SHOW MUST GO ON ( Укр. )

 
 
                                            SHOW  MUST  GO  ON
 
                                                                    1
  Час з однаковою любов’ю народжував своїх чад і своїх героїв, а вже як вони з’ясовували стосунки, його мало обходило. І поки герої титанічними зусиллями намагалися розширити рамки суспільної свідомості відповідно до свого духовного росту, а чада  з не меншим ентузіазмом намагалися зберегти його колишній формат, який не був для них затісним, час якось тихо і непомітно перестав існувати.                                                                                      
— Що за нісенітниця?! – вигукне нетерплячий читач. – Час як може перестати існувати? Такого не може бути!
 Виявляється може. Уявіть собі, Вищий Розум, що створив все і всіх, ввірив своєму любимому дитяті – людині розумній дуже важливу інформацію. Для її опанування необхідно три з половиною роки або сорок два місяці. На свій розсуд він розділив цей термін на час, часи і пів часа. Зрозуміло, що для всього людства масштаби будуть набагато більші, в три з половиною роки тут ніяк не вкладешся. Одна з складових цього масштабу відома – тисячолітнє царство Христа. Якщо прийняти її за пів часу, то час складе дві тисячі років, а часи – п’ятьсот. Часи, їх всього три – вчора, сьогодні і третього дня.
  Часи багатьох поставили в ніякове становище і в першу чергу наших політиків. Йти на хрестини заново народженої буржуазії чи на свято демократії, як на шлюбну вечерю Ягняти? На шлюбній вечері строгий етикет – наявність шлюбного одягу. А де їх взяти. Якщо донедавна за одну тільки згадку про них чималий термін давали. Така форма свідомості, як одежа праведності, тобто правильності, нашим людям в диковинку, а на хрестини можна з’явитися і в обносках західних демократій. Правда є одна незручність. Повернешся обличчям до  Москви, Брюссель зфотографуєш, обличчям до Брюсселю – то Москву. Доводиться ставати в нейтральне положення. І наші політики, ставши в таке нейтральне положення, як важелі перемикання швидкості на коробці передач, начинають просто і доступно поясняти народу, чому автомобіль під назвою Україна знаходиться на колишньому місці, тобто у вчорашньому дні. Виявляється винуваті шестерні, вони ж політичні опоненти, — неправильно взаємодіють. Інколи авто дає задній хід і суспільство при цьому добросовісно інформують, що стратегічний напрям незмінний. Не дивно, що в умовах такої стабільності з людьми починають траплятися всякого роду паранормальні явища..
 
                                                                              2
  Неймовірна майже Булгаковська історія сталася в святилищі земного віртуального простору, а точніше на телебаченні, з одним молодим чоловіком. Вирішив він випробувати сили і спробувати щастя в телегрі « О щасливчик». Чи то сил забракувало чи то щастя вибув з гри вже на третьому запитанні. Звісно, прикро. Знаходячись в холі телецентру, вдихуючи запах ще не зовсім висохлої фарби і намагаючись оговтатися від пережитого хвилювання, він несподівано побачив кота Базіліо. Базіліо теж взнав нашого героя.
— Привіт, Буратіно! А ти що тут забув?
  Від несподіванки новоспечений Буратіно сів на підлогу. Чиїсь м’які лапи підхопили його
з заді під пахви і поставили на ноги. Він обернувся на запах дорогих парфумів.
— Аліса?!
  Але який разючий контраст! Хто признав би в цій  респектабельній стильній дамі колишню жебрачку?
  Схоже життя нічого не навчило нашого Буратіно. Всі розумні люди грають в свої ігри, а хлопчик лізе в чужі. Не бажаєш порозумніти?
  Буратіно, не находячи відповіді, кліпаючи очима, дивився то на кота, то на лисицю.  Нові українці? Так ось які вони.
— Та ти, я бачу, не в курсі, — Базіліо набрав поважного вигляду, запхав свої ухожені лапи в кармани дорогих штанів і з пихатістю вельможи подивився на нашого героя через темні окуляри оцінюючим поглядом. — Тут все наше і Аліса пропонує тобі  зіграти в нашу народну гру. Пройдемо в студію, коли прийде твоя черга, тебе покличуть.
— Підставлять, — подумав наш герой, та роль шукача пригод вже полонила його, і він сміливо пішов назустріч пригоді.
  Студія зустріла їх м’яким блакитним світінням. Мерехтливе світло і жовта  підлога створювали ілюзію морського дна. Якби з бокових дверей несподівано виплила черепаха Тортіла, наш герой ніскілечки би не здивувався. Та замість черепахи до нього, плавно розкачуючись, підпливла доволі гарненька асистентка і повела до проходу, розділявшому аудиторію на дві рівні половини, і вказала на пусте місце, друге з краю. Її гнучке тіло, майстерно упіймане дотепним модельєром в рибацьку сіть, на мить привернуло увагу  всієї аудиторії. Кіт і лисиця зручно вмостилися в шкіряні кресла під фініковою пальмою в кутку.
  Шоу тільки розпочалося. В ведучому все виявляло досвідченого шоумена і соковитий голос і імпозантна зовнішність. А борода його просто казкова, і весь час намагалася кудись вислизнути, мабуть, в книгу рекордів Гінесса. Ведучий час від часу запихав її кінець  в карман піджака від Версачі. Здалеку він був схожий на морського царя на троні.
— Ми починаємо нашу народну гру «Моє життя – моя гра». І ми як і раніше знаходимся на рівні третього неба, на рівні флори, тобто звіра. Ще нікому не вдалося розбити магічне число, що складається з трьох шісток. Ви розчаровані? – ведучий нарочито театрально обвів поглядом аудиторію. Позаду нього в центрі ігрового табло красувалися три великі шістки червоного кольору. — Не чую, панове!
— Ні! Ні! – почулися голоси.
— Правильно, чим більше шісток, тим краще для нас. І на цій оптимістичній ноті я називаю умови першого тура для тих, хто вперше дивиться наше шоу.
                 То тринькає грішми, то кладе їх в банки
                 В старом світі народилось, прижилось і в янкі.
  Варіанти відповідей. З правого боку: варіант А – містична свідомість, варіант Б – аналітична свідомість. З лівого боку: варіант В – губернатор Каліфорнії, варіант Г – Павло Іванович. Є бажаючі?
   На ігровий майданчик вийшов молодий чоловік з розпатланим волоссям в сірому светрі і джинсах і плюхнувся на стілець напроти ведучого. Над ігровим столиком піднявся дух постійних завсідників дешевих пивних.
