- Краще не буває, - іронічно усміхнувся Роберт.

??/?O

h

h

h

a

h$

h

h

hOe

Лоуріта повернулася набік і намагалася заснути, але чомусь не могла.
Дощ лив, як з відра і раз по раз відбивав свою мелодію на даху
Лоурітиного будинку. Крістіна з Робертом теж не спали, вони під ковдрами
гралися Лоурітиною приставкою.

- „Ну зовсім діти” – подумала Лоуріта. Вона знову почала роздивлятися
свій подарунок. Раптом вона побачила маленьку зелену цяточку на перстні.

„Цікаво що це” – подумала вона. Дівчинка доторкнулась пальцем до цятки.

Раптом все попливло перед очима. Світ закрутився якимсь дивним виром,
Лоуріта летіла кудись вниз, в якусь чорну діру, вона не знала, як це
пояснити і де вона знаходиться. Це був якийсь страшний кошмар. Пройшла
мить, а може ціла вічність, коли Лоуріта розплющила очі.

Розділ VIII

Поруч себе вона побачила не менше здивованих і збентежених Роберта і
Крістіну. Лоуріта відчула, що сидить на чомусь м`якому. Озирнувшись,
вона не повірила власним очам – кругом був сніг. Так – так, справжній
сніг! Поруч текли білі молочні ручаї, в рядочок стояли дикі йогуртові
кущики та шоколадні дерева, все те, що Лоуріта бачила лише на картинках
і про що так довго мріяла. Все це здавалося дивним і водночас прекрасним
сном. Здавалося, він зараз розсіється і все стане на свої місця – дім,
школа, Метрід.

Лоуріта закрила очі і вщипнула себе. На великий подив дівчинки вона
відчула біль.

„ Ні, ні, не може бути... Цього не може бути!” – подумала вона про себе.

Першою отямилася Крістіна.

- Гей, Лоуріто, здається, ми потрапили у казку!

- Потрапили у казку... – замислено повторила Лоуріта. – Так! Так! Ми
справді потрапили у казку!!!

Лоуріта просто цвіла від щастя. Вона схопила за руки Роберта і Крістіну
і вони почали весело кружляти засніженою галявиною. Досхочу
повеселившись, друзі безсило завалилися на сніг. Нарешті Лоуріта
зрозуміла, що сніг зовсім не холодний. Дівчинка набрала трошки снігу на
палець і спробувала на смак. Без сумнівів, це було вершкове морозиво.
Воно зовсім не було холодним, як у Метріді, воно здалось Лоуріті просто
невагомим і визначити його температуру було просто неможливо. Але яке
смачне, яке дивовижне на смак було це морозиво! Крістіна з Робертом теж
спробували і відразу ж почали їсти його долонями. За своє здоров`я ніхто
не хвилювався. Від цього пломбіру не могло бути ні ангіни, ні інших
жахливих хвороб, це морозиво мало чудодійну силу. Досхочу наївшись
морозива, діти почали оглядати все навколо. Краєвиди у цьому місці були
просто дивовижні. Такі, яких словами не опишеш. Без сумнівів, мрія
Лоуріти збулася. Дивлячись на молочний ручай, Лоуріта почула ззаду якісь
кроки. Обернувшись, вона побачила жінку у вишуканій розшитій бісером
сукні. Жінка виглядала дуже приємною, у неї було довге хвилясте
каштанове волосся та блакитні очі. Єдиною дивністю цієї дами було те, що
всі її руки від плечей до пальців були обліплені різнокольоровими
барвистими метеликами. Метелики були в неї на сукні, на шиї та навіть на
волоссі, тому ця жінка сама була схожа на великого метелика.

- Доброго дня, діти. – першою привіталася жінка. – Мене звати Фіалдіна,
але всі називають мене королевою метеликів. Я бачу, ви тут вперше, отже
ступайте за мною.

Фіалдіна привела дітей на прекрасну квіткову полянку, на якій стояв
милий маленький будиночок.

- Ну, дітки, ми з вами так і не познайомились. Як вас звати, любі? –
запитала вона.

- Мене Лоуріта, а це Крістіна і Роберт. – відрекомендувалася Лоуріта.

- Дуже добре. Бачу, Роберте, ти теж змушений носити окуляри, як і мій
син Пітер. Але це нічого, зараз ти вмиєшся в цілющому джерельці і все
мине. Шкода тільки, що Пітеру це не допоможе. На нього наклала чари сама
Ільдіна Ненависниця перед своєю смертю.

- Фіалдіно, розкажіть нам, будь-ласка, про Ільдіну Ненависницю! –
попросила Крістіна.

