МЕЧ АНГЕЛА

 
                                                                  МЕЧ  АНГЕЛА                                                
                                              
                                                                                   1
 
 
  Чекати ставало все нестерпніше.
— Та де ж той Іоан? – не витримав я.
— Знову, мабуть заслухався Вчителя і забув про все на світі, — сказав Марк.
    Напружений слух вловив тупіт легких шагів. Я полегшено зітхнув. В кімнату ввійшов Іоан. Він перший подарував мені надію на зцілення. Чоловіки поклали мене на ноші і обережно винесли на подвір’я. Нам належало дістатися до мешкання Зеведея батька Іоана, де часто перебував Вчитель?
. Всі сумніви осталися позаду. Ритмічно погойдувалися ноші, скрипів рудий пісок під ногами носильників. Ми вже в дорозі. Радіючи весні співали птахи, а я вдихав свіже повітря на повні груди і від цього моє тіло теж наповнювалося радістю.
— Додому прийдеш своїми ногами, — сказав Матвій.
 Лівою рукою він витер запітніле обличчя, права тримала ложе, на якому мене несли. 
— Добре, що нас четверо, а не двоє, — підтримав розмову Лука.   
  Та не встигли ми пройти і сотню кроків, як стали жертвою розбійного нападу. Нас оточила обшарпана ватага із шести розбійників. Звідки тут було взятися корсарам? Цього вже я ніяк не очікував. Те що це були пірати не було ніякого сумніву. За роки мого блукання по морях мені доводилося наражатися на їх напади. Але щоб тут в Капернаумі біля цієї калюжі, яка гордо зветься Галілейським морем? Нападники були напідпитку.
— Стійте!- голосно заволали вони. – У нас невідкладна справа до цього чоловіка.
 Мої друзі зупинилися.
— Признавайся, це ти продавав мило вія Ангела в Херсонесі? – спитав один з них..
  Відпиратися не було сенсу, він взнав мене, а я його. Його довге волосся, як у жінки, стало ще довшим, а амулет у вигляді хреста став ще більшим і опустився ще нижче.
— Так! – відповів я.  .
— Ось бачиш, — прошамкав беззубим ротом інший, весь в чорному з кумедним метеликом на шиї, одна ніздря якого була розсічена в сутичці, — в світі само собою нічого не трапляється. Ми повинні були зустрітися і ми зустрілися. З самого ранку ми відчували, що йдемо на святе діло – спасати свого товариша.
  Він сплів пальці рук на кругленькому череві і розчуленим поглядом обвів своїх товаришів, як би чекаючи підтвердження своїх слів.
— Так! – підтвердив бородань в одязі бедуїна з обличчям сухотного і закашлявся в хустку.
  Я бачив його і раніше на базарах Аравії, де він продавав сир з пліснявою, корені хрону і інші приправи для заквашування овочів. Чи то від природи чи то нелегка купецька доля, що гонить людину по світу, мов перекоти поле, наклали своє тавро на його мову. Язик його був підвішений не аби як. Наче обоюдогостий меч пронизав він серця і вуха покупців, коли цей дотепник, говорячи про квасіння огірків і помідорів, багатозначно косив очима в бік іудеїв і арабів, а загадкова посмішка крилатою печаткою злітала на його вуста, оголюючи білосніжні, мов гірські вершини, сахарні зуби. Особливим попитом користувалися закривавлені хустки бедуїна, які начебто могли робити невидимими їх власників від очей охоронців закону, а також павутиння з одвірок його будинку з тими ж властивостями.
  — Ми гонимо людину, як корабель по морю, потім ми його топимо, потім спасаємо. Небагато ж із них вдячні, — закінчив він свою промову, відкашлявшись в хустинку.
  В його словах не було і краплини правди. Пограбувавши корабель, розбійники, попередньо зв’язавши руки своїм жертвам, підпалювали його з усіх боків. А коли збожеволілі від страху і відчаю люди, падаючи на коліна, молили їх про пощаду, вони тільки глумилися над нещасними, вигукуючи: В ваших молитвах мало вогню! І чого ви такі холодні? Гукайте ваших жінок, нехай вони піднесуть вам дров! Ви ж це любите! Якби зібралися всі разом і люди і боги, то і вони б не змогли придумати більш єхидного знущання: примусити нещасних до молитви, а потім  так цинічно з них знущатися. Одного разу і мені довелося пережити подібне горе. Не бажаючи бути засмаженим заживо, я викинувся в море. Якби не зграя дельфінів, що підставляла  мені по черзі свої спини, доки не з’явився інший корабель, мої кісточки покоїлись би на морському дні. З тих пір я всім купцям розповідав про своє чудесне спасіння. Можливо, мій досвід допоможе хоч одному в цьому світі і він колись закине за мене слівце перед Всевишнім. 
— Хлопці! Віддячу кожному з вас, — поквапився я запевнити цих розбійників з кривими дамаськими шаблюками і короткими списами.  Ця зустріч не віщувала нічого доброго.
— Не треба! – майже хором заволали корсари. – Богові дякуй.
— Добре, добре, — заспокоїв я їх.
— Тобі не подобаються повії, — знову заговорив власник хреста єлейним голосом, спираючись на списа і лагідно по-батьківські дивлячись мені в очі, начебто це не він був причиною всіх моїх поневірянь, — ти їх просто ненавидиш. Це твоя власна справа, але навіщо було ображати пані? Безумствуєш ти, Юрію. Велика вченість звела тебе з розуму. Прийнявши пропозицію руки і серця царівни Херсонесу, ти наразив себе на смертельну небезпеку. Та ми допоможемо тобі. Свого брата купця в біді не покинемо.
  Поки він говорив, я встиг роздивитися інших своїх кривдників. Минулого разу за певних обставин я не міг цього зробити. Кидалася в очі спільна риса їх облич – наявність у всіх борід. Тому вираз їх облич нагадував маски козлів з грецьких трагедій.  Обличчя одного з розбійників було обперезано шкіряною стрічкою, приховуючи втрату ока. Інший весь час плямкав ротом, наче щось жував. Я згадав девіз цієї таємної організації: « Нехай вирують стихії і не вщухають пристрасті! Почуття – це все, розум – ніщо!». Дійсно ця дивна ватага нагадувала весь букет людських почуттів в якомусь потворному вигляді.  З ними був ще і шостий з чорно-білою смугастою палицею в руках. Його я бачив вперше. На ньому був мій плащ, дарунок цариці Херсонесу, з якого стирчала довга і худа мов в гусака шия, обрамована рудими кучерями.  Особливої уваги заслуговував його головний убір з чорної шкіри з цигейковими вухами.  Вуха не були зав’язані вверху на шнурки і бовталися в такт з рухами голови, а спереду незрозумілим чином була закріплена перламутрова мушля з золотим тризубом всередині.  Його обличчя не відбивало ніяких почуттів окрім холодної зневаги, яке зазвичай відчуває розпорядник на базарі до купецької братії.  На ногах новенькі червоного кольору саф’янові чоботи з козлячої шкіри.  Такі ж самі були і на решті.  Мій наметаний погляд купця завжди помічав такі подробиці.
– Невже зрадили своїй господі і перекинулися до Нептуна або ж до Юпітера? – подумав я.
Адже тризуб в руках Юпітера не що інше як блискавка. А можливо він головніше самого Юпітера?
— Знімайте верхню одіж! – коротко приказав володар плаща моїм друзям шепелявим щербатим ротом.
   Чоловіки зняли свої мантії, які вони одягли по такій нагоді і віддали їх розбійникам.
 Розбійник, що постійно щось жував, майже напівголий не встиг просунути голову в  отвір знятої ним одежі, як отримав сильний удар палицею по голові від свого бога. Скривившись від болю, він віддав мантію зняту з Івана товаришу, не відриваючи від неї заздрісного погляду. Такому голодранцю і час походити в пристойній одежі було б за щастя. Та з усього було видно, що в банді рішення бога не підлягало сумніву. Розбійники покірно схилили голови в знак покори.  Як морська безодня безумовно визнає владу вітру, так ці відчайдушні романтики вуличного розбою корилися волі свого бога. Крила вітру згуртували їх в єдине братство.
— Що бог не дає, все в торбу, — сказав одноокий, запихаючи здобич в мішок.
   Вони явно насміхались над нами. Здається день для них видався вдалий і хлопці були в доброму гуморі. Майже кожен з них тримав по курдюку з вином. Деяких вже хитало. На мій превеликий подив святкова білосніжна мантія, в яку одягли мене мої друзі, їх зовсім не зацікавила.
— Занадто марка, — сказав ватажок, коли один з розбійників взявся за край моєї одежі.
  Мої товариші почали знімати з себе і нижню одіж.
— Навіщо ви це робите? – здивувалися розбійники і навідріз відмовилися брати запропоновану одежу.
— Ми виконуємо волю свого Вчителя, — відповів Матвій.
— Забудь про свого Вчителя.  Тепер ваш Вчитель сам по собі, а ви самі по собі, — прошепелявив бог-розбійник, хапаючи двох своїх братів по ремеслу за брудні спітнілі шиї, аби не впасти.
— Не може цього бути, — відказав Іоан.
— Може, — відповів бог, поправляючи свій головний убір палицею. — Ось я зроблю чудо так чудо. Одягаючи, роздягну і, даючи, відніму останнє.
  Лука іронічно посміхнувся.
— То пан лихвар? Але ж закон це забороняє.
-  Навіщо ображати хорошого чоловіка? Наш пан знана в світі людина, король вулиць і великих доріг Варрава.
  Сказавши це, розбійник шанобливо вклонився королю, інші зробили теж саме. Мабуть, римляни не любили так свого цезаря, як ці волоцюги свого короля.
 – Шмаркачі! – розмахуючи палицею і відпихаючи своїх товаришів, розійшовся верховода. — Побачимо в кого буде більше послідовників.  Ви вважатиме за честь помити ноги останньому з нас. Та я порву цей день як… як… як завісу в храмі, — нарешті знайшовся він.
  Іван навіть присів і схватився за голову від такого святотацтва.  Мої друзі накинули на себе нижню одіж і ми розійшлися з розбійниками в різні боки.
— Ми і справді будемо вважати за честь відмити весь той бруд, що пристав до цих невдах. Така наша місія, — пояснив мені Лука. – Хворого спершу миють, потім вже лікують.
  Відколи я познайомився з учнями Ісуса, мої нові друзі не переставали дивувати мене.
— А що то означає, що омитому потрібно ноги омити? – спитав я, згадавши недавно почуту фразу.
— Хіба у вас не існує правила подати шановному гостю воду для миття ніг з дороги? – спитав Марк.
  Ця постійна іудейська звичка відповідати запитанням на запитання завжди дратувала мене і я вирішив відплатити тою ж монетою.
Невже така відповідь достойна учнів Ісуса?
  Лука і Матвій голосно розсміялися, а Марк невдоволено промимрив:
— Таки правду кажуть, де іонієць1 пройшов єврею робити нічого.
  Я вже подумав, що не отримаю відповіді на своє запитання, та на виручку, як завжди, прийшов Іоан.
— Більшість вважає притчі Спасителя повчальними прикладами для виправлення гріховної людської натури, але ж вони є також і вірним пророчим словом. Коли людство пройде певну частину свого історичного шляху, умовно визначену як час, воно зрозуміє який бруд пристав до його ніг.
— Який ще бруд?
— Буквальне розуміння власних пророцтв. Буква вбиває, — втрутився в розмову Лука.
— Я не про те.
— А про що?
— Про сни.
— Кому що, а курці просо, — сказав Марк з задоволеним виглядом, даючи мені зрозуміти, що борг оплачено сповна.
— Ти віриш у сни? – спитав Іоан. Матвій і лікар йшли попереду і лиш інколи  втручалися в нашу розмову.
— Авжеж. Адже через них боги передають нам свою волю.
— Ти вільний римлянин, а поводися, мов раб. Втім, в деяких народах чоловіки живуть в приймаках, як жінки, бо їх пращури  пролили багато крові.  Але ж ти не схожий на такого. Вві сні світова душа, така собі блудниця в червоному, обмиває в твоєму дусі, як у воді, весь бруд, що пристав до її босих ніг і дає тобі напитися, — відповів Іоан і добавив: Ми ходимо не баченням, а вірою.
— Живий Господь і ми не приймаки, а спадкоємці! – патетично, мов Афінський оратор, сказав Марк, а його вид начебто мовив: Невже ти не знав, що в приймах треба курям ноги мити і юшку пити, півень ти Херсонеський.
  Звідки вони знають про богиню в червоному? Я їм нічого про неї не розповідав.
— А що ще ти можеш сказати про жінку в червоному? – запитав я аби зрозуміти звідки вони знають про богиню.
— Жінка в червоному не проста смертна, вона богиня і одне з її імен — Цариця Небесна, а ви греки звете її Гея,  - поспішив відповісти Іоан. Він взагалі любив коли я засипав його запитаннями. – Зустрівши богиню на початку життєвого шляху, рідко хто дістається її середини. Ноги мліють від її краси і відмовляються слугувати, а божевільні бажання спалюють душу. Хто ж дістався середини, здолає і решту шляху
— Як це?
— Ваші циніки називають це внутрішнім голосом. Не пані, а справжня країна Рад. І це теж свого роду бачення тому, що людина отримує певне, як правило хибне уявлення на хвилюючі його теми, бо не має ключів розуміння. А ми просто віримо в духовні закони і, маючи ключі аду і смерті, знаємо таємницю богині. Скоріше земля і небо мине, а закони світобудови вічні. Ти ж вивчав математику2, ти повинен це розуміти.
  Мені начебто дали доброго ляпаса. Навіть щелепа з’їхала набік від несподіванки.  Виходить моя душа просто крала мій час, як сказав би мій дядько. Невже він був правий? А я то вважав його за дивака. Якось під час однієї з своїх мандрівок довелось мені здибатися з ним в глухому македонському селі. Дядько постарів, військове життя підірвало його здоров’я. Сидячи в своєму наметі, жалівся на рани і болячки. Казав, що коли мав проблеми з травленням, то вві сні бачив собак, а коли дошкуляв сечовик, то якихось домашніх тварин3 мешканців Египту. Глузував з Прометея, мовляв боги справедливо наказали його, щоб той знав що подарував людям, бо від смаженого м’яса з часом  починає хворіти печінка. Війна зробила з родича філософа.
 

1. Іонієць – грек.





 

2. Математика – наука (грецька).





 

3. Котів.





 

 
                                                                                     2    
    Дядько був не в захваті, коли несподівано побачив мене на одній з вулиць Єрусалима в супроводі двох моїх рабів Філона і Затички. Одутловате обличчя випивохи скривилось так наче він хватив отцю замість вина, коли я відкрив йому своє обличчя з-під ковпака. Та досить швидко опанував себе і першим обійняв мене, плескаючи важкою рукою старого рубаки по моїй спині.
— Син мого брата – мій син! Хлопці! – звернувся пятидесятилітній капітан до своїх легіонерів, — любіть його так, як любите мене і навіть більше, бо це ж Юрко, велика людина. Та в кого ще є такі гарні очі?
  Втім, така його поведінка швидко знайшла свої пояснення.  Відносини між римлянами і місцевим населенням були досить гарячими.
  Після виснажливої подорожі по землях Палестини Єрусалим справив на мене приємне враження і я досить швидко відновив свої сили. В значній мірі цьому сприяли добрі страви і гарне вино. Через декілька днів дядько взявся показати мені місто. Рано вранці, аби не докучала спека, ми пішли прогулятися в супроводі десятка солдат в оливковий сад на гору Елеон. Дядько розпитував про брата, цікавився подробицями моєї подорожі до Херсонесу, моїми планами на майбутнє. Я не знав, як почати розмову про меч Ангела і тому нічого певного не міг сказати. Він був моєю останньою надією і я боявся зіпсувати справу. А що як він прийме мене за божевільного?                           
  Вертаючись, ми почули в одному з дворів жіночий голос і глухі удари. Капітан турнув ногою дерев’яні ворота, вони досить легко піддались. В середині двору молода жінка завзято лупцювала палицею килим, що висів на вірьовці.
— Ти не чоловік, ти лантух з сіном. Почекай, я виб’ю з твоєї голови всю дурість, — сердито повторювала вона, чихаючи від пилу і не підозрюючи чужої присутності.
  Давши знак солдатам не шуміти, капітан впритул наблизився до молодиці, його волохата лапа вчепилася їй в сідницю і повітря розірвав несамовитий жіночий лемент. З дому складеного з жовтого пісчаника враз вискочив чорнявий пейсатий чолов’яга.
— Ольго, не ори! – та уздрівши на своєму подвір’ї коменданта міста і купу солдат в воротях, кланяючись, потяг свою правовірну в дім.
  Дядько підняв палицю, що випала з рук молодиці.
— Ти не чоловік, ти мішок з сіном. Почекай, я вибью з твоєї голови всю дурість.
  Палиця зависла над моїм чолом і, втягнувши голову в плечі, я зіщулився, відчуваючи, як відчутно поменшав в солдатських очах. Римська армія в переважній більшості складалася з чоловіків від сорока років. Вони не знали страху і не раз із зневагою дивилися в очі смерті. Проте не зневагу, а приязнь прочитав я в їх веселих поглядах. Відстань між ними і мною відчутно поменшала. Дядько ж взагалі був у доброму гуморі.
— І як тобі ця богиня? Хіба не Афродіта? – спитав він, вдоволено потираючи руки і виблискуючи очима.
  Я промовчав. Дядько в своїх жартах часто заходив так далеко, що зоставалося тільки надіятися на те, що боги не чують його.
— Афродіта вийшла з морської піни, а ця фурія вийшла з пилюки, — відповів за мене Філон.
— Фурія? – капітан розгублено подивився на мене. Його погляд наче промовляв: ну і раб у тебе, небоже.
— О! це не проста фурія, — загадково сказав Філон. – Вона вийшла з великого обману, великої любові і великих сліз.
— З якого це дива, дивак?
  — А хто казав, що мій пан велика людина?  А великій людині і боги потрібні  особливі.  Кожний осягає цей світ настільки, наскільки у нього вистачає почуття гумору. Правда не в солодких лестощах скніє, а в жартах сіллю смакує.
— Та ну? – здивовано промямлив капітан.  
  На свої прогулянки я зазвичай брав з собою Філона, Затичку ж залишав поратися по господарству. Філон, на відміну від подарка, богів завжди був охайний і тверезий. Єдина робота, якою не гребував цей ледащо було прання і мені не треба було перейматися за стан моїх речей.
— І хто ж вона? – спитав капітан. Філон зацікавив його.
— Муза поета.
— А що означає її ім’я?
— Великий обман, великі сльози і велика любов. Все залежить від обставин.
— А ти не помиляєшся, раб? – грізно спитав старий солдат, дивлячись в очі Філона.
— Хіба, що світ перевернеться, — спокійно відповів раб, не опускаючи очей, як рівний з рівним.
— Велика правда, велика радість  і велика ненависть, — від дядькової веселості не залишилося і сліду, погляд став похмурий і зосереджений.
— Юра, чому ти не називаєш мене по імені? Невже не знаєш? Та в Єрусалимі кожна собака знає моє ім’я, бо Педан практично теж саме що і єврей. Скажи хіба це не знак долі?
— Скоріше іронія долі, — як завжди відповів за мене Філон.
— А ім’я Тетяна тобі нічого не говорить? – спитав я у Філона.
— Рибна юшка, крадій, дихання вітру, — відповів раб і це відповідало дійсності.
— А якщо світ перевернеться?
— Риба, як здійснення бажань, бог, спокій.
  Задоволений відповіддю, я став роздивлятися храм, збудований Іродом, дивуючись його величі і красі. Капітан, підізвавши мого раба, почав вести з ним бесіду. Я мовчки слухав.
— Звідки ти знаєш, що у кожного імені є ще шість  таємних імен? – спитав він.
— Пан бачив зірку Соломона, скільки в неї гострих кутів?
— Шість, — відповів здивований капітан, — ну то й що?
— Кут означає таємницю. 
— Звідки в тебе такі знання?
— Не питай у прачки чому у неї завжди чисті руки, — загадково відповів раб, гірко всміхаючись.
— Невже одяг може говорити? 4 – здивувався старий вояка. — Перший раз чую.
— Ще й як, — відповів Філон. – Особливо з милом.
  Опустивши куточки губ, капітан схилив голову, роздивляючись своє вбрання і щось розмірковуючи. А я все ще милувався храмом. Оце краса так краса, збудовано на віки. Цікаво, а що там всередині?
— Педан, ти можеш показати мені єврейського бога? – спитав я у дядька.
— Це неможливо, скоріше Перський шах покаже тобі свій гарем, — відповів той.
— Невже справді руда телиця в обіймах Марса? – сказав я, згадавши жарт, який відпустив один з купців відносно вірування іудеїв.
— Набагато страшніше, море обперезане огірочками і взуте в дюжину волів по троє на всі боки землі.
— Що ж тут страшного?
— Казочку про золоту рибку чув?
— Та хто її не чув? Її знають в кожному селі. До чого тут вона?
— Ти як твоя мати, Юра. Почуття гумору у вас не таке як у всіх. Ви що не від світу цього?
  Я не знав, що і відповісти. Це була правда. Моя мати зовсім не любила ані казок ані жартів, вона їх не розуміла.
— Даруйте, кеп, — втрутився в нашу розмову Філон, — Бог знаходиться в Святая Святих.
— Знаю, — сердито обірвав його капітан. – Як на мене не такий страшний той Бог, як його раб. Чия нога утвердиться на морі тому і суша скориться. Такі ось огірочки. Зрозумів?
  І він, наполовину витягши із піхов свого меча, знову встромив його аби придати більше переконливості своїм словам. Ми були майже дома. Комендант зупинився біля кола сонячного годинника. Була половина на шосту.
— Юра, ти як оцей годинник в хмарну погоду, — дядько пильно подивився мені в очі. – Примчав порожнячком, наче від хортів тікав і нічого мені не кажеш.
  Побачивши, що я знову замкнувся в собі капітан поміняв тему на свою любиму.
  — Може одружитися надумав, то тут жінки нівроку.
— В мене вже є наречена.
— Так за чим діло стало?
— Я її боржник.
— І вона вимагає повернення боргу? – дядько не міг приховати свого здивування. – Хороша в тебе наречена. І багато ти завинив?
— Дуже багато.
  Родич відразу перемінився на обличчі і. відвівши очі, процідив:
— Юра, я всього лише капітан, до того ж не з бережливих.
-  Справа не в грошах, це борг честі. Якщо не поверну про шлюб не може бути і мови. Я потім скажу.
  Капітан розвернувся і, відпустивши легіонерів, подався в будівлю, даючи знак Філону слідувати за ним. Слідом пішов і я у свою кімнату і, не роздягаючись, завалився на подушки. Настрій було зіпсовано.
 

1. Одежа в старому Заповіті символізує тіло людини. В Новому – йог свідомість. (2е Кор. 5.3.)





 

 
 
 
 
                                                                                   3
 
  Нещодавно доля подарувала мені неймовірний шанс. Було це в Херсонесі. Я приплив туди на кораблі разом з купцями. З рабів зі мною був один Затичка. Відносно дешеві місцеві вина так полонили його вразливу душу, що вапняні винні погреби бачили його посоловілі очі значно частіше аніж я. Та я не переймався цим, ані тим де він брав гроші. Зрештою його цьому не вчить.
  Цей молодий раб подарунок богів дістався мені даром. Я вирішив, що було б непогано мати власних рабів, бо батькові раби досить часто не слухали мене і робили все на власний розсуд, виправдовуючись волею мого батька.  Це мені набридло, пора було відкривати свою справу і я вирішив порадитися з оракулом свого покровителя бога Гермеса. Той довго вивчав нутрощі барана, що я привів в жертву.
— Твій бог омиє тебе і дітей Вулкану. Дві тисячі золотих талантів на голови слухняні, — пролунав нарешті його голос в стінах храму.
  — А як же моя справа? – спитав я зовсім збентежений.
— Це і є твоя справа.
— Але ж…
— Ти син купця?
— Так!
— Підеш вранці на базар, побачиш жебрака. Він твій. Йди з миром, — відказав оракул.
   Наступного дня я так і зробив. Біля входу до ринку справді стояв молодий чоловік в брудному старому одязі і співав жалісних пісень. Люди кидали йому мідяки. Других жебраків окрім жінок не було. Підбадьорений, я підійшов до нього і, побачивши приязнь в його погляді, промовив:
— Слідуй за мною, будеш моїм рабом.
  І не повертаючись, попрямував до лавки свого батька. Як не дивно, жебрак слухняно прослідував за мною разом зі своїм музичним знаряддям під пахвою. Відкривши власну справу, я не знав з чого почати. Справа купи продай зовсім не приваблювала мене. Інше діло математика. Незважаючи на підтримку матері у моєму прагненні до науки, батьків аргумент у виборі справи виявився мені більш переконливим:
— Математику в гаманець не запхаєш, — і моя подальша доля була вирішена.
  Я довго тинявся по базару, не знаючи, що купувати і куди везти і неодмінно опинявся біля торговця з далекого Тарсу. Його товар збирав цілий натовп. Люди без кінця нюхали привезене ним мило і відчайдушно сперечалися між собою. Одні вихваляли його ні з чим не зрівняний дух, інші казали, що воно смердить і натякали, що з того часу як заявився цей торговець в місті відчутно поменшало бродячих собак. Проте ніхто не купував, відлякувала ціна. Я ж взагалі ніякого духу в ньому не відчував і вирішив порадитися з матір’ю, знаючи її тонкий нюх. Мати не стала довго принюхуватися і коротко скомандувала: Забирай всю партію.
— Але ж люди…
— Мене не цікавить думка людей, яким на похмілля смердить їх гнила печінка, — сказала як відрубала вона, — достатньо і того що у мене вдома такий самий.
  Я вирішив ризикнути.
— Не буде з тебе толку, — сказав батько під час вечері, безнадійно махнувши рукою і криво всміхнувшись добавив: поміняв шило на мило.
— Неправда, мій повелителю, твій син ніколи не був чоботарем, — заступилася за мене мати.
— Ти що вже забула, як він зганьбив нас своїм одруженням? – батько хильнув і вже починав закіпати. Обличчя його набуло червоного кольору, а широкі брови з закрученим наверх довгим волоссям стали ще темнішими.
— Вважай, що забула. Не переймайся, синку, краще скажи куди ти збираєшся його везти?
  Вона обняла мене за плечі, підбадьорюючи.
— Навіть не знаю.
— Вези куди хочеш, тільки не туди, де люди вмиваються піском замість води.
— Значить на північ.
  Я став оглядати залу, збираючись з думками. Добротні балки, що підтримували стелю були підперті такими ж добротними стовпами. На стінах висіли в’язанки цибулі, часнику, в’яленої риби до пива – батькова слабість. Ще жеврів вогонь на якому смажилося м’ясо до вечері. Як добре і затишно вдома, Але треба поспішати поки погода дозволяє і осіннє море ще не розгулялося в нестямному танці під акомпанемент вітру. Я ще ні разу не був в Херсонесі. Завтра і відправлюсь.
  Дув попутний вітер, наш корабель на повній швидкості летів до незнайомих берегів Херсонеса. Під палубою спали раби-веслярі, відновлюючи сили, а я сидячи на носі думкою був вже там. Чим зустріне нас невідома країна? Попереду судна, поперемінно вискакуючи з води неслася зграя дельфінів і вирішивши, що боги дають нам добрий знак я заспокоївся. Згадав мамині очі, її напутні побажання. Особливо останні слова, зронені з її вуст вже на причалі: Дешево не продавай, додому не вези. Наче з дому гнала. Мама висловлювалася рідко, проте її слова, як і ті неповторні візерунки, що створювали її невтомні руки на килриимовому полотні закарбовувалися в пам’яті надовго. Десять років тому назад від берегів Антиохії я привіз собі молоду дружину. Втім моє щастя було недовгим. Досить швидко з’ясувалось, красотка в мою відсутність дарувала свою любов іншим чоловікам, палаючи пристрастю до їх грошей.
— Взяв повію – ставай в чергу, — сказала мати, тільки і того.
  Досить багато часу я вбивав, проводячи його в товариств інших купців. Багатьом з них вже доводилося відвідувати Херсонес і вони розповідали всякі вигадки про звичаї і побут її мешканців. Особливо кумедною розповідь про вічно юну царівну Херсонеса. Начебто вона часто з’являється серед людей самим несподіваним способом. Обличчя її сховане за чорною маскою, та хто удостоївся почесті його побачити готовий виконати любий наказ цариці навіть ризикуючи власним життям. Дехто вважав її не простою смертною, а богинею. Дехто казав, що вона не одна, а їх безліч і кожний герой має шанс отримати руку однієї з них. Навіть підтрунювали наді мною.
— Ти ж хлопче не посрами нас купців, бо Херсонес це тобі не Антіохія.
   Ох вже ці купці, і все то вони знають. Почувши, що я вперше пливу в ті краї, вони, оточивши мене тісним кільцем, почали розказувати мені як я повинен вести себе аби не попасти в халепу.
— Коли вони бачать нову для них людину, то зазвичай питають: «А у вас є еліксир для миття підлоги?» 5  А ти відповідай:» А у вас є море скляне?» 6 Якщо ж почнеш розпитувати, що та як вони тобі такого нагородять. Дивись не вляпайся, а то станеш рабом в цій країні вічних снів.
  Так  коротаючи час байками купців і піснями мого раба, я і досяг берегів чужої країни. Ледь моя нога ступила на нову для мене землю, як в вухах продзвеніло:
— А у вас є еліксир для миття підлоги?
  Декілька пар очей з надією дивилися на мене, начебто від цього запитання залежала вся їх подальша доля.
— А у вас є море скляне? – відказав я.
  У відповідь вони розпачливо розвели руками, наче їх прибили до хреста і, сумно опустивши голову і плечі, побрели поволі геть. Я зрозумів, що тут прихована якась страшна таємниця і не став випробовувати долю, кожний раз відповідаючи, як мене навчили.
  На жаль подарунок богів не справдив моїх сподівань. Всі мої спроби одягнути його пристойно розбивалися об його вічну жагу до істини. Збувши майже за безцінь новий одяг, він без жодних докорів сумління відправлявся на її пошуки. Додому приходив на одних бровах. Істина завжди валяла його з ніг лицем в якісь калюжі. Най би яка суха погода не стояла калюжу він находив завжди. Ставити продавати мило завжди брудного і зодягнутого в лахміття продавця було б вкрай недоречно. Проте і мої потуги виявилися невдалими. Вислухувати безкінечні суперечки покупців та ще й самому ставати об’єктом  їх насміхань? Хай вже сміються з Затички вирішив я і пішов до моря.
  Одної спроби довірити торгівлю рабу виявилося достатньо, щоб під корінь зрубати всю справу. Промінявши кусок мила на вино він тут же за прилавком почав його розпивати. Коли ж голова його стала в повному порядку, як висловлювався він про свій стан повного прозріння, а ноги зовсім перестали слухатися базар перетворився в театр. А я зовсім нічого не підозрюючи, гуляв по березі, жбурляючи ради розваги у воду камінці.
— Мерщій до базару, а то пропустиш саме цікаве! – почувся крик з урвища. До базару я добіг в самий розпал пристрастей. До прилавку неможливо було пропхатися. Я стояв і проклинав все на світі, а Затичка пронизливим голосом кастрата віщував на весь базар:
— Олухи царя небесного! Що ви тямите в гігієні?! Та це не мило, а вія Ангела! Це ключ до вічної молодості! Ви мене чуєте, це ключ до безсмертя, чорт забирай! Та йому красна ціна п’ять талантів, а я даром віддаю!
  Як за спалахом блискавки слідує грім, так грім реготу був відповіддю на його палку промову.
— Як справи ясноокий? Поміч не потрібна?
  Переді мною в наряді з парчі і віссона стояла молода панянка. Її лице було сховане за темною маскою, а з прикрас тільки чорні шнурки з білими крапинками, вплетені в коси.
— Краще не буває! А якщо моя чарівна пані згодиться помити ноги перед шановним товариством цим милом, то взагалі буде шик.
  Запала тиша і тільки було чути як впав Затичка вражений наповал. Я зрозумів, що зопалу забув всі розповіді про незвичайну царівну Херсонесу, вважаючи їх більше вигадками і вже хотів, впавши до ніг цариці, просити вибачення, бо зрозумів, що за моє життя вже ніхто не дасть і ломаного гроша, як вона несподівано сказала:
— Добре, мій пане, нехай буде по-твоєму.
 

1. Еліксір для миття підлоги книга М. Морозова. «Христос».





 

2. Море скляне – Інтернет.





