Добавить

ЧЕСНА ГРА НЕ ПОТРЕБУЄ ПРАВИЛ

         Юрій Слюсаренко
 
 
 
 
 
 
    
 
 
 
 
ЧЕСНА ГРА НЕ ПОТРЕБУЄ ПРАВИЛ             
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Твір, що має назву «ЧЕСНА ГРА НЕ ПОТРЕБУЄ ПРАВИЛ», — став темою творчої магістерської роботи, захист якої відбувся в Національній спілці письменників України. Головний герой повісті, у минулому аматор театру й любитель напоїв, не реалізувавши себе в житті світському, за допомогою впливового чиновника зробив блискучу кар`єру в організації церковній. Однак, зрештою осягнув, що Господь «осміяний бути не може; бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!..»
            Слюсаренко Юрій народився в Кіровограді (Україна); закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, а також магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», отож згадані проблеми знайомі йому не з чуток.    
 
                                              
 
 
 
 
 
     
      
      
                            
                             
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                             ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА АВТОРА...................... .4
 
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. НЕ МОЖНА СЛУЖИТИ ДВОМ ПАНАМ..7
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ.  ЛЮБОВ НЕ ШУКАЄ СВОГО.. ………..55
 
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. «Я ЗНАЮ ДІЛА ТВОЇ…».......... .107
 
ЕПІЛОГ............................... ……. 157
 
                       
 
 
                       
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                               
                            
          
 
 
 
 
 
 
                                       ПЕРЕДМОВА
«Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви»[1], – визначає Основний Закон; такий принцип закладено в конституціях інших країн сучасного християнського світу. Однак історія переконливо свідчить: зв`язок між державою та Церквою – іноді злочинний – з метою розв`язання загальних проблем методами, що їх важко й тепер назвати порядними або гуманними, був не лише в епоху Середньовіччя.
Після навернення римського імператора Костянтина всередині самої Церкви, – яку до цієї історичної події жорстоко переслідували від часу мученицької смерті Стефана[2], – так само відбулися зміни, що їх не в усьому можна було б назвати позитивними. Коли Церква здобула свободу, а християнство стало державною релігією, єпископи та інші лідери повели боротьбу не за її чистоту, святість і єдність, до чого закликав їх Ісус, а за свій особистий вплив. Понад те, воїни або ж пересічні громадяни імперії збагнули: задля того щоб успішно підійматися державною чи військовою ієрархічною драбиною, конче годиться навернутися до християнської віри. Як тоді, так і в останні роки деякі люди по всьому світові стали, на превеликий жаль, приєднуватися до лона Церкви з меркантильних міркувань.
Головний герой повісті «ЧЕСНА ГРА НЕ ПОТРЕБУЄ ПРАВИЛ», у минулому аматор театру й любитель напоїв, не реалізувавши себе в житті світському, за допомогою впливового чиновника зробив блискучу кар`єру в організації церковній. Однак зрештою осягнув, що Господь «осміяний бути не може; бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!..»[3]
         Автор цього суто художнього твору в 2012 році закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, також у 2015 р. — магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», отож згадана проблема знайома йому не з чуток. Цінність повісті визначить читач, але її ніяк не можна назвати твором, зміст якого має слугувати матеріалом для розважальних відділів чи рубрик ЗМІ.
 
Можливі збіги й будь-яка схожість з реальними особами або фактами мають випадковий характер.
                                                                   
        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Правилозвичай, властивий якійсь            групі, колективові людей».    
«Великий тлумачний словник сучасної      української мови». (ВТССУМ)
        
 
        
 
 
 
                   Один раз Бог сказав,
                  А двічі я чув, що сила – у Бога!
                  І в тебе, о Господи, милість,
                  бо відплачуєш кожному згідно
                  з діла́ми його!
                                      Псалом 61(62): 12–13[4]
 
 
                   Sol   lucet  omnibus[5]
 
          
         РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
НЕ МОЖНА СЛУЖИТИ ДВОМ ПАНАМ
        
1
         Згідно з наказом до Столиці постачальникам належить їхати  щовівторка. Документи підписані, аванс касирка видала в п`ятницю, однак, як завжди, у день від`їзду Дмитро на залізничний вокзал прийшов з одним пошарпаним пакетом. Підійшовши до купейного вагона й привітавши провідника, якого вважав за свого ділового партнера, дав йому в руки пустого конверта, а до його кишені поклав пом`яту грошову купюру, також одну – не високого номіналу. Робітник громадського транспорту з фіксованим окладом товаришеві був вельми вдячний, разом із тим, як досвідчений гравець, зовні лишався незворушним. Адже, приїхавши в столичне місто, лише того треба, що вкласти в конверт кимось залишений квиток, де зазначено: пасажир виїхав саме у вівторок, до того ж ціна цього проїзного документа значно вища за той, що дозволяє їхати в плацкартному вагоні. Потім біля першої колії укинути конверт з Дмитровою адресою в поштову скриньку, щоб адресат отримав його до того дня, коли в бухгалтерії працівникам відділу МТП[6] призначено звітуватися.
         Що там плацкарта, постачальник Дмитро, за сумісництвом народний дружинник, ладний був, як і планував, тепер їхати в середу навіть у загальному вагоні, якби в престижному потязі такий існував узагалі. У неділю, упевнено збрехавши Ангеліні:
         «Повернуся через годину!», – з`явився на її очі ранком у понеділок, коли ще не ходили перші трамваї, без одного черевика, найгірше – від авансу на відрядження не залишилось і копійки. Тішило одне: у витверезник не прийняли, ураховуючи успіхи в громадській роботі, яку серед друзів називав «улюбленим хобі».
         Головбух Іван Дмитрович ві́дав, що тезка його батька попрямує до Столиці на день пізніше, а в главку за дешеву шоколадку місцевої кондитерської фабрики секретарка без особливого задоволення зробить позначку, ніби Дмитро приїхав у середу, хоча насправді о шостій ранку диктор радіо після державного гімну скаже, що сьогодні четвер. На такі дрібниці начальник заплющував свої великі очі, – дострокове виконання плану над усе, – проте і він тепер не допоможе грошима. Узагалі, у понеділок краще, узявши відгул за чергування в народній дружині, на роботі себе не показувати; інакше станеться диво, і дехто враз несподівано прозріє:
         «На суд Я прийшов у цей світ, щоб бачили темні, а видющі, щоб стали сліпі»[7].
 
2
 
Витримавши му̀ки похмілля та читаючи статтю відомого критика про му̀ки творчості в літературознавчому журналі, який лежав долі біля ліжка (Ангеліна також мала своє хобі), увечері понеділка Дмитро рішуче піднявся, зодягнувся та, не дивлячись у дзеркало, вийшов на вулицю. По дорозі в касу попереднього продажу зайшов до колишнього однокласника Кирила, позичити гроші на відрядження. Друг терпляче вислухав, не докоряючи, мовчки винісши гроші, жестом зупинив товариша, коли той почав дякувати й запевняти:
«До получки!» – і чомусь, крім купюр, вручив йому парасольку, хоча ввесь день світило сонце.
         «Дякувати Богові, початок добрий, і сонце ще не зайшло, не варто занепадати духом!» – заспокоїв себе постачальник…
         – Мені, будь ласка, на середу на вечірній столичний, плацкарту без білизни й чаю! – якомога лагідніше промовив Дмитро касирці передпенсійного віку, потрапивши до віконця залізничної каси досить швидко: черги майже не було.
– Ви що, вельмишановний, телевізор не дивитесь і радіо не слухаєте? Із неділі в Столиці мітингують, революція справжня! Раніше за такої пори в колгосп картоплю збирати посилали, а тепер інженерам і пенсіонерам видали пайки, добові, посадили на автобуси й відправили владу нашу народну захищати. Однак не всім місць вистачило, отож кооператор Микола вчора викупив усі квитки на наступні чотири дні до самої Столиці: плацкарту для пенсіонерів і студентів, а тим, що піджаки й краватки навіть в спекоту надягають, купейні.
– І що́ ж тепер робити? Мені також треба їхати! Якщо в четвер не приїду в міністерство, з роботи звільнять, а в мене дружина Ангеліна, дочка, і батька з лікарні нещодавно виписали, – чисту правду сказав Дмитро; хотів ще щось, збрехавши, додати, та касирка випередила:
– Співчуваю, але нічим не можу допомогти, – щиро розчулилась жіночка. – Хоча є ось квиток, «двомісний–люкс». Броня! Але дозволили продавати; у такі непевні дні наші можновладці тихо дома сидять або ж за кордон у далекі краї вилітають. Залізниця тут не допоможе, через три станції в інший транспорт можуть пересадити.
– Дякую! Скільки коштувати буде мені таке задоволення?
– Безперечно, недешево. Втричі більше, ніж купейний… Думай, чоловіче! – перейшла по-дружньому на «ти». – Ураховуючи обставини, притримаю люксівський квиток, проте залишилось чотири з половиною години! – показуючи на розклад роботи каси, відрізала жінка й звично вигукнула:
         – Наступний! – хоча такого біля віконця не було: ті, що стояли поряд, послухавши їхню розмову, разом подалися на місцеву автостанцію, аби переконатися – вільних місць немає навіть «стоячих», а на стоянці залишилась одна машина «таксі».
         «Ще годину тому дякував Богові! Правильно в школі нас учили, нема Його!.. Бабця, правда, коли щось траплялось, – чи то добре, чи лихе, – завжди казала: «Які недовідомі при́суди Його, і недослі́джені дороги Його!»[8] – однак це не для мого світобачення!.. Треба до тещі йти, іншого виходу зараз немає; тепер вона, хоч і на годину, стане мені за бога!..
         – З мене досить! – вигукнула Аліса Сергіївна, нарешті зрозумівши, що́ саме Дмитро від неї хоче. – Слід було самому з усіма їхати прапорами махати й пісні співати! Казала ж Ангеліні: «Не зв`язуйся з ним!» – а вона мені:
         «Мамо, він такий кумедний і веселий, навіть до театрального інституту вступав, йому всього пів бала не вистачило!»
         – Справді, – вела своє теща, – краще тобі було б усе життя блазнем бути та дітей смішити, а не з мене, дружини й дочки знущатися!.. – пальцями лівої руки рахувала вона.
         Дмитро, як ніколи, терпів, навіть в ці хвилини знову Бога згадав та Ісуса, що на хресті вмирав, проте, стежачи за грізними рухами другої мами, умиротво̀рення не відчував. Покірно слухаючи її ще хвилин десять, насмілився таки додати:
         – Якщо не дасте грошей, то мене з роботи виженуть, чим тоді мені онуку вашу годувати? – що ще більше розлютило її. Урешті-решт на квиток гроші дала вона Ангеліні й наказала піти до каси, самій купити квиток та віддати в середу, коли той сідатиме на потяг…
         Додому Дмитро повертався сам, коли зовсім стемніло, – і тут несподівано накинулась на нього зграя собак.
         «Мудрим виявився мій друг Кирил», – прошепотів Дмитро, відбиваючись від «друзів людини» парасолькою…
 
                                                            3
 
         На вокзал призначеного дня прийшов з Ангеліною за півгодини до від’їзду. На роботі благовірна жінка принагідно співробітницям повідомила, що чоловік її до Столиці їхатиме «як людина», і якби в «люксі» друге місце було вільним, його б зайняла саме вона: останнім часом стало звичним впливовим особам з`являтися на офіційних зустрічах та в громадських місцях зі своїми дружинами. Валя-лаборантка з цього приводу, ніби розмірковуючи вголос, зауважила:
– Хто ж тоді стане співучасником такої захопливої й романтичної подорожі до великого міста?..
Ангеліна промовчала, але висновки зробила, зрештою збагнувши, чого б ото мама наказала їй віддати квитка біля самого вагона. Навіть допомогла Дмитрові занести напівпорожню валізу й тільки тут заспокоїлась: сусідом виявився чоловік у форменому одязі державного службовця з  владним і байдужим до сторонніх виразом обличчя. На вже немолодій, але ще привабливій жінці він затримав погляд, припустивши, що його поїздка не стане такою нудною, як минулого разу, коли у відокремленому від цього грішного світу вагоні їхав з ігуменом монастиря. Погляд Божого раба був благодійним і доброзичливим, лице ж, – ніби списане з ікони, – однак за ввесь час подорожі служитель культу не промовив ані слова:
«Господь воює за тебе, а ти мовчи!»[9] – держслужбовець Георгій Андрійович тоді також мовчав, згадуючи все, що колись читав у газеті «Правда» про святого Георгія.
Коли з`ясувалась, що їде її чоловік, то вельми здивувався, оглядаючи його вже зношений костюм і потоптані черевики. Щодо взуття, яке Дмитро теж мусив позичити, дізнався він наприкінці їхньої приємної розмови, після того як попутник весело розповів про свої нещодавні досить звичні для нього пригоди, що спонукало Георгія Андрійовича щиро розсміятися, чого не робив, мабуть, з випускного вечора університету.
Приблизно годину службовець Георгій дивився у вікно люксівського купе та з мудрим обличчям народного керманича про щось старанно розмірковував; Дмитро ж більше оглядав елітну кабіну, де йому довелось опинитися вперше.
Нарешті Георгій, на відміну від святого тезки, мовчки, ніби виконуючи заповідь «Люби свого ближнього, як самого себе!»[10], повільно став викладати на столик консерви з чорною та червоною ікрою, ковбасу в обгортці, на якій були вибиті слова̀, невідомої Дмитрові мови, мандарини та один лимон, завершивши цю приємну процедуру французьким коньяком. З прихильним жестом середньовічного феодала (щось подібне Дмитро бачив на картині в столичному музеї) додав:
– Приєднуйтеся!
Дмитро сором`язливо поклав поряд варені крашанки, огірки, помідори, хліб та жарену рибу й визвався збігати до провідника за стаканами. Повернувшись, помітив на столі одну  п`ятдесятграмову чарку. Випивши французький, розлили вітчизняний, який Дмитро купив у того ж провідника за гроші Георгія. Нарешті Андрійович (так він після третьої стопки поблажливо дозволив себе називати) наважився як ніколи стати ближчим до свого народу, адже звався його слугою. Виклав сповідь, що слід було б зробити, подорожуючи з ченцем:
– Почалося все з того, коли після дев’ятого класу обрали мене комсоргом. Перед тим улітку з друзями відпочивали ми на морі, особливо ж було приємно, що серед них була й Світлана, моє перше кохання. Усе відбувалось так  само, як у добрих, але не курортних романах; ми цілком були впевнені в тому, що ніщо нас не розлучить, вчитися неодмінно поїдемо разом в одне невеличке місто, яке відрізнялося від інших хіба тільки, що мало нікому майже невідомий індустріальний інститут  лише з п’ятьма спеціальностями.
Попереду ще цілий рік, тому насамперед ми насолоджувалися сьогоднішнім днем, відверто радіючи й не помічаючи нікого. У той час такі почуття не викликали подив, ти сам про це знаєш, ми з тобою майже одного віку. На морі, як і всі, уважали себе найщасливішими у світі; приїхавши додому, наше кохання не приховували, разом із такими ж парами весело проводили час на подвір`ях п`ятиповерхівок. Сусідів і випадкових перехожих не соромились, інколи поводилися, немов маленькі діти. Якось запалили багаття на да̀хові будинку, швидко приїхала кимось викликана міліція, забрала нас до відділку, викликали батьків, спасло те, що тато мій працював у райкомі… Усього було, але ми були щасливими!..
Почався навчальний рік у школі, і от тоді на зібранні вибрали мене комсоргом, проголосувавши, як належало того часу, одностайно. Кандидатуру мою запропонував керівник комсомольської організації всієї школи, що отримував зарплату, а також мав ті пільги, про які більшість школярів, виховані в дусі братерства та рівності, не знали, тому його привілеї, що для багатьох зараз улюблена справа, не обговорювали. Тільки згодом виявилося, не без допомоги мого батька таке трапилось: міське управління освіти було недалеко від його кабінету. Безсумнівно, новий статус забов`язував дружити з подібними, навіть схожими на мене, джинси тепер міг я надіти тільки на екскурсію в печѐри, але ж ніяк не в музей! Друзі й навіть ті, що раніше не звертали на мою персону ніякої уваги, стали поглядати з повагою, але поступово з презирством та з нена̀вистю, уважаючи навіть зрадником. Я й сам раптом став відчувати себе зовсім іншою людиною; спочатку важко було входити в нову іпостась, відчиняючи двері школи, проте пізніше стало навіть приємно грати нову, хоча поки що незвичну для мене роль.
Лише зустрічаючись зі Світланою, знову міг говорити те, що думаю, та, не оглядаючись, щиро висловлювати свої справжні почуття. От тільки кохана моя стала все більш віддалятися від мене, адже при сторонніх я старався обминати її, дівчину батьків, котрі працюють на цегельному заводі, та й сама вона нічим особливим не вирізнялася. Коли ж вступив до столичного університету, а вона – на заочний провінційного інституту, ми розлучились, одне добре, без зайвих розмов, усе й так обом було зрозуміло. Насправді, я тільки вдавав, ніби залишив її досить легко, боляче мені бувало нестерпно, особливо коли залишався на самоті, проте й далі належало йти дорогою, яку свідомо вибрав. Таким чином і тепер живу, бажаючи нарешті щось змінити, навіть потайки поїхати туди, де мене ніхто й ніколи не знав. Працювати хоча б учителем у школі, за фахом я історик, проте розумію, що це тільки благородні пориви, нічого змінювати не стану: надто багато довелося б утрачати. У певний день, навіть хвилину, відкинувши сумніви, я прийняв за щире золото нові правила гри, воднораз перед самим собою лишаюсь чесним, інакше відвертій розмові ніколи б не статися.
– Хотів би я бути на вашому місці! – нагадав про себе Дмитро. – Після мого злиденного існування без вагань зумів би поводитися так, як того вимагає ситуація, му̀ки сумління та роздуми про стан душі залишив би праведним. Не чути б тільки повсякденних нарікань з боку дружини, тещі, не вислуховувати зауважень мого дипломованого, але разом із тим неосвіченого начальника. Найголовніше, не картати себе за те, що склалося в моєму житті зовсім не так, як планував, мріяв.  З восьмого класу готував себе до вступу в театральний, однак ось тепер звичайний постачальник, бо не захотіли мене взяти навіть до інституту культури! Так що міг би без вагань зіграти будь-яку роль, аби їхати в люксівському вагоні не випадково, як-от зараз. Дивитися на консерви з чорною ікрою без подиву та ще й бути вдячним долі, що дурно пив із вами коньяк з країни, про яку мріяв з дванадцяти років, читаючи заборонені для дітей романи.
Георгій Андрійович на цей крик Дмитрової душі не зреагував, мовчки ліг на зручне ліжко, завчасно застелене провідником, з пів години дивився в стелю, згодом із байдужим до всього лицем заснув. Щоправда, Дмитро, виходячи вночі в тамбур, помітив на обличчі нового знайомого блаженну посмішку: безперечно, снився йому тоді берег вечірнього моря, на якому він, притулившись до Світлани, дивився на небо, радіючи кожному руху її тіла. Мріючи не про тілесні втіхи, а довге й чудове життя з тією, з якою ладен був стати навіть одним тілом[11]
 
