Не люди

1

• Ну, що? Сьогодні?

Олег поглянув на новенький наручний годинник, де крім часу відображався міні-календар, й хитнув головою:

• Сьогодні.


• Тоді о дев`ятій? Я візьму термос з бутербродами.

Сашко зареготав і легенько пхнув Ліду в бік:

• От ненажера! Чи ти там їстимеш?


• Сам ти ненажера, — образилась дівчина. – От забурчить у животі – будеш тоді раків пекти. А вони ж які… вони – чуткі.


• Ото вже й начиталася в тому інтернеті! Либонь, цілу добу сиділа? – знов не втримався Сашко.


• Не чіпай її, — вступився Ігор. – Правильно зробила. Треба знати, куди йдемо.


• Та що там… — почав було той, проте Олег так подивився, що хлопець миттєво зів`яв.

Звичайно… Олег старший. Це він підмовив усіх піти на Лису гору в ніч із 30 квітня на 1 травня. Відьмин шабаш. І його варто слухатись, а то як психане та й не піде, а у нього ж – і ліхтар, й мотузка… Бо як же ж це – піти на гору й не полазити у печерах? Нечувано. А, так… ще й фотоапарат у нього кльовий, 14 мегапікселів, знімає навіть у темряві. Такого не має ні в кого з них.
Усього зібралось 6 чоловік  — всі одногрупники. Третій курс – це тобі не аби що. Сміливі, пригод шукають…
Говорив лише серйозний Олег, клоун-Сашко та намагалась вставити слово тендітна Ліда, за яку нещодавно заступався Ігор. Решта – Ярик та Михайло – мовчали.

• Отже, збираємось сьогодні… — Олег знов поглянув на годинник, стрілки якого наближались до четвертої. — … о дев`ятій. Біля виходу станції метро «Видубичі». Там розберемось. Та беріть теплі речі, ночі ще холодні.

У піднесеному настрої всі рушили по домівках. Цікавість розпирала.
 
 
2

• Мамо! То я пішла. – Ліда закрутила кришку термоса з окропом і взялася запихати до рюкзака бутерброди з «Докторською» ковбасою.


• Та й куди ото проти ночі? – мати була у себе в спальні й не бачила що робить її донька.


• Мммм… на дискоте… — дівчина осіклася, бо матір саме заходила на кухню.

Брови її здивовано вигнулися дугою:

• На дискотеку тепер так ходять? – вона кивнула на ліхтарик в доччиній руці та на голову, обмотану косинкою. – А ну, кажи мені правду, куди зібралася?!.


• Ну, маааамо… — заканючила Ліда, гарячково придумуючи правдоподібну ситуацію. – Ну, ми просто… цей… як його… придумали костюмовану вечірку в… Ясі. Там всі наші будуть. А такий наряд – обов`язковий атрибут. Ну, мааамо…


• Не ний, — матір невдоволено поморщилася й махнула рукою. Підійшла, поцілувала доньку в лоб. – Я ж за тебе переживаю. Ось зараз подзвоню Ясі й все дізнаюся. Якщо вона підтвердить – звичайно, йди. Тільки навіщо бутерброди?..

Ліда вже не чула. Широко розкритими очима вона дивилась, наче в уповільненій зйомці, як рука матері лягає на гладку, відполіровану до блиску, трубку домашнього телефону, як ворушаться її губи…

• Добривечір, Ясочко… Так, це мама Ліди. А це правда, що сьогодні у тебе костюмована вечірка у стилі божевільних туристів?.. Так?.. – Ліда не повірила своїм вухам. – А, ну тоді все добре, Ясочко. Вибачай, що потурбувала… Дякую… Дякую… Так, передам… До побачення.

Жінка поклала трубку й повернулась до дочки:

• Так, і справді. Можеш йти… А! Ледь не забула… Ясочка просила, щоб ти прийшла якнайшвидше…


• Добре, мамо… — дівчина все ще не могла повірити в удачу. – Ну, то я пішла?


• Іди.


• Добре.

Ліда закинула на плече рюкзак й попленталась до виходу.

• Лідо!


• Що? – перелякано обернулась. «Зараз поверне»…


• Гаманець забула. Тільки навіщо тобі гаманець?..


• Дякую, мамо, — відповіла дівчина, проігнорувавши друге запитання, й, схопивши гаманець, чимдуж чкурнула надвір.

 
3
Мобільний важко завібрував у кармані. «Яся».

• Пронто! Я слухаю… Ясочко! Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна! Ну, слово честі! – заторохкотіла Ліда, нетерпляче чекаючи, поки згасне червоне око світлофора. – А як ти здогадалася, що потрібно мені підіграти, га?


• Пхи… Велике діло, -почувся манірний голосок у трубці. – Ти думаєш, я це за просто так? Не дочекаєшся, подруго.


• Ой, та що ти! Звичайно, що завгодно!..


• Куди це ти там зібралася? Візьми й мене з собою.


• Ясю… — Ліда запнулася, згадавши як одягається її краща подруга: завжди шпильки, спідниці-пояси, вишукані зачіски. – Ти не ображайся, але… Ти ж не любиш природу.


• Це хто тобі таке сказав? – Ясин голос набув недоброго відтінку. – Або ти береш мене з собою, куди б ти там не зібралася, або я зараз же дзвоню твоїй матері й ти теж сидиш удома.


• Це шантаж… — пробурмотіла Ліда, але, подумавши, мовила: — Ну, гаразд. Ми йдемо на Лису гору. З одногрупниками. Підглядати за відьминим шабашем. Якщо не передумала, то поспішай, бо й так запізнюємося. Зустрічаємось на «Театральній». Я передзвоню.


• Окейчик! – весело защебетала подруга. – Ну, тоді адьйос! Чмоки-чмоки. Жди.

Із трубки долинули короткі гудки.
Ліда зітхнула й прискорила крок. Навпроти виднілися двері в метро.
4

• Ммм… як цікаво… — байдуже протягнула Яся, обдивляючись навкруги. Сутінки вже майже повністю огорнули місто й Київ блищав, переливався блискучими вогнями. – Так, кажеш, Варльпугієва ніч?


• Вальпургієва… — обережно виправила Ліда. – Запізнились… Ми запізнились… На 15 хвилин запізнилися… Олег мене приб`є.


• Не сци, — відмахнулася подруга. – Хто такий Олег? Він хоч симпатичний?


• Яка різниця, — скривилася дівчина. – Як симпатичний, то що – прибити не може? Ще й як… Так, тепер за цей поворот і десь тут він казав…


• Оооо… Ліда! Не минуло ще й півроку… А це ще хто? – здивовано пішов їм назустріч Олег.


• Ярослава, — кокетливо протягнула руку для поцілунку, проте хлопець лише потиснув її по-чоловічому й невдоволено стряхнув білявою головою.


• Такими темпами ми до завтра на місце не доберемося… Ходімо вже. Ти з нами? – повернувся він до дівчини й критичним поглядом зміряв її спідничку та підбори.


• А ти що, проти? – із викликом мовила Яся. – Навіть не познайомила мене ні з ким, — обурено звернулася до подруги.

Ліда почервоніла. А й справді, роззява!

• Це… Олег. Сашко. Ярослав… Михайло… — повільно перечислила вона. – А це… — дівчина мов запнулася й очима спідлоба, — Ігор.


• Дуже приємно. – Заключив Олег. – Але тепер давайте йти.

Йти було далеченько…
 
У лісі  була темна ніч. Дерева не пропускали жодного, навіть місячного, світла. Десь скрипнув дуб, істерично запугукала сова. Високі крони гучно шелестіли, і, здавалося, що хтось ховається в кущах й пильнує. Ліхтар поки що не вмикали. Йшли, тримаючись за руки, й слідкували за Олегом. Чомусь хотілось говорити пошепки.

• Це найгустіший і наймоторошніший ліс у всьому Києві, — розірвав тишу Олегів голос. – Із давніх-давен на Лисій Горі проводили свої обряди язичники. Це урочище мало велике духовне значення. Лиса Гора була одним з головних святих місць після насильного насадження християнства. Говорять, що князь Володимир частенько тут ганявся за тими, хто «…оскверняху землю требами своїми…», «…пред дубом молебни поют…», «…приносять яко жертви, пироги і каші, і яєшні, і, поклонясь березам, почнуть пісні сатанинські співати і дланьми плескати, і всяко бесяться…». Древні волхви зробили перші підземні ходи на Лисій Горі…


• Як багато ти знаєш, — звабливо торкнулася його руки Яся.


• А це не він. Це – Вікіпедія, — голосно заржав Сашко, а за ним і решта.


• Стривайте… — раптом перелякано прошепотіла Ліда. У горлі чомусь пересохло. – Хтось за нами йде.

Усі замовкли, прислухалися. Тиша. Лише вітер колише крони дерев та здалеку лунає шум машин зі Столичного шосе.

• Тьху! Ну, ти, Лідко, зовсім уже! – спересердя плюнув Михайло. – Такого страху нагнала.


• Я не нагнала… Мені здалося… — тремтячим голосом намагалась виправдатись. Серце калатало, мов ненормальне.


• Коли здається, хреститися треба, — буркнув і Ярослав. – То ми йдемо, чи як?


• Ідемо. Веди, Олеже. – Ігор взяв Ліду за руку, щоб трохи заспокоїти. Він не сказав, що теж чув кроки, щоб не здіймати паніки.

Михайло йшов поряд із Олегом. Він дуже сподівався, що друг надійно вивчив план місцевості і знає що робить. Зненацька до його вух долинув неясний шум.

• Ви чуєте? – звернувся до решти.


• Що саме? – уточнила Яся.


• Шум. Я теж чую. – Несподівано обізвався Ярослав.


• Вони палять вогнище, — Сашко повів носом. – От би зараз шашличка…


• Ти можеш хоч тепер без своїх дебільних жартів?! – скипів Олег. – Чую, що вогнище. А ще чую, що у них там дискотека, по ходу.

Й справді, здалеку чувся стукіт барабанів. Десь грала музика.

• Потрібно йти угору, — Олег зробив декілька кроків уперед і зупинився. Повернувся до друзів. – Ліхтар поки що запалювати не будемо. А то ще засічуть. Всі згодні?


• Так… так… — знехотя протягнули «всі».


• Та ніхто нас не засіче. Вмикайте вже, а то кропива всі ноги пожалила, — плаксиво сказала Яся.


• Заміть, тебе сюди ніхто не кликав, — почав було Михайло, та несподівано за неї заступився Ярик:


• Облиш. Тут не місце для сварок. Так до ранку просваримося й нічого не побачимо. І так уже біля одинадцятої. Вони зазвичай у дванадцять починають. Так? – він запитливо поглянув на Олега.