 

 
  По знаку цариці натовп розступився і вона підійшла до прилавку. Де і взявся стілець розшитий золотом, золотий таз і глек з теплою водою. Раби підставили свої спини, а рабині допомогли пані зійти на стіл і сісти. У таз налили води. Вона поманила мене пальчиком і я слухняно підійшов, та вже будь що буде. Царівна призібрала край плаття і всі побачили її маленькі ніжки в золотих черевичках. Я обережно зняв черевички і царівна опустила ніжки в воду.
— Мий! Що зоставалось робити? Мені подали кусок мила і я, не дихаючи помив, їй ступні перед ошелешеним натовпом. Мої руки тряслися, а ноги відказувалися служити. Ні не від страху, просто я дуже вразливий до жіночої краси. Майже не пам’ятаю як витер рушником її ноги, як взув черевики.
— Менше ніж за два таланти не продавай, бо пожалкуєш, — сказала вона наостанок.
  Я не знав що робити. Подумати тільки два таланти за кусок мила? Та це ж божевільні гроші. Та оскільки натовп не розходився треба було називати ціну.
— Даром віддаю, — раптом пропищав Затичка, встаючи. Почувся сміх.
— Ех! Ні вашим ні нашим, — вирішив я і назвав ціну: Один талант.
  Натовп не поворухнувся. Мабуть посміялася з мене царівна? Але чому більше не сміється натовп? Запала напружена тиша.
— Два куска, — сказав старий міняйло і подав мішечки з золотими.
 Я полегшено зітхнув. До обіду тривала торгівля. Всі чомусь брали по два куски. Звідки в людей такі гроші? Зосталися навіть невдоволені, яким мила не дісталося. Що за дивна країна? Довелося наймати аж дві підводи аби перевезти гроші з базару. Нас супроводжувала озброєна варта. Сказали що від царівни. Варта зосталась і на ніч.
  Вночі не спалось, не покидало відчуття провини, а я все міряв кроками кімнату, вийшов подихати на свіже повітря — не допомогло. От якби хоч хтось взяв один кусок, так ні ж. Що воно за царівна в масці і без корони, волю якої так боялися порушити її піддані? Ліг прикорнути і знову побачив царівну, вона мовчала, а чорні шнурки, вплетені і її коси то разом, а то наперебій шепотіли до мене: «нічого не бійся і я буду твоєю». Я прокинувся і вже більше не міг заснути.     
  Рано вранці біля помешкання, де я поселився з’явилася велика і пишна процесія слуг і рабів.
— Царівна запрошує, — врочисто промовив посланець і провів до нош. Мене понесли по вранішнім вулицям ще сонного міста, а слідом і моє золото, а я губився в догадках, щоб це все могло значити. Ще здалеку побачив палац з білого мармуру. В центрі височів купол покритий золотом. До нього примикали чотири притвори на чотири сторони світу. Мене ввели в один з притворів, який виявився не чим іншим як бібліотекою. На полицях лежало багато сувоїв з шкіри, папірусу, глиняні таблички і навіть шматки берести з незрозумілими знаками. Потім пішли пусті полиці. Пройшовши їх ми опинилися в тронній залі, де царювало світло, що падало звідусіль. Двері зачинилися і я залишився наодинці з царівною. На цей раз царівна була в білому одязі, немов наречена, але в масці. Ані корони, ані прикрас, начебто маска була знаком її влади. Вона прийняла мене стоячи, як рівного.    
— Багато наторгував, купець? – спитала царівна після мого привітання.
— Так! Дуже багато.
— Скільки?
— Тисячу талантів.
— Продешевив, ти купець, ой як сильно ти продешевив, — гірко мовила цариця і відвернула своє обличчя, наче я її чимсь образив.
— Ти мабуть дивуєшся, купець, чому я не знімаю своєї маски? Для моїх підданих це велика таємниця, але тобі я признаюся. У мене, як для цариці, є великий недолік, — я не вмію приховувати свої почуття. І тут нічого не поробиш, всі ми Тетяни такі.
  У повелительки був ніжний і приємний голос і тільки надзвичайна її схвильованість не давала в повній мірі насолодитись його справжнім звучанням.
— А як твоє ім’я, купець?
— Юрій.
— Скажи мені, Юрій, ти плебей чи просто в школі задніх пас?
— Чому повелителька задає мені таке запитання?
— Тому, що вчора ти зробив дві великі дурниці. А тепер подумай які, якщо тобі відома мова земної мудрості.
  Я не міг приховати свого здивування.
— Мова земної мудрості?  Вперше чую.
— Або мова богів, якщо тебе влаштовує, — підказала царівна.
  Вона стала нервово прогулюватися по залі, даючи мені змогу зібратися з думками. Звідки мені може бути відома мова богів, невже Септуагинта? Та я її вже майже забув, навіщо купцю вона? Навіщо давитися грибами коли вдосталь м’яса? Навіщо знати мову богів? Вони ж у нас не скупляються. Багато подорожуючи, я досконало володів багатьма мовами, без особливих зусиль осягаючи їх логіку і структуру.  Творець назвав жону Адама помічницею. Мене кинуло в жар. О боги, що я натворив! Царівна призналася мені в коханні, а я привселюдно оголив її ноги. Та чому вона дозволила так  принизити себе, помивши ноги привселюдно? Для цього мабуть існувала досить вагома причина, але яка? Я губився в догадках і врешті спитав: Яка друга дурниця?
— Як ти вважаєш, що означає вія Ангела?
  Вона стала напроти, чекаючи відповіді.
— Можливо, розкати грому, – висловив я припущення. — Але хіба варто сприймати всерйоз слова п’яниці?
— Хіба варто вважати, що засіб для очищення тіла вартує п’ять талантів? – спитала в свою чергу царівна, тим самим даючи мені зрозуміти, що не бажає дискутувати на зайву тему.
  Я мовчав, не знаючи відповіді.
— Чого мовчиш, наче в тебе душу вкрали?
  Карі очі царівни бачили мене наскрізь. Рокова жінка, як любила називати себе та молода потаскушка таки вкрала мою душу. Образ повії давно розтанув в моїй пам’яті, проте відраза до жінок не проходила. Я зрозумів натяк і відвів свій погляд, навіщо відмивати душу якої не існує?
— Ти міг би скинути ярмо богів і подарувати людям щастя, а натомість подарував горе. Твоє тіло, дух і душа діяли в повній злагоді з їх волею. Три шістки, ти знаєш що це таке?
  Так, я знав. Шістка означала згоду.
— Хіба можна скинути владу богів? – в свою чергу спитав я.
— Та ти виявляється не бачив справжньої краси математики і навряд чи відрізниш смокву від винограду, жалюгідний недоук. Що ти знаєш про три шістки? Відповідай.
— Відкритий для світлих і темних сил. Справжній майстер своєї справи. Розум, що має мудрість.
— Все вірно. Темним силам ти вже послужив. Так послугуй тепер світлим, очисти воду, яку ти осквернив.
  Я чув тільки голос царівни, та по тону і звучанню її мови міг тільки здогадуватися якої сили емоції відображалися на її обличчі.  Царівна знову стала нервово ходити по залі, щось обдумуючи, а в моїй душі поступово стала підніматися хвиля протесту, мабуть душа в мене таки залишилась, — просто не стало поваги до жінок. Якби в мене був час все зважити, я б можливо і розв’язав цю задачу. Та своїм втручанням цариця лишила мене такої можливості.
— В моїй країні гроші – це час і ти вкрав його. Неможливо за тисячу років зробити те для чого відпущено дві тисячі років. Та це не найгiрше з лих. Грошi — це ще i вiдання. Ти двiчi крадiй i зрадник.


  Я слухав царівну і не вірив своїм вухам. Я вільний громадянин Риму прибув в якусь варварську країну продавати свій крам, а мені нав’язали неймовірну ціну та ще й роблять з мене злочинця. Так ось що значила охорона від царівни. Це вже занадто.
— Я громадянин Риму, — сказав я якомога твердіше.
  — Навіть громадянин Риму не може запхати математику в гаманець, — відповіла правителька насмішливо.
  Ця фраза вмить обеззброїла і збентежила мене. А цариця, не відводячи свого пильного погляду, між тим продовжила:
— А знаєш чому?
  Замість відповіді я знизав плечима.
— Тому, що вона жива. До цього ти бачив тільки маску. Бажаєш побачити її обличчя?
  Стало зрозуміло на що натякає цариця і я рішуче мовив: ні!
— В такому разі ти останешся ні з чим і розділиш долю свого раба.
— А як же моє золото?
— Твоє золото стало заклятим і тебе вб’ють при першій же нагоді. І аби ти в цьому ніскільки не сумнівався я дам тобі один талант. Це твоя ціна, ти сам її визначив.
  Царівна замовкла, даючи мені час все обміркувати. Зрозуміло. що я став її бранцем і моя доля повністю залежить від неї. Не вірити їй не було сенсу, я на власні очі бачив як люди платили по два таланта за два куска мила тільки по одному її слову.
— А якщо я скажу так?
— Ти станеш вразливим. Кожен взнає тебе по очах і як в дзеркалі побачить самого себе. Всі щирі жінки світу будуть закохані в них, а нещирі будуть ненавидіти. Всі щирі чоловіки стануть за тебе, а нещирі проти. Тож щоб ніхто не зміг тебе скривдити я за ніч власноруч зшила тобі плащ з ковпаком, він захистить тебе. Не знімай ні за яких обставин, бо тоді тільки чудо спасе тебе. Якщо знімеш забудеш мене і розділишся надвоє: дух твій буде на півночі, а душа на півдні, одна твоя половина буде жити в одному часі, а друга в іншому і ти не будеш мати спокою ні вдень ні в вночі, бо твоєю другою половиною стане повія. А щоб  ти зміг згадати мене, я дам тобі знамення в своїй правій руці. Якби ти був воїном то знав би, що в бою часто перемагає не той чия правиця сильніша, а той, чий меч краще загартований. Ти добудеш мені меч Ангела, який буде крушити всі мечі, мов солому, і вернеш моєму народові те, що вкрав у нього.
  Правителька замовкла, чекаючи відповіді. Мовчки ми стояли, дивлячись одне одному в очі.
— Я згоден, але де шукати меч Ангела?
— Не думай про це, все вже визначено наперед.   
  Вона взяла темносиній плащ, який висів на спинці її трону, щедро оздобленого перлами і допомогла мені одягнути його, бо мої руки не слухалися мене. Такого зі мною ще не було. Царівна запхнула мішок з золотом мені за пояс і знявши маску, поцілувала мене прямо в губи.             Який же солодкий був цей поцілунок! Як хотілося мені обняти її і ніколи вже не розлучатися, та руки знову не слухалися мене і я міг тільки стояти і до болю вдивлятися в її чарівне молоде обличчя.  Здавалося, я знав її все своє життя. Як же міг жити раніше без неї?
— Не гай ні миті, мій лицарю, бо настають лихі часи. Я не зрушу з цього місця доки ти не вернешся з мечем.
 Я поспішив до виходу. Біля дверей озирнувся. Моя царівна піднявши вгору правицю, махала мені носовою хусткою. Ноги самі понесли мене до порту взнати коли відпливає корабель до Іонії, а в душі вирувала буря, тримав в руках золоту рибку, а пішов з підхльобом. Мені здавалося, що волосся на моїй голові палає від досади.
– Ти крадій! Крадій! Крадій! – кричав я сам до себе на бігу, перечіпаючись через каміння, а люди шарахалися, мабуть сприймаючи за біснуватого. Моє серце стискалося і кричало болем від образи. Адже бог попереджав мене. Чому я зрозумів його тільки зараз, коли вже нічого не вернеш? Невже був правий мій вчитель?  Запах моря і хлюпання хвиль трохи заспокоїли мене.
— Відчалюємо опівночі, — процідив крізь зуби бородатий капітан з величезною, мов у лева копною рудого волосся на голові, сердито блимнувши очима. – Запізнишся, чекати не станемо.
  Насунувши ковпак на самий ніс, невесело побрів до помешкання.  А там не находячи собі місця від хвилювання, вирішив перерахувати гроші, щоб якось заспокоїтись. Та руки знову відказали.
— Що робити? Що робити? – нервово бурмотів я, блукаючи поглядом по кімнаті. Глянув на купу одежі і отетерів, скоро мене ніхто не відрізнить від мого раба. Шукати прачку вже запізно, а заставити прати Затичку нереально, він згоден робити саму брудну роботу тільки не прати. Вирішив прати сам і, випросивши у господаря посуд для прання, взявся за справу. Ця робота трохи заспокоїла мене, наче не одежу прав, а царівні ноги мив. Невже це не сон, невже все було насправді? Все скоїлося так швидко, так несподівано, мов вранішній сон.
 
 
                                                                                   4 
 
  Надвечір, зібравшись нашвидкуруч, я у супроводі раба попрямував до порту. Розрахувавшись за проїзд, зійшов на судно і вмостився біля щогли. Море у цю осінню пору року було відносно спокійне і погода не віщувала потрясінь, та все ж не обійшлось. На четвертий день плавання, коли я грівся на сонечку після прохолодної ночі, до мене підійшов капітан разом з двома матросами дуже неприємної зовнішності. Їх вид не обіцяв нічого доброго. Матроси підняли мене і поставили на ноги перед бороданем.
— Признавайся, сучий сину, де ворожити навчився? – проричав він мені прямо в лице. Розчервонілий від люті, роздуваючи ніздрі, капітан вирячився на мене, чекаючи відповіді.
— Я не вмію ворожити, — сказав я йому.
— А це що?
  Він показав мені мідні монети. З одного боку на них були зображені вінки з збіжжям, з другого – серп і молот і якісь невідомі знаки. В кожній з них було по дірці. Я ж розраховувався з ним золотими, один бік яких прикрашав двохголовий орел, а інший – царська корона.
— Чого це вони діряві, ти що їх десь стрельнув? – видихнув він на мене запах цибулі і дешевого вина.
— Це не мої.
— Розповіси дівчаткам в порту, якщо, звісно допливеш.
  Погляд його колючих сірих очей зупинився на моєму плащі.
— Знімай, я задаром нікого не катаю.
  Волохата рука протягнулася до моєї одежі. Схрестивши руки на грудях, я міцно вчепився в свій плащ.  Капітан кивнув матросам. Щойно вони взяли мене за руки, як розлетілися в обидва боки, мов кошенята, а я навіть і не напружувався і це мене приємно вразило.
— Де його раб? – гаркнув левоподібний син моря.
  Затичку притягли волоком, мов мішок. Рабу нарешті поталанило заробити в когось на випивку і він ледь тримався на ногах, сонно кліпаючи зеленими очима і блаженно посміхаючись, наче душа його перебувала разом з богами.
— Признавайся, вонючка, твій пан ворожбит?  
— Ворожбит він чи ні, я не знаю, — заплітаючим язиком промовив раб, — але те що живому псу краще аніж мертвому леву, це я знаю точно. Боги люблять тебе кеп і подарували тобі обереги.
  І показавши мореплавцю язика, грохнув на палубу. Капітан натягнув мені ковпак аж до підборіддя.
— Не люблю катати за красиві глазки.
  Ця несподівана метаморфоза викликала у мене безліч запитань. Невже моє золото перетворилось на мідь? Я заглянув у мішок. Ні, моє золото залишилося без змін. Але чи не повториться це знову і, як тільки я розрахуюсь ним, воно стане міддю? Невже я розгнівав Бога іудеїв, адже їх священна книга прирівнює непослух до чаклунства? Всередині у мене все захолонуло. Може викинути його за борт, та чи не викинуть слідом і мене адже це моя ціна? Треба заспокоїтись і подумати. Я присів біля щогли і став спостерігати за хвилями. Вони плавно і велично, мов царівни, слідували одна за одною не настигаючи і не відстаючи одна від одної. Коли їх зігрівало сонце, вони іскрилися від радості, переливаючись сріблом. Тільки но світило ховалося, вони темніли наче гнівалися. Заспокоївшись, став розмірковувати далі. Якщо моя доля в руках іудейського Бога, то варто принести йому жертву, можливо він змінить гнів на милість? Мабуть я так і зроблю як тільки моя нога ступить на рідну землю. Скоріше б тільки опинитися вдома і не бачити цих допитливих очей, що звідусіль дивляться на тебе. Вночі мені снилися царівни, вони плавно і велично слідували одна за одною, а невідомий голос промовив:
-Замість міді впроводжу я золото, і замість заліза впроводжу срібло, і замість дерева – мідь.( Іс. 60. 17. ) Я прокинувся весь в сльозах і став думати про свою царівну. Чи зможу я виконати її волю і що то за голос, що так зле посміявся вночі над моїм нещастям? Яким вітром його закинуло в мої вуха і чому моя душа так гостро і болісно відреагувала на ці слова?
  Рідне місто зустріло нас криком чайок, наче виправдовуючи свою назву Лариса, хлюпотом хвиль, непереможним запахом риби і гомоном різнобарвного натовпу на причалах. Ще здалеку побачив батькову туніку і материну червону хустку. Їх супроводжували два раби.  Я зійшов на берег наче вві сні і обійняв матір, що кинулась мені на шию.
— А де ж крам? – розгублено спитав батько, побачивши, що слідом за мною зійшов і раб, не маючи в руках нічого крім вузла з одежею і своєї ліри. На всі запитання я мовчав і коли батько дістав таки мене своєю надокучливістю, коротко бовкнув, наче відрізав: Продешевив.
— Сильно продешевив? – спитала мати.
— Сильніше не буває.
  Мати не стала більше задавати ніяких запитань, материнським серцем відчуваючи, що її син вскочив у якусь халепу. До самого дому я не зронив ні слова. Та і хто б мені повірив якби я став розказувати про свої пригоди. Батьки б вирішили, що їх дитя залишило свій розум на крутих берега Херсонесу.
  Батько став допитуватися у Затички, але той на всі запитання відповідав одноманітно: « Продешевив мій пан, продешевив» і скрушно хитав головою.
— То ти що і риби сушеної мені до пива не привіз? – спитав батько у мене.
— Ні!
  Це так його вразило, що він замовк і тільки сердито сопів решту шляху.
  До самого дому мене не покидало відчуття, що за мною хтось стежить і я таки не помилився. На слідуючий день, аби якось розважитися я пішов поштовхатися на базар. Все було як завше: купці вихваляли свій крам, покупці довго вибирали, довго торгувалися. Найліпше брали в’ялену річкову рибу з Херсонесу. Я потихеньку побрів до дому, як несподівано на одній із безлюдних вулиць на мене напали двоє. Один вже заніс наді мною кинджал, але мій стилет виявився спритнішим і, стікаючи кров’ю, нападник впав до моїх ніг. Інший повів себе доволі дивно. Він не тікав, але і не нападав, хоча був озброєний.
— Чого вам треба? – спитав я. тримаючи напоготові зброю.
  Замість відповіді він штовхнув мене рукою у білій перчатці і почав тікати. Ми довго бігли і опинилися на березі моря. Тут він зупинився і, схрестивши руки на грудях, подивився на мене оцінюючим поглядом, даючи зрозуміти, що готовий до розмови. Сівши на камінь і витираючи з чола піт, я повторив своє запитання.
— Мене зовуть Філон, – сказав дивний чоловік.
  Філон був молодий років до тридцяти, гарний, чудової статури олімпійця, а погляд його блакитних очей підкупав своєю щирістю.
— Юрій, — відповів я неохоче.
  Мій пан великий маг, хоча всі вважають його простим купцем, — почав свою розповідь Філон. – Він мріє заволодіти світом і для цього придумав дуже несподіваний спосіб. Рабів здібних до малювання він примушує малювати образи померлих людей, знаних своїми чеснотами, а решту примушує молитися до цих картин про свої потреби.                                                       
— Ну то й що, — сказав я сердито, — всі народи моляться до своїх богів.
— Але це не боги, це люди і основна ідея мага полягає в тому, що слабий повинен вклонитися сильному. Хазяїн дуже задоволений своєю вигадкою, бо чим більше картиномольці спілкуються з картинами тим більший душевний розлад виникає у них. Їх постійно тягне до сильних натур, а находячись рядом з ними вони жорстоко страждають душевно. І це примушує їх шукати розради не у людей, а у картин. Розділяй і володарюй, без кінця повторює маг.  Його спільники дорікають йому, що раби мало працюють і багато моляться, а він виправдовується, що час потрачений ними на спілкування з картинами це гроші в їхніх кубишках. Вони ж вважають, що є більш простий спосіб красти час і розум у людей, достатньо розбудити їх внутрішній голос. Через це вони часто сваряться.
  Філон замовк, зітхнув і став дивитися на морський горизонт, щоб приховати біль і сум, що випромінювали його очі. Я  теж відвів очі аби дати йому змогу спокійно договорити до кінця.
— Після плавання до Херсонесу хазяїн чогось дуже злякався і терміново зібрав на таємну нараду своїх спільників магів. Я підслухав їх розмову.
— Нам просто пощастило, що цей йолоп виявився дурнішим за свого раба, — сказав він їм. — Ангел Всевишнього приніс в світ меча, який не повинен попасти до рук людей, бо тоді владі магів прийде кінець.
— А що нам робити з милом, яке наші люди скупили у цього олуха? – спитав один із спільників.
— За допомогою магії перетворимо його на плюшки і будемо кормити всіх голодних, — сміючись відповів мій хазяїн.
— Нам це не під силу – відказали спільники.
— Неможливе людям можливе нашій господі. Отже не будемо лінуватися, братія. Наш лицарський орден малинового і полуничного варення очолить хрестовий похід в країну Знань, який і приведе всіх в країну Рад, де із цукрових вуст нашої господи мироточить малинове і полуничне варення. Нещодавно я був у пості, — продовжив він свою промову, — аби потім ще з більшим благоговінням і більшою подякою вкушати малинове і полуничне варення. В цей час голуб, пролітаючи наді мною, впустив пшеничне зерно. Я не зміг встояти перед спокусою і з’їв зернину. Несподівано переді мною з’явився величезний звір о семи головах і десяти коронах, який боровся з виноградною лозою. Богиня по-материнські докоряла мені і попередила аби я більше ніколи не вживав прісного хліба, бо тоді гірська ріка вкраде мене з її вуст. А ще вона відкрила мені тайну звіра. Він наш цар і ми повинні з острахом і трепетом коритися йому.
— Слідкуй за базаром, Гапон! 7 – заволали спільники. Вони вже добряче хильнули і рішили, що настав слушний час з’ясувати, хто ж із них буде за чільника. – Немає у нас іншого царя окрім богині.
— О безглузді маги! Хто навіяв вам не коритися таїнствам богині?- закричав у відповідь розлючений господар. – Невже ви і насправді вірите, що наш одяг і амулети здатні творити чудеса? Це все справа рук нашої господи. І той внутрішній голос, про необхідність якого глаголить більшість, чи не від неї він. Та ми просто пішаки  у великій грі і поганий той пішак, що не мріє стати королевою. Чарівну палицю, як символ верховної влади, богиня віддасть тому хто любить цукор більше за власне життя і кому чуже горе за цукор. А для наших ворогів богиня стане залізною леді і тоді всі взнають, яке у неї серце і як воно бути ворогом її серця. Так вона пообіцяла мені. А її слово – залізо.
— А де докази, Гапон?
— Докази будуть. Я добуду золото царівни Херсонесу і на четвертий день після звершення торгової угоди ви переконаєтесь, що це мідь, заговорена по моєму проханню нашою господою. Адже ми діти її вуст і мама нам ні в чому не відмовить. Тому що наше діло праве і правомочне. Ми справжні правонаступники цього світу! Нехай вирують стихії і не вщухають пристрасті! Почуття – це все, розум – ніщо!
  Такими словами закінчилися їхня таємна вечеря.
— Чому ж ти зраджуєш своєму хазяїну? – спитав я у Філона.
— Коли вони отримають золото цариці і її плащ вони вб’ють мене.
  Під час недавньої сутички  я замітив як Філон ненароком наніс удар ногою своєму товаришу і тим самим лишив його можливості нанести удар несподівано для мене. Так ось чому Філон зрадив його. Він спасав не моє життя, а своє.
— Що ж робити? – сказав я вголос і повернувся в бік моря, шукаючи у нього поради. Сердиті хвилі шипучи перекатувалися по березі і тільки краб все бігав по камінцях, наче шукав порятунку невідомо від кого і чого. А осінній вітер гнав уривки хмар в якісь невідомі краї.
— Купи мене, — почув я голос Філона, — будемо шукати меч Ангела вдвох.
— З якої радості?
— Зроби вигляд, що ти взнав у мені нападника і хочеш помститися. За херсонеське золото він віддасть мене.
 

1. Гапон – Гапон Георгій Аполонович. !870 – 1906рр. Піп. Релігійний і політичний діяч. Після розстрілу організованої ним мирної демонстрації робітників дев’ятого січня тисячу дев’ятсот п’ятого року назвав царя Миколу Другого звіром.





 

 
— Ти що здурів? Купити раба за талант золота, а як він здогадається?
— Я добре знаю свого господаря. Він дуже жадібний і зовсім не дружить з головою, а коли заговорить його серце, ми будемо далеко.
  Ми розійшлися нарізно. Я переночував у знайомого, а на ранок, взявши всіх рабів пішов до помешкання яке вказав мені Філон.  Я назвав себе і невдовзі нас впустили до широкого подвір’я. Із великого кам’яного будинку вийшов господар. Ми привіталися. Крізь щілини дерев’яної загородки на нас дивилися здоровенні пси, готові в любий момент накинутись на нас по знаку господаря.
— Що за такі невідкладні справи привели тебе сюди в таку ранню пору? — спитав він люб’язно, погладжуючи холену каштанову бороду.
-  Продай мені свого раба, — сказав я, напустивши на себе якомога сердитий вигляд.
  Одна рука купця держалась за амулет в вигляді хреста, що висів на шиї, другу він приставив до вуха.
— Якого з них?  В мене їх багато.
— Того що носить білі перчатки.
— Філона? – брови купця здивовано піднялися, а обличчя прийняло задумливий вираз.  Вип’ятивши нижню губу, він щось обдумував. — А ти знаєш скільки він коштує?
— Скільки?
— Один талант херсонеського золота і ніяк не менше.
— Купець жартує, — сказав я, криво всміхаючись і роздивляючись добротні комори.
— Позвати сюди Філона!
  Через мить Філон стояв перед нами.
— Подивись на його руки. Ти бачив коли-небудь у раба такі руки?
 Філон зняв білі перчатки і я побачив білі руки, яким позаздрили би багато хто із заможних пані.  Аби купець нічого не запідозрив, я став нервово крокувати, розігруючи збентеженість і вкінець, махнувши рукою, процідив крізь зуби: «Твоя взяла». Мішок з херсонеським золотом перейшов до рук купця.
 
                                                                                   5
  Не гаючи ні хвилини, ми з Філоном і Затичкою покинули дім, скориставшись таємним ходом, і поквапилися до порту, а там, сівши на перший же корабель, подалися до Афін. Батькам я не сказав нічого. З Афін ми попливли до Александрії.
  Філон виявився повною протилежністю дарунку богів. Якщо Затичка міг і з каменя вичавити сльозу, то Філон, здається, міг примусити посміхнутися і сфінкса. Ніколи неможливо було зрозуміти, коли він говорив жартома, а коли ні. Він так і залишився для мене загадкою, німим сфінксом пісків Аль Хімії.8 На моє зауваження, що він мало схожий на Іоніна, Філон відповів, що він з Гіпербореї.
— Виходить, ти Гіперборієць, — сказав я.
— Нічого подібного, — відповів він. – В Гіпербореї Гиперборійців ніхто ніколи і в очі не бачив. Там живуть лунатіки.
— Лунатіки? – здивувався я. – Звідки?
— Звідти, — сказав Філон і показав пальцем в небо.
— Виходить вони впали з Місяця, — сказав я єхидно. — А дозволь спитати, як це було, оптом чи в роздріб?
— Можна сказати, що і так і інакше. Одні впали в день Сонця і відмічають цей день спільно як свято. Інші впали в день Сатурна і теж святкують цей день. Третім поталанило впасти в день Венери.
— А до якої когорти належиш ти?
— Я з тих, що  на день Юпітера відразу після дощика.
— Виходить, ти святкуєш день Юпітера, — зробив я висновок… і помилився.
— Нізащо! Нас і так вважають за виродків. Тому ми лицеміримо і пристаємо  до якоїсь кампанії.
   Ця розмова почала забавляти мене все більше і більше так, що начисто забулися всі тривоги.
— А є різниця впасти до дощика чи відразу після дощика? – спитав я.
— Звичайно є, — відповів Філон. – До дощика падають всякі там правителі, багатії, єпископи, а після філософи і мудреці, що зневажили владу і багатства цього світу.
— Так ось чому вам доводиться приховувати своє гріхопадіння в таємниці. А чим відрізняється життя в Гіпербореї від нашого? Чим займаються лунатики, крім того, що вночі ходять по дахам?
— На це питання я не можу дати тобі відповіді. Інакше мене поб’є Кремлівська лихоманка і я буду розповідати казки до кінця віку. Я і так сказав занадто багато.
 

1. Аль Хімія – грецька назва Єгипту.





 

2. — Виходить ти філософ і повинен знати навіть більше за купця, — не відставав я від нього. – Розкажи мені про еліксир для миття підлоги.





 

   І я розповів йому про те що було в Херсонесі.
— Ти був в країні сновидінь, а коли все збудеться, ти і взнаєш, що то значить. Тільки знай, що в країні сновидінь відповідь звучить як запитання, а сльози течуть від радості.
  До Александрії ми дісталися без пригод. В порту разом з нами пристав ще один великий корабель. – Добра новина! Добра новина! – прокричали з його палуби. І одночасно декілька чоловік, начебто тільки і чекали на це, подалися в місто, вигукуючи на бігу: Добра новина! Добра новина!
– Що за новина? – спитав Затичка, якому ця подія була в диковину.
— Прибув корабель зі збіжжям, — відповів Філон.
— Подумаєш, добра новина, — розчаровано сказав Затичка. – От якби з вином.
  І він замріяно окинув очима морський обрій, наче чекаючи звідти подарунка. Чим і позабавив нас добре.
  З Александрії ми з караваном купців відправилися до Єрусалиму. Так доля закинула мене до Іудеї.  Жити у дядька було безпечно, проте треба було поспішати  з пошуками меча. Ввечері я вирішив порадитися з дядьком. Його кімнату я знайшов пустою і темною, а із зали з басейном чулися сміх і голоси і я поспішив туди. Краще б я цього не робив. В басейні із рожевого мармуру сидів голий комендант Ієрусалиму в оточенні повій і хлистав вино з кубка.
— Плигай до нас, — він поманив мене рукою, — дівчатка не проти.
  Я гидливо зморщився. Побачивши це, старий вояка, зі словами: « Якщо мої кралі тобі до сраки, то і ти їм також. Забирайся геть, мамочкин синок! », запустив у мене бронзового келиха. Я ухилився і під сміх п’яних жінок і дзвін кубка, що котився по підлозі, прожогом вискочив із зали.
  На ранок дядько сам завітав до мене. Вид у нього був пом’ятий, проте на настрої це не позначилося. Впавши на подушки, він спитав:
— Синку, що тебе турбує? Зроблю все, що в змозі.
— Я шукаю меч, — я замовк, вирішуючи чи варто відкривати свою таємницю чи ні, і нарешті промовив: Я шукаю меч Ангела.
  Дядько зірвався з місця і почав бігати по кімнаті, а я тільки спостерігав як блискали його босі ноги, втопаючи по щиколотки в персидських килимах. Трохи заспокоївши свій войовничий дух, він зупинився і подивився на мене оцінюючим поглядом.
— Мабуть світ таки дійсно перевернувся, — капітан уважно подивився мені в очі і нарешті зважився. — Добре, я дам тобі шестеро легіонерів, поїдеш до Капернауму.
— До Капернауму? – здивувався я, — а чому не до Дамаску?
— Тобі потрібен меч Ангела, так я і відправляю тебе до Ангела. Якщо не там, то вже ніде.
  Збори були недовгими. Дядько не поскупився на коней, дав найкращих. Коли з конюшні вивели вороного красеня, у мене навіть перехопило подих від захоплення. 
— Подобається? — спитав дядько з гордістю, гладячи розумну тварину по шиї. – Сам Пілат просив продати, а я не вступив.
  Кінь уперся головою капітанові в плече і з ока вороного скотилася сльоза.
— Ну що? І ти знаєш щось таке, чого я не знаю? – мовив той розчулено. — Що моє життя? одна кривава ніч і тільки ти, мій друже, окраса цієї ночі.
 По обвітреному обличчі старого воїна теж скотилася сльоза. Він обняв коня однією рукою, мене другою. Я осідлав коня, дядько долонею ляснув його по крупові.
— Нехай Фортуна посміхнеться тобі, синку.
  Ми виїхали задовго до обіду, розраховуючи заночувати в Назареті. Моє серце було сповнене надій, дядькова підтримка додала впевненості і шлях на північ показався набагато привабливішим, ніж коли ми нещодавно рухались ним на південь.  Буяння трави і дерев тішило око.
  Вже в вечірніх сутінках ми вторглися до Назарету і я вирішив зупинится на ніч в караван-сараї, який мальовниче примостився обабіч дороги. Закортіло взнати новини з півночі, послухати що думають Назаретяни про свого пророка, можливо побачити когось зі старих знайомих.
Далися взнаки купецькі звички. Філон був проти.
— Ми тут інкогніто. Не варто привертати зайву увагу. Найдемо інше пристанище для сну.
  Я вирішив проігнорувати його побоювання і направив Чемпіона, так звали мого коня, в бік глинобитних стін караван-сараю під стріхою з пальмових гілок. До Капернауму було подати рукою, до того ж з нами були солдати і небезпека не здавалася мені вже такою великою як раніше. Воїни залишилися на свіжому повітрі, а я зі своїми рабами пішов в караван-сарай. Побачивши на мені недешевий одяг і військовий ескорт, господар заметушився, звільнюючи нам місце в переповненій залі і навіть не став вимагати платню наперед. Я влігся на ряднинку і роздивився навкруги. Раби присіли поряд. Атмосфера приміщення при миготливому світлі смолискипів нагадувала піратський корабель напередодні резонансної події. Так начебто капітан  судна, захвативши в полон принцесу королівської крови, несподівано вирішив взяти з нею шлюб. Команда геть спантеличена, ніхто не знає чим все це закінчиться: добре чи погано. Чи піде добровільно за розбійника принцеса? А якщо так, то що буде потім? Чи не придбає їх кеп собі прибуткову посаду сатрапа і чи не стане потім судити і вішати своїх колишніх товаришів, вислуговуючись перед законом з тією самою несамовитістю і жорстокістю з якою раніше грабував мирні кораблі? Питання життя і смерті.
— Добрі самаритяни! Не вірте цьому мандрівному проповіднику. Він Назаретянин і шпигун Іонітів, — віщав хирлявий іудей, трясучи сивими пейсами, стоячи посеред зали  у рваній сірій від дорожньої пилюки мантії, сам схожий на бурлаку, тримаючи в руках свої нехитрі манатки. Суковата палка і дорожня сумка, з якої стирчав хвіст сушеної рибини – от і весь скарб. — Подивіться на чиї гроші живе цей пророк. Кажуть йому допомагають жінки, а хто платить – той і музику замовляє. І закінчиться це тим, що жінки приберуть цей світ до своїх рук, а нас примусять цілувати ці руки. Чоловіки розучаться воювати!
  Старий все більше і більше розпалювався, розмахуючи палкою і сумкою, наче кидав в слухачів громи і блискавки своїх вогняних слів.
— Вони сядуть біля міських воріт і стануть судити нас. Навчать своїх синів голити бороди, як роблять необрізані. Вони заборонять нам мати наложниць, в решті решт. Я вас благаю, ви цього бажаєте?
— Кажеш, чоловіки розучаться воювати? – спитав один з слухачів. – Невже за них будуть воювати жінки?
— Ні! Воювати будуть їх демони, та цілити вони будуть в людей.
— Пащекай більше, лисий! Теж мені пророк Ілля знайшовся.
— А я кажу, воювати будуть залізні демони, — не вгамовувся пророк. – Потому як цей самозванець, ніде не навчавшись і називаючись при цьому сином Бога, купив душу диявола за двісті тисяч срібників і той служить йому.
— З чого ти взяв, що Ісус шпигун Іонійців? – почулося з дальнього кута.
— А хіба його найближчий учень Симон не син Іонін?9 А той що молодший навіть і не приховує що він Іоан.10 Не вірите?  Сходіть в Капернаум і подивіться самі. Які вони учні? Справжнісінькі шпигуни. А решту просто завербували і замишляють зробити заколот в країні. Слідом за ними прийдуть римляни і переб’ють нас всіх.
— Ці пророки  тим кращі, чим більше каменів на них навалено зверху, — сказав молодий здоровань, встаючи і сильною рукою хапаючи старого за краї одягу. – Виявимо пророку гідну пошану. Вирізьбимо на каменях його полум’яні слова і навалимо їх на його бренне тіло їх з велику гору завбільшки з Фівську піраміду і в нас теж будуть свої сходи до неба.
— Ви не посмієте, добрі самаритяни! – запротестував іудей жалібним голосом, перелякано поводячи очима і даремно шукаючи підтримки у присутніх.
  Він смикнувся, почувся тріск порваного одягу і сміх в залі.
— Будеш знати як ображати Назаретян, — відповів здоровань і, закинувши старого на плече наче мішок, поніс до виходу. Тільки посох і сумка з риб’ячим хвостом промайнули в пройомі дверей на прощання.
Я став жадібно прислухатися до людських балачок. Поряд зі мною сидів товстий чоловік в багатих шатах і, припавши до грудей гарному юнаку, плаксивим голосом вмовляв:
— Ісак, невже я для того стільки років кормив, поїв, одягав і плекав тебе, вкладуючи всю свою душу, аби ти на схилі моїх літ так зганьбив батька, поринувши на пошуки сумнівних пригод?
— Тато, яких пригод? Я просто хочу вочевидь пересвідчитись, чи то правда про що подейкують про Назаретянина люди, — оправдовувся юнак.
— Звісно, правда, синку. Ти ж сам чув, що він Назаретянин і шпигун Іонітів. Ці північні варвари, перейнявши нашу віру надумали вчити нас як потрібно поклонятися нашому Богу. Та це нечуване нахабство! Вони хочуть повісити нам на шию наші символи віри, як камені і втопити нас в нашій же релігії.
— Ну і нехай. Коли ми виринемо камені зробляться хлібами.
— Взнаю твою матір. В неї винятковий нюх на зиск. А я завжди казав, що цей Месія на відміну від інших самий справжнісінький комерційний проект.
— Тато, що в цьому поганого? Ти ж завжди казав, що я твій самий кращий комерційний проект. Можливо все набагато простіше: не так сталося як гадалося.
  — Гаразд, синку. Завтра відправимося разом. Одного тебе не пущу.
  Розмова батька з сином закінчилася мовчазною згодою.          
— Кажуть його мати погана жінка, — почувся голос з іншого боку.
— А я чув, що навіть дуже гарна.
 