                        4
 
Через кілька місяців після тих, як потім стане зрозуміло, зна̀кових подій, на вулиці до нього підійшла не старенька бабуся з темною хусткою на голові, маючи невинне обличчя, а молода подружня пара. Приємно посміхаючись, вони дали Дмитрові запрошення на Різдвяне служіння в євангельську церкву з незвичною назвою. Великими літерами на ньому було надруковано:
УСЕ, ЧОГО ВИ В МОЛИТВІ ПОПРО́СИТЕ, ВІРТЕ,
ЩО ОДЕ́РЖИТЕ, І СПО́ВНИТЬСЯ ВАМ![12]
Дмитро подякував, подібні запрошення доводилось отримувати й раніше, проте, щоб чемних людей не образити, вкинув його не в сміттєвий кошик, а поклав до пустої після новорічних свят[13] кишені.
– І дітей своїх із собою беріть! – додала на прощання молода жінка, тримаючи за руку чоловіка. Готуючись сама стати матір`ю, християнка була переконана: дядько, що стояв перед нею, зважаючи на його вік, повинен був би мати не одну дитину.
Як вони відійшли, згадав, що кишеня його й справді спорожніла ще позавчора, і завтра, на Різдво, він, як і торік, не подарує донці навіть паперового зайчика. Через те взяв його великий жаль – згадав і не зовсім добрим словом Георгія, що так відверто шкодував за своїм щасливим дитячим коханням і побивався, що вже не здатен відмовитися від привілеїв, високої зарплатні, коштовних подарунків для нього та його родини.
– Георгієві нащадки, мабуть, сьогодні його кумові урядовцеві вечерю понесуть, хоча нещодавно той самий кум на зібраннях зухвало проголошував:        «Бога нема!»[14]
Отримають від хрещеного коштовні подарунки, завтра на закриту столичну новорічну ялинку підуть, звідки повернуться також не з пустими руками, а ось моя донька… – прошипів уголос Дмитро. – Роллю йому нестерпно стало грати! Та я б… – махнув рукою й майже побіг до Кирила, позичити гроші на пиво…
На Різдвяне служіння з дочкою Іринкою Дмитро все ж таки пішов: Кирил, знову терпляче вислухавши свого давнього й такого нещасного друга, згадав, що сусідка з квартири напроти (тут він чомусь запнувся) на Пасху вже водила дітей своїх на таке служіння. Місіонери з-за кордону привезли тоді чимало коштовних подарунків і не тільки для діток, отож задоволеними залишились усі; а от із того, що̀ саме іноземні гості проповідували стосовно воскресіння з мертвих, слухачі майже нічого не запам`ятали: спокушали святкові подарунки в прикрашених коробках, які помітили за лаштунками сцени ще тоді, коли заходили до зали.
Дмитро розцінив  таку приємну новину як подарунок самої долі, на позичені гроші купив лиш одну пляшку пива, наказавши Ангеліні приготувати донці одежу, що їй привезла бабуся з Італії. Своїм виглядом не переймався:
«Нехай думають, що я біженець із сусідньої країни, таких іноземці жаліють і без гуманітарного вантажу утришия назад не виганяють!» – єхидно посміхнувся Дмитро, сидячи на кухні й допиваючи пиво. Потім, уставши на ноги та піднявши праву руку, додав: – Тепер і я зіграю, хай у натовпі, свою найпершу роль!
 
5
 
– «Народження Ісуса Христа сталося так. Коли Його матір Марію зару̀чено з Йосипом, то перше, ніж зійшлися вони, виявилося, що вона має в утро̀бі від Духа Святого. А Йосип, муж її, будучи праведний і не бажаючи ославити її, хотів тайкома відпустити її. Коли ж він те подумав, ось з`явився йому Ангол Господній уві сні, промовляючи:
«Йосипе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зача̀те в ній – то від Духа Святого. І вона вродить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус[15], бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів[16]»», – після Різдвяних псалмів і виступу церковного хору розпочав свою проповідь пастор церкви, у якій відбувалося свято.
«Немарно Різдво вважають святом дитячим! – коментував сам собі почуті вірші Дмитро. – Такій казці здатні повірити лише діти, бо вже підліток, слухаючи таке, розмірковує, що б то він сказав своїй подрузі, коли б та заявила, нібито зачала від Духа Божого?!»[17]
Проповідник же, наче почувши осудливі міркування Дмитра, зробив паузу й розповідав далі:
– Марія, будучи заручена з Йосипом, за єврейськими традиціями ні за яких обставин не могла дозволити собі розлучитися з чоловіком, чого зовсім і не хотіла, бо точно знала: Сам Господь з нащадками царя Давида її з`єднає. Навіть, коли б скоїлось лихо, і Йосип загинув, Марію б уважали вдовою, хоча поки вона й не була дружиною йому. Так само, слід нам знати, перелюб у проміжок часу між заручинами та весіллям був тоді ще більшим гріхом, ніж після одруження! Марію б побили камінням, або у вогні спалили, або в прямому сенсі зняли б їй голову, а то й задушили… – проповідник витримав ще одну паузу й спрямував свій погляд, як здалося Дмитрові, саме на нього.
–  До весілля було ще далеко, майже рік, отож особливо вона тоді ні за що не турбувалася. Звичайно, як і кожна жінка, одного вечора мріяла про майбутнє спільне життя з чоловіком – і тієї ж миті з’явився їй Ангол Господній, говорячи:
         «Радій благодатна, Господь з Тобою! Благословенна ти між жо̀нами!»[18]
Марія намагалася зрозуміти значення його слів, і тоді він прорік те, що приготував їй Бог:
«Не бійся, Маріє, – бо в Бога благодать ти знайшла! І ось в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде Великий і Сином Всевишнього званий, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида. І повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця»[19].
«Цього не може статися, адже відомо тобі й Господу Богу, – ніхто з чоловіків не торкався мене», – заперечила вона. Тоді Ангол нагадав їй, що Господь є Бог Всемогутній:
«Дух Святий зли́не на тебе, сила Всевишнього обгорне тебе, тому те Свя́те, що́ народиться, буде Син Божий! А ото твоя родичка Єлизавета – і вона зачала в своїй старості сина, і оце шостий місяць для неї, яку звуть неплідною. Бо для Бога нема неможливої жодної речі!»[20]
Нарешті збагнула вона, якої відповіді жадає від неї Бог, тому покірно промовила:
«Я ж Господня раба: нехай мені буде згідно зі словом твоїм!»[21]
         Так само Бог, люблячи всіх, чекає, довготерпить нас, щоб ми, визнавши свої гріхи, увірували в Ісуса Христа – Божого Сина. Тоді станемо ми синами Отця нашого, «що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних»[22]
Після проповіді Дмитро гадав, що б таке пастору церковної громади сказати, особливо ж про «сонце»:
«Виходить, для Господа Бога однаково, що я, дрібний убогий чиновник, що несвятий Георгій, якому провідник  у «люксі» постіль м`яко стелить?» – майже вголос промовив Дмитро. Та зрештою, помітивши Іринку, яка з іншими дівчатками весело сміялася, розглядаючи чудові подарунки, говорити що-небудь передумав.
Вийшовши з Будинку культури (його тимчасово орендувала церква) і, тримаючи однією рукою доньку, другою – пакунок, раптом побачив того самого пастора, що сідав в автівку, назва якої була йому незнайома. Ще під час проповіді Дмитро із заздрістю розглядав служителів імпортний костюм – і тут, коли машина повільно від`їхала, несподівано, – від невідомого духа, – прийшла до Дмитрової голови бунтівна думка:
«Ось де зможу я свої здібності реалізувати! Теща глузливо «артистом» дражнила, Кирилові ж мене було шкода, а от піду хай би до цієї церкви та врешті зіграю в своєму житті свою найкращу роль! Згодом стану пастором, потім навіть єпископом, тоді сам навчатиму не тільки прихожан, а й Ангеліну з її мамою, як воно треба на світі жити. Тоді й із Георгієм уже невипадково в елітному вагоні стрінемось, настане моя черга його пригощати! – від таких солодких мрій Дмитро аж затремтів, навіть пакунка випустив, якого, побачивши іномарку, затис був під пахвою.
Потім кілька хвилин заклякло стояв, Іринка ж, зиркнувши на тата, раптом ревно заплакала; така реакція на татову остовпілість вивела Дмитра з приголомшеного стану, і він, від початку не випускаючи доччиної ручки, подався до зупинки тролейбуса…
 
6
 
         На вулиці біля під`їзду на нього чекала Ангеліна, що, безперечно, Дмитровій душі було мило, проте несподівано: такої уваги до нього дружина не виявляла вже досить давно.
         – Поки ти в церкву за подаянням ходив, – і цього разу не забула підштрикнути дружина, – мама твоя приїздила. Татові гірше стало, лікарі відверто натякнули, що тепер уже серце його може не витримати. Почувши від них таку звістку, наказав передати тобі половину суми грошей за дачу, яку продав, коли захворів… І чому я за продаж дачі дізнаюсь тільки сьогодні?.. Мама Валя трохи зі мною погомоніла, але потім мусила таки повертатися: з батьком зосталася її сестра… Не хвилюйся! – пошкодувала за своє єхидство дружина, – краще ходімо додому, – зітхнула Ангеліна й, узявши Іринку на руки, першою ввійшла до під`їзду.
         Розглядаючи в кімнаті чималу, як для нього, грошову суму, Дмитро одразу хотів порадитися, куди б їх краще витратити, однак, згадавши важкий стан батька, отямився й вирішив обговорити цю приємну для них проблему після вихідних.
         «Сьогодні день суботній, треба б було розпочати те, що замислив, уже завтра, але до церкви все-таки наступної неділі піду. Надто багато раптових подій сталося цього святкового тижня. Нервову систему, особливо ж власну, годиться дбайливо зберігати й шанувати, інакше в самого серце не витримає!» – розмірковував ранком у ліжку про свої тонку душу та немічне тіло Дмитро.
Снідаючи на кухні, надибав учорашню місцеву газету (Різдво святковим державним днем ще не стало). Читання лежачи або споживаючи хай і смачну їжу вбиває нервові клітини, але звичку цю Дмитро не вважав занадто шкідливою. Спочатку остання сторінка, де гороскоп, спорт, прогноз погоди та об`яви.
         НАЩАДОК ВЕЛИКОГО МАГІСТРА НАБИРАЄ НА КУРСИ
         ЕКСТРАСЕНСІВ. ОПЛАТА ДОГОВІРНА. ТОРГ ДОРЕЧНИЙ, –
великими літерами надруковано було в чорній рамці.
         «Можливо, і тут себе спробувати? У такій парафії також потрібні неабиякі артистичні дані. Прибуток цей темний люд має чималий, баба Марфа, ворожка з батькового села, уже всім своїм онукам квартири в місті купила. Батькові обіцяла на картах задарма поворожити, щоб знати йому, за які гріхи отаким хворим і немічним його зроблено, але мамина сестра не дозволила», – далі більш тверезо міркував Дмитро, хоча й випив перед сніданком чергові сто грамів горілки…
         У понеділок Дмитро чомусь згадав ту об`яву на роботі й вирішив увечері подзвонити. Обізвався заворожувальний  жіночий голос. Потім з`ясувалося, то була лише секретарка, котра сама нещодавно закінчила курси, отримавши спеціалізацію «біоенерготерапевт». На прийом до майбутнього великого магістра записала його на середу, порадивши взяти із собою зошит, ручку та шкарпетки. Чому саме шкарпетки, Дмитро запитати не встиг, секретарка ввічливо побажала йому спокійної ночі (хоча була тільки шоста вечора) і зникла десь в ефірі. Уже вночі, прокинувшись від якогось кошмару, згадав про те ласкаве побажання й пішов до кухні, де в тільки йому відомому місті зберігалася почата пляшка горілки – перше надбання, здобуте за батькові гроші…
         Заповнивши анкету, Дмитрові таки довелося стати до нащадка великого магістра в чергу, однак вона не виявилась такою довжелезною, як в уяві тих, хто завітав сюди вперше. На столичних стадіонах вільного місця шукати марно, коли до найвідоміших цілителів надходило натхнення; от і сьогодні пройшла чутка по місту: їхню провінційну знаменитість також запросили на гастролі, тому Дмитро дякував долі, що потрапив на прийом не завтра, коли станеться велика навала не тільки абітурієнтів, а й хворих на різні недуги, які в лікарів допомоги знайти не змогли.
         Коли дійшла Дмитрова черга, з`ясувалася, що сьогодні ввечері лише консультація, приймає заступник керівника курсів Ігор Марсович (у світі – Маркович), на кабінеті якого висіла об`ява:
         ЗБЕРІГАТИ ТИШУ! ЗАХОДИТИ БЕЗ ВЗУТТЯ
У СВІЖИХ ШКАРПЕТКАХ
Заступник розповів про умови зарахування, розклад занять і, коли вже майбутній учень наважився розкрити рота, зупинив його:
– Що̀ казати, курси наші не державні, вимагають оплати, секретарка  складе з вами договір, анулювати який, – тут обличчя його перетворилось, ставши якимось хижим і таємничим, – уже буде неможливо. Гроші, звичайно, можете принести наступного разу, навряд щоб таку кількість ви передбачливо взяли з собою. У документ вказано іншу суму, ніж насправді доведеться сплатити. Ви фінансист! – поблажливо посміхнувшись, зробив Ігор Марсович комплімент майбутньому учневі, – що таке податки, знаєте! – і своїм владним та вже байдужим поглядом дав зрозуміти – розмова їхня закінчена.
 Вийшовши з кабінету й забувши про старі шкарпетки, узувся та одягнув пальто: до секретарки вирішив зайти з грошѝма, більше ніж половину яких доведеться взяти з батькових.
«Щоб уміти таким чином поводитись і такий холоднокровний погляд тримати, артистизму замало, тут щось… – через свою неосвіченість у цій галузі Дмитро не зміг добрати відповідного слова, от тільки якесь неприємне відчуття його всього підкорило. Проте, злегковаживши наміри піти в неділю до церкви, Дмитро постановив собі повернутися сюди в понеділок після столичних гастролей кандидата у великі магістри.
 
