РОДЗИНКА

РОДЗИНКА
 
   Гостре лезо лопати звичайним прийомом врізалось в весняну землю, і вже через півгодини на цьому місці зеленів, весело виблискуючи листячком, виноградний саджанець. Зимою його вирос­тили в домі, а з настанням теплої сталої погоди висадили в відкритий грунт. За ним дбайливо до­глядали. Його велике листя казало своєму господарю, що він не голодує, а закручений кінчик па­гона нагадував: дивись людина, я росту не по дням, а по годинам. Інтенсивний зелений колір листя дякував за своєчасні підкормки.
  На наступний рік виноградний кущ зібрався віддячити людину за турботу першим маленьким врожаєм. Але людина, не бажаючи ослабляти рослину, обірвала всі суцвіття. На третій рік виног­радний кущ викинув багато суцвіть. Людина оставила по одному на кожному пагоні, а на деяких обірвала всі. Такі однорічні пагони без врожаю слугують для врожаю наступного року і повинні бути дуже сильними. Дуже скоро появились і ягоди. Вони швидко набирали ваги. А як вони ра­діли! А чого б їм і не радіти? Земля щедро ділилася з ними вологою і поживними речовинами. Ли­стя, ледве вгледів ранкове сонечко, квапилися почати реакцію фотосинтезу, щоб в свою чергу на­кормити виноградинки сонячною енергією. А як кортіло виноградинкам поділитися з кимсь своєю радістю. Та хто повірить, що в звичайній ягоді може так просто поєднатися небесне і земне? Одна із них не втрималась і заспівала, розповідаючи в пісні які, чудеса творяться з ними.
— Ах! Облиште, – прохрипіла мотузочка, якою була підв’язана одна з гілок до проволоки. – Все повинно бути так, як в ті дні коли я була носовою хусткою. Ах, як я могла втішити і підбадьорити!
  Вона з заздрістю поглядала на людські носи, що інколи попадали в виноградник, особливо якщо вони були сопливі.
— Нісенітниця! – проскрипіла проволока до якої була підв’язана виноградна гілка. – Все повинно бути так, як в ті часи, коли я була залізною рудою і лежала в землі.
— Угу, угу, — прогуділа в знак солідарності опорна труба, до якої була підв’язана проволока і від­чула, як та ще сильніше притислась до неї. Їм і невтямки було, що то виноградне гроно наливаю­чись, натягує проволоку все сильніше і сильніше.
— Чому так? – здивовано спитала виноградинка.
— Тому, що в нас був шанс, — проскрипіла проволока. – А що ми маємо тут? Моє діло – труба.
— А моє – тягнути проволоку, — сердито прогуділа труба.
— Як на мене, то ви тут заради нас, — сказала виноградинка. – Так чому ж ви нам не раді? Чи ми не­достатньо гарні для вас?
— Гарні ви чи ні – ми не знаємо, а от зрозуміти вас ніяк не можемо. Ось ти співаєш в своїй пісеньці про воду, яка напуває тебе, але вода поїти нікого не може, вона може тільки капати, — проскрипіла проволока.
— І збігати вниз, пробурчала труба, начебто в неї попала вода. – А іще від неї іржа. Ех! Немає ні­чого кращого на світі гарної порції солідолу. Держись сестричко, може – таки нам пощастить, і нас здадуть в металобрухт, а там і на переплавку.
— Мріяти не шкідливо, — прохрипіла мотузочка, перекосившись в саркастичній посмішці, і знову засумувала, побачивши віддалік чийсь сопливий носик. Мотузочка весь час хрипіла, мабуть при­хватила якусь інфекцію перебуваючи в якості носової хустки.
  До кінця літа ягоди поспіли і їх стали зривати. Наша знайома виноградинка, що співала свою пісе­ньку, все чекала, коли ж і вона зрадує кого – небудь своїм медовим смаком. От радощів буде! Проте ніхто не поспішав її зривати. Ягода почала помаленьку в’янути і від цього стала ще соло­дшою. Рядом з нею в’янули інші виноградинки. Нарешті їх зірвали в останню чергу, але не з’їли, а поклали в скляну банку, де вони і пролежали до самої весни. Їх промили в теплій воді і  навіщось замісили в тісто. З тіста випекли солодкі пасочки і нарешті з’їли. Така ось історія у нашої виногра­динки.
— А пасочка то не справжня! – скаже тямущий читач.
