археологія роздуми зранку

 
 
 
     
Зкам’яніла какашка, дикого мамонта
Розповідь твоя, може видатись дивною.
Ховала в собі, ти біль підсвідомості
Теплого темного, та невідомого.
Що породила тебе в невідомості,
Що залишила тебе в самоті
 
Пам ять твоя перетворена в кам’яну
Брилу чи стелу прадавніх часів.
Хтось сперечаеться, хто ти незвідана,
Та не розкажеш ти правду свою
 
В пам’яті твоїй сонце пекуче,
Дощ прохолодний і гнійна земля.
Ти ще зелена прагнеш до неба,
А хмари загрози над тобою висять.
 
Ти зовсім ще юна та стебла округлі,
Квітка духм’яна жива та п’янка.
Він такий чуйний в хутро одягнутий,
Засмаглий носатий і ніби крутий.
 
Він тебе пестить устами широкими,
Теплий вологий язик огортае.
Ти розумієш що втратила душу,
Ти відчуваєш життя не твое.
Ти віддаешся йому без остатку,
Пригаеш в вирій де сонця нема,
Ти розчиняєшся в ньому до краплі
Тільки він тільки ти
І в всесвіті всьому нікого нема.
 
.
 
 
 
кохання хвилини миттєвості краплі
життя як скрізь пальці пісок.
І ти не одна вас майже вже тонна,
Юні спаплюжені пережовані вщент.
 
Всі почуття переламані скручені
Іноді чути болісний крик,
Він залишае вас на одинці
Під сонцем пекучем та прохолодним дощем
 
Збігають сторіччя линуть в безодню
Його вже нема позабутий всіма.
І тільки кохання твое потаємне
І жага до помсти тримае тебе.
І ось ти лежиш зкам’яніла і дивна
А ми і незнаем про сльози твої.
 
Зкам’яніла какашка дикого мамонта
Спогади твої завжди пітьма.