— Чим порадуєте? Взяли шлюб, придбали щось варте? Наприклад, землю або воли?  
— Я взяв шлюб, — відповів гравець.
— Сподіваюсь не в буквальному сенсі?
— В буквальному, — розв’язно, анітрохи не ніяковіючи, відповів молодик.
-  А ми зможемо побачити вашу кращу половину?
  В першому ряду піднялася дівиця з зовнішністю топ-моделі.
— О! Яка красуня! – ведучий томно закотив очі і покачав головою, прицьомкуючи язиком. – А ім’я в неї таке ж казкове, як і зовнішність? Принцеса цирку, а може Царівна-жаба?
— Спляча красуня.
  Мабуть, в дитинстві вона полюбляла добре поспати і тому мамочка тек охрестила її, — зробив припущення ведучий.
— Мамочка з іншої причини так охрестила її, — насмішливо відповів молодик. – Це її робоче ім’я. 
— Розумію, розумію. Готельний бізнес – справа прибуткова.
— І вокзальний теж, розв’язно мовила Спляча красуня і послала ведучому пристрасний повітряний поцілунок. 
  А той відповів їй тим же жестом, як би перекривляючи її, а потім знову звернув увагу на гравця.
— У вас тільки один результативний хід – ім’я і по правилам гри вам належить автомобіль, правда, іншого масштабу.
  Ведучий взяв зі столика крихітний автомобільчик і вручив гравцеві. Потім він передбачливо запхав кінець своєї непокірної бороди собі в кишеню,  аби молодик, покидаючи майданчик
не наступив на неї. Проте молодик і не збирався нікуди йти.
— Батя! Це все?
— Синок, — з батьківською ніжністю промовив ноумен з зовнішністю морського царя, — ми не займаємося доброчинністю. Наші призи – заслужена нагорода за подвижницьку працю. Скількох людей ви привели до присяги на вірність Тарабарському Королю?
  Синок прилинув до столу і нічого не мислячим поглядом витріщився на батю.
— Якому королю?
  Ведучий мимоволі зморщився і замахав перед обличчям рукою, відганяючи винні пари. Гравець знову прийняв хитке положення і теж пару махнув перед ротом  рукою. Потім, повернувшись в бік залу, він знову повторив запитання.
— Якому королю? Його хто-небудь бачив?
— Бачити його не можна, — все з тою ж батьківською ніжністю мовив ведучий, а ось почути можливо. В якій мірі ви довіряєте своєму в внутрішньому голосу?
— Не богохульствуй! – роздався несподівано різкий надтріснутий голос з публіки. Його володарка через свою древність не могла навіть встати і сидячи грозила ведучому сухеньким кулачком. Сиві патли придавали їй дуже грізний вигляд. – Не смій називати голос нашого богоподібного короля внутрішнім голосом!
— Я, звичайно, приймаю, але ж не до такої міри, — резюмував гравець.
— В такому разі можу запропонувати пожежну машину, — ведучий показав рукою на велику червоного кольору пожежну машину. – Раз труби горять – гасити треба. Діло святе.
— Звісно, — відразу згодився гравець, — тільки її заправити потрібно.
 Ведучий поліз в кишеню піджака і, витягнувши звідти грошову купюру, кинув її на стіл. Молодик згріб її одною рукою, другою підхопив пожежну машину.  
— Мерсі, — глумливо мовив він і, картинно розкланявшись, пішов до виходу. Слідом заспішила його половина.
  На майданчик був запрошений наступний гравець. Добротні сандалі на зразок тих, що прикрашали ноги римських легіонерів, картата шотландська спідниця, сповнена запаху нафталіну і дитяча пелюшка на занепалих плечах, скріплена на грудях воїна духа великою заколкою в формі рибини не могла  не визвати посмішку навіть у такої капризної дами, як міс Фортуна.
— Та що ж це за день сьогодні такий? – з кислою фізіономією промямлив ведучий і чихнув.
  Світові прилади миттєво відреагували на це яскравим спалахом світла. А наш герой, нарешті впізнав старого знайомого доктора лялькових наук Карабаса-Барабаса.
— Чим порадуєте?
  Запитання ведучого пролунало буденно і по-свійські.
— Я придбав п’ять пар волів, — відповів гравець.
— Сподіваюсь, не буквально?
— Ні! Не буквально.
— Значить ви не пастух, ви пастир.
— Істинно, істинно, — скромно відповів пастир.
— Так! Це результативний хід. Залишилося назвати ім’я.
— Ми не переходимо на особистості, — м’яко, але, намагаючись бути переконливим, відповів гравець.
  Від здивування лахматі брови ведучого поповзли вверх і зупинилися посередині чола.
— А хіба на виборах ви не голосуєте?
— Голосуємо, якщо гарно попросять.
— Почекайте, зараз я спробую вгадати.
  Брови ведучого впали і похоронили собою гарячі полуденні очі.
— Губернатор Каліфорнії, — пророкотав його чудний бас.
— Ні! Ви помилилися. Павло Іванович, — широко посміхаючись, сказав гравець.
— Ага! – переможним голосом виголосив ведучий. – Іще один результативний хід і від нашого спонсора Тарабарського короля ми даруємо вам не орловського рисака і не аклахетинського скакуна, а лише бліду копію того, що створив Господь…Мерседес!.. Ви розчаровані?
— Що ви! Що ви! 
— Але можливо, ви хотіли ключі від обителі, де лежать золоті таланти?
— А навіщо? – відповів гравець, занепокоєний тим, як би завітні ключі від авто не відійшли кому-небудь іншому.
— Дійсно, навіщо? Тим-то ми з легкістю перетворили ключі від обителі, де золоті таланти лежать, в ключі від засобу пересування. А ще ми можемо перетворювати людей в землю, в волів, чоловіків перетворювати на жінок. Ми навчилися цьому самі. Навчимо і вас.
  Обличчя ведучого випромінювало оптимізму не менше ніж Лас-Вегас в пік сезону. Навряд чи Артамон впізнав би старого хазяїна.
— Не перемикайтесь! І ваша свідомість переміниться так — не те, що мама – ваша карма вас не впізнає. Ви задоволені? – звертаючись до гравця.
— Ще б пак! Признатися, я зовсім не чекав такого результату, — задихаючись від надлишку почуттів пролепетав гравець і на льоту підхопив ключі з елегантною недбайливістю кинуті йому. Він попрямував до новенького шестисотого, але несподівано заплутався в бороді ведучого і протягнувся на майданчику у весь свій пастирський зріст. Всім стало весело від такого результату.