7
 
         Уранці короткі дзвінки сповістили, що хтось хоче зв`язатися з господарями квартири з-поза меж їхнього міста. Дмитро саме вийшов із ванни з чашечкою кави в доброму настрої (останні дні, готуючись до важливої зустрічі з відомою особою, не вживав нічого міцнішого), тож випередивши Іринку, узяв трубку першим.
         – Слухаю, – сівши в крісло, якомога ввічливіше й упевненіше промовив глава невеликої родини.
         – Не впізнав? – почувши у відповідь незрозуміле бурмотіння та виправдання, іногородній весело додав: – Отак військових друзів пам`ятаєш, з якими в казармі сценарії писав та нові пісні розучував?
         – Так це ж ти, Василю! – згадавши свого найкращого товариша на строковій військовій службі, рефлексивно витягнувся в струнку Дмитро. Після звичних у таких випадках запитань та плутаних Дмитрових відповідей, якому соромно було зізнатися, що його мрії про казкове життя, як тільки-но закінчить  театральний інститут, не справдилися, товариш по службі повідомив:
         – Наступного тижня, у п`ятницю, збираю всіх наших на мій День народження. Певна річ, то лише зачіпка, щоб зустрітися та згадати всі пригоди. Отже, сподіваюсь, не вигадуватимеш причини типу: «Поле купив, мушу піти оглянути»; або: «Я купив собі п`ять волів і йду спробувати їх», чи: «Одружився ось я й через те не можу прибути».
         Не дивуйся, це з Біблії[23]! У церкву я почав ходити, але про такі речі не телефоном. Приїдеш, розповім.
         – Я також маю тобі дещо з цього приводу сказати… Але ж… не близька сторона, де ти проживаєш…
         – Як  мовиться, було б бажання. Тому найпізніше чекаю на тебе ранком у суботу. За поворотний потяг не хвилюйся, квиток на нього я тобі вже купив. Додому повернешся в понеділок ранком. Улаштовує?..
Завершивши розмову, Дмитро тієї ж хвилини згадав: гроші (хоч і батькові) відклав на курси, до того ж не вийде цього разу так, щоб «і вашим і нашим», якби й вистачило на обидві справи. Треба робити вибір…
Як часто доводилось Дмитрові вибирати, і зазвичай жереб його був невдалий! Випивши пива (грошей ще залишилось удосталь)  та уявивши собі майбутню гульню з побратимами, зупинився на то̀му, що ближче до тіла.
«Ось тільки, мабуть, про всяк випадок слід попередити, що «через родинні обставини» в зазначений день з`явитися не зможу», — припинив зрештою вагатися Дмитро та набрав номер, котрий мимоволі вивчив.
– Розумію, – відповів Ігор Марсович, з яким з`єднала його секретарка, – але ще залишається час  для вас, – знову промовив він владним і холодним голосом, від якого Дмитрові стало моторошно.
Однак збори в приємну подорож, яка, безперечно, не подарує зустрічі з Георгієм Андрійовичем, Дмитра заспокоїла:
         – «Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!» – уголос вимовив десь почуту актуальну для нього приказку епікурейських філософів[24] і пішов на залізничний вокзал до вже знайомої касирки придбати квиток на потяг далекого прямування.
 
8
 
         Дмитро, купивши квиток та йдучи поряд з рестораном, у якому, святкуючи весілля племінниці, останній раз розважався майже два роки тому, мав достатню суму, отож з такої нагоди вирішив розслабитися. Вивчаючи  меню страв і напоїв, одразу принесене офіціантом (відвідувачів того вечора було не багато), довго не роздумував, яку б йому закуску замовити до «столичної», спочатку ж наказав принести «баварське пиво», зварене на заводі сусідньої області. Далі став розглядати невелику, але затишну залу, маючи намір запросити на вечерю пристойну жінку: повій  після однієї пригоди (що її не хотів згадувати й нікому, навіть Кирилові, нею не хвалився) рішуче обминав далекою дорогою. З тієї причини, коли одна з таких «мадам» нахабно й безсоромно запропонувала пригостити її цигаркою з коробки «Мальборо» фабрики братньої республіки, так на неї «пристрасно» глянув, що вона співробітницям, швидко відійшовши,  радила з ним не зв`язуватись.
         Однак через кілька хвилин дійшов висновку: його ретельні пошуки марні, усі сиділи або ладком парами й мирно спілкувалися, або ж за великими столами гучними компаніями. Оркестр не дуже складно грав легеньку музику, згодом на сцену вийшла досить приваблива жінка й несподівано для відвідувачів розважального закладу гарно заспівала рідною мовою пісню. Лише тоді, почувши її чудовий і такий знайомий голос, упізнав у співачці Людмилу, яку давно кохав до нестями…
         Не вступивши після закінчення школи в театральний, мусив подавати документи до місцевого технікуму на економічну спеціальність, тоді ж таку перспективну професію обирали мало не самі дівчата, що не пройшли за конкурсом у медичний або в педагогічний. З Людмилою познайомився на вступному іспиті з математики; вона дала шпаргалку, коли безпорадно дивився на всі боки. На мистецьких факультетах, тим па̀че на акторському, точні науки не в пошані – і даремно, історія переконливо свідчить: серед математиків, фізиків та хіміків виявилося багацько справжніх ліриків.
         Про таку статистику Дмитро, звичайно, не відав, свою ж мрію стати професійним артистом не занехаяв, сподіваючись завоювати столичну театральну сцену вже після армії. Людмила приїхала з іще меншого містечка, ніж його, і дякувала не Богові, а двоюрідному дядькові – механіку тракторної бригади; адже він, щоб запобігти ласки в голови колгоспу, залишив на його подвір`ї бідон меду. Змилосердившись, голова дав Людмилі цільове направлення, що забезпечило її вступ до технікуму поза конкурсом.
Дмитро, безперечно, був вельми вдячний дівчині, проте особливу увагу до неї спричинила аж ніяк не вчасна допомога. Людмила зберегла не тільки своє тендітне тіло, а й душу, поводилася цілковито природно, невимушено. Їй огидно було б грати в житті будь-яку роль, через те навіть на сцені уявити її в той час Дмитро не зміг би. Спочатку Людмила, як і годиться скромній та вихованій дівчині, лишала залицяння без уваги, до того ж старші подруги її застерігали, оповідаючи історії про підступність міських хлопців.
         Сталося ж навпаки: під час навчання в Людмили виявили справжній талант; після місцевого конкурсу молодих виконавців її запросили навчатися в столичній консерваторії. Подія сталася тоді, як вони щиро покохали одне одного, Людмила ж своєю відвертістю та прямодушністю, бувало, Дмитра лякала, отож до його голови навіть думка не приходила, що він колись її зрадить. Людмила його переконувала: за будь-яких обставин лишиться йому вірною, однак Дмитро добре розумів, – щодо поводження людей мистецтва чув він досить багато, – тільки-но дівчина поїде до Столиці й відчинить двері консерваторії, творча атмосфера її одразу поглине, і в цьому середовищі Дмитрові, що перебуватиме так далеко, місця вже ніколи не знайдеться.
         Зрештою, Дмитро сам намагався триматися від неї осторонь. Коли до її від`їзду лишалося два тижні, він побачив, як біля музичної школи після репетиції Людмила весело спілкувалася з їхнім диригентом. До конкурсу ця звичайна розмова найімовірніше не привернула б його уваги, але в ту ж мить, розлютившись, наговорив їй гидоти. Дівчина, хоча й образилася, зрозумівши причину такої раптової поведінки, згодом сама з ним примирилась. Напередодні ж їхньої розлуки Дмитро, коли були вони зовсім близько, сказав:
         – Нам краще одразу зробити все можливе, щоб цілковито забути одне одного. Так само сказав би тобі, якби ми помінялися ролями: я б їхав навчатися в театральний, а ти залишалася. Коли знайдеш чоловіка близького за духом і, можливо, із жалем муситимеш викреслити мене зі своєї пам`яті, постарайся потім не згадувати й наше кохання, я ж, зі свого боку, обіцяю тобі, після того не вважатиму тебе зрадницею.
         Людмила, навчаючись у консерваторії, часто писала, кликала приїхати, Дмитро ж, відповівши на перші листи, далі поклав край листуванню. Шкодуючи самого себе, почав уживати з друзями не тільки пиво; невдовзі погодився з ними, що «клин слід вибивати клином». Отож, зрадником виявився саме він…
І в цьому випадку Дмитро виправдовував себе тим, що перед Богом і людьми не може вважатися нечесним: у день розлуки він відверто натякнув Людмилі: подібний превентивний удар є цілком можливим. Дівчина ж, свідомо чи ні, наважившись на такий крок, що докорінно змінить звичне життя, сміливо прийняла нові правила гри, що для її чистої душі певною мірою стануть із часом огидними.
Дмитро підійшов до сцени вже тоді, як Людмила заспівала другу пісню, і, втупившись у неї, так і стояв до фінального акорду. Гучні, зі свистом схвальні оплески, вимушена усмішка жінки, що вже мало чим нагадувала ту невинну дівчину, яку так кохав. Людмила у свою чергу, помітивши до болю знайоме обличчя, ніби заніміла. Він, так само мовчки, узяв її за руку й повів за свій стіл, де крім початої пляшки пива та пустої коробки цигарок (мабуть, «мадам» усе ж таки скористалася його відсутністю) і досі нічого не було.
– Після закінчення консерваторії, – не чекаючи запитань, розповідала Людмила, – запропонували лишитися на кафедрі. Викладала мистецтвознавство студентам, бо професійної співачки з мене не вийшло. У кращому випадку припадало стати солісткою районного Будинку культури, однак такого ганебного приниження знести було б несѝла. Виходила заміж, розлучилася, на щастя чи на горе, дітей не народила: кар`єра співачки, як переконував чоловік-саксофоніст, котрого не варто б назвати секс-символом, над усе!
З викладацькою роботою так само не склалося, добре, що тоді, коли ще навчала студентів, однокімнатну квартиру дали: один з моїх відомих шанувальників працював у міськкомі. Тепер, бачиш, у ресторані підробляю; соромно, але треба ж якось жити. Звичайно, «не така вже я невинна дівчинка», яку ти, думаю, кохав! Зізнайся, саме так ти подумав, стоячи біля сцени?
– Кохав… – після деякої паузи, погодився Дмитро. – За себе, точніше про моє безпутне життя нічого детально говорити не хочу… Адже й мені не судилося підкорити театральний олімп, Та що там вершини, після армії вже на творчому конкурсі «зрізали», хоча сам командир полку, де я два роки служив, клопотав за мене. Досить про це… Невже остаточно підкорилася долі? Послухавши пісню, мабуть що ти її й написала, бо такої ще не чув, відверто маю тобі сказати: не все ще для тебе втрачено! – із запалом вигукнув Дмитро.
– Ото ж то й воно, що не чув! – не підтримала його оптимізму Людмила. – Такі пісні тепер не в моді. «Не формат»!...
Коли джентльмен Дмитро вже достатньо випив горілки (дама дозволила наливати собі лише пиво), з гумором розповів про подорож з Георгієм Андрійовичем, потім про курси нащадка великого магістра, також згадав і Різдвяне служіння:
– У тій церкві чудовий хор, принаймні виконання псалмів мені дуже сподобалося. Хтось із прихожан між іншим зауважив, що той колектив у якусь європейську країну запросили!.. Слухай, – зовсім уже захмелівши, підняв свій «перст» Дмитро, – а чи не спробувати тобі себе в цьому напрямі?
Людмила не сприйняла пораду серйозно, уважаючи останні слова звичайним п`яним базіканням. Зрештою, утомившись його слухати, непомітно зиркнула на годинник і, дочекавшись, коли він замовкне, сказала йому:
– Пробач, мені вже час іти. Проводжати не варто, після закриття ресторану на мене з машиною чекає мій близький друг, – побачивши глузливий Дмитрів погляд, з гідністю додала: – Ні, він не вдалий бізнесмен, що після надважливих справ шукає заспокоєння в товаристві невибагливої коханки. Тільки й того, що, як і я, підробляє, але візнѝцтвом.
– Тоді залиш, будь ласка, свій номер телефону! – чого б ніколи не вимагав тверезим, довідавшись про те, що жінка, чого й слід було очікувати, давно вже належить іншому.
Знайшовши в сумочці чорнильну ручку, що її зберігала як пам`ять про консерваторію, на серветці записала комбінацію цифр і, зупинивши Дмитра, що поривався їй допомогти, піднялася та на прощання, як колись, спокусливо посміхнувшись, попрямувала до виходу. Швейцар, із погордою глянувши на неї, не спромігся відчинити двері ресторанній співачці, до чого Людмила вже звикла, через те зовсім не засмутилась.
Цей вельми поважний працівник громадського харчування аж ніяк не був схожий на сліпого Вартимея, що сидів при дорозі та просив милостиню[25]. Почувши, що з його рідного міста Єрихону виходить Спаситель Христос, сліпий почав кликати:
– Ісусе, Сину Давидів, змѝлуйся наді мною!
– Що̀ ти хочеш, щоб зробив Я тобі? – відповів йому Ісус.
– Учителю, нехай я прозрі̀ю, [щоб також мені побачити сонце]!– і отримав він те, чого вельми бажав.
Швейцар, де співала Людмила (за всіх ми не відповідаємо[26]), не піднявся б навіть, побачивши Господа Бога, адже йому було байдуже: чи то за дверима ресторану світить сонце, чи то глуха ніч…
 
9
 
Зайвий раз потрапляти на очі начальника відділу Дмитро бажання не мав, через те вирішив з роботи не відпро̀шуватися, а до Василя їхати в п`ятницю ввечері. Знайома касирка поблажливо вибила Дмитрові квиток, хоча іншим відмовила: перед вихідними завжди з цим виникає проблема, але Дмитро, подорожуючи з Георгієм Андрійовичем у двомісному «люксі», уже отримав змогу доторкнутися до «вищої касти».
У плацкартному вагоні (своїх звичок, як справжній ортодокс, Дмитро не побажав занехаювати, через те їхати в купейному відмовився) знайшлося на диво достатньо вільних місць, на які провідники милостиво підсаджували безбілетних пасажирів за договірну плату. Його сусідами виявилась молода пара, четвертий зайшов до купе на наступній станції, але ще через дві – вийшов.
Веселі молодята від початку намагались привернути до себе увагу безпосереднім поводженням, із зовнішнього вигляду здавалося, що їм буде до вподоби, якщо Дмитро стане співучасником їхнього товариства. Через деякий час Дмитро, згадавши Георгія (як ми помітили, він став для Дмитра справжнім кумиром), витягнув пляшку горілки, проте відразу сховав її під стіл, щоб не дратувати пильне око транспортної міліції. Уздрі̀вши задоволенні обличчя, виклав також перед ними закуску.
– І ми не з порожніми руками! – виголосив хлопець, тицьнувши пальцем на пакет, звідки виглядала пляшка непрозорого напою домашнього виробництва.
– Наше знайомство розпочинається з досить приємних подій! – ввічливо відповів Дмитро, хоча й із певною підозрою глянув на місткість, призначену не для шляхетного використання, яку супутник уже встиг поставити по другий бік стола біля своїх ніг.
– Петро! – назвав своє ім`я хлопець і першим подав спітнілу руку старшому за віком.
– Тоді ми майже тезки! Дмитро! – без ПІБ відповів «третій», саме так Дмитра про себе назвав «Петру̀ша».
Усе йшло своїм звичаєм, до того ж Дмитрові було особливо приємно, що дівчина з доволі гарною зовнішністю виявляла до нього неабияку прихильність. Петро, який мав би її пильнувати, принаймні удавав, що така поведінка подруги його не хвилює, а через деякий час раптово щез і повернувся щонайменше через півгодини.
Добряче захмелівши, що сталося напрочуд швидко, Дмитро, помітивши нового знайомого, знітившись, прибрав з плеча дівчини свою руку й ледве вимовив:
– Зараз і я піду покурити, – і, хапаючись за поручні, у такт коліс потяга поплентався до тамбуру.
Коли ж повернувся, своїх супутників не застав, на що тоді не звернув уваги, яку зосереджувати стало занадто важко. Відчувши, що вимикається (наші п`ять чуттів – без шостого – не зраджують нас у найскрутніших ситуаціях), ліг на нижню лаву…
Ранком його розбудив провідник, біля якого стояв працівник транспортної міліції, що не міг утримати посмішки. Потяг на кінцевій зупинці спрямували в депо, як потім з`ясувалось, разом з Дмитром, що міцно спав, але долі між столом і лавою, куди він на початку подорожі ховав пляшку з горілкою. Василь Дмитра зустрічав, однак, не здогадавшись зайти в середину вагона, із розпачем самотою повернувся додому…
 
