Добавить

Очищення вогнем

Перші сутінки спустилися на землю. Повіяло прохолодою від річки. Диск сонця майже весь сховався за солдатською братською могилою взятою у полон відчайдушними березами і вербами. Що, ніби міфічні титани, тримали на своїх плечах небосвіт. Осінь незабула і на них залишити свій золотий відбиток.
Цю чудову вечірню годину  отруїв терпкий задушливий гість з пекла – дим, що незрозуміло звідки взявся. Він по-хазяйськи разом з другом дитинства вітром промчав полем, колгоспним садом, старечим парком, лабіринтом вуличок села. Закинув кожуха на водонапірну башту і зсунувши капелюха на бік помчав далі, ген за могилу полонити нові землі.
Тим часом на півночі з’явилося дивне червоне зарево, що все росло, ніби намагалося запалити шатро небесне. Селяни занепокоїлись, заметушилися. Що за дивина сталася?  Як раптом пастух пригнавши череду повідомив: «Болото горить!». «Знову підпалили!», «Та, що це таке?», «Під суд їх треба…»- чулося звідусіль. На цьому і розійшлися по хатах.
А за селом понад річкою горіло величезне море комишів, лози, березових і вербових гайків. Здавалося, саме пекло вирвалось на зовні з надр землі. Вогонь здіймався до неба безжально полосаючи тендітні тіла дерев. Даремно вони простягали руки до неба благаючи порятунку. Поспішали покинути зону відчуження заячі, ужівські, добрячі, пташині сім’ї, оплакуючи тих, що не встигли… Титани почали падати…
З жалем за всім цим спостерігав старий столітній дідуган-відлюдник. Кожна стежина, трясовина знайома йому змалечку. Лози, верби, берези стали першими його справжніми друзями і порадниками, а високий очерет врятував його в роки Другої світової війни від розправи німців, які поклялися спіймати маленького палія. Вихром  минули ті роки і тепер уже, як 10 років, кожної осені друзі його проходять через всі дев’ять кіл пекла і незважаючи на це, життя не покидає цих місць. Воно знову і знову повертається і з новою силою розцвітає природа, ніби кидаючи виклик катам.
В селі ці жахливі страти прозвали – «очищення вогнем». Від чого? Що ж може бути такого нечистого, грішного в світі природи, який ще не встигли удосконалити люди?
Настала ніч… Пожежа набувала обертів. Село заснуло. Погасли вуличні ліхтарі.  Старий не зрушив з місця. Він не міг спати. Його тягло туди на пожежу… Рятувати!  Як? Пожежникі відмовились приїхати. Селяни не підуть торфяники все ж…
 Душа боліла. З серцевої рани завданої катами повільно капала кров висушуючи тіло. Груди розривав старечий, тихий плач…
  • Автор: Olena Davud, опубликовано 30 сентября 2012

Комментарии

  •    Хомуций    * Як на мене, то є добре. Але в кінці слід було б ще більше розчулити читача. Якщо пані не молода вчителька, то напевне файна чічка, і таки має талант. * Там де «заячі, ужівські, добрячі» можливо мало бути «бобрячі», а замість «Пожежникі» – «Пожежники». Після «Селяни не підуть» – тире. * Хай щастить.