Куточок щастя

Людина… на що вона сподівається? До чого вона іде все своє життя? Що вона шукає в цьому  забутому місці? Невже сподівається знайти світлий куточок в світі, де дерева не зеленіють так як завжди, квіти не цвітуть такими яскравими кольорами, а тварини нестримно бігають по лісі в пошуках місця, де не потраплять на  щось таке, що людина називає цивілізацією? Одні вічно кудись переїжджають, вважаючи, що там краще ніж тут, інші – не можуть покинути свою рідну домівку, адже саме тут їхній світлий куточок, саме тут їхнє серце  так нестримно б’ється, бачучи цей смітник сподівань, обіцянок, нещасть, молитов та небачених мрій.
Дим від цигарки наповняє кімнату потворним запахом. Тримаючи келих вина в руках, він тихенько посміхається, ніби щастя, на яке душа так довго чекала нарешті стояло біля  дверей. Лице цього чоловіка наскрізь проникнуте якоюсь небаченою злістю, якимсь страшним болем, але цього майже не видно, адже коли ці очі дивляться на тебе, ти сприймаєш лише погляд диявола в людській подобі.
Колись це створіння було зовсім маленьким. І саме тоді, коли життя наповнялось всім найпрекраснішим,  його посмішка була по-дитячому доброю і безмежно щасливою. Зараз ці спогади не дають йому спати, адже все, що колись здавалось настільки потрібним і цінним втратило свій сенс.
-Дідусю, а чому ти вирішив залишитися тут, а не поїхав в місто, як мої батьки?
-Я просто не можу залишити це місце. Синку, подивися навкруги. Де ти ще зможеш побачити такий прекрасний ліс? Тут всі до тебе прислухаються. Подивись туди, он бачиш ту пташку, вона вже давно за нами спостерігає, але чомусь впевнена, що ми цього не помічаємо. А дерева? Ти чуєш їх шелест? Це вони тихенько щось промовляють до тебе. А гори вміють добре вислухати. Ти завжди можеш звернутися до них по допомогу… Послухай онучку, тут тобі завжди будуть раді, адже колись, коли  виростиш, ти станеш хазяїном цього дивовижного місця. Неважливо будеш ти жити тут чи ні, головне те, що ти будеш приїжджати сюди, адже твоє серце не зможе без цього.
Як не дивно, ці спогади назавжди залишилися з ним. Його добра дитяча душа хотіла вирватись на волю, але залізний костюм монстра-диявола  не міг дозволити збутися цьому. Для цієї людини ці спогади вже назавжди залишилися людським  жахом. Людина втрачає себе саме тоді, коли в річище щастя потрапляє саме та капля горя, що так нестримно наповняє її несамовиту душу безкінечно темними хмарами…
Він з жахом прокинувся. Телефонний дзвінок змусив його повернутися у цей світ. Його помічник розповів йому гарну новини: виявляться його дідусь написав заповіт в якому залишив йому той самий ліс. Чоловік  здивовано, але з посмішкою попросив помічника викликати машину. Поволі збираючись, він зрозумів: щоб забути те прокляте місце потрібно раз і назавжди знищити його. Лиш одна думка про знищення змушувало його диявольське серце посміхатися. І коли це станеться, він досягне чогось, чого звичайна людська душа не відчувала.
Не дивно, що він так швидко захотів провідати ліс, адже жахи замучили вже його. Нажаль, ніхто не знає, що воно задумало зробити на цей раз, але його лице говорило про наближення чогось жахливого, чогось, що змусить людську душу шукати притулку в пащі диявола. Ніщо ніколи не змусить його бути настільки щасливим, як сьогоднішній день, коли він спокійно дозволить зрубати цей куточок надій.
Приїхавши на місце, його чиста душа була вже майже біля виходу. Якби він дав їй волю, то вона дозволила б йому насолодитись тими прекрасними і щирими почуттями, що наповняли його душу тоді, коли сонце наділяло свої промені безмежним коханням, що змушувало цей світ бути кращим. Невже в душі кожної людини це почуття залізло в самий куточок, невже його оченята опустилися додолу і більше ніколи не піднімуться? Невже хмари над нами стали настільки темними, що ми вже не змозі побачити той самий світлий куточок?
Він стояв і як завжди посміхався своєю бездоганною посмішкою. До нього підійшов один з тих лісорубів, які безпощадно рубають ліс і повідомив, що вони готові до роботи. Диявол глянув на ліс ще раз і віддав наказ починати роботу. Далі  мило повернувся і пішов собі. Він відчув близьке полегшення. Лишилося ще трошки часу до повного щастя.
Ввечері чоловік ліг спати, без усякого страху, без тої боязкої трусливості, що люди іноді відчувають. Без того неспокою, що не давав йому стільки часу нормально жити. Нарешті він спокійно закрив очі і поринув у той світ, що людям ніколи не зрозуміти.
Сивий чоловік сидить на березі річки і роздумує про все найкраще, що він зробив у своєму житті. Радіє, що життя принесло йому стільки несподіванок, що він знайшов той світлий куточок  і, що все  таки хоча б хтось  повірив у це. Дивиться на хлопчика і розуміє, що скоро він буде не один такий. Колись їх буде двоє, колись в цей світлий куточок життя повірять більше людей. Ці думки змушують старого пустити сльозинку надії та щастя…
Чоловік прокидається з ніг до голови мокрим і не може зрозуміти чому це ще не закінчилося. На годиннику друга година ночі, і він, не вагаючись, вирішує подзвонити лісорубу. Той повідомляє, що люди з села не дають зрубати ліс: вони всі прив’язали себе до дерев — від зовсім маленьких до старих. Чоловік наповнений жахом, вирішив сам поїхати ще раз туди. Приїхавши він здивувався, адже не міг очікувати того напору селян. Тепер він вирішив зрубати перше дерево сам. Йдучи подалі в ліс, деякі селяни кричали йому в слід  про те, наскільки благородною людиною був його дідусь, але йому було все одно, адже покінчити з цим лісом було для нього якимось ритуалом і це треба було зробити чим скоріше.
Він пройшов далі в ліс і побачив стару халупу, в якій вже досить давно нікого не було. Зайшовши  в середину, побачив фотографію свого дідуся. Спогади минулого знову проривались на волю. Він взяв фото, якимсь дивним поглядом подивився і кинув його на підлогу з такою силою, що вона розсипалася на безліч маленьких кусочків.
В жаху чоловік вибіжав на вулицю. В сараї біля будинку знайшов бензин. Без сумнівів почав поливати будинок. Тепер його нічого не могло зупинити. Сірник з диявольським вогнем було кинуто. Вогонь розповсюджувався з такою силою, що чоловік відлетів і вдарився в щось бетонне. Поки він лежав непритомний, це червоне полум’я  поїдало останні кусочки спогадів.  Відкривши очі, чоловік подивився на напис, який було дуже важко прочитати, але він побачив…  побачив те, що змусило його кричати від нестримної болі та жаху. Це була могила, могила тієї самої людини яка завжди вірила в нього, яка заповіла його все найпрекрасніше, що було. Диявол з незнаним страхом в очах почав верещати, як мале дитя, як тваринка, яку хтось жорстоко побив. Не було йому прощення. Він поповз по землі як та зміюка до річки, де з криками просив пробачення за все, що накоїв… кричав, просив і не знав… не знав… поки не заповз на таку глибину, з якої проста людина не зможе вибратись. Вода  ніби ковтала його. Його тіло перетворювалось на червоне створіння з рогами та крилами. Він приймав свою людську подобу, своє справжнє я, що так і не змогло знайти той куточок.