Добавить

СТРАХ І ЛЮБОВ (тим, хто любить Бога)

     СТРАХ І ЛЮБОВ
(тим, хто любить Бога)
 
Любов не шукає свого, — говорить Біблія, і це вірна ознака того, коли хтось вас дійсно любить. Освідчення в коханні — не тільки приємні слова; крім усього, — це зобов'язання: ти вже турбуєшся про того, кого полюбив, інакше просто не зможеш...
 
                                                        1
У XXI столітті чимало людей, як ніколи, стривожені песимістичними прогнозами, пов'язаними з наближенням «кінця світу», а книги, фільми й телепередачі на цю тему стають найбільш популярними. Професійні вчені та просто аматори, серед яких є й представники різних релігійних течій, намагаються встановити дату всесвітньої катастрофи; навіть християни залучені в міркування про майбутню загибель цивілізації.
  Готуються саме до глобальних природних лих, але ж ніяк не до повернення Господа нашого Ісуса Христа! З піднесенням шукають озна̀ки, а у ві̀рші з Біблії вкладають той сенс, який відповідає їх особистим тлумаченням. Інші стурбовані тільки тим, щоб встигнути отримати від життя всілякі задоволення, або вчать про «золотий вік», коли Церква буде керувати світом, тому швидкого пришестя Христа, на їхню думку, очікувати не варто.
  Сказане Ісусом у Нагірній проповіді: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога»[1], та про знамення Його приходу: «Того часу з’явиться знак Сина Людського на небі; і тоді заголосять усі земні племена, і побачать Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою й силою»[2], — стають далекими і незрозумілими не тільки для цього світу, а й для тих, котрі вважають себе Його послідовниками...
 
                                                  
                                                      2
Про той день, коли всі, що житимуть, побачать Ісуса, розмірковують в нашому столітті лише деякі, отож не для всіх стане він радісним. Ті ж, кого з нами немає, уже отримали нагороду свою: хто від людей тільки, а інший від Самого Господа, Який є Суддя пра̀ведний. Бога ж побачать спасѐнні, що очікували Ісуса, як вірні раби, котрі готові зустріти Його в будь-яку годину й хвилину. Таких людей наш Спаситель Христос візьме в Новий Єрусалим, що про нього написано:
«Це осѐля Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними… І побачать лице Його, а Ймення Його на їхніх чолах»[3], — і блаженний той, хто всім серцем вірить цим чудовим обітницям!
Коли людина починає вести себе не так, як інші, то його негайно зараховують або в розряд божевільних, або про такого говорять, що він «блаженний». Утім, для більшості ці поняття є синонімами, з тієї причини останнім часом християни намагаються ніяким чином не виділятися з натовпу — так жити простіше та надійніше.
Блаженний уміє бути безмежно щасливим, бо не сподівається на прихильність долі або на схвалення з боку людини. Він навчений без усякого сумніву й нарікання у всьому покладатися на Бога та коритися Йому, а не людині чи обставинам… Виходить, якщо кого-небудь ви назвете «блаженним», то зробите йому комплімент, і тим не принизите його, як цього, імовірно, у своєму ще неосвяченому серці бажали. Коли ж раптом побажаєте з ним поспілкуватись, то доведеться вам переконатися: нещасні й гідні співчуття саме ви…
Через те й написано: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога».
 
