День народження Горинича

— Ну, дядечку, ну ти ж обіцяв! – Мале бісеня вертілося навколо дракона, вимагаючи уваги.
Дракон тільки невдоволено порикував, але обіцянку мав виконувати, бо ж дракони не брешуть.
— Ну дядечку, ти обіцяв, бувальщину, що було в давні часи, ну розкажи! – Бісеня було невгамовне, та напрочуд прудке.
— Та добре вже! Бувальщину, так бувальщину. А яку саме ти хотів би почути? – Горинич схилився до бісеняти, що скакало навколо нього.
— Про старі часи. Коли людей ще не було, та як нас створили! – Бісенятові очі горіли цікавістю та захватом. Авжеж! Сам Горинич йому казки розповідатиме!
— Добре, тільки от що: збігай по інших, скажи, що я розповідатиму бувальщини, тож хай приходять, не один саме ти маєш знати, як було. — Дракон приплющив очі. — А як не збігаєш, то й не розповідатиму!
— Та ладно, збіга…
— Сатана! Изыди!!!- Посеред галявини, що передувала печері Горинича, з’явився напівп’яний попик у страхолюдній обпатраній рясі та з пляшкою горілки в руках. – Отче наш, аще сущий на небеси, да вознеси, да как там ещё было-то, во! Во имя отца и сына и святаго уха, не пуха, не, во! Духа!
— Тю на тебе! Ти хто? – Дракон збентежено посунувся. Бісенятко заверещало та впустило якусь причандалу, що негучно грюкнула об камінь. Тієї ж миті, привид щез.
— Хто це був? Дядечку, а той страшний, не прийде по мене? – Мале сховалось за спиною дракона.
— Ти навіщо мій часовий перемикач чіпав? Дивись, будеш бавитись з технікою, ще й не таке вилізе з минулого! — Дракон був не на жарт розлючений. Цей часовий перемикач йому подарували фізики з Київського політехнічного університету на минулий день народження. Модель була експериментальна і ще не поступила до магазинів Києва. За цей рік дракон неодноразово користувався цим приладом аби притягти з минувшини когось із знайомих, або отаких от недолугих. Трошки бавився з ними, а потім вертав додому. От вони там розповідали!
Горинич підняв перемикач, та поклав його на виступ скелі, що правив йому за полицю перед печерою.
— Дядечку, а що то було? Таке страшне, мов би людина, та якась не людська! – Бісеня знов почало підстрибувати.
— Та годі вже скакати! Швидше біжи по іншу малечу — розповім вам бувальщину. Тільки не таку давню, не про створення світу, а про ось таких істот, вони звуться «попи». Ці створіння іще іноді зустрічаються, не всі вивелись. – Дракон всівся на припічок та задумався. – Давно це було, а наче недавно…
— Ой. Чекай. Дядьку! Зара я збігаю по друзів, хай вони послухають, сам же сказав! – Бісеня метнулося від печери.
Благо, що далеко бігати не було потреби, бо всі вони жили тут таки, у Києві, в мікрорайоні, який місцеві звали «Заповідник казок». Тут селилися, в основному, не люди, а духи та прадавні істоти, що повірили людям, і вийшли зі своїх криївок та схованок. Це був вже далеко не мікрорайон, а ціле нове місто, яке розквітло серед величезного лісу, що начарували лісовики та мавки навколо Лисої гори. Люди тут також жили, хоч, частіше вони приходили сюди відпочивати, аж надто тут було гарно. Правічний ліс, вирощений тут за допомогою чарів, вже сам став старим, бо з часу, коли він виник, вже минуло близько трьохсот років. Першим тут оселились домовики, що завжди жили з людьми, та не вжились у багатоповерхівках, тож вони перші і заснували цей район. Сюди люди переносили старі хати, які їм були вже не потрібні. Ці хатинки стали дуже доречні домовикам та кікіморам, ось вони тут і поселились. Пізніше підтягнулись лісовики та мавки, ліси яких повирубували, ще за часів гонитви та переслідувань духів. Вже набагато пізніше, до цього місця потягнулись вовкулаки, упири, та інший народ, що знудився по криївках. Горинич переселився сюди одним з останніх і одразу став видною фігурою в цьому районі. Перш за все через те, що ніхто не пам’ятав, скільки йому років, навіть він сам. Свій день народження дракон справляв навесні, одразу після сонцестояння. Оце, якраз в наступний день, і мав він відбутися. Всі малюки міста знали про це і, з нетерпінням, чекали. Бо хто ж не знає, що в цей день Горинич збирає малечу, частує її смакотою, та розповідає байки від яких стає і весело і лячно. Для околишньої малечі, його день народження був чи не найкращий день у році, тож вони його й чекали, хоч не всі вміли дочекатися. От як це маленьке бісеня, що вже зі вчора вертілося навколо Горинича, перевіряючи його терпіння.
— Давай, біжи, тільки швидше, бо мені ще треба дещо підготувати! – Дракон махнув лапою у напрямку мікрорайону і мале бісеня побігло.
Горинич подивився як він біг, і подумав про те, що ще недавно ніхто зі старого народу не міг от так привільно бігати вулицями. Марновірство людей зникало потроху, навіть зараз іще не всі нормально сприймали дружнє сусідство людей та усіх цих створінь. Релігія й досі називала їх «посланцями пекла», хоч до нижнього котиніуму жоден з них не мав ніякого відношення. Навіть оце бісеня — воно просто було уособленням непосидючості та безвідповідальності, і до Абсолютного зла не належало.
Було колись…

— Выходи на бой, сила нечистая! – Лицар з хрестом на латах розмахував мечем. — Выходи посланник сатаны!..
— Иже яко Бога молемо, да изгони нечистого, да утверди яго в аде, да низрини его в геенну огненную!..
— Свят! Свят! Свят! Изыди Сатана!..
І хрестами, і ще якимись причандалами гнали їх, відкараскувались. Все було, особливо важко доводилось тим, хто був при Роді, хто ліси викохував, річки плекав, хто на полях життя розмножував. Їх і палили, і вихрещували, і труїли чим завгодно. Багато хто не витримав — втік світ за очі. Створили собі таку «Нову Землю», сюди вже й носа не кажуть. А ось він, та інші, що залишились, втримали все ж таки цей світ від наруги та змертвіння. Було колись…. Тепер ось діти людей та народу слухають ті оповідки як казочку — моторошну та безжальну…

— Дядьку, то ти обіцяв бувальщину! – З роздумів дракона витягли діти, які вже повсідались біля Горинича та жадібно дивились на нього, чекаючи, що ось-ось полинуть у світ минулого, такий страшний та неправедний. Навколо нього зібралась вже чималенька юрба діточок: тут були і бісенята, і малеча домовиків, і людські діти також прибігли, та повсідались між іншими. Діти борсались між собою, штовхалися, намагаючись сісти ближче, аби краще чути. Гамір стояв страшенний. Дітлахи знали, що «дядько» не любить, коли вони один одного ображають, тож намагалися не дуже тиснути друг на друга, та все ж, то людська дитина стане на хвіст бісенятові, то бісеня, ратицею наступить на чиюсь руку, або лапу — гамірно було.
— А ну, малеча! Чи ж ви хочете мене слухати, чи зара я вас всіх у жабенят оберну! – Дракон намагався надати собі сердитого вигляду, та, навіть найменший з людських дитинчат, ніколи б йому не повірив, бо хто ж не знав, що Горинич аж надто сильно любить дітлахів, і пробачає їм майже все. — А ну, всілись рівненько, та слухаємо тихенько.
Це вже був початок приказки. Діти знали — після цих слів, Горинич почне виводити узороччя казки, та так складно та цікаво, що всі бачитимуть у себе в голові картинки цієї казки, кольорової та жахливої, або веселої. Тож дракон струснув головою, викидаючи з неї свої думки, та заходився розповідати.

Гості стали збиратись ближче до вечора. Сонце іще світило на Лису гору а перші ступи вже злітались. В небі, над горою почалася товкотнеча, аж до печери дракона стало чутно сухий трескіт ступ що стикались між собою.
— А бодай тобі пішки ходити та пусті відра носити!
— А щоб в тебе на лобі виросла гуля, як в нашого корчмаря живіт!
— А ти корчмаря не чіпай, він поважний домовик, а ось ти…!!! – Це вже відьми позлазили зі своїх мітел та ступ і почали розбиратись, хто кому у борщ плюнув.
— От дівки брешуть, як чешуть, от же баби! — Трошки осторонь виринув з повітря старезний відьмак, що тяг з собою декілька хлопчаків. – Дивіться, хлопці, оце наші колежанки, хай їм грець! Ну біжіть до змія, я трошки тут постою, хоч на цю кумедію подивлюсь! О! Привіт куме!
Поруч з землі витягся паросток і з нього виліз кремезний чолов’яга у зеленому.