1. Син Іонин – син грека.





 

10. Іоан – грек.
— А що думає Гамалііл про прихід Месії?
— Він вважає, Месія прийде коли простір стане часом, а час простором.
— Вчитель має нас за віслюків?
— А я йому так і сказав.
— А він?
— Він відповів: О, якби ви були такими, то і я увірував би в прихід Месії.
— А що ти скажеш про час приходу цього загадкового Месії о, великий охоронець печатки духа? – спитав Філон у Затички.
— Коли вулиці стануть ріками, а про лікаря-проповідника скажуть: хто він? – загадково відповів Затичка, налаштовуючи ліру, щоб заробити на випивку.
  Я підморгнув Філону і ми з ним, мовчки, не змовляючись, підхопити ще одного не признаного пророка і потягли геть із зібрання в бік хліву. В хліву ми ледь не повбивалися, перечепившись в темряві об чиєсь тіло. Знайшовши сіно, завалилися спати.
  Ніч подарувала мені дивний сон. Я сидів опівдні біля кам’яного лева з жіночим обличчям, поряд височіли кам’яні сходи в небо. Несподівано мені явилися два коти. Один попелястий з довгою гарною шорсткою, другий полум’яно-рудий з короткою шорсткою. Вони сіли  від мене на відстані протягнутої руки. З рота кожного кота стирчала якась невідома трава, скручена в трубку. Кінці цих трубок іскрилися, а з пащ дивних створінь курився фіміам. І несподівано один з цих живих жертовників невідомому богу заговорив людською мовою:
  — Хочеш стати скарбником в уряді заколотників?
— Хочу, — відповів я.
— Тоді, впавши, поклонись нам. Тут все належить нам і кому захочемо тому і даємо. Чи ти фарфоровий і натяків не розумієш?
  Я миттєво скочив на ноги і, зробивши глибокий уклін, торкнувся кінчиками пальців землі, як того вимагав звичай, не сміючи підвести обличчя, і тільки з під чола спостерігав за ними. Вони випустили з своїх пащ по кільцю диму і коли кільця збільшилися в розмірах, живі жертовники всілися всередині своїх кілець і почали підніматися до сонця. О, по правді дивовижна країна Аль Хімія!
  Прокинувся від противного крику віслюка. Посеред хліву на підлозі обійнявшись спали два не визнаних пророка: молодий і старий. А поряд два коти: попелястий і рудий догризали хвіст сушеної риби. За ними з ясел спостерігали дві пари голодних сумних очей: віслюка і вола. Я подумки подякував богам і заходився піднімати решту. Потім щедро винагородив господаря за нічліг і ми знову осідлали коней.
  Дорога лежала до Магдали. Їхали повагом, а з моєї голови не йшло нічне видіння. Не витримавши, під’їхав до Філона і розповів йому сон.
— Що ти про все це думаєш?  Невже боги судили мені стати скарбником в уряді заколотників?
— А чому б і ні? – відказав Філон, начебто мова йшлася про звичайнісінькі справи. – Що робить скарбник? Користуючись можливістю на свій розсуд порядкувати казною, він розподіляє кошти для ведення справ в першу чергу своїм друзям. А потім пише звіти про цільове витрачення цих коштів. Проте всі прекрасно розуміють, що всі звіти – красиві казки для народу. Будеш писати казки для народу.
  Така несподівана відповідь викликала в мене ще більше здивування, ніж сам сон.
— Та я ж ніколи не писав казок і навіть не знаю як це робиться.
— Тоді напиши про себе. Хіба твоє життя не казка? Напиши її голосом свого серця так, щоб почувши її самий понурий розсміявся, самий запеклий злодій покаявся в своїх злочинах, самий досвідчений сказав: вперше чую, а самий мудрий  сказав: невже я щось зробив не так?  І казка вже не вийде з їх вічних домівок з їх голів і ти будеш там жити вмісті з ними вічно.
  До Магдали я не зронив ні слова. В Магдалі до Філона став приставати якийсь божевільний. Він все хватав його білого коня, наче дядько навмисне підібрав його Філону під колір перчаток, то спереду то ззаду і без упину повторяв одну фразу: «Якщо маєш що сказати, то скажи бо твій час настав». Один з легіонерів направив на нього свого списа і приставала, задравши поли своєї мантії, швидко накивав п’ятами. Попереду вже замаячило осіннє золото садів Капернауму, чиє ім’я походить від слова Кафара, тобто селище. Тут знаходився Ісус, про якого комендант Ієрусалиму знав дещо більше за інших, служба у нього така. До мети нашої подорожі лишалося не більше часу неквапної їзди, як несподівано кінь Філона, скинувши свого вершника, понісся. Солдати кинулися навздогін, а ми спішилися. Затичка допоміг Філону встати. На щастя той не постраждав.       
  Несподівано перед нашим зором з’явився бродячий торговець. По його зовнішності і одязі я впізнав у ньому свого співвітчизника.  Осел іонійця був обвішаний всяким крамом. Торговець став пропонувати нам вино, ми відмовилися. Тоді він, задираючи очі і руки до небес і звертаючись до мене, почав вихваляти свої парфуми:
— Ці пахощі мають назву «дух жінки» і це споконвіку спокуса всіх спокус. Бо ця жінка твоя душа, а вона богиня і цариця всіх язиків. Від її краси люди втрачають розум. Чоловіки хочуть віддаватися як жінки, а жінки віддають свою любов жінкам. Навіть святі відрікаються від своїх богів і батьків. Нащо вони їм? коли вони, очманівши від пахощів богині, чують таке солоденьке: так говорить господь ( господар). Повір, від них ти будеш без ума, видіння розуміти не схочеш, схочеш вічно пахтіти.
  Він підніс до мого обличчя пляшку з якоюсь рідиною і, зірвавши затичку, дав понюхати, не оминув і моїх рабів. Через якусь мить я втратив свідомість, ноги самі підкосились і я повалився горілиць. І наче крізь сон до мене долинав його голос:
— Тепер ти квітка-душа,  проповідник вічної весни. Літа не очікуй, воно омине тебе. Ха-ха-ха!
  Коли ж отямився то побачив, що лежу на землі, а поряд мої раби. Солдати теж валялися на землі без зброї. На відміну від нас вони були п’яні і зовсім не реагували на всі мої спроби розбудити їх. Ані торговця ані коней не було. Мабуть той приставала у Магдалі навмисне чимсь натер коня. Я сів на повалене дерево рядом з Філоном і став пильно вдивлятися в бік лісу, які ще несподіванки приховує він. Дерева підступно мовчали, тільки сирий вітер передвісник зими, заплутавшись у їхніх кронах, щось сердито шепотів.   
— Або нас вислідили, або меч Ангела дійсно знаходиться в Капернаумі і маги нас випередили, — голос Філона вивів мене з задумливості, — що ж не буду гаяти часу, мені дійсно є що сказати.
— Ну що ти, друже? – я придвинувся ближче до Філона і притулився до нього плечем. Втратити людину, яка стала мені і товаришем і братом, яка могла з півслова розуміти мене – сама ця думка здавалася мені кощунством. – Про що ти кажеш? Ти ще молодий вмирати.
— Тому ти і сів біля мене так близько, аби я не почув тебе? – спитав він, насмішливо дивлячись на мне своїми очима кольору північного неба
— Нам ще належить знайти меч Ангела, сам я не в змозі. Один в полі не воїн.
— Це на землі так, а на небі зовсім по-іншому. Залишившись без рабів, ти отримаєш багато друзів. Ти станеш обраним, — відповів він як про щось вже давно вирішене.
— Я обраним? Не глузуй. Мені скоро сорок, а я дурний наче молодий ішак.
— І решта теж не кращі. Життя нікому не дається в роздріб. Його треба брати оптом або не брати взагалі. Адже твоє ім’я Юрій. Віднині ти будеш землероб як Іонієць і воїн як Гіпеборієць.
— А як же відносно посади казнокрада? – спитав я, надіючись, що цей жарт розвеселить Філона і він забуде думати про смерть.
— Бути тобі ще і Іудеєм. Я ж казав, що життя треба брати оптом.
— Добре. А що ти скажеш про царівну Херсонесу? Невже я вартий її кохання?
— Якщо я, твій раб, прийшов у цей світ віддавати борги, а не брати позику, то ти мій володарю, тим паче,  - відповів Філон. –  Проте тобі казково поталанило, — серед решти інших царівна вибрала саме тебе.
— Та в неї просто не було вибору! – вибухнув я, викидуючи від надлишку емоцій руки вгору.
— Вибір завжди є і по ньому завжди можна відрізнити дурня від розумного. Яка шана гостю, — така і його ослу. – сказав Філон і, взявши під руку Затичку, повів до вапняної брили. Там вони вдвох почали щось викарбовувати, орудуючи кинжалами і каменями замість молотків. Я залишився сидіти на колоді, переварюючи почуте.
  Мої раби закінчивши священодійство, відійшли подивитися на свою спільну працю. Я встав і приєднався до них.
— Простір між небом і землею належать королям, які карбують золото. А риба, задихаючись від образ, перетворює золото на мідь. Людина, причавлена гріхами до землі перед своїм гробом нічого не бачить. І тільки одиннадцять пішли за Агнцем і втекли від пустоти.  От і вся історія людства, — прочитав я вголос.
  Позаду хтось заплескав у долоні, мов в театрі, і голос колишнього хазяїна Філона промовив:
— Браво, Філон! Ти знав, що твоя мудрість стане твоєю могилою.
  В цей час спис встряв рабу в спину і він впав в яму, що знаходилася поряд з брилою. Хтось зірвав з мене плащ і я відчув гострий біль в спині трохи нижче лопаток, наче мене теж пронизали списом. Ноги задерев’яніли і стали мов чужі. Я впав, спробував підвестися і не зміг. Злочинці  накрили брилою тіло Філона, а мене і мого раба, мов лантухи, закинули на на наших коней і поїхали в напрямку Капернауму. Попереду виблискувало Галілейське море, та це вже не радувало мене. Діставшись якихось печер, в яких іудеї зазвичай ховали своїх мерців, змовники зупинилися і грубо жбурнули моє тіло на землю.
— Ти міг бути нашим братом, навіть отаманом, — мовив власник амулету, дивлячись презирливо на мене зверху вниз, — але ти довірився рабу. Нарікай на себе, ти сам вибрав собі долю. Тепер вони будуть твоїми братами.
  Вся підступна п’ятірка поскакала геть, а мені здалося, що в тупоті копит я чую дзвін дзвіночків. Тупіт віддалявся, а дзвін ставав все гучнішим. Наді мною схилилося п’ятеро прокажених.
— Не боїсь братику, ми подбаємо про тебе, — прохрипів один з них.
  Я втратив свідомість і очумався вже в печері.  Прокажені дотримали свого слова. Вони приносили мені їжу, а зимніми холодними і сирими ночами розводили в печері вогнище. Для цього вони вдень збирали хмиз, солому, гній. Все це чаділо і давило груди, проте спасало від холоду. Ми збивалися до купи і, зігріваючи один одного своїми тілами, засинали. Так продовжувалося до весни, доки учні Ісуса не натрапили на мене.
 
 
                                                                                    6
 
  Звернули ліворуч на широку вулицю. Сонячний ранок несподівано перетворився на задушливий полудень. Небо вдяглося в хмари наче витязь в залізні лати до бою. Ця несподівана метаморфоза збентежила мою і без того трепетливу душу. Справа неподалік плескалось море. Повітря просяк­нуте морськими водоростями запрошувало розгублену душу до сну. Зустріч з морем схвилювала мене. Потрохи почало дощити. В таку спеку це було навіть приємно. Чому плаче небо? Невже за мною? Невже там вгорі краще як тут? Тепла морська вода залікує рани і заспокоїть немічне тіло. А що на небі, холодні хмари? Тільки думка не страшиться птицею линути в цей незвіданий простір, а душа раком повзе до свого пристанища, до моря та ще й думку за собою  волочить. А якби було добре голубком паперовим разом з вітром хоч на мить напитись тої незвіданої стихії. Море і небо краяли мої почуття, мов кравець тканину для одягу, земля вже давно поставила на мені свою печатку, окутавши саваном хвороби. Та навіть каліки в глибині душі мріють про весільний костюм.
 Я безпорадно озирався на всі боки. Перехожі не звер­тали на нас ніякої уваги. Неначебто четвірка чоловіків, що несе розслабленного, звичайне явище міського життя. Здається, почали справджува­тися мої найгірші передчуття. Бідолахи, подібні до мене, почали частіше попадатися на очі. Їх ноші лежали просто неба. Деякі були вже добряче при­поро­шені дорожньою пилюкою. Люди байдуже обходили їх, навіть переступали.
— Не звертай на них уваги, самі в усьому винні. Ми свою справу зробили чесно, — сказав Лука, ба­жаючи вгамувати моє хвилювання.
  Я марно намагався підвестися. Від хвилювання здавило в грудях.
— Хлопці, не кидайте мене. Вічним боржником буду.
— Обіцяти ви всі мастаки, — байдужим тоном відповів Матвій, — а як доходить до справи, то все ви­ходить на­впаки. Мабуть солодко спати на свіжому повітрі?
  Він пильно подивився мені в обличчя.  Я геть знітився. Якої справи можна вимагати від немічної людини?
  Почувся дзвін розбитого посуду і жіночий голос на скіфській мові.
— Та що ж це за день сьогодні такий!
  Молода жінка без верхнього одягу в одних штанях зеленого кольору і білій сорочці, явно з чужого плеча, мабуть жебрачка, стояла біля колодязя не в силах відірвати очей від моїх напівголих друзів. Ми римляни не вважали за зле виставляти напоказ свої голі ноги, для юдеїв це вважалося гань­бою. А їхні священики до того ж були зобов’язані носити ще і штани. Мабуть, вид моїх супутників так здивував дівчину, що вона і про свій горщик забула. Матвій був в нижній сорочці доброго ґатунку. В Луки сорочка скромніше. Марк в юбці, а Іоан в одній пов’язці на стегнах.  А мене здивували черевики молодиці. Один був блакитного кольору, другий – помаранчевий і обидва на праву ногу.
— Давайте зупинимось, — запропонував Лука, — розбитий посуд це добрий знак.
  Мої друзі опустили ноші біля неї. Краще б вони цього не робили. Побачивши її ноги так близько від себе, я вже не міг відвести від них зачарованого погляду. Ніжна шовкова шкіра сама просила пестощів. Молодість так недовговічна, як цвіт.
— Ага! – несмішливо відповіла брава молодиця, упираючись руками в боки, — ще такого мені щастя недоставало. Прикольний у вас прикид, хлопчики.
— Ця за словом в кишеню не лізе, — подумав я.
— В тебе що ноги непарні? – спитав Іоан, розглядаючи її черевики.
— Так, добрий чоловіче. А це мені від наречених  подарунок, — вказала вона на черевики.
— В тебе їх що два? – спитав я.
— Так.
— Навіщо ж ти  так зробила? Хочеш щоб вони друг друга повбивали?
— Не я взула, це вони мене взули.
— Навіщо?
— От ти тупий, — відповіла дівчина, — я ж сказала, що у мене ноги різні. Парне взуття не дер­житься зовсім на ногах. Отак все життя в розпарках і ходжу.
— Ну і характер! – подумав я. – Вона ще і хизується своїми злиднями.
— Чим же батьки твої згрішили, що така тобі кара? – спитав Матвій.
— Це через дідуся, вірніше через нашого покійного сусіда Микитку Безбожка. 9 Мене ще тоді і на світі не було, — сказала красуня, кокетливо відкидаючи пасмо білявого волосся з чола. Їй явно подобалася наша увага до її персони. — Пішов той Микита на базар в такий самий день.
— В який це саме такий? –спитав я, не розуміючи.
— А ти і справді тупий. Хіба не знаєш, що у нас всього три дні. Сьогодні неділя, тому всі шукають вчорашній день, бо понеділок день тяжкий.
— Ти ба? – витріщився Матвій на молодицю. – Ще сьогодні зранку Вчитель нагадував нам про жі­нку Лота.
— То може ти Лотова жінка і ноги різні тому, що назад в своє поганське минуле дивишся? – спитав Лука жартома.
  — Я не заміжня, безштаньки. Краще послухайте правду і не наговорюйте на чесну дівчину, –по­чала свою розповідь молодиця. — Так от, напився Микитка дешевого молдавського вина і давай на весь базар вихвалятися, який у нього бугай, найкращий у світі. Люди знали цього брехуна, як облупленого, і стали сміятися. Такого ледаща світ не ба­чив. Тоді він зняв свого черевика і надавав їм по вухам. Мій дідусь перший попав під роздачу, а на мені все окошилось, — сумно закінчила вона свою роз­повідь.
— Оце свинтус так свинтус! Такого зроду не було і мабуть вже не буде, — вигукнув Іоан.
— Ти що їй віриш? – спитав я у нього. – Вона або жартує або не зовсім дружить з головою. Хіба не зрозуміло?
— Це ж треба так? Круто! – розпалився Іоан, зовсім не звертаючи уваги на мої слова. – То кажеш, Микита аж два рази порвав весь базар?
— Чого це порвав? – здивувалася дівчина.
— Сказати, що чийсь бугай самий більший все одно що назвати чоловіка найбільшим дурнем, — пояс­нив Іоан.
— Мабуть, що три рази порвав, — сказала дівчина. – А далі було ще цікавіше. Хтось визвав наряд мі­ліції. Ті приїхали на іжаку  і хотіли Микитку вкинути в люльку, та він показав їм кулака і сказав, що він найбі­льший у світі комуніст. Обидва міліціонери попадали непритомні. Аж  де не взявся якийсь негр, чорний мов сажа і на ломанім руськом каже: «вы што не видите, у человека солнечный удар». І надів на лису го­лову Микитки дуже дорогого панамського капелюха. Ті міліціонери враз скочили на ноги. Тоді всі люди з криками чорт, чорт почали тікати з базару. Бо живих негрів зроду не бачили.
  Міліція, комуніст, капелюх – ці слова були незвичні для моїх вух. А згадка про двох чоловіків, що приїхали на їжаку та ще й намагалися вкинути дорослого чоловіка в дитячу люльку вже зовсім не викликала у мене сумніву – у дівки явно були не всі вдома. Лука галантно запропонував їй стати окрасою нашого товариства, мабуть, сподівався, що Спаситель зцілить і її. Вона охоче згодилася і ми знову рушили.       
  Мимо нас пройшов невисокого зросту чоловік в чудернацькому вбранні, яке щільно облягало його статуру. Верхня частина тіла була одягнена в одяг, що свідчив про достаток, нижня була майже гола, як у жебрака. Невже мій давній приятель? Так! Без сумніву це він. Такого довгого носа як у Миколи, так звали мого приятеля, я рідко в кого бачив. А вже таких струнких в міру повних майже жіночої краси ніг і поготів.
— Ну і пише, — казали про нього люди, загледівшись на його легку ходу. Та чому він зробив вигляд, що не взнає мене? Від Миколи я такого, відверто кажучи, не чекав. А той раптом зупинився, наче дожидаючи мене.
— Мабуть, пригадав, — потепліло у мене на серці.  
  Та тільки йно ми рушили, він теж почимчикував, нібито уникаючи зустрічі зі мною. Така його по­ведінка ще більше здивувала мене. Ми вже майже наздогнали мого приятеля. А оскільки друзі не­сли мене вперед ногами, аби я був свідком події, я голосно крикнув:
— Миколо! Друже! Зупинись! Це ж я, Юрко.
  Микола зупинився, порившись у внутрішній кишені своєї верхньої одежі, витяг звідти щось і кинувши його нам під ноги, подався геть. Я вирішив попросити біляву красуню наздогнати і затримати його. Знаючи слабкість останнього до гарних жінок, я був певен що цей задум вдасться. Повернув голо­вою вліво – нема кралі, вправо – теж. В цей час мої ноші опустили і я почув позаду себе важке ди­хання. Задрав голову і так і закляк з роззявленим ротом. Мабуть, якщо б явились разом всі боги Олімпу, я би так не здивувався. Дівчина ледве дибала, натужно переставляючи ноги і рукою вити­раючи піт, який горохом сипався з її обличчя.
— Який їхав таку і взяв, — сказала би моя бабуся.
  Не­вже це моя доля? Розбитий посуд – добрий знак? Нічого собі добрий знак!
— Кому на весілля, а кому і на погребіння, — так сказав мені один старий циган.
 

1. Микитка Безбожко – Микита Хрущов.





 

 
Я подивився на лікаря. Лука зрозумівши мій погляд, важко зітхнув і розпачливо розвівши руками ніяково мовив:
— Лікарська наука тут безсила, вся надія на Спасителя. 
  Іван підняв з землі те що зронив Микола. Це був папірусний прямокутник. Повертівши його в руках, передав дівчині.
— Коллежский советник Павел  Иванович Чичиков, помещик, по своим надобностям, — пролунав позаду мене мелодійний дівочий голос. – Пан оставив вам свою візитку.
  Знову якась новина.  Візитка якась незрозуміла.
  Іван запропонував мені з дівчиною перепочити під квітучим мигдальним деревом. Самі ж учні Спасителя подалися по одежу.
— Тут недалечко, — заспокійливо сказав Марк, впіймавши мій розгублений погляд.
— Скажи мені, Марк, звідки ви знаєте скіфську мову?
— Спитай краще якої мови ми не знаємо, — відповів він і змовницьки підморгнув мені, ледь помітно хитнувши головою в бік красуні.
  Він пішов слідом за рештою, а ми з дівчиною залишилися наодинці. Під деревом було напро­чуд гарно. Дощик скінчився, пахло цвітом, що вже осипався. Вмостившись зручніше, я запитав у білявки про її ім’я.
— Ані Арку, — відповіла дівчина.
  Вона сиділа зовсім близько і це хвилювало мене, особливо родинка над верхньою губою.
 
 
                                                                                  7
 
 Незважаючи на каліцтво, як чоловік, я був ще той хлопець.  Зрозуміло, що жінки не балували мене своєю увагою. Хіба що якась сердобольна, проходячи мимо, кине на відстані останки вечері. Та таке траплялося вкрай рідко. Воду ж я пив прямо з невеличкої річечки, що протікала неподалік від тих могильних пе­чер де проживав по сусідству з прокаженими іудеями. Довгі і рухливі, мов вечірні тіні дерев у вітряний день, вони  опікали мене, називали старшим братом, приносили їжу.  І врешті решт стали для мене моїми очима, вухами і всім іншим, що зв’язує людину з навколишнім світом, хоча у самих з цими вкрай потрібними органами творилося щось неймовірне. У одного  замість очей були олов’яні ложки з ручками загнутими до вух, у другого ложки були замість вух, у третього ложка була замість носа, в четвертого замість язика, а в п’ятого все тіло було покрито ложками, наче рибною лускою. Брати чомусь називали свої ложки антенами, що в переводі з латини означає рейки і на всі мої запитання з цього приводу тільки сміялися і казали, що я безнадійно відстав від життя. Вони були справжні нерозлийвода і клялися, що не покинуть мене аж до могили, в чому я анітрохи не сумнівався, сумно оглядаючи своє вимушене житло. Я прожив з ними досить довгий період часу, аж доки одна прикра подія не примусила мене засумніватися в їх щирості. Взагалі-то в наших печерах вже давно нікого не ховали, як бачите, я так звик до свого нового помешкання, що став називати чужі могили нашими. Та нещодавно принесли на погребіння одну молоду особу чоловічої статі. Він був єдиним сином у родині. Не варто і говорити, горю батьків не було меж. Яке ж було моє здивування коли мої брати, які теж були свідками цих подій, невдовзі почали розказувати мені який гарний був наречений і як всі раділи його одруженню. Спочатку я не зрозумів про що взагалі йде мова, а коли доп’яв то почав дорікати їм за дурні жарти.
— Твої місячні хіба наша проблема? — кинув мені у відповідь один з братів, що мав ложку замість язика, і перелякано затулив рота рукою, наче ненароком видав дуже важливу таємницю. Інший глузливо покрутив вказівним пальцем біля своєї скроні і вони розійшлися по своїм печерам, а я так і остався лежати на своєму місці. А в вухах дзвеніло могильними дзвонами: «Твої місячні хіба наша проблема?»  Давно мене так ніхто не ображав. Ще для більшого єхидства ввернули слово проблема з моєї рідної мови. Яку задачу я повинен розв’язати? Незрозуміло.
  Раптом я побачив, що на камені, на якому я любив посидіти, сидить якийсь сліпий старець. Напевно, він був свідком мого приниження і я вирішив поговорити з ним, аби якось вгамувати свій душевний біль.  
— Шолом алейхем, — привітався я з ним і коли у відповідь почув приязне: алейхем шолом, то звернувся  до нього якомога шанобливіше, не бажаючи втратити можливості поговорити.  – Скажи, шановний, хіба у чоловіків бувають місячні?
  Старий, обпершись обома руками на свій посох, в свою чергу запитав у мене: Хіба мертві приходять до живих?
— Авжеж, — відповів я впевнено, — наприклад, уві сні моя покійна бабуся часто приходить до мене.
— Тоді бувають, — також впевнено відповів він, встаючи.
— Постій! Постій!, — заволав я до нього, благально протягуючи руки. – Якщо маєш іншу думку – поділись!
  Старий знову сів і знову запитав: Хіба не природно порівнювати когось або навіть себе з людьми яких дуже добре знаєш, наприклад, батьків або в образі матері бачити щось надзвичайно більше, наприклад, сильних світу цього, батьківщину, планету врешті решт.
— Але це вже фантастика! – вигукнув я запально.
— Що таке фантастика, чужоземець?
— Мистецтво уяви — в перекладі з моєї рідної мови.
— Ти сам сказав. Ех ти голова і два вуха, все приймаєш за чисту монету. – Старий докірливо похитав головою. — Невже ти не чув, що омитому потрібно ще і ноги омити?
— Хто міг сказати таку дурницю? – пирхнув я від образи на старого. Я то вважав, що він поспівчуває мені, а він схоже теж має мене за дурня.
— Того хто це сказав ти ще побачиш, але не раніше ніж познайомишся з мамою цих добродіїв,- старий посохом вказав на моїх братів, що висипавши із своїх помешкань, купкою стояли неподалік, пильно стежачи за нами і уважно прислухаючись до кожного слова. – Попроси їх гарно, вони не відмовлять.
— Не знаю тепер, як з ними і говорити, схоже в них якась викривлена уява,- засумнівався я.
— Нема проблем, синку, — старий, стиснувши руку в кулак, показав середній палець в бік моїх братів і, підвівшись, подався геть.
  Братва не заставила себе довго чекати і, обступивши мене тісним кільцем, закричала хором:
— Тобі що кузькину матір показати?
— Хіба я просив вас про це?
— Так ти ж на мигах показав.
— Хлопці, то був не я.
— Значить, Гомер, — знову з’єхидничали вони і почали, начебто граючись, штурхати мене легенько ногами, промовляючи:
— Не спи, сучий сину, бо проспиш саме цікаве. А то, бачите, уві сні до нього бабуся приходить.  Не бабуся, а велика мама, тупиця.
  День добігав кінця і я мав надію, що вони підуть спочивати і дадуть мені спокій. Та мстиві іудеї продовжували знущатися і в пітьмах.
— Радій, брате! За одного битого двох небитих дають і тих не беруть.
  Я умоляв їх і заклинав всіма богами Олімпу дати мені спокій, а вони тільки сміялися і казали, що спокій це привілей одних євреїв. Знесилений, не відчуваючи живого місця на тілі я замовк, а  їх ноги і моє тіло продовжувало свій, тільки їм зрозумілий діалог.  Вранішнє сонце застало нас за цим невимушеним і щирим виявленням братніх почуттів. Братні почуття виявилися набагато сильніші, ніж я гадав, навіть полуденна спека не змогла їх вгамувати.
  В дитинстві я був справжнім маминим синочком і вулиці це вельми не подобалося. Коли сусідські хлопчаки займали мене я не залишався в боргу і першим кидався в бійку, знаючи наперед, що в черговий раз отримаю на горіхи.  І кожного разу мама знаходила слова втіхи, підбадьорення.  Вона витирала сльози з мого обличчя, які лилися скоріше від образи, аніж від болю і я знаходив спокій біля її грудей.
— О мама, мама, — шепотів я і знову сльози образи від того що не можу дати здачі оросили моє обличчя. Хто тепер втішить мене і витре мої сльози?  Хто люблячою рукою притисне до рідних грудей, де царює мир і спокій?
  Мама була родом з етрусків. В дитинстві її продали в рабство за борги. Дівчинці доводилося робити саму брудну і важку роботу. Коли їй виповнилося тринадцять на неї стали задивлятися парубки і навіть знатні вельможі. І хазяї, послабивши гніт, відкормили дівчину і вигідно продали східному шейху. Старий шейх вважав себе таким собі шляхетним красенем і хвастав тим, що жінки без примусу дарують йому свою любов. Хтивий старик засипав маму подарунками, але так нічого і не домігся. Тоді він закував її ноги в кайдани і примусив виконувати саму брудну роботу. Згодом на ногах її виникли кровоточиві рани. Шаленіючи від нападів пристрасті, старик припадав до цих ран і мов собака злизував кров. Та мама не здавалася. І шейх, бажаючи принизити дівчину, продав її на базарі за чисто символічну ціну в тридцять срібних монет чоловіку з зовнішністю п’яниці. Ним був мій батько. Мама ховала рубці від кайданів за срібними браслетами, щоб ніхто не знав про її минуле. Всю свою любов вона віддала мені і, як мати Олександра Македонського, тільки і жила тою надією, що в майбутньому я зможу змити її ганьбу.        А я не справдив її надій і в кращі роки свого життя валяюсь безпорадною калікою в іудейських могилах без всякої надії на зцілення. Олександра Македонського з мене не вийшло.
  Несподівано прокажені як по команді всі одночасно перестали товкти мене и враз присмиріли мов янголята і начебто поменшали ростом.  Заклякнувши з відкритими ротами і обличчями, повернутими в бік річки, вони наче закам’яніли. Я повернув голову в той бік і завмер від здивування. Неперевершеної краси незнайомка в червоній напівпрозорій сукні легкою ходою танцівниці переходила річку вбрід.  Один лише погляд її бездонних чорних очей міг лишити розуму будь кого. І в сяйві  дня вони були зірковой ночі  покривалом і голос чийсь мені віщав: як їх тобі не доставало.  Потонути і забутися в їх божевіллі, навіщо мені сонце?  Цілу зиму я терпляче чекав на нього. А воно таке безжальне. Висушило моє тіло, немилосердно виставляє напоказ мою неміч. Це ще тільки весна, а що ж буде літом?  О ніч! Вкрий мене своїм кровом. Довге волосся кольору старої міді водоспадом збігало з ніжних плечей пані, відтінюючи білизну її шкіри. Шию жінки обвивав довгий червоний шарф з того ж самого легкого матеріалу що і сукня. Довгі кінці шарфа розвівалися на весняному вітрі, придаючи ще більше чарівності жіночій ході.
— О, мамо! Ти така ж юна і чарівна як і в Едемськім саду, — пристрасно шепотіли прокажені, закоханими очима поїдаючи жінку. – І як до лиця тобі фігові листочки.
   На правій щиколотці срібний ланцюжок з золотими прикрасами. Фази місяця здогадався я, прикипівши очима до її босих ніг. Як ця багачка опинилася одна в такому небезпечному місці без супроводу? Її оголені ніжки йшли не по воді. Ні! Вони йшли по моєму серці і я не міг відвести від них зачарованого погляду, затамувавши подих, наче щойно був опущений в льодову воду. Пані навмисне переходила річку у найглибшому місці, підбираючи подоли своєї сукні, аби я міг поба­чити всі її принади, під сукнею іншої одежі не було. Клянусь Зевсом я бачив її лоно.( Іс. 47. 2 – 3 ) Жінка підійшла до мене і в нагороду за мою пристрасну увагу по­крила мою голову своєю сукнею і я забув про все на світі. Що зі мною тоді творилось неможливо описати. Пахощі її тіла п’янили і паморочили мій розум. Спершу мені здалося, що я попав у світ мерців. Покійників, щоправда, не бачив, проте тілом відчував їх присутність. Потім стало тепло, тіло розслабилось, а солодка млість оповила моє серце. Ніяка смертна жінка не може дати такої насолоди чоловікові. Це якась богиня. І побачило око і почуло вухо, що вона приготувала люблячим її. Цілий натовп красунь, люба з них могла стати моєю половиною, але так і не стала. Зграю скажених псів, що оточили мене. Зустрівшись зі мною поглядом, пси падали замертво.  Невидимі язики про щось казали мені, а знайомий голос все шепотів:
— Це дух жінки. Так пахтить твоя душа. А вона богиня всіх язиків і спокуса всіх спокус. Від неї ти будеш без ума,  видіння розуміти не схочеш, схочеш вічно пахтіти.  Ти квітка — душа, проповідник вічної весни, літа не очікуй, воно не прийде.
  Най би яку нісенітницю ці язики не плели, я ладен був їм вірити лиш би від­чути ще раз той ніжний дотик  ласки невідомої богині до мого серця, бо я ж такий вразливий до жіночої краси. Подейкували, що десь на півночі варварами править богиня на ім’я Цариця Небесна. Чоловіки там суворі, п’ють більше за нас греків, а жінок своїх гамселять нещадно. Воно і зрозуміло – хто хоч один раз скуштував ласок богині того вже ніяка смертна не вдовольнить.
  Я відірвався від солодких спогадів і спитав у дівчини:
— Хто ти?
— Царська співачка.
— Царська співачка? – я мимоволі посміхнувся. На особу приближену до царського двору вона явно не походила. – І що тут робить царська співачка, вчорашній день шукає?
 Авжеж, мій пане, — ніжним грудним голосом відповіла білявка зовсім не ображаючись на мій глу­зливий тон і дивлячись на мене своїми виразними блакитними очима, — прийшла нагадати тобі, що ти зрадив моїй пані. Невже під золотими зорями краще, ніж під рубіновими?
— Про що ти? – не зрозумів я.
— У моєї пані з’явилася конкурентка і відібрала добру частину клієнтів. Пані падає на килим, б’ється в істериці і кричить:
— Де мій пахар?! Де мій герой?! У нього такий гострий плуг. Я від нього божеволію.
  Вона вижидально дивилася на мене, всміхаючись самими куточками губ.
  Я образливо шморгнув носом, сама каліка, а з других знущається і, відвівши погляд, нічого не відповів. І знову поринув у спогади. Пані прибрала сукню з моєї голови, поруч з нею сиділа величезна сіра сука, держачи в зубах корзину з всілякими наїдками. Біля міхура з вином лежала справжня зо­лота чаша. ( Об. 17. 4 ) Собача слина котилася з величезних іклів прямо на солодкі тістечка. Красуня присіла опріч мене і випещеною рукою витерла мої сльози точнісінько як мама в дитинстві.
  Її обличчя  було так близько від мого.
– Не плач синочок. Твої сльози – мої сльози, рідненький.
  З її очей покотилися сльози і великою каплею зависли на кінчику носа. Вона змахнула їх рукою і вклала в мою руку, затиснувши її в кулак.
— Візьми свій п’ятачок, Люля.
  Підвівшись і побажавши смачного, пішла далі своєю дорогою в супро­воді суки, смачно розкачуючи стегнами і поступово танучи в спеці полуденного ефіру. Незважаючи на голод, я забув про корзину, проводжаючи її закоханим поглядом, і тільки повторював, мов зачарований на латинський манір: о моя пані, о моя пані. А поруч валялися прокажені, мабуть знепритомніли від надмірних вражень. Розкрив затиснуту долоню  побачив п’ять лепт.  Та для мене вони були дорожче золота як пам'ять про незабутні хвилини неймовірних почуттів.
— Сморчок вонючий! Хто в тебе її купить?
 Один з прокажених, не встигши отямитися, вже встиг поцупити золоту чашу. Другий тягнувся до міхура з вином. Пригрозивши йому палицею, з якою ніколи не розлучався, я другою рукою ухопив бурдюк. Витягнувши затичку, з насолодою приклався. Клянусь Бахусом це було щось неймовірне. Палиця в моїх руках перетворилася на меч гладіатора, а прока­жені іудеї на римських консулів. І вже не старе ганчір’я, а білосніжні тоги огортали тіла державних мужів, над всяку міру змащених пахощами «дух жінки». Досхочу напившись, широким жестом запросив вельмишановних панів  до своєї поляни. А вони і не думали заглядати мені в рота, а як справжні патриції вже давно рилися в корзині, вишукуючи найсмачніші куски.
— Собача слина цілюща! – реготали вони, наливаючи з бурдюка по черзі один одному в чашу. На пахощі страв позліталися мухи і бджоли. Одна із них вжалила консула прямо в губу і рот народ­ного трибуна перетворився в рупор. Скиглячи по собачому, він заздрісно спостерігав як ми погли­нали їжу цілими кусками, не розжовуючи.
— А в тебе губа не дура! – промовляв його товариш, відхекавшись від чергового проковтнутого ку­сеня.
  Дно корзини було наповнене східними солодощами. Мої брати, вихопивши свої ложки, прийнялися уплітати за обидві щоки. Я ж з жахом спостерігав через ті діри, що закривали ложки як від задоволення тремтять холодцем мізки в їх головах. Від такого видовища в мене начисто пропав апетит.
— Мабуть у мене білочка, — вирішив я і, раз у раз тикаючись обличчям в пилюку, поповз до річки напитися води
  Наївшись досхочу, вони, задихаючись, обезсилені попадали на  землю. На превеликий подив  страв і вина в корзині не поменшало. Сумнів не було, нас відвідала богиня.
  Вино розчулило батьків імперії і їх потягнуло на співи.
— Смерть перша — сон, театр в нім трон і наша мама в нім актори, — натхненно співали вони, розмахуючи в такт ложками.
— Гей, іменинник, де ти? – згадав хтось із них за мене.
  А я, напившись води, розмірковував, що ж зі мною діється.
— Гуляй хлопці! Це наш час доки не приперся Лазар наш шостий братець, бо тоді нам кранти.
  І вони знову почали відриватися по повній.
— Не розстануся я з мамой, буду вічно молодим, — порушуючи сон небіжчиків, співали захмелілі брати. – А де цей козел, знову його нема?!
  Я лежав тихіше води і нижче трави аби не видати себе.
— Рачкуй сюди, ми тобі шилом вухо пришиємо до дерева! – волали вони, розчепіривши пальці. –  Шо за базар? Навіщо ти нашу маму назвав мадонною? Хіба ми їй раби?
  Боячись їх гніву, я не зрушив зі свого місця. Невже знову наступив на ті ж самі граблі? Назвав своєю господою повію. Хоч і богиню, а все таки повію. Весь хміль миттєво вивітрився з моєї голови. Що ж тепер буде? Під вечір патріції стали слізними, мов жінки.
— Горе нам, брати, бо ми бачили срамоту наготи своєї неньки, — бідкалися вони, посипаючи голови порохом і рвучи на собі тоги. – Та ми ж і гадки не мали що богоподібна цариця символів, королева прозрінь, повелителька снів, натхненниця і повірниця самих божевільних бажань западе на каліку? Вей, горе нам! Вей, горе нам!
  Вони почали вовтузити один одного і, не маючи сил підвестися, стукаючись лобами, клянучи друг друга і темряву, поповзли до своїх хоромів. А я остався лежати під нічним небом.
— Юра! Ти велика купа лайна! — кричали вони мені наостанок. – Краще б ти помер, бо за решту життя ти так нагрішишся, що ніякий Спаситель тебе вже не спасе.
  В ту ніч ледве заснувши, я прокинувся. Мене знудило, живіт звело так, що вся моя вечеря знову опинилася назовні. Я впав у безпам’ятство і прокинувся пізно від галасливого пта­шиного щебету. Наклювавшись мого блювотиння, горобчина кампанія безупинно і весело щебе­тала, скачучи навколо. Обпершись спиною об камінь, яким колись прикривали вхід до печери, я тупо озирався навколо, намагаючись згадати події минулого дня. Куди ж поділася їжа? Мабуть розтягли собаки і гієни.  Сонце пекло немилосердно, та я зоставався назовні, боячись прогавити господиню свого серця. Звідси було добре видно дорогу, що вела до міста. Вона була безлюдна, ані голосу, ані скрипу візка не лунало з неї.  Тільки  жайворонок високо в небі співав свою пісню. Знесилений від голоду і спеки я знову втратив свідомість. Так продовжувалось впродовж трьох днів. Приходячи в себе, чув жваву сварку з ближньої печери, де мої продажні братики не могли поділити золоту чашу. Час від часу мені здавалося, що з неба чиєсь небайдуже око прискіпливо стежить за мною. Невже Філон казав правду і я зовсім не кинутий напризволяще. На четвертий день мені наснилася скринька Пандори. Начебто я тримав її в руках, не зна­ючи, що з нею робити. Зі скриньки доносились людські голоси і собаче скавчання.
— Ти мені відповіси за все і за базар теж! – кричав чоловічий голос.
— Невинна я, він сам прийшов! – кричав у відповідь жіночий.
  Я розімкнув повіки і побачив чоловічі ноги, взуті в сандалі римського воїна, від щиколоток до колін покриті шрамами від ран і огидними струпами. Жалюгідне видовище, як виноград, побитий градом. Проте я мимоволі поза­здрив, рани на моїх ногах загоювались дуже повільно. Вище колін були штани кольору індіго, прошиті зверху  коричневими нитками в два ряди і з заклепками. Що  за род військ? Ніколи таких не бачив. На плечах такого ж фасону бавовняна сорочка. Чоловік був приміром мого віку, проти нього стояла богиня в червоному. І цей безумний легіонер насмілився кричати на неї.
— Відчепись, блазень! Вона з вищого світу, — втрутився я в їх сварку.
— Сам ти блазень! Не з вищого, а з нижчого, дивись! -  Він грубо розвернув жінку спиною до мене і зірвав сукню з її лівого плеча. Білосніжна шкіра красуні була спотворена рожевим тавром.
— Що це за знак? – мимоволі вихопилося у мене. Я підвівся, спираючись одною рукою на камінь, а іншою на палицю, аби краще роздивитися.
— Це квітка лілеї, — відповів легіонер і зірвав сукню з іншого боку, оголивши праве плеча. В цей час хтось ззаду огрів мене палицею по ногах нижче колін і я рухнув на землю. На превеликий подив рядом нікого не було. Тільки сіра сука лежала недвижно, простягнувши ноги. Мабуть, легіонер задушив її голими руками. Я знову впав у безпам’ятство.
  В дитинстві мати віддала мене до школи. Наша школа була одна з кращих, бо тільки для самих заможних. І як би сутужно не було мати не жаліла коштів на моє навчання.
– Колись подякуєш, — казала вона.
  Школа розташована на березі моря вражала не тільки пишністю і красою мармурових стін, а і розкішними краєвидами. А в нашого вчителя були навіть священні іудейські книги, так звана Септуагинта. Вчитель стверджував, що математика, тобто наука по-нашому, здатна розтлумачити будь-що. А ще він стверджував, що все на світі тримається на рівності. Є рів­ність у державі між владою і народом – є держава. Тому наша країна і наша мова були на особли­вому положенні в імперії. Пихаті іудеї сиділи на духовних скарбах, за які могли би купити весь світ, проте шляхи, якими вели їхні вчителі були залиті кров’ю борців за незалежність, бо вони іг­норували логіку. Вони вважали свого Яхве злим і мстивим за вчинений Ним потоп. Проте дожи­даючись каяття до останнього можливого строку, Бог всього — навсього  зрівняв навколишній світ людини з його внутрішнім для спасіння людства. Так казав наш вчитель. Він вважав, що у єврейського Бога у відносинах з людьми є майбутнє, оскільки є рівність у відносинах, а в наших богів його не нема.
— Горе народам, що не розуміють гумору власних богів,  — часто промовляв він, дивлячись кудись поверх наших голів, наче в якесь невідоме майбутнє.
  Чесно кажучи, я зовсім не розумів про що він говорив. Філософію я не любив. Зате обожнював рахувати числа, особливо, якщо їх перевести в гроші. Тут вже я ніколи не помилявся.
— Базар – ось найкраща школа, — часто промовляв мій батько. А вже він зі своєї школи з порожніми руками не приходив.
  Звертаючи увагу на велику кількість калік в місті, наш вчитель стверджував, що знання повинні бути урівноважені віданням від Яхве, а інакше ми так і залишимося суспільством з обмеженими можливостями. Це не сподобалося батькам міста і його  вигнали з школи, аби він не ламав віру в наших богів. І вчитель пішов в народ.
— Невігластво ваш перший ворог, воно грабує вас! Від суми і боргової ями не зарікайтесь! – волав він  на базарах і площах.  Його визнали за божевільного і прогнали з міста, а рукописи і священні іудейські сувої спалили.
  Роз’яснюючи нам дітлахам спосіб людського мислення, вчитель малював коло – символ доскона­лості, а в ньому рівносторонній трикутник. Одна із сторін називалася Логіка, друга – Інтуїція, третя та, що з’єднувала логіку і інтуїцію називалася Уява. Це і є ті плоди, якими золотоволоса Фортуна живить богів. Всі три сторони  рівні, а кут зору незмінний – така умова досконалого мислення. Якщо звузити кут зору до певної величини, віднявши у людини частину знань, то вийде п’ятикутна зірка. Начебто всі вимоги виконуються: і сторони рівні і кут зору незмінний, проте виходить аж три Уяви, які аж по два рази перекреслюють і Логіку і Інтуїцію. В тому то і весь секрет обману, що перекреслюють двічі, тобто наче і не перекреслюють. Уява, збудована на шматочках Логіки і Інтуїції вимушена опиратися на Ілюзію. Здається, сьогодні я побачив, хто є господинею цієї самої Ілюзії. На правому плечі богині рубіновим кольором, мабуть, тавро було свіжим, горіла п’ятикутна зірка або вогняна квітка.
 
