ЦАРІВНА – ЖАБА

                                                                                                                                      ЦАРІВНА – ЖАБА.                                                                                        
                                                                                                                                    
  Наймолодший брат, не маючи наміру заводити сім’ю, навмисне вистрелив з лука в бік болота. А сам став збиратися на полювання, як його зупинив цар-батько.
— Не дури, синку, хоч корову(1) приведи все рівно обвінчаю.
  Довелося йти за стрілою і пережити велике розчарування. На болоті його вже чекали. Чоловік середніх років з обличчям татарина і легким єврейським говорком розгулював по болоту, мов по царським палатам. На плечі в нього сидів чорний ворон.
— Щезник, — відразу зметикував царевич. Саме таким людська молва  і малювала володаря лісу.
— А ось і женишок власною персоною, — сказав щезник, звертаючись до жаби.
  В оці у суженої стирчала стріла царевича. Відпиратися було марно. Та Іван спробував, пустивши в хід весь свій дипломатичний талант.
.- О, великий цар, великого, малого і білого лісу! Боюсь, наречена не зовсім відповідає стандартам царським.
— Ах, це? Які дрібниці. Зараз наука такі дива творить. Дивись, — лісовик витяг стрілу разом з оком і недбало, не дивлячись, викинув її в болото.
   Затім  витяг з кишені свого піджака лампочку Ілліча і ввернув її в пустуючу глазницю. Нове око неможливо було відрізнити від справжнього.
— Іди, бери своє щастя.
  Царевич не встиг зробити і пару шагів, як трясина ледь не проковтнула його. Пустив він в хід всі слова заговорні, що чув на конюшні, на кухні, на псарні і в шинку і вибрався на тверду землю.
— Хто ж без заговору по болоту ходить? – нареготівшись вволю, сказав лісовик. – Чи не бачиш, що написано?
 Він показав на дошку, приколочену до сухого дерева. На ній сокирою були вирубані буковки.
— Бачить то бачу, — мовив царевич, — та тільки не маю талану буковки в зв’язки в’язати. Розбігаються буковки як зайці.
— В такому разі повторюй за мною, — сказав лісовик.
— Вся влада радам.
— Вся влада радам, — мовив добрий молодець, і ноги самі понесли його до суженої. Завернув він її в хусточку обережно і поклав в кишеню.
— Кажеш, нема талану буковки в зв’язки в’язати, — уставив без промаху б’юче око лісовик в царевича
— Як же ти будеш більш складну інформацію до загального знаменника приводити, якщо з буковками зладити не в силі? — казав лісний цар, наче серце з-під слів вимотував.
— Як сенатом порядкувати будеш? Розбіжаться твої сенатори, хто в ліс, хто по дрова. Ти ж не в лісі живеш, – начебто душу  тягнув з-під фраз. – Ладно, дам я тобі кухарку.
  Кухарка виявилася з вусами.
— Нащо вуси у неї? – вельми здивувався царевич. – Зроду такого не бачив
— Страждає, красна дівиця, — пояснив щезник. – Її на фабриці зірок в царівни готували, а як дізналися, що вона з лісовою нечистю знається то і витурили, як загальне безсвідоме в натурі. З тих пір і вуса брити перестала.
  Додому йшли мовчки. Тільки біля воріт царевич спитав у кухарки
— Як звати тебе, красная?
— Можеш звати мене Дато.
  Як побачили брати кухарку, відразу запитаннями засипали:
— Ти, що братику, тепер блакитний?
— З чого ви так?
— Можливо ти, братику, після вчорашнього, наречену як слід не роздивився? – сміючись, сказав старший. – Вже ж вельми вуса в неї страшні.
— Не наречена це зовсім, а кухарка.
— Кухарка? – ще більше здивувалися брати.
  — А де ж наречена?
  Довелося показати наречену. Брати так і грохнули на землю.
  Обвінчали братів по-руському звичаю; жабу тримали на блюді.
  Одного разу закортіло царю подивитися від невісток дари, яка з них краща мастериця. Віддав наказ. Зажурився Іван — царевич, а жабі все трин- трава, знай собі, по підлозі повзає та квакає.
  Заснув царевич, виповзла жаба на вулицю, кожух скинула, зробилася красною дівчиною та як закричить:
— Няньки — маньки! Зробіть сорочку самої кращої роботи.
  Няньки – маньки вмить принесли сорочку самої кращої роботи.