10
 
Даючи відповіді на запитання в кабінеті слідчого, Дмитро зрозумів: для старшого лейтенанта транспортної міліції така його пригода була досить звичною, а про його супутників – молоду пару – читав він у заявах багатьох потерпілих. От тільки вирахувати зухвалих злочинців, зважаючи на стан обікрадених, ніяк не вдавалося; і у випадку з Дмитром на справедливий фінал старший лейтенант не грів у серці надію.
Дмитро, залишившись без документів і грошей, що він їх заощадив, відмовившись від курсів екстрасенсів, не обкладав прокльонами «Петрушу» (якщо того й справді так мама в дитинстві називала). Згадував собі, як улюблена теща в таких випадках відмовляла йому в допомозі та злорадно проказувала:
«Сам винуватий!» – однак по декількох днях через Ангеліну передавала, шкодуючи онуку, гроші.
Так само в голові його прозвучали останні слова заступника нащадка великого магістра Ігоря Марсовича:
«Ще залишається час…», – від яких Дмитрові стало ще гірше, ніж від важкого похмілля.
Тут навіть на Алісу Сергіївну не варто йому сподіватися, крім того, Василева адреса зараз, мабуть, разом із пустим портмоне валяються на якомусь смітнику. Добре хоч власного номера телефону з розпачу не забув, отож з третьої спроби додзвонившись до Ангеліни, нічого їй не пояснюючи, наказав знайти в шухляді зошита, у якому на аркуші з друкованою літерою «В» записаний номер його товариша, котрий вже не плекав надії колись Дмитра побачити. Старший лейтенант особисто подзвонив Василеві й, пересвідчившись, що тимчасово затриманий і справді той, за кого себе видає, дозволив йому приїхати до відділку транспортної міліції, для того щоб забрати бідолашного друга.
Тієї хвилини військові побратими саме стояли біля своїх місць застеленого столу, а Василь за правом господаря виголошував завчений тост за їхню незламну дружбу. Передчасно ніхто з них трагічних висновків щодо Дмитра не робив, тому вільного місця для нього, – де б стояла чарка горілки, на якому кусень хліба, – не залишали. В руці Василь тримав фужер навіть не з шампанським: колишні воїни з неприхованим подивом на своїх ще свіжих обличчях помітили, що налив собі він лимонад, а дружині Галині негазовану мінеральну воду.
Виявляючи повагу до потерпілого товариша, поривалися всі разом поїхати на залізничний вокзал, проте Василь зрештою зумів переконав їх, що це зайве – не слід лякати цивільне населення, котре й так не має спокою через столичні мітинги…
– Наступного разу накажу своїм підлеглим вашого друга не забирати. Так і поїде з депо до самісінького дому, щоб потрапити в ніжні обійми вірної дружини! – напівжартома, а може цілком серйозно сказав майбутній капітан.     Ховаючи пакет, наповнений харчами зі святкового столу, додав:
— «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому»[27]
Дмитра ні про що ввічливо не розпитували, чекали, аж поки він сам, трохи випивши вина, наважиться повідати про такі несподівані для нього пригоди. Крім «сухого» (наслідки вчорашнього дня надихали його на роздуми[28]) Дмитро нічого не вживав, більше налягав на салати, консервовані помідори  та квашену капусту. У спогадах про військову службу майже не брав участі, лише, ретельно пережовуючи їжу, уважно слухав та посміхався. Увечері Василь усіх відвіз ночувати на простору двоповерхову дачу, що її отримала в спадок від померлих батьків Галина. Дмитра, як найбільш постраждалого, помістив у кімнаті сина: на зимові канікули поїхав той до діда та мав приїхати в неділю.
Повернувшись, Василь помітив, що всередині кімнати  ще горить світло, крім того, чути було захриплий голос футбольного коментатора, тому вирішив якомога відвертіше поговорити з другом. Дмитро, здригнувшись від стуку в двері, відчув ніяковість, – що він, лежачи в ліжку сина господаря та дивлячись спортивну передачу по телевізору, – повинен дати згоду, щоб до нього могли завітати.
Трохи помовчали, Дмитро, зрештою, вимкнув телеприймач і розпочав розмову:  
– Коли ти вперше дзвонив, щоб запросити мене на зустріч, то процитував текст із Біблії й натякнув, що до церкви став ходити. Тепер, спостерігаючи за тобою – алкоголю не вживаєш, цигарок не смалиш – починаю розуміти, що це досить серйозно. Яким чином я̀ до такого свого життя дійшов, розповім тобі іншим разом, повідай мені тѝ за своє, якщо, звичайно, є в тебе настрій.
– Буває, людина, наговоривши неприємних, навіть образливих слів, а то й скоївши справжній злочин, виправдує себе тим, що хтось із ранку зіпсував їй чудовий настрій, або, прокинувшись, устала не на ту ногу, і вже не важливо на яку саме. Чи ж на ту нещасну кінцівку в автобусі хтось ледь не навмисно наступив. Що̀ казати, тут у кожного спрацьовує власна фантазія, – зауважив Василь.
Дмитро невесело всміхнувся:
— Твоя правда, бувало, безпідставно ображав навіть Людмилу, оту, про котру розповідав тобі в армії. Особливо тоді, коли сказала, що їде до консерваторії. Потім вигадував різні нісенітниці. Мовляв, по радіо казали, що сьогодні магнітні бурі, а на творчу натуру різні випромінювання впливають негативно, – і, знову притихши, став чекати на Василеву розповідь.
 
11
 
– Після демобілізації вступив до технічного училища, де отримав диплом автомеханіка; стали в пригоді й водійські курси, закінчені ще до армії. Ця прибуткова професія попервах мене надзвичайно захопила, навіть мріяв побудувати автомобіль власної конструкції. Більше того, щоб із чогось розпочати, купив на базарі кермо, котре мені дуже сподобалось.
І цього разу Дмитро не втерпів та вставив своє:
– Моїй Ангеліні ще до заміжжя один залицяльник із братньої південної країни подарував корабельний штурвал, ця штука тепер найулюбленіша іграшка нашої доньки Іринки. Коли починаю шукати молоток, щоб цвяха забити, вона чомусь той штурвал зразу несе. Цікаво знати, чи сподобалося б фанатові морських подорожей таке застосування його подарунка? – проте, глянувши на Василя, збагнув, що це той випадок, коли його жарти зовсім не до речі. – Пробач мені, але ж пам`ятаєш, як гумор допомагав нам у несприятливих умовах виживати, – виправдався Василів товариш і до певного часу сидів мовчки.
– Галя, моя майбутня дружина, – ніби нічого не сталося, вів далі Василь, – проходила практику в нашій місцевій школі, і так трапилось – це не випадок – мій племінник у її класі навчався. Рідний брат Іван попрохав замість нього на батьківські збори піти, там я з нею й познайомився. Галю не засмутило, а це мене, сказати відверто, бентежило, що після роботи від мого тіла машинним мастилом та соляркою тхне, отож через деякий час ми одружилися. Після закінчення педінституту переїхала жити до моєї квартири, хоча директор сільської школи Володимир Остапович погрожував судитися: Галя мала повернутися додому, адже, крім усього іншого, радгосп їй без затримки виплачував підвищену стипендію. Справу владнали дипломатично, до того ж сина його, Галиного товариша по школі, у загс за свідка взяли.
Василь зупинився, пішов на кухню, приніс собі чаю, Дмитрові – кави, печива й, зачекавши, поки його друг ретельно розмішає в чашці цукор, розповідав далі:
– Нічим від інших особливо я не відрізнявся, працював у місцевому автосервісі, заробляв достатньо, Галина була цілком задоволена, незважаючи на те, що частенько додому приходив напідпитку: постійні клієнти мене, як  гарного спеціаліста, поважали й особисто віддячити не забували. Зо мною товаришував Володька – хлопець, котрий заслуговував на те, що про нього казали: майстер від Бога. Ще з дитинства він дружив з Оксаною; зустрічались, покохалися – звичайна історія! Бувало, Володька з нею сварився, ревнуючи, привід для цього вона таки давала, але все ж одного дня наважився запропонувати їй вийти за нього заміж. Оксана погодилась – і ось… Я й тепер уважаю себе винним. Знаю, що Господь Бог у ту саму мить, коли всім серцем до Нього навернувся, попередні мої гріхи кров`ю Сина Свого змив, але й досі остаточно заспокоїтися не можу…
Був тоді мій день народження, отож важко мені саме сьогодні про ті жахливі події згадувати. Володька прийшов до мене, як і годиться, з Оксаною, до  весілля залишалось два тижні, але останній місяць вони вже жили під одним дахом. Після свята я вмовив Володьку піти до ресторану, щоб у суто чоловічій компанії завершити початий «процес». Оксані ж він порадив допомогти Галині прибирати; адже привітати мене прийшли багацько родичів і друзів. Коли ж повернулись, зрозуміло, у якому стані, Галя повідомила, що Оксані набридло Володьку чекати. Додому вона пішла з Максимом, який нещодавно повернувся з армії й перед усіма вихвалявся, що привіз звідти дещо цікаве.
«Це я їй не подарую! Зрадниця!» – не на жарт розлютився Володька. Подався до виходу й, на кілька хвилин витверезившись, майже побіг до Максимової хати, щоб помститися обом.
Я також його підбурював:
«Справді, тут треба діяти! А ти чого її відпустила? – напав я на Галину й вийшов, щоб наздогнати Володьку.
На наші горлання та лайку господар хати не відповідав, і це нас ще більше роз`ярило. Через те ми стали ломитися в двері хати, що раптом відчинились і звідки без усякого попередження пролунали постріли… З гвинтівки Максим поцілив у мої груди, також влучив Володьку – якраз у голову. У реанімації з моїх легенів хірурги витягли кулю, потім перевели в загальну палату:
«Дякуй Богові, за всіма показниками, ти не повинен був би вижити!»
Володьку ж, що перебував у комі, затримали надовго, точніше на чотири з половиною місяці, щоб уже, коли він, не прийде до пам`яті й помре, відвезти в найжахливіше лікарняне місце – морг.
– А що̀ ж Оксана? – не витримавши, запитав Дмитро – і тут несподівано впіймав себе на думці, що не сприйняв останні речення Василевої оповіді за реальні події.
– Дівчина, після страшного горя врешті-решт зізналася в тому, що майбутні наречені старанно намагались приховати. Справедливо сказано:      «Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається та не вийде ная̀в»[29]! – і тільки ми винні, що часто відкриття відбуваються за трагічних обставин. Виявилося, що Оксана вагітна, і тоді, отямившись від першого шоку, її батьки перейнялися вже тим, щоб вона народила здорового внука чи внучку.
Дмитро, співчутливо подивившись на друга, промовив:
– Уявляю, як мучив ти свою душу, відчуваючи й власну провину. Проте Володька також не був безневинним анголом, – зрозумівши, що сказав недобре, схаменувся: – Хоча про мертвих  не можна погано згадувати.
– Не можна, але ж у тому й річ, що довгий час він, хоч і в комі, а все ж таки був живий! Згадка про його стан, а не мій сухий кашель мене всього розривала, а також те, що зовсім недалеко, на першому поверсі лікарні, нерухомо лежить близький друг, якому хочеться так багато сказати, що зміцнило б нас обох. Щодо Оксани, то вона ридма̀ ридала й примовляла:
«Я постійно прошу в нього вибачення, але ж він мене не чує, і якщо так і помре, не прийнявши мого каяття, несила буде мені жити!»
І досі ніхто, крім священика, якому вона сповідалась, не знає, яка саме таємниця її так мордувала.
– І що ж після Володчиної смерті? – випереджаючи події запитав Дмитро.
Проте Василь не обурився, навпаки, дав взнаки, що цим Дмитро йому тільки допомагає:
–  Хоч як дивно, звістка про його смерть усіх заспокоїла. Невизначеність – найгірше, у цьому я вже не раз і не двічі переконувався. Мене розрадило те, що Галя не докоряла, навпаки, запевнила в тому, що й далі,  як людина і як жінка кохатиме – бо по-іншому не здатна – незважаючи на те, що видаливши пів легеня, виписали її чоловіка інвалідом. Оксані ж пояснили, з чим зрештою погодилася: майбутній матері буде для кого жити, крім того, новонароджена дитина потішить, а родичі та друзі, безперечно, усім необхідним забезпечать… Однак цілковитого спокою в глибині свого серця я не знаходив.
 Василь, випивши чаю, підійшов до вікна; Дмитро так само мовчав та зрештою сказав:
– Краще б тобі було всього не згадувати,  не роз`ятрювати душу. Ніколи б не подумав, що в тебе проблеми зі здоров`ям, а з легенями й поготів. Поки ми йшли від зупинки до твого дому, захекався я, а не ти! – спробував змінити тему Дмитро.
         – Після твоєї «захопливої» подорожі зі здоров`ям не все гаразд якраз було в тебе! – щиро, без іронії посміхнувся Василь. І згодом серйозно додав: – А чого так сталося, що забув я вже й про жорстокий кашель, і постійний страх за передчасну смерть, розповім тобі завтра, коли ти добре відпочинеш; сьогодні достатньо: занадто багато для тебе вражень, а для мене хвилювань. Далі все буде веселіше, отож висипайся, і нехай насняться тобі найкращі дні твого життя!
         – Дякую… От тільки ось зараз ніяк не можу пригадати такі чудові дні, – сумно, ніби самому собі вголос промовив Дмитро й також побажав Василеві доброї ночі…
 