                                                   3
Тут час згадати нам Авраа̀ма. Лишилося свідчення, що 70 років жив він в Урі Халдейському, поміж річками Євфрат і Тигр[4], маючи в цьому місті прибуткову справу. Мешкав разом зі своєю родиною, яку любив, і кидати в жодному разі не збирався. Як і всі інші люди Сходу, Авраам був відданий своєму численному сімейному кла̀нові. Ще з вечора знав, що̀ зробить на світанку, до кого й куди піде, та що̀ буде з цього мати.
Та ось сказав Господь тоді ще Авра̀мові:
— «Вийди із землі твоєї, від твоєї рідні, і з дому батька твого до Краю, що його Я тобі покажу. І Я вчиню з тебе великий народ, і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням»[5].
Отож написано було майже 2000 років по то̀му:
«Вірою Авраам, покликаний, послухався й вийшов до краю, що мав узяти в спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде»[6].
Отримавши Божу обітницю, що буде він благословенний, і в ньому самому благословляться земні племена, Авраам повірив й увійшов до цього краю, узявши племінника Лота. Передусім побудував там жерто̀вника Господеві, щоб прикликати Його Ім'я. Авраам не знав, що̀ на нього чекає в чужій країні, де мешкали не дуже доброзичливі ханаанські племена, проте довірився Всевишньому, отож згодом отримав обіцяне.
В обітова̀ній землі й він, і племінник його, стали дуже заможні, маючи безліч худоби, золота та срібла — Господь не людина, Він вірний Слову Своєму! Проте добре відомо, що не може бути миру між родичами, коли живуть вони разом: скарбу набуто чимало, а ділитися — бажання немає.
«Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу твого; і люби ближнього твого, як самого себе. Я Господь!»[7] — заповідь ця, ​​без сумніву, непорушна й вірна.
Проте тата й маму й дядька Авраама з тіткою Сарою легко та просто любити в ті дні, коли вони якнайдалі від тебе. Тоді й за кафедру хочеться стати та розповісти, наскільки гаряче й ніжно любиш ти батьків, дочку й сина, а ще краще, як люблять вони тебе самого, розчуливши тим слухачів. З тієї причини дядько й племінник вирішили мирно розійтися — і в цьому випадку Авраамне замислювався про те, куди та в який бік йому іти, надавши право вибору Ло̀тові.
Останній обрав Йорданську родючого рівнину та оселився поблизу Содому, хоч і знав, що жителі того міста вельми розпусні перед людьми й Богом.
Через певний час сказав Господь:
«Скарги, що здіймаються з Содому й Гоморри, вельми великі, і гріх їхній дуже тяжкий»[8].
Ось тепер Авраам справді не міг спати спокійно: у такій ситуації твій друг, родич і той, хто ще зовсім недавно запевняв тебе у своїй любові та вірності, має чудовий шанс довести відданість свою не тільки гарними словами, а й конкретними справами.
«Лот, хоча й родич, але знав же він, куди пішов, що жити йому серед огидної розпусти й тими, хто його, як прибульця, зневажає. Нехай же горить вогнем він і ті, яких братами називає!» — хотів сказати Авраам своїй дружині Саррі.
Зробив же по-іншому: не може освя̀чений чоловік опиратися, коли Дух Божий на нім перебуває. Знову побудував жертовник, щоб стати перед Господнім лицем, адже до пришестя Христа це був єдиний спосіб, щоб наблизитися до Святого Бога та примиритися з Ним після скоєного гріха. Як праотець усього єврейського народу, вправно торгувався з Господом, аби не вигубив Він Содом і Гоморру за умови, що знайдеться в розпусних містах хоча б десять праведників. І все тому, що невда̀вано любив Лота, з яким хліб ділив та з однієї чаші пив у той час, коли вони мандрували в землі аморѐїв. Ублагав таки Бога, щоб «урятував праведного Лота, якого пригніта̀ла розбещена поведінка беззаконників; бо праведник, живучи між ними, мучився день-у-день, бачачи й чуючи беззаконних учинки»[9].
Жінки того міста (назва якого в останні дні згадується часто) виходили заміж, шили одяг, народжували дітей блуду, зачаті, імовірно, у той рідкісний час, коли князі Содомські замикали вхідні двері кожного будинку. І не думали, що настане кінець їх злодіянням, і не розуміли: Господь пролив би дощем вогонь і сірку на Содом і Гоморру значно раніше, але ті десять праведників, усі імена̀ яких ми не знаємо, урятували їх від справедливого Божого суду.
Проте сказав Господь:
«Я ухвалив покласти кінець кожному тілу, бо земля переповнена насильством через них…»[10]
 