- Гаразд, якщо ви вже так хочете, я розповім. Ілдіна Ненависниця була
єдиною злою чаклункою у нашій країні. Її всі боялися. Вона влаштовувала
бурі і землетруси, коли їй хотілося, руйнувала наші міста і села. Хтось
обов`язково мав зупинити її. Це вирішив зробити мій чоловік, могутній
маг Рейчард ІІ, але зла чаклунка подолала його у смертельному двобої.
Покликавши на допомогу своїх найкращих друзів – метеликів, я вирішила
довершити цю справу до кінця. І за довгих десять років мені це вдалося.
Але перед смертю чаклунка навела сліпоту на мого сина, проте цілюще
джерело вилікувало його, але він все ж змушений носити окуляри.

- Ви справді подолали Ільдіну Ненависницю?! Але ж вона була така сильна
і могутня! – здивовано спитав Роберт.

- Так, Роберте, подолала. Добро завжди долає зло, воно сильніше. І ким
би ви не були, що б не робили, завжди пам`ятайте цю істину. – відповіла
королева метеликів.

Діти завмерли у мовчанні. Вони уявляли собі страшну Ільдіну
Ненависницю та перемогу добра над злом.

- Ну що, дітки, ми тут вже засиділися. Ходімо додому, я познайомлю вас з
моїм сином Пітером. – мовила Фіалдіна.

І вони пішли до будиночка. Він був на диво охайний та прибраний. За
будинком милував око чудовий сад. В повітрі пахло медом і квітами. Наша
компанія зайшла досередини. Назустріч їм вийшов темноволосий юнак.

Розділ VIV

- Вітаю вас, мене звуть Пітер. – привітався юнак.

- А мене Крістіна. – відповіла дівчинка і Лоуріта побачила, як вона
опустила очі. Лоуріта і Роберт відрекомендувалися за нею. Фіалдіна
провела гостей до великого столу. Подула на нього і стіл наповнився
смачною їжею та ласощами. Про деякі з них Лоуріта навіть не чула, не те
що куштувала. Це було дійсно щось фантастичне.

Поївши, діти розбрелися хто-куди. Крістіна з Лоурітою пішли погуляти
в сад, а Роберт з Пітером сіли грати у шахи. Треба сказати, що Пітер був
чемпіоном з гри у шахи на всю країну, тому легко переміг Роберта.

- Не сумуй, хлопче, - сказав він, - я навчу тебе таких ходів, що
найкращі гравці світу будуть розводити руками. І почав вчити. Тим часом
дівчата обговорювали події дня.

- Крістіно, уявляєш, де ми зараз?

- Не тільки уявляю, але й бачу. – усміхнулася Крістіна. – І досі не
віриться. Кошмар!

- Ні, не кошмар. Скоріше прекрасний сон. Найкращий з-поміж снів!

- Можливо і так. Але в мене таке відчуття, ніби ми живемо в ілюзії, ніби
це все тільки оболонка чогось цілісного, але незрозумілого...

- Знаєш, мені теж так здається. Сни снами, але тут щось вище. Якась сила
керує усім цим. Дивовижна сила.

- Не знаю, що й думати. Комусь розкажи – не повірять. Ще й сміятися
будуть. Ось так.

- Твоя правда. Але мене хвилює одне: а що в нашому реальному світі? Чи
зауважили там нашу відсутність? Чи ми взагалі повернемося туди?

- Сподіваюся. А поки давай думати про хороше. Адже твоя мрія збулась?
Збулась. Радій життю!

- Тобі легко казати. До речі, як тобі Пітер?

- Пітер? А, цей... Та нічого. Симпатичний такий в принципі. – Крістіна
зашарілася.

- Не знаю чому, але мені здається, що ти мені чогось не договорюєш,
правда ж, Крістіно? – усміхнулась Лоуріта.

- А що? Я тобі відповіла.

- А я думаю, ти в нього закохалася... в принципі.

- Що?! З тобою все в порядку, Лоуріто?

- Зі мною так. А от з тобою – це вже питання.

- Ну закохалася і що тепер? Йти вішатися?

- Чому відразу вішатися? Поблизу озеро – йди втопися. – усміхнулась
Лоуріта.

- Дуже смішно! – образилася Крістіна.

- Ну не ображайся, я жартую!

- А я і не ображаюсь. Правда, він класний? – змінила настрій Крістіна, -
шкода тільки в окулярах, як мій братик – двійник.

- А вони йому личать. – сказала Лоуріта. – Ну все, нам пора.

- Куди? – здивувалася Крістіна.

- Як куди? Ми навіщо тут?

- А навіщо?

- Ну, ніби в пошуках пригод, чи щось в цьому роді.

- Тепер зрозуміло. Піду покличу Роберта. – І Крістіна побігла.

