"Україна - країна не для людей, не для життя"

     Я живу в Україні. Це країна ортодоксів, тому що у нас більше ніж половина населення є пенсійного віку ( Made in USSR ). Більшість людей народилися у Союзі, — і це більш ніж жахливо. Чому? Тому що у більшості із них наче мізки промито і живуть ( існують ) вони автономно ще у своєму "Радянському Союзі", за весь час незалежності майже не ідучі в ногу із часом. Ці люди — трупи, живі приклади сплячого автономного мозку. І своїм же дітям вони і передають тако ж свій же консервативізм. Вони годуюють своїх дітей "консервами" ще радянського виробницта, бо інших форм культурної їжі вони не знають, тому і годують філософією мамонтового періоду, — де людина, — остання істота в країні. Вони навчають дітей мовчати, не висловлювати своєї думки, — тому що мовчання, — безпечне. Краще мовчати, слухатись і йти строєм, що їм підсовують. Така система, і проти неї йдуть лише одиниці. Я вважаю таких людей героями.

     Ітак. За останні декілька днів сталося багато чого "цікавого". У неділю ( 14. 10. 12. ), скориставшись вихідним, я поїхав до друзів у Мелтополь.  Їхати довелося обручем, — нащі дороги і планування шляхів, — жахливі, — через Запоріжжя, де автобус простояв більше ніж пів години.  Тим більш, що для нас такі шляхи і транспорт, ну, наприклад — сінкансен, — такіж далекі як і саме існування духовних істот. Вони є, але так далеко до них карачки плестися, щоб тільки побачити, а про впровадженн я взагалі мовчу… Після Запоріжжя, ( доречі, Запоріжжя — найкримінальніше місто Укрїани, — таке собі Чікавого від Made in Ukreine ) поїхали на південь, в сторону Мелітополя, де вже кілька годин на мене зачекались друзі.







   Звісно ж, бас приїхав із запізненням, десь о 14:00 годині. Зустрівшись із друзями, я пішов купувати білет додому., але касирка, розлючена тим, що я заважав їй розмовляти по телефону, сказала, що "білетів немає". Я був шокований, її грубість і бидлоідентичність, — пляма на гарний день. Добре що друзі порадили взяти білет на інше місто, що б потім бересісти і потрапити у своє місто.  Так ми і спланували все, і пішли гуляти по Мелітополь. Але потім...

   Касирша білет так і не дала, аргументуючи це тим, що буде "по приїзду". Як це "по приїзду" второпати я не міг, з таким обслуговунням я зустрівся вперше. Але і "по приїзду" — — білетів для мене не було. Хоча інщі підходили і купували.  І вона розлюченим тоном сказала, щоб я заплатив водієві. Тоді я сів у щойно приїхавший бас, який би міг менедовести без пересадок. Але знову ж… водій перевіряв білети і запитав у мене, я сказав, що я заплачу, як мені і сказаал касир, але водій, водій сказав, щоб я вимітався.Щоб я пішов і купив білет! Я знову ходив до каси, але мене відправили знову ж до того самого водія. Хоча у інших пасажирів білети були. І цікаво, коли вони їх купили? якщо я намагався їх придбати ще зранку і ввчері. Але, як бачите, чомусь саме для мене квитків не було.  Чи то така касирка фобічна, що не дала мені квитків додому тільки тому, що я їй не сподобався і нестандартно виглядаю?

   Водію я сказав, що білетів немає і мене знову направили до вас. Але йому було всеодно: вимітайся з автобуса, — це те що я почув. Бо у мене не було того клятого білету, який би продали мені. Усім продавати можна, а мені — ні. Неймовірна країна "рівних можливостей".

     "Коло аду, — розпочлося". А усі автобуси до мого міста були майже зайняті, але вільні місця були! І не одне-два, а ще більше! І ані жінка-касир, ані водій — не допомогли, не давали ні квитка, ні приймали грощі, ссилаючись один на одного. 

    Тоді я і сів на перший ліпший автобус до Запоріжжя, щоб від туди поїхати додому із пересадкою. ( більш того, хочу зазначити, що квиток коштував біля 40ка гривень і в нього входило: брудні крісла, підлога і замурзані вікна + відсутність пасків безпеки ).