— І тобі привіт, якщо не брешеш, Жилюче, — чоловік подивився на відьмака, — а чого оце ти тут стовбичиш, як телевежа у полі? Чи ніколи не чував, як відьми скубуться? Ти б краще моїх мавок послухав, коли хто з них чиюсь межу зламає, та ці баби перед мавками відпочивають! Отак-то! Пішли краще вип’ємо перед святом, — чоловік, що був лішаком, обдивився навкруги, та тишком витяг з-під землі пляшку з мутною рідиною, – ось, сам робив, ніякого тобі «синтезу та наукоємних технологій»! – Лішак сковтнув слину. – Аби тільки б моя…
— А ось ти де, п’янчуга підколодний, а бодай я зара тобі наллю, бензину на корені!!! – З того ж таки ростка вибралась огрядненька жіночка у сучасному одязі та з дерев’яним намистом на шиї. – А їди-но сюди, тополику мій хирлявий! – Мавка втопила руки в боки і приготувалась до довгої промови.
— Та годі вже тобі, кумасю, зара ж день який! Дивись, сонечко світить, он Горинич дітям казки розповідає. Дивись, як пищать з переляку, мабуть знов за двадцяте сторіччя торочить. — Відьмак обернувся до розгніваної мавки. – Давай, краще, разом вип’ємо оцієї «бормотухи» та погуляємо. – Жилюк обняв куму та кума і потяг їх з гори.
Сонце хилилось донизу. Уже маківки сосен навколо Лисої гори почервоніли. Відьми вже похрипли та пішли скопом до печери. Повітря було чисте та дзвінке, мов би у січні. Рій метеликів опустився на галявину, збігся, та з нього вийшла фея — прегарна дівчина у легкому блакитному одязі. Феї були народом старомодним, тому сукня її була схожа на середньовічну, хоч і набагато коротша. Поруч з нею, з повітря, матеріалізувався ще один відьмак. Побачивши фею, молодий відьмак підкрутив чорного вуса, та розправив плечі.
— Здоров була, красуне! Чи я знаю тебе?
— Не знаєш, та й знати не треба. Це я тобі говорю — Фіона. — Фея грайливо торсонула відьмака. — То скільки ж Гориничу?
— А біс його знає! – Відьмак почухав потилицю, аж зарипіло.
— Та не знаю я! – Поряд спалахнуло полум’я, і з нього вийшов такий собі біс, в чорному смокінгу з червоним метеликом. Роги біса були старанно начищені, і блищали, наче металеві. — Всі кажуть, що я маю знати, а ось! Не знаю! — Біс розвів руками та подався донизу.
У напівпітьмі, що огортала Лису гору з’явилося вікно, і з нього вийшов хлопець з великим пакунком під пахвою, та в окулярах з металевими дужками. Хлопець виглядав радісним та здивованим — не багатьом людям випадає нагода бути запрошеним на день народження дракона! Пакунок заважав хлопцеві, бо був напрочуд неоковирним, все намагався то вп’ястись людині у ребра, то випасти з рук. Це прийшов приятель одного з домовиків, Павло Микитась — аспірант Київського університету, який розробляв, разом із друзями, прилад з телепортації.
— Це ж треба! Вийшло! А Свирид Петрович казав, що не вийде! От тільки треба трохи переналаштувати вихідний контур, та замінити декілька мікросхем… — хлопець тут таки почав щось писати на пакунку, потім схаменувся, махнув рукою, мовляв, «потім», підхопив незручний пакунок, та пішов до печери, де вже збирались усі.
Сонце вже сіло, з іншого богу Києва піднявся величезний місяць. Тепер він був набагато більший, ніж його пам’ятав Горинич за ці віки. Місяць все наближається та наближається до Землі, скоро виникне потреба знов його зсувати подалі, як це було вже декілька десятків тисяч років тому. Тоді дракони не дали впасти земному супутнику, і зараз не дадуть, хоч драконів стало вже набагато менше — хто загинув, хто емігрував с Землі.
Ніч заявила свої права на цю півкулю, та з нею ніхто і не волів сперечатись. У сусідньому гаю затьохкав соловейко, гілля дерев шуміло над головами гостей, створюючи незбагненну мелодію нічного лісу. Молоді мавки та русалки завели хороводи, до них приєдналися і людські дівчата.
Біля печери зібралися старші гості. Дракон вмів здивувати своїх друзів. Ось і сьогодні посеред столу стояло щось, накрите великим шматком полотна зшитого з різнокольорових клаптиків тканини. Те полотно було непроникне, ні для людського ока, ні для відьомського. Сам стіл був застелений величезною скатертиною, де було вигаптовано цілу історію Землі. Гості пізнавали себе, пізнавали близьких їм людей та створінь. На ній були вишиті і великі люди всіх часів. Деякі історики з людського роду, підходили до скатертини, і дивувалися портретами знаменитостей, що були на ній. Ось хан Бату, який більше скидався на руса, ніж на монгола, через що його ненавиділи власні брати. Ось Шикельгрубер короткозоро дивився на глядача та прикривав залисину чубом, а мочки вух так і не зміг прикрити, ось інші… Стіл був великий, але скатертина здавалась ще більшою. Кожен, хто дивився на неї, знаходив щось, що було йому до душі.

— То що, гості дорогенькі, припрошую всіх до столу, скільки можна витріщатись на нього? – Горинич приязно махнув лапою, і поряд з кожним гостем виникли ослони, що аж підскакували від бажання догодити запрошеним.
— А воно того, не репне? – Огрядній вовкулака, який важив, мабудь, десь із двадцять пудів, непевно подивився на ослін, що скакав навколо нього.
— А як я сяду? Воно ж скаче? – З іншого боку стола обізвалась молоденька упириха.
— Та ви їм накажіть, і сядете, а вагу вони втримають будь-яку, аби тільки з добром прийшли, — дракон посміхнувся, та наказав ослонам не метушитись, – тож припрошую!
Гості розсілися хто де стояв, і верткі ослони самі потягли їх по вказаних місцях.
— О! А стіл же пустий! Ми що, малюнки жертимо? — Старий домовик сердито дивився на малюнок здоровезного кабана, який лежав серед яблук. Кабан повернув голову, та підморгнув домовикові, аж той впав зі свого ослона. — А, тобі, грець!
— Та ні, гості шановні, малюнки, мабудь, залиште в спокої, — дракон подивився на трошки п’яненького водяника, що вже тяг до рота шматок скатертини, з намальованою на ній пляшкою, – зараз все буде.
І справді, одразу після його слів, на скатертині почали з’являтися наїдки та напої, що могли задовольнити будь-кого. Тут були і біфштекси з кров’ю для упирів та упирих. І найорганічніші добрива для духів рослин, і вода ключова з Карпатських гір, і сур’я животворна. Для людей, та тих, хто надає перевагу людським наїдкам, пропонувалось спробувати страви всіх народів та країв світу. Деякі з цих страв були настільки екзотичними, що хтось з народу з острахом на них дивився. Здавалося, що страви виростають прямо зі столу. Один із запрошених людей, директор ресторану «Млин» що у гідропарку, взагалі заявив, що кидає своє ремесло, бо ж після таких рибних страв, які він тут скуштував — можна лягати та помирати. Деякі з гостей намагалися брали наїдки, які не були їхньою звичайною їжею. Веселощі викликав один з водяників, що спробував їжу з тарілі Зніча. Ото було шипіння та пускання пару! Гості віддали належне пригощанню. Було проголошено безліч тостів, випито та з’їдено було багато, але нікого не відпускала думка про те, що стояло посередині столу. Кожен запитував себе: «Що це? Що іще придумав Горинич?» А змій хитро мружився, та таємниче мовчав.
Настала пора подарунків. Дракон найбільше любив цей момент. Друзі та знайомі вітали його з черговим днем народження, та дарували йому щось. Але ніхто не відходив від Горинича без іншого дарунку, саме того, про який мріяв, та не смів просити. Всі знали про цю примху дракона, всі знали, що він якимось дивом узнає про найпотаємніші мрії кожного, і на свій день народження дарує кожному його мрію. Тільки от, ніхто ніколи не зміг взнати – а про що мріє сам змій? Ніхто не знав, тому і дарували йому щось, що самі вважали надзвичайно важливим. Раніше дарували золото, та цнотливих дівчат. Золото Горинич скидав до своєї печери, аби роздавати коли виникне потреба. Потреба виникала часто, та все одно цього металу в нього накопичилась велика купа. Дівчат же він спочатку відпускав, та місцеві жителі вбивали їх, вважаючи, що вони не догодили дракону. Було це дуже давно — коли ще люди вірили у те, що стовп, або малюнок може бути Богом. Тож він знайшов інший шлях: він цих дівчат робив носіями своєї крові, матерями своїх нащадків, що шанувались серед людей, ставали князями та боярами.