                                                             12
 
         А таки спав Дмитро напрочуд міцно, сновидінь, правда, не бачив, що й добре: саме в цю зимову ніч після зовсім не очікуваної подорожі боявся кошмарів. Ще в теплому ліжку згадав: Василь перед тим, як вийти з кімнати, спитав дозволу помолитися за нього. Деякі рядки біблійного псалму, які молитвеник натхненно цитував, нагадали йому стареньку його бабусю, яка так само промовляла, коли він ще зовсім дитиною, нагулявшись, засипав у дідовому ліжку:
         «Не будеш боятися стра́ху нічного,
ані стрілѝ, що вдень пролітає,
ані зарази, що в тѐмряві ходить,
ані моровѝці, що нищить опівдні…
Тебе зло не спітка̀є,
І до намѐту твого вдар
не наблизиться,
бо Своїм А́нголам Він[Господь]накаже
про тебе,
щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх…»[30]
Прокинувся Дмитро о дванадцятій годині, таку річ Василь заздалегідь передбачив, через те не запрошував товариша на ранкове церковне служіння. Галя приготувала смачний обід, точніше, виклавши з холодильника їжу, якої після святкової зустрічі побратимів залишилось удосталь, підігріла та виставила в кухні на стіл. Інші чоловіки, що ночували на дачі, поснідавши, устигли вже пороз`їжджатися по домівках.
Дмитро сам зайшов на кухню, щоб привітати господарів з добрим ранком, але вчасно схаменувшись, змінив останнє слово привітання на більш прийнятне слово «день». Після звичних запитань на кшталт: «Як спалося?» або «Вам, добродію, чай; чи, може, бажаєте кави?», – умився у ванні холодною водою й сів нарешті з Василем за післясвятковий стіл. Галя, трохи з ними посидівши, пішла зустрічати сина, що мав скоро приїхати додому. Безперечно, то був привід, щоб чемно піти й не заважати друзям продовжити перервану розмову…
– Ну, так що ж, Василю, як воно було далі? Зупинились ми на тому, що легені твої працюють краще, ніж мої! – цілком серйозно сказав Дмитро.
Василь також не посміхнувся, вираз обличчя ж його видавав упевненість і спокій.
– Ще коли перебував я в реанімації, – згадував вагомі для нього події Василь, – під вікнами палати молилася за мене вже немолода пара, тітка й дядько Галини, які приїхали з села, після того як узнали про мій жахливий стан, що майже не подавав надії на порятунок. Вони давно вже ввірували в Бога, дружина ж моя, безперечно, згодна б була тоді звернутись за допомогою до будь-кого. Добре, що – у цьому я абсолютно певен – Сам Господь направив до неї Своїх людей! Особисто познайомився з ними, як мене перевели, правильно сказати, перенесли в загальну палату. Там і сталося моє навернення до Бога, завдяки чому отримав прощення гріхів у той самий час, коли визнав Ісуса своїм Господом і Спасителем.
У цю мить Дмитро, не стримуючи свого, як уважав, щирого обурення, іронічно промовив:
– Тобто, хочеш мені довести, ніби Сам Бог уздоровив тебе, з тої самої причини я й не помічаю всіх наслідків твого жахливого поранення?.. До речі, Максима тоді посадили?
– Почну з останнього запитання, – незважаючи на невдоволення співрозмовника, Василь залишався спокійним. – Ураховуючи те, що я й Володька перебували майже в останній стадії сп`яніння, а також, що буцімто Максим захищав свою приватну власність, прокурор вимагав для нього три роки позбавлення волі в колонії загального режиму. Однак, виголосивши заповідь Ісуса:
«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас переслідує»[31], – я зумів таки переконати суддів, щоб вони не засуджували Максима суворо. На них це зрештою подіяло, отож отримав він умовне покарання.
– І цим ти потішив своє самолюбство, виставивши себе милосердним Самарянином?[32] – уже не здатен був зупинити себе Дмитро.
Василь незворушним тоном відповів:
– Уважай, як тобі до вподоби. Одразу скажу, не сподівайся, що з тобою сваритимуся! Ти мій друг, ним завжди й лишишся.
Ці слова Дмитра вгамували:
– Пробач мені, Василю; але ж моє шкільне виховання зобов’язує бути атеїстом.
– Ти хочеш сказати, що ти «атеїст»? Тоді відкрию тобі походження цього слова.
– Настав, звичайно, на добрий розум дурну голову свого непутящого товариша! – таким чином підбадьорив Василя Дмитро.
Однак той не перейнявся Дмитровим гумором:
– Не треба, ти більш освічений, ніж я. Передам тобі тільки те, що сам почув від викладача нашої біблійної школи…Усе почалося в перший день Опрі̀сноків, тобто під час святкування єврейської Пасхи, яка насправді в юдеїв зветься Песа́х. Того вечора Ісус узяв чашу та, подяку вчинивши, подав її учням і сказав:
«Пийте  з неї всі, бо це – кров Моя Нового Запові́ту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»[33]
Через п`ятдесят днів після тієї, як ще кажуть «таємної» вечері в день паломницького свята Шавуо́т, коли кожен благочестивий юдей повинен був прийти на поклоніння Богові в Єрусалимський Храм, на апостолів зійшов Дух Святий. Така історична подія, що фактично подарувала людям початок нової ери, дала змогу першим послідовникам Ісуса з великою силою та сміливістю проповідувати Добру Новину:
«Кожен, хто покличе Господнє Ім`я – спасеться!»[34] – і ця звістка також для тебе, Дмитре!
Після проповіді апостола Петра до Ісусових учнів приєдналося приблизно три тисячі чоловік, таким чином і була заснована перша громада віруючих – Церква, яка з того часу постійно зростала та дедалі зміцнювалася, поширюючись по всіх найважливіших містах і провінціях Римської імперії. Римляни досить толерантно ставилися до різних віросповідань у тих країнах, які вони до себе приєднували. Так само імперія офіційно прийняла християнство, надавши їй статус religio lacita – тобто дозволеної релігії. У 54 році після Різдва Христового до влади прийшов жорстокий Нерон, а влітку 64–го…
– У Римі виникла пожежа, — узяв ініціативу Дмитро, – і тоді імператор звинуватив у цьому лихові християн. Їх кидали в ями та клітки до голодних хижих звірів, а ще обмазували дьогтем і підпалювали, щоб освітлювати сади, де Нерон розважався. І я̀  про ці події в книжках читав та в кіно дивився!
– Справді, так воно й було![35] – не ображаючись, підтримав співрозмовника Василь. – У 67-му році апостолові Павлу, що мав статус Римського громадянина, поблажливо стяли голову, адже це був привілей римлян! А от галілея̀нина Петра розіп`яли, тільки вгору ногами: апостол не бажав бути вбитим так само, як Господь Ісус. Щодалі, то більше, 91-го року імператор Домініціан став вимагати, щоб до нього зверталися «dominus et deus» – «пан і бог». Саме в той час за Слово Боже апостол Іван перебував на острові Па̀тмос[36], де він написав книгу Об`явлення. Цей апокаліпти́чний твір у всі роки надихав і розраджував християн, яких переслідували, жорстоко катували, а потім убивали тільки за те, що за будь-яких обставин залишались вірними Богові.
– Навіть якщо й справді такі речі відбувалося з тими, хто повірив у казку про воскресіння Ісуса, особисто я в цьому глибоко сумніваюсь. Нічого й казати, для нас така їхня поведінка – символ справжнього благородства та мужності! – мусив був визнати Дмитро.
І тут Василь не мав наміру з ним сперечатися:
– У 95–му році Домініціан засудив свого двоюрідного брата Флавія Клемента  на смерть, звинувативши його в «атеїзмі»! Християни сповідували єдиного Бога, через те ніяк не могли вклонятися греко-римському пантеону. Нагадаю тобі, що грецький префікс «а» означає заперечення, переклад слова teos – Бог. З цієї причини послідовникам Христа Ісуса закидали «безбожність» – «атеїзм».
– Отже, ти мені переконливо довів, що атеїст саме тѝ! – розвів руками Дмитро.
– Виходить, що так, – посміхнувся Дмитро. – Більшість людей вигадують собі власних ідолів – божків, і це не обов`язково живі істоти або, наприклад, фарфорові статуетки із зображенням потворних тіл чи облич! Кар`єра, влада, гроші так само стають предметами беззастережного  поклоніння, з цією метою розумні мешканці землі створюють закони, котрі вимагають виконання певних правил. Найголовніше серед них «я тобі – ти мені»: принось у жертву свої гідність, честь, навіть душу, інакше не отримаєш від своїх «покровителів» нагороди. А спочатку було не так, коли Господь Бог насадив в Едемі рай й оселив там чоловіка. Дві тільки були вимоги до нього: доглядати Едемський сад і не їсти від дерева знання та зла. Однак і цього перші люди Адам і Єва не захотіли виконати, і все через те, що самі жадали стати богами. 
– Щось подібне відбувається також у християнстві! – задоволено констатував Дмитро.
– Помиляєшся, друже! Серед вірних послідовників Ісуса Христа такого неподобства не може бути за визначенням! Адже Він заповідав: «Чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви…», а також: «Любіть один о̀дного! Як Я вас полюбив, так любіть один о̀дного й ви! По то́му пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою»[37]. А те, що й серед християн, на жаль, можна знайти пристосуванців, котрі в церкві шукають для себе однієї тільки вигоди чи людської слави, то й про них апостол Павло писав.
Василь розгорнув Біблію, що лежала біля нього поряд, та, знайшовши потрібну сторінку, прочитав:
— «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха вле́щували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахи́ляться»[38].
– У цьому з апостолам я цілком згоден, – угамувавшись, спокійно сказав Дмитро. – Ангеліна задоволена мною не тоді, як докоряю їй за пересолений борщ або як навчаю її бути ласкавою та ніжною дружиною. Вона відверто радіє, коли сам я стою біля плити, зручно сівши в принесене з кімнати на кухню крісло та переповідаючи, що саме в той день вона прочитала в журналі на роботі:
«За кордоном найкращі кухарі – чоловіки. Краще б ти записався на курси ко́ків! Мій давній знайомий – капітан корабля; думаю мені неважко було б його переконати, що ти здібний і дуже старанний учень».
– Після  того, припинивши чистити картоплю, ти, вчасно прибираєш ногу, кидаєш на підлогу ніж і починаєш з`ясовувати, що то за капітан… – у свою чергу допоміг співрозмовнику Василь.
– Ти ніби був свідком тієї розмови! – відверто здивувався Дмитро. – Ще б тобі знати, що три роки до того скандалу Ангеліна за профспілковою путівкою пустилася була в морську навколосвітню подорож. Збагнувши, що  необачливо проговорилася, стала багато розповідати мені про існування платонічного кохання, яке нічим не зобов`язує й аж ніяк не провокує на близькі взаємини. Однак того вечора, принісши розкладачку, ночувати я залишився на кухні й чинив так протягом двох місяців.
– А ти, виявляться, витривала й мужня людина! – спробував Василь пожартувати.
У цьому плані Дмитро його підтримав:
– Особливо, як стою в черзі, чого дуже не люблю… Багато що доброго в моєму житті пішло нанівець саме через те, що не навчився чекати – і це вже серйозно!
– Може й справді на тому лайнері нічого особливого не відбувалося? Зовсім не обов`язково, що ореол морського вовка збив її з пантелику, – уже таким чином заспокоював друга Василь.
Дмитро невпевнено кивнув головою:
– Я теж так думаю. До того ж, сам… – пригадав він у ту мить події останніх днів. – Досить про це. Що будемо робити ввечері? Швидкий потяг, на який купив ти мені квиток, рушає об одинадцятій вечора?
– Сьогодні в церкві, крім ранкового, також вечірнє недільне служіння; як щодо того, щоб піти разом? – спитав Василь і, побачивши вагання Дмитра, додав: – Зразу тобі обіцяю: ніхто тебе  там не «грузитиме», усі висновки зробиш самостійно!
– Це мені подобається! – схвалив чоловіче слово Дмитро.
Василь знову звернувся до Біблії, що Дмитра стало вже трохи дратувати, і тільки через кілька днів збагнув, з якої причини він тоді не мав спокою.
         – «Ми проповідуємо Христа розп`ятого – для юдеїв споку̀са, а для ѐллінів – безумство, для самих же поклѝканих юдеїв і греків – Христа, Божу силу та Божу мудрість!» – написав у своєму листі апостол Павло до віруючих Коринфа[39] приблизно в 57 році  після Різдва Христового. Минуло більше ніж 1950 років, проте суть нашої проповіді не змінилася. Якщо ти вважаєш, що ми несповна розуму, то можеш лишатися зі своєю думкою.
         – Добре, піду, – погодився Дмитро. – У рідному місті, де кожна собака мене знає, можливо б не наважився – це ж  не святкове служіння. Тільки ти все ж таки не забувай свою обіцянку! – цілком суворо наказав Василеві, згадавши свої таємні наміри, які навіть про себе не бажав називати підступними.
         – Пам`ятатиму! – про щось розмірковуючи, відповів Василь і пішов до своєї шафи, щоб приготувати Дмитрові одежу: того дня ні хімчистка, ні універмаг не працювали…
 
13
 
         Служіння, якщо додати до нього врочистість, було б досить схожим на Різдвяне, до того ж на сцені деякі атрибути нещодавнього свята, імовірно передбачливо, ще не прибрали. Спочатку хор, тільки не дитячий, його учасниками були прихожани різного віку, одягнені не в однакові строї, як це зазвичай заведено. Потім проповідь пастора, що також особливо нічим не відрізнялася від тієї, котру Дмитро чув у місцевому Будинку культури. Більше того, проповідник згадав не тільки велике, а й мале світило, розповідаючи про Небесний Єрусалим, куди ніщо нечисте не ввійде, а тільки ті, котрі записані в Книзі життя:
         – «І місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб у ньому світили, слава бо Божа його освітила, а світильник для нього – Агнець[40]
         Коли ж пастор, помітивши гостя (у залі людей було небагато), запропонував йому підійти до кафедри, щоб за нього разом з церковною громадою помолитися, Дмитро піднявся й попрямував убік сцени без вагань, добре знаючи, що̀ робить, хоча той, на кого сходить Дух Святий, не керується в ту хвилину власними почуттями та розумом.
         – Чи віруєш ти, що Христос Ісус – Син Бога живого, що Він помер на хресті за твої гріхи й третього дня воскрес за Писанням? – чітко, але без пафосу спитав пастор Дмитра.
         – Вірую! – відповів Дмитро, і знов пригадав свої плани, аж попервах стало огидно. Проте, коли попрощався біля потягу з Василем і зайшов до вагона, отямився.
         Пізньої ночі в холодному й темному тамбурі, покінчивши з останньою цигаркою, промовив:
         – Господи, якщо Ти насправді є, то неодмінно почуєш і зрозумієш мене. Тобі відомо, що тільки коїлося й відбувається зараз у моєму безпутному житті, бо коли Ти на небі, то Анголи Твої на землі, отож хіба можна від Тебе щось приховати? Мої заповітні мрії не справдились, із дружиною постійні чвари, на роботі так само ніякої перспективи. Один вихід тепер я вбачаю: піти до церкви, щоб реалізувати себе, послужити Тобі тими талантами, що Ти мені дав. Мета моя благородна, адже не лише за себе думаю, а й за ближніх своїх. Іринка, дочка моя, питає: «Чому не хочеш купити мені такого песика кудлатого, як Маринці її тато купив?» А я ж хочу, проте не можу. Визнаю, що зараз складаю з Тобою ніби угоду, але чесний я перед Тобою! Ні перед ким ще не був таким відвертим і щирим – і це чиста правда! – Дмитро глянув навкруги себе й, пересвідчившись, що його ніхто не бачить і не чує, молився далі:
         – Нелегко буде мені жити за правилами Твоїми: не впиватися вином і горілкою, не курити, не зраджувати Ангеліні, до того ж любити ворогів своїх! Однак, згадуючи формений одяг Георгія Андрійовича й машину, дверцята якої відкрили йому біля самісінького вокзалу столичного, готовий пожадливості мої побороти. А Ти вже, Господи, мені допоможи й надто суворо мене не суди!
Скінчивши цю палку молитву, про себе додав:
«А якщо Тебе лише вигадали, то тим краще для мене – не так мучитимуть докори сумління», – і раптом здалося йому, ніби його останні потайні слова в безлюдному тамбурі хтось почув, що примусило Дмитра з острахом обернутись…
Сів в купе на лаву й, зважаючи на гуркіт коліс потягу, що проїжджав у зворотному  напрямку по сусідній колії, уголос промовив:
– Я̀к би мені не вскочити в клопіт, – не на жарт злякався Дмитро. – Однак труба засурмила, і гра вже почата! – задовольнив своє самолюбство та, переконавшись, що гроші, позичені Василем, на місці, ліг, щоб нарешті заснути сном праведних… 
 