Той згідно кивнув.
Рушили далі. Ліді весь час здавалося, що з кущів хтось пильнує, спостерігає, проте вона мовчала, щоб не підняли на сміх. Тепла Ігорева рука приємно гріла. Та й не так страшно було.
Гамір голоснішав. Цілком чітко вирізнялися окремі вигуки, сміх. Дійсно пахло шашликом. Дівчина ковтнула слину й зовсім не до речі згадала про бутерброди в рюкзаку. В животі зрадницьки забурчало, здалося, на весь ліс. Дівчина почервоніла та у темряві цього ніхто не міг побачити.

• Їсти хочеш? – шепнув їй Ігор.

Ліда ствердно кивнула, ніяковіючи.

• Дійдемо до місця… я тобі шоколадку купив. «Світоч», з полуницею, як ти любиш…


• Дякую, — ще більш ніяковіючи прошепотіла у відповідь.

Гулянка наближалася. Ось уже й дерева порідшали. Червоніли відблиски вогнищ.
Олег обернувся, застережливо підняв руку. Процесія зупинилася.

• Тепер треба дуже обережно. – Мовив він. – Ми не знаємо, хто вони, а вони не знають, хто ми. Розбиратися навряд чи будуть, бо ж, мабуть, під градусом. – Хлопець клацнув пальцями по горлу. – Тому по одному… он до того деревця. Там і засядемо. Треба зробити пару фотографій. В мене буде чудова курсова по історії, — задоволено додав він. – Ну… вперед…


• Цікаво, а тут є справжні відьми? – Ліда запитально поглянула у сині Ігореві очі.


• Мабуть, таки що є… Всяке буває, — задумливо промовив Ігор.


• Та які там відьми! – дзвінко перебила його Яся. — Звичайні неформали… і придурки.

Гілка стрельнула у неї під ногою.

• А ну, тихо! – сердито шикнули Ярик та Михайло.


• Яська йде — земля дрижить, — приснув у кулак Сашко, проте його ніхто не підтримав.


• Я ж вам зараз!.. – погрозив кулаком розлючений Олег. – Давайте під цей от кущ. Швидше.

Повсідалися. Знайшли відкритий закапелок. Повисували носи. Очам відкрилося небачене досі видовище…
Навколо вогню танцювало багато людей. Тут були й жінки, й чоловіки. В основному, голі. Повністю. Вони голосно кричали щось та реготали без упину. Неподалік, прямо на простирадлі, двоє займалися сексом. Ліда придивилася. Дві дівчини. Її ледь не знудило від такої картини. Змусила себе відвернутися.
Олег невпинно клацав фотоапаратом, як навіжений. Хлопці заворожено дивилися на розпусних дівчат. Навіть Ігор.

• І ти теж? – гнівно смикнула його за руку Ліда. – Ти теж… такий… як вони?..


• Ні, — зніяковів хлопець. – Просто… це… гидко…


• Цікаво, а що вони п`ють? – безцеремонно влізла поміж них Яся.


• Не знаю. Мені не цікаво. – Швидко промовила Ліда й подивилася на Ярика з Михайлом. Погляд несподівано упав униз. В обох руки були сховані в матні.

«Боже…» — поморщилася Ліда. – «Як же гидко…»
Але її думки перервалися. Бо раптом настала тиша.

• Дванадцята… — прошепотів Олег, витягнувши губи трубочкою.


• О! Курка! – раптом ледве не вигукнула Яся.

Всі глянули на галявину. Навколо вогнища, похиливши голови, стояли на колінах ті ж самі чоловіки й жінки. Високий бородатий дядько ступив крок уперед, де під дубом стояв ніким раніше не помічений пеньок, тримаючи півня в руках.
До вух долинув зростаючий монотонний гул. Люди почали розхитуватися із сторони в сторону, повторюючи якісь заклинання. Півень киркнув. Гудіння зростало, робилося голоснішим і незрозумілішим. Здавалося, це вже не люди – зомбі – зливаються в одну голу стіну.
Чоловік поклав пташину шию на пень, замахнувся сокирою…

• Аммм… амммм… — хиталися люди.

Це все було так моторошно, що пальці в Ліди задерев`яніли, по спині потік холодний піт.
Завищав півень, гахнула сокира… Півняча голова покотилась у траву. Кров забила фонтаном. Дядько став навколішки й почав її пити, вимазуючи бороду червоною густою рідиною, що пульсувала під губами.

• Аааааааааа!!!.. – різкий дівочий крик розітнув ніч навпіл. Кричала Яся.

Все затихло. Серця калатали, аж з грудей ледь не вискакували.
Чоловік повернув голову й уважно подивився в їхньому напрямку. Решта роздратовано піднялися з колін і рушили до кущів.

• … порушили жертвоприношення! – долетіло до вух. – Хто посмів?!.


• Тікаймо! Мерщій! – раптом гукнув Олег й зірвався на ноги. Ривком поставив ридаючу Ясю. – Тікаймо!!!

І вони побігли…
Колючі гілки били по обличчю, слизька від роси трава кидалася під ноги. Та все це було ніщо у порівнянні з тим, що могло чекати їх позаду. Там двигтіла земля від тупоту ніг.
«Навіщо ми їм, навіщо?» — билася в Лідиній голові думка.
Раптом нога підвернулася і скрипнула. До мозку хлюпнуло пекучим болем, аж дихання перебило.

• Ой! – скрикнула дівчина й упала на Ігоря.


• Що? Що таке?! – блідими губами ворухнув. – Вони тобі щось зробили?


• Ні… ні. Нога… — засичала гірко.


• От бл*дь, — несподівано вилаявся хлопець. – В нас немає часу! Біжимо!!!

Й, підхопивши Ліду на руки, поволік…
Тупіт й гамір зростав. Там було повно гніву…
 
5

• Що це?.. – схлипнула Яся, торкаючись мокрих стін.

Всі сиділи у печері, притулившись один до одного, тремтячи від холоду і страху.

• Що-що! Не бачиш?! Підземелля! – огризнувся Ярослав.


• Ти чого? – подав голос Михайло.


• А нехай не задає придуркуватих запитань! Сліпа, чи що?!.


• Й охота вам ото сваритись, — глухо почулося з кутка. Сашко. – І так непереливки. Куди тепер іти?


• Та почекай зі своїм «іти». – Подав голос Олег. Він отямився одним із перших. – Нічого ж не трапилося. Ну, побігали трохи, ну, розім`ялися… Зате ми у якому класному місці! – Аж прицмокнув язиком. – Фоток можна наробити…


• Що?! Нічого не сталося?!!! Та ми ледь живі залишились! – обурилась Яся. – Це так страшно було… І він, і той бідолашний півень… — вона знову схлипнула.


• Я думаю, поки що не варто запалювати ліхтар, — промовив Ігор стиха. – Мало часу пройшло.


• Ооой… та вони і думати про нас забули. – Олег рішуче піднявся на ноги й клацнув перемикачем.

Жовте світло залило підземелля. Роззирнулися. Темний тунель із трьома розгалуженнями. Вологі стіни, порослі мохом, по яких тонкими цівками стікає вода. Холодні. Добре, хоч під ногами сухо. Низька стеля.

• Моторошно… — стиха промовила Ліда й засичала від гострого приступу болю.


• Що трапилось? – Сашку вже не до жартів.


• Ногу підвернула, — відповів за неї Ігор.


• Сильно? – Михайло легенько відтрутив Сашка й підступив ближче. – У мене мама лікар. То чогось навчився за роки…

Він помацав розпухлу стопу й полегшено зітхнув:

• Перелому нема, але нозі потрібен спокій. Треба якнайшвидше вибиратися звідси.

Олег невдоволено скривився:

• Та почекай ти! Давайте знайдемо якесь… пристойніше заглиблення, залишимо там Ліду з Ігорем, а самі… — він підморгнув набурмосеній Ліді, — зробимо ще декілька фотографій.


• Тебе не перепреш, — зітхнув Михайло. – Давайте йти вже, чи що?..

Рушили. Обережно просувалися вперед. Зненацька десь із глибини тунелю долинув шурхіт. Щось вовтузилося.

• Що воно? – Ярик стиснув у руці палицю. Де він її взяв – невідомо.


• Може… ведмідь? – широко відкрила очі Яся.

Сашко пирснув:

• Який ведмідь? На горі? Посеред Києва? Дівко, та тобі треба фентезі писати…


• Тихо! – перебив його Ігор. – Воно суне сюди…

Шурхотіння наближалося. Замерехтів, заблимав ліхтар.
Раптом у Лідиному волоссі щось заплуталося. Спробувала віддерти – поряд забилось ще одне.

• Кажани! – крикнув Ігор. – Їх тут сотні!

Відбивалися, хто чим міг. Дурні кажани лізли за пазуху, плуталися в голові, навіть у хлопців.
Несподівано зліва відкрилась невеличка заглибинка.

• Давайте сюди! – закричав Олег. – Тут можна заховатись!

Причаїлися. Стихло.

• Хух! – витер лоба Сашко. – Давно я так ні з ким не лупцювався…

Посміхнувся.

• З вами не заскучаєш…


• А хіба не весело? Не весело? – допитувався Олег. – Жаль, не встиг сфотографувати.


• Мені здається, що Ліді не дуже весело, — гнівно вставив Ігор. – ти думаєш лише про свою кляту курсову, а їй, між іншим, від болю здохнути хочеться!

Яся порилася у сумочці. Простягнула упаковку таблеток.

• Ось, візьми.


• Що це? – не сказала – простогнала – дівчина.


• Анальгін. Думаю, допоможе.


• Дякую, — полегшено перевела дух Ліда. – У мене… там… термос… запити…

Ігор розв`язав рюкзак, вивільнив посудину, налив у кришечку чаю.

• Пий.

Дівчина залпом випила всю рідину, обпікаючи губи.

• Дякую…


• Ну, що? Голубки залишаються, а ми йдемо на охоту? – насмішливо промовив Олег.


• Олеже… Як на мене, то це не по-людськи, — раптом промовив Ярик. – Не можна їх залишати. Тим більше, що мотузка… де твоя мотузка? Ти ж не кинув її від початку печери… Нам не можна розділятися.


• Фігня, — махнув рукою хлопець. – Зараз кину. Потім знайдемо їх. От і всі проблеми. – Він засміявся.


• Як хочеш…


• Ну, хто зі мною? – голосно запитав Олег.

Михайло мовчки став біля друга. Яся й собі: «А що? Я теж хочу пофоткати!»
Ярик із Сашком вагалися.