Лоуріта встала з декоративно оздобленої лавочки і пройшлася по
доріжці між деревами. Було дивне відчуття – кругом сніг, але тепло і
свіжо, як влітку. Лоуріта зупинилася біля Сандея – дерева з рожево –
фіолетовими листочками. Вона неодноразово читала про нього у книжці,
проте воно було прекрасніше, ніж на її сторінках. Лоуріта добре знала,
що листочок з цього дерева приносить удачу, тому вирішила зірвати
листочки для себе і своїх друзів. Тільки її рука потягнулась за ними,
невідомо звідки взявся величезний білий птах, який крильми закрив листя.
Лоуріта нічого не розуміла. Раптом вона почула:

- Хто ти?

І не повірила своїм вухам – птах говорив.

- Е-е-е, вибачте мені, будь-ласка, - тремтячим голосом промовила
дівчинка, - я Лоуріта, прибула сюди із Метріда, це місто в Ньюлоті.

- Скажи мені, Лоуріто, що потрібно тобі з дерева удачі? Чи з доброю
метою прийшла ти сюди? –хриплим низьким голосом запитав білий птах.

- Я просто хотіла зірвати листочки для себе і друзів, якщо ваша ласка. –
боязко відповіла Лоуріта.

- Ну що ж, рви. Але спочатку дотягнися до них. – промовив птах і
полетів.

Лоуріта не зрозуміла, що він мав на увазі, вона простягнула руку, але
не змогла доторкнутися до листя.

„Щоб це означало? – подумала вона. – Адже дерево низьке і я повинна
була...”

Її думки перервали Роберт з Крістіною, які підійшли до неї.

- Лоуріто, а що ти тут робиш? – поцікавився Роберт.

- Та так, нічого. Отже, ви готові? Тоді ходімо.

- Лоуріто, але куди?

- Куди очі дивляться. Ми ж тут не просто так.

- Що ти маєш на увазі? – перепитала Крістіна, але Лоуріта вже впевнено
крокувала широкою стежиною.

Розділ Х

Темніло. Діти вже стомились йти, їх кроки ставали все важчими і
важчими.

- Пора б перепочити. – стомлено мовила Крістіна.

- Давно пора. – підтримав Роберт. – Лоуріто, поглянь, будинок!

І друзі відразу побачили перед собою невеликий будинок.

- Справді будинок. І що з того? – подивилася на брата Крістіна.

- Ми можемо переночувати тут. – пояснила Лоуріта. – Але проблема в тому,
чи пустять нас сюди?!

- Треба спробувати. – рішуче сказав Роберт.

Діти підійшли до будинку і постукали у двері. За декілька секунд вони
відчинилися. Перед друзями стояла жінка років п`ятдесяти у блакитному
фартусі з білими від борошна руками.

- Доброго вечора. – почала Лоуріта. – Справа в тому, що ми не тутешні
і...

- Ми б хотіли попросити переночувати у вас. – закінчив Роберт.

- Е-е-е, так. – додала Крістіна. – Саме так.

Жінка пильно оглянула дітей з-за товстих скелець окулярів.

- Ну у такому випадку заходьте. Я Маргарет Джонс, живу одна.

- А я Лоуріта.

- Роберт.

- Крістіна. – відрекомендувалися діти.

- А де ваші батьки?

- А вони... А ми... – розгубилася Лоуріта.

- Сироти. – миттєво сказала Крістіна.

Лоуріта з Робертом здивовано втупились у неї.

- Ой, бідні діточки... Заходьте скоріше, на вулиці холодно.

Наші знайомі зайшли до хати. Зсередини вона була зовсім іншою, ніж
ззовні. Все було оформлено у антикварному стилі – просто і вишукано.

Діти почули приємний запах, який долинав з кухні.

- А їсти хочеться... – протягнула Крістіна.

- Їсти? – спитала Маргарет з кухні. – Я вже доробляю слоктовий пиріг з
глазур`ю.

- Слоктовий? – здивувався Роберт.

- Саме так. Слокти – фрукти невибагливі, у мене цілий сад.

- Слокти? А що це таке? – запитала Крістіна.

- Ви не знаєте, що таке слокти?! Ну ви даєте! Найвідоміший фрукт у всій
країні. Ну за формою як рулет, закручений до середини. Та звідки ж ви,
що і слоктів не знаєте?

- Ну... Як вам сказати? Ми з Метріда.

- Вибачте, звідки?

- З Метріда. Це місто таке у Ньюлоті. Чули?

- Ніколи. Це, напевно, дуже далеко. Ви стомились?

Діти дружно кивнули головами.

- Ну тоді прошу до столу. Я вже виймаю пиріг з духовки.

- М-м-м, яка смакота. – протягнув Роберт, відкусивши шматочок.

- А що ви туди додаєте? – спитала Лоуріта.

- Ну як всі – чарівний кулінарний порошок, помічник на кухні. А як же
без нього?

- А мама корицю додає. До яблучного пирога. Ми його з Робертом любимо
понад усе. – сказала Крістіна.