14
 
         На вокзалі зустрічали його дружина з донькою Іринкою, чого вже Дмитро не спостерігав досить давно, це, певна річ, якщо не рахувати того випадку, коли доброзичливець, котрий не побажав назватися власним ім`ям, подзвонив Ангеліні й завчасно повідомив, що з чергового відрядження Дмитро їде в товаристві зі спокусливою білявкою. Нещастя зближує, особливо тоді, як страждає один, а другий — це той, що всі негаразди особисто його обминули[41]. Заповідь «Плачте з отими, хто плаче!» значно легша, ніж «Тіштеся з тими, хто тішиться!» [42]
         Отож Ангеліна навіть не дорікала чоловікові, що той знову зганьбив себе, і вже перед тими, котрих визнавав найвідданішими друзями.
         – А якби ті злодії, роздягнувши тебе, примусили б вистрибнути в зимову ніч з вагону, щоб замести сліди?! – схопивши його за руку, тремтячим голосом спитала дружина.
         – Я ні про це, ні про що інше тоді не міг розмірковувати, – якомога страждальним тоном відповів Дмитро, щоб їй ще більше стало його шкода.
         «Добре, що зараз не літо, інакше, коли б і справді таке сталося, то довелося б мені з однієї в іншу гречку стрибати!» – сам із собою пожартував добропорядний чоловік, зберігаючи на обличчі незворушність.
         На тролейбусній зупинці біля нього зупинилась автівка, яких зовсім не багато траплялося на дорогах їхнього містечка. Через те постійні користувачі громадського транспорту миттєво звернули увагу на жінку, що, незважаючи на мороз, пересівши на пасажирське місце, відчинила вікно і з таємною посмішкою помахала Дмитрові блідою ручкою. У ній він несподівано впізнав секретарку нащадка великого магістра. Тому серце його нагло тьохнуло, на мить здалося йому, що зовсім стало, не в змозі був тоді зразу й виправдатися перед дружиною.
         Тільки дома, оговтавшись, Дмитро роз`яснив їй, кого саме він тоді побачив.
         – Послухай, милий чоловіче, так просто в спокої вони тебе ніколи не залишать, – засвідчила незаперечний факт Ангеліна, – адже чималу суму грошей вони втратять, якщо все ж таки відмовишся стати їхнім найкращим «студентом». Ти якось розповідав мені про бабу Марфу, ворожку з батькового села.
         – Ну, то й що? – здивувався Дмитро.
         – Нехай би вона над тобою пошептала, щоб підручні того «нащадка» причину на тебе раптом не навели! – удаючи із себе фахівця своєї справи, відповіла дружина.
         – Ні, моя квартира поступово обертається на божевільний дім! – не витримав напругу останніх днів Дмитро. – У село, до речі, мені у всякому разі їхати доведеться: мама просила в хаті, а не в моїй голові лад навести, а ти – «причина»! Обіцяла, що сільський будинок на мене перепише, це вже коли батько помре.
         – А ти, я бачу, зовсім сором останнім часом утратив! – огризнулась Ангеліна. – При живому батькові з холодним розумом на чуже майно зазіхаєш? Те, що ти рідну сестру забув, яка мусила за кордон на заробітки поїхати,  не дивно! Подивися на Іринку, ти хочеш, щоб і на неї різні чари від твоїх нових «друзів» перейшли? – ще більше заходилася ремствувати любляча матір.
         – Заспокойся! – здався кінець кінцем Дмитро. – Збирався в неділю до церкви, однак у суботу зрання ру̀шу на автостанцію. Тільки про бабу Марфу краще мені до поїздки не згадуй, може й зайду до неї, як час і настрій матиму…
         Ні в суботу, ні тим більше до обіду в неділю, Дмитро майже нічого в хаті та на подвір`ї не зробив: у Льонька̀, з яким у дитинстві в селі вранці рибалили, а вночі на баштані у футбол грали, син знайшовся. Саме так, біля його дружини Катерини в районній лікарні після перших її пологів поклали чорняву дитинку – хлопчика, хоча породілля добре пам`ятала: у руках перед очима акушерка за всіма природними ознаками тримала дівчинку. Піднявши крик, Катерина зібрала в палаті ввесь медичний персонал на чолі з головним лікарем.
– Якщо не повернете мені дитину, я до наступних пологів звідси не піду! – виставила ультиматум Катерина, і ніхто з присутніх не збагнув у неї спитати, яким чином вона завагітніє в умовах суворого режиму їхнього медичного закладу.
Новонароджене дитя шукали до ранку наступного дня, аж поки з`ясувалося, що то Майка, Катерѝнина найближча подруга, вирішивши приховати наслідки далеких мандрів, із знайомою санітаркою скоїли підступний злочин.
Про ті веселі події навіть у всіх столичних газетах написали, тому зустрічати Катерину та Майку, котрі приїхали з дітьми в одній машині, зібралося все село, так само разом гучно святкували. Побилися, помирилися – життя, слід визнати, – досить цікава гра! До такого висновку, сидячи на сонці, дійшов Еклезіяст:
«Час дѐрти  і час зашивати, час мовчати і час говорити,
час кохати і час нена́видіти, час війнѝ і час миру…»[43]
йому й першість належить.
Дмитро крім пива та компоту нічого не вживав – ретельно готувався до бесіди з бабою Марфою, що тихо сиділа за крайнім столом у чорній хустці. Помітив, що бабця жодного тосту поза своєю увагою не залишала; мовчки, не встаючи, вправно перехиляла чарку, при всьому тому майже не закушувала, але й не п`яніла. Пронизливими очима розглядала гостей, ніби зазираючи до кожного в душу, щоб узнати їхні найпотаємніші подуми. Проте, на диво, її ніхто не помічав, уже давно й маленькі діти перестали ворожки страха̀тися.
Зрештою в неділю після обіду, коли більшість односельчан, – і не думаючи про те, щоб розрахувати сили, – упилися, Дмитро до неї підійшов і, скоромовкою привітавшись, почав був:
– Ви, звичайно, мене пам`ятаєте, батьки мої до того, як переїхати до міста, жили неподалік від вашої хати. Хочу звернутися до вас в одній вельми важливій…
– Знаю твою справу! – відрубала його останнє слово бабця. – Як зайде сонце, заходь, коли вже так. Не можу сказати, що буду тобі щиро рада. Щось є непевне в твоїй особі, це я помітила зразу, однак від ко̀тика мого нічого не приховаєш… – прошепотіла ворожка й першою вийшла зі шкільної їдальні, де зазвичай справляли свята́ та поминали померлих.
Уже йдучи, як зовсім стемніло, у бік хати баби Марфи, пригадав Дмитро Ісусові слова, почуті в церкві, куди ходив разом з Василем. Розповідав тоді пастор про страждання Ісуса Христа та Його арешт у Гефсиманії:
«Це ваша година тепер, і влада темряви…»[44].
 
15
 
Озираючись на всі сторони, Дмитро передусім прагнув побачити бабиного співмешканця, за якого вона сьогодні під час першої розмови зловісним голосом згадала. Такого кота він бачив у дитинстві лише на обкладинці збірки казок і на екрані місцевого кінотеатру.
– Зараз він біля шкільної їдальні, адже після гучних родин багато всього лишилося. І йому̀ відомо, що в людей, особливо в тих, що вже зранку напідпитку, інколи прокидається здатність любити не тільки мертвих, а й усіх живих. Кіт – теж істота, що дихає, так само хочеться чогось смачненького попоїсти, – зрозумівши, кого саме шукає, випередила свого гостя баба Марфа.
– Ви все більше починаєте мене лякати: спочатку заявляєте, що нібито ві̀даєте, яка саме проблема мене бентежить, тепер ось і про кота вгадали! – не зміг утримати свого здивування бабин гість.
 Однак Дмитрів комплімент бабці аж ніяк не припав до її такої тонкої та вразливої душі, вона навіть устала з лави, яка більше скидалася на ту, що в залізничному вагоні. Хоча, небезпідставно, в уявленні багатьох людей такий темний суб’єкт має сидіти ледь не на престолі, оточивши себе різноманітними таємничими предметами, що свідчать про напрям їхнього культу.
– Запам`ятай і знай це надалі! Я не «вгадалка», а проникливий психотерапевт. Нехай оті неосвічені селюки в цій справі нічого не тямлять, а ти ж, чула, провідним економістом працюєш, – виказала неприхований праведний гнів знавець людських душ, після чого й про сѐбе Дмитро не прозивав її «бабою».
– Пробачте мені…
– Досить сентиментів! – зупинила його бабуся, – викладай свою справу, то я навмисно натякнула, ніби мені відомо наперед, з чим ти до мене підійшов під кінець обіду. Хоча певна того, що смѝрна[45], карти й крашанки нам сьогодні не знадобляться.
–  Ваша правда! – зрадів Дмитро. Від того часу як одного разу цілком програвся, колоди до рук він вже не брав; на яйця так само з неприємними спогадами дивився, отруївшись ними в цьому ж селі. А от приємні пахощі ладану, подобалися йому ще з дитинства.
– Правда тільки в Господа Бога, – прагнучи до святості, скромно заперечила бабуся.
– Авжеж! – не став удаватися в суперечки Дмитро, – отож, від самого початку…
Розповів про всі останні пригоди детально, не забувши навіть сказати про свіжі шкарпетки, які слід було надіти, залишивши старі̀ в чоботях, перед тим як переступити поріг кабінету заступника нащадка великого магістра Ігоря Марсовича (у світі Марковича). Вислухавши його, господарка хати підійшла  до шафи й, надто довго не шукаючи, витягла звідти старовинну Біблію величезного розміру з золотим хрестом на першій сторінці шкіряної оправи, чим вельми ошелешила Дмитра.
– Чого остовпів? – гордовито глянула на нього бабуся. – Чи ж не казала тобі, що я й справді не звичайна сільська ворожка? – ще більш зачарувала гостя.
– Тепер пересвідчився цілком! – відповів Дмитро й підійшов до столу, зреагувавши на відповідний жест господарки.
Обережно, з благоговійним виглядом розгорнувши Святе Письмо на тій сторінці, де була кольорова закладка, зроблена з дерева, урочисто вказала, де читати.
«І, заклѝкавши їх, Він (Ісус) у притчах до них промовляв: «Як може сатана сатану виганя́ти? І коли царство поділиться супроти себе – не може встояти те царство. І коли дім поділиться супроти себе – не може встояти той дім. І коли б сатана сам на себе повстав і поділився, то не зможе встояти він, але зги́не»[46], – прочитав Дмитро й запитливим поглядом глянув на бабусю Марфу, до якої все більше переймався повагою.
Вона ж, знову сівши на лаву, тоном досвідченого спеціаліста стала тлумачити:
– Той, як він сам себе кличе, «нащадок великого магістра», безперечно, насправді чорний маг. Коли, наприклад, у тебе є супротивник, який через тиждень бере шлюб із твоєю коханою, то чаклун за певну плату відкриє тобі, яким ро́бом можливо підступно вбити його навіть фізично, використовуючи замовляння, зілля та інші лише йому відомі засоби. Аби був видимий результат, що замовника б уразив! Поки ти розмовляв із заступником, будь певний, твої старі шкарпетки поза увагою не залишили, і це все для того, щоб твої ноги самі до них прямували.
– Щось подібне сталося з моєю доброю знайомою, – згадав Дмитро й уставив своє слово. – Її наречений за три дні до весілля несподівано тяжко захворів, усіма очікуване свято перенесли, однак через деякий час він у зовсім молодому віці помер. Мабуть, недаремно тоді балакали, що без допомоги нечистої сили не обійшлося. До того ж багато хто бачив, як хлопець, котрий до неї довго, але безнадійно залицявся, не один раз заходив до заїжджого чаклуна, що приймав вечорами в то̀му ж таки Будинку культури, де проходило служіння, про яке вам розповідав.
– За саме той випадок я не чула, але нічого нового ти мені не відкрив.  Упевнена, що хлопець, скориставшись сприятливою нагодою, зрештою досяг свого й одружився саме із нею. Однак те, що нещасним став насамперед він, можна в цьому не сумніватися! – констатувала психотерапевт.
– І тут ви не помилилися! Після весілля разом вони прожили недовго. Ставши законним чоловіком, він не давав дружині про̀ступу, ревнув до будь-кого, слідкував, здіймав свари. Узяли його до армії, повірив наклепам, ніби вона йому зрадила, заступив у наряд і застрелився, – підбив підсумок Дмитро.
– Так от до чого я веду, «нащадок» – чорний маг, я – білий, тому, коли б до мене звернулися з такою проблемою, дала б мудру пораду, не більше того. Якщо в людини якась невиліковна хвороба, що й лікарі не здатні допомогти, то я беруся лікувати важкі неду̀ги, спричинені хоча б діями тих екстрасенсів. Тут я маю свої власні методи, які передала мені мати незадовго до смерті. Однак, щоб мені раптом воювати з ними, гірше не видумати, незважаючи на відмінний колір, ми маємо спільне коріння, що живиться з одного джерела, – розкрила вона таємницю.
– Отже, ви не заперечуєте, що методи вашого впливу на людей, їх лікування – так само не від Бога? Через це й мусите вѝзнати, звільнивши мене від їхнього переслідування, нашкодите саме собі? – великим дивом дивувався Дмитро.
– Тепер утямив, нарешті, чого б ото Ісус поставив  мудрим книжникам таке риторичне запитання:
«Як може сатана сатану виганяти?» – і не лише то притча, як деякі припускають.
Дмитро замислився, умістити в себе почуте від бабусі Марфи своїм обмеженим людським розумом змоги не мав. Однак спочатку над усе його вразило, що мешканка глухомані вжила термін «риторичний», про значення якого, маючи економічну, а отже економну освіту, здатен був лише здогадуватися.
Співрозмовниця Дмитровому процесу думання не заважала, і вже через деякий час із неприхованим сумом додала:
– Таку річ, на жаль, усвідомила я нещодавно. Раніше перед людьми величалася, дуже пишалася своїми надприродними здібностями, зовсім не замислюючись про їх справжнє походження.
– І що ж тепер, душу свою ви остаточно згубили? – відверто, без іронії, шкодуючи бабусю, спитав Дмитро.
– Зараз мова йде за твоє спасіння, а в мою душу не залізай! – і, зосередившись, сказала: – Щира й міцна віра в Господа Бога тебе визволить та захистить, тільки за її допомогою звільнишся від «нащадка» та його вірних прислужників. Більше нічого тобі порадити не можу, думаю, це ти й сам зрозумів, що іншого шляху в тебе немає. У цій Книзі так само написано, – знайшовши в Біблії Псалми, прочитала:
                  
На Господа здай дорогу свою,
                   і на Нього надію клади…[47]
 
Попрощавшись з господаркою, того ж вечора на попутних машинах дістався домівки, де пізньої й холодної ночі в затишній квартирі на нього давно вже чекала Ангеліна. Перед тим як зайти в середину під`їзду, у якому хтось передбачливо вимкнув світло, згадав Дмитро безлюдний тамбур вагона швидкого потяга, що віз його від Василя додому. Зупинився, подивився вгору та, звертаючись до невидимого Бога, промовив:
– Тривалий час я чинив Тобі, Господи, спротив, однак тепер нехай буде воля Твоя! Від Тебе не приховав свої сумніви, таємні думки хоч і лукавого, але розбитого серця, так само бажання хворої душі. Через це Ти не можеш мене звати нечесним!
Сказавши останнє слово, відчинив запорошені снігом двері під`їзду й сміливо ввійшов у темний простір, що його всього поглинув…
 
 
 
 
«Хто зі̀йде на го̀ру Господню,
                                               І хто бу̀де стояти на місці святому
                                                            Його?
                                               У ко̀го чисті руки та щиреє серце,
                                               і хто не нахиля̀в на марно̀ту своєї
                                                            душі…»
 