• Та йдіть, — провадив їх Ігор. – А то всю курсову завалите. – Глянув на Олега. – А я тут з Лідою побуду.


• Окей! Тоді, до зустрічі! Дивіться мені, дітей не наробіть! – Сашко й тут не без жартів.

Ліда лише болісно стрельнула очима йому в спину.
Згасло світло.

• Лідо…


• Що?


• Я ж тут… «Світоч»… з полуницею… тобі..


• Дякую, Ігоре…

Знайшла у темряві хлопчачу дужу руку. Притулилася гарячою щокою.

• Молочний…


• Дякую,  — повторила. – Але я зараз не хочу…


• А чого ти хочеш?


• Спати… А ще – додому. Мені страшно… — голос її зірвався.


• Не бійся. Нічого зі мною не бійся. – Ігор намацав її плечі. Обійняв.

Яка ж бо беззахисна, тендітна! Зігріти б, весь світ до ніг покласти… Але…

• Нічого зі мною не бійся, — сказав ще раз.  – Скоро повернеться падлюка-Олег… А пику я йому і в універі натовкти зможу…


• Не треба… пику… — сонно пробурмотіла Ліда, опускаючись на рюкзак.

Її розморило від анальгіну, теплого чаю та коханого (правда, поки що, таємно) хлопця поряд.

• Краще… поцілуй…

Глянув у ніч з приємним подивом. Знайшов пришерхлі губи. Торкнувся…
6

• Олеже! Ти мотузку кинув?


• Так!


• Молодець.


• Знаємо без сопливих.


• Чого ти так? – жалібно проквилила Яся. – Ти мені подобаєшся просто…


• А ти мені – ні! Ниєш постійно, відволікаєш мене. Ніяк не даєш зосередитись. Я ж, може, ракурс вибираю…

Ярик з Сашком переглянулись:

• Який ще «ракурс»? Що тут фоткати? – аж Михайло посміхнувся. – «Ой, а може цей камінь гарніше виглядає збоку?» «Ой, а може зверху?» «Чи, може ззаду?» Ти коли фотографуєш, то якась Камасутра, їй-Богу! – реготались хлопці.

Олег зупинився. На нього налетіла Яся.

• Що ти став, як та мумія?


• Не мумія, а статуя! А в статуї нема х… — почав було Ярик, але змовк, дивлячись на них обох. – Що таке?


• Не знаю. Вітер наче. Може, десь поряд вихід?

Михайло підійшов ближче. Справді, немов вітер. Дивно.

• Мабуть, протяг, — промовив непевно.


• Давайте, пройдемо й подивимось. – Олег рушив уперед.

За ним посунули всі.
Дійшли до ще однієї розвилки.

• Олеже, мотузка… — тихо нагадав Михайло.


• Я знаю! – роздратовано кинув той. – Ось вона, тягнеться. Нікуди не дінеться!

З однієї сторони чимось віяло. Не сказати б, що приємно, проте поки що запах був невиразний. Зате з іншої…

• Тут… книги! – розгублено вигукнув Ярослав. – Багато книг!

Олег підсвітив. Книги були всюди: вони лежали під важкими тоннами пилу у нішах на стіні, на вмонтованих поличках і навіть на підлозі.

• Оце так! – присвиснув Сашко. – Шукали відьом, а набрели на бібліотеку…


• А ну, що в нас тут… — Михайло обережно взявся за книгу. Потягнув. Деякі попадали. Пил піднявся стовпом.


• Обережніше, — незрозуміло чому пошепки сказала Яся й роззирнулася. – Ой, а он там іще одна кімната!

Дійсно, за метушнею не помітили ще одного ходу. Там щось блищало.

• Що пишуть? – всунув довгого носа чорнявий Ярик.


• Не знаю… — розчаровано пробурмотів Михайло. – Тут якісь картинки… Розп`яття… І щось не по-нашому написано.


• Ну, то й Бог з ним. Пішли краще туди, — нетерплячий Олег почвалав до наступної кімнати. – Цікаво, мені, що ж та…

Захлинувся на півслові… Та й було чого…
Вся кімната… Вся! Була завалена золотом… Глечики, прикраси… Монети… Усе блищало і промінилось під світлом ліхтаря, немов би вабило до себе: «ну, візьми мене, візьми!»

• Ччорт… — просипів Ярик.


• Ага, — непевно піддакнув Михайло.


• Не згадуй імені непотрібного… — почав було Сашко, проте його нагло перебили:


• Замовкни!

Стояли розгублені, прибиті.

• Це ж що?.. – врешті порушив тишу Олег. – Куди ж ми забрели, якщо до нас цього ВСЬОГО ніхто ще не знаходив?

Яся зірвалася із місця й кинулась до прикрас. Та Олег швидким і вправним рухом поставив її на місце:

• Почекай, дівко, не лізь! – нарочито грубо рикнув. – Спочатку я. Хто його знає…

Закінчити він не встиг: потягнув за перший-ліпший глечик, і зі стелі зірвався камінь. Хоча ні… То був навіть не камінь – величезний валун.

• Олеже!!! – несамовито закричала Яся, дивлячись, як трощаться під вагою кістки, як чвиркає кров по стінах. – Ні! Олеже! – ридала, кидалась вперед.

Проте налякані до смерті, збожеволівші від жаху хлопці, схопили її в оберемок і помчали геть.
Вони бігли темними тунелями, не знаючи куди й навіщо, та це й було їм все одно. Тікати! Тікати чимдуж і чимскоріш! Подалі від цього страшного й незрозумілого місця.
Влетіли кудись. Вдарились в якусь м`яку купу. Попадали. Сморід вдарив у ніс.
Яся ридала, заходилась… Михайло з Яриком тремтіли всім тілом. Перед очима стояла страшна картина: камінь, Олег, мізок по стінах…

• Ми… повинні вибратися звідси! Що ми скажемо Олеговій мамі?! Що?!!


• Ясю… по-моєму це найостанніше, що має нас хвилювати, — тремтяче видихнув Михайло. – Ми… повинні самі вийти звідси… Спершу…


• Ти… хочеш сказати, що ми… ми… не вийдемо?!!! – Яся завмерла, захлинулась жахом.


• Я нічого не хочу сказати! – зірвався на крик. – Нам треба вийти звідси!


• Зачекайте… що воно? – Ярик повільно потягнув за рукав Михайла. – Тут щось… ця купа… так тхне… наче… трупи… м`яке… й зашкарубле водночас… Михайле?!.. – голос зірвався на виск. – І ми у ньому сидимо…


• Це… — Яся торкнулася рукою чогось холодного й твердого.

Намацала… хвіст! Так, це був хвіст… Холодний, зашкарублий хвіст. Як дріт. Лапи. Вуса.

• Це кіт! – звереснула вона як не своя.

Так, це був кіт. Вони сиділи в купі мертвих молодих котів з перерізаною горлянкою. Їх були тут сотні…
7

• Я… нне… розумію… — Ясин голос скидався більше на скавучання. – Куди ми потрапили?

Вона, мов божевільна, терла долоню, якою щойно взялась за мертве котяче тільце.

• Мих… хайле… — раптом проквилив Ярик. – А де Сашко?..


• Сашко?..

Мурашки побігли поза спиною. Сашка не було.

• Він, здається, і не біг із нами…


• Де він подівся? – Михайлова голова вже погано переварювала інформацію від пережитого. – А, може, він злякався не так, як ми? Й не побіг, а вирішив по мотузці дістатися до наших? До Ліди…


• А ми?.. Ми вже не повернемося? – заскавуліла Яся.

Сльози закрапали з очей.

• Мамо! Я хочу додомууу…


• Зачекайте! – здригнувся Ярик. – Що воно за маячня?

Всі троє помітили високо над головою невеличке, ну, зовсім малюсіньке, віконечко, густо перекрите залізними гратами. Крізь нього – звідки й взявся – зазирав повний місяць. Видно, хмари розійшлися.

• Що це?!.

Погляди упали на долівку.
На підлозі, тьмяно відсвічуючи голубувате місячне сяйво, виднілась пентаграма.

• Це… це… тут приносять… жертви… — забелькотіла Яся. – Навіть вікно побудоване так, що місяць світить прямо у середину.

З глибин підземелля долинули звуки. Хтось ішов. Прямісінько до них. Кроки були легкими, скрадливими, проте рішуче наближалися.

• Там… хтось… не один… — із жахом вимовив Михайло.

Волосся повільно стало дибки. Тікати не було куди: з однієї сторони замкнута печера, з іншої – невідомі.
Раптом Ярик пригнувся й помітив невеличку розщелину між камінням у стіні. Звідти пробивалося більше світла.

• Мерщій! Туди! – шепнув він. – Там можна пролізти. Ясю!


• Ясю, вставай, — й собі Михайло. – Ну, вставай же!

Опухла від сліз, дівчина непорушно сиділа на землі.

• Аттт… — хлопець схопив її за плечі, трусонув. – А ну, вставай, бл*, та скоріше! Тікаймо!


• Пролазьте, пролазьте! – метушився Ярослав. – Вони вже поряд!

Невідомі з`явилися на порозі. Стали так, щоб світло не падало на лиця, проте було добре помітно, що геть усі – голі.
Підлітки з жахом дивилися у темряву. Невідоме лякало, сковувало рухи. Хоч би голос почути – та ВОНИ мовчали. Просто стояли й мовчки спостерігали.

• Давааааай!!!- раптом заверещав Ярик і штовхнув Ясю до лазу.

Дівчина завертілась, заметалася, в`юном звилася на холодній шершавій землі. Чобітки сковзалися, били Михайла, що підштовхував її ззаду. Гострі уламки каміння боляче впивалися у тіло, різали долоні, калічили живіт.
Невідомі занепокоїлись, рушили вперед.

• Скоріш! Скоріш! – підганяв Михайло і сам пірнув у вузьку щілину.

«Швидше, швидше…» — билося у мозку, стугоніло десь у грудях.
Позаду почулася боротьба, щось зі стогоном упало, покотилося.

• Ярику! Ярику! – зриваючи голос, заволав Михайло. – Де ти?! Ярославе!!!

Ніхто не показувався. На мить запанувала тиша.
Уривчасте дихання Ясі зупинилося… У наступну хвилину в щілині з`явився Ярослав. Він корчився, повз і вже показався до половини.

• Тримайся! – Михайло простягнув йому руку. – Ну, хапайся ж, кажу!

Ярик ухопився, мов за рятівний якір, і раптом шалена судома пронизала його тіло.

• Що?! Що таке?! – закричала Яся, біліючи.