- Секундочку. Але ж ви казали, що сироти! – згадала Маргарет.

- Ну ми з Робертом ні, лише Лоуріта... – почала виправдовуватися
Крістіна.

- Все ясно. Ану розповідайте всю правду! – Маргарет обернулася до дітей.

Вони були змушені все розповісти.

- Як же так? – дивувалась Маргарет. – Це ж виходить, що ви з іншого
світу. Але як?

- Міс Джонс...

- Називайте мене просто Маргарет.

- Маргарет, ми й самі не знаємо. Це сталось так раптово... – сказала
Лоуріта.

- Це все дуже дивно. – сказала Маргарет і налила всім по чашці гарячого
шоколаду.

Розділ ХІ

Лоуріта прокинулась на великому м`якому ліжку. Поруч ще спали
Крістіна з Робертом. Лоуріта позіхнула, потягнулась і підійшла до вікна.
За вікном білів сніг. Дівчинка зачинила двері до кімнати і пішла на
кухню, де вже бряжчав посуд.

- Доброго ранку. – привіталася вона.

- Доброго. – відповіла Маргарет. Чого ж тобі не спиться – тільки сьома
ранку!

- Та я вже звикла. – сіла на стілець Лоуріта. – А ви чому не спите?

- Я? Та не хочеться чомусь. Може, чаю? Чи ти каву більше полюбляєш?

- Чай. Зелений, будь-ласка.

- Ось, прошу. – подала чай Маргарет. – А я, мабуть, піду в садок, нарву
ще слоктів на компот. Дуже великий урожай цього року.

Несподівано нагрянула біда – Маргарет занедужала. Діти довго думали,
що робити, але жінка попросила їх сходити до Матильди, її сестри, яка
жила за лісом.

- Дітки, тільки ви обережно. вовків тут, правда немає, але стережіться.
Коли прийдете до Матильди, попросіть у неї корінець червоннику. Її
будинок ви відразу впізнаєте – він єдиний з усіх – зеленого кольору.

- Роберте, ти лишайся з Маргарет. – сказала Лоуріта.

- Чому я? Нехай Крістіна лишається!

- Цю роботу я можу довірити лише тобі. – пояснила дівчинка. – Я вірю в
тебе, ти зможеш.

Дівчата зібрали сумки і вирушили у подорож. Хоча подорожжю це було
назвати важко – скоріше просто мандрівка, але для Крістіни з Лоурітою це
було справжньою подорожжю, а головне – незвіданою.

Коли дівчата вийшли з будинку, перед ними відкрився світ, справжній
новий світ, якого вони не бачили раніше. В душі кожної з них було тепло
і радісно, мабуть, через вітерець, який обвіяв їхні обличчя. Але,
незважаючи ні на що, подруги все ж переживали за Маргарет і вирішили
поспішити.

Дорога видалася дівчатам доволі легкою, як на перший раз. По дорозі
вони навіть встигли поласувати лісовою вінлетою.

День наближався до кінця. І тільки тепер подруги відчули втому і
виснаження. Та відступати не можна, тим більше, до будинку Матильди
лишалося ну зовсім трохи. Дівчата зайшли в глибину лісу і з кожним
кроком Лоуріта відчувала, як її занепокоєння більшає.

- Лоуріто, може відпочинемо трохи? Що скажеш? – зупинилася Крістіна.

- Я не проти. Але вже темніє, треба поспішати.

- Нічого страшного, встигнемо. Все буде добре.

Дівчата сіли на м’який сніг і почали розмовляти про події, які вони
пережили за цей день.

- Ой, цікаво, що там з Маргарет? – непокоїлась Лоуріта.

- Та з Робертом вона довго не протягне. Стовідсоткова гарантія.

- Крістіно...

- Я ж правду кажу. Він безвідповідальний.

Раптом увагу Лоуріти привернула незвична, але дуже знайома річ. Вона
встала і підійшла до дерева. Біля нього лежав синій записник з
ініціалами Л.Ф.

- Льюїс Фет...

- Що? – підійшла до дерева і Крістіна.

- Це записник мера. Що він тут робить?

- Записник мера! Лоуріто, це неможливо!

- Практика доказує інше.

- Що будемо робити?

- Він повинен бути десь тут, поблизу...

- Але як?

- Я сама нічого не розумію. Пішли. – Лоуріта підняла записник. – Пішли!

- Куди?

- Це зараз не важливо. Ми повинні дізнатися, що тут робиться. Це
неймовірні речі. Ходімо.

- А Матильда?

Проте Лоуріта промовчала, вона бігла в ліс, Крістіна за нею.

Розділ ХІІ

Лоуріта раптово зупинилася. Крістіна підбігла через декілька секунд.

- Що? – спитала вона.

- Голоси... Чуєш?