  Піднесли брати свої дари перед світлі очі царя – батюшки. Зрадів він обновці від меншого брата.
— Ось це сорочка – на Христов день надівати!
  Прийняв сорочку від середнього брата.
— Тільки в баню в ній ходить.
  А від великого брата взяв сорочку і сказав:
— В чорній хаті в ній ходить.
   Призадумалися старші брати, що ж воно за жаба така?
    А цар новий наказ дає. Забажалося йому невістчиних хлібів скуштувати.
  Вирішили жінки старших братів простежити за жабою, чим задарма ризикувати. А жаба взяла та і показала їм чого їх хитрість варта. Зробила в печі диру. Потім зліпила з тіста чоловічика маленького і каже йому:
— Молодий чоловіче не робіть нам Англію, — та і кинула його прямо на вугілля.
  Нічого з того не зрозуміли невістки та і побігли робити теж саме.
  Жаба з печі все вигребла. Піч в порядок привела, на ганок плиг, з кожуха вивернулася і нянькам – манькам нове доручення дає:
 -  Напекти таких хлібів, які її тато тільки по неділям та по святам їв.
  Брати з підношеннями до батька. Подивився цар на хліби старших: 
— Ці вже будуть палить, так палить.
  І відіслав на кухню. А Ванькин хліб похвалив:
— Такий хліб тільки в Христов день їсти.
  Після того надумалося царю бал влаштувати, подивитися, яка із снох найкраща в танці.
    Старші брати зраділи, знову загорював Іван – царевич.  Куди вже йому з жабою на бал їхати. А жаба йому:
— Рушай сам, я через час буду.
  Приїхав, старші брати зі своїми жінками вже там. Обидві в золоті, в шовках, в дорогих прикрасах. Однієї жаби нема. Несподівано хмара темна набігла.
  Здається, дощ починається, кажуть старші брати.
— Це моя жінка дощовою росою вмивається, — відповідає Іван.
— Не сміши, Іван, — глузують старші брати.
— Небагато часу пройшло, вдарила блискавка.
— Це моя жінка в дорогі наряди вбирається, — каже Іван.
  Брати тільки плечима зводять.
— Дурний не дурний, розумний та не такий.
  Грянув грім, аж палац затрясся.
— Бандитський Петербург, — сказав старший брат.
— Сімнадцятий рік, революція, — сказав середній.
— Моя голубка на бал їде, — сказав менший.
— А тут і карета під’їхала, шестеро коней немов змії. Вийшла царівна з карети, всі отетеріли – така вона гарна.
— Сіли обідати. Всі очей з неї не зводять. Царівна шматочок до рота, шматочок в рукав, ложку до рота, ложку в рукав. Решта снох, бачачи це і собі стали робити теж саме.
  Дійшла черга до танців. Цар старших снох запрошує. Вони меншій першість віддають. Та  відразу ухватила Івана – царевича і пішла витанцьовувати. Махнула правою рукою – став ліс дрімучий, а в тому лісі люди дерева сокирами рублять. Махнула лівою – канал  від моря Білого до моря Балтійського проліг. У всіх так дух і захватило, немов самі в ньому по коліно в льодовій воді стояли.
  Інші снохи пішли в танок. Махнули танцівниці правою рукою, кістки полетіли, як кулі з кулемета. Ледь людям очі не повибивали. Махнули лівою – вода полилася прямо в очі зібранню. А їм все ні почом, знай собі танцюють та регочуть. Зіпсували людям свято.          
  Перед закінченням балу поквапився царевич додому. Швидко знайшов жінчин кожух, та і спалив його.
  Приїхала царівна додому, кинулася кожуха: нема його!
  Лягла спати з Івном- царевичем, перед ранком і каже йому.
— Ну Іван – царевич, небагато ти не витерпів, твоя б була, а тепер прощавай. Шукай мене за тридев’ять земель в тридесятому царстві.
  Так нечесно! – заволав Іван – царевич, — з чоловічого ще теплого ложа тікати!
  Довелося царівні всю правду чоловікові розповісти: як взяла вона кредит в Інтелектбанку(2) на три роки, а вернути не вернула, от і повис на борг жаб’ячою шкірою.
Тепер доведеться відпрацьовувати, — сказала і щезла.
 Засумував царевич беж жінки. Пішов на кухню, можливо кухарка що-небудь знає.