Хлопець хапав ротом повітря, вирячені очі ледь не вилазили з орбіт. Пальці безпорадно шкребли брудне каміння, обдиралась шкіра на руках.
Із рота виступила піна, щось дуже схоже на стогін вирвалось з грудей.

• Вони… н…оги… — просипів-провив. – І… діть…


• Що?! Що – ноги?! Що з ногами, Ярику?!!! – ридала Яся. – Михайле! Що відбувається?


• Я не знаю! – закричав блідий, як полотно, Михайло. – Не знаю!

Він метався, не знаючи, покинути друга чи бігти, рятуючи власне життя.
Та коли із Ярикового горла вирвався звіриний хрип, хлопець помчав геть, до хрусту стискаючи руку збожеволілої від страху Ясі…
8

• Лідо…


• Що? – мов крапля з вуст.


• А тобі не здається, що минуло вже чимало часу?


• Так… — дівчина відхилила рукав кофтинки, натиснула на кнопку. Годинник спалахнув жовтавим світлом. – Опів на четверту.


• Вони пішли десь о першій. Пройшло дві з половиною години. Ти гадаєш, Олег настільки геніальний фотограф?


• Та вони, мабуть, вже давно вибрались на поверхню, — буркнула Ліда.


• Ну, в такому разі, й ми можемо. Олег же кинув мотузку.

Дівчина скривилася:

• Навряд чи… Дуже боляче іти.

Так… Задачка була не з простих. Нога розпухла до надзвичайних розмірів, Ліда навіть піднятися не могла без стогону.

• Отже, давай так… — Ігор рішуче встав, потер носа. – Я піду наосліп, по мотузці. А ти сиди тут. Як тільки виберусь – покличу ще когось, і ми винесемо тебе звідси.


• Я… боюсь… – Ліда схлипнула. – А що як щурі?


• А що щурі?.. Не з`їдять, не бійся. Заховаєш ноги у рюкзак… Та й, крім того, вони живих не їдять… — сказав й злякався, бо усвідомив весь жах промовленого.  – Коротше, не бійся. Я скоро.

Він зігнувся, поцілував духмяну маківку.
Зник.
9
Сашко задихався. Біг так швидко, що, здавалося, легені зараз розірвуться навпіл від навантаження. Не відразу й помітив, що біжить один.
Тремтячи, перейшов на крок. Прислухався. Тихо. Лише десь вода зі стелі: — крап!.. — крап!.. Мов гвіздком по голові.
Перед очима – камінь, Олег, Ясине зблідле обличчя в останніх спалахах розбитого ліхтаря.
Жах скував кінцівки.
Рвонувся уперед, обмацуючи стіни руками, щоб не врізатись на повороті.
Зупинився лише коли зробив ковток свіжого повітря й зрозумів, що знаходиться на вулиці.
Починало світати.
Густий туман вився на рівні колін, було моторошно. За три метри – ані гілки не розгледиш.
Хлопець – не сів — упав на землю, обхопив голову руками. Тіло здригалося, мов у лихоманці. «Це сон… це просто страшний сон» — хотілось вірити.
Зненацька жахнувся. Сів.

• Треба бігти! Покликати когось на поміч. Я ж вийшов… Вийшов! – його била пропасниця.

Де й жарти ділися.
Піднявся. Ноги – мов дерев`яні. Похитнувся. Побіг…
 
Вулиця була пуста. Сашко зігнувся, вхопився рукою за груди, перевів дух. Засапався. Придивився. На розі – будинок. «Вул. Лисогірська»
Це йому нічого не сказало.
«Треба знайти телефон… треба знайти телефон», — мов мантру повторював.
Проте розумів, що грошей із собою нема, а перехожих ще не видно.
Мабуть, десь біля четвертої. У квартиру в таку пору теж ніхто не впустить.
«Це ж треба було залишити мобілку вдома?!.» — подумав болісно. – «Це все Олег…»
Згадка про Олега, мов батогом, підстьобнула. Чимдуж. Хоч куди. Але тільки не стояти на місці.
Як на щастя, навпроти – машина. Блимає фарами, мовляв, відійди.
Та куди тобі!..
Сашко схвильовано кидається на капот. Страх, що єдиний порятунок зникне, щезне у тумані, штовхає його на спонтанні дії.
Автомобіль заносить трохи вбік і з салону виходить похмурий, невиспаний… міліціонер.
Гаряча хвиля заливає хлопцю очі: «Ось воно! Ось! Нарешті! Зараз нас врятують!» — і з криком кидається міліціянтові під ноги:

• Дядечку! Дядечку! Допоможіть! Там… на горі… ми… в півня… а тоді… за нами… друзі… у печері… – ковтав слова від хвилювання.

Проте «дядечко» аж ніяк не розділив його ентузіазму.

• Ти що, обкурений? Чи, може, наколотий? – сплюнув на тротуар. – Яка гора? Які півні? Лиса, чи що?


• Так, Лиса! – радісно киває хлопець. – Ми там… а вони…


• Ти що робив на горі? – раптом злість прорізує й без того неприємний голос. – Так само, як і ті?.. – він невиразно показує підборіддям десь убік. – Наколяться, набухаються, їб*ться цілу ніч, а нам тоді самогубства розгрібати! А ну, курва мама, кажи, що робив на Лисій?!.

Хоча ні, зараз у відділок поїдемо, там аналізи й поздаєш. Бо, бачу, не в собі ти, трясця його матері! А потім ще й дружків своїх нам покажеш. Неохота мені їх зараз ловити.

• Який… який… обкурений?.. – Сашко позадкував подалі від машини, прибитий. – У мене… там… друзі… а Ви… – у голосі задзвеніли сльози.


• Я тобі зараз покажу друзів! А ну, іди сюди! – схопив був за руку чоловік, проте хлопець вирвався й побіг чомусь назад, у сторону лісу.


• Стій! Стій!.. Ну, й пішов ти на х*й! – надривався міліціонер уже з машини. – Розвелося наркоманів…

Та Сашко уже не чув. Він летів назад, розмазуючи сльози, а серце кипіло від обурення й розчарування.
«Він… відмовився… Відмовився допомогти!..» — стугоніло в скронях. – «Що тепер робити? Що?!.. Самотужки шукати інших та вибиратися разом?»
Зупинився, мов укопаний. З-за чорного дерева виходив вовк.
Кинуло в жар. Згадалося: вовки по-одному не ходять. Лише зграями.
«Цікаво, а я встигну щось відчути чи відразу?..» — чомусь мляво пронеслось у голові.
Звір був занадто близько, щоб вилізти на дерево.
Він низько припав, майже ліг на землю, й мовчки повернув голову набік, спостерігаючи.
Сашко продовжував стояти. Боявся зробити зайвий рух, бо не знав чим це обернеться.
«Хіба тут можуть бути вовки?» — дурні думки не давали голові спокою.
Так вони й стояли: вовк і підліток, гіпнотизуючи один одного поглядами.
У вовка була худа видовжена морда та сумний голодний погляд. Ранкові сутінки ще не давали змоги роздивитись хижака краще. Шерсть звалялась у ковтуни, забрьохані лапи – у шрамах, мабуть, від капканів.
«Бувалий», — подумав Сашко, боячись дихнути. – «На скаженого не схожий.»
У звіра й справді був спокійний погляд. Раптом він сів й, піднявши голову, завив. Завив так страшно і натужно, що морозом сипонуло попід шкіру.
«Серенади співає…» — хлопець здивувався сам собі, що ще має сили жартувати в такій ситуації.
Тварина змовкла, опустила морду. Слина закапала в траву.
Вовк продовжував нерухомо сидіти. Врешті, переступив із лапи на лапу.
«Іди! Іди… Будь ласочка, іди!..» — подумки благав Сашко.
Та раптом звір вигнувся дугою, наїжачився, на загривку шерсть здибилася. Вишкірився, показуючи ікла. Очі люто засвітилися червоним. Рикнув, аж клекіт у грудях відізвався.
«Ну, все…» — Сашко заплющив очі.
Позаду щось глухо гупнуло, почувся крик, аж у жилах кров застигла.
Хлопець обернувся…
Так, вовк кинувся, але не на нього. Під твариною відчайдушно бився хтось великий та… голий.
Сашко не знав, що робити, та постріл вирішив сам за себе.
Задзвеніла у лісі луна, посипалося листя.
Вовк скавульнув, мов цуценя, й важкою тушею повалився набік.
Замість морди в нього було криваве місиво.
Сашко відвернувся, щоб не дивитися, але відразу ж спохопився – людина (а чи людина ж?) не вставала.
Хлопець обережно наблизився. Лежить.
Бородатий чоловік, голе тіло вкрите глибокими червоними подряпинами від вовчих кігтів.

• Гей… — несміло покликав Сашко. – Ви живі?.. – Легенько поторсав за плече.

Чоловік відкрив очі. Хлопець жахнувся – вони були повністю чорні. Страшні. Зіниць не було видно – лише саме чорне око. Таких у людей не буває.
Бородань поворушив губами.
Сашко пригнувся нижче, щоб розібрати, що той каже.
Він не помітив, як однією рукою чоловік перехопив зручніше рушницю й повільно замахнувся прикладом.
Останнє, що відчув хлопець, це пекучий нестерпний біль в районі потилиці.
Морок поглинув його…
10
Михайло й Яся мчали щодуху. Мчали на світло, що ледь жевріло сірим попереду.
Війнуло свіжим повітрям, до вух донісся шум ранкового міста.
Не тямлячи себе від радості, вилетіли з печери і… стали, мов вкопані. Спочатку дівчина не зрозуміла, чому Михайло зупинився, і з розгону налетіла на нього, ледь не збивши з ніг. Розсердилася. Виглянула з-за пліч. Обмерла…
Навпроти великим півколом їжачилася зграя бродячих собак. Вони були худющі, неначе з хреста зняті. Запалі боки давали змогу полічити всі ребра, до одного. Хвости підняті догори, що вказувало на явну агресію. Вищирені зуби, люті жовті очі та пригнуті до землі голови. Вони готувалися до нападу.
«Одна, дві, три…» — подумки шалено рахувала Яся. – «Усього дванадцять. Боже! Боже!.. Допоможи…»
Всі молитви чомусь вивітрились із пам`яті.

• Назад… назад… — шепотів хлопець чи то псам, а чи Ясі, відтурлюючи закляклу дівчину подалі в підземелля.