    Як тільки ми прриїхали у ЗП, а їхали ми майже три  години! одразу ж побіг до каси, купити білет, на перший ліпший рейс до Нікополя. Вже діставши грощі і запитавши скільки коштує білет на найближчий рейс; а він був на 5:30! Але його мені теж не дали, кинувши знайому фразу "по приїзду"… х_х Це "по приїзду" я вже зустрічав у Мелітополі,… Скільки можна? — думав я.

     Нічого не залишалося, як сидіти з 21:00 до 5:30 ранку.  Без сил, я сів на скамійку і трохи почитавши, заглибився у сон, але тримав сумку у руках, бо там був гаманець. Декілька разів виходив на вулицю, подихати свіжим повітрям. На вулиц моросив дощ, і постійною рікою пливли автомобілі на трасі. 4 години до Мелітополя і майже 3 години до ЗП, давали про себе знати моїм повним виснаженням… Я задрімав, час від часу вікриваючи очі, але знову очі закривалися самі собою.

    Прокинувшись, я вирішив піти і купити собі кави з автомату, бо змерз.  Поліз у сумку, а кишеня була відкрита, помітив, — грошей немає! Гаманець пропав! Ще раз обдивився сумку, але окрім книги Рея Бредбері "Вино з кульбабок" — там нічого не було!!! У гаманці було десь 350 гривень, банківські картки і сім-картки для мобільного! Їх хтось вкрав! А на картках було більше ніж 2000 гривень! Я був шокований. Що тепер робити у незнайомому місті без грошей, я навіть квиток не встиг купити, бо продають його по своєму "приїзду"! Поліз у кишені, — там лише 20 гривень, а квиток коштував 38 гривень. Тоді я згадав циганок і дівчину, що сиділа поруч і подивлялася на мене. Можливо це хтось із них зробив?

     Буває ж таке, коли циганки якимось чином маніпулюють своїми жертвами, що ті самі віддають грощі і усе цінне, а потім, — забувають про це. До тогож — я був виснажений… Але поруч ще сиділа жінка, що постійно на мене дивилася… Чому? Не знаю, це могла бути і проста зацікавленість а не планування крадійки… Я цього не міг знати. 

     Одраз ж я пішов до каси і попросив  про допомогу., повідомивши про злочин. Але касирка ліниво відповіла мені про гаманець: невже ти не знаєш, що тобі його ніхто не поверне, навіть якщо я дам об"яву через мікрофон?" Я сказав розлючені слова: спасибі за допомогу.

     Сам пішов розпитувати людей, чи ніхто не бачив як хтось підходив до мене, поки я спав. Всі вони невизначено казали, що ніхто не підходив, і дівчина, що сиділа поруч, теж так сказала. Ніхто нікого не бачив і не чув. Моя хата з краю, — нічого не знаю. Типічний україгнський менталітет. Та щей камери спостереження в цьому залі чекання — не було. Халепа! Але факт є факт, коли я зайшов до Автовокзалу, — грощі були, і якщо їх не повернуть — я не зможу повернутися додому. Я не знав, що робити: люди кліпали очима і робили вигляд, що вони нічого не знають, клялися і божилися...

     Касир сказав, що треба 38 гривень на проїзд,  я нашкріб у кишенях лише 22! Я не знав, що мені робити в такій ситуації… сидячи на лавці, знову перепитував людей, але безрезультатно, просив грошей — ніхто не хотів допомагати.  Я залишився сам на сам із своєю бідою, і подзвонити нікому не міг, бо кошти на рахунку телефона закінчилися.

     Відчай. 

     Я знову звернувся до касира, але вона відмовилась допомагати. І тоді я вирішив зателефонувати у міліцію. По телефону я розповів ситуацію. Вони обіцяли скоро бути, але приїхали тільки через годину.  Коли приїхали, знову мене перепитали, попросили показати місце де я сидів, обшукали людей. Запитали які купюри грошей у мене були, але у нікого не знайшли.  І тільки зараз, якимось чином, продавчиня із внутрішнього кіоску сказала, про жінку що поруч чиділа зі мною. Що це можливо вона зробила, і деякі люди потроху почали дорогами/шляхами тикати на неї. А раніше невже не можна було сказати? Коли вона була тут? А зараз вже втекла, тільки почувши що я телефоную у міліцію. Вони намагалися відшукати ту дівчину, але так і не знайшли.  Вона наче крізь землю провалилася.  Встигла втекти.