  Звісно, ти правий, дорогий читач. Вона не справжня, тому і називається пасочка, а не пасха. Справ­жня пасха печеться з прісного тіста та ще й з додаванням гірких трав, основна із яких полин. Один раз скуштуєш – більше не закортить. Хіба що доктор пропише для профілактики, щоб паразити в організмі не заводились. Така у нього робота у доктора.
  А у вашого покірного слуги у казкаря зовсім інша специфіка. Як у китайських пекарів побільше солі та пекучих прянощів в тісто. Нехай вас збадьорить добряче, а то від солодкої здоби бач як в дрімоту кинуло.
  Священик таку розкіш навряд чи собі дозволить. Цілими днями перегортає він свою Біблію, шу­каючи якусь повчальну історію. Така історія стане родзинкою його недільної проповіді і не дозво­лить заснути благочестивим прихожанам під час її промови. Справжня пасочка завжди з родзин­кою.
 Нещодавно мені попалася родзинка надзвичайних розмірів. Виноградини такої величини з куряче яйце, кажуть, бувають на святій землі. Усередині вони подібні до джему і їх їдять, намазуючи но­жем на хліб. А ще з такого винограду роблять вино під назвою „Князь Давид”. Звісно я дуже зра­дів і заговорив з нею.
— Нарешті мене замітили, — сказала родзинка і полегшено зітхнула. – А бажаєш послухати повча­льну історію?
— З задоволенням послухаю, — відповів я.
— Ця історія була розказана задовго до того як вона справдилась. Ти сам зможеш переконатися в її правдивості, — сказала родзинка. – Люди, які перші назвали себе християнами, мали серце лева і нічого не боялися. Ні переслідування, ні тортури, ні страти не могли похитнути їх мужність. На місці, де проливалася кров чергової жертви за віру виростало маслинове дерево. Воно ставало сві­тильником і проганяло темряву ночі. А коли зійшло сонце, до християн стало приєднуватися все більше і більше людей. Під кінець дня переважна більшість була за ними. Так закінчилася перша доба.
— Дивіться скільки жертв, — сказали люди, що приєдналися до християн заради власної користі, по­казуючи на маслини. Віднині все буде по – іншому. Ми не дамо себе згубити, наче ягнят.
  Так вирішили люди, що мали серце теляти, не пізнавші святості і почали озброюватися. Та чим бі­льше їх ставало тим сильніше густішав морок. Багаття інквізиції, що горіли повсюди, тільки посилю­вали темряву ночі. Багато людей згинуло в війнах. А іще більше від хвороб. Мороком середньо­віччя охрестили цю ніч. Проте і наступний день не приніс полегшення. Число жертв збільшува­лось непомірно. „ Сила є, в розумі нема потреби! – кричали люди з серцем теляти і ще дужче удо­сконалювались в винаходах зброї масового знищення. Так скінчилась друга доба. 
— Ця історія мені добре знайома, — сказав я, — та здається я тебе майже з’їв, пані родзинка.
— На здоров’я, — відповіла родзинка. – Набагато гірше було б, якби ти не повірив мені, тоді б я була тобі не по зубам.
— Але чому люди не вірять пророкам? – спитав я у родзинки. – Можливо б тоді у них було б серце людини, а не глупе серце теляти?
— Без систематичного вивчення Біблії зрозуміти пророка так же важко, як залізти коню в одне вухо, а вилізти через друге, — відповіла родзинка. – Інша справа лжепророк. Його мова подібно сюрчанню коників в нічні часи пестить слух, а політ його думки не більше скачка трав’яної коби­лки.  Людина, що знає букви, та не вміє їх певним способом складати в слова, справедливо вважається безграмотною. Коник бачить світ у всіх його проявленнях як розрізнені букви, не вміючи скласти їх в певну логічну систему.
— Згоден. Та де можливо навчитися такому баченню? – запитав я.
— Системному баченню, а вірніше системному мисленню можливо навчитися, вивчаючи книгу „Об’явлення Івана Богослова”. Як тобі відомо, сучасна наука вийшла з монастирських стін. І я на­зву тобі ще дві причини, через які необхідно вивчати цю книгу, — сказала родзинка. – Якщо дитині математика дається занадто важко, то це зовсім не тому що вона тупа. Просто у неї занадто малий обсяг образної пам’яті. Його потрібно розширювати.