- Голоси? Стривай-стривай, здається, чую... Так! Тільки чиї це голоси?

- Мені здається, це місіс Фет... Але що вони тат роблять?

- А ми що тут робимо?

- Ми – це інша історія. Подумати тільки... Містер і місіс Фет у Чарівній
Сніговій Країні! Це абсурд!

- Може, їхні доньки також з ними?

- Слухай...

- Льюїсе, що ми тут робимо? Де ми? Коли ти все нормально поясниш? –
говорила місіс Фет.

- Так, тату...

- Поллі з ними. –прошепотіла Лоуріта.

- Це скарб, Камілло, це скарб! – говорив містер Фет. – Ми розбагатіємо
ще більше! Уяви: ми побудуємо тут оздоровлюючий курорт. Туристи зі
всього світу... Це ж знахідка, справжній скарб, це наш шанс, Камілло!

- Ой, Льюїсе, ти лише про гроші і думаєш, тільки про себе. Егоїст. А от
що мені нову шубу треба, ти забуваєш... І дівчатам теж...

- І з ким я зв`язав своє життя? Шубу їй треба! Та як ти не розумієш,
якщо мій план вдасться, ти зможеш купити собі всі шуби, які тільки є на
нашій планеті!

- А мені нові туфлі треба. – сказала Міранда.

- Ви що, змовилися?! – почав кричати містер Фет. – Якщо ви в цю ж
хвилину не замовкнете, я лишу вас тут.

- Але Льюїсе, як?..

- Камілло, я попередив. Або ви слухаєтесь мене, або йдіть на всі чотири
сторони – я не тримаю.

- Але це не можна робити, це ж чарівна країна, тут свої закони. Ми не
можемо так просто все зруйнувати! – сказала Поллі.

- А ти ще мала, щоб вказувати мені. Отже, слухайте мене уважно: завтра
ми проникнемо в палац Миру і заволодіємо жезлом. Тоді вся країнка стане
нашою.

- Яким жезлом, Льюїсе? Про що ти? – запитала місіс Фет.

- Завтра дізнаєшся. А зараз всім спати.

Голоси затихли.

- А я завжди вважала, що він погань, ще й яка! Це ж треба! – нервувалася
Лоуріта.

- Що будемо робити? – занепокоєно спитала Крістіна.

- Діяти. Треба діяти. Ти біжи до Матильди і вертайся до Маргарет, їй
потрібна твоя допомога. А я піду до Фіалдіни, вона повинна щось знати
про палац Миру і жезл. До ранку я повинна встигнути...

Дівчата попрощались і розбіглися у різні сторони. Крістіна чимдуж
бігла до Матильди по ліки, а Лоуріта до будинку королеви метеликів. Ніч
обіцяла бути дуже незвичною, але вирішальною для всіх.

Розділ ХІІІ

Після п`ятнадцяти хвилин бігу захекана, але щаслива Крістіна
постукала у двері зеленого будинку неподалік лісу.

У цей самий час не менше стомлена Лоуріта постукала у будинок
Фіалдіни.

Вона відчинила двері і впустила дівчинку. Вона зовсім не змінилася – та
ж сукня, розшита бісером та обліплена метеликами і все та ж привітна
усмішка.

- Лоуріто, ти повернулася, який сюрприз! А де ж Роберт з Крістіною? –
спитала королева метеликів.

І Лоуріта все розповіла. Усе. Про хвору Маргарет, про мера і його
жорстокі наміри.

- Я не розумію одного. – сказала Фіалдіна. – Як він потрапив сюди, яким
чином? Хоча знаю. У нього друга книжка...

- Ви хочете сказати, що містер Фет має таку ж книгу, як я? Книгу
чарівних казок? – запитала Лоуріта.

- На жаль, це так. Він скористався можливістю потрапити до нас. Ти та
містер Фет єдині володарі книжок, бо їх було усього дві.

- Але як? Я ж загадала бажання і воно збулося, і ось я тут.

- Містер Фет пішов іншим шляхом. Неправильним, але теж ефективним. Він
написав на книзі своє бажання, книга чарівна, і все що написане в ній –
чистісінька правда. Тому він тут. Містер Фет – дуже розумний.

- Нічого собі! Я навіть не знала, що так можна.

- Але є одне „але”: хто напише у книзі своє бажання, навіки буде
пожинати його плоди. Він не зможе повернутися. Ніколи.

- Фіалдіно, порадьте, що робити! Я у відчаї! – ледь стримуючи сльози,
сказала Лоуріта.

- Я тобі підкажу. Зараз ти підеш до палацу Миру, - Пітер проведе тебе.
Коли зайдеш у палац, нічого не рухай, жезл лежить біля трону. Коли
настане ранок і мер з сім`єю прийдуть по жезл, ти сядеш на трон і
візьмеш жезл у руки, а потім зламаєш його, бо дуже багато бід приніс він
нашій країні. Тоді на землю опуститься священний туман, який знищить
зло. Добро переможе.