Згодом люди перестали нести драконам дарунки, бо прийшла чудернацька віра, що примушувала людей вклонятися мертвому богові, майже як Осірісу. Тільки Осіріс помстився Сету, а цей всіх простив. Спочатку здавалось, що ця віра корисна для людей, що вони стануть кращими, аж ні! Ієрархи цієї релігії спотворили вчення свого пророка, знищили його пам'ять, та створили іншого ідола, людожерського і кривавого. І ось дракони, та весь народ були об’явлені «нечистю». З ними стали битись під знаком знаряддя страти, а далі до цього переслідування приєдналися люди, що вклонялися півмісяцю. Це були страшні, та важкі часи. Але вони минули. Тепер до Горинича приходили друзі. Ніхто його не боявся, ніхто вже не вважав народ «нечистю» вже і люди і народ жили разом і раділи з того. А подарунки дарували драконові тільки від щирого серця, тільки тому, що самі того хотіли.
— А ось тобі, змію, окраєць хліба. Де б ти не був, та щоб ти не робив, хай він буде з тобою, а що від того буде – побачиш…- сивий Дідух поважно підкрутив вуса, кольору стиглої пшениці, та протяг драконові невеличкий пакуночок, загорнутий и вишивану хустинку.
Горинич вклонився Дідухові, та прийняв від нього пакунок, розгорнув його, аж всі побачили величезний каравай хліба, яким можна було б нагодувати десятки людей. А на тому хлібові чого тільки не було! І ліси й моря, і степи наші слов’янські, та джунглі закордонні. І видно було, що не буде тому хлібу ні кінця ні краю, скільки від нього не відламуй!
— Дякую тобі за дарунок безцінний, та за ласку красну! А ось і тобі даруночок невеличкий. Горинич простягнув лапу десь у тінь, та витяг звідти пакунок, що розміром був більший за Дідуховий. — Прийми це, та вдягни в нього своїх діточок.
Дідух вклонився драконові, і витяг з пакунку сонячні промені, що засвітилися у темряві ночі, осяявши гостей світлом сонця весняного.
— Хай не буде на твоїх полях пекучого сонця, що сушить землю, та стомлює рослини, хай ласкаве сонечко весняне, завжди годує та плекає твоїх діточок! – Дракон ще раз вклонився Дідухові.
— І я хочу! І я можу! Та пустіть вже! Наш дарунок хай Горинич побачить! Ми його всім класом готували! – Поперед всіх вирвалось якесь дитинча. Було воно все вимазюкане у солодощах, та так, що вже й не видно чиє воно. – Дядечку! Ось ми… Ось тут… Дядечку, ми вітаємо…- хлоп’я знітилось, та виштовхнуло перед себе дівчинку, яка була набагато чистіша, та тримала у руках невеликий пакунок. – Ось ми робили-робили, і зробили… Та кажи вже! – Хлоп’я гримнуло на дівчину, та, перелякавшись, сховалось за спиною Дідуха.
— Так, поважний Горинич Родовичу, ми всім класом підготували Вам цей подарунок. Хай він Вам буде на користь і радість, та хай буде на спомин про нас… — дівчина розгорнула дарунок, і всі побачили макет Землі, навколо якої кружляла фігурка дракона. – Це ж Ви Землю бережете, та Долю Земну стережете, тож… ось… ну…- дівчина зашарілась, та протягнула дарунок драконові.
— Ач як гарно зроблено! Диви, я тут як живий! Ой красно дякую вам, діточки, що пам’ятаєте старого, та ще так гарно величаєте! Аж і в мене для вас є дещо. — Дракон вклонився дівчинці, та витяг в неї з-за вуха кульку яскраву. – Оце вам, любі мої. Як подивитесь у неї, та загадаєте яке питання – тут воно і дасть вам відповідь, тільки таку, що зрозуміти вам її надо буде. Та дивіться, користуйтеся цим з розумом, бо хто знання без розуму отримує, той себе мороком оточує, та в прірву падає.
Вже й Віз у небі перекинувся і Місяць до горизонту схилився, а гості все підходили з дарунками, та отримували дяку, яка ставала більша за дарене. Більше за все гостей зацікавив дарунок аспірантів Київського університету, який приніс аспірант Павло. Це була відеокамера. Вона давала змогу знімати через виміри. Горинич одразу витяг з печери свій комп’ютер та під'єднав до нього камеру. Гості скупчились навколо екрану та з захватом роздивлялись те, що вона показувала. Правда зрозуміти, що то було, могли тільки деякі з народу, які за родом своєї діяльності вміли пересуватися між вимірами. Ото було галасу та сперечань з приводу побаченого! Хтось бачив просто плями, хтось якісь рослини, що стирчали під неймовірними кутами, а серед них щось повзало. Деякі побачили, як одне щось пролазить крізь інше, яке є, в свою чергу, чимось одночасно і великим і маленьким, та й бачать його не ззовні, а зсередини. Хтось жахався. Одна молода упириха заявила, що більше ніколи не засне. А болотяниця сказала, що у них в болоті, як її старий нап’ється, щось таке буває, навіть трошки схоже. Всі галасували, сміялися і жахалися, та чекали, чим же дракон віддячить науковцям.
Горинич не залишився у боргу.
— Ось вам, хлопці, мікроскоп. Я десь рік тому його брав у вас — тепер віддаю. Але… — дракон зробив значущу паузу, – я дещо з ним зробив, думаю, що вам сподобається. – Старий змій хитро примружився, та протягнув Павлові університетський мікроскоп. – Ввімкни його…
Хлопець зачудовано подивився на це обладнання. Мікроскоп був старий, і ніхто в університеті вже про нього не згадував, та й потужності в ньому було замало, тож його і використовували тільки для лабораторних робіт студенти першого курсу. А коли дракон його взяв, то деканат взагалі списав цей мотлох. Ввімкнувши його, Павло нахилився до окулярів та, раптом, звідти вискочила тривимірна проекція, в якій Павло впізнав схему будови атома, а з мікроскопу понісся голос:
— Поняття «елементарна частинка» у фізиці виникло у зв'язку з ідеєю відшукання таких неподільних далі частинок, з яких складається вся матерія. Неподільність спочатку приписувалася атомам, потім — ядрам, потім — нуклонам. Вперше про елементарні частки, як про складові частини будь-якого атома, стали говорити наприкінці дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття. Саме в цей час було показано, що атоми можуть перетворюватися один в одного при радіоактивних перетвореннях. У ці ж роки були відкриті катодне і рентгенівське випромінювання, випускання яких різними атомами свідчило про подібність будови всіх атомів. Наступними етапами в пізнанні будови атома було відкриття атомного ядра (1911 р.) і його складових частин: протона (1919 р.) і нейтрона (1932 р.). Елементарними частинками сучасна фізика умовно називає велику групу найдрібніших мікрочастинок, які не є атомами чи атомними ядрами (за винятком протона, який є ядром атома водню). В даний час до елементарних прийнято відносити такі частинки, і їх античастинки: лептони, кварки, фотони і проміжні бозони, гравітони, тахіони. В даний час відкрито і досліджено…
— Досить, досить!!! – Невідомо хто загорлав з-за столу. — Що це — день народження, чи лекція з фізики?!
— А ви що, проти науки? – Ображено відгукнувся голос з мікроскопу. – Чи, може, ви не хочете зрозуміти будову Всесвіту?
— Та ні ж бо, але ж сьогодні свято! – На світло виринув трошки п’яненький водяник, та нахилився до мікроскопу. — А ти хто тут? Ти що, сидиш у цьому залізяччі, та лекції читаєш?
— Ви б на себе подивились! – Голос набрав ображеного тону. – П’яний, ще й мокрий… Теж мені «залізяччя»! До речі, я створений кращими вченими світу! І маю нести знання людям про мікросвіт. Так ось… – голос зібрався був уже знову розпочати лекцію.
— Та тю на тебе! Залізяка бісова! Чи ти що тут нам будеш мізки парити?! – Водяник явно був налаштований на сварку. – Тож виходь битися! Теж мені, те що я мокрий йому не подобається!
— Битися, це ненауково, а ось змагатися у знаннях, то буде найліпшим внеском у свято, бо яке ж свято без знань мікросвіту… то я продовжую…- мікроскоп явно намагався продовжити перервану лекцію, та дракон клацнув вимикачем, і він замовк.
— Я ось що — трошки вашому виробові душі додав, та ще можливості говорити, тепер не буде в студентів труднощів із знанням цього, як його, мікросвіту. – Горинич посміхнувся, — То як, чи до душі моя модернізація?
— Ой до душі, Родовичу, ой до душі! – Витираючи сльози від сміху спромігся сказати Павло. — Та ми ж про такий прилад і мріяти не могли! Це ж він мабудь не тільки лекції читати вміє?
— Я й ще не таке вмію! Ось принесете мене до університету, та будемо з вами працювати. Я ж тепер так глибоко заглянути у мікросвіт можу, що ваші мікроскопи тільки заздритимуть! – Мікроскоп сердито глипнув світлом. – І не треба мене вимикати! Раз ви не бажаєте знань, то я мовчатиму!