     Міліціонери сказали, що мене доведеться везти у дільницю, щоб написати протокол. Що це займе небагато часу. Але які це були брехливі слова! Зараз, я напевно вже більше ніколи не захочу опинитися у будь якому відділку Україні. Ніколи у житті, я не буду просити допомоги у міліції після цього дня. 

     Привезли мене у відділок. Жахливе місце! Одразу ж я побачив, що там сиділа п"яна жінка-проститутка,  що сиділа апофіозно на столі, дивлячись на хлопця за гратами п"яними очима. Обшарпані стіни. Сморід. Далі мене провели за грати і наказали "чекати"  тут, прямо поруч із проституткою і хлопцем, який зчинив розбій. Згодом міліціонери привели ще якогось злочинця напідпитку, і залишили поруч мене!  Напроти мене, за столом спав нападник, із-зі грат на мене дивилася жінка-проститутка, а зовсім поруч, хвастався вбивством чоловік напідпитку, все повторюючи, що вбив власного дідуся! Розбудивши нападника за столом, почав до нього лізти, хвастатись, що ВБИВ свого ДІДУСЯ!!!

    Вжавшись у стінку, у мене перехопило дихання. Я мовчав, — ніби мене тут немає.  Шокований, де саме я зараз знаходжусь і з ким саме, питав у себе чим я заслужив сидіти за гратами зі злочинцями!? Я потерпілий, а не злочинець! То ж невже немає іншого місця, для чекання?! Певно що у наших українських дільницях — немає. Потерпіли/нападники, вибачте, — одна страва?

     Потім вбивця дідуся почав бити стальні двері, за якими сиділи міліціонери. Я все не міг відійти від шоку, не знаючи, що робити і куди тікати.  Три години  я перебував із цими виродками, і більш того, я бачив власними очима, як міліціонер бив вбивцю дідуся кулаками, ногами і головую об стінку. Розтеклася кров. Міліціонери і інщі злочинці разом сміялися. На підлозі була кров. У коридорі теж була кров.  Хтось сопів за стіною за іншими гратами. Обшарпані жахливі стіни — це запам"ятаю на все життя. Міліціонери, як покривали матом усе як зеки. Я — незрозуміло чому стояв посеред цього хаосу, і напевно все ж таки благав Бога, щоб я зміг потрапити додому.  Один з міліціонерів кричав на мене, крив матами, що я загубив гаманець і чому не заблоквав картки. Під його очима запеклися кругу, сам кістлявий і з розширеними зіниціями — він був під кайфом… Один — все продовжував бити злочинця, який благав добити його...

     Я — побачив усе це власними очима. Це один із чорних кутів сучаної України., про який я дізнавався лише по новинах.  А міліціонери, які проходили повз мене, знущались з мене. Сміялись, чи хлопець я чи дівчина, на що я відповідав розлючено: та хочь і воно, яка вам різниця?! Тільки б відчепилися від мене...

     Справжній жах.  І тільки у четвертій годині ранку прийшов слідчий, і повів у свій кабінет на другому поверсі, писати заяву. Він був не задоволений, бо його розбудили посеред ночі. Свою агресію він одразу ж почав кидати на мене, обкладаюи матами і ніщівним поглядом. Він був, грубий, матерився, і теж знущався із мене. Поки я писав, він казав, що я тупий, бо я зробив декілька помилок у заяві, хоча я просто був виснажений переїздами і безсонною ніччю. А він матерився: "ти що сука писати не вмієш, блять, дебіл"? Він навіть сказав, що я обкурений, хоча я не курю взагалі. Але у нашій міліції — будь"який злочин можуть накласти на першу ліпшу людину.  Саме тому я побоявся знімати на телефон знущання над злочинцем і побиття...

     Він написав у заяві, що грошей у моєму гаманці взагалі не було, так як я із нішого міста і не зможу приїздити сюди. Більш того, наказав писати російською. Він сказав, щоб я навіть і не сподівався, що гроші повернуть мені. Навіщо тоді взагалі міліція, яка навіть гаманець повернути не може?! Я просив про допомогу, бо у мене не було грошей на повернення додому, а він відповів, що "вони не благодійний фонд". ..