— Тут якась загадка, — поки наступний гравець чимчикував до бажаного місця, наш герой намагався зібратися з думками. – Ключі від обителі, де золоті таланти лежать. Майже як у Ільфа і Петрова « ключі від квартири, де гроші лежать».
  В голову нічого не приходило. Вертілася всього одна фраза: ума палата.
— Я купив землю.
  Ледь чутний голос нового гравця знову привернув його увагу до гри.
— Сподіваюсь, ви висказалися алегорично?
— Амінь.
— Дуже непоганий хід.
  Ведучий привстав і чемно вклонився бородачу в обвітшалій власниці, що сидів напроти. Різкий контраст в одежі перетворив цей знак поваги в фривольну витівку.
— Осталося назвати ім’я. Та ви не хвилюйтеся, любе ім’я зараховується, як результативний хід.
— Тоді я називаю губернатора Каліфорнії, — затряслася борода гравця в такт його мові. 
  — А чому не Павла Івановича? Згодьтесь, якось навіть не патріотично з вашого боку.
— Боюсь порушити третю заповідь.
  Гравець сидів, не ворухаючись, як би паралізований страхом, але не перед заповіддю, як би власяниця не розсипалася.
— Не говори ім’я твого спонсора всує, – власник супербороди розуміюче кивнув головою. – Ми теж дотримуємося цієї заповіді. Ніхто не повинен знати справжнє ім’я Тарабарського короля. А ось і ваш кінь. Вибачайте, блідий.
  Гравець встав і поважно почав свою ходу в бік новенького шестисотого, та і він не минув участі попереднього учасника гри.
— Чуть не впав, — віджартувався він і гаряче проводжений залом, всівшись в машину, тронув з місця.
  Частина поли обірвана під час падіння зосталася лежати на підлозі, одинока і забута.
— Ну і багач цей Тарабарський король! – здивувався Буратіно. – Але чому гра йде по якимсь неписаним правилам?
  Ведучий об’явив рекламну паузу.
— Після гри ми чекаємо на дорогу гостю,  — добавив він.
 
 
                                                                             3
  Справа від нашого героя на крайньому стільці сидів рожевощокий товстяк. Схоже, гра йому дуже подобалася. Він бурно реагував на все що відбувалося. Голосно реготав, потирав від задоволення руки, хлопав себе по ляжкам. Сусід зліва ставав все похмурішим і похмурішим. Його прикид зацікавив Буратіно. Червоні штани фасону в’єтнамських селян були вкриті всілякими написами на англійській мові. Напис wotman ni, прикрашавший праву штанину, нічого не говорив нашому герою. Побачивши інтерес до своєї особи, сусід зліва зважився на відвертість.  
— Я пастор однієї з самих великих церков міста Одеси. Мене запрошують на радіо, телебачення. Тут я вже втретє. І що?- він замовк, відчуваючи, що до непристойності схвильований. І провівши рукою по обличчю зверху вниз, знімаючи напругу, продовжив. – Рекламують якихось блудниць. А в мене такий досвід. Одна молода жінка не бажала ходити в зібрання. Я сказав їй: подивись на одиноке дерево, яке воно коряве і подивись на густий ліс, які всі дерева стрункі. Вона все зрозуміла і почала ходити.
  Тіло життєлюбного товстуна знову стало труситися від чергового нападу сміху.
— Іщеб! – сказав він, витираючи сльози. – Ви їй таку індульгенцію видали, пане  лісничий. Ха-ха. Пробачте, колега, мені справді жаль, що вам не дають зіграти.
  І він знову залився сміхом. Сусід зліва відвернув вбік вкінець ображене лице.
— Пробачте мене, — відхекавшись і тримаючись обома руками за живіт, сказав товстун. – Це моя сама улюблена телепередача. По сіенелу такого не побачиш.
  Буратіно встав і по прикладу деяких учасників шоу став розгулювати по студії, роздивляючись навкруги. Все було точнісінько так само як і в телевізорі, звичайно, окрім того що не попадало в кадр. Телеоператори продовжували турботливо зазирати в свої камери, наче їх цікавило як виглядає через об’єктив публіка в залі. А публіка і справді викликала жвавий інтерес. Проходом вона була розділена на два табора. Представники одного з них упирали на логіку, доводячи, що освічена людина вже не може вірити за принципом «верую ибо нелепо». Іншіх з усіх людських наук приваблювала тільки наука віщування. Під час рекламної паузи два табори змішалися, і їх гомін звучав цілком злагоджено. І тільки один голос звучав дисонансом. Він був звернений до нашого героя.    
— А ви зовсім не схожі на релігійного фанатика.
  Перед Буратіно намалювався древній грек. У всякому разі, старий був одягнений в манері древніх елінів. Що, правда, не заважало йому мислити і говорити цілком сучасно.
— Ви коли-небудь намагалися порахувати число шістсот шістдесят шість? – спитав він, схрестивши руки на грудях і дивлячись в очі співрозмовника проникливим поглядом.    
— Намагався, але не зміг, — чесно зізнався наш герой.
— Коли вчитель в якості домашнього завдання  дає порахувати число, то варто виконувати?
— От приставучий старий, — подумав Буратіно. Питання, на які він не знаходив відповіді, завжди викликали у нього роздратування. І він відповів в різкому тоні, давая зрозуміти, що ця розмова йому зовсім не до чого. – Не вірю я у всі ці дурниці з Гітлером, Сталіним, індифікаційним кодом.
  Та видно здаватися без бою у древніх греків не було звичаю.
— Та ви, голубе, зовсім не туди дивитесь. Дивиться в корінь. Казку про царівну- жабу читали?
— Читав.
— Дуже дотепна казка, — сказав елін. – А казку про царівну-кішку?
— Ні!
— А про королівну-мишку?
— Теж ні.
— Даремно. Це візитні картки дуже відомих релігій. Світ, як відомо, створювався поступово від простого до складного і людина, як самий складний об’єкт складається з набору  більш простих блоків. Можливо їх число шістсот шістдесят шість? Ви мене розумієте?
— Не дуже.
— Тоді в мене для вас є інформація простіша. Життя складається з набору стандартних ситуацій. І всі вони давно описані.
— В казках.