— Прокинсь, царевич, відповідають на кухні, — твоя кухарка тепер державою править. Шукай її в тронній залі.
  Пішов до тронної зали з недобрим передчуттям. Точно сидить на батюшчиному троні кухарка, табачок дорогий курить, кон’ячок армянський випиває, вуса від задоволення облизує.
  Перший раз в житті злякався царевич, чомусь ліс з лісорубами перед очима встав. Зі змієм Гориничом бився – не боявся. А тут не знає як і звернутися, так знітився.
— Що погано без жінки, любчику? – питає кухарка. – Нікому тепер ума тобі вставити. Доведеться зі мною вік коротати; чи я тобі не партія?
  І випускає дим кільцями прямо в очі царевичу.
— Так я ж традиційної орієнтації.
— Ха – ха – ха, — розреготалася партія так, що ледь з френча свого не випала. – Не бійся, парубче, брак буде дефективний. За батька тобі буду. Всім народам за батька буду.
— Міцний, мабуть, коньяк, — подумав царевич, проте, що у тверезого на розумі, то в п’яного на язиці.
— Ображайся, Ваня, не ображайся, та ми тепер з тобою два чоботи пара, — продовжувала плести свою інтригу партія хмільним язиком. – ти коли  ідолище поганське зборов, що з ним зробив?
— Спалив я ідолище поганське. А попіл по вітру розсіяв.
— Ніхто тебе не силував, сам у всьому зізнався. Вибирай: або ти ведеш мене до загсу, або я тебе до ката.
  Були у царевича очі на мокрому місці, об’явилися на лобному.
— Як так за добру справу карати?
— Подарувати вітру силу і владу ідолища поганського – державний злочин, а ти називаєш це доброю справою? Пустун, — пригрозила перстом партія. – Звідки тепер вітер дме, знаєш? Відтепер, любчику, він дме тільки з Петровки.
  І занавісочку залізну на віконце царевичу повісити приказала. Щоб скоріше забув свою зазнобу.
  Весілля було гучним на весь світ. Не обійшлося, звісно, без мордобою. Є така традиція на Русі. Весілля було в самому розпалі. Гості добряче захмеліли. Хтось крикнув: гірко! Наречена встала і поклала руку нареченому на плече; сиди і не рипайся.
— Тут деякі висловилися: гірко. Невірна думка – не гірко,  а навіть навпаки – жити стало краще, жити стало веселіше. Слідкуйте за своєю мовою, товариші.
  Наречена постукала курильною трубкою по графину з казьонкой, призиваючи до тиші, і продовжила
— Надібно думати, що елементи сучасної мови були закладені ще в сиву давнину, до епохи рабства. Це була мова не складна, з дуже обмеженим словарним фондом, але зі своїм граматичним устроєм, правда примітивним, та все ж граматичним устроєм.(3) Наприклад, му, му, гав, гав.
— Не рви душу, Дато, — не витримала дружка, у людей труби горять.
— Мізки в нас телячі, проте серце віддане – собаче. – закінчила наречена і, чмокнув нареченого в чоло, сіла. Від надлишків почуттів царевич впустив буйну голівку в тарілку з українським борщем. Та був швидко приведений в порядок і несподівано отримав дар мови:
-  Ну і гидота цей ваш геноцид.
  З носа в нього стирчала червона перчина.
— Ти навіщо собак на ошийники підвісила? – спитала дружка у нареченої.
— Гостей повний двір. Порвуть.
 А ти відв’яжи, нехай і вони погуляють.
— Ти що сірий, вони ж голодні. Тебе першого і порвуть, це ж не Берлін, — прошепотіла на вухо.
— А ось і не порвуть, — рявкнула дружка і вовчою пащею схватила наречену за горло. Таку блокаду верхніх дихальних шляхів встроїла подрузі, та ледве вирвалася.
— Фашистська морда, віроломна! Я ж тебе з сосочки  викормила.
  Дихнула перегаром на сірого. В того в голові і помутилося. 
— Бий жидів, рятуй Росію! – заволав він і поліз цілуватися з нареченою. Та вхопила його в оберемок і покотилися клубком під стіл. Ледве розняли. Сірий відразу околів, а наречену придворні лікарі як не намагалися привести до тями, та так і не привели.
  Молоду царівну занесла доля за тридев’ять земель, в саму що не є Америку з малим сином на руках і кинула посеред вулиці прямо до ніг менеджера Інтелектбанку. Менеджер монетою бавиться. Підкине – на льоту зловить.