Проте варто було зробити один крок, і зграя загарчала, визвірилась, бризкаючи пінистою слиною, ущільнила коло, присунулась поближче, майже впритул до виходу.
Величезний рудий пес з відірваним вухом, мабуть, вожак, ступив уперед, переминаючись, пригнувся до землі, гарикнув. Очі сяйнули злобою та радістю перед майбутнім частуванням.
Решта мовчки розглядали людей, наче бачили вже не підлітків, а купу смачного рожевого м`яса та хрустких кісток.
Серце стугоніло, як скажене. Повітря не вистачало. Ці пси… здавались якимись нереальними. Ясі на мить уявилось, що вона знімається у фільмі, й зараз із печери вийде режисер, похвалить їх за роботу, а тварини почнуть вихляти хвостами та лащитись до нього.
Та реальність не завжди відповідає нашим мріям. А якщо точніше, то ніколи.
Перелякана дівчина не відразу зрозуміла, що Михайло ледь відчутно кличе її, не повертаючи голови.

• Що?.. – самі губи ворухнулись, мовби вітер прошелестів.


• Ясю, візьми… тільки обережно… не роби різких рухів…


• Я не зможу!.. – заканючила.


• Зможеш! – гарячий шепіт перебив її. – Головне, слухай мене. У мене в сумці… з твого боку… лежить тріска… добряча така… — хлопець не зводив очей із собак, що напружинились та з наростаючим занепокоєнням слідкували за кожним людським рухом. – Витягуй… так… обережно…

Неслухняними руками Яся повільно розстібнула сумку, навпомацки витягнула коротенький шматок палиці, обмотаний ганчіркою.
Пси заворушилися, озвіріли при її вигляді. Підповзли ще ближче, скалячись. Швидко заховала назад.

• Так… а тепер, — вів Михайло, — там же лежить пляшечка з-під ліків… в ній бензин. Лий…


• Але що?..


• Потім поясню! – обірвав. – Це я вдома приготував на випадок, якщо із ліхтарем щось станеться. Лий, кажу!.. Прямо в сумку… Лий! Ну!..

Майже не дихаючи, дівчина вилила рідину на саморобний факел. У ніс вдарив запах бензину. На дні сумки намацала запальничку.
Тепер руки доведеться витягнути. Тремтячи всім тілом, аж зуби клацали, натиснула на гумову кнопку.
Тріска спалахнула, ледь не підпаливши волосся, вибухнула.
Собаки збісилися. Почалась метушня.
Приступили впритул, клацали зубами. В горлі клекотіло, гарчало та вило.
Ватажок стрибнув уперед, кинувся на Ясю.
Звереснувши, інстинктивно змахнула рукою, у якій тримала факел.
Шерсть на животі у ватажка зажевріла й почала тліти, засмерділо паленим м`ясом. Пес заверещав, заскавулів, кинувся на землю, почав несамовито качатися. Проте шерсть уже палала. Ткнувся мордою, щоб зализати, — вогонь перекинувся на вуса. Горіли брови, лопався пухирями ніс. Пронизливо скиглячи, тер лапами закисші очі.
Іншим було все одно. Тепер їх ніщо не стримувало.
Один за одним пси кидались уперед, світили іклами.

• Тікаймо! – гукнув Михайло й, видерши тріску із рук дівчини, потягнув Ясю за собою.

Ледь володіючи ватяними ногами, дівчина волочилася за ним. Хлопець біг щосили, вимахуючи попереду та з боків саморобною зброєю, розуміючи, що так протримаються недовго.
Оскаженілі тварини на мить відстрибували, зализуючи підсмалені носи, та у наступну ж мить кидались у погоню.
За хвилину тріска почала догорати, пси вже не так охоче відскакували убік.
«Це кінець», — мелькнуло в голові Михайла.
Було жаль не так себе, як знесилену дівчину.
Попереду щось захлюпотіло. Хлопець не повірив власним вухам. Це був величенький яр, наповнений брудною водою, мабуть, після затяжних дощів, що пройшли недавно.
«Може, вони не настільки дурні, щоб плигати за нами у воду?..» — з`явилась несподівана надія.
Забувшись у цих думках, хлопець мимовільно випустив Ясину руку. Дівчина впала. На неї налетів кудлатий чорний пес.
Яся відчула, як когтисті лапи втиснули у землю, як стало важко дихати під тушею, здавалося, висохлого тіла… Слина закрапала їй на обличчя, війнуло тухлятиною. Собака цілився у горло, проте дівчина встигла захиститися рукою.
Зуби впилися у плоть, цівки крові потекли до ліктя, скажений біль пронизав до п`ят.
Михайло збожеволів. Він не знав, що робити.
Проте мозок гарячково зауважив, що зграя відстала. Можна було виграти декілька секунд.
Хлопець підскочив до тварини і з розгону засадив у шию ще гарячу тріску.
Пес завив і повалився, намагаючись дістати лапами пекуче, гостре…
Михайло підхопив непритомну Ясю й у два стрибки опинився біля яру.
Клубок несамовитих лютих звірів був поряд.
Не озираючись, хлопець полетів униз. Чорна каламутна вода розійшлася хвилями, накрила…
 
 
11
Ігор йшов навпомацки по довгому тунелю. Здавалося, кінця-краю йому не буде. Мотузка у деяких місцях була зовсім мокрою, мабуть, від води, що крапала із дивною закономірністю: по-вер-нись… по-вер-нись…
«Маячня», — хлопець труснув головою. – «Вже дах їде…»
Щоб не було так моторошно, заспівав неголосно.

• Двічі в одну річку не ввійдеш… — пісня теж не вселяла оптимізму, проте звук власного голосу трохи заспокоював.

Поворот… Ще один… іще…
«Далеченько ж вони зайшли», — хлопця розбирала злість. Тривогу він нарочито придушував. – «От Олег! Фотограф, теж мені… Як знайду, то…»
Додумати він не встиг, бо за щось перечепився й впав. Здивовано відзначив, що мотузка закінчилася. Вірніше, вона кінчалася десь там, під величезним каменем, за який і зачепився Ігор. Почав обмацувати валун і…
Його відкинуло спочатку до однієї стіни, тоді – до іншої невідомою силою.
Рука заплуталась у чийомусь волоссі. Під пальцями дзвякнула сережка. Така була лише в Олега…
12
Ліда прокинулася. Голова була важкою, мов з свинцю. Дуже хотілося спати, бо ж подрімала лише з півгодини. Тривога та страх не давали заснути. Відкупорила термос, побовтала рештки запашного чаю. Ковтнула, не відчувши смаку.
«Де Ігор?» — крутилося у голові.
Здається, пройшла вічність…
Із кутка навпроти почувся шурхіт. Дівчина злякано притислась до стіни, боячись чимось видати себе.
Писнуло, потупотіло. Щось пробігло по ногах.
«Щурі!» — пронеслось у голові скажено. – «Треба ноги заховати у рюкзак. Кажуть, вони пальці обгризають…»
Дістала бутерброд із ковбасою, не тямлячи, що робить, покришила на підлогу:

• Їжте, їжте… Тільки не мене, тільки не мене… — повторювала заклякло.

Цівкнуло голосніше, руки торкнулися… вуса! Звичайні настовбурчені щурячі вуса, проте Ліді здалося – дуло автомата. Вона панічно боялась цих тварин.
«Треба йти… Назустріч Ігорю… Я буду його гукати. Він почує й повернеться за мною…» — лопотіла сама до себе.
Не усвідомлювала, що робить.
Зіп`ялася на ноги, пошкутильгала геть. Навіть рюкзак не взяла. У ньому вже царювали щурі…
 
13
Сашко отямився від жорстокого головного болю. Було відчуття, що потилицю розламує навпіл. Провернув аж занадто якимсь великим язиком у сухому роті. Над силу підняв руку, торкнувся пальцями трохи вище шиї, де закінчувався (чи починався?) хребет. Вогко. Липке. Кров?
Його замутило. Виблював рештки шлункового соку собі під бік. Намагався щось розгледіти. Водити очима теж було занадто боляче.
Темінь несусвітня.
«Де ж це я?» — подумав, мов в тумані.
Мозок відмовлявся працювати свідомо.
«Хоча… яка різниця?» — пронеслось. – «Так холодно… Схоже, на якийсь підвал. І пахне затхлістю… Дуже холодно…»
Він не помилився. Сашко лежав, скоцюрбившись, у темному невеличкому підвалі старої дерев`яної хижини.
Від холоду зуб на зуб не потрапляв. Голова нагадувала величезну мідну кулю, яку хотілося чимшвидше зняти, скинути та й викинути подалі. Дуже вже боліла.
Перед очима затанцювали іскорки. Згорнувся в позу ембріона, підібгав під себе ноги. Стих. Назавжди…
 
 
14
Повітря ледве вистачало. Хочеться вдихнути, та не можна. Ні! Він сильний! Воді не потрапити в його легені!
Зібрався силами, останній поштовх, ще і ще… У вухах вже дзвенить від нестачі кисню і… нарешті!
Із шумом виринає із води, голосно хапає повітря широко розкритим ротом. Дихає й не може надихатись.
Врешті, приходить до тями, й, стараючись триматись на плаву, оглядається. Пси стоять на краю обриву, розгублені та люті. Розчарованим поглядом проводжають таку жадану й близьку здобич, чмихають, гарчать, загрібаючи листя задніми лапами, знехотя йдуть геть.
Не встигає думка полегшення з`явитися у голові, як тут – інша проблема. Все ще непритомна Яся давить своєю масою. Наче й не важка, та для вкрай знесиленого Михайла навіть одяг – мов гиря. Швидкий погляд на руку дівчини – вже хоч кров не цибонить, хоч це приносить радість. Хоча, яка тут радість?!.. Сама назва…
Треба доплисти до берега, що б там не було. Він це знає, але руки потроху починають відмовляти. Вода льодяна, як не як – лише початок травня, та ще й зночі.
Намагається повище тримати дівчину, щоб не захлинулася.
Підгрібає однією рукою до мілини. Під ногами ковзається, Михайло грузне. Дно тут не із кращих.
Крутий берег, весь у ріденьких кущиках. Грунт обсипається під ногами, ледь вдається тримати рівновагу.
Врешті-решт, хлопцеві вдається вилізти нагору з понад людськими зусиллями. Хвилин десять непорушно лежить, віддихується.
Прислухається чи дихає Яся.
Її грудна клітка хоч і повільно, а все ж здіймається.
«Куди тепер іти?» — думати не хочеться.
Оце б заплющитись і спати, спати, спати…
Та не можна.
Михайло підіймається на ноги, дрижить від холоду, бере дівчину на руки та бреде.
Куди – не знає. Уперед.
Куди очі дивляться. Куди ноги несуть. Вірніше, вже майже не несуть.
«Все! Більше не можу…» — видихає і, готовий впасти, окидає поглядом місцевість.
Вже добряче розвиднілося. Та туман не розсіюється. І тут щось гаряче штовхає Михайла в спину: очі натрапляють на стару похилу хату з напів вибитими шибками.
Хитаючись, робить останні спроби. Йде.
 