— Отакої! А я й не знав, що його вже не вимкнути… — дракон подивився на прилад, та на Павла, — здається, замість подарунку, я вам нового наукового співробітника подарував!
— «Науковий співробітник»… а це мені подобається, хай вже мене так і називатимуть! А для скорочення, хай буду — Науспів! Ось! Це буде моє ім’я! Науспів Горинович Київський. – Голос мікроскопу був переповнений гордощів. – Та ви продовжуйте веселитися. Я, може, також повеселюсь разом з вами!
— Ой! А я хочу з Науспівом потанцювати! – Молода вродлива вовкулачка піднялася з-за столу, та, похитуючи стегнами, підійшла до Павла, — Ви ж дозволите мені?
— Е… та… – Павло трошки знітився, бо ж йому звичніше було розмовляти з науковцями, а не із духами.
— З радістю потанцюю з таким чудовим образчиком лабільного генотипу! – Мікроскоп хіба що не міг шаркнути ногою, бо в нього її не було.
— До речі, мене всі звуть Милохвостою – томно промовила вовкулачка, беручи мікроскоп до рук.
— Е… Павло… — аспірант відрекомендувався, але вже в порожнечу, бо Милохвоста закружляла з мікроскопом. Хлопець розгублено подивився їм у слід.
— Та не журись, козаче, — на плече Павлові лягла рука лішака, — це дівка непутяща, все бігати ночами буде. Ти краще он, до мавок іди, вони в мене гарні.
— А? Ага. — Павло роздивився навкруги, та подавсь до хороводу мавок та русалок.
Свято продовжувалось.
Горинич відійшов від столу, та щось зашурхотів в темряві. Гілки навколишніх дерев захитались і почали виводити давній ритм. До нього приєднались нічні птахи, що підхопили темп коливання гілок. Жаби у сусідньому ставку, та околишні вовки завели свою музичну партію. Здавалось, що весь Всесвіт наповнився природною музикою та співом. Хоровод русалок, мавок та дівчат вихопився від річки, та потік, проміж відпочиваючих за столом, захоплюючи їх у свою круговерть. Феї, разом зі світляками, завели власний хоровод у небі. Здавалось, що самі зірки танцюють. Час став. Вже не було ні «сьогодні», ні «вчора», стало тільки «зараз». Навколо танцюючих оповився серпанок різнокольорового вогню, що горів, та не опалював. Змішалися кольори та звуки. Кожен був єдиним з усіма, і всі були єдині з кожним. Це була магія. Магія єдності, дружби та взаєморозуміння. Думки кожного відкрилися і засяяли різнокольоровими блискітками над головами запрошених. А головним дирижером цього дійства був дракон, що стояв осторонь, та насолоджувався цим скороминущим щастям. Ніхто не знав, про що він мріяв, але кожен давав йому шматочок власної мрії. Кожен з присутніх протягував драконові тоненьку волосину власного щастя. І вони сплітались у космічне полотно щастя Всесвіту. Ніхто не знав, чого хоче дракон. Створіння, що виникло раніше за Всесвіт, що стало причиною створення Всесвіту. Ніхто не знав, про що він мріє, навіть сам Горинич в такі моменти про це забував, він був щасливий щастям інших і більшого не бажав.
Місяць закотився за обрій, а з іншого боку з’явилась тоненька смужка сонячних променів. Приходив ранок. Над лісом піднявся низький горловий звук. Від цього голосу ставало і лячно, і млосно, солодка сила розливалась по тілах народу та людей. Низькі, майже нечутні звуки цього співу пробирали всіх аж до кісток. В променях сонця, що сходило, стояв золотий дракон, та виводив свою пісню. Все навкруги замовкло — адже дракон співає. Його голос, низький та об’ємний, наповнював всіх розумінням свого буття. Дракон співав. Якби Йоган чув цю пісню, то він би ніколи не сів до органу. Дракон співав. Ця пісня народжувала нові світи та надавала сенсу існування навіть найменшій з тварин. Золотий дракон вітав схід Сонця. Він вітав того, хто рівний йому, хто є його молодшим братом. Дракон співав. Кожен з присутніх зупинився у своєму русі, та побачив одразу всі світи, та всі часи, що були від початку Всесвіту.
Сонце виринуло з-за гори, та освітило галявину перед входом в печеру Горинича. Старий змій стишився, та замовк. Присутні потроху почали рухатись, нікому не хотілось говорити чи шуміти, всі були під впливом драконової пісні.
— А що, гості дорогі, розважив я вас трохи? – Горинич махнув лапою. Зі столу зникли всі сліди нічного бенкету. Натомість поставали паруючі чашки з кавою, чаєм, та різними трав’яними напоями, що так і просилися до рота. Поруч з ними виникли тарілі з маковими пирогами, тортиками, та іншими солодощами, які полюбляли не тільки діти, але й дорослі.
Гостей не довелось іще раз припрошувати. Та вряди-годи, всі дивились на центр столу, де стояло велике Щось, закрите картатим шматком тканини. Старий змій бачив це, та хитро мружився в промінцях ранішнього сонця. Він готував свій великий сюрприз майже цілий рік, тож хотів насолодитись очікуванням. А зараз він частував гостей.
— Ой! А на мене щука очима глипнула! – Десь з краю столу почувся чийсь голос.
— А мене індичка клюнула!
— Та тю на вас, перелякані! Вони ж вишиті! – Старий відьмак обернувся на голоси. — Не можуть вони глипати та клювати! А щоб тобі! – Відьмакову серветку засунув собі до кишені великий інквізитор Торквемада, який був зображений поруч з горщиком печені. — Та що ж це таке?!
— То таємниця мистецтва! — Горинич весело розсміявся. — Та не бійтеся! Вони не зійдуть зі скатертини!
Поки гості пригощались десертом, сонце вже піднялося височенько, та освітило усю галявину перед печерою дракона. Горинич подивився навкруги, побачив, що до печери сунуть дітлахи, які попрокидались вже. Рушили до нього по нову порцію бувальщин та розваг.
— Ну то що, зміє, чи довго ти нас отак от паритимеш? – Не витримав старий домовик, що сидів біля зображення здоровезного осетра. – Чи вже не час відкривати оту запону, та показувати, що воно там ти ховаєш?
— Так! Так! Давай вже! Бо всі вже витрішки поїли! – До домовика приєднався лішак.
Гості загомоніли, відчуваючи, що ось зараз буде якесь чудо, або розвага, на які гаразд був Горинич. Та дракон не поспішав.
— Почекайте ще трошки, друзі мої дорогі, ось зараз прийдуть до нас експерти з розгадування загадок, та й по тому почнемо. – Горинич посміхнувся та вказав лапою на юрбу дітлахів, що наближалась до його печери.
— Ой! Та це ж знову від тієї дітлашні голова репатиметься! – Огрядна відьма сплеснула руками. – Це ж тут буде справжній табір циганський!
— А ти, Ярка, не пищи! В самої он вдома десятеро колобродять, а тобі що, чужі заважають? – До відьми приступилась упириця молодиця, яка, напевне, збиралась восени вже стати матір’ю.
— Та годі вам, баби, скубтися, краще он відвару випийте, да за здоров’я змія! — Водяник піднявся, та приобнявши директора ресторану, що сидів поруч, підняв келих з трав’яним відваром.

— Дядечку! А ми тобі іще хлопців та дівчаток привели! Ти не проти? – Дітлахи приступились до Горинича, піднявшись сходами. – Вони також бувальщин воліють, та й смачного хочеться, аж страх!
Юрба діточок, хто на ратицях, хто на ногах, хто на двох, а хто й на чотирьох крутилася, та підскакувала навколо змія. – А де загадка, що буде сьогодні? А правда, що ти вічний? А що таке «достобіса»? А чому не можна на тебе напосідати? А ми чемні? А правда, що ти все можеш? А навіщо…? А як? – Питання сипались на дракона, як горох з дірявого міха, той тільки встигав обертатися.
— Ану, пустуни, розсілись вже! – Обабіч стояв старезний Дідух, та тримав у руках декілька лозин. — Ану, сіли та заспокоїлись, а-то я вас добряче відшмагаю, чи не вірите? – грізний вигляд Дідуха псували добрі веселі очі, що по доброму дивились з — під насуплених кошлатих брів кольору стиглої пшениці. – А ось я вам!
— Та ти їх не лякай. Тим паче, що вони тебе не дуже й бояться. – Горинич примруживши очі подивився на Дідуха. — Хто їм завжди медові колоски роздає? Чи вони не відають, що ти ці різки взяв тільки для того, щоб виростити з них гай обабіч свого нового поля? – Дракон посміхнувся, та повернувся к дітлахам. — Годі вже вам бешкетувати, треба тишком всім сідати. На ослони, та на лавки, не шторхаючись, без давки. – Голос дракона хоч і був тихий та лагідний, але ж його почули всі. Діти принишкли, розуміючи, що дракон вже не вибачить колоброду, що треба заспокоюватись та сідати.