— Зараз кину жереб, — говорить сміючись, — випаде орел – підеш працювати в ресторан. Рєшка —  в стриптиз – бар.
  Підкинув і впіймав на льоту двома пальцями, вказівним і середнім. Повертів перед дівчиною.
— Твоє життя – сама вибирай, а борг відпрацюй.
  Зібрався царевич в путь доріжку, з татом з мамою простився, вийшов на велику дорогу і задумався, куди йти. А по тій дорозі чумаки сіль на підводах везли. Шість возів та дюжина волів та чесна компанія. А останній парі круторогих ґедзі зовсім очі заїли, і вони ледь не наїхали на царевича. Наїхати не наїхали, а возом заціпили та так, що він в канаві придорожній опинився. А чумаки замість того, щоб в ніжки царські впасти та пробачення попросити, підняли царевича на сміх.
— Дорога не кінь, копитом не вдарить та ти, мабуть, сирітка- підкидиш, тебе жаба цицькою викормила, а таким і канава дорога.
  Вернувся царевич додому. Впав матінці рідній на груди весь в сльозах і розповів про свої прикрощі. Сіли вони за стіл і стали міркувати втрьох. Міркували, міркували та так нічого і не змогли зрозуміти.
  Втратив царевич і сон і апетит. Що за притча така з ним приключилась? Всі їдять аж за вухами лящить, а він знай собі хлібці катає. На три купки розкладе і все на них дивиться. На третій день, коли всі вже пообідали і почали вставати з-за столу, ляснув несподівано царевич себе по голові і слово мовив:
— Не міркувати надібно було відносно царства, а ділити.
— Що ділити? – здивувався старший брат, — вже давно все поділено.
— Чи тобі твоє болото не подобається? — спитав середній. – Так ти ж сам туди стріляв.
— Та я не про наше, я про тридесяте.
— Зроду такого не чув, — каже старший брат, — триєдине знаю, так воно на небі.
— Та нам невігласам до нього шлях заказаний, говорить середній, — невже і справді вчитися будеш?
— Прийдеться, мабуть, час прийшов, — мовив Іван – царевич і направив свої стопи прямо в небо, тобто в бібліотеку.
  Взяв Іван – царевич Книгу книг і став вчитися буковки в зв’язки в’язати. Почав з грудного молока, символи життя і символи смерті по книгам пророчим вивчати. А як зубки прорізались, почав і хліб жувати, «Апокаліпсіс» вивчати та Всевишнього благословляти. Під кінець третього року вже і закони світобудови розуміти почав.
— Благословіть мене батюшка, благословіть мене матушка, піду жінку свою, душу — зазнобу свою з полону визволять. Вдарю лихом об землю, раз на то воля Господня, — сказав царевич батькові матері і в дорогу зібрався. Перцю гіркого взяв в суму та кістку баранячу та водиці свяченої і пішов в чисто поле. Поплескав на нього водицею свяченою, а воно виявилося зовсім і не чисте. Стоїть посеред нього хата безнога, круторога і собачка маленька її стереже. Побачила царевича і давай гавкати. А сама на очах все росте і росте і вже намірилася і царевича проковтнути. Вихватив тоді царевич із суми кістку баранячу(4 ), та і кинув їй в пащу. Вона і впала замертво. Думав царевич, що здолав він лихо та як би не так. Вилетіло з хати лихо тверезе, лихо моторне в мундирі солдатськім та з чином статським і з погонами на плечах. На одному плечі шістка бубнова, на другому шістка червова. Розпоясалося лихо тверезе, лихо моторне і завертілося в танці. А із пояса огірочки ніжинські зелені висипалися і розсипалися  по всьому полю, як євреї по білу світу. А лихо все танцює, на одній правій ніжці вертиться, так йому жити хочеться, а лівої ніжки нема. Крутилося, вертілося та і об землю грохнулось. Чин штатський від нього відвалився, стало лихо зовсім безногим та і звалилося під тин. А чин штатський: Що пан бажає? А сам все олівці підстругує.
— Та ось жінка пропала, допоможіть знайти.
— А як же, справи неладні, справи невідкладні це – наш клопіт.
  Ляснув чин штатський адвокатський пальцями, з неба пелюстки троянд посипалися, такий запах розлився, що царевич свідомості лишився. Довго чи коротко спав, не пам’ятає. Спохватився, роздивився, а то не пелюстки зовсім, а довідки волокитські. Напхав чин штатський адвокатський в великий мішок всі довідки, звалив царевичу на плечі і говорить: Як заповните, так і приходьте, товариш.