- Але чому цього не зробили раніше?

- Бо тільки ти здатна на це.

- Але це ж так просто... – дивувалась Лоуріта.

- Ні, дівчинко, не так все просто, як ти думаєш. Коли людина сяде на
трон, - вона згорить і перетвориться в попіл. В палаці багато попелу –
всі хочуть правити, але ніхто не думає, на що йде.

- Але ж як я... Я ж перетворюсь в попіл! – ще більше здивувалася
Лоуріта.

- А от і ні. Хіба ти забула про окрасу мого садочка Сандея? Сандея,
дерева удачі, забула?

- Але я не можу зірвати жодного листочка. Я вже намагалася, нічого не
виходить.

- Не виходить, кажеш? Ну що ж, пішли у сад.

І Лоуріта з Фіалдіною пішли в чудовий сад. Все той самий запах квітів
і меду, ті самі небачені дерева і кущі, яких більше немає ніде на світі.

- Ну давай, зривай. – наказала Фіалдіна.

Лоуріта протягнула руку до дерева і (о, диво!) зірвала гарний
рожево-фіолетовий листок.

- Нічого не розумію. – сказала вона. – Чому тоді...

- Бо тоді ти хотіла використати цей листок з користю для себе, а
сьогодні ти за допомогою цього ж листка рятуєш всю країну, от в чому
різниця.

- Тепер я все розумію. Дякую вам за все. Мені, мабуть, пора рушати?

- Так, дорогенька, пора. Я зараз покличу Пітера. Ну що ж, Лоуріто, я
вірю, що в тебе все вийде. Головне не бійся, страх – твій найгірший
ворог у цій ситуації. Ми всі з тобою, всі тебе підтримуємо. Ні пуху
тобі, ні пера, Лоуріто!

Попрощавшись з Фіалдіною, Лоуріта з Пітером пішли в темряву до палацу
Миру. Цей день ставав все більше захоплюючим.

Розділ ХІV

Крістіна постукала вдруге і почула повільні кроки за дверима. Двері
відчинила бабуся з хустиною на голові.

- Доброго дня, мене звати Крістіна. Я прийшла за червонником для вашої
сестри Маргарет, вона захворіла.

- Маргі? Маргі захворіла? Вона ж не хворіла з самого дитинства і тут
тобі раз! Завжди така здорова була, молода, красива... Ну заходь,
дівчинко. Я зараз принесу.

Через три хвилини Матильда повернулася з якимсь корінцем в руках.

- Ось червонник. Неси його швидше моїй сестричці, не барися.

- До побачення!

- Щасти тобі, дівчинко!

І Крістіна знову побігла. Це вже було схоже на нічний кошмар, який
продовжувався без кінця і не думав закінчуватися. Дивне відчуття. Ніч,
темнота, а ти біжиш через ліс. Крістіні стало страшно. Вся вона
тремтіла, але не переставала бігти. Треба було чимшвидше принести ліки
для Маргарет.

Світало. Крістіна нарешті доходила до будинку Маргарет. Постукала в
двері. Відчинив Роберт.

- Ну нарешті... А де Лоуріта?

- Перешкоджає меру заволодіти жезлом і захопити Чарівну Снігову Країну,
щоб зробити тут курорт для туристів. – випалила Крістіна.

- Що? Що ти верзеш? Я нічого не зрозумів.

Крістіна йому все пояснила. Потім Маргарет з`їла корінець червоннику
і їй полегшало. Всі троє переживали за Лоуріту всією душею, адже саме
від неї залежить майбутнє цієї маленької, проте славної держави –
Чарівної Снігової Країни.

Розділ ХV

Лоуріта подякувала Пітеру, попрощалась з ним і зітхнувши, зайшла до
палацу. Це була справді дивовижна архітектурна споруда як зсередини, так
і ззовні.

Відразу було видно, що у палаці не було ні живої душі тривалий термін
часу, бо все було покрите шаром пилюки та павутинням. Фіалдіна була

права – вся підлога в палаці була засипана попелом. Лоуріта пройшлася по
палацу, оглядаючи дивні скульптури і раптом почула кроки. Хтось
наближався. Лоурітою заволодів страх, її рухи ставали все повільнішими.
А якщо вона не встигне, то що тоді? Вся Чарівна Снігова Країна опиниться
під владою сім`ї Фет. Сама ця думка викликала жах. Яка ж це все – таки
відповідальна місія! Але їй же всього десять років, а їх набагато
більше. Вони сильніші і вони готові на все заради грошей. Дівчинка не
знала, що їй

робити – бігти чи стояти на місці. Повагавшись декілька секунд, вона
підбігла до трону і почала чекати. Ніколи ще очікування чогось не було
таким важким для Лоуріти, як в цей момент. Лоуріта почула голоси. Це
явно була сімейка Фет. Лоуріта не витримала і сіла на трон. В цей момент
в палац зайшли.