 
                                                                                   8 
 
  Отямився, відчувши на собі чийсь зосереджений погляд. Переді мною в декількох кроках стояло двійко чоловіків. Один був мого віку з густою чорною бородою одягнений в блакитну мантію із льону. На ногах добротні сандалі з волячої шкіри, на голові хустка. З плеча звисала шкіряна сумка. Другий був вдвічі молодший. З одежі тільки юбка до колін. На засмаглому тілі де не де виблискувала риб’яча луска.
– Навіщо гроші за щокою тримаєш, отруїтися хочеш? – спитав старший.
— Які гроші? – прошамкав я і, ухвативши свою палку, притиснувся ближче до каменя.
— Митника не обдуриш, — сміючись, сказав молодший.
  Рот розпирало від слини і мене вже нудило від присмаку міді. Та я і не думав здаватися. Ці п’ять монет все, що в мене залишилося в житті.
— Іменем Ісуса, дух німий і глухий, вийди геть! – приказав молодший.
  Моя щелепа несподівано відвисла і монети самі викотилися з рота. Я ледь не захлинувся слиною і закашлявся.
 – Не жалкуй, брате, — хлопаючи мене по худій спині і наступаючи босою ногою на мідяки, які я хотів підібрати, прорік молодший. – Хіба це гроші? Це сльози, а не гроші. Господь (хазяїн) дасть тобі золото замість міді.
— Еге ж, — подумав я. – Аякже, дасть. А потім наздожене та ще раз як дасть. Мало не здасться.
І, зібравши залишок сили, відпихнув його. Не встиг нагнутися за своїм скарбом, як його хазяїн, ухвативши мене одною лівою, відволік вбік. А раб взяв під пахву мої ноги і вони понесли мене наче суху гілку вбік поселення. Не було сил опиратися і я з журбою на серці спостерігав як мої липові брати, повискакувавши з своїх печер, розкрадають мій скарб. Кожному з них дісталося по лепті, а мені тільки гіркий прикус міді в роті.
  Ми зайшли під тінь могутнього дуба обіч шляху. Чоловіки поклали мене на траву, а самі попадали поруч.
— Спина рознилася, — сказав старший, звертаючись до мене. – Трохи відпочинемо.
  Він витяг зі своєї сумки хліб і овечий сир і поділив між нами. Поївши, я трохи заспокоївся і, з нагоди такого доброзичливого до мене ставлення, вихлюпнув свій біль.
– Там залишилася моя чаша.
— Яка чаша?
— Золота.
  Раб покинув їсти і, зірвавшись з місця, побіг вбік печер.
— Ну що він один проти п’яти? – сказав я, дивуючись нерозважливості молодості.
— Іван не один. З ним Господь (хазяїн), — відповів митар.
— А хіба не ти його хазяїн?
  Митар  розсміявся, показуючи крупні міцні зуби і, поклавши мені руку на плече, лагідно мовив:
— У нас один хазяїн – Ісус Месія.
  Незабаром вернувся Іоан. Подаючи чашу, сказав:
— Тепер твоя доля в твоїх руках.
  Так мене знайшли учні Спасителя і подарували надію на зцілення. Я з нетерпінням чекав їхнього повернення. Раптом почулися звуки музики і спів. Проте ніяких музикантів не було. Одні ноші з розслабленими і одинока чоловіча постать, що наближалася до нас. Можливо богиня тут присутня невидимо і знову покрила мене своєю сукнею?
— Я буду твоєй звєздой, — співала жінка.
— Ані Лорак, — задумливо сказала Ані Арку.
— Теж царська співачка? – спитав я.
— Ні! Вона вільна, мов богиня, — відповіла дівчина.
— Чому так?
— Бо вона за турком, а я затуркана, ще й добре затуркана, сам бачив, як ходжу, — по її щоці покотилася сльоза.
  Її горе знову нагадало мені про моє власне. І щоб якось заспокоїтись я знову почав думати про незнайому богиню під спів, що невидимо наближався. Можливо Спаситель і справді зцілить мене і тоді я матиму змогу пригостити її вином з власного винограднику. Я не розділяв батькової пристрасті до вина, хіба що для приготування м’яса. Моєю пристрастю було бажання зробити саме краще вино. Щось я замріявся. Скоріше б верталися учні Спасителя, невже і мене спіткає доля вуличного каліки? Я почав хвилюватися.
— Шолом алейхем, — слова привітання вивели мене з задумливості. Я знову побачив ноги в шрамах, штани з заклепками і скриньку Пандори під пахвою. Так ось звідки ця музика і спів. легіонер щось нажав на скриньці і спів припинився. Я був вражений. А може він теж бог і прийшов зводити зі мною рахунки через свою невірну? Оце встряв так встряв.
— Лазар, — відрекомендувався бог. — Хліба? Води? Я бачу, цукру ви наїлися над всяку міру.
— Води, — ледь чутно промовив я, дивлячись на маленьку мавпочку у червоних з білими горошинами штанцях, яка вертілася у чоловіка на плечі, і відчуваючи велике полегшення.
— Як тебе звати, красавчик? – спитала співачка, звертаючись до мавпочки.
— Чічі, – відповів Лазар, подаючи мені воду в прозорому посуді.
  Посуд був запечатаний. Я спробував зірвати печатку, проте в мене з цього нічого не вийшло. Дівчина взяла посуд в одну руку, а другою повернула печать вбік і подала мені відкупорену воду. Я з насолодою приклався до горла і відчув смак джерельної води.
  — Чічі? – дівчина розсміялася і, протягнувши Лазарю візитку, сказала: Чічі, а ми твого синочка сьогодні бачили.
  Лазар поглянув на візитку і чомусь віддав її мені, а звертаючись до красуні, мовив жартома:
— Чого доброго так Чічі стане батьком всіх народів.
  Зрозумівши, що вона стала центром загальної уваги, мавпочка повернулася задом і сунула Лазарю під ніс свого хвоста.
— Ну і вусища! – сказала дівчина і знову залилася сміхом.
  Мені теж чомусь стало смішно. Лазар поставив скриньку Пандори на землю і, порившись в полотняній торбі, шанобливо подав мені книгу.
— Це подарунок.
 Я відкрив титульний лист. Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа із грецької мови на українську наново перекладений. Рік видання двотисячний з різдва Христова.
— Як двотисячний?! – вихопилося у мене. – Христу ледь за тридцять. Чому двотисячний?
  Книга випала з моїх рук.
— Ні! Ні! Ні! – кричав я, безсило гупаючи кулаками по землі і з жахом спостерігаючи як скринька Пандори перетворюється на звичайнісінький транзисторний радіоприймач.
— При чому тут Христос? – Лазар зітхнув. — Як ти гадаєш на скільки вас затримали розбійники?
— Можливо на чверть часу, від сили на півгодини.
— Помиляєшся друже. Те, що ти тут сьогодні побачиш, дуже швидко тебе переконає.
  Вернулися учні Ісуса, понурі і без мантій. Побачивши у мене на грудях книгу, Іоан зрадів як дитина.
– Хоч одна добра новина, ти взявся за розум, може і за нас добре слово закинеш.  
— Чому ти так? – спитав я, не розуміючи.
— А ти знаєш, що про нас говорять твої співвітчизники?
— Ні.
— Євреям робити нічого, от вони і пишуть, – він подивився на мене, щоб побачити яке враження справили на мене його слова.
— Нічого собі нічого робити, цілими днями таскати ноші з паралітиками?! – обурився я. — Он Матвій вже спину собі зірвав, такі тягарі та в його то віці.
Чоловіки взялися за ноші і ми пішли потихеньку заради дівчини. Лазар пішов своєю дорогою.
— Ще побачимося, як тебе?
— Юрій. Дякую за книгу.
  Ми досить швидко дісталися до мети своєї подорожі. Дівчина все ж десь відстала. Ноші обережно опустили і я залишився один на дин з Іоаном серед сотень таких же паралітиків. Задуха була неймовірна. Бі­до­лашних кусали мухи. Зойки перемежовувалися з грубою лайкою. Мені стало зовсім не по собі. Звиклий до самотності, зовсім несподівано я став членом вуличного братства калік, в якому існу­вали свої правила, своя ієрархія. Існували навіть свої закохані пари. Одвічні закони життя навіть в та­кому середовищі на­гадували про себе.
— Ці люди тут тому, що повірили нам, як повірив нам ти, та їх згубна помилка в тому, що вони, при­йнявши наше людське свідоцтво, відмовилися приймати свідоцтво Боже, — перервав мої роз­думи Іоан, присівши у мене в головах.
— Тепер я зовсім нічого не розумію. Яке ще свідоцтво Боже?
  Іван взяв з під моєї голови книгу і почав її листати.
— Ось! „Об’явлення Іоана Богослова” і є свідоцтво Боже.
— Ця книга написана для майбутніх поколінь, — сказав крізь сон сусіда справа і знову захропів. 
— Другими словами „не скоро прийде господар мій”,( Мв. 24. 48 ) — прокоментував цю заяву Іоан. – Але в словах цього прибульця з минулого є доля правди. Ця книга розриває завісу часу і озброює око людини необхідною інформацією так, що людина стає не тільки володарем простору, але і володарем часу. Не мудрому дістається успіх, все вирішують час і випадок, вони королі року. І тільки геній знає яким часом і випадком він володіє.
— Кинь поки не пізно, — солодко посапуючи, мов ті немовлята, що надудлилися молочної суміші довірливо шепотіли крізь сон інші, — від цієї книги просто дах їде.
— Неправда! – почув я бадьорий голос чоловіка, що стояв неподалік. – „Об’явлення” давання добре і дар до­сконалий і це так же вірно як і те, що мене звуть Яків.( Як. 1. 17. ) Бери приклад з апостола Павла.
— При чому тут Павло? – спитав я у Іоана.
— Павло надзвичайна особистість! – захоплено відповів той. — Він не був учнем Ісуса. Достатньо було Господу натякнути йому, що він сліпий фарісей, як Павло духовно проз­рів. Він зразу зрозумів істини Божого Євангелія, котре дарує духовним сліпцям прозріння, оскільки досконало розумівся в вічних символах Писання.
— Так ось чому у деяких зносить дах. Небораки не знають азів, — зробив я висновок.
— От і гарно, от і добре. Кодова операція під назвою „український прорив” розпочинається, — поти­раючи руки від задоволення сказав Іоан.
  Він дав мені мій Новий Заповіт і зник. Мені нічого не зоставалось як пірнути з головою в джере­льно чисті потоки вод Божої Євангелії. Деякі місця так були схожі на пророчі книги Септуагинти.  Але чому в Старому заповіті червоною ниткою проходить інформація про спасіння одної третини людства, а в Новому, як би навпаки, третя частина гине?  Я розгублено став дивитися на свої долоні, не розуміючи чому вони так зацікавили мене. Начебто вони однакові, та як би в дзеркальному відображенні. І раптом згадав. На Божих долонях начертаний план Сіону. Ось вони руки Бога живого – пророчі книги! А ось і інформація про пані в червоному та прочитати її я не встиг.  Мою увагу став відвертати гамір, що все більш гучнішав.  Відірвавшись від читання, я поглянув навкруги. Вулицю заполонили люди, що створили натовп біля дому Зеведея батька Іоана. Справ­жнє море людей, що збіглося з усіх усюд в надії побачити пророка із Назарету. Не дивно що вони і гадки не мали які апостоли на вигляд. Якби то учні Ісуса були в своїх мантіях, то можливо їх би і при­знали як за таких. Недарма кажуть, що приймають по одежі, а в наш час людина в мантії це не аби хто. Якщо не магістр наук, то бери вище, суддя від суду районного аж до конституційного. Я вже не кажу про лауреатів Нобелівської премії. Одним словом мантія  це вам не  фуфайка. Марно намагалися учні Ісуса довести своє апольстольство, твердячи що їх тут кожна собака знає.  Тісним кільцем затиснувши моїх нових друзів, люди смикали їх за одіж і кричали в лице:
— Куди ж дивиться ваш Бог! Вже  і пройти ніде, на вулиці суцільні каліки.
— Іменем кесаря, розійдись! Іменем кесаря, розійдись!
  Виблискуючи нагрудниками, загін римських стражників підійшов вчасно і трохи розрядив напружену атмосферу.
— Хто такі?
— Апостоли, — відповів за всіх Матвій.
— Ваші посвідчення.
— Тобто? – учні Ісуса безпорадно перезиралися, не розуміючи чого від них вимагають.
Ви апостоли? – знову спитав офіцер, протягуючи праву руку, ліва покоїлась на рукоятці меча.
— Апостоли.
– Ваші посвідчення.
  Зрозумівши, що тут і до арешту недалеко, апостоли змінили показання.
— Ми учні Ісуса.
Учні Ісуса біля Ісуса, а вам би тільки за рибу гроші, начебто ми на базар не ходимо! – натовп знову почав розпалюватися.
— Спокійно! Спокійно! – офіцер намагався заспокоїти збуджений натовп та було вже запізно. Петро Безбожно онук того самого Микитки підлив масла в вогонь. З криками „ в гробу ми бачили ваше Нато” підбурений ним натовп зніс римських стражників.
— Може хто – небудь знає цих людей? – допитувалась царська співачка. Вона таки допленталася.
 Таких не знайшлося.
— Петро знає, — сказав хтось.
  Стали гукати Петра. Людей з таким іменем набралося чималенько. Всі Петри божилися, що пер­ший раз бачать цих пройдисвітів і радили гнати геть, аби вони не безчестили ім’я Христа. Під свист і улю­люкання учням Ісуса надавали добрячих стусанів і поперли в плечі. Ті в свою чергу від щирого серця обі­цяли своїм гонителям показати кузькину маму. Ця пропозиція ще дужче збурила натовп, що вкрай здивувало апостолів.
— Недоставало нам для повного щастя ще кузькину маму побачить! – вигукували люди, кидаючи в них піском. – Досить з нас того, що ми вас голодранців побачили! Ідіть ви під три чорти!
 Геть спантеличені, прикладаючи мідяки до синців, змушені рахуватись з  одностайним волевияв­ленням народу, вони припинили осаду оселі і подалися геть, радячись про щось на ходу. Поки вулиця, розмахуючи червоними прапорами, святкувала перемогу Іоан з друзями несподі­вано з’явився на даху батькової оселі із заступом в руках і почав його власноруч розкидати. Це знову схвилювало натовп.
— Я ж казав кинь читати поки не пізно. Через тебе вже один дах поїхав, — мовив сусід зліва,  пи­льно дивлячись на мене своїм лівим оком.  Праве, наполовину прикрите віком, худе, якби сказала моя бабуся, було спаралізоване,  про що свідчив і перекошений рот.
– Не звертай уваги, бандитська куля, — пояснив він.
  Храп справа ущух. Галас пробудив сусіда. Він розгублено подивився на нас, потім здивовано ви­тріщився на Іоана.
— Теж мені рибак! Хто ж копає черв’яки на даху. Копати треба в гної.
  Сон з новою силою заполонив його повіки і тіло знову здригнулося від нової порції могутнього храпу. Раптово храп обірвався.
— Чи можемо ми просити у Господа шестисотий мерседес? – пробурмотів він уві сні і сам собі відповів:
— Можемо, бо Господня земля і все що її наповнює.
  З блаженною посмішкою він дригав лівою ногою, мабуть натискував на газ свого чотирьохколісного друга. А можливо дригання ноги, яку безжально кусали мухи, спричиняло в нього такі асоціації.
— Руйнувати не будувати! – чулися поодинокі викрики. — Поки батько зловить ту рибину синок весь дім розтрощить заради якогось грішника.
— Тому Господь і зробив його Своїм пророком, — почув я голос Лазаря.
— Та годі вже тобі Лазаря співати, — глузливо сказав чоловік з худим оком. – Давай краще хлопця припишемо.
  Він показав на мене.
— Зганяй на базар, візьми три зірочки. Скажеш Ілліч в борг просить. Богиня не відмовить.
  Невже і цей скуштував ласок богині? Мабуть, таки правду говорив Іван. Зустрівши богиню на початку життєвого шляху, рідко хто дістається його середини. Цей теж зостався вічно молодим.
— Я вже приписаний.
— Та невже?
  Довелося показати золоту чашу. Краще б я цього не робив. Каліки насіли на мене ще дужче. Начебто і спали, проте все чули.
— То може ти нас просто не поважаєш? Дарма ти так, Ілліча всі тут поважають, – це вони про худоокого.
  Лазар присів навпочіпки біля знедоленого.
— Кидай цю п’янку, брате. Господь пропише тебе на небесах. Випий холодної водички. Душе­вний мій, даремно ти боїшся другої смерті(Об. 2.11.), натомість народишся від води. А перша смерть, тобто народження від духа, не щадить нікого. – Він з жалем подиви­вся на висохлі ноги каліки. – Народження від земного духа – не подарунок долі. Він дихає де йому заманеться і не знаєш від кого ця вістка і навіщо, одним словом – базар.( Ів. 3. 8.) Так буває з усяким хто народиться від земного духа. Невже не знаєш, що це і є первородний гріх?  
  Ілліч зневажливо відвернувся, всім своїм видом показуючи, що літургію тут править він. Лазар підвівся і пішов далі, пропонуючи всім бажаючим воду і хліб. А ті, безпорадно лежачи на гарячій землі, як риба викинута на берег, боячись зрадити свою господиню. Вона нікому не відмовляла і щедро давала в борг. А вірні пси, привітно махаючи хвостами, в зубах розносили замовлення і відносили назад пусті корзинки з золотими чашами всередині. Мимоволі згадалися слова із Септуагінти: «Вавилон у Господній руці – золота це чаша, що всю землю напоювала: народи впивались вином тим його, тому пошаліли народи».( Єр. 51. 7.) Не збрехала співачка, таки шукають вчорашній день.
  Мимо проходила сімейна пара американських туристів.
— Дивись, моя люба, мабуть, великий чаклун з білим світом прощається, — наводячи на дах оселі Зе­ведея свій мобільний телефон, промовив чоловік.
—  Наша віра проста як фіга, хлопче, — Ілліч скрутив дулю і з за­доволенням по­нюхав її. — Двом смертям не бувати, а од­ної не минути.
— Не вір Лазарю, він сме­рті нашої хоче, — перейшов на пристрасний шепіт худоокий. – Наш слаб­кий організм не витримає тої холодної гір­ської води, що він пропонує. І вони ще дорікають нам випивкою? Та якби ми не пили, то вже б да­вно померли. Поглянь на себе, хіба ти мужик? Тільки й того, що душа в тілі. Та їм ще й душу віддай. А вона ж не твоя.
-А чия?
— Цариці небесної, жінки в червоному. Червоне то колір пристрасті. Вона жагуча, мов пустельний вітер. Пристра­сна, мов буря. Швидка, мов блискавка, страшна, як грім. Вона всередині і вона зо­вні. Назовні — вона велика. А всередині – вона  маленька і солодка, мов цукор. – Ілліч хитливо засміявся, по­чісуючи лису голову однією ру­кою. Друга була паралізована. – Богиня знає найпотаємніші бажання твоєї душі і ради їх здійс­нення так станцює танець живота своїми солодкими ніжками на твоєму серці, що дзвін залізних кайданів на них ти сприймеш за пісню срібних дзвіночків. Вона раба твоїх бажань.  І все на халяву, хлопче. А дурниця, вона як вафлі, і знаєш, що небо буде в клітину, а хочеться. А знаєш як вона називає свої місячні?
— Ні!
— Революція.
  Ця його промова ще більше збентежила мене. Я не знав, що і думати і, закусивши до болю нижню губу, вперся очима в небо.  Хто він, збоченець чи просто блазень? І на що він натякає? Хіба в мене було щось з богинею, що вона стерла з моєї пам’яті? Даремно я показав їм золоту чашу.
  Він змовницьки підморгнув мені здоровим оком. Навіть найменшого натяку на якусь думку немож­ливо було про­читати в його чорних очах. Одна безмежна жагуча пристрасть заполонила всю його душу чорним покривалом пустельної ночі. Так випалена сонцем пустеля прагне вологи. Так роз­печена хвиля повітряних мас розлітається з екватора до полюсів і в шаленім танці зі своїм кри­жа­ним братом збурює безодню океану і спустошує землю, впавши погонами на її довірливі плечі. Так пла­нета Земля на неймовірній швидкості летить слідом за Місяцем, що галантним кавалером підтримує її в одвічнім вальсі навколо Небесного нареченого, не даючи впасти в банальний брейк­данс. Тож хіба вона не цариця неба?  Що не кажи, а схід справа тонка. Це не американські індіанці з їх примітивним культом матері-землі. Я полегшено зітхнув, не розуміючи звідки в мене такі знання і хто я насправді стародавній грек чи сучасний українець.
— Чому ти не хочеш мати вічне життя? – запитав у старого паралітика.
— Яке ще вічне життя? – щиро здивувався той, –  наше життя – це кіно і німці, а все решта до лампочки. А хочеш я відкрию тобі таємницю жінки в червоному?
  У відповідь я кивнув головою.
— Я спалив її, із іскри загорілося полум’я.
— Невже тобі не шкода жінки?
  Це просте запитання чомусь не на жарт розсердило Ілліча. Він аж затіпався, з рота полетіла слина.
— Якої жінки, бовдур?  Що за дитяча хвороба лівизни? Ти думаєш я не читав тієї книги? – він зневажливо вказав на дарунок Лазаря. – Подумаєш, підручник з алгебри для середньої школи. Та весь той Новий заповіт вирішується як звичайнісінька система рівнянь. А місто на семи пагорбах – це Москва, як третій Рим.
 Побачивши, що я знову впав в ступор, Ілліч розсердився ще більше:
— А ти таки дійсно тупий. Хіба не сказано  в тій книжці, хто стане зберігати душу, той іі згубить.
— При чому тут душа? – не зрозумів я.
— Пітер – це дух Росії, а душа її – Москва. Я зробив її столицею. Чиста робота – комар носа не підточить.
  Він гордо подивився не мене.
  — Загубити цілу країну. Але заради чого? – ще більше здивувався я.
  Здорова половина обличчя старого паралітика знову пересмикнулась від обурення.
— Ця жаба в червоному після того як виконала моє бажання зрадила мене з моїм власним сином, ще й назвала мене старим п’яним чоботарем. Та я і менших образ не прощав. – злісно промовив той, кого назвали Іллічем.
— Якщо не секрет яке було твоє бажання? – не втримався я.
— Розумієш, я з дитинства не міг відрізнити особисте від загального.9
— То ти крадій?
— Чому крадій? – здивувався Ілліч.  – Епілептик. І ця лиха жіночка в червоному вирішила мою проблему, допомігши створити державу в якій стало неможливо зрозуміти де особисте, а де загальне.
  Я слухав цього дивакуватого чоловіка і не міг позбутися відчуття, начебто я вже чув його історію від якогось високого вусатого чоловіка в капелюсі. Він називав його сином орла на ім’я Ларра… Так от звідки у Ілліча орлине бачення духовних символів. Якось дивно входив я в цей новий для мене світ, в ньому все було так  складно і неоднозначно. З цікавістю подивився на Ілліча, та він зовсім не такий простий, як здається. А він, зрозумівши мій погляд, весело розсміявся.
— А здорово я тебе розіграв. Я ж коли про вафлі говорив то мав на увазі інформаційні технології, село ти не асфальтоване.
  Він витяг з під подушки свіжий номер газети «Іскра». На ньому навіть фарба не встигла просохнути. Накривши своє обличчя, Ілліч деякий час лежав спокійно та ось його тіло почало здригатися в конвульсіях і він почав вигукувати:
— Каблуки щастя! Каблуки щастя! Син чоботаря взує всіх! Син чоботаря взує всіх!
  Я зірвав газету з його обличчя і він затих. Нашу розмову перервала поява старих знайомих. 
 