— Тамбовський вовк тобі товариш, — відповів царевич і кинув мішок на землю. Пиляка спала, а кругом нічого нема, один парламент стоїть. А зверху великими літерами лозунг « Діти наше майбутнє», а під ними зовсім маленькими «Після нас хоч потоп».  
— Залізна логіка, — подумав царевич, і поспішив подалі від згиблого місця.
  Довго чи ні йшов, на поле конюшини вийшов. Кругом така красота, конюшина цвіте, здається лихо ніколи сюди не навідувалося. Бджоли низько літають, мед збирають.
— Ось, мабуть, де правда в пошані, — подумав царевич та і рішив про всяк випадок провірити. Бризнув водою свяченою, поле вмить щезло, а замість нього сад ботанічний. Дерева і квіти з усього світу зібрані, запах неймовірний. Просто вічна весна. А сад той свиня стереже. Бо то зовсім і не сад, а лихо п’яне окаянне. Свого обличчя воно не має, тільки маски без кінця міняє, щоб його не впізнали. Кинулася свиня на царевича, а він вже загодя був готовий. Не дарма три роки в бібліотеці просидів. Вихватив із суми перцю гіркого(5) та в пащу нечисту кинув. Свиня вмить щезла, а замість неї Агентство Преси Новини намалювалося. Зверху гасло « правди на гріш» великими літерами, а нижче зовсім маленькими « купюрой пельку не заткнеш». Несподівано з агентства хлопчина шустрий вибігає.
—  Гарячі новини! Гарячі новини! – кричить. А руками пиріжки підкидає, так вони йому руки печуть. Схватив царевич один пиріжок і в рот закинув, дуже вже голодний був. А пиріжок був до того черствий, що бідолаха ледь не вдавився. Запив він пиріжок свяченою водою та тут сон його і здолав. Пиріжок був заговорений.
  Проснувся царевич, дивиться село велике. Хати чорніють обгорілі.
— Що за лихо приключилось? – питає він. – Хто ж посмів так людей скривдити?
— Так ми самі і посміли, — відповідають погорільці.
— Як же так? – дивується царевич. – А може страховку отримати бажали?
— Яку там страховку, — відповідають погорільці. – Міські нахвалялися нам півня пустити, якщо ми ліворуцію (6) собі в умах не зробимо. А навіщо нам ліворуція? Нам же двома руками зручніше для них жар загрібати. Ось ми самі собі півня і пустили. У нас своя гордість і ми завше в дим готові.
  І перстами на горлянки свої чумазі показують.
— Дивні справи на світі творяться, — подумав царевич, — коли б сам на власні очі не побачив – нізащо б не повірив.
  І пішов царевич до майдану червоного, каменями вимощеному, що посеред села. А біля майдану стіна цегляна з іменами, біля стіни два гроби: один кришталевий з Василісою Премудрою всередині, а другий кам’яний – з Оленою Прегарною всередині(7). І дві черги до гробів тягнуться, як ріки людські. І кожен пнеться царівен в самі губи поцілувати, може і проснуться.
— Коди ж брати мої рідні дивляться? – сказав царевич гірко і, зі словами: «Доволі вам демони Русь багатостраждальну морочити!», схватив один гроб в одну руку, а другий в другу, і розсипалися гроби і прокинулися царівни. А майдан червоний в яму перетворився, а в ній обереги і амулети всілякі, і голоси знайомі чуються. Розгріб Іван – царевич демонський непотріб, а під ним брати його рідні. Визволив їх від чар бісовських, перетворився  в орла і полетів до своєї душі — зазноби, до своєї Ганни.
 
  Примітки.
1. Червона телиця – символ духовенства в іудаїзмі.
2.Інтелектбанк – книга « Об’явлення Івана Богослова».
3. И. В. Сталин. «Марксизм и вопросы  языкознания», изд. Госполитиздат, 1950г.
4. Вівця на відміну від собаки і свині, що ковтають їжу не розжовуючи, розжовують їжу декілька разів, відригуючи її. В Біблії спосіб травлення символізує спосіб мислення. Собака і свиня – легковірні люди, нездатні критично мислити.
5. Гіркий перець – гірка правда.
6. Ліворуція – образне мислення.