- От, нарешті. Нарешті все у нас в кишені. – промовив містер Фет. Він
задоволено усміхнувся і подивився на трон. Побачивши Лоуріту, його
усмішка відразу сповзла.

- Лоуріта?! Що ти... Що ти тут робиш?

- Містере Фет, це я мала би запитати у вас. Я захищаю честь цієї країни.

- Лоуріто, дитинко, послухай. Те, що казали тобі жителі цієї країни, це
все дурниці. Не слухай їх, а послухай мене. Ти станеш ще багатшою, ніж є
зараз. Ти будеш робити що хочеш, я обіцяю. Будеш командувати всіма, ким
схочеш, навіть вчителями. Ти ж знаєш, ми з твоїм батьком дуже гарні
приятелі...

- Ви ненавидите мого батька!

- Лоуріточко, ти багато не знаєш. Ти ще не все розумієш. Я віддам тобі
половину всіх грошей, тільки не роби нічого! – просив містер Фет.

- Лоурітко, ну ти ж гарна дівчинка. Навіщо лізти в справи дорослих? –
підтримувала чоловіка місіс Фет.

- А ця справа стосується не лише мене. Йде річ про цілу державу, яку ви
хочете бездумно знищити.

- Яка ти розумна! – єхидно промовила Міранда.

- Просто мала і нічого не розуміє. – додала Вікторія.

- Замовкніть! – прокричав містер Фет.

- Але ж вона має рацію! Ми не повинні це робити! – сказала Поллі.

- Помовчи, Поллі. – сказала місіс Фет і відштовхнула її до стіни.

- Лоуріто, якщо ти не допоможеш нам, зробиш найбільшу помилку у своєму
житті, зрозумій. – сказав містер Фет.

- Льюїсе, мені вже це набридло. Що ти випрошуєш її, відбери цей жезл і
все! – звернулася до чоловіка місіс Фет. Лоуріта, почувши ці слова,
швидко взяла золотий жезл у руки і почула тепло, яке приливалося у її
тіло.

- Не смій нічого робити з жезлом! – закричав містер Фет.

Тоді Лоуріта заплющила очі і розламала жезл, хоча це здавалося
неможливим, адже жезл був із золота, проте він розламався, як печиво. Як
і казала Фіалдіна, весь палац заполонив білий туман, такий білий, що
неможливо було нічого побачити. Все пливло перед очима.

Через хвилину він розсіявся і Лоуріта побачила лише Поллі, яка стояла
біля стіни, більше нікого не було.

- Лоуріто, що це було? – запитала вона.

- Я сама не до кінця збагнула. – відповіла Лоуріта. – Вибач, Поллі, але
мені здається, що ти вже ніколи не побачиш батьків і сестер, їхня злоба
згубила їх.

Дівчата вийшли з палацу Миру і попрямували до Фіалдіни, щоб
повідомити їй, що все вийшло.

Все місто вже прокинулось. Настав ранок.

Розділ ХVI

Фіалдіна була дуже рада, почувши добру новину.

- Я ж тобі казала, дівчинко, що в тебе все вийде, я ж казала! От бачиш,
Лоуріто, головне не боятися і все вийде! Яка ж ти молодець! – світилася
від щастя Фіалдіна.

- Але я одного не розумію, Фіалдіно. – сказала Лоуріта. – Якщо кожен,
хто не мав листка з дерева удачі, сівши на трон, перетворювався в попіл,
чому тоді я повинна була ламати жезл?

- Ой, дівчинко моя, ти не тільки гарна, а ще й кмітлива! Розумієш,
Лоуріто, якби ти не була впевнена у собі і у своїх силах, у тебе нічого
б не вийшло. Тому я і придумала цей міф про попіл, щоб ти відчувала
козирі в себе на руках і не боялась. Ти мені вибачиш?

- Звичайно, Фіалдіно! Але звідки тоді там стільки попелу?

- А це в нас традиція така. Восени ми спалюємо сухе листя і весь попіл
висипаємо в палац, ніби на гарний урожай. Але я, наприклад, цього не
розумію.

Лоуріта потім ще довго сміялась, а потім вони з Поллі вирушили до
Маргарет та друзів, бо вони вже, напевно, хвилювалися. Вдома Лоуріта
познайомила Поллі зі всіма (Роберт знову зашарівся) і розповіла про всі
свої пригоди за цей день. Потім всі пішли пити чай з тортом. А після
сніданку всі так стомилися, що полягали спати.