Дітлашня вже й сама почала заспокоюватись, та розсідатись по місцях, благо, що ослони бігали між малечею, та самі припрошували сісти на себе. Малеча всідалася, та з вереском і сміхом їхала на них до своїх місць.
— Ну то добре вже! Чи всі прокинулись, та узвару напились? – Дракон обернувся до гостей. – Чи вже добре вам у мене? Хочте знати достеменно, що сховав я під покровом, тим великим, кольоровим?
Гості принишкли, бо вже почалася гра. Всі заусміхалися, бо ж розуміли, що така форма гри дає відгадку у самій загадці, тож має бути дотепна та весела мозкова атака.
— Та всі вже купками розсілись, та під сонечком зігрілись, дивимось на купу латок, та чекаємо загадок. – Старий домовик підкрутив вуса, та подивився навколо себе, мов би проказуючи «ось я який, також вмію складно мовити».
— Що ж, загадки загадати, треба слово добре знати, та почнімо по порядку, знімемо ми першу латку. – Горинич підхопив ритм, та доторкнувся до покрова, що закривав загадковий предмет.
— Чи великий чи малий, він плюгавий та лихий, папірцеві страшно рад, ворог людства…
— Конокрад! – Аж підскочив молодий вовкулака, який сидів опріч дебелої відьмачки, та обернулась, та втопила вовкулакові ляща, аж загуркотіло.
— А я що, я нічого, чи це неправильно? – Вовкулака потирав потилицю.
— Де ж ти, дурню волохатий, бачив конокрада, який папірцям радіє? — Відьмачка авторитетно обернулась до вовкулаки, — Папірцям радіють люди письменні, а твій конокрад — він завжди неписьменний, бо інакше, навіщо б йому було бути конокрадом?
— Тю на тебе! А де ти зара конокрадів бачила? Чи письменних, чи ні? Та й взагалі, вивелись вони вже давно…- старий упир ностальгічно зітхнув, — повнокровні ці іродові діти були…
— А тобі аби тільки крові напитись! — Мавка, що сиділа поруч упиря, штовхнула його у бік.
— А давайте все ж таки, наших експертів запитаємо! – Розсміявся чоловік у крислатому капелюсі (він був вчителем у сусідній школі).
— Та ми ж проходили цього, як його, ну, Сонька, ну кажи вже! – Маленьке бісеня потягло за руку дівчинку, за спиною якої тріпотіли прозорі крильця. – Вона в нас відмінниця!
— Ну були такі вороги всього живого. На щастя, вивелись вже давно, вони звалися… е… зараз… вони звалися, о! Згадала! Бурьократ! Ні? Чи – бьюрократ? Щось там із кратом пов’язане…А! Бюрократ! Ось! «…ворог людства – бюрократ»! — Фея відмінниця гордовито поглянула на дорослих — «ось так, маєте!».
Не встигла дівчинка промовити відповідь, як спалахнула блискавка і один клаптик з покрову випарувався.
— Ага, пригадую, було таке іродове плем’я! В них, навіть, замість крові – чорнило! – Старий упир посміхнувся, показавши всім свої ікла. – Та несмачні вони були – страх!
— А мені їх і пригадувати не треба, вони всі в мене сидять, та один одному «вхідні» та «вихідні» пишуть, та ще «вихідний номер такий-то на вхідний від такого-то, за довідкою такого ось», а потім я їх, раз на день, усією цією бумаженцією і годую. Ридма ридають, та їдять – дебелий біс з величезними рогами обернувся до вурдалака. – Скільки вони в людей крові випили, тобі і не снилося!
— Атож, нам упирям, до них далеко, — згодився той.
— Та годі вже, он ще скільки латок залишилося, мабудь цікавий там цей «бьюрократ» сидить. Та страшний мабудь! – Молоденька відьмачка притислась до здорового вовкулаки, аж той виструнчився, та розправив плечі.
— От і добре, що вгадали, мабудь ви давно це знали, та наступне запитання буде важче за зітхання, — дракон доторкнувся до іншого клаптику тканини на запоні, — любить тип цей обіцяти, та усмішки роздавати, в типа цього є мандат, він великий…
— Бьюрократ! – Знов висмикнувсь той самий вовкулака, й одразу прикрив потилицю, не доведи Роде, знов отримає на горіхи від сусідки.
— Та сиди вже, горе ікласте, як несповна розуму! Цей «бьюрократ» вже був, тут має бути щось інше. – Відьма подивилась на вчителя у капелюсі. — А що, пане вчителю, то може ти знаєш, що то воно за звір такий?
— Я ж не історик, пані, може он хто з істориків наших вчених вгадає? – Учитель обернувся до невеличкого гурту людей, що стиха про щось між собою гомоніли, — То як, поважні вчені, відгадаєте загадку наступну?
— Та ось, ми думаємо, що ближче до всього має бути одне архаїчне слово, яке було дуже в пошані до сучасної системи народовладдя. Тоді, за допомогою брехні, різних там психологічних технологій та відвертого підкупу, до системи розподілу матеріальних благ проривалися такі собі людці, що називали себе «представники голосу народу», і кожен з них звався — «депутат».
Ба-бах! Наступна латка випарувалася від блискавки.
— Отакої! – Старий біс аж піднявся. — То ти, Гориничу, до мене в пекло завітав? Я ж цих «депутатів» добре знаю! Також вони всі у мене! Своїми брехливими язиками на гаки порозвішувані. Цілими гірляндами так і висять, всі за рангом та посадою. Чим значніший той «депутат» — тим в нього і язик більший, та крюк іржавіший.
— Ти диви, щоб ці паразити не позривались в тебе з крюків, не приведи Роде, знов сюди вилізуть! – Старий домовик аж «роги» склав, аби відвернути від себе цю напасть. — Жив я у одного… твоє пекло, після нього, за Світлий Ірій здасться!
— Дядьку, а росповісиш нам про «депутатів»? Мабуть, жахливі ти про них казки відаєш – хлопча з людського племені принишкло до дракона. Горинич подивився на хлопчика.
— Мабуть потім розповім, казку з «депутатом» тим, це вже буде трошки згодом, зараз же в нас гра з народом. Що ж, не будемо тягнути, треба далі зазирнути, — Горинич торкнувся наступного шматочка тканини, – схожий дуже на кнура, ласий до твого добра, звірячий має апетит, не людина а…
— Тю! То навіщо йому моє добро, якщо він може брати свого, скільки треба! – Молодий відьмак аж розсміявся. — Чи то добра мало, щоб до мого пориватися, та хай собі бере! Я ж, як буде потреба, собі іншого візьму!
— Та ти не розумієш! – До відьмака повернулась сусідка – повітруля. — Тож змій про давні часи загадки задає, тоді добра менше було, і звалося воно так чудернацько: «власність». Немовби, теє добро владу давало. Ось тоді і були людці, які намагалися те добро в тебе відібрати, здається звалися вони «податківці», чи може якось інакше, бо це слово не до рими тут.
— Та знаю я їх, також мої «клієнти»! — Обізвавсь той самий біс. — Дивні створіння: їм і правда всього мало, завжди щось чуже тягнуть! Ті такі собі чистеньки, все з якимось «документами» бігають, і грабують людей з посмішкою – мовляв: «це все для держави, не для себе», чисто тобі єзуїти, та святенники! Але це явно не про них. Є інші, майже такі самі за духом, та інакші на вигляд. Ці, інші, трошки чесніші, бо не ховаються за «документами» й мають відповідний вигляд — шкіра в них вся пописана, тай мова така, що й не второпаєш, про що вони теревенять! Навіть не так, вони не кажуть, а «ботають», і мова їхня зветься не по нашому: «феня».
— Фея? – Відьмачка з іншого краю столу обізвалась. — Чи може бути мова «феєю»?
— Та не «фея», а «феня»! Звідки те слово взялося, досі не второпаю! – Біс почухав між рогами. — То звуться ці люди «бандити».
Зблиснула ще раз блискавка, спопеливши іще одну латку.
— Отакої! То до нас Горинич притяг весь твій непотріб? – Дідух опасливо подивився на запону, — То, може, не треба його й відкривати — тут діти, та дівчата. Ще чого станеться.
— А їх там багато сидить, дядечку? – Маленьке кентавреня аж присіло на задні лапи. – Вони нас не сжеруть?
— Та ні, мабудь їх там не багато, але ж декілька, бо не може бути, щоб в одній особі все це збіглося! – Дебела відьмачка також з острахом подивилася на покров. — Чи ти нам взагалі Кащея притяг?
— Боронь Роде нас від сина Мороку! Гориничу, ти що тут, всіх залякати вирішив? – Старий водяник відсунувся від столу. – А ми із ним цілу ніч пили та їли, от же біда. Та щоб тобі! – Вишитий Шикельгрубер вхопив край водянкової сорочки.