— Даремно іронізуєте, молодий чоловіче, — старий вперся руками в боки, начебто красуючись перед невидимим глядачем. Відчепитися від темпераментного грека було неможливо. Зрозумівши це, Буратіно вирішив змінити тему, яка його втомила.
— Яким чином ви визначаєте релігійних фанатиків?
— Одну хвилиночку.
   Старий звернувся до одесита.
— У нас з товаришем виникла суперечка. Він стверджує, що третя частина зірок, про яку сказано в Апокаліпсисі суть не Ангели Божі, а мудреці Ізраїлю, не признавші Месію.
— Товариш помиляється, — послідувала негайна відповідь.
— А він говорить, що царство, яке розділилося саме в собі, не встоїть. Небесне царство розділитися не може. Бажане ви видаєте за дійсне.
  Одесит добродушно всміхнувся, як батько великого сімейства, звиклого до дурних запитань своїх нетямущих чад.
— Невже ви один розумніше всіх цих людей, — він вказав рукою на аудиторію. – Теологи краще знають, а ви просто умнічаєте. Не умнічайте, а вчіться чути Бога.  Його голос такий ніжний, що аж мурашки по тілі бігають.
  Вся мудрість древніх греків злагодженими рядами поспішно відступила на раніш заготовлені позиції, вражена в саме серце гнучкістю людської логіки. Властивість останньої затягуватися в Гордієв вузол зводила з розуму не одне покоління і біль стійких, ніж древні греки,  сексуально заклопотаних людей, люблячих чисто по-жіночому (вухами).
  Старий розвів руками, ну що переконався? Одесит цей жест розцінив по-своєму.
  Коли плюють в очі за негарний вчинок, таке можна стерпіти. Але коли плюють на святе? Наприклад на освіту, яка як і земля, може прокормити свого власника. Тут всяка логіка летить до біса. А він, підлещений увагою, шепоче слова втіхи, поки Бог, мовчки, дивиться на людей зі сторінок Святого Письма, подібно до Христа з хреста. Як тут встояти? На щастя в Бога теж є Своя логіка, облишена всякої гнучкості, пряма, як стріла, летюча в ціль. Чиста мов вода, спроможна омити запльовані очі. Блажен, хто бачить її.
  Буратіно відчував стан, відомий, як дежавю. І справа була зовсім не в тому, що він чув такі слова не перший раз. Не у власній уяві, а прямо перед собою він бачив образне втілення цих слів. На великому паперовому полотні, що закривало частину стіни, красувалося вогнище з казанком. Невже все повториться знову?
  З ступора нашого героя вивів шепіт грека.
— Маестро об’явив про кінець рекламної паузи.
  Всі зайняли свої місця.
 
                                                                              4
  А зараз ми запрошуємо нашого гостя з далекої і такої близької нам, та і не тільки нам, Італії. Наш старий товариш, Буратіно!
  Базіліо в передчутті видовища тихенько замурликав. Очі Аліси заблищали, видаючи мисливський азарт. Студія пожвавішала, відчуваючи якусь інтригу. Наш герой зайняв місце гравця.
— У вас є можливість зробити два результативні ходи, — почалося його посвячення в таїнства гри. – Один результативний хід теж дає право на автомобіль, правда, набагато менших розмірів. Ну а якщо ви зможете виграти гру, то навіки останетесь переможцем на цьому полі битви в нашій казковій країні під назвою Поле Чудес. Проте гра буде закінчена. Сподіваюсь, ви не розчаруєте нас.    
  Красномовний погляд ведучого на іграшкове сімейство автомобільчиків, — а тут було все і легковушки різних моделей і вантажівки і навіть мрія не одного малюка – залізна дорога – ні в кого не викликав сумніві в результаті гри.
— Чим порадуєте? Взяли шлюб, купили землю чи воли?
— До біса волів. Мова йде про аналітичну свідомість, — одним духом випалив гравець.
— Так ви кажете, до біса ворів, — ведучий взяв зі столу мініатюрну модель Хонди і почухав нею маленькі ріжки, що несподівано вискочили з пишної шевелюри. — Бамбіно, дорогий, аналізувати, мислити абстрактно в казковій країні?
  Він поправив краватку і продовжив більш пафосним тоном.
— Дякуючи мудрій політиці нашого короля у нас все сприймається на віру і люди в нас прості і мислять дуже конкретно: імена, явки, явки з повиною. Що поробиш, все геніальне у нас просто, — він розвів руками і тяжко зітхнув, ну прямо, як П’єро, після втрати своєї дівчинки з блакитним волоссям, — просто кримінальне.
  Сліпуча посмішка робить красиву жінку ще гарнішою. А добре продуманий і добре відрепетирований кураж ведучого робить шоу по-справжньому цікавим для глядача. Та наш герой, якого захопила ідея все тайне зробити явним, не оцінив майстерності справжнього артиста.
— А яка мені справа до вашої казкової країни? Я граю в свою гру і вважаю – кожна людина має право на аналітичне мислення.
   Карабас Барабас допитливо подивився в бік лисиці. Та ствердно кивнула головою. Переживати не варто, все під контролем.
— Це не відповідь, а Декларація Прав Людини, — продовжив гру ведучий. – Свідомість така ненадійна. Набагато простіше довіритися відомому імені, що відкриває любі двері. Велика річ – бренд.
— Велика річ декларація Прав Людини, — відрізав гравець.
  Листя відповідають на дихання вітру трепетливим шепотом. Аудиторія відреагувала в той же спосіб.
— Буратіно, хлопчику мій, ви просто випробовуєте гостинність цих довірливих людей. А вони так полюбляють коли з ними балакають на їхній мові. Глядачам також повинно бути цікаво. Врешті решт, невже ви один розумніший за всіх цих шановних людей? – спитав ведучий насмішливо.
— Навіщо ж зразу всіх? – Буратіно, посміхаючись, подивився на аудиторію. – Досить і половини.
— Одначе, — шоумен покачав головою. – Одначе мені нічого не залишається, як тільки поздоровити вас. Вам вдалося неможливе. Ви розбили число звіра і тепер перед нами дві шістки, і ми знаходимся на рівні другого неба, на рівні флори і з нами грає людина-дерево. Ось завдання другого туру:
                                      На Хрещатику раз в раз зітхають каштани:
                                      І чому у нас завжди гроші не в карманах?
                                      Осінь знову не мине, діждемось погодки,
                                      Листя вітер понесе – плакали відсотки.
  Варіанти відповідей ті ж самі.