                                                        Псалом 23(24):3–4
                                     
ЧАСТИНА ДРУГА
ЛЮБОВ НЕ ШУКАЄ СВОГО
 
16
 
         Після вечірнього недільного богослужіння пастор Олексій жестом Дмитра зупинив і попрохав його зайти до нього в службове приміщення, аби вдвох уже вкотре поговорити про важливу подію, на яку давно чекали та до якої не один тиждень церковна громада старанно готувалася. Усесвітньовідомий проповідник-євангелист погодився завітати до їхнього провінційного містечка, щоб провести служіння в просторій актовій залі Будинку профспілок.
         – Залишилось найголовніше… – поклавши трубку, промовив пастор і сів у кресло навпроти Дмитра, котрий зручно влаштувався на дивані, поки Олексій розмовляв телефоном.
         – Так, мені вже повідомили, у чому проблема, – виявив активність Дмитро, – голова місцевої профспілки вимагає дозволу на проведення, як він каже, масового заходу, а його можна отримати лише в міськкомі, у Володимира Федоровича – уповноваженого з релігій. Цього чиновника, уявіть собі, я дуже добре знаю, адже він у нашій школі викладав історію, і мушу визнати: свій предмет він знав досконало. Оцінок не занижував, а тим, хто мав би отримати за рік «незадовільно», поблажливо казав:
         ««Трійку»[48] поставлю за одне твоє пролетарське походження», – і слово своє дотримував, аби ми взагалі на урок з`являлися.
         – Ну тоді не важко буде з ним домовитись. Так-так, саме тобі, Дмитре! Наш адміністратор брат Іван завтра від’їжджає в сусідню область, де йому доручили вести самостійне служіння, отож даю перше відповідальне завдання. Виконаєш, займеш Іванове місце.
         Однак Дмитро не виказав очікуваного завзяття:
         – Дуже нелегка ця справа: Володимир Федорович — комуніст у третьому поколінні, його дід у революції брав участь, із тим самим комдивом воював, ім`ям якого обласний центр названо. Щоправда, майже три роки тому пам`ятник полум`яному революціонеру натовп зніс за дві хвилини, а от перейменувати місто ще не спромоглися.       
         – Тобі, безперечно, краще знати; я взагалі з іншої республіки… Ти вже два з половиною роки, як став членом церкви, треба нарешті за більш серйозне служіння взятися. Досить запрошення на вулицях роздавати та бухгалтерські документи розкладати! Іван, хоч був адміністратором, але ж усій церкві добре відомо, що на час моєї відсутності я залишав його своїм заступником. Молися, і Господь усе владнає! Бажаю тобі успіху, – закінчив розмову звичними словами пастор Олексій.
         Устав першим, відчинив майбутньому заступникові двері, проте заповідь:
         «Вітайте один одного святим поцілунком!»[49], – як і тоді, коли Дмитро переступив поріг кабінету, – не виконав.
         Після вознесіння Ісуса на небо за такий звичай, незважаючи на означення «святий», римляни звинувачували християн у таємних оргіях і страчували їх через спалення на вогнищі…
         «Ось кінець кінцем і моя несмертельна година настала, – вийшовши на вулицю, із захватом подумав Дмитро й до свого будинку попрямував пішки. – Тільки от, яким чином з уповноваженим домовитися? Службову дачу в нього ще не відібрали, лише опалення  там вимкнули. Пізня осінь не за горами, куди тоді ховатися йому від гуркоту машин та галасу міських підлітків, якого він зі школи не зносить? Мама моя може привезти з села «буржуйку», але ж він через одні лише ідейні переконання категорично відмовиться від такої вигідної для нього пропозиції. Тут і справді, лише Господь Бог здатен мені допомогти, адже справа благородна, усієї церковної громади стосується!» – потішив себе цим висновком Дмитро й вирішив усе ж таки сісти в тролейбус на першій зупинці, що трапиться йому дорогою.
         Раптом помітив перед собою літню жінку, що правицею тримала за руку, мабуть, онука, а лівою – важку сумку з продуктами, через те й тіло її хилилося в той самий бік. Додавши швидкості, підбіг і з приємною усмішкою голосно, так щоб почули всі перехожі, весело вигукнув:
         – Доброго вам вечора, бабусю! Людина я віруюча, і руки в мене чисті, після вечері мив, отож нікуди від вас не втечу. Дозвольте допомогти!
         – Дякую, чоловіче! – з неприхованим здивуванням відповіла жінка, коли Дмитро вже взяв її сумку.
         «Зростаю у власних очах! Такого я б два роки тому̀ не зробив, якби навіть попереду йшла бабуся Марфа з котячою кліткою!» – похвалив самого себе Дмитро; через те, розчулившись, купив дитині морозиво, що ще більш бабуню вразило. Однак отримав він уже нагороду свою, на небесах цю його добру справу не зараховано…
 
17
        
         У міськкомі на третьому поверсі стояти в черзі до Володимира Федоровича довелося досить довго, в ті дні кількість релігійних громад різних конфесій постійно зростала, тож колишньому вчителеві історії звільнення через скорочення штатів аж ніяк не загрожувало. Часу Дмитро даремно не гаяв: сперечався з рабином місцевої синагоги щодо Божого Сина, за Якого на суво̀ї, отримавши об`явлення, писав Ісая-пророк:
         «Він через муки Своєї душі бачитиме плід та й насититься. Справедливий Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох, і їхні гріхи понесе»[50].
         Володимир Федорович, упізнавши Дмитра, зняв великі окуляри з товстою оправою, піднявся й, залишаючись на своєму місці за широким столом, першим простяг йому руку:
         – Учнів своїх я добре пам`ятаю, особливо ж таких, як ти, що уроки історії плутали з малюванням, співами чи фізкультурою!
         – Великодушно пробачте мені! Навіть Господь Бог, навівши потоп на всю землю через велике розбещення на ній, потім змилувався над нею й промовив:
         «Я вже більше не буду землі̀ проклинати за людину, бо на̀хил людського серця лихий від віку його молодого»[51], – виявив Дмитро свої розлогі знання колишньому вчителеві.
– І що̀ згодом, покаялись вони? Той же Ной, якого Він пожалів, невдовзі насадив виноград, упився вином, а син його Хам… – оповідав далі замість Дмитра професійний історик.
Дмитро йому заперечив, довго розказував про зміну земної атмосфери, через що й стало враз вино таким міцним, однак уповноважений урешті-решт не витримав:
– Ну, досить до казок удаватися! З якого приводу прийшов?
Вислухавши відвідувача, Володимир Федорович розвів довгими руками, що стали такими після засвоєння матеріалістичної теорії Дарвіна, і з неприхованим задоволенням сказав:
– У цій справі, навіть зважаючи на теперішню толерантність до інакодумства, допомогти тобі нічим не зможу!
– Володимире Федоровичу, ви ж самі нас навчали любити один о̀дного, виховували в нас почуття інтернаціоналізму, а місіонер приїде до нас із закордону. До того ж, батьки його – звичайнісінькі фермери, тобто ті, котрих жорстоко пригноблює клята буржуазія! – шукав Дмитро шляхи, щоб вплинути на того, хто присвятив своє життя боротьбі за світле майбутнє всього людства.
– Та ти мені хоч «Інтернаціонал» тут у три голоси заспівай, усе одно нічого в тебе не вийде! – угамував його Володимир Федорович. – Приблизно рік тому в обласному центрі такому євангелістові дозволили на стадіоні проповідувати. Купив тоді тим, що обіцяв усім дітям, котрі з батьками прийдуть, подарувати іграшки, також організатори забов`язалися по закінченні служіння навіть у вбиральнях лад навести. Слово вони стримали, більше того, один із тих, що на інвалідних візках приїхали, назад додому пішки пішов.
– Ну от! – зрадів Дмитро. – Ми  так само, будьте певні, в боргу не залишимося…
– Я ще не все сказав! – зупинив його вповноважений, ударивши своїм звичаєм по столі указкою, яку забрав зі школи на спомин, коли йому запропонували змінити посаду. – Після того служіння місіонер вирушив в інші міста країни, а за ним – декілька старшокласників, нібито волонтерами. І це на самому початку навчального року! Уявляєш, який галас зчинили нещасні батьки тих дітей-туристів, а також управління освіти? Мого колегу з області, звичайно, на пенсію відправили, без вихідної допомоги та путівки в санаторій, до речі сказати. Ти мені такої самої долі бажаєш? Я ще повноцінно жити хочу, а не знічев’я на «заслуженому відпочинку» до вашої церкви ходити, Богу молитися, щоб ви мене потім за своїм обрядом поховали.
– Але ж запрошення! Ми їх не тільки минулого тижня надрукували, а й половину по всьому місту розповсюдили! – майже схопив Дмитро колишнього вчителя за руку, щоб той зненацька не опустив лінійку на його бідолашну голову.
Однак відчайдушні Дмитрові благання та биття в груди Володимир Федорович залишив поза своїми слухом і зором; глянувши на командирський наручний годинник, що отримав у спадок від діда, тицьнув указкою на двері:
– Не примушуй ближніх своїх нервувати! Цікаво мені знати, яким словом тебе зараз згадують братѝ твої й сестри, котрі за дверима вже 45 хвилин чекають?! – цей проміжок часу вповноважений навчився безпомилково визначати внутрішнім таймером, ще працюючи в школі.
Дмитро й собі замість того, щоб шкільного вчителя рясно поблагословити, щось процідив під ніс і повільно пішов у вказаному напрямку…
 
18
 
Вийшовши з кабінету, Дмитро вже сам не бачив нікого й не чув нічого, навіть запитання рабина, з яким вони приємно спілкувалися та читали пророка Ісаю ще годину тому̀:
– Ну як, підписав?
Не одержавши відповіді, служитель синагоги збагнув: у нового знайомого з церковною справою не все гаразд, а тому зовсім не образився, коли той з ним ніяк не попрощався. Однак Дмитро несподівано обернувся й не лише рабинові, а й усім присутнім процитував вірша з книги Ісаї, якого вивчив уночі, коли не міг заснути:
Хто ж то ти, що боїшся людини смертельної й лю̀дського сина[52], що подібний він до трави?[53] – що̀ ж таке «риторичне питання», він тепер знав, прочитавши відповідну статтю у словнику-довіднику.
Швидко спустившись сходинками на другий поверх, Дмитро все-таки піддався невидимим силам, зупинився й, ставши обличчям до вікна, тихо молився Богу:
– Два з половиною роки я мужньо боровся, не вживав горілки, лише кілька ковтків вина під час причастя; не курив цигарок, не зраджував Ангеліну, кожної неділі двічі ходив на церковне служіння, крім того щосереди старанно навчався в Біблійній школі. І ніби досяг того, чого так прагнув, проте, як завжди, кінець мій безславний. Хоча, Господи, так воно й трапляється з тими, хто з Тобою уго̀ди складає, адже Тобі огидні людські ігри, – промовив Дмитро й дав собі слово більше ніколи до церкви не повертатися.
Хотів уже знайти на то̀му поверсі курѝлку, щоб «стрільнути» в когось цигарку, а вже ввечері в ресторані повернути у своє теперішнє життя те, що так беззастережно колись утратив. Аж раптом побачив статного чолов`ягу, що, не оглядаючись, упевнено йшов по червоному килиму; одягнений був у формений одяг, котрий інколи Дмитрові ночами снився. Безперечно, у чиновникові Дмитро впізнав Георгія Андрійовича, і в тій події знов убачив перст провиді̀ння…
Державний службовець майже його обійняв:
– А я тебе, бувало, їдучи до столиці, добрими словами згадував. Адже ти перший, – тут  він озирнувся, – з ким я зрештою наважився бути відвертим, – і завів Дмитра до просторого кабінету, наказавши привабливій молодій секретарці принести напої та бутерброди.
– Я нікому ніколи за нашу розмову не розповідав. Навіть у церкві на сповіді, – похопився Дмитро його заспокоїти.
Вірю-вірю, – поблажливо сказав Георгій Андрійович, уважно розглядаючи доброго знайомого. – Щось у твоєму погляді змінилося, ти й на мою секретарку не глянув! – здивувався господар кабінету. – Розповідай, чого це ти раптом тут опинився, і чому про церкву та сповідь згадав?
– З вами також буду як ні з ким відвертим, кінець кінцем мені вже набридло постійно прикидатися! – вирішив Дмитро розкрити Андрійовичу (так Георгій дозволив себе називати під час їхньої спільної подорожі) найпотаємніші думки свого серця.
 Георгій Андрійович Дмитра не перебивав, не кепкував з нього, коли той розповідав про поїздку до військового товариша Василя, не робив вразливого обличчя, почувши зміст Дмитрової молитви в тамбурі вагону. Слухав уважно, зовсім не так, як на нарадах, підливав оповідачеві справжній англійський чай, жестом пропонував ті̀стечка, привезені з тієї ж країни, одне слово, створював умови, щоб поважний гість почувався ніби в кращих домах Лондо̀на. У ту мить, як Дмитро перейшов до бесіди з Володимиром Федоровичем, він його зрештою зупинив:
         – А це виявилось  марнуванням часу. Чи не так? Слід було б мене відразу згадати!
         – О Георгію Андрійовичу! Я ніколи не забував вас! Перед тим, як щось учинити, уявляв собі, як би ви повелися в цій ситуації. Сказати по правді, вивчаючи на Біблійній школі десять заповідей, зокрема одну з них – Хай не буде тобі інших богів переді Мною![54] – намагався закарбувати її у своїй пам`яті, однак мені чомусь цього ніяк не вдавалося! – не на жарт щиросердно захопився Дмитро.
         – Це вже занадто, друже, – не підтримав його хоч і високого рангу, але все ж таки чиновник, – чути, певна річ, приємно, однак не годиться мою персону аж так підносити!
         Після того Георгій Андрійович рішуче набрав номер уповноваженого з релігій і, почувши підлесливий голос, котрий переконливо свідчив про згоду залюбки виконати будь-який наказ, не привітавшись, суворо спитав:
         – До вас нещодавно заходив заступник пастора церковної громади, що запросила до нашого міста всесвітньовідомого місіонера?
         – Так, але ж… – спробував виправдатися Володимир Федорович, збагнувши, що його відмову начальник усіх відділів, котрі містилися на другому та третьому поверхах, не схвалив.
         – Ось зараз Дмитро… – Андрійович зиркнув убік щойно призначеного на посаду «заступника пастора».
         – Семенович, – спочатку затнувшись, допоміг йому Дмитро: по батькові його називали хіба що жартома.
         – Дмитро Семенович знов принесе до вас клопотання, так ви вже його, будь ласка, підпишіть. Крім того, на то̀му релігійному за̀ході неодмінно будьте присутні, це входить до ваших прямих службових обов`язків! – і, поклавши на місце трубку, завершив вельми корисну для вповноваженого душецілю̀щу розмову.
         – Нехай вас і вашу сім`ю Господь рясно благословить! За кілька днів у нас загальноцерковна молитва, так ми всі разом благатимемо за вас Бога! – не знаючи, як краще віддячити свого покровителя, піднявшись на ноги, вигукнув Дмитро.
         – Моліться, – цілком серйозно відповів Георгій Андрійович.
         Потім, деякий час розмірковуючи, додав:
         – Виявляється, і справді та наша перша зустріч у люксівському вагоні не стала випадковою. З усього видно, тепер не раз доведеться не лише спілкуватися, як зараз, а й спільну справу робити. Колись і ти станеш мені в пригоді.
         – Ви за будь-яких обставин можете на мене розраховувати! – запевнив його Дмитро.
         – Зараз мої колеги ще не свідомі того, що з народом годиться дружити, а церква – це не просто скупчення одурманених людей, це є згусток масової свідомості, яким цілком можливо керувати. Звичайно, чимало було у світовій історії тиранів, котрі у своїх власних інтересах використовували прагнення людей об`єднатися навколо віри в прекрасне.
         – Певен того, ви не з таких, – без лестощів промовив Дмитро, – хоч би там як було̀, чисту совість ви зберегли. Перебуваючи більше, ніж два з половиною роки в церкві, я вже дещо навчився розпізнавати, – дав зрозуміти, він так само на щось здатен.
         Георгій Андрійович у відповідь нічого йому не сказав, провів Дмитра до кабінету вповноваженого, попрощався й, за своїм звичаєм, не озираючись, попрямував до сходів, що вели вниз на другий поверх – на четвертому в цій будівлі містився архів…
 