У хижині тепліше, чим надворі. Хлопець озирається. Старезне ліжко з панцирною сіткою, накрите якоюсь ганчіркою. Пічка, на вигляд ще ціла. На стінах клаптями висять подрані занавіски. Пахне пилюкою та вогкою сирістю з кутків.
Михайло обережно поклав Ясю на ліжко. Заскрипіло, заскавчало металом, мов щеня.
«Пора б їй уже прийти до тями», — подумав тривожно.
Покусаний лікоть був темно-фіолетового кольору, кров запеклася та розмазалась по одежі.  Один бік руки побілів, набряк, став аж трохи жовтуватим.
Мокрий одяг облипав тіло, сковував рухи. Цокаючи зубами, хлопець вийшов з хати, назбирав чим сухіших гілочок. Витягнув з кишені сірники, черконув. Мокрі. Не горять.
Намацав запасну запальничку. Притиснув. Полум`я весело застрибало по хвої, перекинулося трохи вище, забігало… І вже у печі затишно потріскувало. Виждав хвилин десять, підкинув грубших поліняк. Загуло десь аж у комині. По кімнаті розлилося перше тепло. Тепер одяг можна й зняти.
Роздягнувся, косячись на дівчину, вивішав біля грубки.
Обережно підійшов до Ясі. Вдивлявся у смагляве гарне лице, поправив чорне густе волосся, що розметалося по ліжку. Торкнувся лоба мимовільно і аж сахнувся: він палав.
Жар був очевидним, як Божий день. Дівчина застогнала, притискаючи руку до себе, заворушилася. Над верхньою губою виступили краплини поту.

• Пи-и-и… ти… — не то шепіт, а чи вітер промайнув.

Михайло кинувся. Нема! Нема води.
На підвіконні стояв брудний щербатий алюмінієвий кухоль.
Чимдуж, скаконув – за посудину, — й до яру.
Зачерпнув води – назад.
Понюхав – смердить болотом та жабами. Такою й отруїтися не важко.
Згадалися уроки ОБЖ у школі, поставив на піч – закип`ятити.
«Ех, жаль, марганцівки немає…» — подумав болісно. – «Зараз би так пригодилася. І воду очистити, й рану промити…»
Забулькало. Зняв ганчіркою, довго дмухав, студячи. Врешті, притулив до Ясиних губів:

• Пий!..

Вода неслухняно потекла за комір, трохи влилося до рота.
Дівчина закашлялась. Кашель теж був недобрим – глухим, надривним, «гавкаючим».
«Цього ще не вистачало!» — зі страхом майнуло в голові.
Ляснув долонею по лобі: сам роздягнувся, а вона ж – у мокрому одязі.
Хвилину вагався, а тоді несміло почав розстібати ґудзики на блузці. Стягнув спідницю, чобітки з поламаними підборами.
На мить замилувався красою молодого тіла…
Невеликі груди були ідеальної форми та ледь здіймалися при вдихові. Плаский живіт у деяких місцях подряпаний собакою. Кружечок пірсингу в пупку. Нижче… Нижче хлопцеві не хотілося дивитись, бо десь унизу ставало гаряче і твердо, як залізо. Тремтячими руками накрив дірявою лахманиною. Від гріха.
Сів на долівку, поближче до пічки. Глибоко замислився. Олег мертвий, Ігор з Лідою чекають на них десь у печері, Ярика теж, мабуть, вже немає у живих. Він тут із хворою дівчиною, голодний. Шлунок викручує, збурюється.
З густого лісу не вибратись без карти, туман дуже заважає. Так би вилізти на дерево та й глянути, а зараз нічого не видно.
Хоч би щось поїсти…
Повіки склеювалися від втоми та блаженного тепла.
«Зараз… зараз… встану… й піду… пошукаю їжу…» — голова схилялася все нижче й нижче.
Так і заснув, сидячи, притулившись спиною до гарячої печі…
 
 
15
Великий рогатий жук повз по підлозі, погрозливо клацав клешнями, пронизливо пищав. Звук ставав все голоснішим і голоснішим, та таким бридким, що хотілося заткнути вуха пальцями. Проте від нього нікуди було сховатися. Врешті, став вже просто нестерпним.
Жінка прокинулася. Пищав будильник. Пожбурила подушкою у нього. Впав на землю. Пищить.

• Скотиняка! – вилаялась.

Восьма. Час вставати на роботу. Звично зайшла в кімнату доньки.

• Лідо! – зупинилась, вражена.

Ліжко було акуратно застелене від учора. Отже, вона ще не прийшла.
«Як же це?» — подумалось. – «Лідочка завжди повертається не пізніше четвертої ранку. Що трапилось із завжди слухняною донькою?»
Передчуття чогось недоброго, ворожого стиснуло серце матері.
Кинулася до телефону, тремтячими руками набрала номер Лідиної подруги.

• Добрий ранок!.. А Ліда у вас? Ні?!!.. О, Боже… — жінка схопилася за груди, осіла на стілець.


• А що трапилося? – сонно поцікавився голос на іншому кінці дроту.


• Моєї Лідочки немає! Вона сказала вчора, що йде до Ясі на вечірку.


• У нас не було ніякої вечірки, — в іншому голосі прорізались істеричні нотки. – Ярослава відпросилася ночувати в Ліди, я дозволила.


• Але їх не було вдома… — прошепотіла мати, холодіючи.

Руки безсило впали вниз.

• Алло! Алло, Ви мене чуєте? – лунало із трубки. – Дзвоніть у міліцію, я зараз одягнуся…

Неслухняні пальці натиснули «відбій»…
 
 
16
Ігор важко дихав, зі стогоном.
«Боже! Боже!..» — всі інші слова повилітали з голови.
Він не міг повірити, що це… розтрощене, понівечене тіло, на яке натрапили руки, і є їхній Олег. Бажання натовкти йому пику вже здавалося майже блюзнірством.
І раптом – Ліда!.. Мов блискавкою в мозок. Треба ж повертатися, вона там одна, ще й до смерті перелякана.
Й тут мурахи забігали спиною: здуру ішов-то не просто по мотузці, а скручував її у руці. А, отже, назад повернутись – практично нереально.
«Йолоп! Йолоп!» — картав себе що є сили.
Думки панічно перескакували із однієї на іншу. Як же повернутися до дівчинки? Як?!!.
 
Чуткі вуха відразу вловили якісь звуки. Спочатку не міг зрозуміти, що воно, а потім – серце тенькнуло й кудись обірвалося. Ліда!

• Лідо! Лідо! Лідочко!!! – заволав у відповідь.

Проте вона, мабуть, не почула, бо тоненький голосок почав віддалятися.

• Лідо! Лідочко, я тут!!! – рвонувся, орієнтуючись по луні.

Летів, моментами зупинявся, прислухаючись, потім знову біг.

• Ігоре! – десь майже поряд.


• Лідо! – крок вперед – і… нога не відчула землі.

Давлячись криком, полетів у безвість.
17
Михайлові снився дім. Порожній дім, без дверей. Він ходить по ньому, а вийти не може. Кличе маму, тата – тиша.  
Здригнувся.
Прокинувся в холодному поту.
В печі перегоріло, проте в хаті трималося тепло.
Підійшов до ліжка Ясі. Дихає. Хрипло, голосно, але ще дихає. ЩЕ… Його мов молотом хто вдарив. Як він міг так подумати?..
Мацнув лоб. Немов розпечене залізо.
Метнувся на вулицю, назад…
Зірвав з вікна занавіску, змочив у яру, набрав холодної води у кухоль. Поставив дівчині компрес на голову. Може, хоч трохи щось дасть.
Погляд впав на поранену руку. Жахливе видовище. Ще більше набрякла, під шкірою збирався гній.
«Ні, так просто не можна! Треба якось вибиратися з цього лісу… Ясі треба у лікарню. Й чим скоріше – тим краще.» — та думки були думками, а ліс густий та великий.
Ще й цей незрозумілий туман… Зроду ще Михайло не бачив такого туману, щоби не розсіявся навіть удень.
Несамовито хотілося їсти, шлунок співав серенади, куди там тому Баскову.
Та їсти не було що.
Пройшовся по хижині. Сів на підлогу.
Якось в одну мить стало так все одно – що є, що буде… з ним, із Ясею… з усіма…
Кліпнув очима, отямився.
«Це відчай.» — пронеслася думка. – «Здаватися не можна, треба мати надію на краще. Хоча, яке краще?..»
Раніше хлопцеві не доводилося стільки часу проводити у роздумах. То комп`ютер, то дискотека, універ… Усе відволікало, займало багато часу, а вночі він любив спати й не забивав собі голову всякими «дурницями».
Але зараз… Чомусь згадалося, як у першому класі побив свого собаку. Побив просто так, бо стало цікаво, як той відреагує. Бідолашна тварина скавуліла та намагалася увернутися від важкого чобота, а Михайлові хотілось іншої реакції.
«Чому він не обороняється?» — думалось тоді. – «Він же сильніший. Чому не пускає у хід зуби?»
Та розумний пес лише ображено дивився на хазяїна, не розуміючи, в чому провинився.
Тепер хлопця шпигнула гаряча жалість до тварини, якої вже давно немає у живих.
Йому здалося, що зараз – він цей собака, і його так несправедливо покарали й замкнули у цій хаті, в цьому лісі…
Боляче… Дуже боляче, коли ти не можеш нічого змінити, коли нічогісінько вже не залежить від тебе.
Й це безсилля убиває. Повільно, але впевнено.
Михайла це теж вбивало. Він не міг дивитись, як хрипить дівчина, міняючи компрес кожні десять хвилин – настільки гарячим було тіло.
Ганчірка встигала за цей час висихати майже повністю. Здавалося, ще мить – й сама запалає.
 
Було, мабуть, десь по обіді. Сонце так і не виглянуло, важкі хмари, погойдуючись, пливли у небі.
Хлопець сидів, тримаючи Ясю за хвору руку, відчуваючи, як в ній пульсує кров.
Зненацька двері хижини прочинилися.
Здригнувся. Підскочив.
На порозі стояла старезна баба. Чорна, як ніч.
 
 
18

• Так… І коли, Ви кажете, зникли ваші діти? – підполковник, років п`ятдесяти, ще раз уважно глянув на двох ридаючих жінок та переляканого чоловіка сумовитими голубими очима.