  Ведучий замовк. Мовчала і аудиторія. Не знак згоди, а затишок перед бурею обіцяло мовчання.                                    
— А тепер, давайте на деякий час відволічемося від гри, — продовжив ведучий. Глядачам, я думаю, було б цікаво взнати якомога більше про гравця, що спромігся розбити магічне число. Шановний Буратіно, в якому лісі ви народилися?
— В змішаному, — несподівано для себе відповів Буратіно.
— Я так і думав. Вавілон повний.
 В студії почувся сміх. Ведучий усміхнувся, задоволений своїм жартом, і несподівано вдарився в спомини.
-  А як же. Я чудово пам’ятаю цю історію. Спочатку було слово. Слово Сизого Носа до свого старого приятеля Карло.
– Старий, я знайшов осиновий чурбак. Зроби добре діло, витеши з нього кіл і я отримаю за нього на випивку і тобі перепаде.
  Бородач замовк і, взявши іграшкове авто, почав прискіпливо роздивлятися його з усіх боків.
Потім недбало впустив і продовжив повільно, як би не бажаючи, поступово нарощуючи темп.
— Ще чого? – відповів добряга Карло. – Зараз стільки упирів розвелось. Так і вся исика зникне.  Я зроблю маленького чоловічка, забавного кривляку, вічного шукача пригод на свою деревяну башку. Нехай він їх приколює. Кажуть, що в тому ж році ви виграли чемпіонат світу з боксу серед циркових клоунів, ні разу не махнувши рукою.  Завдаючи удари, ваші супротивники постійно наражалися на гострий ніс. За вами закріпилося прозвище Піколіно Божа Колючка або Буратіно Російський Розмір. Яке з них вам більше подобається?
— А яке це має значення, синьор Чорний Принц або…
— Дійсно, — поквапився з відповіддю ноумен. – Навіщо чіпати стару білизну, коли тут такі справи?  Буратіно, ви не просто розбили магічне число.
  Голос ведучого набув трагічних кольорів.
— Ви зруйнували всю систему наших цінностей, власне, все наше життя. Як ви тепер його уявляєте?
— Дуже просто. Життя складається з набору стандартних ситуацій, — сказав наш герой перше, що спало на думку.
— Наприклад, ви взяли шлюб, купили землю або воли? – в тон гравцю продовжив ведучий.
— Ви майже вгадали, — загадково посміхаючись, відповів наш герой. – Я купив нову одежу.
— Нову одежу? – шоумен подивився на більш ніж скромний костюм гравця, потім перевів погляд на свій шикарний костюм, придирливо з кислою фізіономією роздивився його, навіть на щось заглянув собі в рукав. – Поздоровляю! Зразу видно, з царського плеча. Бережіть, щоб не вкрали.
— Дякую, що нагадали, а то дехто тут намагався.
  Брови доктора лялькових наук злетіли миттєво і досягли рекордної висоти.
— Та невже? Яке зухвальство! Мабуть, вони гадали заробити купу грошей?
  Публіка пожвавішала.
— Нічого подібного. Просто хотіли нарядити мене в старе ганчір’я.
— Як цікаво! Розкажіть докладніше.
  Відкинувшись в креслі, він схрестив руки на грудях і приготувався слухати.
— А що тут цікавого?  Старе ганчір’я  — одіж чудаків і невігласів, а також людей з проблемами психіки.  Невже так важко спитати у духа чи сповідує він Господом Ісуса Христа, що прийшов в тілі?
  Як дивиться покупець на якусь непоказну абищицю, за яку продавець загнув небувалу ціну, так ведучий подивився на нашого героя і несподівано на потіху публіці заговорив з єврейським акцентом.
— А ви знаєте, ви абсолютно пгаві. Тіло, звісно, більше ніж одежа і клянуся здогов’ям фавогитки нашого коголя мадам Нідиху Безбгехні психіка таки більша за свідомість. Та чи потрібна одежа, коли тілу тепло? Ось і вам вже не зовсім добге.
  Під несмішливі погляди аудиторії наш герой розстебнув комір сорочки і витер піт з обличчя. Піджак, зшитий за тими ж технологіями, що і мундири «воєнторга» програвав знаменитій фірмі не тільки в дизайні, але і в комфорті.  
— Можливо, ці люди хотіли краще як для вас?
— Можливо, проте ваш костюм переконує мене в зворотньому.
— Згоден, — благодушно мовив ведучий,  -  а все дякуючи вашій чудній паперовій куртці. Пять сольдо отримані за неї відкрили нам нову землю і нове небо. Наша аудиторія набагато більша ніж ви гадаєте. Ми контролюємо бізнес і наркотики. Продаємо молитви і кожен отримує бажане. Гітлер і Сталін теж результат чиїхсь крекс пекс фекс. Єдність в молитві  -  велика річ. Чи не так, бамбіно?
— Єдність в здоровому вченні, — відрізав гравець.
— Ви абсолютно пгаві, — намагаючись приховати збентеженість, знову перейшов на жартівливий тон ведучий. – Ми працюємо з людьми, а не з ляльками. Кому хліб за долаги, а кому і свічку за гублі. Людскі цінності понад все.
  На табло впала ще одна шістка.
  Публіка, що аж ніяк не чекала такого розвитку подій, сиділа, мов заворожена. Фатальна розв’язка наближалася з кожною хвилиною
— Ми знаходимся  на рівні першого неба, на рівні стихій. Можна сказати, впритул підійшли до розгадки буття, яке щось там визначає.
  Ведучий уважно подивився на гравця оцінюючи його запас міцності і продовжив:
                                    Доктор Бейлі, ось ділок. Повітря покрав,
                                    Заморозив в холодець, а потім продав.
  Варіанти незмінні. В плані обговорення, як ви вважаєте, про що йде мова?
— Настільки я пам’ятаю це фантастичний роман «Продавець повітря», — відповів гравець.
— Правильно, — підтвердив ведучий. – А наскільки я пам’ятаю, там була труба, і хтось щось в неї засмоктав, потім заморозив, потім продав. Що ж тут фантастичного? Я можу назвати з десяток імен, які на цьому роблять свій бізнес. Наприклад, цей, ви ж його знаєте, ну цей «хотіли зробити як краще»…(1)
— «а вийшло як завжди», — закінчив гравець фразу, що стала крилатою.
  Зал затаїв подих.
— Зараз ця дерев’яшка розколеться, — прошепотіла Аліса коту на вухо. – Розсипеться, як трухлявий пень. Як би маестро не переборщив.