— Що, злякались супостата? Ні, їх там не так багато, взагалі один там є, мирно їсть він там і п’є.
Совість там його не мучить, та й шлунок його не пучить. Каз Кащей, що батько злиднів, перед ним доконче збліднів. Ні! – Горинич трусонув головою, — Про таких, навіть, рима не лізе. Не бійтеся, гості дорогенькі, не вилізе ця потвора з клітки, не пущу я його в наш очищений світ. Але маємо його згадати, аби імунітет до нього мати.
Дракон розвів лапами, і в нього за спиною з’явилася велична лодья, що виблискувала всіма кольорами. Вітрило її було розшито узороччям слов’янським, а навколо борту були припасовані зручні сидіння.
— Прошу, гості дорогі, на прогулянку. Хай собі ото страхіття поки посидить за запоною, а ми покатаємось, на Київ зверху подивимось. – Горинич зробив запрошувальний жест. – Проходьте на борт.
І люди і народ посунули до корабля, всім вистачило місця біля бортів. Летючі створіння не всідались до нього, а літали навколо. Від цього було дивне мерехтіння. Всі очікували нового чуда від дракона.
— То що, гості дорогеньки, полетіли? – Горинич встав на майданчику перед кораблем, розгорнув крила. –Ех! Як я люблю літати! Йохоо!!! – Клич дракона рознісся над Києвом, який вже прокидався. — Вперед!
Змій перший піднявся вгору, за ним линув корабель, гордовито напнувши золоте вітрило гаптоване мереживом.
Під гостями розвернулася жива панорама столиці слов’ян — прадавнього міста, яке оспівано було тисячі разів. Ось під ними пропливла знаменита Лиса гора. Вона була заповідною. Тут ніхто нічого не будував — це було святе місце для всіх духів землі слов’янської. Каміння, що стирчало з маківки Лисої гори, своїми коріннями проходило крізь всі шари Земної кори, та всі пласти часу. Лежало воно тут від самого початку часів.
— Коли я тут був першого разу, то навколо цього каміння кипіла лава, та і саме каміння було більше за розміром і гарячуще! Навіть я не міг на нього сісти. – Дракон летів поруч корабля і розповідав про минуле так, ніби це було вчора.
— А коли ж це було? – Витягнувся з-за борту один хлопчик. — Тут же ніколи вулканів не було.
— А я і не кажу про вулкани. Тоді вся Земля така була, а коли… давно це було, дуже давно. – Горинич махнув крильми. — Ми сюди з братами інколи прилітали, хто зна, може відчували, що тут наша доля.
— Це ж близько трьох мільярдів років тому! – Один з вчених, який був запрошений на день народження аж підкинувся. — Це ж скільки тобі?
— Та я тих літ ніколи не рахував, – посміхнувся дракон, – але ось, дивіться, – Горинич махнув лапою в бік Дніпра. Всі обернулись і побачили вежу Лаври — давньої пам’ятки християнства.
— А… — розчаровано протягнуло якесь маля, — це ми проходили — християни, нецікаво…
— Чому ж, а знаєте ви, що тут оселилось багацько тисячоліть тому моя рідня, а як люди з’явились, то Родовичи їх навчать почали слову та знанням, що тоді віданням звалось, то ж ці люди і стали зватись «відаючими слово» або ж «слов’янами», — змій облетів навколо дзвіниці і повернувся до лодьї, — мої брати тут, в печерах жили…
— А звідка люди тут з’явились? – Пшенична маківка одного з малих Дідуха аж підскакувала від нетерпіння.
— Та то племіш мій, коли тоскно стало, і своїх сил замало вже було з Мороком, та його раттю битися, піднявся від моря, й знайшов ці камінці на Лисій горі, що є корінням самої Матері Сирої Землі. Викарбував на них перші рези — ото з тих резів, та й виступила соль Земна, а з неї і люди стали. – Дракон згадував, та розповідав, широко розгорнувши крила у потоках повітря, яке піднімалось від нагрітої землі. — А ось, дивіться: ото яр був. Ми з братами Родовичами тоді в різних місцях вже жили. Багато слов’ян народилося, а від них — дружніх народів. Тож кожному треба було раду дати та поміч. Не вгледіли, коли Володимир людей до Почайни погнав, та на рабів обернув, хоча… хто зна, може то тільки наслідки були. Люди й до того вже до рабства приставати стали. Сильних почали боятись, над слабкими знущатись. Ото ж воно так і повернулось, що чуже сонце над Руссю зійшло…- Горинич гірко пригадував давні часи розбрату та ненависті, що була на користь Мороку, та його посіпакам, коли драконів їх творіння зненавиділи, та прокляли.
Під кілем лодьї якраз пропливала центральна вулиця стольного міста, та ніхто з гостей не бачив її. Усі бачили напівголих киян, яких в лютий мороз гнали списами до Почайни ріки греки та варязька дружина Володимира, дана йому норманськими родичами. Бачили вони, як горіли чури слов’янські від грецького вогню. Всі принишкли, чутно було, як шурхотить вітер у снастях лодьї, та тріпоче прапорець на щоглі.
— Але ж це минулося, хіба ні? – Спитало налякане маленьке бісеня, яке сиділо на колінах у Павла. – Це вже не повернеться?
— Не повернеться. Люди вже стали іншими, рабство залишилось тільки в билинах, та підручниках із стародавніх часів. Тепер же люди знов людьми стають. – Дракон посміхнувся бісенятові. – Та ти он Святомудра Федоровича спитай, він у нас головний спеціаліст з минулого. — Горинич вказав пальцем на поважного чолов’ягу, який сидів обабіч.
— Та я що, я ж до тебе, Гориниче Родовичу, бігаю, як треба щось взнати. Це ж ти в нас — жива книга бувальщини, і все пам’ятаєш пречудово! От тільки з датами в тебе… — науковець поворушив пальцями, мов би кажучи: «не відаєш ти, змію, дат».
— Ото ж бо, дати я ніяк запам’ятати не можу, та і взагалі… пам’ятаю… — останнє слово дракон сказав так, що всі насторожено подивились на змія, що він хотів цим сказати?
— А оно! Дивіться! Отут люди у двадцятому вже столітті, бачте Святомудре, пам’ятаю, — Горинич всміхнувся, — з болота та плавнів зробили собі пречудовий район, — хоч і позганяли з місць кількох болотяників та болотяниць. Але ж, воно, мабудь того варте було, бо на болоті виросло нове місто, а красиве тоді було! Найкращі зодчі над ним працювали, хоч і не все було там до ладу, та кияни пишалися своєю Оболонню. Там, до речі, ще залишилися деякі пам’ятки архітектури того часу, зараз реставрують їх. Тоді будиночки робили всього по дев’ять та чотирнадцять поверхів, вище ще не вміли будувати. Це он тепер, пан Лещинський посміхається, авжеж! Відмахав халабуду на тисячу поверхів, та ще з власними спортивними залами, та басейнами, ще й на даху сад розбив. Правда люди вже до тих мурашників не хочуть іти жити, землі вистачає, та й до неї що ближче, то приємніше. Чи не так Свириде Станіславовичу? – Дракон звернувся до молодика, що старанно робив вигляд, що його тут нема.
— Та що ти, Родовичу, тож я так зробив, не для житла, а як експеримент, може комусь і потрібно буде, то хай собі забирає. – Молодий архітектор зашарівся, та все ж спромігся відповісти.
— Ага, позганяли, хай їм грець! Та то нічого, ми собі нові місця знайшли. А люди хай живуть, вони ж також Родові нащадки! Нам багато не треба, а зараз і взагалі – краса! Болота в інших місцях поновили, до нас з ласкою, та повагою ставляться, — старезний болотяник погладив свої вуса, що були схожі на болотяний мох впереміжку з ряскою. – Та ми не жаліємось, все це в минулому.
— Дядьку! А що он то там блищить? Це ж що за споруда така, та яка велика, а мовби в повітрі висить, що її там тримає? – Маленька фея розправила крильця та піднялася до верхівки щогли.
— А ото цікава спорудина, — дракон хитро усміхнувся, — про те нам он науковці розкажуть — це їх рук справа! Тут така магія, що і я чудуюсь. – Горинич кілька разів махнув крилами, та відлетів від лодьї, мовби даючи слово людським вченим.
— Ну, це наш новий корпус політехнічного інституту. Він повністю побудований з матеріалу, в якому призупинено рух електронів, тож цей матеріал, майже незнищенний. Та в нього виявився ще один хист – антигравітація. Як тільки електрони…- але вчений не встиг дорозповідати, бо тут, з-під вовкулаки, виборсався мікроскоп Науспів, і вирішив прочитати лекцію:
— От і я кажу, що велика то справа – наука! Мікрокосм впливає на макросвіт так, що…
— Та годі вже вам! – Жилюк гримнув на мікроскоп так, що в того аж верньєри задеренчали. — Не можна по простому сказати, що зачарували залізо, то воно зара сильніше за алмаз стало, а через те і літає, ото й по всьому! Куме, та витягуй вже свої «високі технології», бо вчені як почнуть теревенити, то аж у горлі посохне!