9. « В суждениях больных эпилепсией на первый план выступает их конкретность, оперирование малосущественными, второстепенными признаками,  невозможность отделить основное, важное от мало существенного, малозначимого».
З. н. Драчева. В.М. Блейхер. И.В.Крук.  Нервные и психические болезни. Изд. Вища школа. 1986г.
Тих самих грабіжників з дороги. З усього було видно, що вони тут свої хлопці. Каліки радо ві
тали їх. А ті у відповідь жбурляли їм в пилюку дрі­бні монети. Два римські дінарія впали між мною та Іллічем. Він, не вагаючись, спритно підібрав їх.
— Недарма кажуть, Бог Трійцю любить, — зрадів паралітик. – Я ще двічі цілому світу покажу кузькину маму, ці грошики відпрацюю сповна.
  Я недовірливо подивився на старого підпалювача. Який з нього працівник?
— Міцність діда провіряється на внуку, жовторотик. Дідуся Ілліча запам’ятають назавжди, — процідив Ілліч крізь зуби, ховаючи монети під подушку.
— Як це на внуку? – не зрозумів я.
— Діти це квіти життя, жовторотик, а внуки – плоди. По плодам впізнаєте їх, — він насмішливо подивився на мене.
    Закінчивши з грошима, розбійники почали роздавати хворим клапті матерії.
— Це  чудодійні частини одежі апостолів! Латайте своє лахміття, поминайте Вчителя в царстві Його Небеснім, а заодно пийте, люди добрі, за наше здоров’я, бо ми таки справжні хлопці: пройшли Крим і Рим і про вас не забули! — втішали вони обездолених.
  Щербатий впізнав мене одразу. Підійшов, важко шкутильгаючи на праву ногу, в червоних саф’янових чоботях, немов гусак на червоних лапках. Побачивши в мене кни­жку, одразу ж почав глумитися.
— Хочеш накормити півсела хлібом з трьох діжок води як твій дід, маленький літописець великого села?
— Яким хлібом з діжок? Що за маячня, начальник?
— Це не маячня, — рудий бог заперечливо покачав головою. Просто ми про вас знаємо більше, аніж ви самі про себе. Ми ж ваші внутрішні органи. Слухай мене. На­пиши про мене книжку, тільки ж всю правду напиши. Так напиши, щоб коли я входив з одного кі­нця вулиці, на другому кричали: Це відомий на весь світ король вулиць і великих доріг сержант Петренко! — він поправив жезлом даішника міліцейського картуза на рудих кучерях. — А щоб ти не за­був я дам тобі свідоцтво. По чарівному помаху моєї палиці одна маленька буквочка перетвориться на велику так, що ти ледве не вдавишся.
— Як говорить, як говорить. Істинно пророк, -  просльозилася одна жіночка із лежачих, з почуттям вдячності витираючи очі і ніс шматком чудодійної мантії.
— А я кума такий! – гордовито прошепелявив вуличний король і пошкандибав до своєї рудої коня­чки. Йому допомогли сісти верхи і вся організована злочинність посунула далі у своїх справах, співаючи і пританцьовуючи, як завжди під хмільком. Інших коней у них не було, мабуть вони їх просто пропили. А позаду на мотузці, як дворовий пес, плівся Затичка. Проте одягнутий він був в дорогі кожані шати із золотими пряжками, такий собі ходячий старинний фоліант. 
  Несподівано проснувся хропун.
— Хто це був? – забідкався він. — Брат Коупленд чи може брат Хейгін?  Хто – небудь зцілився?
  Один Бог знає що наснилося бідоласі. Прийняти вуличних грабіжників за всесвітньо відомих проповідників?
— Знову все проспав. Ну ти і соня, — пожурив його Ілліч.
  Поява Матвія і Іоана вернула мене до дійсності. Дійсність виявилася зовсім не такою привабли­вою, якою її малювала моя уява. Від вранішніх красенів не зосталося й сліду. Зкам’янілі посірілі обличчя апостолів миттєво розвіяли мій ентузіазм.  Дійшовши до мене, Іоан мовчки впав на своє лице і заридав. З – під лівої лопатки тонюсінькою ців­кою юшилася кров. Піднявши своє заплакане обличчя поряд з моїм, прошепотів, дивлячись мені в очі:
— Юрику, братику, прямо в серце.
— Це, мабуть, не буквально, інакше б він помер, — подумав я вголос. Далася взнаки звичка само­тньої людини міркувати всує.
— Як це не буквально, коли буквально, коняча твоя голова, — розумієш, бу – кваль – но, мовив Іоан сердито, промовляючи останнє слово по складам. – Одну маленьку букву замінили на велику і все,  красеня коня перетворили на букашку, на кузьку. А знаєш як боляче?
  Він приблизив своє лице до мого. Його неможливо було впізнати, Іоана наче підмінили. Завжди ве­селі, випромінюючі світло очі потемніли від гніву. Своїми дужими пальцями він вп’явся в мої плечі. Його сльози падали на моє лице.
— Боляче, — простогнав я, — пожалій мене.
— А хто мене пожаліє, ти знаєш? А я ж не собака, я людина, – не сказав, а проскреготів  на вухо Іоан, ще дужче стискаючи свої залізні обійми.
  Я почувався, як стікаючий кров’ю звір в стальних лабетах мисливського капкану серед байду­жого людського пралісу. Просякнуте рибою, дуже тіло Іоана могильним каменем впало на мої тлінні мощі. Я задихався та не міг вимовити й слова. Невже розбійник здійснив свою погрозу?  Пе­кучі сльози самі полилися з моїх очей. А сіра безодня неба наче про­мовляла до землі німим язи­ком красномовніше всяких слів: Ось тобі і зцілення, ось тобі і чудеса, ось тобі і апостоли. Куди ділися барви весни? Світ наче вилиняв, злиняло кудись і життя, яке ще зовсім недавно було сповнене мрій і надій. Боже! Який же довгий цей день. Чи він коли – небудь скін­читься?
Побачивши моє спотворене болем обличчя, Іоан врешті отямився і, зірвавшись на ноги, взявся за ноші.
  Ми пішли тим же шляхом, що і прийшли. Це вже давало мені надію принаймі втекти від того со­рому, що я пережив тільки що. Я заплющив очі, щоб нікого і не бачити. Відкривши, побачив геть закривавлену спину Іоана.
— Киньте мене, вам самим потрібна допомога.
— Учні Ісуса не кидають своїх друзів ні за яких обставин, — не повертаючись, відказав Іоан.
  Тоді я став розповідати про розбійників.
— Злі самаритяни, — відповів Матвій.
  Таке несподіване словосполучення розсмішило мене.
— Йому смішно, — промовив Іоан до Матвія. — Я змушений пробиватися у власний дім, як нічний злодій, а декому смішки.
  Говорив він вже зовсім без гіркоти, а з глузливою іронією, як завжди.
— Ці кузьки, народжені від земного духа,(Об. 9. 3.) справжні апостоли сучасної моралі, — пояснив Іван, ма­ючи на увазі розбійників.
  Ось воно що, кузькина мати це і є жінка в червоному.  Повернувши наліво, ми стали продиратись через якісь хащі. Один цвіркун занадто важкий, мабуть вагітна кобилка, впав мені на груди.
Легкі на згадку, ще триста років проживуть, — сказав Матвій.
Ледве протиснувшись через вузеньку хвірточку, ми піднялися вверх по сходах і опинилися на на­піврозтрощенному даху  Зеведеєвої са­диби. Серед  розкардашу з очерету,  хмизу і землі нас чекав Марк з Лукою. Права брова лікаря була розсічена, око підпухле. Марк кульгав на одну ногу, якийсь бе­дуїн огрів його палицею. 
— Треба перепочити, нехай спина трішечки заспокоїться, — мовив Матвій, опускаючи ноші і, пові­льно випроставшись, вперся обома руками в поясницю.  
— Прийшов час, про який так добре сказав Соломон, — почув я голос  внизу. – І мигдаль за­цвіте, й обтяжіє кобилка, і розсиплеться каперс, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосильники, аж поки не порветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб’ється глек, і не зламається коло, й не руне в кри­ницю… І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був  його! З пове­рненням, тебе, блудний сине!
— Пора, — сказав Іоан.                                                                                    
  Моє тіло співало від захоплення, коли я виходив із дому, несучи в руках постіль перед очима вкрай здивованого народу. Кожна клітина славила Творця. Світ несподівано  постав в іншому ви­мірі. Начебто я заново народився. Все було так здорово, так незвично. Яке це щастя  розуміти і бачити Бога. Здавалось, я чув гармонію небесних сфер. Погляди всіх були прикуті до мене, навіть паралітики здивовано протирали заспані очі, розгублено поглядаючи то на мене то один на одного. Авжеж, я став героєм цього дня. Та чи витримаю я цей тягар слави? Тому автограф, з тим випий, інтерв’ю і фото в пресі. Однак моє уявлення про славу виявилося дуже далеким від реальності. Одні нервово сміялися, час від часу пощипуючи себе, другі відчайдушно хрестились, зустрівшись зі мною поглядами, треті, а третім взагалі не було до мене ніякого діла. На мене дивилися як на прибульця з іншої планети, земля перестала бути надійною опорою і поступово зникала з під моїх ніг, а люди  теж віддалялись разом з землею. А я ж мріяв, що немов той дужий Ангел  однією дужою ногою упруся в людський інтелект, мов в землю, а другою дужою ногою упруся в людські почуття, мов в море, і промовлю на весь білий світ:
— Любі друзі! Пройшло дві тисячі років, час вичерпано, з базаром потрібно кінчати і переходити до нагальних справ.
— Яких таких нагальних справ?  — запитають у мене всі племена і язики.
— А у нас у всіх одна нагальна справа – вірувати в Ісуса Христа! – скажу я їм у відповідь. Я гірко всміхнувся, невже все життя доведеться самітно сидіти на цій грозовій тучі, звісивши дужі ноги, інколи потираючи ними для власного задоволення, мов трав’яний коник? Туман застилав мої очі, даремно я намагався розгледіти щось внизу. Заморившись розмахувати руками, важко сопучи, волого все таки скажу я вам і прохолодно на хмарці, я обхватив плечі задубілими долонями і, час від часу проводячи рукою по обличчі щоб зняти пелену з очей, мов той правовірний послідовник Аллаха, став розмірковувати як же мені вибратися з цієї халепи.
 
 
                                                                                   9
 
— Мабуть, зіскучився за домівкою, не бажаєш ноги помити, згадати все? – почув я Миколин голос зовсім поруч.
  Знову Микола і знову близький і недосяжний одночасно. В дитинстві та і в юні роки ми часто бігали з ним наперегонки. Мені ні разу не поталанило наздогнати його, не кажучи вже про те, щоб обігнати. Як не дивно Микола більше переймався моїми поразками, ніж я сам.
— І чого тобі бракує? – щиро дивувався він, скрупульозно оглядаючи мої ноги, — Та ти ж самий прудкий у школі, а книги просто ковтаєш не тільки вдень, а і вночі і все рівно худий мов тріска.
  Помити ноги це, мабуть, і є згадати все. Ну так, вірно. Невже на цей раз таки догнав? Круто! Але чому згадуючи Миколу я не бачу його в Ларисі? Мабуть, з моєю пам’яттю дійсно щось негаразд.
— Авжеж бажаю.
  З туману висунулася рука, а в ній дві сушені грушки.
— З’їси одну – опинишся вдома, захочеш повернутися – з’їж другу. Я на тебе чекатиму, друже.
  Недбало закинувши в рот грушку і прикривши рукою обличчя від вологи, почав неквапно жувати, очікуючи результату. Згадати все. Згадати як цей світ не бажав впускати мене в свої царини.  Піді мною було щось тверде, а моя рука на обличчі відчула тепло весняного сонця. Віднявши її від очей, побачив рідне дворище і себе на лавці. Миттєво згадалося все, перші роки життя, звичайно, зі слів матері. В холодну зиму п’ятидесятого її вагітну поклали в студеному коридорі, бо не було вільних місць. Вона замерзла і родові потуги перестали. Потім важкі роди. В той час як породілля тужилася і скреготіла зубами від натуги, а лікар щипцями тягнув немовля за голову, група студентів, спостерігаючи за дійством, одночасно слухала лекцію про важкі перші роди.
  Я прийшов у світ о дванадцятій ночі з головою схожою на пляшку, а у породіллі було дванадцять поривів. Коли лікар накладав шви, вона тільки блаженно посміхалася. Нарешті все скінчилося. Та де там, все тільки починалося. Ми переїхали жити до Кривого Рогу до батькових батьків. Схильна до випивки і обжорства свекруха відразу не сприйняла невістку.
— Взяв би ти краще продавщицю, вона би нам і горілку і ковбасу з роботи носила, — говорила вона не раз синові, — а ця зошити носить.
  Потім її аргументи стали більш суттєвіші.
— Я гадала. Юрко помре, а ви жити не будете.
  Та батько, находячись між двох відьом одночасно, матері і сестри, мовчки загадував свої бажання і ніяк не реагував. Одного разу моя мати забула вдома зошити і на перерві прибігла по них. Вона побачила власну дитину зовсім голу  на холодному зимовому ганку, а за відчиненими дверима свекруху, що сиділа на стільці і спостерігала коли ж сповниться її гадання. Довелося терміново хрестити дитину. Гріх буде як помре нехрещеним, а якщо виживе то можливо свекруха побоїться гріха. Так радили люди. В кімнаті у баби Катерини кут займала велика ікона, ну яка ж відьма без ікони. Під іконою стіл, можливо  там вона і приймала своїх клієнтів. Дитина, яка на той час пережила три рази запалення легень підряд не тільки не вмерла, але щойно її привезли з церкви показала справжній клас, — встала на свої криві рахітні ноги і пішла самостійно по хаті. Для присутніх це було справжнім шоком.
 Батькова мати любила попів і греків і народила мого батька від якогось Запоріжського грека. Так що з духовним корінням мені не поталанило, а щастя було так близько. У баби було троє дітей і шестеро онуків по двоє в родині і кожний другий остався без дітей. Це вже не випадковість, а родове прокляття за брудне ремесло відьми. Мати розповідала, що свекруха з дочкою не пропускали ніяких похорон і щось там крали у покійників. Ні я ні мати не знали, що це практика зцілення в культурі православ’я. Попам мощі, відьмам крихти зі стола. Чи зцілювалися їх клієнти чи ні, проте мир під їх дахом зникав і сім’ї розпадалися і про це знали всі.   
  Попервах наші батьки з нами жили в дідовій хаті, а батькова сестра і старший брат в другій, яку дід збудував для них на своєму великому подвір’ї. Гуляти на вулицю з сусідніми дітьми ми майже не виходили, бо вони зневажали нас і весь час нагадували, що наша баба і тітка відьми. Я не сприймав це всерйоз і вважав, що їх так прозвали за противну вдачу, бо скандалили вони майже щодня. Об’єктом їх нападок була сім’я старшого сина. Невдовзі ті вибрались, пообіцявши матері, що навіть і на її похорони не являться. Слово своє вони здержали. Потім і ми вибрались на Окунівку де дід допоміг збудувати нам хату, бо татові через вічну п’янку було не до снаги, хоча на відміну від старшого брата він роботи не боявся. Та війни на Куликовській не вщухали. На цей раз між матір’ю і дочкою, колишні союзниці стали непримиримими ворогами. На той час, коли я вже закінчував навчання в технікумі, баба Катерина побажала доживати віка у Марусі. Батько розваляв дерев’яну літню кухню і став власноруч будувати цегляну. Надіявся разом з братом поділити спадщину, сестра не враховувалась, бо дід побудував для неї два доми. Перший вона продала і фактично вселилася в братову хату. Згодом цей дім став яблуком розб рату і для її синів.  
  Моя мати з дитинства марила театром, читала Шекспіра, Шіллєра. Коли на початку війни люди почали грабувати магазини, вона ограбила бібліотеку. В неї були рідкі раритетні книги. Деякі з них пішли солдатам на козячі ніжки, інші пізніше просто розікрали. Єсеніна відібрали  кегебісти.
— Не плач, дівчинко. Прийде час, Єсеніна ще будуть читати, — сказали вони наостанок.
  Мама була голубкою, а дісталася колишньому чорнокнижнику, який взяв її зміїною хитрістю, скориставшись відсутністю чоловічих робочих рук в чисто жіночій сім’ї.
— Довго ти ще будеш губу копилить? – сказала баба Даша своїй волелюбній дочці Маші. — Дивись, і гарний і працелюбний, сіна корові накосив, дах відремонтував, ще й вищою освітою. І хто тобі повірить, що ви не живите? Бери паспорт і марш в загс.
  За рік до цієї події одна циганка на вулиці сказала матері:
— В п’ятидесятому році вийдеш заміж і буде в тебе два баранчика.
  Так мама попала в зміїне гніздо. Та її мрія збулася. Вона хотіла мати чоловіка розумного і гарного і отримала. Невже, попавши в проект під назвою Адам і Єва, ми стали заручниками року в світі, де збуваються самі неймовірні мрії? Та тільки яка ціна наших бажань один Бог знає.
  Чорти поперли старшого баранчика до жіночого гуртожитку разом з братом, бо у нього там хтось був. А сталося це напередодні першого серпня коли закінчувався термін подачі документів на вступ до інституту. А я навіть їх і не подавав, бо розумів, що алгебру я неодмінно завалю. Виною тому наш шкільний вчитель з математики, який і сам не знав свого предмета. Прикро було, тягнув і технікум і вечірню школу щоб мати змогу через атестат вступити до вузу і все коту під хвіст. Від досади не знаходив собі місця і, навіть відігравши танці, не хотів іти до дому. Сидів опівночі на лавочці у парку. По якомусь роковому збігу обставин мимо проходив менший брат і запропонував скласти йому компанію. А в цей час мати теж не знаходила собі місця і бігала берегом річки, шукаючи зниклих дітей.  
  До гуртожитку через двері нас не пустили і ми поперли  на третій поверх через вікно. Маючи довгі руки і відносно коротші ноги я вдома міг без драбини видряпатися на хату і залізти через горище, коли не було ключів. А тут чомусь несподівано втратив свідомість і впав на асфальт. І чого я туди попер? Я дівчат обходив десятою дорогою. Та ніхто мене там і не чекав. В моїй поведінці не було ніякої логіки.
  Правда травма виявилася пустяковою, струс мозку. Та дохтора, такі ж самі п’яниці як і мій тато, чотири дні поспіль робили мені пункцію, аби я не приходив до тями. Потім побачивши, що рідня не спішить нести грошики, вирішили ще більше попрактикувати в милосерді і зламали мені ріжки на чотирьох  грудних хребцях. Від антибіотиків моє тіло опухло, опух навіть язик і не вміщався в роті. Після операції мені зробили ще дві пункції, на черзі була третя. Та за декілька хвилин до цієї процедури у мою палату вскочила якась молоденька медсестричка і промовивши: «зараз до тебе прийдуть робити пункцію, відкажись», прожогом кинулася  тікати аби її не засікли. Одна з тих, дякуючи яким я вижив. Були і інші.
  Я був в комі чотири дні, а виживши, цілий місяць не міг заснути. Відказали не тільки ноги, але і руки. Матері дозволили бути біля мене бо хворого треба було постійно перевертати, сам він цього зробити вже не міг. На крижі у мене був пролежень. Оскільки його не лікували, а просто міняли пов’язки він почав швидко збільшуватися і наповнюватися гноєм. Одного разу пов’язка розкисла від гною і відпала. Побачивши хребет і тазові кістки  в такому киселі мати втратила свідомість і впала на підлогу. Та досить швидко опанувала себе і побігла шукати медсестер. Операційні відмовили зразу, бо не мали права лікувати гнійні рани і порадили чекати до понеділка. Мати привела двох палаточних, моїх ровесниць, щойно з медучилища. Вони сказала що ніколи такого не робили.
— Так ви ж це вчили, — не здавалася мати.
– Вчили, — призналися дівчата.
— Тоді ми зробимо так, — сказала мати, а вона ж бо була вчителька, — одна з вас буде говорити що робити, а друга робитиме.
  Дівчата зробили все на совість. З того дня рана почала швидко загоюватися, пройшла пневмонія і почали оживати руки. Молодий організм відновлював свої сили і вже на Жовтневі свята мене перевели з ненависної другої лікарні до шостої районної, а Новий рік я зустрів вдома.
  Батько не просихав і майже кожного дня сестра його з чоловіком своїм, напоївши братика до білої гарячки, приводили таємно до двору і тікали, аби їх не бачили. Батько настоював віддати мене до дому інвалідів, мати не здавалася. Одного разу, коли я разом з мамою був у санаторії, мій батько з тітчиним чоловіком жорстокого побили мого брата під тим приводом, що він у всьому винен. Так довго продовжуватися не могло і я написав листа до газети « Известия», а мати нанесла візит до керівництва заводу, де батько працював головним механіком. Не бажаючи розголосу, керівництво порекомендувало йому виїхати з міста, давши на збори двадцять чотири години.
  До нас перебралася жити материна мати баба Одарка. Побачивши, що хлопець я заповзятливий і вмію робити грошики, проте до дівчат, які крутилися біля мене не проявляю ніякої цікавості, вирішила підкувати внука з житейських  питань.
— Рідна мати брехуха, скаже не дам їсти, а сама дасть, — казала вона мені не раз. Розповіла анекдот про мужика, який приходячи працювати на своє поле, кидав чорний хліб в криницю. Хліб спочатку тонув, а до обіду спливав. Після смерті дружини він оженився вдруге. Молода жінка бажаючи догодити чоловікові, пекла білі паляниці. Вони не тонули і їх поїдали собаки. Мужик вирішивши, що хліб так і не виринає зробив висновок: перша жінка таки була те що треба.
  Нецілований хлопчик з усього цього джерела народної мудрості так нічого і не зачерпнув і бабуля змінила платівку. В дію пішли вислови типу: «Дурний не дурний. Розумний та не такий», «Бий дурня по ногам, щоб присів». Потім вона перевернула платівку на інший бік: «Жида в глинищі не вб’є, бо він туди не піде», «Хто розбере, той і забере», «Рука руку миє, щоб біла була». Спочатку я вважав це за фольклор.  Та тільки згодом зрозумів: бабуля – рідна душа все прочитала на моєму лобі. Коли вона казала свої «афоризми» її очі  і все обличчя іскрилися сміхом і якоюсь загадковою  джокондовскою посмішкою. Вона знала – пройде певний час і посіяне в мій дух проросте.  На мої жарти вона зазвичай відповідала:
— Смійся, смійся. Від сміху теж люди родяться. Тільки жартувати потрібно так аби ніхто і не второпав, що це прикол.
  А вже бабуля вміла приколюватися і тільки сміялася, дивуючись нашій нездогадливості.
 Вона відразу сказала, що у мене насилка, та я тільки сміявся, бо був великий атеїст.  Та прочитавши книгу « Біла гілка», став задумуватися. Баба Дарина в питаннях відання була не ликом шита на відміну від своєї свахи. Коли її найменшу дочку в часи війни в черговий раз брали в Германію, вона казала: «Засни Маруся. Що тобі насниться так і роби». Вийшовши заміж моя мати втратила цей дар. З книг я знав, даром ясно бачення володіли незаймані дівчата, що слугувала весталками в храмах.
  Ще один випадок підлив масла в вогонь. Одна материна знайома підговорила її зайти до гадалки. Та сказала, що батько напоєний до смерті. Що чекали гроб. А гроба не було. Мої батьки гроба не чекали. Тоді хто? Я вирішив зробити експеримент. Зібравши з ложа хвороби пил, завернув його у носову хустку і поклав туди фото свого двоюрідного брата Олександра, тітчиного любимчика, і поклав у свій диван.  Вночі мені наснилося, що обмився під краном  на подвір’ї баби Катерини, проте покращення здоров’я так і не настало. А згодом і забув про це. Рівно через рік мати знайшла фото і все зрозуміла.
– Щоб більше ти ніколи такого не робив, — материне слово для мене було закон.
Через тиждень мати, скупавшись, лягла відпочити на моєму дивані і її протягло. Половина лиця стала мертва. Жахливе видовище: закритий глаз, напівопущений перекошений рот. Мати одягнула шапку, замоталася хусткою і пішла у лікарню. Там було ще дві таких. Лікування не допомагало та і ходити по жарі було непереливки і я став лікувати її вдома сам лавровим листом, бо мав велику пристрасть до народної медицини і велику відразу до офіційної. Лаврова олія зробила чудо процентів на дев’яносто. Офіційна повний нуль. Ті дві жінки так і не вилікувалися.  Я отримав урок на все життя. Духовний світ все ж існує. Звичайно, мій вчинок не мав виправдання, та чого було чекати від людини, чия психіка зазнала такого жорстокого випробування. Після всього того, що довелося побачити і почути в лікарні, я втратив віру в людей і років з п’ять боявся навіть виходити з двору.
  Частіше став замислюватися, як влаштований цей світ. В своєму поколінні я був одним з перших, хто постраждав пішовши по грішним слідам своїх батьків. А скільки їх молодих і здорових передчасно пішли з життя, в тому числі і мій другий двоюрідний брат Олександр. Те що батькам сходило з рук дітям не прощалося. Навіть не знаючи Біблії я чітко засвоїв цю закономірність. Аж надто багато було тому прикладів. В Біблії це називається обрізуванням бесплідних галузок, а в електротехніці «захист від дурака». Якби не почав пити, то ніяка би насилка наді мною сили не мала.  Я був готовий прийняти Христа. Та про Біблію в той час не могло бути і мови. Радянське керівництво, зрештою як і царське боялося її як чорт ладану. З книг про релігії я зрозумів тільки одне – в релігії такий самісінький бардак, як і в освіті і в медицині.
  Ще в дитинстві я вирішив, що пити ніколи не буду. Та Богемі в стінах палацу культури ім. Богдана Хмельницького   не було ніякого діла до моїх обітниць, у неї своїх було вдосталь. Мене як наймолодшого зазвичай посилали в крамницю, давали гроші і чіткі інструкції чого і скільки купляти. Слідом за мною виходила моя кузина, яка була дівчиною старости оркестру, і давала свої чіткі інструкції, які завжди виконувалися, навіть і у її відсутність. Зазвичай я приносив пару пляшок горілки, пару пляшок вина і море всілякої вкуснятини. Одні кабачки в соусі чого були варті. Мене зустрічали ремством і відбірною лайкою, проте від закуски ніхто відмовлявся, і вона зникала навіть раніше за випивку. Одного разу ми приїхали з якогось фестивалю, що проходив у Дніпропетровську. Було вже близько півночі. Замореним і п’яним нам всім кортіло скоріше додому та наш керівник, давши мені дві пусті пляшки з-під горілки, гроші і відправивши на точку, наполіг на продовжені банкету. Самогону на точці не було. Я зайшов у вбиральню, набрав у пляшки, в яких були залишки спиртного, води і з самим невинним виглядом поставив їх перед солов’їним зором боса. А хлопцям показав гроші за його спиною.  Вони    налили йому стакан. Вихиливши, він здивовано витріщився на мене:
— Що це?
— Самогонка, — відповів я.
— Не може бути?
  Він понюхав вміст пляшки. Потім показав нам свого язика і спитав:
— Якого кольору язик?
  І тут ми прокололись.
— Білий, — сказав один з нас.
  А він не осоромив своєї єврейської крові і, наче той Саул, прорік пророцтво, яке я запам’ятав  на все життя:
— Ох і міцна, як радянська влада.
  Ну як було не випити з такими милими і веселими людьми?
                                                                         
 
 
                                                                                     10
 
  Велика кількість книг самих різних конфесій, здавалося, заполонили духовну нішу. Однак від них виявилося мало користі. Відповідей на свої запитання я не знайшов. Не знайшов їх і в бесідах з чільниками помісних церков. І вирішив зайнятися вивченням Біблії, відкинувши всякі авторитети. До цього мене спонукали деякі події.
  Перша подія мала якийсь затяжний характер і складалася з двох випадків з інтервалом в рік. Перший випадок  трапився  у Києві під час приїзду німецького проповідника Бонке. Була  проголошена молитва за зцілення. Я стояв, спираючись на милиці, і чекав своєї черги і несподівано отримав начебто удар палицею по ногах. Та все ж встояв. Зцілення я так і не дочекався, час було спішити на потяг. А те, що відбувалося на імпровізірованій сцені стадіону Динамо не викликало великого оптимізму.
  А от другий випадок був вже не такий невинний, як перший. Теплого серпневого  вечора я сидів у своєму візочку на подвір’ї церкви «Вефіль». Відчинені двері давали мені змогу бути присутнім на зборах. Пресвітер запитав у однієї з сестер:
— А ви вірите, що Господь може зцілити брата Юрія?
— Вірю, — не задумуючись, відповіла сестра.
— В такому разі покладіть на нього руки і помоліться, — запропонував він.
  Сестра відмовилася, а пресвітер, взявши двох дияконів вийшов до мене на подвір’я. Вони запропонували мені встати. Оскільки в той час я ще ходив на милицях зробити це було не важко. Важко було втримати рівновагу. Я встав притримуючись руками за важелі, а вони, поклавши на мене руки, почали молитися за моє зцілення. Я відчув тверду опору під ногами, спастика відступила. Спробував зробити крок, нічого не вийшло. Ноги наче приросли до землі. На цьому все скінчилося. Доїджаючи до дому, відчув присутність духа. Голос над моєю головою промовив: — Не тягни ногу.
— Що значить не тягни ногу? – спитав я.
— Не тягни ногу значить і не ходи, — була відповідь.
— Що значить не ходи?- знову запитав я.
— Не ходи то значить і не живи, бо вони не хочуть.
  Малися на увазі ті, що молилися за мене.
— Відійди від мене, сатана, — сказав я, намагаючись заспокоїтись.
  Коли на мене сходив дух, відчував збудження. Вночі прокинувся, відчуваючи присутність духа.
— Так от як ти нам віриш? – почулися голоси тих, що молилися за мене. В такому разі молися так: — Правий бік у мене не болить.
  Дух відійшов. Це була його любима забава. Спершу закинути якусь нікчемну ідейку, а потім за неї дорікати.
— Що за маячня? – подумав я.
  Правий  бік у мене ніколи не болів.
  На ранок у мене був запланований збір обліпихи. Садовими ножицями я зрізав тоненькі гілочки з жовтими ягодами, а мама їх збирала. Несподівано відчув сильний удар палицею по ногах в теж саме місце нижче колін і впав на спиляний пеньок від обліпихи. Мама допомогла мені встати, я пішов у двір і сів на лавці. Ребра були цілі, шкіра на спині справа пошкоджена до крові. Але нічого не боліло. Я згадав нічний візит духа і тут мені по-справжньому стало страшно.
  Відвідуючи церкву, тільки і чув захоплені свідчення колишніх алкоголіків і наркоманів про те як багато Бог зробив в їх житті. А чим міг похвалитися я? Посиленою увагою духа до моєї персони під час приступів астми? Алергія на амброзію висотувала з мене останні сили. В цей час мій внутрішній голос заполоняв моє єство до такої міри, що оволодівав голосовими зв’язками, не давав  спати, знущався як міг. Але що дивно – астма відступала та біль в грудях не проходив. Проте це вже був не фізичний біль, а душевний і він був набагато гірший ніж фізичний. Варто було зусиллям волі задавити цей голос – астма поверталася.  Чесно кажучи, я вважав, що неодмінно колись помру під час приступів астми. Та відмова від білків тваринного походження та перехід на так звану живу їжу спас мене не тільки від астми а і від настирливого голосу, який перетворився на тихий шепіт. Але це було потім.
  Друга подія була більш приємна  і теж мала присмак несподіванки. До нас завітав голова церков євангельських аж із Індонезії. Тема його проповіді була зцілення розслабленого в купальні. З ним приїхала група підтримки з Дніпропетровська. Після зборів декілька з них виявили бажання помолитися за моє зцілення. Молоді люди стали біля мене на коліна, поклали руки на мої ноги і так щиро молилися за моє зцілення, що мені стало аж совісно, бо ні найменшого полегшення я не відчув. Збори проходили в колишньому ДК культури рудника Леніна. Дорога додому була не близька і перша і більша її частина була безлюдна. Активно працюючи важелями, несподівано відчув як ворушаться мої губи. Невже знову цей голос? – злякався я. Проте ніякого внутрішнього голосу не було і я заспокоївся. А потім зрозумів, що треба задіяти голосовий апарат. Перші слова шокували мене і назавжди врізалися в мою пам’ять.
-« Якщо ти хочеш прийняти Ісуса Христа як власного Спасителя і отримати вічне життя то повинен читати Біблію від обкладинки до обкладинки, бо ти читаєш тільки те, що тобі подобається і тільки те, що розумієш». Решту я не пам’ятаю, хоч і проговорив майже три кілометра. Я поспішив скористатися цією порадою, та ніякого суттєвого зрушення в моїй свідомості не відбулося.
  Третя подія – поломана нога. Зламав самим банальним способом, оскільки пересувався використовуючи більше силу рук ніж ніг і часто падав. Відбулося це, як не дивно, на слідуючий день після молитви за благословіння.  Чому ж  не постраждав коли дух бив мене по ногах? Це питання постійно мучило мене. Я розумів, що став пішаком якоїсь гри. Але якої? Нічого і говорити, що був дуже розлючений. Я взяв у руки Біблію, пролистав її і дійшов висновку, що єдиною незрозумілою для мене книгою була книга « Об’явлення Івана Богослова ».
— Добре, — сказав я собі, — я заключав заповіт через хліб і вино. Хліб їм щодня. Буду читати цю книгу кожен день. Якщо Бог дав книгу, то дасть і розуміння. Якщо цього не станеться, Біблія мені не потрібна. Навіщо марнувати час на те що не тільки не приносить користі, але стає причиною всякої бісовщини і серйозних неприємностей. Я дуже практична людина, а інакше не могло і бути, маючи мізерну пенсію доводиться бути особливо практичним. Сучасний світ жирує і казиться. Коли ж стане таким нещасним і злиденним як я, то вчинить точнісінько так само.
  Часу для читання мені не бракувало. Справедливості ради треба сказати, що почав читати я не відразу, а коли згадав бабуліну приказку «бий дурня по ногах, щоб присів». Таки підкувала мене бабулька. Весна, літо, осінь. Мої сіті, закинуті місцевими рибалками, наповнюються рибою, а я на березі під вербами читаю «Об’явлення Івана Богослова». Просто читаю, ані молитов, ані аналізу, просто читаю. І сталося диво. Через п’ять місяців Старий заповіт почав відкривати мені свої вершини. Я відчув себе Ноєм, що вперше ступив на землю після потопу. Через дев’ять місяців зрозумів книга написана символічною тобто математичною мовою, а розшифровка символів дається в Старому заповіті.
  Почав студіювати Старий заповіт. Читаючи пророка Осію, натрапив на фразу «і як отруйна трава на полях буде суд на таких». Миттєво згадалася інша фраза із « Об’явлення» « і вся трава зелена згоріла і третина дерев згоріла». Існують маленькі святі, як трава, і великі, як дерева. Отже суд на маленьких святих згорів, а на великих тільки на третину. Але чому, яка причина? Допоміг апостол Павло. Якщо вчитель має і знання і любов, то суд на нього теж згорів. Якщо чогось бракує, вчителі мають серйозні проблеми.
  Процес пішов, на губах стало солодко. Прийшла ейфорія – Бог зробив чудо. Подібний стан був під час водяного крещення. Ейфорія швидко минула і стало зрозуміло, що треба шукати просте і зрозуміле пояснення. І воно знайшлося, просто появилося дедуктивне мислення. Раніше для його появи бракувало загальних фундаментальних знань, які і дала книга «Об’явлення Івана Богослова». Ця книга розкрила мені очі на жіночу природу людського духа. Дякуючи їй я родився від води і небесного Духа. (Іоан. 3. 5.) Так відбулася моя друга смерть і друге народження.
 До цього я багато молився на інших мовах. Досяг таких успіхів, що вже мій дух говорив не якесь там «абабагаламага», а цілком зрозуміле Ісус Господь, Господь свят і таке інше. Дух через мій язик відповідав на мої запитання та часто давав нещирі поради наче навмисне виставляв мене на посміховисько. Я почав ставити під сумнів небесну природу цього духа і загалом дійшов такого ж самого висновку, що і апостол Павло. «Не живе в мені нічого доброго». Інтелект апостола  дозволяв йому черпати ідеї з Божої Євангелії шляхом розшифрування символів і переводити їх в більш конкретні формулювання. Ніякий Ангел йому на вухо не бубнів, окрім, звичайно ангела сатани. ( 2- е Кор. 2. 17 ) Все це вигадки людей які стали жертвою сучасної системи освіти. Як в міліції з підозрюваних силою вибивають признання, так існуючі методи викладання літератури вибивають у дітей почуття гумору і зачатки здорового глузду, роблячи їх лицемірами з самого дитинства. Країна Рад все ще існує. Але існує і інша країна, країна Вічних Істин. Слідування за Христом по гарячим слідам Божої Євангелії дає стовідсоткову гарантію, що в решті решт Помазаника можна наздогнати, тобто зрозуміти і разом з Ним ввійти в Його царство.
  Неймовірно, але факт, скільки разів до вивчення Божої Євангелії читав пророка Єзекіїля і ні разу не примітив різниці в опису слави Господньої в першому розділі і в десятому. А вона досить суттєва. В першому розділі чотири істоти мають обличчя людини і лева з правиці і обличчя і обличчя вола і орла з лівиці. В десятому розділі, після того як пророк з’їв книгу, ці істоти вже не мали обличчя вола,  натомість отримали обличчя Херувима. Таки правда, що на серці людини лежить покривало і зняти його може тільки слово Боже, тобто книга «Об’явлення Івана Богослова. Ця книга, мов потужний заряд природної електрики, освітлює нічний небосхил свідомості від сходу до заходу і дає змогу побачити Христа, як меседж від Бога.(Мф. 24. 27.)
   У людини два ока, а в Бога сім. Бог дивиться на наш світ не тільки зверху, але і знизу і з усіх боків і навіть зсередини. Принцип погляду зсередини в літературі називається пародія, в перекладі з англійської буквально «вивернути назовні». В сучасній літературі застосовується іще один біблійний принцип. Безпринципна суперечлива особистість розкладається на складові частини. Береться, наприклад, ключова фігура епохи така, як Сталін. Як православний священник він досить добре розумівся в біблійних символах. Умовно це Пончик. З другого боку Бога він не знав. Для нього Бог це така ж ідея фікс, як і комунізм, а Біблія продукт виключно людського розуму. Умовно Незнайка. Квіткове місто — це пародія на радянський соціалізм, коли духовно незрілих людей — коротишок насильно перемістили в світле майбутнє. Лунатики – пародія на світ капіталу. Сталін мріяв про світове панування, а Незнайка з’їв грушу, тобто дулю. Пончик знайшов сіль, а капіталісти її привласнили, тобто реалізували ідеї соціалізму. Священник недоук, який перетворився на демона – ось воно яскраве знамення нашого часу. Така ключова фігура як Ленін в свій час була розкладена Ільфом і Петровим на Остапа Бендера і Кісу Вороб’янінова.  Ленін, Сталін  — які потужні фігури, наче пудові гирі. «Пилите. Шура. Они золотые». Золоты слова.
  Царі і президенти – ось де справжні ключі ада і смерті. Ад на Фарсі значить батько, фактично Бог, або вогонь, що очищає. Любий символ має свої плюси і мінуси. Той хто пройшов очищення вогнем не вважає для себе його за дивну пригоду. Бо смерть для нього надбання. Ні людина, ні країна не минує цього очищення. Православна церква заховала духовний хліб і запечатане духовне молоде вино за ікони куди наші діди в лихі часи голодомору ховали останню жменю хліба. Та не допомогли ікони нашим дідам коли вино вибухнуло наче бомба і зафарбувало в червоний колір  одну шосту частину світу. Господу ж подарували замість нареченої гарні картини.  А Він, як справжній художник, був від них в такому захваті, що у віддяку за таку щедрість подарував Святій Русі німецьку принцесу. І весь світ побачив справжнє обличчя Православ’я в царському  обличчі імператриці. Справді, краще раз побачить ніж сто разів почути. А як гарно вивернув назовні і як маслом по древу розмалював імператрицю в своєму романі «Воскресение» в особі Катюші Маслової Лєв Толстой. В Катерині Другій всі померли,  в Катюші Масловій всі оживемо. Іслам подарував Аллаху наречену-воїна. Милостивий і Милосердний оцінив почуття гумору покірних і віддячив їм рудою Гюрем з іншого кінця землі. Дивні діла творяться там, де кінці землі зустрічаються з небом. А зустрічаються вони не де-небудь, а в головах наших.
  Життя – це завжди молоде вино. Невдалі спроби Православ’я і Ісламу законсервувати час зазнали краху. Шампанського не вийшло, молоде вино має здатність вибухати. Море скляне вже маємо. Це не що інше як Інтернет і будуть нові пророки. Щоб заспівати нову пісню Агнця і Моїсея її треба ще написати. І буде вона писатися ще сто сорок чотири тисячі років.
    Час, як відомо, це гроші. Рік, витрачений на вивчення книги «Об’явлення Івана Богослова», дає один талант, талант розуміння шедеврів світової літератури, так би мовити, відчиняє двері в світ мистецтв. Але щоб пройти в духовний світ одного таланту замало. Мені знадобилося аж три. Тільки через три роки я зрозумів природу земного і фактично людського духа. Я вже не читав книгу щодня, просто досить часто повертався до неї і навіть після трьох років поки не розшифрував все. Правда про людський дух була неприємною, як плювок в очі. Ображене самолюбство вимагало помсти. Бог вимагав не зоставатися в боргу і віддячити вдвоє.(Об’явл. 18.6.) І людина, що ще в школі ненавиділа писати літературні твори і листи, була вимушена взятися за перо. Навчаючись в школі і в технікумі я так і не навчився писати твори. Теми підбиралися такі, що потрібно було відректися себе і просто повторювати чужі дурниці. З якого дива? В мене досить розуму придумувати свої. За моє бачення світлого комуністичного майбутнього моя мати отримала усну догану перед всім педагогічним колективом за неправильне виховання дитини. Зате в переказах мені не було рівних. Писав коротко по суті, нічого від себе не добавляючи і завжди отримував п’ятірки. Якби мені сказали, що згідно нумерології, я потенційний маг і чарівник і нема для мене нічого кращого як іти в літературу чи журналістику нізащо би не повірив.                                                           
  Час, витрачений на читання Апокаліпсису, вернув мені сторицею. Я просто тонув в великій кількості інформації, яка в моїй підсвідомості неслася Ніагарським водоспадом. До речі, символом підсвідомості є вода, а також цифра шість. Свідомість теж не відпочивала, і світ почав відкривати свої таємниці. Згодом став помічати, що багато стало просто забуватися, доброю пам’яттю я ніколи не міг похвалитися. Почав записувати.        
 