  Базіліо мовчки, кивав їй у відповідь, кінчик його хвоста тремтів.
— а вийшло як завжди, — знову повторив гравець.
— Що вийшло як завжди? – роздратовано спитав маестро і в свою чергу витер піт з лоба.
  — Як завжди заморозили. Раціональне аналітичне мислення можна заморозити, як повітря, а про ірраціональне і говорити нічого. Всі релігії світу торгують льодом собі не в збиток.
 Доктор лялькових наук  навіть бровою не повів.
— Ось, ось. Який я радий, що ми нарешті починаємо розуміти одне одного. Що наше життя? Базар і горе тому, хто стане порушником  його правил. Так творили і з пророками, що передували вам. Чи ви не читали Біблію?
  Маестро зхрестив руки на грудях і на нашого героя з волосатого обличчя дивились наглі насмішливі очі.
— Читав, — відповіла людина-дерево. – Я вирішив дорого продавати своє життя.
— А що можна і продешевити?
— Виходить, що можна.
— Як знати? Як знати? Клянусь бородою, я особисто не дам за ваше життя і зламаного гроша. Ваш хід, Буратіно із змішаного лісу!
— Аналітична свідомість, — прозвучало в напруженій тиші.
  На табло  з’явився круглий нуль. Ведучий встав і об’явив стоячи:
— Поздоровляю всіх з  благополучним приземленням. Нарешті під нами є тверда поверхня. Нагороду переможцю!
  До столика попливла чарівна асистентка, тримаючи в руках тацю з призом. Маестро взяв приз з таці обережно, мов цінну реліквію.
— Дорогий Буратіно! Зустріч з вами корінним чином поміняла все моє життя. Дозвольте в знак подяки вручить вам вашу азбуку. Бережіть іі. Як беріг її я.
— Фантастика! Буратіно не вірив своїм очам. Його азбука, це ж треба.
  Ведучий об’явив, що шоу закривається. Та публіка не бажала цього і не спішила розходитись. В переможця полетіли мобільні телефони. Телеоператори продовжували знімати, а режисери транслювати найбільш вдалі моменти. Царююча телесімейка усамітнилася в своєму кутку. Маестро забув відключити свій мікрофон.
— Хто запросив цього Буратіно?
— Базіліо, сказала Аліса.
— А ти начебто і ні при чому? – огризнувся Базіліо. – Ледь що не так – зразу коту на хвіст плювати. А ви, маестро, підгравали йому.
— Я підгравав ?! – заревів маестро так, що публіка злякалася і принишкла. – Та це ж дерево, його нічим не проймеш.
— Не сваріться, хлопчики. Я все узгодю, — і з витонченою грацією, притаманній мешканцям дикої природи, Аліса повернулася до натовпу і промовила єлейним голосом:
— Наша гра воістину народна гра і окремі розумники в ній погоди не роблять, оскільки для них гра дійсно скінчилася. В одну воду двічі не ввійдеш.
  Несподівано виявилося, що у переможця, який стояв в центрі нуртуючого моря пристрастей, є прибічники. В телетрійцю полетіли мобільники. На цей раз здали нерви у Аліси.
— Що робити? Що робити? – причитала вона, прижимаючи лапки з брильянтами на когтиках до грудей. – Може до Павла Івановича зателефонувати?
— Ти ще скажи до губернатора Каліфорнії зателефонувати. Термінатора нам тільки бракувало.
  Колишній сліпий як у воду дивився. Не встиг він закінчити фразу, як хтось кинув запалену запальничку в бороду ведучого. Всі відринули від маестро і як зачаровані спостерігали на це феєричне видовище. Натовп  розштовхав робітник з вогнегасником, і обличчя і фігура ведучого з зовнішністю морського царя потонули в піні. Алісі довелося хвостом змахувати піну з його личини. Базіліо почав розпікати робітника з вогнегасником за надмірне старання.
— Залиште його, — прогундосив маестро,  витираючи очі носовою хусткою. – Він зробив добре діло – приготував діло моє до омовіння.
  Звичним жестом він хотів взяти свою бороду, та пальці ухопили тільки піну. Обгорілі косми його бороди не досягали і живота.
— Тепер я двічі сирота! – заволав Карабас Барабас фальцетом. – Що я буду робити без мого скарба, без моєї бороди? Так! Це була моя гра! – злісно гаркнув він. – І всі вони, як фіги летіли через мою бороду, а вона згоріла, мов Ієрусалімський храм.
— Облиште маестро, купимо нову. Цю вже добряче потоптали, — втішив йогоБазіліо.
  Насправді борода ведучого давно була фальшивою. Зі своєю рідною він розлучився на пе роні метро, при трагічних обставинах. Потяг, що рушав, ухопив його бороду, і тільки гостре лезо бритви в руках злодія врятувало йому життя. Маестро просто грав свою роль.
— Де цей розбійник Буратіно? Це він у всьому винен! Як дам боляче!
— Доктор лялькових наук ринув на нашого героя, розмахуючи кулачищами, і несподівано почав чихати. Мабуть піна попала йому в ніс.
 
                                                                          5
— Його високість принц Вавілонський, — почув він незнайомий голос. Всі разом повернулися в бік дверей і побачили смаглявого чоловіка в східному одязі, опоясаному навколо талії розкішним поясом. В залу ввійшов принц. Він був приємної зовнішності, молодий, одягнений як європеєць і зовсім непогано говорив українською.
— Всім моє вітання, я не запізнився?
  — Зовсім ні. Якраз вчасно, — поквапилася до нього Аліса. – Ми завше раді гостям. Як приємно, що ви знаєте нашу мову, але де ви встигли її вивчити ?
— Там же де і журналістику, в Києві. В зелені в оксамиті, мов щастя прибій. Як тебе не любити Києве мій, — проспівав принц приємним баритоном.
   Аліса зааплодувала, зал іі підтримав. Його високість своєю появою розрядив напругу.
— А чи зміг би я зіграти в вашу знамениту гру? – спитав він.
— А чому б і ні? Бажання гостя для нас – закон, — сказала Аліса, вкладаючи в свій голос стільки почуттів, скільки може вкласти актриса, щойно отримавши довгоочікувану роль.
  Маестро і студію привели в порядок, його високість зайняв місце гравця.
— Прошу всіх зайняти свої місця! – розпорядився ведучий. – А вас, Буратіно, прошу залишатися там де ви зараз знаходитесь.