                                                   4
«Краса врятує світ!» — ці добре відомі зі шкільної лави слова втішають і розчулюють, але навіть люди, які зуміли виховати в собі почуття прекрасного, цілком усвідомлюють: це не більше, ніж фантазія, приємна мрія, яку здійснити практично неможливо. Як сказав пророк років за 600 до народження Христа:
«Людське серце найлукавіше над усе та невиго̀йне…»[11] — з чим важко не погодитися.
         Віруючи в прогрес і в саму можливість переродження людської душі, Реформатори навчали, що після проповіді Євангелія між усіма народами Церква тисячу років буде царювати на землі. Лише потім Ісус повернеться, щоб забрати Своїх людей на небеса. Початок же Першої Світової, а ще гірше, постійні поділи й війни всередині самої Церкви, що стало очевидним і занадто явним в нашому столітті, зруйнували їхні надії:
         «Знай, що за останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюби, грошолюби, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, невдячні, безбожні, без любові, непримѝрливі, осу̀дливі, розбещені, жорстокі, недобролюбні»[12].    
         Нам, мешканцям XXI століття слід визнати: праведники рятують світ, і майбутній час у цьому реченні є неприпустимий! Хто з нас буде сперечатися, що кількість праведників на землі з кожним днем усе меншає? Один же Господь Бог знає, яке число виявиться найостаннішим, і тоді настане кінець...
         Працюємо за винагороду, а жертвуємо з примусу, любимо й ненавидимо, клянемось у вірності, але найчастіше опиняємося зрадниками, грішимо й каємося, щоб потім знову згрішити. Хтось живе сьогоднішнім днем, інший складає програму дій на багато років, і не думають, що число людей, котрі приємні Богові, що люблять Його «всім серцем своїм, і всією душею своєю, всім розумінням своїм, і всією силою своєю»[13] поступово скорочується. Усе ближче ми до того дня й години, коли порятунку не буде… Завдяки Авраа̀мовій молитві, Лота з доньками Бог зберіг; чи спасемося ми, коли будемо сподіватися на чиїсь благання, на суді ж перед великим білим престолом Господь нас за праведних не визнає?
         Той день не буде «кінцем світу», що його дехто сподівається пережити в надійних бункерах, — і це слід узяти до відома! І для вірних, і для зрадливих, незалежно від того в яку епоху вони народилися, жили й померли, стане він лише початком[14]:
         «І вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд»[15] .
 
                                                  5
Первосвященикам і старшим народу Ісус несподівано сказав:
«Поправді кажу вам, митарі й блудниці попереду вас ідуть у Царство Боже, бо прийшов до вас доро̀гою праведності Іоанн, та йому не повірили ви!»[16] — що, безперечно, їх дуже образило.       
Іоанн Хреститель приготував шлях нашому Господу, а якби не так, то ще 2000 років тому Бог Всемогутній винищив би Своїх людей, котрих від початку називав Він синами та доньками. Робили вони сумними обличчя, коли по̀стили двічі на тиждень, давали десятину з усього заробленого, а брата наго̀го з миром грітися відправляли. Творили милостиню й одночасно сурмили перед собою, про людське око молилися, брали дари й самі їх підносили — багато чого робили тільки для того, щоб здобути слави в людей. До болю знайома й нам картина! І не думали, і не думаємо, що близький, у такому випадку кінець…
Що̀ було тоді, є й тепер, відомо, що історичні події мають тенденцію повторюватися, і з цим так само сперечатися не варто. Однак Христос повернеться не для того, аби врятувати, а щоб сісти на престолі слави Своєї та судити народи.
«І відділить одного від о̀дного… і ці підуть на вічну му̀ку, а праведники — на вічне життя»[17], — tertium non datur (лат.) (третього не дано).
 
                                                 6
         «Хай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм»[18], — і це заповідь перша не лише за списком! Ніяк Господь не може відповідати на молитви, коли саме її порушують…        
         Конституції сучасних народів дозволяють блуд, розпусту, пияцтво, а це значно приємніше, ніж зберігати тіла свої й душі в чистоті та святості, що очікує Творець неба й землі. Земні правителі, щоб отримати якомога більше число голосів на виборах, видають закони, котрі дозволяють проводити збори сатаністів, чаклунів та іншої нѐчисті. Не перешкоджають процвітанню грального бізнесу, що приносить у державну скарбницю чималий дохід, виправдовують розлучення, аборти, позашлюбні зв'язки, розбещений образ життя підлітків і навіть дітей.
         У Своєму Слові Господь не закликає йти на компроміс із гріхом, аби всім сподобатися та догодити, бо й Сам так не чинив у дні Першого приходу. Проте останнім часом навіть у деяких церковних громадах радять цілком толерантно ставитися до прихильників одностатевих шлюбів або ж до любителів окультних наук, уважаючи подібні речі невинною розвагою.
Священики усіх деномінацій заплющують очі, коли парафіяни легко порушують Божі заповіді, тільки б не зменшувалося число тих, хто демонстративно, щоб його впізнавали, жертвує гроші для проведення пишних зборів та зовнішнього облаштування церковних будівель. І все це відбувається заради миру між усіма людьми й створення в усіх країнах мультикультурного суспільства… Та не може Господь перебувати там, де нехтують Його закони, поклоняються ідолам, зневажають святині, звертаються до ворожок, чаклунів, екстрасенсів, котрі, здебільшого, і не заперечують, що методи їх нечѝсті. І вони, і клієнти їх розбещують не лише самих себе, а й землю, на якій вони проживають.
         «Горе вам книжники й фарисеї, лицеміри, що подібні до гробі̀в побі̀лених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісто̀к та всякої нечистотѝ. Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!»[19] — не турбуючись, що подумають про Нього люди, тоді й тепер говорить Ісус. Хоча, безсумнівно, не всі проповідники, принижуючи Церкву, себе продають, цілком достатньо тих, що Господѐві вірні та Йому сумлінно служить.
 