 
 
                                                                       11
 
     Духовний світ має безліч символів, проте цифр в ньому не так вже і багато. Перша — це повнота часу – тринадцять віків, коли народ досягає повноліття. Іудаїзм, досягши повноліття, проявив повний інфантилізм притаманний первісткам і залишився біля батька (Лк. 15. 31.). Іслам досяг повноліття і, як справжня перлина, має шанс розчинитися в християнстві, яке вже давно з вина перетворилося на оцет.
  На разі християни дочекалися півночі, а мусульмани  ночі сили і всі сили темряви почали активно діяти. Попереду нас чекають важкі часи. Часи легких успіхів минули. Якщо у мене спитають чи я пророк,  скажу — ні. Одне я знаю напевне, я голос, що кричить опівночі: «ось наречений іде, виходьте назустріч йому», а Біблія без систематичного читання книги « Об’явлення Івана Богослова» це світильник без масла. ( Мв. 25. 1 – 6. ) Недарма ж я прийшов у цей п’яний світ опівночі з головою схожою на пляшку. А тут такі справи, що без пляшки і не розберешся. Приходиш у молитовний дім і бачиш проповідника, сучасну людину, яка має, як мінімум, середню освіту і чий інтелект дорівнює не менше як десяти тисячам талантів.( Мв. 18. 23 – 34 ) І ця людина замість того щоб, задіявши книгу «Об’явлення Івана Богослова», подарувати це багатство суспільству, безуспішно намагається витрясти із учня Ісуса, чий інтелект всього на всього сто динарів, бодай один динарій. Нарешті терпець проповідника уривається і він, не соромлячись присутніх, переходить на крик. Учень, впавши на коліна, клянеться віддати гроші відразу, як тільки проповідник осилить Євангеліє Боже.
— Нічого собі, як тільки так і відразу! – кричить вкінець розгніваний проповідник. – Чекати ще три роки? Та за кого ти мене маєш?
  І, ухопивши боржника за шию, починає душити його. Багато людей не витримують таких сцен і покидають церкви, не у всіх залізні нерви.
 Увагу мою привернув пожовтілий аркуш, що лежав на лавочці.  Так це ж з старого маминого підручника. Майже раритет. А ось і уривок з якоїсь книги із знайомим підписом. « Мы знаем, с каким трудом научается, например, безграмотный взрослый человек сливать буквы или как трудно бывает иногда малограмотному подписать фамилию, как долго он прилаживается и каких усилий часто стоит написать ее. Иногда от этих усилий лицо его покрывается потом. Ясное дело, пока эти процессы поглощают все его внимание, он не может сосредоточиться на смысле читаемого. Все силы уходят на преодоление техники. ( Из книги Н. Крупской « Как и чему учиться»). От тобі і Надюша! Не в брову, а прямо в око духовно безграмотному Володєнькі. Так і не зумів скласти букви в слово. Так і не вирішив систему рівнянь. Ніколи було? Боявся прогавити місячні своєї коханки? Зовсім ні. Епілепсія це і справді дуже жорстока хвороба, що не дає можливості хворій людині відрізнити загальне важливе від малозначущого особистого. Образне мислення шаленим буревієм знищує всі спроби логіки прорости з хворої свідомості. Виходить я теж був духовним епілептиком до того як почав вивчати книгу « Об’явлення Івана Богослова», таким собі жовтенятком, весь в дідуся. Отже Ленін не випадкова людина в політиці, а духовний символ тих, хто ігнорує книгу «Об’явлення Івана Богослова» як обіцяного Духа Істини. Духовний символ людини гріха, сина загибелі. (2 Фес. 2. 3.) Мене спасла майже хвороблива самокритичність.   
    Божа Євангелія не що інше, як заповіт. Раб не буде вивчати заповіт. Заповіт буде вивчати син. І якщо Син Божий навчав цьому заповіту Своїх учнів цілих три роки, то той хто щиро ба жає стати учнем Помазаника теж буде вивчати його три роки. Через три роки рубіж повернення буде пройдено. В іншому разі нас чекає доля дешевої робочої сили  і не більше. Та й то це не самий гірший варіант, бо хіба ж за китайцями втовпишся.
  Діти – це подарунок від Бога. Теж саме стосується і духа. Його також варто кормити духовною їжею від Бога, яка мається в книзі «Об’явлення». Адже він такий наївний і простий як старик Хоттабич, як ви відноситесь до інших так і він вчинить з вами. І Богу зовсім не потрібно покидати небеса, аби зважувати когось чи придумувати йому кару. Все набагато простіше. Дух в тілі господар, тобто господь. Так він любить себе величати.
   З духом я познайомився раніше ще до приходу в церкву. Практикував йогу. Для мене це була дуже ефективна оздоровча система, оскільки знімала над лишню напругу в м’язах. Я сумлінно виконував свої розтяжки, дихальні вправи, дієту, водні процедури і поволі став впадати в стан, що передує нірвані. Відчував то неймовірну насолоду, коли мій мозок відключався від хворого тіла і відпочивав, то звіриний страх, коли своїм тілом відчував присутність мерців. В тридцять років  моя чорна борода, — я перестав голитися, аби лишній раз не дратувати свою чутливість, — стала білою. Це було взимку. Літом коли було багато роботи, я став менше практикувати йогу, та до того часу в мене появився внутрішній голос. Частіше за все він проявлявся уві сні, творячи вірші і якісь прогнози в віршованій формі. Ось приклад одного з них. « З своєю долею обручусь. З кращою в гіршім випадку. З гіршою в кращім випадку». Значення цього я зрозумів набагато пізніше, коли почало збуватися. До свого внутрішнього голосу я поставився як справжнє дитя технічного віку і з тим, що ми називаємо Богом ніяк не зв’язував. Адже теорію вірогідності ніхто не відміняв. Та і проблем у мене з ним не виникало, оскільки в йозі свідомість і підсвідомість працюють одночасно. Проблеми почалися з переходом в християнство. По-перше. дух почав  величати себе господом. По-друге, інформація пішла на рівні підсвідомості, тобто в шифрованому вигляді і мій дух із товариша перетворився на ворога. А я своєчасно не зрозумів цього і довіряв йому, доки не втратив все, що міг.  Мене переконали не займатися йогою, «сатанинськими практиками» і мій духовний рівень зійшов нанівець, зрештою і здоров’я теж.  Багато хто, бачите, бачив як буду ходити зцілений Богом по молитвам.
  Після розпаду Союзу у нас на Окунівці появилася християнська община. Я попросив у них Біблію. Мені подарували Новий Заповіт на російській мові. Він сприймався не то як гарна казка, не то як крутий детектив. Пізніше подарували на українській мові. В український варіант я чомусь повірив. Та і як не повірити? Причин багато і одна з них та, що книга «Об’явлення» і є Той Самий Христос розп’ятий, про якого писав Павло. А з цією книгою важко сперечатися, бо вона наша жива історія, можна сказати генетичний код людства.   
 
 
                                                                                  12
 
  Машинально я почав жувати грушу і тільки но осідлав хмару то побачив маленький камінчик, що стрімко летів вниз туди, де в піску виблискував золотий перстень. Це Микола, я кинувся навздогін. Нахилився та замість каблучки побачив чоловічого черевика.
— Дозвольте.
— Дозвольте не дозволить, — пролунав у відповідь все той же знайомий голос.
  Я підвівся і побачив Миколу. Старий друзяка міцно потис мені руку і, піднімаючи з піску перстень, врочисто промовив:
— Дозвольте, пане Юрію, привітати вас з днем народження і подарувати вам перстень від генерала Ларіна.
  Він обтер носовою хусткою перстень і обережно, мов нареченій надів його на мій безіменний палець.
— Пробачте, що не зміг підійти раніше.
  Чому це він зі мною на ви?  Вийнявши із книги „ візитку”, спитав напівжартома: Ваша?
— Так!
— А хто ж тоді Микола Васильович Гоголь?
— Пане Юрію, ви знаєте Гоголя? Та вас мені сам Бог послав! Що ви можете розповісти про нього? Для мене це дуже важливо, питання життя і смерті.
  Благальний погляд і щирий тон прямо таки зачарували мене, я не знав що і думати. Він люб’язно взяв мене під лікоть.
— Давайте пройдемось, тут недалечко.
  Ми поволі пішли крізь людський натовп. Капернаум просто кишів людьми. Від досади, що в такий значний для мене день мій старий приятель вирішив покепкувати з мене, я вирішив відкинути всяку делікатність і викласти все, що про нього думав.
— Молодий Гоголь приїхав до північної Пальміри з амбіціозними планами. Там він досить швидко зійшовся з такими ж як і сам. Молоді і наївні вони вважали, що своєю творчістю збудують нову суспільну мораль, образно кажучи, суспільний дім. Суспільство ж, витративши на вивчення їх витівок певну частину часу, а час, як відомо, це теж гроші, тільки і зрозуміло, що вони щось там собі збудували. Порядні люди так не роблять – такою була суспільна думка.( М. В. Гоголь. Мертві душі. Т. 1ий Р. 11. Стор. 218 )
  Микола зупинився, чомусь взявся правою рукою за серце, з шумом втягуючи повітря. Ніздрі його трепетали, верхня губа нервово смикалася, вид у нього був збентежений. Він вирячився на мене, наче бачив вперше в житті.
— Вам погано?
— Це зовсім інше, — заспокоїв він мене і знову взяв під лікоть. Ми пішли далі. Микола полегшено зітхнув, наче з його плечей звалився тягар, та через мить його чоло болісно напружилось і на обличчя лягла тінь сумніву. – Признайтеся від кого з вчителів літератури ви отримали цю інформацію?
— Вчителів літератури? – пирхнув я. – Та що вони знають ті вчителі? А якби і знали то не сказали б.
Якби наша вчителька літератури сказала, що „ Повість, як посварилися Іван Іванович з Івановичем Никифоровичем” є політична сатира і вислів „ не одної ще качки не вбили” досить прозорий натяк на те, що і в ті часи Україна програвала всі інформаційні війни з Росією, то не допомогли би їй всі ті медалі і ордена  за освоєння цілини, які вона інколи надівала на свої груди і довелося би їй освоювати ще і Сибір, а на грудях би в неї красувався табірний номер в’язня, — сказав я досить сердито, бо і досі не міг забути рідну школу, як суспільну інституцію з затуркування людей.  До вашого відома я жодної книги зі шкільної програми з російської літератури не прочитав в часи навчання в школі хоча був відмінником і перечитав силу силенну книг.
— Як це? – здивувався Микола.
— А дуже просто, із принципу. Все одно відповідати треба було по спеціальній книзі. До того ж я не прочитав жодної книги про війну після того як мати розповіла мені як їй шістнадцятилітній дівчині довелося тікати голій і босій по грудневій мерзлій землі за кілька кілометрів на хутір до дядька від п’яних визволителів. А наступного дня зі словами „ хохли зрадники», чорнорубашечники  так звані батальйони штрафників з села зібрали всіх чоловіків від п’ятнадцяти років, одягнули в військову форму і погнали на німецькі мінні поля. Там вони всі і полягли, жоден не вернувся. А коли по телебаченню демонструвався фільм „ Сімнадцять миттєвостей весни” і всі буквально прикипали до голубих екранів, моя мати, жінка взагалі то лагідної вдачі просто вибухала від обурення.
  Микола ввічливо слухав, не перебиваючи. Не встиг я закінчити свою розповідь, як почувся крик:
— Арештуйте їх! Ці люди ворожбити!  Це через них у нас немає сну!
  Я обернувся, до нас швидко наближався, брязкаючи зброєю, загін римських стражників. Не встиг і зрозуміти, що полювання на відьом розпочалося, ноги самі понесли мене від стражів порядку. Нічого більше не зоставалося. як підібрати поли своєї мантії. Микола нісся попереду і, повернувшись на ходу крикнув:
— Давайте розділимось, я наліво, ви направо, зустрінемось біля мерії.
 Дорогу нам перетинало шосе і я повернувши направо залопотів голими п’ятами по гарячому асфальту. Нові сандалі так і не встиг обути. Весь загін повернув за мною та досить швидко відстав, навіть прикро стало, що знову опинився на самоті. Я мчав мов ракета, вправно оминаючи автомобілі, перед очима замиготіли один за одним якісь міста і села. Нарешті я дістався якогось великого міста з безліччю транспорту і перехожих і відважився на експеримент: відчайдушно плигонув на одноповерховий будинок прямо на самісінький верх, з нього на інший більш високий. За мить звалився на якийсь дах і, розкинувши руки і ноги, задивився в синю далечінь неба. Безумовно піді мною була мерія і безумовно це місто не що інше, як Вічний город, а там внизу під стінами мерії мене чекає Микола. Я зрозумів це відразу. Після такого кросу мізки працювали на шалених обертах і я вирішив проаналізувати те що сталося, бо було над чим поміркувати. Ладен був присягнутися, що весь час летів в одному напрямку. Яким чином ми з приятелем,  віддаляючись один від одного опинилися знову разом?  Він знав. Так! Він знав, що поверне наліво, а я направо і просто сказав це наперед. От тобі і Микола.  Чомусь я став сумніватися, що це і справді Микола.  Невже  Чічіков? Та ні! Це вже якась маячня.
  Знайшовши пожарну драбину, швидко спустився вниз і вийшов на вулицю та приятеля я не побачив. Натомість побачив якесь кафе під відкритим небом і вирішив зачекати його там в холодочку під полотняною парасолькою. До мене підійшов офіціант і байдужим голосом сказав:
— Йдіть за мною.
Я підвівся і, поклавши уклін в його широку спину, ні, не від пошани, просто живіт звело з голоду, поплентався ззаду. Ми швидко минули внутрішнє приміщення кафе, я навіть не встиг нічого розгледіти, і зайшли до кухні. Запах смаженої цибулі, аромат бульйонів і хлорки, з допомогою якої мили посуд ледве не звалили мене з ніг. Посуду мив Микола, без фрака в одній маніжці, опоясаний клейончастим фартухом, вправно з неабияким хистом, наче все життя цим тільки і займався. В кутку стояла швабра і відро.
— Помиєш тут і зовні.
  Офіціант зник за дверима. Я зняв свою мантію і з знанням своєї справи взявся за діло. Підлогу драїти це я вам скажу не посуд мити. Посуд слизький і крихкий мов людська душа, один невірний рух і клопоту не оберешся. А от вже підлогу прибирати все одно, що плітки збирати – одне задоволення. Тут головне нічого не проминути до найменшої шпаринки,  до кожного закутка щоб кругом все блищало і щоб огледівши свою роботу  з задоволенням міг сказати: от красота, наче язиком все злизав.
  За роботу ми отримали по хотдогу і склянці томатного соку. Усівшись в куточку, щоб не привертати зайвої уваги, почали потроху жувати хліб свій насущний.
  — Пане Юрію, я ж вас просив розказати мені про Гоголя, навіщо ви мені про себе розказали?
  Оп’ять двадцять п’ять. Я починав сердитися і скористався нагодою зіграти з приятелем в його гру, аби виказати свої образи.
— Тому, Павло Іванович, що я також як і ви страждаю за правду. Мені треба було документально все записати з материних розповідей, все: дати, місце дії, фамілії, навіть яка погода була. Я би зараз мав і славу і гроші, подумайте самі такого свідка як моя мати треба пошукати. Мій дід Євменій під час засухи спас половину села від голодної смерті, бо в той час коли всі спали, він на коняці возив ночами з річки воду на свої поля. Віддячили ж йому в дуже оригінальний спосіб —  відправили будувати Біломоро-Балтійський канал, а жінку з малими дітьми викинули серед зими на вулицю. І ця безграмотна сільська жінка з трьома дітьми добиралася без грошей до свого чоловіка. А голодомор, а Краснодон під час війни, а післявоєнне Закарпаття, де мати працювала вчителькою. А я ж вважав, що радянська влада навіки. От бовдур!
  З досади я навіть перестав їсти.
— Пане Юрію, як вас по батюшці? – Микола улесливо подивився мені в очі і зробив спробу погладити мене по руці.
— А то ти не знаєш?
— І все ж?
— Володимирович.
— Юрій Володимирович, Замість того щоб лікті кусати – краще писати мемуари. Людині з такими гарними очима є про що розповісти. Заодно і накормите півсела, як ваш дідусь. Йому буде дуже приємно. А поки що розкажіть про нашого спільного знайомого, як давно ви його знаєте?
  Що за дивну забаву затіяв мій приятель, розпитувати про самого себе? Глянувши на дарунок на своєму пальці, я вирішив змінити гнів на милість. Підібрав крихти зі столу, допив томат і вдарився в спогади:
— Практично з дитинства.
— А які в нього були захоплення?
— Та дуже вже дотошний був, все щось записував. А іще рибалка.
— Рибалка? – очі мого візаві заблищали. – Розкажіть детальніше.
— А що там розповідати? В нього були дві вудки, справжні бамбукові, а не якісь там з очерету чи бузини. Одну він давав мені.
— Ну а риба була?
— Була, аякже. А тільки в нього ловилося, а в мене ні. Я змалку був дуже неуважний, то забуду черв’яка на гачок насадити то вудку закину в траву замість води.
— Ви були схожі на чоловіка, що вірить у фальшиві пророцтва.
— А на кого ще схожі ті, що вірять у фальшиві пророцтва, — не приховуючи цікавості, спитав я.
— На людей з дерев’яними ногами, Юрій Володимирович.
  Він витягнув з внутрішньої кишені фрака кольору наваринського полум’я з димом асигнацію неабияких розмірів і віддав мені, це була Катеренівка номіналом в двісті рублів, кути в неї були трішечки обгорілі.
— Якщо ви пройдете цією вулицею, – він махнув рукою в мою сторону, — то в кінці кварталу знайдете антикварну крамницю. Спробуйте продати. Пробачте, я не можу піти з вами, моя пика в картотеці Інтерполу. Краще я буду чекати вас тут.
 
 
                                                                                  13
 
  Я поклав асигнацію в книгу і пішов у вказаному напрямку мимо сяючих чистотою вітрин, за якими холодні манекени з байдужістю аристократів демонстрували свої наряди, а вишукані речі сперечалися між собою за уподобання і гаманці перехожих. Квартал вже закінчувався і мій погляд зупинився на старих дубових дверях з бронзовою клямкою, обрамлених сірим відполірованим гранітом, двері, мабуть, зосталися від колишнього парадного під’їзду. Вверху чорними великими літерами був напис MOSCOW, під ним червоною ниткою меншими прописними: word antiquity shop. Кінці нитки, оминаючи зверху з обох боків відповідно верхній напис, були встромлені в золоті голки, а голки в свою чергу в літеру S, перетворюючи її в грошовий символ. Крамниця здалася мені пустою, проте  в самому кінці прилавка зліва я примітив якогось худорлявого чоловіка в червоному піджаці. Бліда вицвіла краватка його колись блакитного кольору на фоні білої сорочки мала вигляд старого вульгарного тамади зі своїми пласкими жартами на шикарному весіллі. Мабуть новий руський. Він ретельно щось записував у блокнот, час від часу поглядаючи на полиці, наче проводив інвентарізацію. Із сусідньої кімнати через відкриті двері, що знаходилися зліва за прилавком долинав стрекіт швейної машинки.
— Зразу видно хазяйського батька син, — звернувся я до чоловіка, прийнявши його за господаря. У відповідь ніякої реакції.  Я почав розглядати старе раритетне авто початку двадцятого століття з колесами зі спицями і резиновою грушею замість клаксона. Верх авто був відкинутий і в ньому сиділа якась фарфорова лялька хлопчика років десяти, яка час від часу віддавала честь. Я не здержався від спокуси і надавив на резинову грушу. На сигнал вийшов старий єврей.    Строкату жилетку, зліплену з неабиякою майстерністю, наче справжній витвір мистецтва з безлічі клаптиків прикрашала стрічка швацького сантиметра перекинута через плечі.
— Хто це? – спитав я, вказуючи на фарфорову ляльку.
— Дитячий король реформатор Мацюсь,10 — відповів господар і в свою чергу запитав у мене:
— А ви, шановний, коли-небудь їли мацу?
— Доводилось.
  Рядом з авто стояла фігура другого хлопчини. Щоб роздивитися його якомога ретельніше, я хотів взяти його в руки та він виявився досить важкий.
— Він що залізний? – спитав я.
— Так.
— Але чому?
— Тому, що Фелек залізний, — знову якось недоречно сказав господар. — Що пан бажає?
  Попавши перший раз в житті в антикварну крамницю, я жадібно розглядав полиці. Якісь африканські маски, фігурки людей і звірів із глини і порцеляну. Деякі здалися мені доволі знайомими, наче відгук дитинства, проте мало нагадували антикваріат. Навряд чи хтось забажає прикрасити своє житло такими витворами мистецтва. Мабуть швацька справа приносить більший прибуток. Я спитав в антиквара – шевця:
— Пробачте, це антикварна крамниця?
— А що вас бентежить? Яке життя – такий і паритет.  Зверніть увагу, гордість нашої крамниці експонати із кремлівської колекції.
  Чоловік у червоному хмикнув і демонстративно відвернувся. Проте було видно як він жадібно дослухається до кожного слова.
— Ось справжнє яйце Фабірже і назва відповідна до кремлівської колекції „ Кремлівський мрійник.”  Ви тільки подивіться яка філігранна робота.  – Продавець обережно взяв яйце з полиці і з любов’ю погладивши, дав мені вволю намилуватися витвором славетного майстра. — А ось фігурка Нерона який обдумує плани спалення Риму.
  Фігурка чоловіка у френчі з трубкою в зубах була більш схожа на хом’ячка і мало нагадувала горезвісного імператора. Бажаючи отримати від продажу асигнації якнайбільший зиск, я не став сперечатися з власником крамниці і зробив вигляд, що дуже захоплений його розповіддю. Проте він виявився добрим фізіономістом.
— Вам не подобається цей Нерон? Пропоную подивитися на нього очима справжнього морського вовка.
  Продавець подав мені порцелянову статуетку. Костюм морського капітана справив на мене більш приємне враження. Внизу на донці був підпис: Капітан Врунгель. Одеська фабрика дитячих іграшок.
— А чому ваші Нерони курять трубку? – поцікавився я.
— Бо розуміють, що їхня справа табак.
  Продавець забрав Неронів знову на полицю, а на прилавку з’явилися дві нові фігурки.
— Дуже древній культ, — антиквар навіть підняв догори вказівний палець,- відрізнявся неабиякою жорстокістю. Погляньте лише на цих ідолів, правда симпатичні?
  Один ідол був занадто товстенький, другий  виділявся шляпою неабияких розмірів.
— Пончик і Незнайка дуже древній культ? – скривив своє худорляве лице у саркастичній посмішці чоловік у червоному піджаці.
— Клянусь мамою! — безапеляційно відповів продавець, не моргнувши оком. — Це майже колиска людства. Як бачите, ці ідоли ще зовсім діти. До речі, разом вони уособлюють одне божество.
  — Ге – ге, — розреготався чоловік у червоному. – Та вся ваша, так звана, кремлівська колекція із смітника чи то пак геєни вогняної.
  Його обличчя сяяло, наче він відкрив наймасштабнішу аферу всіх часів і народів. Стрекіт ма
10 Януш Корчик. « Мацюсині пригоди». Издательство детская литература Киев. «Веселка».
шинки затих і в дверях появився чоловік середніх років у білому бавовняному костюмі сорокових років минулого століття.
— Не звертай уваги, – мовив він до мене, – це колишній літературний критик.
  Я вирішив більше не зволікати і спитав:
— А ви купуєте антикварні речі?
  Так! Так! – майже одноголосно пролунало по той бік прилавку.
  Я витрусив із книги раритетну купюру і вона миттєво опинилася в спритних руках антиквара.
— Оціни, Петров.
  І поки Петров ретельно розглядав банкноту то через лупу то на світло, його компаньйон звернувся до мене:
— В свій час ця розпусниця обула Україну в кріпосне право.
— Обула? – знову втрутився в розмову літературний критик. – Іл’я Арнольдович, ви не можете без свого Одеського жаргону.
— При чому тут Одеський жаргон? – розсердився Іл’я Арнольдович. – Ви що Гоголя не читали? «Редкая птица долетит до середины Днепра! Пышный! ему нет равной реки в мире». Тільки справжній філософ і патріот міг так оцінити велич духу свого народу.
— Ой, як зворушливо! – зробив кислу фізіономію літературний критик. – До вашого відома Гоголь не був філософом і тим паче не писав політичної сатири, це все вигадки українських буржуазних націоналістів.
  В повітрі почувся тріск наче від електричного розряду і в ту саму мить іскра пробігла по краям купюри і від неї повалив густий дим. Сморід тліючого ганчір’я заполонив приміщення. Купюра впала на прилавок з рук розгубленого антиквара і я, підхопивши її, кинувся до дверей, затискуючи ніс і зажмурюючи очі. Внизу на підлозі захлинався від кашлю колишній літературний критик. Майже напомацки я найшов двері і вивалився на вулицю. Слідом навкарачки виповзли антиквари. Вони хапали мене за ноги, намагаючись спинити.
— Не тікайте! Ми з вами домовимось, ви ж колись була інтелігентна людина.
— Чому це колись? – образився я.
— Бо ми у Вічному Місті, тут взагалі більшість все колишні. – відповів власник крамниці, випростовуючись.
— Гоголь ніколи не писав політичної сатири! Це все вигадки українських буржуазних націоналістів! – почувся знайомий скрипучий голос.
  З купюри знову повалив густий дим і мені нічого не зоставалося, як скористатися своєю здатністю переставляти ноги з неабиякою швидкістю. Антиквари викотили авто, витягши з нього ляльку, літературний критик ухопився ззаду і повис наче жаба. Мене переслідував рев мотора, з якого вижимали все. Раптом попереду виникла автомобільна пробка і я пішов поволі між автомашинами. Переслідувачі зробили спробу об’їхати затор через тротуар, та не впоравшись з кермом на повній швидкості врізалися в стовп. На їхнє щастя їх просто викинуло з автомобіля, пролетівши рибкою, вони впали на величезну купу сміття, яке і спричинило затор. Мабуть страйкували працівники комунальних служб. Декілька перехожих кинулися надати допомогу потерпілим, але ті навідріз відмовились. Ставши навкарачки, вони почали гребтися в купі сміття з собачою заповзятістю, щось шукаючи. Я повернув назад. Проходячи повз червоний кабріолет, побачив критика. Його  закинуло аж на переднє сидіння і, сидячи там і радісно скалячи зуби, він щось старанно строчив у своїй записній книжці.
  От тобі і кремлівська колекція. Кому ж вірити? Мабуть даремно я не повірив Павлу Івановичу. Я кинув купюру на стіл. Чічіков гидливо поморщив свого довгого носа. Мене став розбирати сміх.
— Тепер ви мені вірите? – спитав Павло Іванович.
— Так! Пробачте, Павло Іванович, а ви не пробували якісь радикальні заходи? – спитав я, сідаючи до столу.
— Пробував. – відповів той, жестом показуючи мені сховати купюру. – Одного разу я навіть відважився піти у поліцейський відділок і після довгих умовлянь і принижень умовив дати мені службову собаку. 
— Навіщо?
— Знайти Гоголя, щоб віддати борг. Як бачите, він заговорений.  Варто комусь почати говорити дурниці про власника грошей, як вони починають нещадно смердіти. Та не встиг я витягти банкноту, щоб дати її понюхати собаці, як серед карабінерів найшовся один колишній літературний критик.
— Зрозуміло.
— А іншим разом я навіть хотів відтяти собі носа. Холодним січневим вечором, замерзаючи, я набрів на точильника ножів і попросив його зробити мені таку послугу.
— Чоловіче, якщо ти блудник, а судячи з твого вигляду так воно і є, то нехай чорти в пеклі вкоротять тобі носа, а мене в ці справи не вплутуй, – сміючись, відповів точильник, мабуть сприймаючи мої слова, як жарт.
  Тоді я, притримуючи шарф ( М. В. Гоголь. Мертві душі. Т.1 Розділ 1. стор. 8 )однією рукою, другою витяг гроші. Гроші він взяв та, побачивши зображення цариці, почав грубо лаятися.
— Це не гроші, чорт забирай! На грошах зображені чоловіки, а це мабуть портрет твоєї коханки? Кого ти хочеш обдурити, шахрай!
— Який портрет? Тут же написано двісті російських рублів.
— Двісті рублів? – він подивився на мене, як на школяра. – Ти що, чувак, гумору не розумієш? Гроші – це час. Ти уклав угоду з нечистою силою аж на двісті років.
  Він повертів купюру.
— Скажи, а вона забезпечується золотом?
  Я ствердно кивнув головою.
— Чоловіче, в тебе ще є шанс спасти свою душу. Якщо хтось згодиться взяти на себе твої гріхи та ще й умудриться пропити твої гроші до кінця терміну угоди – ти в шоколаді.
  Павло Іванович благально подивився мені в очі і, несподівано для себе, я згодився. Можливо скучив за келихом гарного вина. В таку спеку було б доречно.
  Пропити гроші? Так з цього потрібно було і починати. Але ж я не священик, щоб прощати чужі гріхи. Ви ходили на сповідь?
  Ходив. – Павло Іванович сумно опустив голову. – Пробачте, можливо це святотацтво, але священики мало чим відрізняються від літературних критиків.
— Гм. А ти скрізь був?
  Якось несподівано я перейшов на ти. Невже подіяла чудодійна сила грошей і зовсім чужі люди стають рідніші кровних братів?
— Майже. – відповів Павло Іванович, сумно опускаючи голову.
— Ти мене дивуєш? 
  Чічіков обхватив голову руками і здавлено заридав, інколи його плач переходив в сміх. Нарешті, справившись з емоціями, він витер сльози і сказав:
— Пробачте, Юрій Володимирович, про це місце ходить дурна слава.
— Про тебе теж ходить дурна слава. – грубо обірвав я його, встаючи. – Пішли, розповіси все по дорозі.
— Бачить Бог, тільки через повагу до вас.
  Чічіков церемонно приклав руку до серця. Неквапно, якби через силу піднявся і ми покрокували, вірніше він покрокував, а я плескав босими ногами по нагрітому сонцем камінню. Перехожі здивовано дивилися на дивну пару, що рухалася по вулиці Вічного міста.
— Розумієте, це навіть не капличка, а колишня в’язниця. В ній проживає один божевільний єврей, проте християнин. Він називає себе апостолом, пише листи і розсилає їх по всьому світу, — торохтів Чічіков, забігаючи то з одного то з другого боку.
— Сподіваюсь не ті, що обіцяють людям щастя? – жартома спитав я, крутячи головою навкруги, взнаючи і не взнаючи легендарну столицю світу.
— Саме ті. А щоб якось звести кінці з кінцями цей потомок Авраама відкрив забігаловку.
— І що тут поганого?, на мій погляд дуже розумно.
— Кормити людей собачатиною по-вашому розумно?
  Він ухватив мене за грудки. Я лагідно поклав свої руки зверху.
— Ми ж з’їли по хотдогу і нічого.
— Це зовсім інше. Люди ставлять під сумнів віру своїх батьків, затівають релігійні суперечки і стверджують, що на цій справі собаку з’їли.
— Якраз те, що нам потрібно. Веди до апостола.
  Чічіков впав голими колінами на бруківку, не відпускаючи мою мантію, наче від неї залежало все його спасіння, з впертістю Якова, вимагаючого благословення у Бога.
— Я православний християнин, зроду не їв собачатини. Пощадіть! – скиглив він. – Я доведу, що невинний, тільки вислухайте мене.
— Бачить Бог, тільки через повагу до вас, — я приклав руку до серця.
  Павло Іванович встав і почав боязко озиратися.
— Давайте десь в сторонці.
  Ми присіли на лавочці в затишному сквері. Старі дерева щедро дарували прохолоду, під ногами діловито сновигали голуби. Чим не місце для душевної розмови  чи сповіді?
— Так в чому тебе звинувачують? Пробач, я справді не читав «Мертві душі».
— Тим краще! Тим краще! – зрадів Павло Іванович. – Краще вам це почути від мене. Всі вважають Чічікова плодом уяви великого письменника, а насправді я жива людина, яких мільйони. Який з мене символ? От ви вважаєте себе символом?
  Я ніяково пожав плечима і гірко посміхнувся.
— Радше притча.
— Притча? Яка притча?
— Зламав ногу і побіг за Христом як ногу вломив.
  Чічіков кивнув головою, мовляв знайома історія. І продовжив далі.
— Скільки років я чекав цієї розмови. Довгими безсонними ночами я уявляв, як хтось нарешті зжалиться  і вислухає мою правду. Я заздрив навіть жебракам, бо на них інколи хтось та і зглянеться. – Чічіков говорив якось відчужено, наче не вірив, що його мрія таки здійснилася, і весь час легенько клав свою руку  то на моє плече, то на коліно аби упевниться, що я таки не привид. – Та нікому немає діла до твоєї душі, коли ти жертва. А я всього лиш жертва і моя доля в ваших руках. Ви мене розумієте?
— Ні, — чесно зізнався я.
— Колись я був шанованою людиною, — продовжила жертва експерименту, весь час оглядаючись, чи не підслухає нас хто. — Про мою чесність і непідкупність за часи моєї роботи на митниці ходили легенди. От Гоголь і вибрав для свого експерименту саме мене, а тепер я лише жертва цього наукового експерименту. Він же чесно признався на сторінках рукопису, що вся моя історія не вигадка.
— Пробач, я не читав.
  Вперше в житті мені стало соромно за своє невігластво і неповагу до класика.
— Хіба ви один такий?
  Чічіков сумно подивився на мене і я винувато опустив очі долу, як собака, що не терпить людського погляду. А він продовжував виливати душу.
 