• Учора… Сьогодні… Я не знаю… — затряслася у сльозах Лідина матір.


• Вчора. – Перебив її Ясин батько. Він тримався трохи спокійніше, хоча руки тремтіли, видаючи його хвилювання. – Сказали, що ночуватимуть одна в одної. Ми… — при цих словах він показав на себе та жінок, — відпустили. Ми ж не знали, як усе обернеться, — трохи винувато мовив, опустивши голову. Голос зірвався.


• Взагалі-то… Заяви про зникнення бажано приймати… — не закінчив, махнув рукою, присунув ближче папір та ручку. – До біса закони й офіціальність. – Його серйозні очі були сповнені щирого співчуття. – У самого така вдома.

Патруль був висланий на Лису гору через двадцять п`ять хвилин…
19

• Лідо! Лідочко! Чому ти не залишилася на місці?.. А хоча й добре, що не залишилася, бо як би я тебе знайшов… Але ж… як твоя нога?.. – тараторив Ігор, сидячи в глибокій ямі, на дні якої було вогко й липко.


• Ігоре! Мені було так страшно там самій… І ці щурі… Я рюкзак там залишила… — Ліда стояла на одному місці, боячись ворухнутися.

Хлопець впав кудись униз і суворо наказав не рушати з місця. Добре, хоч не покалічився якимсь дивом. У темряві не було видно краю прірви, тому рухатись у будь-який бік виявилося дуже небезпечним.
Дівчина сіла на камінь. Нога нила, але це було ніщо у порівнянні з радістю, що Ігор тепер поряд. Хоч і не зовсім.

• Лідочко… Олег мертвий… — при цій згадці хлопець здригнувся й попередній жах окутав його.


• Як?!.. – заціпеніла дівчина. Здалося – Ігор жартує. – Зараз не до сміху. Кажи мені правду! Де вони?!!


• Я кажу правду.


• Ні!!! – закричала вона, аж із стін вода закрапала. – Ні! Не може такого бути.

Сльози ще ніколи не були такими солоними…
20

• Хто Ви? – Михайло був весь на сторожі, готовий оборонятися до останнього.

Проте від кого оборонятися? Від баби? Аж смішно.
Стара не відповіла. Причинивши за собою двері, прочалапала мимо – до ліжка із дівчиною. Хлопець був рвонувся попереду неї, щоби захистити Ясю, але з подивом та переляком відчув, що не може ворухнутися з місця.

• Хто Ви?.. – ще раз запитав із панікою в голосі.

Баба наблизилась до ліжка, пощупала поранену руку дівчини, похитала головою, щось бурмотіла під ніс.

• Я відпущу тебе лише якщо не будеш мені заважати, — аж здригнувся Михайло від незвичайного скрипучого голосу.


• Я не дам покалічити Ясю, — суворо звів брови на переніссі, рішучий та несподівано сміливий.

Баба подивилася на нього довгим поглядом. У жах кинуло – чорнісінькі очі.

• Сміливий погляд, хороший… — бурмотіла вона, мов не в собі. – Не дам я сили – згине… Що пить дати згине… Не бувало зла у мене без добра, а добра без зла і того менше… Вилікувати хочу. – Раптом чітко мовила, дивлячись прямо перед собою.

Хлопець сумнівався, чи вона взагалі його бачить.

• Бачу. Я все бачу. – Прочитала думки, заставивши Михайла знов здригнутися. – Багато горя на землі, а в очах у тебе зовсім темно. Фатіма я. Хто така – не знаю… Лише бачу все на світі.

Поки вона говорила, хлопець трохи заспокоївся, бачачи, що та не бажає їм зла. Потроху стали слухатись кінцівки. Михайло продовжував сидіти біля печі, спостерігаючи за старою.
Чорна подірявлена накидка, брудні капці… Волосся теж лискуче та чорне, мов вороняче крило, хоча по зів`ялому лиці, по зморшках, було видно, що баба стара, як світ.
Вона вийшла з хижини, прихопивши кухоль.
Несподівана думка увірвалась в мозок: коли знає «все на світі», то повинна ж знати й дорогу із лісу!..
Баба повернулася з водою та пучком якихось трав у руках.

• Бабо… Фатімо… — почав було невпевнено. – Скажіть дорогу додому!

Стара мовчала. Як не до нас, Іване.

• Бабо! Ви чуєте?!.. – вже голосніше.

Аж кинулася:

• Домівка – путь неблизький. Не знаю я нічого. Не показують мені. Пелена очі заслала. Ворон вуха затулив. Нічого не бачу і не знаю. Лікувати треба, горе буде…

Злість на стару ідіотку захлиснула. Проте розумів, що безсилий перед її «чарами», бо знов відчув, що не може ворушитись. Відьма, не інакше.
Раптово захотілося спати. Повіки склеїлись. Хлопець поринув у навдивовижу легкий сон.
21
Ліда гірко плакала, скрутившись у куточку, боячись зробити хоч крок вперед. Їй було страшно, дуже страшно. Неймовірно хотілося їсти, у шлунку пекло. Здавалося, й про Ігоря забула.
А хлопець тим часом намагався придумати, як вилізти з халепи. Яма була глибоченькою, бо хоч і росту мав байдуже – усього якихось 189 сантиметрів – а руками до краю дотягнутися не зміг, скільки не підстрибував. Самому дивно, як злетівши із такої висоти не покалічився. Лише синців набив на колінах, та й по тому.
Почав обмацувати стіни і… ледь не впав уперед. Рука не знайшла опори.

• Лідо! – покликав, проте тиша у відповідь його насторожила. – Лідо!

Тихо. А ні звуку.

• Лідо!!! – вже панічно.

Мовчить.
Так захопився своїм заняттям, що й не помітив, коли перестав чути дівочий плач.

• Лідо! Лідо! – гукав.

«А може вона просто спить?» — подумалось, але в ту ж секунду отямився – його крики й мертвого збудили б.
«Що робити? Що?..» — мозок шалено запрацював. – «Треба, мабуть, лізти у цю дірку. Іншого виходу все одно немає.»

• Лідочко… — безнадійно покликав наостанок.

Відповіддю стала крапля, яка дзвінко впала і розбилася десь неподалік.
Різко видихнув. Пірнув у темінь.
 
22
Михайло прокинувся від собачого гавкоту. Хату повивали сутінки. У печі мирно потріскувало.
Смикнувся було уперед, та бабині «фішки» знов подіяли. Довелось залишитись на місці.
З надвору чулися голоси. Це були ЛЮДИ!!!

• Пусти! Пусти, ти чуєш?!.. – і молив, й погрожував старій. – Пусти, бо гірше буде!.. Ми нікому не скажемо, що тебе бачили… — підлабузнювався.

Проте баба й вухом не вела. Стояла, впіривши чорнющі очі у вікно, щось шепотіла тихо.

• По сліду йдуть – хай сліду не знайдуть…  — долинуло до хлопця.

Голоси почали віддалятися.
Відчай охопив Михайла.
Це був шанс на порятунок!
В цю хвилину він відчув, що може рухатися. Рвонувся до дверей. Баба скосила очі. Дивно, але вони були НОРМАЛЬНІ.
«Певно, її сила у очах», — устиг подумати, але тут стара блискавично вхопила якусь траву й укинула у рот зернину, швидко рухаючи щелепою.
І знов кінцівки почали наливатися свинцем. Бабині зіниці повільно розширилися, заповнюючи все око, роблячи його страшним та моторошним.
Погляд впав на її руки. Михайло впізнав траву – колись така росла в бабусі на городі.
«Дурман», — згадалося.
Тоді ще, у дитинстві, він пхав до рота все, що можна було. Та й що не можна теж. І бабуся суворо наказувала йому не чіпати цієї рослини, бо «отруйна».
А тепер…
«Цікаво, а який же вплив на мозок, якщо очі так реагують?» — чомусь подумалось.
З цікавості і сам би спробував, та баба вже не відпускала й на хвилину.
Хлопцем заволоділа байдужість.
«Хай що хоче, те й робить», — думки снували хаотично, стрибали. – «Все одно нам не вибратися звідси. Все одно…» — схилив голову на коліна.
А стара тим часом натирала Ясю чимось дуже смердючим, читала заклинання, била поклони.
Дівчина лежала непорушно, зате баба розходилася: вона все голосніше й голосніше мурмотіла, щось вигукувала.
Михайло загубив лік часу. Вже зовсім стемніло, перегоріло у печі.
Й раптом аж підскочив й здивувався – тіло було слухняним, як на подив.
Видно, баба через старість не розрахувала своїх сил – вона захрипіла, впала на долівку, забилася в конвульсіях. Михайло не бачив – чув, як її сухе немічне тіло підскакувало й знов вдарялося об піл.
Врешті, стихло.

• Де я? – раптом слабко з темряви.

Одним стрибком хлопець опинився біля ліжка. Яся сиділа на ньому, водила навкруг себе руками.

• Ти тут, зі мною, — присів поряд із дівчиною.


• Хто ти? – аж сахнулася.


• Михайло я, Михайло… Не бійся. Як ти себе почуваєш?


• Ааа… Михайло… Добре. Нічого не болить.

Хлопець здивувався. Торкнувся щік – холодні, рука тонка, вже не набрякла.
Диво, не інакше. Все-таки, баба знала своє діло, хоча так і не зрозуміло, чого їй було треба.

• Іти можеш? – запитав у дівчини обережно.


• Думаю, що так, — зіп`ялася на ноги, похитуючись.

Рушили до дверей.
Михайло ішов перший. Натиснув на поламану клямку. Відскочив. Прохід загородив хтось великий та кудлатий. Повний місяць блиснув чорними-чорними очима…
23
Ігор довго йшов підземеллям. Врешті наткнувся на стіну з вмонтованими залізними скобами. Хід вів угору. Після недовгих роздумів поліз. Все одно втрачати не було чого.
Ліз довго, аж ноги потомилися, й, накінець, голова визирнула на поверхню.
Роззирнувся навкруги.
Було схоже на якусь каплицю. Куполоподібна стеля, широкі вікна, крізь які вливалося місячне сяйво.
Вибрався повністю, побрів до вікна.
Вже звідти знову озирнувся. Десь там, за щербатим підвищенням, чулися стогони та шурхіт.
Обережно став просуватися туди. Було страшно, проте цікавість переважала, тим більше, що стогнали по-справжньому.
Наблизився іще. Придивився. Закляк.
На підлозі лежав Ярик з перебитими ногами…
 
 

• Ярику! Ярику! – закричав несамовито.