    Він запитав, так чого я хочу від міліції. Я так і сказав вже, що сподівався що вони знайдуть гаманець, хочаб із картками, щоб я міг зняти грощі, але марно — міліція, — це орган, який займається зовсім іншим — збором данини із підпільних казино і наркозаводів. На більше вони не спроможні! 
   
     Він повторив, що вони не благодійний фонд, і допомагати не будуть! Що це за міліція?! Яка не надає реальної допомоги людям?! Навіть кілька десят гривень на повернення додому...

      Мені сказали, що я вільний.

     Деякий час я ще чекав, поки мене випустять із-за грат, але я не знав як тепер дійти до Автовокзалу, у зовсім незнайомому мені місті. Мені вказали напрямок рукою. "Іди!"

     І все — я пішов ні з чим, — зате з новими уявленнями про правоохоронну систему.  Ще більше виснажений і шокований. Руки тремтіли, а ноги тремтіли від того, що вже не могли йти. Я заблукав на вулицях міста, і запитавши у жінки тільки дізнався куди йти. Не сподівайтесь на міліцію взагалі! Не не тільки не можуть вас захистити, а можуть і сами із вас познущатись.  В Україні, на цей час — дуже необхідно носити із собо зброю, бо НІХТО, окрім ВАС САМИХ — не захистить! Носіть із собою пістолети, шокери, чи хоча б — балончики. Не засипайте, чи навіть не дрімайте  у суспільних місцях — бо ніхто вам нес каже хто вкрав ващі речі, із оточуюючих. Від міліції і адміністрації Автовокзали — допомоги реальної не дочекаєтесь ніколи, так і навіть від самих людей поруч… Зло поруч.

     Україна — країна у якій я народився, і напевно помру. Україна — країна нелюдських умов життя, країна фобій, сексизму і гомофобії, нецензурної лайки, постійно п"яних підлітків і товп із гопо-биків у адідасі. Україна — вже не Україна, бо Україною вона була сотню років тому, поки її не згвавтувала росйіська радянська культура, — тоді ще була справжня Україна, ще була українська культура, справді "щірі" українські люди. Після Союзу, в людях не залишилось добрих якостей. Україна — країна більшістного бидла і одиниць-інтеллектуалів, які самотушки повинні боротися із системою за своє вільне життя і права. В Україні — живуть найбідніщі і одночасно найбагатщі люди усієї Європи.  Багаті — у маєтках із озерами  і полями для гольфу у заповідниках, а бідні — у коробка радянського виробництва ( квартирах ), які б давно треба було знести, за повний архітектурний несмак. В Україні знущаються із тих, хто не схожий на більшість, виключенням є лише расизм — цього у нас насправді немає. В Україні — великі  міста трохи більш продвинуті, але з ще більшою сірою масою людей, які живуть для того, щоб існувати, не маючи цілі.  А в маленьких містах час майже зупинився, одраз ж після розпаду Союзу. Ні, Україні не ізольована — вона просто таки гниє і вмирає: морально, культурно, історично і фізично. Я буду щасливим, якщо мої слова будуть неправдиві, і згодом усе буде добре, — але сліпо у це вірити, — смішно. Бо ніхто реально не хоче об"єднуватись і йти щось робити.Люди пливуть за течією цієї сточної канави… Беззупину. 

     Це все жах.

     Це все гірше за жах, — це морок із якого майже неможливо вибратись. 

     Ні, я все ж таки дібрався до Автовокзалу, годину блукаючи по вулицям міста. Добре, що водій був згоден відвезти мене безкоштовно, щоб потім мене зустріли у місті і розплатилися.  У автобусі я майже знепритомнів, без сил, — боліло серце, — не витримуючи того жаху, що зі мною сталося.  За запотівшими брудними вікнами — гуляв до обрію туман.  Такий же туман, як і у більшості блукаючих у ньому людей, — українських головах. Вдивляючись у туман, я запитав себе: тож яке в нас майбутне? 

— Туманне, — відповів мені обрій, десь далеко там.