 
                                                                                  14
 
— У мене таке враження, що Гоголя взагалі ніхто не читав, а всі тільки повторюють ті дурниці, що вигадують літературні критики. Насправді ж всі мої вчинки були продиктовані Миколою Васильовичом і ним же і описані.
— Павло Іванович, — говорив він мені не раз, — годі ж бо вам страждати за правду без всякої користі ані для себе ані для суспільства. Бажаєте бути святим і багатим, беріть приклад з святих отців.
  Я довго не міг второпати чого він від мене хоче.
— Всі ці релігійні технології як то: православіє, католицтво, протестантизм прийшли до нас з-за кордону, як контрабандний товар, і до віри Христової мають таке ж відношення, як брабантські кружева до одягу праведності. – без кінця торочив він мені. – Ви ж митник, ви повинні розуміти це прекрасно.
— Неправда! – палко заперечував я, — вони імпортовані на офіційному рівні.
— А я вам про що кажу?  Звісно, що на офіційному через митницю, а не через якісь там контрабандні стежки ми прогонимо велику отару іспанських баранів у баранячих кожушках, а під кожушками будуть брабантські кружева. Ніхто і не здогадається. А якщо і довідається – то не повірить.
  В такі хвилини Гоголь змовницьки підморгував мені і ляскав пальцями від задоволення.
— Ви в таке повірите?
  Я заперечливо хитав головою всякий раз і врешті решт згодився, але тільки заради науки. Все пройшло, як по маслу. Ми повторили дослід ще декілька разів, результати перевершили всі сподівання.
— Тобто ви добряче нагріли руки, – не втримався я від коментаря.
  Чічіков образливо надув губи.
— Це був справжній експеримент, а не дешева імітація і я не жалкую за тим, що зробив хоча суспільство і не сприйняло наші ідеї. Мене бісить інше.  Як цей писака подав цей матеріал, як ловко сховав свою участь за дешевими алегоріями. Треба ж таке придумати, дівку ми не поділили. Та через поганство ми постійно сварилися. Він його ріпкою називав. А ви замітили, Юрій Володимирович, що нікого з продавців мертвих душ він по імені не назвав окрім Собакевича, точнісінько як в казці про ріпку. Ах, пробачте, я забув, що ви…
  Чічіков винувато подивився на мене.
— Ви ще взнаєте, люб’язний Павло Іванович, ціну поганства в християнстві, — сказав якось Микола Васильович під час одної з наших суперечок. – М’яко стелють збоченці та твердо спати.
  Незабаром подарував перину і зник. З тих самих пір в мене і перестали водитися грошенята. Я запідозрив підступ і, розпоровши перину, знайшов там ці злощасні двісті рублів. Гроші начебто є, і в той же час я без них. Мов шестірка виконую саму брудну роботу за шмат хліба. Це просто рабство.
— Ой! – зойкнув я від несподіванки. Один із голубів, такий собі білосніжний красень з чубчиком на голові дзьобнув мене у великий палець на правій нозі аж до крови.
— Киш звідси!
  Я задригав босими ногами і замахав руками, відганяючи знахабнілих птахів. Чічіков нервово потирав руками голі засмаглі коліна і пильно вдивлявся в моє обличчя, намагаючись зрозуміти чи вірю я йому чи ні. Перевів дух, наче перегорнув якусь сторінку своєї біографії, і продовжив далі.
  Наступним моїм експериментом стала підробка заповіту. Миколі Васильовичу і тут довелося переконувати мене.
— Павло Іванович, дорогенький, погляньте лише на розкіш храмів і церков. – говорив він мені під час наших вечірніх прогулянок Петербургом, вказуючи на палахкотіючі жаром куполи. – А все чому? А тому, що в них живе душа народу. І не сімома Божими, а двома людськими  очима дивиться вона з ікон на всяк вхідного і красномовніше за всі слова промовляє про те, що літургію тут править вона, а не піп. А людина задля збагачення власної душі нічого не пошкодує, навіть заповіт підробить. От і ламають Божий заповіт, мов власну житницю.( Лука. 12. 18 )
— Цього не може бути, – не згоджувався я.
— Тоді він брав ось цю книгу. Дайте мені, будь ласка, свій Новий заповіт.
  Я подав. Чічіков став листати.
— Куди вже попу до ікони, — подумав я поки він листав. – Картина не пиячить, не блудить, не лихословить, її не звинуватиш в тому, що вона не вислухає тебе, вона завжди згідна з тобою, вона своя в дошку. Картина – друга любов. Перша любов – це пісня. І ось цю пісню всіх пісень – Новий Заповіт  вбили і сховали за картинами.
— Ось третій розділ Євангелії від Івана, — перервав мої роздуми Павло Іванович. — Тут Христос розповідає Никодимові про ознаки народження від земного духа. Але чому тоді слово дух у восьмому вірші пишеться з великої літери?
  Це питання примусило мене згадати події минулого дня. От так і грабують протестантів, католиків, православних. Їх свідомість рвуть на шматки, як мантії апостолів на носові хустки. Люди впадають в ступор, втрачають здатність логічно мислити і стають легкою здобиччю нечистого духа. Недаремно одне із імен земного духа є демон, тобто розриваючий.  Легкий дотик руки вивів мене із задумливості і я спитав:
— Пробач, Павлик, але я чогось не доганяю. Чому всі вважають тебе шахраєм?
— Юра!!! – раптом вибухнув Чічіков, зриваючись на ноги. – Ти простий, як оцей голуб!
  Він сердито пнув ногою білого красеня, що знову націлився на мій палець.
— Ти ж був у антикварній крамниці, на власні очі бачив знамениту Кремлівську колекцію, невже ти нічого не зрозумів?
  Чічіков сів на лавочку і принишк, наче йому стало соромно за свій зрив.
— Пробач, — жертва наукового експерименту благально приклав руки до грудей, — я не повинен був так з тобою говорити. Шорти це звісно не штани та все ж краще ніж нічого. Мені доводилося прикривати своє господарство шарфом. Уявляєш? Якийсь пройдоха в міліціонерському картузі спер мій шарф і носив його на шиї доки йому не перерізали горло. Мабуть шарф був заклятим.  А я ж все життя мрію мати власних дітей. І сам буду Бога за тебе молити і дітям своїм накажу. В тебе справді золоті руки, — він взяв мої руки у свої і з вдячністю поцілував. – Прости, що взяв без  спросу.
  Я з цікавістю подивився на його шорти. Здається щось знайоме. Де я міг їх бачити раніше? Хіба ж хлопці цінують працю шевця як дівчата? Як пропити гроші, то не шкода, а як шевцеві платити, то відразу починається: «Я недавно відкинувся, ані грошей ані штанів пристойних нема». І раптом я згадав. Дійсно, ці шорти з крупного вельвету зеленого кольору з боковими вставками коричневого, не занадто широкими аби не вважали за націоналіста, були справою моїх рук. Маючи мінімальну пенсію по інвалідності, доводилося приробляти на життя швейною машинкою і ниткою. По ночам на вулицях і парках зникали плакати з гаслами і з допомогою анілінових красителів перетворювалися на матеріал для пошиття джинсів неодмінно під якусь відому фірму. Придбати ж справжні фірмові джинси підліткам з бідних родин було не по карману, от вони і йшли на цю, як кажуть тепер, непопулярну міру і несли матеріал до молодого майстра, який їм співчував. Були і солідні клієнти, загалом клієнтура від Югока до Даманського. Не дивно, що серед них затесався і поміщик по своїм потребам. Із залишків матерії шив сумки, шорти, жилетки для власних потреб.                                                                                           
— Куди ж поділися твої штани? – спитав у ворішки.
— Згоріли разом з підштаниками.
— Як згоріли?
— Це вже ти спитаєш у Гоголя.
— Та невже? А який мотив?
— Сказав, що життя без друзів немає сенсу. Хто подарує мені штани той мені і товариш і брат.
— Так я твій товариш?
— А то.
— Чи не здається тобі, друже, що це гарний привід пропити Миколині гроші?
— Чудовий привід, брате.
 
 
                                                                                 15
 
  Старий граніт тюремних стін, що мабуть всього бачив на своєму віку, залізні грати на вікнах, які хоронили свої мало кому відомі тайни, кам’яні сходинки вниз і сучасні прозорі двері, що самі відчинилися перед відвідувачами притягували і відлякували водночас. Не кваплячись, ми ввійшли в середину приміщення. Великий і добротний стіл, потемнілий від часу, широкі лави нагадували більше арештанську чи в кращому випадку монашеську  їдальну, а не місце ланчу сучасного обивателя. В кутку було щось на зразок бара з стільцями. Все було витримано в одному стилі, навіть посуд. Посеред столу горів семисвічник з щирого золота. По яскравості світла було зрозуміло, що він був заправлений оливою, а не соняховою олією. Із дверей, що знаходилися поряд з баром, вийшов сам хазяїн. Його одяг мало чим відрізнявся від мого, хіба що кіпа на голові і шкіряні сандалі на ногах.
— Шолом алейхем, — привіталися ми.
— Алейхем шолом, — відповів старий єврей, привітно посміхаючись. – Завжди раді хорошим людям. Сідайте, де забажаєте.
  Ми сіли один поруч одного за широкий стіл.
— А чому у твоєму закладі немає вивіски? – спитав я, кладучи книгу на стіл.
— В цьому немає потреби, але якщо панам лицарям так хочеться, то нехай це буде замок втрачених ілюзій або знайдених ключів.
  Господар чемно вклонився. Пани лицарі переглянулися між собою і лицар у мантії запитав:
— То може в погребах замку знайдеться гарне вино для шляхетних лицарів?
  Він поклав купюру з зображенням цариці на стіл.
— О! – вигукнув господар, — ось вона справжня лицарська щедрість! Та за такий скарб я виставлю все, що в мене є.
  Господар взяв гроші і через декілька хвилин на столі стояв келих з вином, чаша з водою для розбавлення вина, дві пусті чаші, чаша з якимсь кетчупом і хліб. Окремо були подані чаші для омивання рук. Лицар у білій мантії для годиться вмочив кінці перстів у чашу для омивання, поспішаючи віддати належну шану своєму шлунку. Він відірвав шматок хліба і, вмочивши його в кетчуп, відправив до рота.
— Що це?! – вигукнув він через мить, давлячись і прожовуючи гіркий продукт. – Ти що блекоти туди напхав?
— О ні! О ні!, пане лицарю, це ж полин. Я ж казав, що виставлю панам все найкраще.
  Старий все кланявся і улеслива посмішка не сходила з його обличчя. Лицар у мантії не став сперечатися з хитрим євреєм і, мовчки відсунувши їжу, налив собі вина. Ледь чутний аромат невідомих квітів розлився над столом. Лицар у фраці приклався до їжі, а лицар у мантії, не розбавляючи вина, одним махом вихилив всю чашу.
— Що дивишся? Ти свою чашу вже випив, – промовив він до свого товариша і безсило зронив голову на стіл.
  Проснувся він від того, що хтось щосили тряс його за плече.
— Просипайся. Садко! Це ж я, Вакула, ти що не взнаєш мене. Довго ще ми будемо киснути в полоні у Морського царя? Треба щось робити.
  Садко встав і з досади тицьнув саф’яновим чобітком у піщане дно. Маленькі рибки, що юрмилися біля його ніг кинулися врозтіч.
— Збирай громаду!.
— Громада вже давно зібралася, всі чекають на тебе.
— Та не нашу, морську.
  Звук старої ринди з затопленого судна вмить зібрав весь цвіт морської спільноти. Наверху плавали кити у товаристві з дельфінами. Поміж них сновигали акули і риба-молот. Нижче розмістилася всяка дрібнота всіх форм і кольорів. Окремо юрмилося вельмишановне панство: морський чорт вкупі з морським дияволом, мурена, каракатиця і риба-жаба.
  Садко видряпався на якусь скалу. З чого починати?  І взагалі якого дідька їх тут тримають? Треба їм якось насолити, можливо витурають як небажаних гостей?  Раптом він побачив у себе над головою спрута, що розважався тим, що випускав краску і з’являвся кожного разу в іншому місці. Чим не Жорик Михайленко?, шкільний блазень, справжня знахідка для вчителів не готових до уроку. Як вміло він підігрував їм, зриваючи уроки.
— Пані і панове! Шановна громадо! Досить вам бути їжею на столах і прикрасою акваріумів! Навіть мальку зрозуміло, що все повинно бути навпаки, а колись воно так і було. Ми відновимо світовий порядок і зруйновану справедливість. — Садко підняв руку вгору, вказуючи на спрута. — Голосуйте за нашого кандидата в президенти пана Осьминоженка. Наявність багатьох щупальців – це гарантія проведення багатовекторної політики високого ґатунку.
  Від несподіванки пан Осьминоженко ледве не впав на голову оратора. Та Садко не розгубився і продовжував далі свою полум’яну промову. 
— Наш президент не буде ховатися за чужі спини.  Здатність напустити омани звільнить його від такої необхідності.
  Погляд оратора впав на колонію морських раків.
— Раки! Голосуйте за нашого кандидата.
— Ми згодні, — відповів за всіх здоровенний рачище, шевелячи для солідності вусами. – Але у нас одна єдина вимога до вашої команди: ви повинні пересвідчитися в яких жахливих умовах нам доводиться зимувати.
— Ми віримо вам на слово! – прийшов на виручку Вакула.
— Так справи не робляться! – зашуміли раки, невдоволено шевелячи вусами. – Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. У нас за одного хто бачив дають двох, що не бачили і тих не беруть. Що ж ви рачкуєте?
  Садко вирішив змінити тему. Тут головне не дати їм охолонути, а то вмить розпливуться.
— Ми пустимо вам свіжий струмінь!
  Що тут почалося!
— Не треба нам вашого струменя! Досить з нас і того, що тече з хімкомбінату. Ми навіть не маємо змоги достойно похоронити наших братів і сестер. Замість раків їх хоронять свині і птахи. Яка ганьба!
— Ганьба! Ганьба! – лунало звідусіль.
— Безробіття вас спасе! Ваші жінки і дочки попливуть за тридев’ять морів за валютою, – кинув Садко у розбурхане товариство нове гасло.
— Віддай жінку дяді, а сам пливи мух з гачків знімати! – ревіли від обурення кити, з шумом викидаючи фонтани води.
 Із загальної маси боком виплило щось незрозуміле.
— Невже камбала? – подумав Садко.
— Рибоньки добрі!, не вірте цим волоцюгам. Моя донька плавала за тридев’ять морів. Ви гадаєте багато доларів вона заробила? Зарази вона заробила і мене на старість нагородила. На мені ж жодної здорової лусиночки нема, я ж тепер і на риби показатися не можу. Тьху! –зневічена екзотичною хворобою риба хотіла плюнути в бік Садко та тільки змогла вичавити з себе якусь гидоту. – Ікриночка моя червона! Що ж ти зі мною зробила!
  Стара камбалиха заходилася плачем.
— Та вони з нас просто знущаються! От ми їх перших і з’їмо заживо замість черв’яків! – кричали найбільш гарячі голови, випускаючи бульби.
— Викинути їх на безлюдний острів! – пропонували інші.
— Що за маячня?! – здивувався Садко. – З яких це пір риби отримали право голосу?
.  Із розбурханої маси поважно виплив дельфін і громада несподівано притихла.
— Шановні співвітчизники і шановні гості! Як міністр закордонних справ, я повинен зробити відповідну заяву, щоб внести ясність і поставити крапку в цьому непростому питанні. Ці особи, — міністр зневажливо махнув хвостом в бік Садко і його оточення, — звернулися до нас з проханням надати їм політичного притулку бо вважають закони царя Небесного несправедливими  і такими що грубо порушують їх права. Так один з них копав яму сусідові та несподівано сам впав  туди і зламав собі ногу.
  Із ватаги, шкутильгаючи на зламану ногу, вийшов каліка і вклонився широкому загалу.
— Інший все життя вчив свого сина способам законного віднімання грошей  у громадян та сина чомусь посадили за грати за розбійний напад, — продовжив міністр і на підтвердження його слів один з ватаги схилив свою лису голову.
  Розгублений погляд Садко вловив такий же збентежений погляд Вакули: Невже товариші їх зрадили? А ті відводили очі і криво посміхалися єхидними посмішками. Та радість їх була передчасною.
— А щоб ці особи з хворим самолюбством і збоченим світоглядом не вносили більше розкол у наше суспільство морський змій поставить на них своє тавро ( Амос. 9. 3. )і вони будуть приписані до колонії раків за долю яких вони так піклуються. А ви панове, — звернувся пан міністр до раків, — не зволікайте і покажіть нашим новим співвітчизникам їх майбутні помешкання. Ви ж цього домагалися, а в разі потреби і віддайте їм останню шану.
  Садко не встиг до кінця зрозуміти зміст останніх слів міністра закордонних справ як хтось грубо схватив його за плече і став кудись тягти. Він відкрив очі і побачив якогось старого єврея, що тряс його за плече і лагідно промовляв:
— Вставай, синку, нас чекає чоловіча розмова.
— Ти що теж хочеш показати мені, де раки зимують? – спитав лицар у мантії, кліпаючи очима, не прийшовши після міцного сну до тями і не розуміючи де він знаходиться.
— Ні, синку, я кажу, що нас чекає чоловіча розмова.
— Чоловіча розмова?! Гаразд.
  Лицар у мантії виліз з-за столу і попрямував до дверей, але старий не зрушив з місця. Двері теж не захотіли відчинятися.
  — Синку вихід не там, вихід – це чоловіча розмова.
  Лицар у білій мантії розгублено подивився на лицаря у фраці.
— Я ж казав, що про це місце ходить дурна слава, – відповів той, ніяково розводячи руками. Мовляв,  нарікай на себе.
  Лицар у мантії вдруге пожалкував, що не повірив лицарю у фраці.
— Чоловіча розмова?! Гаразд, – він підійшов до старого і, взявши за шкабарки, приставив до стінки.
— Попереджаю, я б’ю не так, щоб бити тільки повітря. ( 1-е Кор. 9. 26. ) – спокійно промовив той, наче все своє життя тільки тим і займався, що виясняв стосунки з клієнтами.
— Дійсно, божевільний, – подумав лицар у мантії і вирішив ще дужче налякати невгамовного потомка Авраама..
  Відступивши на крок, він зробив вигляд, що збирається нанести удар правицею і несподівано присів від пекучого болю. З правого ока посипалися іскри. Дочвалавши до лави, тихенько сів і, образливо зиркаючи на старого одним лівим оком, праве було прикрите рукою, спитав:
— Ти ж єврей?
— Єврей.
— Твій Бог наказав мені іти до моєї домівки. Ти не маєш права затримувати нас.
— Це і є твоя домівка, синку. Будь чоловіком, поговори з татом, — відказав старий, начебто нічого такого і не трапилося.
— То може мені і пейси відпустити, тату, – сказав лицар у мантії, бо коли дуже сердився, то язик у нього ставав гострим, мов лезо бритви.
— Я тебе благаю, синку, справжній єврей не той у кого пейси біля вух, а той у кого звивини у голові.
  Дивний шинкар обійшов стіл і сів напроти. В руках у нього якимсь чином з’явився дерев’яний молоток. Стіл був прибраний, окрім семисвічника і книги на ньому нічого не було.
– Я коли небудь говорив, що духи пророчі коряться Духу Святому чи те, що вони навічно?
— Ні, равві. Ти говорив, що духи пророчі коряться пророкам, бо справжньою причиною пророцтв є знання.( 1-е Кор. 14. 32. ) А відносно терміну пророцтв сьомий розділ книги «Об’явлення» дає вичерпну відповідь – вони тимчасові, – вставши, відповів лицар у фраці старому єврею, наче студент професору.
  Від здивування лицар у мантії вмить протверезів.
— Ти ж казав, що зроду собачатини не їв? Іуда!
— Пробач, брате, сьогодні такий день, день твого народження. Я хотів аби ти його запам’ятав на все життя. Та й чи був би ти зараз тут якби я легко згодився?
— От і добре, от і добре, синку, – старий встав і урочисто, наче сповіщав про заручини свого єдиного сина, на які він довго очікував, промовив:
— Владою даною мені небом і Муніципалітетом Вічного Міста засуджую тебе, лицарю до трьох років виправних робіт.
  Та при заручинах, принаймі, питають згоди. Почуття гумору лицаря не витримало такого навантаження.
— Яких ще трьох років?! Ти що божевільний?
-  Так! Я божевільний Христа ради. Приговор остаточний і оскарженню не підлягає! – самозваний суддя стукнув молотком по столу.
— Багато хто в той день скаже: Господи, Господи, чи не Ти поставив нас апостолами?
— Якими постолами? – скаже Господь. – Не постолами, а сибірськими валянками. Чи не варто було?
— Що Ти? Що Ти? Ніяких претензій. Ти все правильно судив, Господи, — скажуть вони. Невже і ти хочеш бути в їх числі?
  Старий в упор подивився на лицаря в мантії, а він не в силі витримати цей погляд сповнений батьківської любові і докору, подивився на свого названого брата. Той тільки знизав плечима, мовляв, я попереджав.
— Ну і блазень! – подумав лицар у білій мантії про старого єврея. – Доведеться додивитися всю комедію до кінця.
— Виправною роботою для тебе буде щоденне півгодинне прочитання ось цієї книги. – самозваний суддя взяв до рук подарунок Лазаря і відкрив на «Об’явленні». – Достатньо просто читати цю книгу кожного дня і вже через п’ять місяців ти станеш розуміти деякі місця із Біблії. Тобі відкриються перші вершини, подібно до того, як було в історії з Ноєм, коли почала сходити вода. А вже через дев’ять місяців ти зрозумієш, що ця книга написана символічною, тобто математичною мовою і без знань символів Старого заповіту тобі просто не обійтись. Коли ж ти почнеш зіставляти інформацію Старого і Нового заповітів, тобто духовне з духовним, включаться твої природні аналітичні здібності. Таким чином буде знято покривало з твого серця,( 2-е Кор. 3. 15.) бо ти народишся від води.( Іоан.4. 14.) Це досить приємне народження, подібне до меду на губах. ( Об. 10. 9. )Ти з задоволенням будеш читати Біблію, бо станеш немов би свідком описаних подій, образно кажучи, будеш іти по гарячим слідам Христа. ( Об. 1. 15.) Друге народження відбудеться після трьох років читання, коли ти зрозумієш природу людського духа. Воно буде болісним, але ненадовго. Всяка кара в теперішньому часі не здається потіхою, але смутком, та згодом для навчених приносить спокійний плід праведності. ( Євр. 12. 11 ) Ти згоден?
  Лицар в мантії, нарешті зрозумівши що має справу з самим святим Павлом, подивився на свого названого брата, чиє лице сяяло не менш ніж золотий семисвічник, мовляв, знай наших, це тобі не якийсь там літературний критик, і після короткої паузи мовив:
— Пробач мене, вчителю, я вже другий раз за цей день чую про цю чудодійну книгу, але ж ми сучасні люди і знаємо, що у всякого дива може бути іноді досить просте пояснення.
— Звісно, — згодився вчитель, — все геніальне просто. Ця книга і є той обіцяний Дух істини, що дає вичерпні знання на загальні фундаментальні істини.(Лк. 6. 48)
— Зрозуміло, ця книга включає дедуктивний спосіб мислення, — сказав лицар Білої мантії. — А якщо подивитися на Новий заповіт очима кравця, то «Об’явлення» це – мантія Христа, а решта книг – одіж апостолів. Що ж до власних пророкувань, вони всього лиш спідня білизна.
— Синку, в мене таке враження, що ти вже відсидів не три, а всі сім.
— Так, — згодився лицар весело посміхаючись, — всі сім від дзвінка до дзвінка як і належить.(Дан. 9. 27)
— Бачу, синку, що рука в бою в тебе міцна і станом ти вийшов і чорнобривий і лице як у дворянина, а ледве не пропав як собака, – старий скрушно похитав головою і, взявши в руки книгу, підійшов до лицаря в мантії. — Поздоровляю тебе, лицарю! Ти зарахований до ордену лицарів Білої Мантії, магістром якого я маю честь бути. З нами Бог.
— І Залізна Леді, — додав лицар в білій мантії.
— Браво, синку! Ми навчимо цих солоденьких ласунчиків розуміти брутальний солдатський гумор.
  Лицар опустився на коліно і магістр урочисто доторкнувся книгою його плеча і, віддаючи Новий Заповіт, промовив:
— Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав.
  В цей час під вікном почувся якийсь стук і за гратами майнула чиясь тінь. Господар підібрав з підлоги газетний згорток і віддав лицарю Білої Мантії.
— Це мабуть тобі.
                                                                                 