• Хто тут? – не сказав – вимучив, вихрипнув.


• Це я! Ігор.


• Ігор?.. -  знов судомний вдих. – Йди… звідси… Це пастка… Вони… тебе знайдуть..


• Вони… Хто вони? Ярику, скажи мені хто вони такі?


• Я… Я не знаю… Але це точно не люди… Не… — він не закінчив, страшно смикнувся й затих.

Ігор навіть не встиг злякатися. На голову обрушилося щось важке та холодне. Каплиця похитнулася й перевернулася сторчма…
24
У ніс вдарило щось їдке. Не скоро Михайло зрозумів, що це запах диму. Не відкриваючи очей, намагався згадати, що трапилось. Проте пам`ять підводила. Хлопець ніяк не міг відтворити події, що відбулися після того, як вони з  Ясею рушили до виходу хижини. За положенням тіла, зрозумів, що висить у повітрі. Спину пекло нещадно і дедалі сильніше. Глибоко вдихнувши, розплющився. Й тут йому сперло у грудях: він смажився на багатті…
 
 
Ігор отямився від холоду. Озирнувся. Він лежав зв’язаний у траві. А неподалік…
Жах скував кінцівки, не даючи поворухнутися.
Галявина була обставлена із чотирьох боків кам’яними статуями у вигляді величезних вовків, які мовби охороняли її зі всіх сторін. Посередині, на невеликому алтарі лежала Ліда. У багатті палав Михайло. Ясі не було видно.
Хлопець не знав чи жива вона. Думки плуталися, часу на роздуми не було. Ці незрозумілі створіння були настроєні рішуче і хотіли чимскоріш довести справу до кінця.
Ігор спробував ворухнути рукою. На його подив, мотузка обхоплювала не дуже щільно, й зап’ястя вдалося вивільнити. Тепер стало легше і зовсім скоро хлопець звільнився повністю, проте продовжував лежати.
Мимо пройшли нелюди, про щось гаряче сперечаючись.

• Скоро дванадцята… Треба закінчити з жертвопідношенням… — долетів уривок до вух.

Ігор схопився й нагинці поплазував до багаття. Він все ще сподівався врятувати Михайла, на якому вже горіла сорочка і волосся…
 
 

• Михайлику… Михайле… — Яся зі стогоном вихрипнула мовби чужим голосом.

Язик здавався занадто великим і ледве вміщався у роті.
Дівчина поворушилася, підняла голову із трави і… з грудей вирвався крик.

• Михааааайлеее!!! – пронизливо заверещала.

Все стихло. Виляски пішли галявиною. Як за командою, голови створінь повернулися до неї. Настала гнітюча тиша, від якої аж дзвеніло у вухах.
Ігор заплющився. Він знав, що це – кінець…
 
 
25

• Ні! Ні! Не наближайтеся до мене! – вищала Яся, відповзаючи у глиб лісу. – Не чіпайте! Михайле! Допоможиии! Ааааа!!!

Її оточили стіною, тікати було нікуди.
Ігор не мав змоги наблизитися до неї. Скориставшись загальною тривогою, шурнув до алтаря…
 
Яся сиділа у траві навколішки, затравлено переводячи погляд із одного лиця на інше. В очі не дивилася – знала, що там – темрява. Створіння наближалися повільно, про щось перешіптувалися.
Ясю вже не хвилювало те, що чоловіки були повністю голі. Вона просто не дивилася униз.
Зненацька найстарший, з довгою кудлатою бородою, підійшов, схопив за волосся і потяг.
Дівчина хапалася руками за колючі кущі, вони виривалися з корінням, волочилися землею, залишаючи колючки у тендітних долонях.
Стало  гаряче. Яся зрозуміла, що вони знаходяться біля багаття. І тут у вічі кинувся обвуглений Михайло. Він був страшний, весь чорний, шкіра злазила. На щоці крізь велику дірку було видно зуби.
Дико скавульнувши, дівчина рвонулася убік, проте її з розмахом пожбурили у вогонь.
Обличчя різануло, мовби тисячею ножів. Щоки, ніс відразу взялися водянистими пухирями, які лопались і на їх місці відразу ж утворювались нові.
Не тямлячи себе, ще намагалася відтрутитися руками, проте сили вистачило ненадовго. Очі давно нічого вже не бачили. Вогонь був повсюду. Страшний біль скував кінцівки.
Створіння байдуже дивилися на тіло…
 
 
26

• Лідо… Лідочко… Прокинься! – до дівочих вух долинув шепіт.

Вона застогнала, повіки затремтіли.

• Тихо, тихо, Лідочко! Це я… Ігор…


• Ігор?!.. – вийшло аж занадто голосно.


• Тссс… Я зараз спробую тебе розв’язати. Не ворушись.

Із завмиранням серця Ліда спостерігала, як хлопець намагається розплутати кінці мотузки на її ногах перебитими пальцями.

• Що відбувається, Ігорю? Мені страшно…


• Нічого не бійся… Я не знаю, що відбувається… Але знаю, що нам треба якнайскоріше втікати звідси.


• Але як?!.. Ми втечемо без Михайла, Ясі, Ярика?.. Де вони? Ти можеш мені сказати?

Хлопець спохмурнів, ховав очі. Щоки зблідли, руки погано слухалися.
Погане передчуття стиснуло серце дівчини, жах закрався глибоко в душу.

• Ні…  — прошепотіла. – Цього не може бути… Ні!

Вона гірко заплакала.

• Лідо, послухай мене! – Ігор вже майже розв’язав тугі вузли. – Як би там не було, зараз ми маємо подумати про себе. МИ ПОВИННІ ЗВІДСИ ВИБРАТИСЯ! Ти мене чуєш?!!! Лідо!


• Чую… — ледве чутно мовила.

Хлопець схилився над нею, обхопив долонею голову, допоміг піднятися. Дівчина притислася брудним лицем йому у груди, затряслася у риданнях.

• Досить… Вставай… Я знаю, як можна втекти. Там є озеро… Можна на пригинці, попід очеретами. Ми обов’язково повернемось додому, ти чуєш?!!! Вставай!

Ліда стала на неслухняні ноги, похитнулася. Поранена кінцівка боліла гірше, ніж раніше. Проте дівчина і словом не обмовилась про це і, розмазуючи сльози, почвалала за хлопцем.
Вони майже бігли попід деревами, ще трохи… і ще… Ось уже й озеро хлюпоче, бавиться хвилями… У темряві не видно, проте допомагають відблиски багать на деревах та кумкання жаб у трясовині.
Душа раділа: «ми вибралися, вибралися!»
У кущах щось зашаруділо.

• Ігорю… — дівчина зупинилася.


• Не бійся. Це їжак. Або лисиця… Та чи мало звірів у лісі, особливо біля водоймища? Не треба боятися. Може це пташка якась, а мо…

Зненацька він закашлявся, поперхнувся, упав на землю.

• Ігорю!!! Ігорю! Ні!!! – закричала Ліда. – Що трапилося, Ігорю?!.


• Мене… мене, здається, вкусила… змія… — прохрипів хлопець, обома руками тримаючись за ногу. – Та то нічого… Не бійся, дівчинко… Від такого не помирають… Все буде добре…

А чи вірив у те, що говорить?..

• Я люблю тебе, Лідо… Люблю, як ніколи нікого ще не любив… І вже, мабуть, не полюблю…


• Що ти таке кажеш, Ігорю?! Вставай, давай, підіймайся! Ми вже майже вибралися, ти чуєш?! Ми скоро будемо вдома! – ридаючи, шепотіла дівчина.

Її плечі по раз здригалися, голос тремтів і зривався. Обличчя заливали гарячі сльози, крапали на щоки юнака.

• А пам’ятаєш, Лідо, як я вперше тебе побачив?.. Ти була тоді така перелякана… — він хрипко засміявся. – Дивилася на мене з недовірою…


• Не треба, Ігорю… Вставай!.. – билась у плачі Ліда. – Вставай!


• А шоколадка?!!! – раптом перелякано запитав хлопець. Очі його горіли нездоровим вогнем. – Ти їла шоколадку? Де ти її поділа? Кажи!

«Він марить» — зрозуміла дівчина й переляк охопив її. Затормосила, затрясла коханого.

• Ігорю, будь-ласочка, вставай! Підемо додому. Ти не можеш покинути мене тут саму!!!

Він уже не рухався.

• Нііі!!! – заридала із новою силою. – Ігорю, я не виберусь сама!!!

 
Ліс відповів їй гучною зловіщою тишею…
Востаннє озирнулася на хлопця… Окинула затуманеним сльозами поглядом місцевість. Хоч би вдень знайти… Може, ще можливо буде щось зробити…
Не тямлячи себе, мов сновида, побрела у глиб лісу.
 
Ноги винесли на галявину… Чулись голоси, сміх… Зненацька все стихло… Ліда повільно підняла голову. Галявина була та ж сама…
 
Серце заледеніло від жаху, в голові бамкали дзвони… Тікати, тікати – билося у голові.
Обернулася, чимдуж побігла, шкутильгаючи на зраненій нозі.
Її ніхто не здоганяв.
«Невже вдалося? Невже?!...» — промайнула думка.
 
Ще трохи… ще… вже чується звук поодиноких машин на нічному шосе. Видко світло фар, ліхтарів, вивісок на магазинах.
У скронях стугоніло, Ліда не вірила в свою удачу.
 
І тут нога підвела її. Щось хряпнуло, дівчина втратила рівновагу і сторчма полетіла вниз із пагорба. У грудях страшенно запекло.
«Дивно», — подумала Ліда. – «У мене ніколи не боліло серце.»
Рука наткнулася на щось тепле й липке. Кров?..
Із грудей стирчав кілок…
 
Повіяв прохолодний вітер… Десь поряд говорили в мегафон, гавкали собаки… Гучно продиралися крізь хащі люди…
Привиділася мама… Вона ніжно пригортала дівчинку до серця, пестила по голові.
Стало так добре, так хороше… Нічого не боліло… Тепла темрява огорнула зі всіх боків, промовляла – спи, спи, спи…
 
Лише у лісі, під світлом потужних ліхтарів, билася в риданнях мати, пригортаючи непорушну доньку до грудей…
 
 
27
Будильник пищав так противно, що дівчина пожбурила у нього подушкою. Нічні жахи здавалися смішними у такий сонячний весняний день. Ліда глянула на телефон. Смс-ка. «Йдемо сьогодні на Лису гору?» — писав Олег.
 
Мороз сипонув поза шкірою. Проте у «відправлених» уже світилося: «ЗВИЧАЙНО…»