- Я автор
- /
- Ореста Стечишин
- /
- ЇЇ ранок
ЇЇ ранок
Цей запах. Запах жіночого тіла поруч. Певно найпрекрасніше, що може бути зранку, коли просинаєшся. Очі ще не відкриті, але свідомість вже тут. Легкі дотики до шовку шкіри, які провокують уяву на продовження, але руки не продовжують. Це доводить до стану напівзабуття. Потрібно відкрити очі, щоб не зійти з розуму. Це відчуття нереальне, але настільки приємне, що хочеться ще і ще…Яскраве світло. Біла кімната і посеред неї величезне ліжко, застелене чорними шовковими простирадлами. ЇЇ біла шкіра, трохи стертий вчорашній макіяж. Залишки червоної помади на губах, яку хочеться якнайшвидше стерти з цього прекрасного, але ще трохи дитячого обличчя. Вона занадто гарна для такої вульгарщини. ЇЇ очі, моя уява малює їх блакитними, і неймовірно довгі вії. Певно вчорашня ніч залишила на них досить помітний відбиток. Не тільки на них: пожовкла шкіра, червоні очі, вчорашній смокі-айс, але він їй личить. Її волосся розсипане по подушці. Цікаво наскільки воно довге? Певно десь до середини спини.
Вона вкрита тонким простирадлом, яке прикриває всі інтимні зони, що ще більше збуджує уяву та моє тіло.
Цікаво скільки їй років? Певно років 19, не більше. Ким вона є в повсякденному житті? Було б непогано розпитати її, але тільки тоді, коли дівчинка прокинеться. А зараз хай ще спить, а я буду нею милуватись. Це інтимний процес, інтимніший ніж тілесна близькість. Бо він чистий, справжній. Він як досить дивний статевий акт очима і внутрішнім збудженням. Певно це найпрекрасніше і найвідвертіше дійство. Тому що щире, тебе ніхто не бачить і ти маєш змогу милуватись жаданою людиною. Ні, не людиною-дівчинкою. Не можу назвати її жінкою, вона ще замала.
Дівчинка просинається, але я продовжую все так само безцеремонно милуватись цією красою. Вона відкрила очі, вони дійсно блакитні. Я її хочу, бо вона є втіленням краси. Хочу не просто як тіло, як душу, як особистість. Ми мовчимо, але наші очі вже давно вступили в діалог. Нам є що сказати один одному, але немає бажання порушувати цю тишу, яка нас поєдную, ховає нас від навколишнього світу…
Вже час. Час повертатись в своє життя. Наші стежки зійшлись на досить малий відрізок часу. І це добре, бо наше мовчання може перетворитись не банальне очікування першої репліки опонента, а можливо зберегти цю мить від попсової розмови, знайомства, а далі… далі як вийде.
Ми мовчки піднімаємось з ліжка. Я нашарюю який-небудь одяг. Мені можна - я дома. Сідаю на єдиний в цій квартирі стілець і закурюю, попіл падає прямо на підлогу, і все нормально. Мої здогади були правильні – її волосся дійсно досягає до середини спини. Вона не поспішає, вдягається поступово. Спочатку мереживні панчохи натурального кольору. Її білизна, вона її не знімала – це добре, бо голе тіло могло зіпсувати такий ранок. На підлозі, поруч з ліжком вона знайшла свою сукню. Воно їй пасує: тонка легка тканина літньої одежини прекрасно підкреслює її талію і груди. Груди в неї красиві, не занадто великі, правильної форми. Довжина сукні є правильною, трохи вище коліна і це добре, бо коліна в неї гарні. Взуття… туфлі на високих підборах. Це не дивно.
Вона одягнулась і вже було збиралась йти, але не можу я її просто так відпустити. Підхожу до неї різко повертаю обличчям до себе і цілую її в губи. Поцілунок довгий, палкий, але ніжний. Я відриваю її від себе, моя ціль… Я нарешті стираю цю помаду з її губ.
- Ти занадто гарна для цієї вульгарщини -… і випускаю її з рук.
Вона вдячно посміхнулась мені. В неї красива посмішка.
Вона пішла. Чому не залишилась? Та і добре, що не залишилась. Дякую їй. Хто вона, ким є в житті та її ім’я — все це залишилось для мене загадкою.
Цікаво, що вона відчувала – це найважливіша загадка. Її почуття загадка.
Я теж жінка.
- Автор: Ореста Стечишин, опубликовано 08 марта 2012
Комментарии