  Все закрутилося і поїхало по вже відомому маршруту. Виявилося, його високість недавно взяв шлюб.
— Сподіваюсь, не в буквальному значенні? – спитав ведучий.
— Само собою, розуміється, — відповів принц. Проте ми маємо приємну можливість побачити мою, в символічному значенні цього слова, кращу половину. Кого сьогодні ви очікуєте в гості?
— Та невже? – навіть брильянтові запонки на сорочці маестро заіскрились непідробленим захопленням. – Нарешті! А як ми її відрекомендуємо глядачам?           
— Принцеса мрій.
— Логічно, — згодився ведучий.
  Принц хлопнув в долоні, погляди всіх мимоволі звернулися до дверей і, зовсім несподівано в другому кінці студії почувся тріск розірваного паперу. В зал, м’яко ступаючи, ввійшов здоровенний тигр. На його спині сиділа золотоволоса красуня в блакитній вечірній сукні. Всі завмерли. Його високість, натішившись ефектом, заспокоїв аудиторію:
— Не бійтеся! Звір не справжній. Це шедевр японської інженерної думки.
  Красуня прикрасила собою вільне місце під пальмою поруч з котом і лисицею. Тигр влігся біля її ніг, поклавши голову на лапи. Першим оговтався маестро.
— Дозвольте відрекомендувати вам міс Елєонору Сміт, яка є представником телекомпанії Бі Бі Сі. Телекомпанія Бі Бі Сі вирішила закупити у нас право на формат передачі « Моє життя – моя гра».
  Міс Елєонора, від народження Олена Коваль, підвівшись, вклонилася аудиторії, а ведучий отримав повітряний поцілунок. Публіка шумно відреагувала на такий знак уваги, одначе маестро залишився невдоволений.
— Моя пані, своїм появленням ви невільно зруйнували наш символ віри – наше вогнище. Скільки холодних сердець зігрівав він своїм теплом.
— Інтернет вже давно замінив ваше вогнище, — такою була байдужа відповідь дами з берегів Альбіону.
— Як? – здивувався доктор лялькових наук. – Його величність шукає собі фавориток в Інтернеті? Ми втрачаємо кредит довіри, валяться основи фінансової політики королівства, мій вплив при дворі. 
  Його рука потягнулася до батога. Вчасно згадавши, що перед ним не фарфорова лялька, а представниця однієї з самих могутніх телекомпаній світу, доктор лялькових наук нервово забарабанив пальцями по столу.
  На виручку знову прийшов принц. Знявши голову, по волоссям не плачуть. Так, здається, прийнято казати у вас? Ми ж не в каморці папи Карло. Король вмер, нехай живе король — його величність Інтернет!
Половина аудиторії зустріла заяву принца оваціями, деякі навіть встали.
— Як вмер? – маестро схопився обома руками за серце.
— Та ваш король ще триста років протягне, а то і всі п’ятсот, — відповіла англійка.
— Граціо за яшницю(2), синьора, випивка за нами, віджартувався ведучий.
 Контракт був підписаний тут же на ігровому столі міс Елєонорой і маестро, і його негайно обмили шампанським.
— В мене до вас прохання, ваша високість, — сказав ведучий. – Зараз ми зробимо відоме священнодійство. Ми зарядимо воду.  
  Принц відкрив пляшку мінеральної води, наповнив бокал і передав його міс Елєонорі. Та підняла його над головою.
— Загадуйте ваші бажання! – промовив урочисто маестро.
  І сталося чудо. Кожен побачив  в бокалі фрагменти улюблених телепередач. Інші уривки сновидінь. Наш герой в компанії персонажів клуба знаменитих капітанів побачив асистентку. Вона була в білій нарядній сукні. Несподівано дівчина опинилася поруч з ним, тримаючи в руках тацю з залишками бенкету.
— Не покидайте студію, ви ще будете потрібні, — сказала вона.  
— Ви мені також.
— Навіщо?
— Залишайте цього морського царя і переходьте на службу до Небесного.
— Я подумаю над вашою пропозицією, але ж і ви не забудьте, -  мовила красуня і пішла.
  На ній була все та ж сукня з поплавками і грузилами.
  А тепер я повинен вирішити невеличку задачку, — маестро знову взяв стерно влади в свої руки. – Його високість залишився без призу і я присуджую віддати Буратіно, як злісного порушника неписаних правил в якості призу його високості. В реальному житті це не прощається.
  Таке правосуддя стало повною несподіванкою для нашого героя. Маестро застережливо підняв руку.
— Йдемо на рекламу, а пані Аліса в цей час пояснить пану порушнику справедливість мого рішення.
  Зайнявши місце гравця. Міс Елєонора щось жваво обговорювала з маестро. Принц і наш герой підійшли до Аліси. Та знаком запропонувала їм сісти. Його високість, як справжній журналіст не став марнувати час.
— Як виникла ідея вашої передачі? Міс Елєонора говорить, що ви топите свиней в морі.
— Міс Елєонора перебільшує. Ми готовимо пастухів до наступного етапу їх діяльності — кормити свиней перцем.
  — Добре ж ви їх готовите, заохочуючи самих недбайливих, — озираючись навкруги себе, не втримався від коментаря Буратіно. -  Та вони ж сліпі, мов нічні сови. І де тільки ви їх знаходите?
  — Буратіно, з ким ви розмовляєте? — сказала Аліса, приклавши лапи до грудей, де був схований  мікрофон. — Кажіть краще мені. Я просто зачарована вами.
  Принц іронічно посміхнувся. Він вже про все здогадався.
— Хіба це церква Ісуса Христа? Це підводний човен в степах України, — нічого не підозрюючи віщав наш герой. — Ви ще капітана Немо пригласіть.
— Гарна думка, — згодилася лиса.
  Та наш герой її вже не чув, Ніагарським водоспадом з нього неслося наболіле. 
— Достатньо включити телевізор з любим політичним шоу і здоровенькі були – озеро кипляче вогнем і сіркою на блюдечці з голубою каємочкою!
— До повної картини бракує тільки служителя вівтаря з чучелом сови на шиї, — добавив араб. –Риба гниє з голови.
— А як вам наша ідея зробити пародію на релігію? Що скажете, принц?
  Аліса ліктем грайливо штовхнула принца.
— Зробити пародію на пародію?
— Так! Так! – гаряче підтримав його наш герой.