                                                            7
         У так званих цивілізованих країнах Євангеліє Царства вже всюди проповідуване, ось тільки далеко не всі захотіли прийняти його. Євангеліє — це Радісна Звістка про те, що кожен, хто вірує в Ісуса, матиме вічне життя; але чому ж тоді обличчя тих, що називають себе християнами, після церковних зборів бувають так часто сумні та похмурі? Ті, що прийняли Добру Новину, не журяться про завтрашній день! Навіть якщо ввесь світ чекає «кінця світу»…
         Поняття «пощастить — не пощастить», «доля — не доля» не можуть бути властиві людині, що віддала своє життя служінню Богові. Ісус сказав:
         «Не журіться, кажучи: «Що ми будемо їсти» або: «Що будемо пити», або: «У що одягнутися?» Тому що всього цього шукають язичники, але Отець ваш Небесний знає, що все це вам потрібно. Шукайте найперше Царства Божого й правди Його, а це вам додасться»[20], — багато християн знають ці вірші напам'ять, але за цим законом жити чомусь їм несила, отож і спокою знайти не можуть...
         На церковних зборах ми прославляємо Творця, у псалмах натхненно проголошуємо любов до нашого Бога, а також до своїх братів і сестер. Під час проповіді впевнено говоримо «Амінь!», коли пастор читає відомі біблійні вірші про братерську любов і про те, як повинен поводитися справжній християнин.
         Однак виходимо за межі церковної будівлі й знову поринаємо в світську суєту, часом нічим своєю поведінкою та своїми вчинками не відрізняємося від тих, кого ми, буває, з презирством називаємо «невірними». Хоча, коли це вигідно, з ними мило спілкуємось і вирішуємо важливі, на наш погляд, справи. Навіть морально-етичні старозавітні заповіді, що приносять незручності, відкидаємо. Постановами Нового Завіту, такими, наприклад, як «носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христо̀вий»[21], у повсякденному житті нехтуємо, хоча стверджуємо, що саме так і поводимось.
         Ще кажуть: «Аби серце в людині було гарним! Головне, щоб у церкві існувала любов:
         «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, якщо матимете любов між собою»[22], — а от проповіді про цнотливість, освячення або останні дні не настільки важливі, а буває шкідливі!»
         Проте, як би хто не намагався, ніяк не зможе любити ближніх своїх, ні тим па̀че ворогів, коли щодня у своєму християнському житті не прагнутиме чистоти та святості. Лише коли людина наближається до Господа, що досягається насамперед виконанням заповідей і постанов, у тому числі тих десяти, що є основою Божого Закону, вона, завдяки  роботі Святого Духа, здатна змінити своє серце[23]. Крім усього, це відповідь на питання: чому реформи, гуманні ідеї та закони людського суспільства, хай дуже привабливо вони звучать, усто̀яти та довго жити не можуть.
         Багато християнських лідерів, шукаючи рівного шляху, не бажають старанно виховувати у своїх парафіян такі самі думки, що в Ісусі Христі. Потім журяться через те, що церковні зібрання мало чим відрізняються від якогось клубу, де зібралися люди, які мають лише на певний час загальний інтерес. Самі ж вони більше схожі на конферансьє, котрий стурбований лише тим, аби розважати публіку, використовуючи перевірені людським досвідом методи: жарти, примовки, анекдоти, почуті на площі, по радіо або в метро.
 
 
                                                           8
«Тіштесь з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче!»[24] — напу̀чував віруючих в Христа Апостол. Не побажання це та не порада — заповідь, і дуже важлива в усі часи! Пла̀кати й тужити з тими, у кого горе або просто неприємності, ми навчилися: у такі хвилини, сидячи поруч з товаришем або з близьким другом, нас заспокоює те, що не тільки нам буває тяжко. Осягнувши таку річ, уті̀шити сусіда або друга легко, а ось коли обличчя їх задоволені, дізнаємося, що жити їм добре, чомусь стає погано вже нам. Хоча зовні всіма силами намагаємося показати: ми самі за них раді та молимося, щоб Бог дав їм ще більше. Поза всяким сумнівом, дасть Він і то̀му, хто навчений радіти й благословляти, а не проклинати; навіть коли ставляться до нього несправедливо, а за добро віддають злом.
«Коли нас лихословлять, ми благословляємо; женуть нас, ми терпимо; як лають, ми молимося; ми стали, немов сміття для світу, як порох, усіма топтані донині!»[25] — така позиція всіх справді віруючих новозавітної Церкви, котрі не дбають тільки про власну вигоду. У Небесному Єрусалимі недалеко стоятимуть вони від престолу Свого Отця…
 