                                                                                  16
 
  На газеті від руки фломастером свіжий надпис: Від Ільфа і Петрова. Лицар розгорнув газету, з неї випала пара  червоних капців. Орган місцевого самоврядування газета „ Червоний гірник” міста Кривого Рога на першій сторінці сповіщала великими літерами: „ СКАНДАЛ НАВКОЛО ЗІРКИ”. Жіноче населення  міста звинувачувало співачку Оксану Білозір в тому, що вона таємно дарує чоловікам червоні капці і на­значає їм побачення. Взувши капці, чоловіки пропадали без вісті. До справи до­лучили собак з ми­тниці, натренованих на виявлення наркотиків. І це не допомогло, слід занадто швидко захолоняв. Владу стали звинувачувати в поверненні до методів тридцять сьомого року. Оксана Білозір звинуватила у всьому колег депутатів. „ Газета по Київські” звинуватила Тернопільського Сірого і скандал став затихати, як в Гурівському лісі на Кіровоградщині об’вилися Лісні брати, всі як один в червоних капцях.
   Одне лихо спіткало славне місто гірників і металургів, за ним прийшло друге. По ночам молоді парубки стали находити по одному рожевому жіночому черевику. Попервах вони ці­лими днями ходили з кутка в куток, мов п’яні, тримаючи на грудях завітного черевика і мрі­ючи про свою принцесу. Нарешті один з них, докумекавши що під лежачий камінь вода не тече, вийшов на вулицю і став пропонувати дівчатам пройти кастинг на принцесу – попелюшку. Спроба виявилася вдалою і вилилася в гучне весілля. Ентузіасти створили власний фан клуб. Всі члени клубу носили краватки, журнал «Сторожова вежа» і вважали себе принцами.
  По місту поповзли чутки про італійську взуттєву мафію. Безробітні робітники колишньої взуттє­вої фабрики натякали на кару Божу за закриття власного виробництва.
  Тим часом зголоднілі Лісові брати почали грабувати проїжджі машини і місцевих виробників сільхозпродукції. Їх раціон був невибагливий: сало, горілка, пиво. Потерпілі стали звер­татися до суду. Суди відмовляли їм прийняти позив, бо впіймати братів на гарячому було немож­ливо. Червоні капці давали їм змогу робити ноги так блискавично, що навіть самі заматерілі вори в законі згорали від чорної заздрості. І Лісових братів і потерпілих в народі охрестили черевикост­радальцями.
  Справа почала набувати широкого розголосу. Савік Шустер присв’ятив їй свій ефір. Призвали навіть фахівців західних і східних містичних наук. Вони досить швидко встановили діагноз: чер­воні капці всотали серце в п’ятки. Проте в способах лікування західний і східний фахівці мали діаметрально протилежні погляди. Західний пропонував змазувати п’ятки оливою, щоб пом’якшити закам’янілі серця. Його колега з сходу стверджував, що кращого способу як вибивання дурі з п’ят бамбуковою палицею не існує.
  Прямо в ефірі мер Києва Леонід Чернівецький, зв’язавшись з Лісовими братами по мобільному телефону, запропонував відкрити у них безкоштовну їдальню. Благодійна акція не відбулася через відмову столичного чільника поставляти  братам виключно самогон і сало. Мер запропонував навіть додати гречки до їхнього ра­ціону. Це надзвичайно образило мужніх черевикострадальців.
— Ми шо схожі на бабусь з яких вже пісок сиплеться? – пролунало у студійній залі, коли Савік запропонував піднести мобільник до мікрофону аби вся країна змогла почути відповідь. – Зачекай, ось взуємо тебе в червоні капці, будеш знати як воно коли труби горять!
— На Марсі, звідки я прилетів, всі ходять в червоних капцях, — безтурботно відповів мер, посміхаючись своєю загадковою посмішкою інопланетянина і дивлячись кудись в стелю, мабуть шукаючи там свою червону планету.
   Мустафа озвучив досить оригінальну версію про причетність до справи фірми, що випускає клей „Момент”. Тим у кого не клеїлись справи вони пропонували свій клей в парі з капцями.           
   Звинуватили навіть церкву. Проте вона категорично відкинула всі закиди, стверджуючи, що в питаннях віри взування не має ніякого значення, хіба що оковпачування.
  Звер­нулися до відомих модельєрів.
— Губити душу заради красного слівця? Бізнес так не робиться, — відказали модельєри, — ми створю­ємо красу, а не пошиваємо людей в дурні.
  Професор Півень, про якого казали, що він навіть на слух може відрізнити чорне від білого, по телемосту з Москви назвав червоні капці таємною зброєю Пентагону, а Павло Глоба таємною зброєю червоної планети Марс.
  Синоптики обіцяли жарке літо, жаб’ячі дощі і натякали на скорий кінець світу.
    Газета датувалася першим квітнем, що співпадало з сьогоднішнім днем і лицар безтурботно всунув запорошені ноги в червоні капці, в останній момент прихвативши книгу подарунок Лазаря, чим чорт не жартує.
— Йди но сюди, той що бачив Бога! – почув він знайомий голос.
  Посеред покинутого піонерського табору неподалік села Гуровка, де отаборилася Лісова братія ліве око Ілліча вмить побачило його білу мантію. Ноші старого паралітика стояли на дерев’яному помості, яке колись слугувало за сцену. За сценою покороблена раковина. Там же колись крутили кіно. Лицар хотів підійти та задерев’янілі ноги самі підвезли його до помосту. Ілліч лежав в одних штанях, гріючись в променях весняного сонця, і босий.
— Ти з доброю новиною чи з поганою? Бачу що з доброю, будеш нам вночі світити, бо ми тут без електрики.
  Лицар пропустив жарт мимо вух. І навздогін недавній розмові вирішив викласти все, що думав з цього приводу.
 – Новина є, та вона стара як світ. Коли метикуваті в грошових справах жителі Фінікії нарешті домоглися зрозуміти чого від них хоче херувим покриваючий і придумали букви, то останній на радощах так підскочив, що гепнувся головою об небесний купол і згорів, як всякий камінь, що падає з неба. Та відродився з попелу жінкою в червоному, трасвестит нещасний. Не потрібна мені любов попелюшки. Фарба замість оливи? Ні! Прийми краще пролетарський привіт від Ільфа і Петрова.
 Лицар зняв з себе червоні капці і одів їх на висохлі ноги паралітика, чий організм сам відреагував на такий привіт і миттєво відторгнув його, як щось чужорідне. Ліва нога каліки несподівано дриг­нулась і тапок полетів в лицаря, він навіть не встиг відхилитись, як слідом полетів і другий. Ноги Ілліча продовжували дригатися, незважаючи на його марні спроби втримати їх руками. Раптом він хвацько скочив на ноги і вся зачарована братія побачила оригінальне виконання циганочки з вихо­дом.
— Чудо! Чудо! – радісно закричала братва.
  Радості не було меж. Чудо, як годиться, зараз же обмили. Горілки і закуски не жаліли. Чудодійна сила червоних капців ні в кого не викликала сумніву. Проте ко­ронний номер чекав попереду. Бездоганна, майже філігранна майстерність при ви­конанні танцю живота підкорила глядачів. Його живіт колихався наче море, що зачаровує, збуджує і ніколи не приїдається хоча через деякий час ти перестаєш його помічати, проте уявити себе без нього вже не можеш. Напівголий танцюрист здавалося не знав втоми. Вже і глядачі помо­рилися дивитися на це диво, а він наче зачарований все продов­жував свої хтиві вихи­ляси. Було щось протиприродне і нещире в цьому танці жіночої спокуси і через годину черевикострадальців поменшало. Один за одним вони скидали з ніг червоні капці і,  вихо­дячи на асфальтову дорогу, прямували в бік траси Кіровоград – Кривий Ріг. Протверезівши чоловіки спішили до ночі якомога швидше попасти до своїх осель, де їх так чекали рідні. Разом з ними хотів піти і лицар та раптом до нього під’їхала царська співачка в червоних капцях.
— Цей теж із колишніх, — кивнула вона головою в бік натхненного танцюриста. – Звабився на її праве плече. Кажуть, що всі чоловіки, яких кинула моя пані, тільки і мріють роздягти і з’їсти її. Признайся, ти теж?
— Ні.
— Не вірю. Таких ще не було.
— Моя мрія вже здійснилася. Мій брат Лазар допоміг мені розкусити цю розпусницю.
— Оце по-нашому! Не з’їм так надкушу.
  Дівчина заплескала в долоні, наслідуючи американські манери.
— А все ж. Невже і справді нічого не хочеш?
— Хочу. Хочу напоїти її вином із власної колекції ось з цієї чаші, — лицар вийняв із складок мантії золоту чашу, яка наче ожила в сонячних променях.
— Ух ти! – співачка граціозним трохи іронічним жестом, начебто перекривляючи великосвітських дам простягнула руку і взяла чашу з рук лицаря. – Знайома річ. А ти хлопець не промах, взяв найцінніше. Кажуть, ця чаша колись була в руках самого Бога. Та даремні твої сподівання, шляхетний лицарю.
— Чому?
— Пані, мов репана селючка, жре сало і дудлить самогон, а вином поїть шляхетних залицяльників таких як ти.
— Та невже? Пані вивчає історію, копирсаючись в архівах, і розуміється на справжньому гуморі?
Це справді добра новина.
— Ти, мабуть, щось переплутав?
  В грудях лицаря здавило від різкого запаху. Він заглянув в чашу і відсахнувся. Повна чаша пошматованого гіркого перцю щедро пересипаного сіллю. От вже капосне дівчисько, не може без жартів. Не роздумуючи довго, лицар викинув вміст чаші під ноги танцюриста.
  Раптом дівчина, скинувши капці, уперлась руками в поміст і викинула своє пружне тіло з вправністю гімнаста на верх і пішла кругом танцюриста в шаленому гопаці, викидаючи колінця і не даючи йому змоги зійти з солі і перцю. Це знову привернуло увагу всіх братчиків до сцени.
— Так давай! Оце по-нашому! Покажи цьому  блакитному!– чулися схвальні вигуки. А деякі коментарі були і зовсім незрозумілі, — Божедарівська наречена, це через неї женихи у ворожки всі карти покрали.
  Від здивування великі очі лицаря Білої мантії стали ще більші. А дівчина, заробивши свою долю оплесків від рештки братчиків, знову вернулася до лицаря.
— Ти що придурювалася?
— Ні! – відказала Божедарівська наречена, відкидаючи пасмо волосся з розпашілого обличчя.
— Значить ходити ти не можеш?
  Дівчина подивилася на нього начебто почула найбезглуздішу дурницю.
— Якщо хочеш знати, я все можу.
— Пробач красуне, але здається я вже теж затурканий, бо вже нічого не розумію.
— Просто, — тихо мовила красуня, опустивши голову, — просто мене земля не носить.
  Лицар аж пирхнув.
— Всіх носить, а її бачте не носить. З якого дива?
— А ти подумай. Може і мені допоможеш, бо бач для себе ти все можеш.
  Вона замахнулася на нього кулачком, та несподівано закрила руками обличчя і впала йому на плече. Лицар розгублено дивився навкруги, не знаючи, що робити. Це був перший у його житті піонерський табір, потім були інші, набагато кращі. Тепер же ці старі одноповерхові глиняні корпуси справляли гнітюче враження, все прийшло в такий занепад, що було боляче дивитися. Одна річка як і колись не розчаровувала його. Великі дерева, мов досвідчені в коханні чоловіки, схилялися до неї, намагаючись зазирнути в її темні від млості очі. А вона така собі юна красуня, яку оточила чоловіча кампанія напідпитку. сором’язливо ховала їх від нескромних поглядів, а вирвавшись із полону побігла у широкий степ, де панує сонце і вітер, виляючи між зеленими пагорбами мов між парубками і лукаво стріляючи веселими очима з- під пишних вій очерету і рогози. – Куди ти, красуне? – питають її зачаровані береги. – До милого свого, до милого, — тихо  хлюпоче вона зачарованим берегам.
— Пішли звідси, я тут нічого не придумаю.
  Вони сіли на колоді за огорожею. Під великими деревами було прохолодно, день добігав кінця. Зір впирався в асфальтну дорогу, за нею починався ліс. Не такий могутній, як в Литві, де і в літню спеку панує темрява і прохолода і в який входиш наче в шахтний штрек. В дитинстві цей ліс справляв сильніше враження та і то дякуючи річці.
— Чому ти такий холодний? – спитала білявка. – З хмари впав чи що?
— З хмари впав.
— А я думала, мені здалося.
  А лицар все дивився то на землю то на стрункі дівочі ноги, намагаючись розгадати їх тайну і все більше п’яніючи від такої краси.
— Дорога до Москви встелена сріблом і всі альфи помчали туди, — пробурмотів він наче марячи і не розуміючи сказаного.
— Ти що перцю обнюхався чи може вже встиг десь набратися?
  Звук її чарівного голосу привів лицаря до тями і він знову став з цікавістю роздивлятися її ноги і ледве не зомлів. Обидві ноги були праві. Отямившись, спитав:
-А ти знаєш, що у тебе обидві ноги праві?
— Неправда. Ніхто так не вважає, один ти, — заперечила білявка.
— В тебе абсолютно одинакові ноги: обидві альфи. Душа моя, невже тобі не набридло бути царською співачкою коли ти маєш таку щасливу нагоду стати царською нареченою. Достатньо вивчити і решту літер.
— Навіщо мені знати грецькі літери? – пирхнула дівчина. – Ти мабуть таки справді того. Невже перець такий наркотичний?
  Вона глузливо подивилася на лицаря. А він в цей час намагався підібрати вірні слова, аби донести до неї свою думку.
— Розумієш, альфа і омега це всього на всього символи мови образів християнства – релігії соціальних відносин… Мова образів – свята святих людського мислення. Древні греки були родоначальниками сучасної науки. Люба наука будується на логіці і певних символах. І наука життя не є виключенням із загального правила. Біблійні символи теж складаються в певні системи. Вони – фундамент всіх наук.  Без їх знання, людина перетворюється на інтелектуальну каліку, вічне духовне немовля, а таких земля не носить. Їх носить твоя господиня, яку  малюють на іконах з немовлям на руках.
— І що ж тепер робити? – спитала дівчина.
— Вивчати і інші релігії, образно кажучи, решту літер і з руйнівника світів перетворюватися в їх творця. А книга «Об’явлення» в Новому заповіті і є той залог духа, що прищеплює ген геніальності оскільки вчить системному мисленню. Знаєш, як інколи хочеться повернутися в своє босоноге дитинство і тільки ця книга надає таку можливість. Вона піднімає тебе до Божого престолу і звідти ти дивишся на світ вже не телячими очима, а як член королівської родини, як принц духа і починаєш розуміти свою долю відповідальності за долю цього світу.
 
 
                                                                              17
 
  Дівчина слухала, опустивши голову і роздивляючись свої ноги.
— Чому ти не такий як всі інші? – спитала вона. – Мені ніхто раніше не говорив, що в мене обидві ноги праві.
— Тому що я з родини репресированого і я бачив Бога.
— Бачив Бога? – вона з цікавістю подивилася лицарю в обличчя – Хто ти і як твоє ім’я?
— Та взагалі то ніхто, просто людський син. А імен у мене безліч, наприклад, Джейк Саллі, Джонатан  Чайка.
  Розмову обірвав скрип автомобільних гальм. Прямо перед ними зупинилася зелена копійка і з неї вийшов чоловік середніх років.
— Оксано! ти знову за своє? – сердито сказав він і, взявши дівчину за руку, потягнув в машину.
— А ти чого сидиш? – спитав він у лицаря, пильно придивляючись до його обличчя. – Це ж ти на танцях на гітарі грав?
— Я.
— Сідай.
  Привітавшись, лицар у білій мантії сів позаду жінки, мабуть дружини власника авто.
— А чому це ви босі? – здивовано спитала вона.
  Дівчина потворно скривила своє вродливе обличчя і проревіла щось незрозуміле, наче децепешниця, та на диво жінка добре її зрозуміла.
— Каже, що він з неба впав, а там взуття не потрібне, – пояснила вона, повернувшись до лицаря. – Та ви не звертайте уваги – вона не може без жартів. А це часом на вас не смірітєльна рубашка?
— А як ви здогадалися? – відповів лицар, а сам подумав: У всьому винувате повітря. Наждачним каменем заповзає воно в бронхи і легені городян по ходу заточуючи і без того їх гострі язики.
— Та сусід у нас великий спец по цим ділам.
  Жінка відвернулася і почала дивитися на дорогу на якій попереду замаячила одинока босонога постать. Водій зменшив швидкість, роздивляючись подорожнього. Згодом стали попадатися інші черевикострадальці.
— Ти ба знайомі все обличчя. – здивувалася жінка. — Ох Оксано, Оксано, прознають наші баби, ох дадуть тобі мемеля. А ми думали наша хрещениця фантазує, що вона царська співачка Ані Арку.
— Диму без вогню не буває, — філософські прорік водій, насупивши брови ще дужче.
 Запала мовчанка, вдихаючи цілюще повітря весняного степу, що вривалося в відчинене вікно, кожен думав про своє. Жінка, бажаючи якось загладити мовчанку, подала лицарю мобільний телефон:
— Ось ми недавно Київ проїжджали, дивіться який там пам’ятник Перемозі відгрохали.
 Величезний білий монумент жінки з піднятим до неба мечем справді вражав, це тобі не Володимир з хрестом.
— Такого забувати не варто, — сказала жінка, приймаючи телефон назад.
— Авжеж, — згодився водій. – Приємно не забувати того чого не бачив, а наші батьки і раді б були забути та не можуть.
— Льоню, ну чого ти заводишся, це ж дань нашим батькам, -  промовила жінка примирливо, поправляючи зачіску.
— Це не дань, це знамення часу, — не здавався чоловік. – Якщо чоловік часто хватається за пляшку, то наша жінка бере у руки сковороду і починає його лікувати народним методом, а якщо вона бере в руку меча, то в неї нема чоловіка.
  Поки вони там сперечалися лицар відчув той стан, що прийнято називати дежавю. Справді знамення, але чого? Звідки ця ностальгія по чомусь великому, чомусь справжньому, що не можна забути ніколи, як не можна забути про власну душу. Її звали Тетяна. Їй було дев’ятнадцять і була вона напрочуд гарна. Дивлячись на цю чорняву чорноброву дівчину з великими карими очима і пишними губами, кожний розумів ось такою і повинна бути справжня українська красуня. Він лікувався в санаторії Бурденко в Криму, вона була його масажисткою. Несподівано за три дня до кінця перебування в лікувальному закладі вона зайшла до його кімнати і ошарашила сорокаоднорічного інваліда.
— У моїх батьків двоповерховий будинок, жигулі і я добре забезпечена.  Ти мені дуже подобаєшся і мені від тебе нічого не треба крім одного, приходь і живи зі мною.
— Юрко згоджуйся! – маже одноголосно прокричали всі хто був в кімнаті, — відмовляти такій кралі гріх.
  Він був геть збентежений. Справа в тому, що під час перебування в місцевині з болотистими озерами де був розташований санаторій його слабкі легені і бронхи починали потроху відмовляти служити і все це закінчувалося стійкою депресією. Пристати на таку пропозицію в цьому стані він не зміг.
  Лицар задумався. Але до чого тоді меч як знамення? Невже була ще одна Тетяна? Можливо розгадка в самому імені? Тетяна – та, яка повинна затвердити визначене. І він її боржник. Це він пам’ятав напевне.  
— Можна ще раз подивитися на пам’ятник? – запитав він у жінки.
  В жіночій фігурі у білому було щось знайоме і він згадав  царівну Херсонеса. Вона буде стояти як пам‘ятник, як німий ідол над сивим Дніпром і нічого не зможе зробити для свого народу, який стенає і томиться, як би знаходячись в темниці, доки він не верне борг. Звичайно, він повинен вернути борг. Вона чекає на меч Ангела і він справдить її надії. Меч Ангела, який він кував власними руками аж цілих сім років тепер став невід’ємною частиною його єства і його єство стало невід’ємною частиною цього меча. Лицар прижав до грудей Новий Заповіт. Такий меч ніхто не зможе ані відняти ані вкрасти. Його Тетяна, його муза чекає на нього і вони разом затвердять визначене.
  Краєвиди вечірнього міста, що невпинно наближалося відірвали лицаря від його спогадів.
— Так ви божедарівські? – здогадався він.
— То ви в курсі? – спитала жінка.
— Та так чув краєм вуха. – відповів лицар, з цікавістю розглядаючи красуню. – А це правда, що женихи у ворожки всі карти покрали?
—  Раз люди кажуть, то мабуть правда, – сказала жінка. — Але не всі, а тільки шістки.
— Навіщо?
— Микола, цей схиблений на картах, якого вони пригостили коньяком вже після першою чарки божився, що якщо мати у кармані триста шох, то здійсниться любе бажання. Точно схиблений. Тож спершу Микола віддав їм свої карти, потім пішли добирати по селу та все рівно невистачило, от вони і змикитили піти до ворожки під приводом буцімто у неї карти мічені. А ворожка, як побачила, що вони шістки вихвачують, з досади порвала всі карти. А Микола їй так культурно, він же там в театрі велика людина, в малиновому береті ходить:
—  Навіщо ж так? ми ж би свою справу зробили і назад віддали. Як же ти тепер дітей кормить будеш?
  А вона їм:
— Не хвилюйтесь, хлопці, я вам і на пальцях погадаю.
– Як це?
– А ось так! — і дулі їм під самісінькі носи. — Ха! Ха!
  Жінка сунула обом чоловікам по дулі під ніс. Водій сердито відмахнувся рукою. А його дружина продовжила оповідати невигадану історію божедарівського сватання просту і зрозумілу, як наше убоге життя.
  Воно може столичним людям зовсім не цікаво знати, як живе провінція. Не ті тут масштаби і не ті можливості, а жити всім хочеться, от і карячиться кожен, хто як може. Артист місцевого Криворізького російського музично-драматичного театру імені Шевченка  Антон Підіпригора вирішив освятити свої стосунки з жінками законним шлюбом, та заодно і відкардикатися від надокучливих кредиторів. Побачать вони його нещасну половину та із жалю і скостять йому всі борги. Підбив його на цю шляхетну роль театральний гардеробник, більш відомий у широких колах, як Микола картьожник, своїми розповідями про красуню сирітку. Антоша набився в гостини до Миколи, прихвативши з собою свого племінника Юрка, який теж належав до місцевої богеми, бо мав неабиякий хист до малювання. Навіть розказуючи щось він все вимахував кінцівками, наче малював обома руками одразу. Побачивши крізь Миколин паркан красуню, яка нічого не підозрюючи ходила до вітру, що лагідно обдував чахлі кущики смородини, обидва Підіпригори зрозуміли одне — це доля. Тож на наступні вихідні вони таємно один від одного, прихвативши по парі жіночих черевиків, приїхали свататися. Обидва клялися у вічному коханні, обидва обіцяли скоропостижне зцілення, майже за сто днів, в самих нетрях свого серця сподіваючись, що цього ніколи не станеться і їх благовірна не буде таскатися по всяким бутікам і шопам, розтринькуючи так важко зароблені у спонсорів гроші, поки наречена своїми непарними ногами не загнала їх у глухий кут. Кожен з них вважав себе переможцем і не бажав розставатися з своєю блакитною мрією. А нищівне фіаско в карточній авантюрі додало їм ще більшої впевненості в амурних справах. Правду таки кажуть, що голь на видумки хитра. Центральноміські женишки, витягши на світ божий залишки коньяку, приступили до справи всього свого життя з іншого боку. Господиня, як годиться накрила на стіл і пішла жара. Після першої прискіпливий Білозір перестав зважати на вік наречених, після другої на їх соціальний статус. Перемога здавалося була вже в кишені і старший Підіпригора навіть перестав тримати там дулю, як справу зіпсувала старовинна Євангелія, яку запримітив у шкапі падкий на раритети лицар полотна і пензля. Ворожка мабуть таки правду наврочила.  Вони по черзі стали показувати, як президенти присягають на Біблії. Побачивши таке святотацтво, старий Білозір аж протверезів.
— Не потрібні нам такі президенти! – сердито гудів він. – Якби вони справді почитали цю святу книгу, то не стали би присягати взагалі, бо не владна людина над словом своїм, а якщо їм вже так приспічило, то нехай би клали руку під книгу.
— Не нами заведено, не нам і відмінять, — захмелілим язиком мовив старший Підіпригора.
— Та у управителя Авраама було більше здорового глузду, аніж у всіх ваших президентів разом узятих, — обурювався володар старовинної Євангелії.( Бут. 24. 2. )
— А якщо в суспільстві більше безбожників, аніж віруючих? – сперечався шанувальник сивої старовини, псуючи так гарно почату справу, – тоді їх поведінка цілком логічна. Як кажуть, і вашим і нашим. Зрештою президенти служать народу, а не Богу.
  Поки вони там сперечалися, старший Підіпригора, маючи більший життєвий досвід дивився де можна по-справжньому зачепитися. Та вийшло так, що по-справжньому зачепився молодший.
  Справа в тому, що Старий Білозір, як і всі нормальні чоловіки, був схиблений на одній цілком пристойній пристрасті, а саме на рибалці. Босоноге дитинство його пройшло на Саксагані ще в ті золоті часи, коли людина не позбавила річку її природної цноти і риба сама стрибала в руки, спасаючись від тісняви. Про кількість риби говорили назви навколишніх сіл: Окунівка, Рибасове. По вечорам півкілограмові окуні підпливали під самісінький берег і, вискакуючи з води, ловили комах, а малеча на потіху дорослим намагалася спіймати їх руками. Про те, що існують вудки в клітинку, ніхто і гадки не мав, а тим, чиї городи виходили до води і вудки були непотрібні, достатньо було рано вранці витрусити із верші майже повне відро риби. По  своїй ширині і кількості очерету річка могла позмагатися на той час з будь якою водною артерією України, а в  часи війни в своїх очеретяних хащах переховувала втікачів з німецького полону.
  Рибальські снасті були розкидані повсюди і, в черговий раз перечепившись через якусь вудку,
старий служака Мельпомени зрозумів, що настав слушний час зіграти роль затятого рибалки і він кинув у публіку майже хрестоматійну фразу, дякуючи якій кожен рибак може побачити свого брата по гачку навіть з заплющеним очима:
— Так може на той вихідний вип’ємо щось під шашличок та юшки з рибою та пивце до раків? Снасті і риба ваші, все решта наше.
Старий Білозір не примусив себе довго вмовляти. Коли молодший Підіпригора побачив, що дядько добре обійшов його на повороті, то вирішив не відставати і почав показувати, як він вміє зав’язувати місінь на гачку. В той час. коли він затягував вузол, допомагаючи собі зубами, старший Підіпригора ненароком наступив на вудилище. Стальний гачок, розрахований на більш жорсткі губи, з легкістю вп’явся художнику в нижню губу. Довелося викликати швидку. Молода лікарка в білому халаті з шеничною косою навколо голови швидко і вправно зняла потерпілого з гачка, наче все життя тільки і ловила чоловіків на гачок. Вражені чоловіки навіть забули про справу всього свого життя і переключили всю увагу на лікарку.
— Телефончик, телефончик, — шепелявив вдячний художник, притискаючи до рота носову хустку однією рукою, а другу красномовно притиснувши до серця. – Я ваш боржник навіки.
  Отримавши бажаний телефончик, обидва Підіпригори проводили лікарку до дверей, а старий ловелас так захопився, що довів аж до самої карети, шепочи пристрасно їй на вушко:
— Моя королево! В Херсонській області я маю чудову віллу, в якій провів свої найкращі молоді роки. Я подарую її тобі і весь світ буде у твоїх ніг. Слово джентльмена. Красота повинна спасати світ, а не працювати.
  Вона уважно слухала, схиливши вродливу голівку, а в цей час розчулений художник весь час малював руками полум’яні сердечка неймовірних розмірів, бажаючи привернути до себе увагу. Скориставшись нагодою, наречена, взувши червоні капці, непомітно вислизнула з хати.
  Побачивши таке неподобство старий Білозір вмить згадав, що він ветеран і інвалід Афгану, а ветерани і інваліди Афгану таких образ не прощають. Позбиравши всі ключі від вхідних дверей, під тим приводом, що він нізащо на світі не хоче втратити таких зятьків, запер вхідні двері, підперши їх для надійності дрючком, а сам начебто побіг по випивку.
— Я покажу вам лікарку, ви у мене її на все життя запам’ятаєте, — бубнів він собі під носа, сьорбаючи пиво у літнику за сто метрів від власної хати і не звертаючи уваги на інших клієнтів, що з цікавістю спостерігали за ним. Колишній воїн-афганець за словами в кишеню не лазив, бо в необмеженій кількості знаходив їх в іншій, більш інтимній частині свого туалету  і щедрою рукою слав’янина розсипав навкруги. А оскільки ця прикра пригода надала йому наснаги, то публіка не нудьгувала.
 Попервах женихи не дуже переймалися відсутністю господаря, хоча господиня, знаючи крутий норов чоловіка, все ж таки щось запідозрила.
— Чи не запізно таким підтоптаним парубкам до молодиць свататися? – спитала вона у кавалерів.
  У відповідь старий артист почав глузувати з молодих парубків нездатних прокормити сім’ю. За прикладами не став далеко ходити і почав з власного племінника.
— Ось мій небіж талант, а зиску шиш. Немає другого таланту – уміння продати перший. Намалював він гривню, скажу я вам, ніяка експертиза від справжніх грошей не відрізнить. А що з того?  Хіба що зона. Тут головне не техніка живопису, не манера і всякі там витребеньки, головне вгадати настрій публіки.
  Племінник мовчки слухав дядькові теорії, які вже давно проїли йому вуха, підперши підборіддя  рукою. А той був радий можливості справити враження і показати який він ушлий і уміє жити, зовсім не підозрюючи, що чекає його попереду.
— Нащо шукати якісь там ідеї, коли вони всі на поверхні. Намалюй три голі баби і підпис зроби: «Слав’янське братство». Хтось купить заради цицьок, а хтось і заради підпису. Та голі баби у всі часи кормили художників. Або ось інше, як мужик говорить: сало, цибуля, горілка є – жити можна. От і намалюй народний натюрморт, а внизу підпис: «Покращення життя вже сьогодні». Чоловік купить, повісить над столом і вже не дім, а повна чаша.
  Згодом чоловічі організми стали все наполегливіше нагадувати про свої нагальні потреби і про свої обмежені можливості. Молодший Підіпригора, ходячи по хаті, став вивчати ймовірні варіанти аварійної евакуації. Хата була збудована ще після війни з лампачу і обкладена червоною цеглою. Вона мала маленькі вікна з безліччю шибок, старі замки і ляду на стелі в коридорі, що вела на горище. Ось цією лядою і зацікавився художник і зовсім не з естетичних міркувань. А місцева театральна знаменитість відправилась у розвідку, розраховуючи на свій могутній інтелект.
— А які у вас удобства є? – спитав він у господині.
— Та які у нас удобства, хіба що кухня ось простора.
— Місце жінки на кухні, це зрозуміло, але ж чоловікові інколи хочеться наодинці з газетою посидіти, особливо після доброї трапези. – не пішов, а поліз по-пластунські інтелектуальний розвідник. — Ви мене розумієте?
— Розумію. Вам газетку принести?
— Нащо мені ваша газетка, коли сісти ніде! – вибухнув інтелектуальний розвідник, наче напоровся на міну.
  Молодший Підіпригора не став більше випробовувати долю і, скориставшись лядою, що вела на горище, поліз у дірку на даху, яка колись слугувала для димаря пічного опалення, а тепер після газифікації була просто прикрита куском оцинкованого заліза. Опинившись на даху, втратив рівновагу і, скотившись вниз, впав на всі чотири, мов кіт. Затим хутко подався геть, знімаючи на ходу павутиння.
  Все це відбулося так швидко і несподівано, що Петро Безбожко, який в той час травив на своєму городі колорадського жука, кинув цю все рівно безнадійну справу і як був у стоптаних капцях з яких настирно виглядали великі пальці, у вилинялій полосатій піжамі, взятій на згадку про роки натхненої праці санітаром у специфічному медичному закладі 11 і з пелюсткою на переляканому обличчі подався до районного осередку комуністичної партії. Почувши про його палке бажання негайно вступити до червоних лав «товарищи» навіть перестали грати в комп’ютерні ігри і поцікавилися мотивами такого шляхетного вчинку.
— Ці довбані демократи так потурають нечистій силі, що вона вже серед білого дня робить свої справи, нікого не соромлячись, — і він став розповідати про все, що бачив.
  Дехто хотів  вже подзвонити куди потрібно та Петрусь, здогадавшись по переляканим обличчям «товарищей», що їм скоро знадобиться специфічна медична допомога, — дався таки взнаки досвід праці у специфічному медичному закладі на Більшовику, — перестав травмувати їх слабку психіку жорсткою правдою життя і перейшов на більш прийнятні формулювання.
— Старі пердуни кидають своїх жінок і женяться на молоденьких, хіба це не від лукавого?
— «Любви все возрасты покорны» — майже одноголосно, — далася таки взнаки партійна дисципліна, — відповіли «товарищи».
— Отакої! Та це така ж дурість, як в молодій державі відстале від життя партійне керівництво.
— Навіщо ви так політизуєте це просте і зрозуміле всім питання? – лагідно спитав його секретар районної організації, обіймаючи широкі плечі колишнього санітара.
  Зрозумівши, що це занадто слабкі мотиви для вступу до такої специфічної партії, як комуністична, ідейний борець з нечистою силою вхопився за останній аргумент:
— Бажаю продовжувати справу свого діда Микити Безбожка.
  Його прийняли до червоних лав з широко розкритими обіймами, правда. суворо попередивши більше не піднімати  у партії таких питань.
— Тепер всі баби наші, — сказав наостанок секретар партійної організації молодому однопартійцю, вдоволено оглядаючи могутню статуру і вродливу пику Петра.
— Як можна? Про що ви говорите? – не зрозумів однопартієць.
— Про виборців, Стьопо, про виборців.
— Ну і молодь пішла, що у них в голові? – подумав секретар, з теплом у серці згадуючи, що вдома на нього чекає його половина молода і гарна. — І до чого тут нечиста сила?
  Старший Підіпригора теж не став випробовувати долю і не поліз у дірку на даху.
– Жида в глинищі не вб’є, бо він туди не піде, — сказав він подумки сам собі і вирішив терпіти до останнього.
  Коли ж надвечір старий Білозір, хитаючись і все ще бубнячи собі під ніс: «Я покажу вам лікарку, ви у мене її на все життя запам’ятаєте», відімкнув хату своїми зашкарублими пальцями, то жених кулею вилетів з хати в напрямку придорожніх бур’янів.
— У нас все не так як у людей, — підбив підсумки Льоня, зупинивши свою копійку на прохання пасажира на кільці сорок четвертого.
 
 
                                                                                 18
  
Місто, яке тихо пропливало за вікнами жигулів, привітно з чемністю прохожого вітаючись неоном вітрин, світлом вікон і освітлювальних приладів автівок, звалилося на лицаря з шумом розгніваного господаря, що несподівано застав на своєму нічному подвір’ї незнайому людину. Та лицар не розгубився, бо це було його рідне місто і він не заблукає у цьому натовпі безсонних вулиць, що з усі сторін оточили його. Ось головна вулиця сорок четвертого кварталу – вулиця
 

1. Психіатрична лікарня на житловому масиві Більшовик.





 

Мусорського. Колись у середині сімдесятих у теплу вечірню пору на її тротуарах серед гуляючих криворожан яблуку не було де впасти. Не пустував і парк, що прилягає до цієї вулиці, а танцювальний майданчик у парку і поготів. А у зимову пору місцевий стадіон, окутаний снігом, світлом прожекторів і голосом Тома Джонса, здавалося не витримував тої навали людей всіх поколінь у ковзанах і без. Довжелезне місто велетенською змією розпласталося поруч з річкою Саксагань по широкому зеленому степу, ввібравши в себе навколишні села і рудники і з’єднавши їх кварталами новобудов. Воно оновлюється і кращає на очах, наче змія знімає стару шкіру, не перестаючи дивувати приїжджих своєю неповторністю; одних вражає ширина вулиць, що не давить на душу степовика, якими в більшості є українці, інших – пишністю зелені. Відносно невелика ширина міста дозволяє степовим вітрам вільно гуляти по його вулицям, частково спасаючи мешканців від брудної екології.
  Якщо океан це душа планети, земля її тіло, то залізо її кров. В деяких місцях, пробившись через кам’яну мантію, ця кров родимими п’ятнами виступає на поверхні обличчя землі. На сході кажуть, що родинка на обличчі жінки нагадує сонце на небі. Колись у мами лицаря над верхньою губою була родинка і чоловіки не давали їй проходу. Вона вирішила позбутися її, лікар довго вмовляв молоду дівчину не робити такої дурниці, але та була невблаганна. Колись запаси заліза Кривбасу  вичерпаються і не стане ще однієї родинки на обличчі планети. Чому це лицар згадав про родинку? Невже через Оксану?
  Він вже проминув Палац спорту і, крокуючи по тротуару, майже ввійшов у рідну Окунівку, що одним боком межувала з стадіонною стіною, зложеною з темного шахтного каменю, як щось несподівано змінилося.   Куди поділися автомобільні гаражі, що приліпилися в западині стадіонної стіни де були розташовані ворота і колишні каси? Невже він перемістився в сімдесяті? Але що заставило його подорожувати у часі?  А якщо це сон або видіння?  Тоді, згідно з законами сну, ми бачимо майбутнє, як минуле. Раптом перед собою на рівні голови він угледів пару чиїсь ніг: чоловічу і жіночу, що карабкалися на якесь сухе дерево, яке стояло поруч з голуб’ятнею на залізних трубах. Ані дерева ані голуб’ятні тут раніше не було.
  Оксана?! Невже знову за своє? От розпусниця! Це ж треба таке придумати, у голуб’ятні.  Стоп, я дійсно простий, як голуб. Те що має тут відбутися в реальному житті означає безтолкову працю, здатну породити великі неприємності. Раптово на одному рівні з голуб’ятнею і перед нею з’явилася залізна площадка ще швидше ніж концертні сцени перед виборами, а на ній червона корова. Закохану парочку наче вітром здуло. Та де ж вони? Знизу зі сторони річки шагом наближався здоровенний рудий кінь, а на ньому все ті ж: він і вона. Треба сказати, що лицар з дитинства боявся брати до рук таких страшних створінь, як миші або жаби. Побачивши великого коня, він чомусь вирішив, що той неодмінно захоче брикнути його задніми копитами і, притискуючись спиною до стіни, позадкував у самий кут. Кінь же продовжував крокувати по вулиці на захід в бік ринку імені двадцятого партз’їзду. Лицар знову направив свої стопи вниз до річки, як зі сторони ДЮСШ№14 вискочив чорний вепр і помчав по Стадіонній вулиці на північ. Лицаря це анітрохи не збентежило і він відреагував цілком природно за приказкою: очі бояться, а руки роблять, себто почав дряпатися на мертве дерево. Коли ж видіння зникло, то побачив у себе під ногами характерний синій клаптик паперу. Не ймучи віри підняв його. Білет в світлої йому пам’яті кінотеатр «Жовтень».
  О! кінотеатр «Жовтень» це не просто кінотеатр, це – руки планети, руки чужі. Вони зроблені з залізної проволоки такими собі квадратиками паралелей і меридіанів, як протези, і міцно тримають в своїх залізних обіймах тих кому не потрібні руки Бога живого. А таких більшість. Тож варто заглянути, що приготували нам ці руки.  Двадцятий ряд, двадцяте місце. Зрозуміло, це як в книзі « Об’явлення» тисяча шістсот стадій не відстань в просторі, а відстань в часі. Дві тисячі двадцятий рік… Всі релігії знаходяться в підвішеному стані. Вони  підлягають ревізії як комп’ютерні програми.  Основний ресурс — мусульмани. Торгівля з’їдає сама себе. Силові структури – ринок влади. Нарешті перемогла теорія еволюції Дарвіна. Знайдена відсутня ланка між мавпою і людиною. Це пересічний споживач продуктів тваринництва, що без всякого докору совісті поїдає трупи братів своїх менших.                                                                                                                                                                                                                                     Захiдна дипломатія не залишить без уваги подiї на Українi. Російський імперіалізм буде спочатку досягати великих успіхів в своїх діях на Україні. Та Захід, примушений вищими силами, що слідкують за порядком на Землі знайде спосіб зламати банківську систему Росії. Країна впаде так низько, що спасти її зможе тільки долар. Маленьких и середніх банків не буде. В великих банках половина акцій буде належати західному капіталу. Захід примусить Росію ділитися своїми прибутками за енергоносії. Інакше вона не виживе в цьому світі. Росія з кредитора перетвориться на спонсора і світло Христове від неї засяє по всій землі.Подібно до жінки, що 12 років потерпала від кровотечі і лишила свої статки лікарям, ця велика країна вичерпала свій ліміт часу на кровопролиття та  військові конфлікти.    
 14.  Психічна лікарня на житловому масиві Більшовик.