— Боюся, ви мене невірно зрозуміли, — принц ніяковіло повів плечима, іронічно посміхаючись недогадливості дерев’яного чоловічка. – Сама по собі люба релігія є пародія, тобто вивернуте нутро людської психології. Христос і Іуда – два інтеграли духа – духовний хліб і духовний соус до нього. Як це не парадоксально: духовний хліб  -  це книга «Об’явлення Івана Богослова», а решта книг Нового Заповіту лише соус до нього. Складіть їх разом – отримаєте результат. Християнство – релігія інтелектуалів, кинута під ноги свиням. Ви згодні?
  Це питання застигло зненацька нашого шукача пригод, наче під час гри в шахи він почув від свого суперника слово «шах». Мат поставила Аліса.
— Буратіно, а ви пам’ятаєте харчевню «Три пескарі»? – спитала Аліса грайливо задиристим тоном. Вино  і успіх кружили їй голову. Сьогодні був її вечір.
— Пам’ятаю.
 Смутна догадка комом підступала до горла.
— Як смачно ви тоді нас накормили, — вдарилася в згадки молодості Аліса. – А собі залишили тільки три корочки хліба.
  Її голос тремтів від розчулення, а очі горіли захопленням.
— Скільки років пройшло, а ви все той же багатий і щедренький Буратіно.  
  Наш герой встав і відійшов в бік.
— Красиво підставили, професіонали — нічого не скажеш.
  Принц знаком попросив Алісу відключити  мікрофон. 
— Навіщо ж так грубо кісткою по голові? – спитав він.
— Нічого до весілля заживе.  Зате він тепер виліз із горшка, куди ми його засунули, — сміючись відповіла лисиця.
— Таки правду кажуть, що там, де ви з’являєтесь, чути шум будівництва кріпосних мурів, а там, звідки зникаєте, грохот від їх падіння. А як же у випадку з першим гравцем?  Я дивився по телевізору з сусідньої кімнати.
— Дуремарів нам постачає Базіліо. У котика наметаний погляд. За весь час ні одного проколу.
  Його високість глянув навкруги, шукаючи очима котика. Той стояв поряд з одеситом і уважно слухів. Шерсть на його загривку дибилася все дужче і дужче.
— Я розумію вас, як ніхто інший, — заговорив Базіліо, співчутливо киваючи головою, начебто в згоді з кожним словом співрозмовника. – Але зрозумійте і ви нас. Наші можливості не такі необмежені, як ви вважаєте. Аби люди були більш духовні і менш меркантильні, наша передача була б куди більш цікава. Так, у нас були випадки коли гравці відмовлялися від призу, після гри звичайно. Головне ж не приз, а можливість поділитися унікальним досвідом, — продовжував він, слово в слово, повторюючи деякі висловлювання пастора. Підіть нам назустріч і ми з вами і обмозгуємо чим би ви змогли поділитися з вашого великого досвіду. Ось вам моя візитка, подумайте над моєю пропозицією.
  Базіліо протягнув пастору лапу, той з вдячністю пожав її обома руками. Рішучим шагом, не відчуваючи під собою підлоги,  він було вже попрямував до виходу, та несподівано за щось заціпився і ледь не впав. Перепоною виявився його товстий колега. Тіло товстуна, вкінець знесилене вже не тряслось від сміху, а безпомічно валялося на підлозі, і тільки ікавка свідчила, що в ньому ще теплилося життя.
— Тепер і вмерти не шкода, — ледь чутно промовляв він.
— Що ви там бормочете? – високомірно спитав одесит.
— Молюсь, аби Господь допустив вас до участі в грі, — відповів той тримаючись обома руками за живіт.
— Вставайте, Бог вже відповів на вашу молитву.
— Слава Ісусу, — сказав товстун, піднімаючись.
  Зі студії вони виходили обійнявшись, мов старі закадичні друзі.
— А де ви знайшли Буратіно? – знову запитав принц.
— Зовсім випадково перед самим ефіром в холі біля вхідних дверей. Він наш первісток.
— Первістка неодмінно сповиємо, — сказав араб і відправився до своєї символічної половини. Він перекинувся з нею парою слів. Затім його високість підійшов до електронного звіра і щось йому сказав на вухо. Жестом підізвав слугу і, відібравши в нього пояс, підійшов до нашого героя і почав його обперізувати. І поки принц запаковував свій приз, провіряючи, чи достатньо добре пояс держиться на його талії, Буратіно губився в здогадках навіщо той це робить. До принца приєдналася міс Елеонора і ненароком впустила свою носову хустку прямо під ноги нашому герою. Він нахилився, аби підняти її і несподівано відчув, як його ноги самі підіймаються від полу. Тигр впився зубами в його пояс і, нашому герою нічого не зоставалося, як безпомічно висіти, прижимаючи до грудей свій приз.
  Золотоволоса красуня знову всілася на спину великої кішки і, та попрямувала до виходу, задравши вверх голову, обережно мов своє дитя, несучи свій приз. Його високість разом зі слугою замикали процесію. Чаруючі звуки голосу Фреді Меркурі  і його безсмертний хіт «Show must go on» довершили ефект. Двері за ними відразу зачинилися.  
  Незвичайна пригода несподівано закінчилася там же де і почалася в холі біля вхідних дверей. Велика кішка опустила його  на підлогу. Міс Елєонора на прощання привітно помахала йому рукою. Принц і його слуга зробили те ж саме. Навіть тигр підняв лапу, наслідуючи своїх хазяїв.        
  Майже відразу він був знайдений парою молодих співробітників телецентру, що закінчили  роботу.
— Це все фарба винна, — сказала дівчина, разом з співробітником допомагаючи встати нашому шукачу пригод.
— Я бачу, ви були на рибалці, — сказав юнак, все ще підтримуючи під руку постраждалого від запаху фарби. – А рибка, як я розумію, попливла.
  Не зовсім розуміючи, що відбувається, наш герой несподівано відчув в своїх руках зовсім не книгу. Сукня асистентки стала поводом для двозначних жартів співробітника.
— Він сам її відпустив. Щоб бажання здійснилося рибку потрібно відпустить на волю, — з дитячою серйозністю сказала співробітниця.
— А ви встигли сказати їй своє бажання? – спитала дівчина, коли вони проходили через двері.
— Звичайно, — майже машинально відповів вкінець спантеличений шукач пригод.
  Дівчина  на прощання дружньо поклала руку йому на плече і сказала всього одне слово: щасливчик.
 
  Примітки.                                                          

1. Відомий російський політик Віктор Чорномирдін.


2. Часи і строки – символічно жарена яєчня.