В надії достукатись.

      Жінка  в світлому плащі під час осінньої прогулянки йшла в повільному ритмі в сторону свого дому. Гуляючи, вона побачила вітрину дитячого магазину і зупинились в тій секунді. Почала малювати картинку в своїй голові про життя маленької дитинки, яка от-от повинна вийти на цей світ і про чоловіка(його не було пів року), який повинен сьогодні повернутись до неї з робочого від’їзду. Вона усміхалась, бо думала як буде бігати її маленьке створіннячко, як буде говорити перші словечка, як вона водитиме до школи, навчатиме музиці, годуватиме, пеститиме і любитиме. І про чоловіка, який буде найщасливішим, побачивши цю картину. Хотілось би, щоб та секунда тривала вічність. І хто ж знав, що доля вміє нас так дивувати.
       В момент, коли вона перебувала в щасливій нірвані, вона почала відчувати як в неї починаються спазми, як дитина прагне потрапити в цей світ. Вона розуміє, що тратити час не можна і кличе таксі, сідає в машину, яка летить зі швидкістю вітру. Не очікувано, хоча можливо і очікувано для когось, машина зупиняється в пробці. Бо з переду через 15 хвилин має проїхати поїзд. Але ж чекати не можна, дитина не може чекати. Таксист, розуміючи ситуацію, підбігає до сторожа, який керує зупинкою машин перед поїздом і просить пропустити їх в цю секунду. Дозвіл стає радістю для водія і жінки, але радість не завжди триває довго… Перетинаючи колію, машина застрягає.Чоловік вибігає з машини, але мала сила в руках не дає можливості витягнути з машини вагітну жінку. Він кличе на допомогу, просить людей не стояти осторонь.Дати шанс прожити тим людям довше. Просить дати останню надію. Він з повною наполегливістю пробує витягнути жінку…… Але…
 Секунда завжди триває недовго і вона має свій кінець.Але хто ж знав, що кінець буде таким, що перетнувши колію, вони перетнуть лінію життя. Але ж хто знав, що люди втратили душу, гідність, совість. Що бояться за своє життя більше ніж за інших. Хто ж знав, що в цьому поїзді чоловік вагітної жінки. Хто ж знав, що так має бути. Так не має бути, бо ми створені, щоб рятувати і любити. А ми обходимо, просто дивлячись і розуміючи, що це жахливо, але в той же момент нічого не робимо. Чому ж в наших серцях стало так пусто?!!