О п`ятій вечора прибіг Пітер і сказав, що Фіалдіна помирає і хоче
бачити дітей. Вони побігли до її будиночку. Королева метеликів лежала на
ліжку і важко дихала.

- Ось і настав мій смертний час. – сказала Фіалдіна.

- Але ж ви ще така молода! – сказала Крістіна.

- Двісті років, поважний вік для феї. Дякую вам, діточки, за все.
Особливо тобі, Лоуріто. Будьте розумними і слухайтесь батьків. А сніг
буде... – вимовила Фіалдіна і закрила очі. Раптом її тіло перетворилося
на безліч різнокольорових метеликів, які розлетілися хто-куди. І все.
Лоуріта не зрозуміла останніх слів Фіалдіни. Що вона мала на увазі? Але
цього пояснити вже не міг ніхто.

Лоуріта розуміла, що пора збиратися в дорогу, але не хотілося. Адже
тут було так добре, а вдома вся історія повториться, знову настануть
сірі будні і вона знову буде нещасною. Дивовижна казка лишиться в
минулому.

Крістіна тепер часто гуляла з Пітером, їм було добре і весело разом.
А Роберт вчив Поллі грати у шахи, бо більше нічого не вмів. Лоуріта
допомагала Маргарет збирати урожай горіхів. Та все добре колись
закінчується.

Лоуріта твердо вирішила, що пора вирушати. Діти попрощались з усіма,
Лоуріта натиснула цяточку на перстні...

Розділ XVII

Вдома нічого не змінилося. Навіть покращало, як здавалося Лоуріті.
Сонячне світло залило всю кімнату. До кімнати зайшла бабуся Анна.

- Вже встали? Які молодці! А я вас будити. Ну і нічка сьогодні була! А
це хто, Лоуріто?

- А це Поллі, моя подружка. Вона щойно прийшла, ти не чула. – відповіла
Лоуріта.

- Ну гаразд, я вже зварила грибний суп, всі до столу.

Діти спустилися до кухні. Там, як завжди, було затишно і тепло.
Лоуріта їла суп і подивилася у вікно. Це було щось дивовижне – там падав
сніг.

- Дивіться, сніг! – закричала Лоуріта.

Всі підбігли до вікна. Пухнастий сніг лягав на землю, на дерева, на
кущі, на будинки...

- Не може бути! Ендрю, іди сюди! – закричала бабуся.

Дідусь, який дрімав у кріслі, теж підійшов до вікна.

- Побий мене грім! Сніг! Це ж таки сніг!

Коли всі розійшлися по домівкам (Поллі пішла до тітки з дядьком)
несподівано повернулися Лоурітині батьки.

- Ой, Лоуріточко, як ми скучили, ми просто не могли не приїхати! –
сказав тато.

- Вибач нас за все, ми зрозуміли свою помилку. – сказала мама.

І Лоуріта зрозуміла, що не все в цьому світі так погано, як здається
на перший погляд. Треба просто знайти своє одне і неповторне – щастя. А
щастя може бути всюди: і у великому палаці, і в маленькому будиночку і
навіть у білому снігу за вікном. Нарешті Лоуріта зрозуміла, що мала на
увазі Фіалдіна. А сніг все падав і падав. Справжній, холодний сніг, а не
вершкове морозиво.

Лоуріта вийшла на вулицю. Ще ніколи вона не бачила стільки дітей –
радісних, щасливих, безтурботних. А біля них гралися батьки, не
звертаючи уваги на те, що вони „дорослі і їм це не пасує”.

Наші друзі теж гуляли. Вони грали у сніжки і сміялися. Лоуріта грала
з ними, поки не побачила біля кущів Фіалдіну. Вона стояла і усміхалась,
а потім зняла з руки одного метелика, дмухнула на нього і він сів у
Лоуріти на волоссі. Королева метеликів зникла, а у Лоуріти на волоссі
була чудова шпилька, така, якої не було ні в кого.

Все налагоджувалося. Бабуся з дідусем, на жаль, поїхали додому, але
татові Лоуріти дали посаду мера, а мама стала його заступницею. Лоуріта,
Крістіна, Роберт і Поллі стали найкращими друзями і Лоуріта вже не
бачила вигаданих. У Метріді змінилось усе, змінилося так несподівано, і
тільки Лоуріта знала, що все це сніг, чарівний сніг.

Епілог

Усі колись ми вірили в казки,

а зараз вірять в них лиш одиниці.

Тепер у нас серйозніші думки,

а казка тільки інколи присниться.

У снах мандруєм до чужих світів,

у снах ми навіть можемо літати....

Та кожен з нас хоч раз в житті хотів

в країні чарів справді побувати.

Вона ще є, а в ній прекрасний сніг

і знає це кожнісінька дитина.

У ній завжди є щастя, радість, сміх...

Моя Чарівна Снігова Країна...