— Так ось чому мені було так легко вчитися. Я просто ковтав книги і, дякуючи цьому, все хватав на льоту. В мене була досить розвинена уява, — похвастався я.
— Уява може бути досить розвинена, але при цьому і занадто спотворена, — заперечила родзинка, — На жаль не всі книги правдиві.
  Я кивнув головою на знак згоди, продовжуючи смакувати солодку ягоду.
— Інша справа Біблія, — продовжувала родзинка. — У пророчих книг Біблії, на відміну від художньої літератури є одна особливість. Вони подають образ і заразом і його розшифровку. Так пророк За­харія змальовує нам Духа небесного, первосвященика, а відповідно, і пророка в образі коня. В Но­вому Заповіті задача трохи ускладнюється. Часто до образу замість його розшифровки дається практична порада. Так із книги „Об’явлення” ми взнаємо, що саранча може шкодити людям тільки перші п’ять місяців. А потім, як це було в випадку з Ноєм, відкриються перші вершини і лжепро­роки лишаться всякої влади над умами і серцями людей, що читають кожного дня книгу „Об’явлення”.
— А в чому полягає секрет образної пам’яті і чому у саранчі жіночі обличчя? – запитав я у родзинки.
— Обидві половини головного мозку працюють в парі, але одне з них вирішує задачі шляхом ло­гіки, друге образним шляхом, інтуїтивно. І доки образне мислення, те що в Біблії називається серце не заді­ється, логіка теж не задіється, — повідала родзинка. – У жінок, на відміну від чоловіків, у яких логіка і інтуїція працюють по черзі, цей тандем працює одночасно. Тому вони суттєво виграють в часі, але програють в якості.
  Тут я на хвилину замислився.
— Мені це нагадує притчу Ісуса про раба, який повинен в першу чергу покормити свого володаря, а потім вже себе. Виходить що образне мислення і є той самий володар, а логіка всього на всього слуга. Але з іншого боку без логіки образне мислення просто загнеться від голоду, як той бідола­шка Лазар. Недаремно існує вираз „інтуїція вченого”. А логіка в них паше будь здоров.
— Саме паше, на відміну від тих, в кого вона пасе задніх, — сказала родзинка.
  А я відчув гіркий прикус в роті і хруст роздавленого насіння.
— А що би ти порекомендувала цим пастирям на вечерю?
  Родзинка здається оцінила мою іронію. Слина в роті стала солодка, мов мед.
— Корисніше за все було б посадити їх на хліб і на воду.
— Мені здається, я зрозумів твою думку, пані родзинка. Від пророків Старого Заповіту до книги „Об’явлення”. Від окремого до спільного і навпаки для розвитку дедуктивного мислення. Якщо людині, яка ніколи не бачила автомобіля показати карбюратора і почати роз’ясняти як ця штука працює, навряд чи він щось зрозуміє, доки не побачить справжнє авто.
— Добре порівняння, — згодилася виноградинка. – ти любиш вчитися. Виходить в тобі не вмерла дитина. А тепер уяви собі таку картину. Представник сучасної цивілізації попадає в спільноту дикунів. Їх мову він знає. Але хтось таємно розібрав по гвинтику його авто. А вони понад усе бажають знати таємницю цієї чудової машини. Держачи в руках кермо, він намагається пояснити принцип дії автомобіля. Нарешті хтось з аборигенів його неначебто зрозумів.
— Це корова, яку запрягли в воза! – радісно вигукує він.
— Ага! А якщо повернути направо оте одоробло, що держить в руках цей варвар, то корова поверне направо, сміючись говорить інший, і всі розходяться розчаровані.
  Приблизно так виглядає кожен, хто вивчає „ Об’явлення Івана Богослова”, користуючись чужими коментарями. Негарно відмовлятися від помазання, яке пропонує Сам Господь.(2)
  Я знову почув в роті хруст роздавленого насіння. Треба ж. На закуску.
 
  Примітки.
1. Об’явлення 4. 7. І перша тварина подібна до лева, а друга тварина подібна до теляти, а третя тварина мала лице, як людина, а четверта тварина подібна до орла, що летить. Тут образно описано розвиток християнства згідно законам діалектики.
2.! е Іоан. 2. 27. А помазання, яке прийняли ви від Нього, — воно в вас залишається, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. А що те помазання саме вас навчає про все, — воно бо правдиве і нехибне, — то як вас навчило воно, у тім пробувайте.