Лішак, що сидів поруч відьмака потяг було кварту з кишені, та враз зупинився – на нього суворо дивилась його «половина»:
— Аж ось я вас промочу! Ось ви вже в мене лежатимете заспиртовані в тому самому інституті! От же, ні, люди! Ви тільки подивитесь, ну ніяк не можуть ці два йолопи без кварти! Та щоб у тебе ця оковита посеред горлянки стала! Хоч би діточок посоромилися! – Мавка взялася за свого чоловіка, та, за браком місця, почала його сіпати від себе та до себе, той аж посірів.
— Та годі вже, Любко! – Та не буду, ось тобі, на! Сама наллєш, коли стане! — Лішак вже й не радий був, що потягся за цією квартою.
— От же бісова баба! Ну не дасть чоловікові спокійно та культурно випити! Кумасю! Та не гойдай його так, бо він зара всім твій вчорашній борщ покаже! – Відьмак вчепився в лішака намагаючись його втримати.
— В мене своя баба є, навіщо мені така навіжена? – Старий біс визирнув із-за щогли. – Моя в мене спокійніша, завжди наллє, як я захочу, ой! – Біс сіпнувся, та закрутився на місці, намагаючись щось витягнути з кишені. – Отакої! Вона мені брязкальце до штанів кинула!
З брязкальця пішов густий дим, а з нього виринула бісова дружина зі шматком власної кухні:
— Ах ти ж мій рогатенький! То я тобі наливаю? – З диму показалася рука бісихи з чимось, аж дуже схожим на рогач, яким раніше пироги з печі виймали. Тим рогачем бідний біс отримав межи роги так, що ляскіт можна було почути і на землі. – Та як я за тобою не глядітиму, то ти ж соколику мій підтоптаний, десь обов’язково у халепу скочиш!..
Навколо цієї компанії зібралися спостерігачі. Хто сміявся, хто підзужував. Всі розуміли, що такі сварки ні до чого серйозного не доведуть, бо ж пари були знані, жили разом душа в душу вже не першу сотню літ, тож такі сварки були лишень «для проформи», аби життя повнішим було.
— Мабуть таки годі вже! Ви ж всім заважаєте! – Маленький болотяник визирнув з-під руки свого батька. – Тут же ще й ми є! А нам цікавіше дядька слухати, аніж вас! – Хлопчик аж роздувся, від розуміння власної зухвалості.
— Вустами дитини… — Жилюк схаменувся, та звернувся до друзів, — а й справді, годі! Гориничу, то що ти ще нам покажеш?
Старий змій вже розвертав корабель. Тепер від району університету вони полетіли сторону Голосіївського парку. Колись це був прекрасний, але не дуже великий парк. Тепер же, стараннями людей та природних духів, цей парк перетворився на велике диво, яке всі в світі вважали чи не найпершим чудом. Дракон та інші істоти, які мали змогу вільно літати у космосі, до цього парку притягли силу силенну іншопланетних рослин. Лішаки, мавки та інші духи лісу, мало не позбулися розуму, адаптуючи ці рослини до Земного клімату. Голосіївський парк протягнувся півкільцем серед Києва, з’єднуючись із Лисою горою. Це було величне буяння природи, і не тільки земної. Біологи всього світу отримали можливість вивчати флору інших світів не виходячи з дому. Горинич посадовив лодью посеред парку, на великій галявині, та запропоновував гостям трошки прогулятись. І люди, і народ виходили з корабля, розминаючи трошки затерплі ноги, і вдихаючи напоєне всіма ароматами Всесвіту повітря парку.
— Вона до мене доторкнулася! – Вереснула молода відьмачка. — Що це за пухнастик такий?
До відьмачки тулилося щось, що можна було прийняти за пухнастого десятинога з величезними вухами.
— Та то ж альдебаранський лоскотун! – Один з гостей виявився ксенобіологом. – Взагалі-то вони дихають рідким воднем, а якщо полоскочеш його під вухом, то почуєш музику. Це вони так приваблюють до себе запліднюючів.
І справді, коли відьмачка полоскотала вухо цієї рослини, всі почули дуже приємну мелодію, хоч і занадто у високій тональності, як для кого.
— Отаке! Воно співає! – Домовик присів біля пухнастика, та почав його лоскотати. Під кожним з семи вух була своя мелодія.
— А оце що? Дядечку біолог, що то таке за онде? – Мале кентавреня намагалося відірвати листочок від якоїсь рослини, та тягнула його до себе міняючи кольори, та блимаючи світловими цяточками.
— А це нечіпайло солодкий з Проціону — в нього взагалі дихання нема, та він живиться різними отрутами, а видає цукор через ті листочки. Та я раджу їх не відривати. Ми поливаємо його сумішшю сірчаної кислоти та оксиду цинку, це його улюблений трунок. Як відірвеш листочок, то це на тебе і потече, а як погладиш, то воно тобі цукерку дасть.
— Таке скажете! Я вже дорослий і знаю, що цукерки на деревах не ростуть! – Кентавреня опасливо погладило той самий листочок, що хотіло відірвати. – Ой! Таки ростуть! – Малий одразу запхнув солодку грудку, яка набрунькавіла на кінчику листочка, собі до рота. – Як іриска з мармеладом! – Пробубнявило з набитим ротом кентавреня.
Діти одразу оточили кущ і почали пестити його та гладити, аж доти, доки дорослі не відігнали малечу. Ротики всіх було вимазано у солодку та липку масу.
— Ну тепер, мабуть, такі нечипайли, ростимуть у кожному дворі! – Розсміявся біолог. — Вони таким чином розмножуються!
Так, переходячи від рослини до рослини, гості не помітили, як повернулися майже до дому.
— А оно наша Лиса гора! — Мале упиреня підскочило до матері. — Мамо! А ми ще ж не додому, да? Тут так цікаво…
— Та де ти бачиш ту гору! Ми ж тільки но прийшли в парк! – Мама упириха глипнула на свого малого, а потім, придивившись, — а й справді! Ми вже майже вдома.
Дракон ще багато чого встиг розповісти, поки вони йшли до гори. Обминувши її всі побачили власні оселі і подивились на змія.
— То що, гості дорогеньки. Наша гра в загадки ще не скінчилася. То ж, гайда до мене! – Дракон зробив запрошувальний жест, і всі опинились на галявині перед печерою Горинича.
— Слухай, Родовичу, я ось що думаю, це ж ти казав, що твій племіш карбував на каменях, які на Лисій горі. Тобто то був син твого брата, чи не так? – Вчений з минувшини подивився на змія. – Але ж я з легенд, здається знаю ім’я твого племінника.
— То й що? Його, мабуть, всі відають. – Дракон обернувся до вченого, примруживши око.
— Так, але…- чоловік старанно добирав слова, намагаючись приховати збентеження, — наскільки мені відомо, то був чоловік, чи, хоча б можна так сказати – він був антропоморфний, а ти, пробач мене, не скидаєшся на людину.
— А хто тобі сказав, що це була людина? – Горинич посміхнувся. – Іноді міфи не все кажуть…
— Та невже… Ну так – ти – Родович, і батько його Родович, ну так, мабуть, що так… – вчений задумався механічно креслячі на землі давні рези. – То ж, виходить, що Горинич, то не твоє ім’я?
— Чому ж? Просто, що таке ім’я? Це слово, яким називають один одного, та другий на це відзивається, це засіб ідентифікації кожного перед кожним, чи не так? – Змій подивився на науковця. – Ось тебе звуть і Святомудром Федоровичем, і Святомудром, і просто Мудром – це друзі, а ще: «вчений», «спеціаліст», «науковець», а твоя Ладо, мабуть кличе тебе «зайчиком», чи якось так. – Всі подивились на посивілого «зайчика» та заусміхались. — Та багато інших імен, то яке з них тільки твоє? – Дракон посміхався та підходив потроху до столу.
— А яке твоє…- Святомудрові не дали договорити.
— Та що там казати, ну змій він, змій Горинич, та й по всьому! А як він там ще себе називає, то вже його справа. Давай вже, Гориничу, загадки свої, про того страшидла, що під запоною. Мене он малі вже скоро зжеруть – «що там» та «що там» — Жилюк підсунувся до змія.
— А ти не сіпайся, терпи, як без діла, то роби, — старий Дідух обернувся до Жилюка. – Скоро будем догравати, про ці загадки гадати.
— Так, ми вже тут стоїмо, загадки чекаємо, може все ж не треба далі, розбирати на деталі, те, що у клітці тут сидить, перелякане смердить. – Дракон доторкнувся до наступного клаптю тканини. – Він до грошей дуже ласий, до авто, та до палаців, «дачку» він собі придбав, коли свій народ…
— Назвав! – Він що, з народу, не з людей? – Молода упириха, аж руку підняла, так хотіла відповісти. – А як він його назвав? То що це там за один?