                                                    9
         Любов до Бога, Котрий написав заповіді на кам'яних скрижалях Своїм перстом, означає, що ніколи вже не будеш байдужим до брата чи сестри: неможливо залишатися ледь теплим, коли Дух Святий живе всередині тебе.         Надійде година, коли вже не зустрінеш ближнього свого на шляху й не зможеш відновити з ним стосунки, а все тому, що даватимеш відповідь перед Божим престолом. Обіймаючи високі пости, бувши знаменитими та шанованими всіма людьми, називаючи себе апостолами й пророками, на Божому Суді вони триматимуться впевнено. Коли прийде черга давати звіт за свої вчинки, то скажуть:
         «Господи! Господи! Чи не від Твого І̀мені ми пророкували, хіба не Твоїм Ім'я̀м демонів виганяли? І не Ім'ям Твоїм чу̀да великі творили
         Проте, як написано, Він їм оголосить:
         «Я ніколи не знав вас; Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!»[26]вони й не думали, що прийде їм кінець.
         «Якщо ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте[27] — сказав Ісус учням, а перша з них, як відомо, «люби ближнього свого, як самого себе»…
Кожен думає за своє, вихваляється мудрими вчителями, котрих уважає Божими провісниками, беззастережно відкидаючи досягнення інших церковнослужителів.Тому й виникають війни: духовна війна прямо пропорційно впливає на світ матеріальний[28]. Однак рукою одного з апостолів недвозначно й чітко написано:
         «Нехай ніхто не хвалиться людьми, бо все ваше: чи Павло, чи Аполо̀с, чи Кѝфа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє – усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий!»[29]
 
                                                          10
Безперечно, то Божий задум, щоб бути чоловікові й дружині одним тілом: єднання таке неможливо зруйнувати жодними обставинами або підступними людськими змовами, прокльонами чи наговорами. Коли двоє — одна плоть, немає бажання завдавати незручності самому собі: якщо я змушую страждати того, хто складає одне ціле зі мною, то повною мірою належить і мені відчути ввесь біль, який бажав заподіяти другій половині.
Не розлучаються не з тої причини, що це завадить їхній кар’єрі в бізнесі або в церковній громаді.  Вони не живуть за провідним законом цього світу: «ти мені, тоді і я тобі» (принось у жертву свої гідність, честь, навіть душу, інакше не отримаєш від своїх «покровителів» нагороди).
 Той, хто любить Господа з глибини свого серця, виконує заповіді не через страх, що буде покараним; молячись, не прагне отримати яку-небудь вигоду. В усьому він вірний Небесному Батькові, бо розуміє, що тільки тоді Отець над усе полюбить його, через те з радістю відповість на молитви. Христос оселяється в чистих серцях, лише такі Божі діти здатні творити добрі справи не з примусу, а за бажанням…
 
 

[1] Матвія 5:8.

[2] Матвія 24:30.

[3] Об’явлення 21:3; 22:4.

[4] Річки в сучасних Турції, Сирії, Іракові.

[5] Буття 12:1-2.

[6] Євреям 11:8.

[7] Левіт 19:18.

[8] Буття 18:20.

[9] Див. 2Петра 2:7-8.

[10] Див. Буття 6:13.

[11] Єремії 17:9.

[12] 2Тимофію 3:1-3.

[13] Див. Марка 12:30.

[14] Див. Також 45-ту частину роману «Спочатку небо. Потім Майдан» (Слюсаренко Юрій).

[15] Іоанна 5:29.

[16] Див. Матвія 21:31-32.

[17] Див. Матвія 25:31-46.

[18] Вихід 20:3.

[19] Матвія 23:27-28.

[20] Матвія 6:31-33.

[21] Галатам 6:2.

[22] Іоанна 13:35.

[23] Див. роман «І не думали, що настане кінець», 33(35) частина (Слюсаренко Юрій).

[24] Римлянам 12:15.

[25] 1Коринтянам 4:12-13.

[26] Див. Матвія 7:22-23.

[27] Іоанна 14:15.

[28] Див. Повість «Чесна гра не потребує правил», 29-та частина (Слюсаренко Юрій).

[29] 1Коринтянам 3:21-23.

Комментарии