— Та ні ж бо, мабуть не «назвав», бо не було блискавки, та отой клаптик не щез. – Біс почухав потилицю, вже й не знаю, це що за таке там он сидить?
— Та, може «зігнав»? А куди? Ні, блискавки також нема. – Це вже Павло захотів блиснути ерудицією, та сів в калюжу.
— Ну давайте вже! Хто ще що може запропонувати? – Дракон посміхнувся. — Чи може здаєтесь?
— Ні, дядьку! Не здаємося, зара будемо риму підбирати! – Мале бісеня, яке ще з учора крутилося навколо Горинича, озирнулося на своїх товаришів. – Ну ж бо! Хто яку риму знає?
— Порвав! Ні… — маленька ельфійка знічено сіла на місце.
— Скакав, поклав, намалював! – Та що ж це? Нічого не підходить! — Хлопченя вже аж підскакувало.
— Віддав? – Кентавреня засоромився та сів.
— Пізнав, пірнав, розібрав, сказав, прив’язав, ні? – Лішак зачудовано подивився на запону. — Та що ж воно там таке?
— Ну а ти, Святомудре Федоровичу, може ти розгадаєш цю загадку? – Дракон звернувся до свого знайомого спеціаліста з історії.
Науковець посміхнувся:
— Здається я вже знаю, що за монстра Горинич притяг до нас. Я деякий час, також вивчав двадцяте та двадцять перше сторіччя — темні віки нашого народу. Та тобі добре, змію. Мало того, що ти сам тоді жив, так ще й оно, перемикач, тобі подарували. Хочеш про щось дізнатися з минулого — притяг сюди свідка, та питай в нього! Ото нам би такий! Так ні, професура з відділу темпоральної кібернетики спочатку тобі цей прилад віддала!
— Та не кажіть так! Нема чого заздрити! Горинич Родович, може життям своїм важив, досліджуючи нашу розробку! А не доведи що, то він істота магічна – викрутиться, а людині був би гаплик! – То вже підскочив один з керівників Павла, огрядненький такий чоловік, що впоперек себе був ширший. На голові в нього стирчало дві чи три волосини, які були старанно розчесані, нібито вони мали змогу прикрити лисину.
— Святомудре! Та не тягни вже! Якщо знаєш – то кажи! – Старий вовкулака вже не витримав, і в нього почали витягуватись ікла.
— Не гарчи, вовче, — Святомудр подивився на запону і сказав: — «продав»!
Гримнуло так, що в навколишніх будиночках задеренчали шибки, ще один клаптик щез.
— Отакої! – Не витримав лішак. — Хіба можна народ продавати? Чи навіть людей?
— А чому «навіть»? – До лішака обернулась жіночка, що була директоркою дитячого садка, куди, до речі, ходили його молодші діти.
— Та ні, то я так, — знітився лішак.
— А й справді! Святомудре, чи можна було тоді продавати народ? – Жилюк обернувся до історика. — То що це виходить, що тоді цілі народи продавали? А як це було?
— Ти, Жилюче, мов би й не відьмак. Чи ти не знаєш, що то були темні віки, люди наосліп пробирались до істини, яку ми з тобою, та й всі, хто живе зараз, добре відаєм? — Вчений посміхнувся відьмакові.
— Дядечку, а чого це ти їм не розказав, що продавати людей – це погано? Ти ж тоді жив, то міг би їм сказати, ти ж — дракон! Вони б тебе послухались. – Маленька фея підлетіла аж до носа старого змія. Горинич, щоб часом не вдихнути її, затулив носа лапою.
— І казав я їм, і журив, і, навіть, більше. Та люди мають право вибору, свободу йти власним шляхом, навіть набиваючи собі гулі. Що не кажіть, та досвід просто не дається. – Дракон подивився на оточуючих.
Думка про те, що хтось мав можливість продавати цілі народи, всіх якось об’єднала, згуртувала. Всі дивились на Горинича чекаючи від нього визнання нібито він пожартував, що насправді ніхто нікого не міг продати. Навколо нього стояли створіння різних рас та видів, але в усіх них була одна загальна риса – вони були вільні, ніхто не смів вирішувати їх долю, крім них самих. А дракон згадав інших людей: плечі похилені, очі ховають. Кожен шукає «компромат» на кожного, всі бояться, щоб щось не сказати зайве, не зробити щось неправильно. Всі бояться своїх керівників, сусідів, навіть прибиральниць. Перед очима змія пропливла ціла низка таких от сірих, безликих постатей, де один схожий на іншого, де діти граються у КДБ, а батьки п’ють, аби не бачити злиднів рідних. Було… І таке було… Горинич труснув головою:
— Було, та минулося! – Відповідаючи власним думкам заявив дракон. — Та давайте вже далі!
— Та ні, змію, отут ти не правий! – Сумно похитав головою старий біс. — Ще сидять в людях ті раби, які підточують людство. Хай вони десь глибоко, та сидять. Інакше би я залишився зовсім без роботи. А знаєш, іноді хочеться кинути все, повісити оголошення «пекло зачинено навічно», та піти собі гасати Всесвітом. Ти он скільки погуляв за своє життя. А я тільки й бачу, що ті мармизи, які в мене на перевихованні сидять. – Біс трусонув руками, з них на землю впала крапля чогось, що зашипіло, та проїло в долівці майданчика невеличку дірку. — Одне добре, що таких стає все менше… сподіваюсь, моєму синові, вже не треба буде отам сидіти, та вартувати тих покидьків. Та що там, годі, розрюмсався! – Біс подивився на всіх стомленими очима. – Сьогодні ж – гуляєм!
Біс розкинув руки і з них потекли різнокольорові веселки, до кожного гостя, де б він не був. Кого торкалась веселка – в того в руці, чи в лапі з’являвся келих з якимось напоєм.
— Кожному – його улюблений напій, а мені – молока. – Біс підняв келих. — За всіх нас, за тебе, змію! Дякую, що нас тут зібрав. За вас люди, дякую, що визнали нас, та повірили. За всіх хто тут з народу, дякую за те, що ви такі, які ви є!
Всі підняли келихи, та випили разом з бісом.
— Дякую і тобі, за твою роботу, за твої слова. — Горинич вихилив свій келих, в якому щось парувало та булькало. Випивши дракон аж крякнув, випустивши дещицю вогню. – Ех! Бісівський напій! Гарний! Ще раз дякую тобі. – Змій доторкнувся до останнього клаптика, та обернувся до гостей. – На своїй землі агресор, назива себе «проффесор», наших кпинів претендент, хоче зватись…
В небі щось завило, та загуркотіло, дракон здивовано глянув туди.
— Це не я! То до загадки не має відношення, але щось дуже знайоме – Горинич придивився до сусіднього пагорба, звідки доносилось те гудіння.
— Дядьку! – До гостюючих підбігло молоде поторча. — Дядьку! Там до тебе, такі, вони кажуть на день народження прилетіли, кажуть що здалеку, вони такі, сині та довгі, та очі такі великі і чорні-чорні, мов би кінескопи, та ще й рук забагато, а воно таке – вжжжж! А вони звідта – хрясь! А воно – уууу! Та ти подивись, дядьку, вони такі сині-сині, в нас таких немає! Дядьку, та давай вже, вони ось там! А вони — ууууу! А воно ж – вжжжж! Та такі сині – хрясь! І багато, та й лізуть і лізуть, а воно – ууу!
— Дайте дитині цукерку! Хай вже замовкне! – Водяник затулив вуха. — Чути не можу таке знущання з мови! Що там гуде, Гориничу?
— Ой знайоме! – Дракон почав посміхатись. — Все ж таки прилетіли! Зрозуміли те, що я їм пояснював!
Гості зачудовано дивились на змія. Таким збудженим, та радісним його вже давно не бачили. Дракон пішов в бік пагорба, за ним потяглись і запрошені. Але недалеко, бо поклякли від подиву. До змія наближались якісь істоти, явно знані Гориничем. Вони і правда були сині, та мали по десять рук, по три ноги, та на лисій голові по парі очей, які й справді нагадували опуклі кінескопи.
— Ласкаво прошу на Землю! – Дракон зробив запрошувальний жест. — Ось, прошу познайомитись — мої друзі з Гамма Лебедя, я в них колись бував, дещо там допоміг, та припрошував до свого дня народження. Диви, не забули! Люди! Знайомтеся між собою, бо це вже й є Перший Іншопланетний Контакт!
— Дядьку! А що ж буде далі? – Біля дракона лишилося тільки поторча, яке сіпало Горинича за кінчик крила, та аж підскакувало від цікавості.
— А що далі буде? Буде нова бувальщина, свідком якої вже станеш і ти. – Дракон розгорнув крила і їх золотий полиск огорнув сяйвом всю Землю. – Далі буде Життя!