19
 
         Минув ще один рік, Дмитрові вперше доручили вести вечірнє недільне служіння, котре, зважаючи на те, що він досить ретельно готувався, відбулося напрочуд вдало. Пастор своїм заступником був задоволений, справи громади швидко посувалися, отож він часом думав, чи не заснувати дочірню церкву в сусідньому адміністративному районі або в їхньому місті. Кого саме планував у ній настановити керівником, пастор уголос не казав, однак майже ніхто з прихожан не мав сумніву, що ним стане Дмитро.
         Усе сприяло тому, щоб після дебюту він почувався цілком добре, але того вечора, як і в попередні, Дмитро додому не поспішав, аби там разом із близькою людиною потішитись новим успіхом. Ангеліна попервах виказувала своє задоволення тим, що чоловік нарешті став на праведну путь. Не з`являвся напідпитку, до того, як призначили його професійним співробітником церкви, уникав службових відряджень навіть до Столиці, у котрі раніше пускався залюбки. Нетривала розлука сприяла поновленню стосунків з дружиною, котрі перед черговою його подорожжю незмінно давали таку тріщину, що непомітно б її заладнати й наймайстерніший тесля не спромігся. Аліса Сергіївна так само, спостерігаючи за тим, як внучка Іринка чи не кожного дня одягала в дитячий садок, а згодом до школи нове вбрання, принесене зятем із церкви, на диво, більше стала мовчати, ніж владним голосом говорити, і цим робила Дмитрові велику послугу.
         Сімейна благодать проте довго не тривала: Ангеліна за однієї тільки поваги до нового, як вона вважала, хобі чоловіка, спочатку разом з ним постійно відвідувала недільні служіння. Щосереди вивчала Біблію з іншими жінками, де їх навчали (не пояснюючи навколишній контекст), що хоч і спасаються вони завдяки дітонародженню[55], однак у  Бо̀зі тепер «нема юдея, ні ѐліна, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі вони один у Христі Ісусі![56]
         Така заява апостола, безперечно, їй сподобалася, разом із тим поступово ця та інші науки стали набридати. Посилаючись на втому після роботи, та природне бажання відпочити у вихідні дні, як «усі люди», Ангеліна поблажливо відпускала чоловіка в церкву самого, проте все частіше, повертаючись додому, знаходив він у передпоко̀ї записку з таким текстом:
         «Іринку забрала мама. Я у Свєтки, виконуємо термінову, не закінчену вдень роботу».
         Спочатку на такий стан речей Дмитро не звертав особливої уваги, крім того, це його задовольняло: відпочивати в цілковитій тиші, не чуючи жіночу балаканину по телефону, та ридання доньки-першокласниці, що знов не може вивчити вірша, виявилось, – чудова насолода! Підозрювати Ангеліну в позашлюбних стосунках він не мав підстав, окрім випадку з капітаном корабля, у нього не було приводу вдаватись до ревнощів. Однак події останніх днів, котрі вони домовилися обговорити сьогодні ввечері, засвідчили ту річ, яку ботаніки помітили, а філософи справедливо зазначили: mа̀la hѐrbaсìto crѐscit[57]. До того ж Дмитро навіть не припускав, наскільки справа зайшла далеко…
         Іринку знов до себе забрала теща, а от дружина чекала його на кухні, хоча на столі вечѐрі чоловік не побачив. Звикши останнім часом сам собі готувати, Дмитро не обурився: над усе зараз його цікавив не обма̀нливий хліб (їжа для чѐрева), а що саме приготувала йому викласти вголос Ангеліна. Ще раз мовчки глянув на пустий кухонний стіл, поставив на газову плиту чайник і вийняв зі своєї сумки те, що приніс із церкви: кілька пакетиків чаю, бутерброди з уже твердою ковбасою та печиво, виготовлене на місцевій фабриці. Дружина, трохи зніяковівши, хотіла встати й підійти до холодильника, щоб теж покласти щось їстівне поряд, але Дмитро рішуче жестом її зупинив:
         – Про це треба було заздалегідь подумати! Я тебе слухаю, говори, що хотіла, – стриманим тоном сказав і сів на стілець, намагаючись не дивитися в очі.
         – Я ніколи тебе не зраджувала, і в цю мить чиста перед тобою душею й тілом, а от за тебе раніше такого не можна було б сказати. Та й тепер мені достеменно невідомо, чим ти на ваших виїзних євангелізаційних служіннях займаєшся. Проте мушу тобі признатися, що вже майже півроку минуло, як познайомилася з однією вельми цікавою людиною. Він архітектор, наглядав за роботою інженерів і робочих, що реконструювали будівлю нашої контори, аби вони все виконували згідно з його кресленням. Юлій Августович, так він просить співробітників і знайомих себе називати, давно вже самотній, дружина передчасно померла, син у його батьків. Юлій має в центрі трикімнатну квартиру власного планування, але повір мені, не останнє насамперед мене привабило! – вигукнула Ангеліна.
         Лише тут чоловік нарешті втямив, що̀ дружина наважилась йому пові̀дати в цей приємний осінній недільний вечір, коли ще достатньо людей різного віку гуляли на вулиці. І ось тепер такої пригоди, що він так само гуляв би з Іринкою та її мамою в їхньому чудовому районному парку, у майбутньому може ніколи вже не трапитися.
         – Кажи далі, чого зупинилася? – підбадьорив її Дмитро й обернувся до неї всім своїм тілом, показуючи таким ро̀бом, що він свою, а можливо, колишню дружину дуже уважно слухає.
         – Запросив якось після роботи в кафе, наступного разу на службовому авто повіз мене до тих споруд нашого міста, котрі будували за його проектами; безумовно, це незвичайний мужчина, цим він мене найбільше й привабив. Потім погодилась поїхати в його машині до нього додому, у квартирі також багато є що цікавого, замість шпалер, наприклад, малюнки на стінах, і все інше доволі незвичне, уявляєш себе ніби в музеї мистецтв! Запропонував якось у нього залишитись до сходу сонця, ти якраз їздив зі своєю церквою в дитячий сільський будинок-інтернат на два дні, але я, безперечно, відмовилася.
         – Приємно знати, що твоя дружина  залишається тобі вірною за будь-яких обставин, – іронічно помітив Дмитро. – Ну, і що тепер?
         – Послухай, Дмитре! – майже заплакала Ангеліна, – ти ж сам мене ніколи по-справжньому не кохав, я це відчувала від першої нашої шлюбної ночі, хоча ти в мене був найпершим, про що ти добре знаєш. Коли ж уже через тиждень, забувшись, помилково назвав мене Людмилою, став виправдуватися, доводити, що все в минулому, тепер кохаєш лише мене одну, але ж то було не зовсім щиро!
         – Неправда! Я зумів її забути, а після того як ти народила доньку, ще більше приліпився до тебе! – заперечив Дмитро, адже в цьому разі він був перед дружиною чесним.
         – Вірогідно, проте, що̀ ти мені не кажи, згодом таки з`ясувалося: ми різні люди, а деякою мірою – чужі, — констатувала Ангеліна.
         – Якби ти ввесь цей час у церкві була разом зі мною, то такого б ніколи не сталося! Однак це для тебе, на превеликий жаль, закрито, як і для будь-якої людини, що гине, – тут він хотів щось процитувати з Біблії, але з розпачем глянувши на дружину, цього не зробив.
         – Спочатку так і відбувалося, однак не відчула я там Божої присутності й тієї жертовної любові, яку Ісус учням Своїм заповідав, через те й пішла звідти… Можливо, саме ти зі своїм пастором чогось недобачаєте або недочуваєте? – раптом зробила відкриття Ангеліна.
         І в цьому разі Дмитро, як на нього, мав цілковите право вибухнути праведним гнівом, посилаючись на якогось старозавітного пророка. Навіть устав зі стільця, що враз упав на підлогу, але в останню мить усе-таки роздумав, сів уже на підвіконня й, злегка заспокоївшись, сказав:
         – Добре, що ти пропонуєш?
         – Давай мирно розлучимось, я піду до нього, ти залишишся в цій квартирі, щоправда виписуватися поки не буду… Усе може статися, – не знаючи, як пояснити останнє чи то зауваження, чи то прохання, Ангеліна опустила голову.
         Однак зовсім не житлові питання Дмитра бентежили, як припускала поки що дружина.
         – Ангеліно, ти ж таки відвідувала Біблійну школу, навіть тоді була, коли приїжджав викладач із семінарії читати курс «Шлюбні стосунки віруючих-християн», отож не відкрию тобі таємниці, що коли ти отак просто від мене підеш, то мені це не минеться. Можна не сумніватися: зі служіння заступника пастора, а ти добре знаєш, як це мені важко далося, безперечно, знімуть! – уже діловим тоном проговорив Дмитро.
         – Справді, я за це спочатку не подумала, – мусила погодитись Ангеліна, – але ти щось вигадай, я вже на все тепер згодна, аби розлучитися без биття посуду.
         – «Вигадай»! А ти не «гадаєш», що, можливо, зробивши таку пропозицію, власними руками штовхаєш мене в прірву?
         Ангеліна мовчала.
– Поговоримо завтра, – так само не виявив багатослівності Дмитро і впевнено попростував до спальні. Цього разу ночувати в тісній кухні коло газової плити була не його черга…
 
20
 
Заснути чоловікові не вдавалося довго, і зовсім не з тієї причини, що поряд не відчував звичного дотику жіночого тіла, його відсутність пригнітить Дмитра післязавтра. Як досвідчений гравець, намагався проаналізувати всі варіанти, але нічого путнього ніяк не знаходив. Розповісти все пастору Олексієві? Але той порадить будь-що зберегти сім`ю.         
«Служитель церкви, – скаже пастор, – не повинен залишатись на своєму місці, даючи зачіпку прихожанам спокушатися, “бо хто власним домом рядѝти не вміє, я̀к він зможе пильнувати про Божу Церкву?”[58]»і безперечно буде правий!
Тільки майже над ранок Дмитра осяяла думка, після чого вдалося йому кілька годин поспати, хоча сон не показався міцним; прокинувся розбитим і довго згадував, що̀ він власне за словом Ангеліни «вигадав».
На роботу до відділу матеріально-технічного постачання вже не ходив, як заступника пастора та за сумісництвом адміністратора його звільнили від необхідності, марнуючи час, заробляти гроші в господарів цього світу. Зарплату отримував із пожертв віря̀н і небайдужих громадян дотліваючого у звабливих пожадлѝвостях того ж самого світу. Отож, виконавши невідкладні церковні справи, які саме, нам уточнювати не час, подзвонив до законної дружини й наказав їй, вигадавши причину, терміново приїхати додому, щоб продовжити перервану важливу розмову.
Ангеліна стримано погодилась, коли ж увійшла  до кімнати, то почула таке:
– Убачаю, дружино моя, лише одне розв`язання нашої  проблеми, яку, до речі, ти сама й створила, – з деякою іронією, але з піднесенням мовив Дмитро, що, розкинувши руки й ноги, розмістився в кріслі.
– Це коли не рахувати того, що першопричиною нашого сімейного розладу є саме ти, милий та любий мій чоловіче! – не могла не захищатися Ангеліна.
Проте Дмитро аж ніяк не вважав за потрібне зберігати цілковитий спокій і виявляти толерантність:
– Досить базікати! Слід було б від самого початку мене сповістити, у чому я тебе власне не задовольняю, а не вже після того як з головним архітектором знюхалася. Цікаво мені знати, ти його й у ліжку кликатимеш Юлієм Августовичем?
– Неотесаний нахаба! – прошипіла дружина, котра цілком серйозно пишалася саме тим, що досі стійко зберігала своєму чоловікові фізичну вірність.
– Добре, я наостанок і ці образи перетерплю… Так от, що нам каже Святе Письмо, зокрема, Ісус Господь, – показово підвищив голос проповідник Дмитро й розгорнув Біблію на тій сторінці, де був важливий для нього уривок із Нагорної проповіді, котрий пригадав попередньої ночі:
– «А я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, – останні три слова промовець виділив, – той доводить її до перелюбу.  І хто з відпущеною поберѐться, той чинить перелюб»[59].
– От-от! Саме мій чоловік мене й довів, – уставила Ангеліна. – І до чого ти ведеш?
– А до того, моя люба, що повинна будеш мені дати адресу Юлія Августовича та час твоїх таємних відвідин його квартири. Тоді я зненацька прийду з двома доброзѝчливцями, котрі нібито не мали змоги далі безтурботно спостерігати, як ти мене зраджуєш, і ми, як то кажуть, «застукаємо тебе на гарячому»! – аж зціпив від удаваної злості свої ще міцні зуби Дмитро, уявляючи ту описану в багатьох романах і намальовану пензлем відомими художниками на полотнах картину.
 – Та ти… – цього разу Ангеліна хотіла порівняти чоловіка з якоюсь твариною, але тут у неї фантазії не вистачило, бо зрозуміла: крити його козирну карту їй немає чим…
Наступного тижня прем`єрна вистава в житті невдалого професійного актора пройшла на «ура», на біс щоправда його не виклика̀ли. Того ж дня, коли він з великим розпачем усе розповів пастору Олексію, той йому нагадав про Ісусові слова з тої ж проповіді на горі:
«Бо як людям ви простите про̀гріхи їхні, то про̀стить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам про̀гріхів ваших»[60].
Дмитро з ним безумовно погодився, однак із сумом пастора запевнив: зрадлива дружина не очікує від нього прощення: усе з її боку зроблено свідомо, тому повертатись до нього, щоб зберегти сім`ю, у неї немає бажання.
Обговоривши з керівним складом церкви не просту, але досить знайому для християнської історії подію, ухвалили рішення: зважаючи на категоричну відмову колишньої дружини розкаятися в гріху перелюбу та відновити подружнє життя зі своїм законним чоловіком, Дмитра на займаних служіннях заступника пастора й адміністратора залишити, Ангеліну ж із членів церкви виключити. Це нагадувало збори в державній установі, однак то ще питання, хто в кого запозичив процедуру, якщо пригадати, наприклад, Апостольський Собор у Єрусалимі, що відбувся приблизно в 51 році після Р. Хр.[61]
Вийшовши з Будинку Культури, де й досі церква орендувала актовий зал і службові приміщення, Дмитро почувався неоднозначно, адже перед Богом і людьми це було сплановане оду̀рювання. Справді, церковну громаду ошукати він таки зумів, тільки не Господа Бога; Дмитро таку річ осягнув, проте, ізнов згадавши безлюдний тамбур, виправдав себе тим, що вчинив це з благородною метою.
– Господи! – молився він тепер пізнього вечора в тролейбусі, де з пасажирів майже нікого не було, а ті, що їхали з ним, спокійно дрімали чи думали за своє під гудіння електромотора. – Гріх мій великий, він, як казав цар Давид, переді мною постійно, але ж іншого виходу я не мав, інакше не зміг би через людські постанови, звичаї та правила Тобі й далі активно служити та проповідувати Слово Твоє, можливо, по цілому світові.
Після молитви в потязі здалося йому, ніби хтось почув його приховані думки; а от у тролейбусі раптом пролунали невідомо ким озвучені слова біблійного вірша, котрі примусили небагатьох попутників пробудитись від солодких сновидінь або ж зупинили по̀ступ їхніх заповітних мрій. Той голос призначений був лише Дмитрові, йому й належало розрізнити в ньому звуки:
«Не обма̀нюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тлі̀ння пожне. А хто сіє для ду̀ха, той від духа пожне життя вічне[62].
– Падаю я чи піднімаюсь? – щиросердо запитав у самого себе Дмитро, вийшовши з тролейбуса.
Ба̀жаною відповіддю задовольнятись не хотів, що свідчило про, імовірно, першу дію Божого Духа в його серѐдині…
 
21
 
Уже через тиждень пастор Олексій, не даючи Дмитрові надмірно розслабитися після трагічної, як він гадав, для його заступника події, сказав:
– Є принаймні два невідкладні питання, котрі негайно слід вирішити. Кінець кінцем ми назбирали суму грошей, необхідних для будівництва  церкви; досить нам постійно кланятись перед директором Будинку Культури, коли знов треба продовжувати строк дії договору щодо оренди актової зали та інших приміщень. Однак з’ясувалося, що цього замало: слід спочатку отримати дозвіл на купівлю землі під майбутнє будівництво, а його можливо отримати лише в міськкомі, куди ти дорогу вже проклав.
– Так, є людина, котра нам здатна допомогти, про неї вам розповідав. Без прихильності того чоловіка провести євангелізаційне служіння закордонного місіонера нам би аж ніяк не вдалося, – потішений похвалою, Дмитро розсудив підвищити свою вагу. Однак духовний начальник не оцінив належним чином його тяжкий труд:
– Розмірковуєш так, ніби й справді від того чиновника щось надто багато залежало. Хай би він був  і президентом країни, без волі Отця нашого Небесного нічого б тоді не вийшло. Чи не так? – несподівано коротким запитанням пастор вирішив перевірити міцність Дмитрової віри.
– Ваша правда, – ураз побліднувши на виду̀, видавив із себе Дмитро. — «Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава на вічні віки. Амінь»[63] – написав апостол Павло.
– Амінь. Разом із тим, вивчити та проголосити недостатньо, для того щоб твої слова̀ мали дійову силу, слід бути міцно переконаним, що так і станеться, – напучував далі свого заступника пастор Олексій. – У тому випадку Сам Господь прихилив лише Йому відомим способом серце того державного службовця до тебе, через те й клопотання було підписано.
«Таке привертання трапилось і тоді, як чудово подорожували ми з Георгієм Андрійовичем у люксівському вагоні столичного потяга», – подумав про себе, а вголос промовив:
– Нехай Бог дасть Його об`явлення, а не лише людської мудрості, щоб більше я ніколи не розраховував лише на себе! – уже впевнено й чітко сказав Дмитро.
– Отак краще! – уже задоволено глянув на нього пастор. – Питання друге: солістка нашого хору вийшла заміж за віруючого з іншої республіки, отож дуже скоро полишить нашу церкву й переїде до його чудового будинку. Ледве вмовив її, щоб вона разом зі своїм чоловіком медовий місяць провела в нашому місті, а не в Парижі, як вони спочатку планували.
Дмитро надовго замислився, раптом згадав Людмилу, але спочатку із жалем промовив:
– Це вже складно, ми не маємо для неї гідної заміни… Хоча, є одна непогана кандидатура. Вона, можливо, за переконанням християнка, однак не була членом будь-якої церкви.
– Я так припускаю, що знайомі ви досить давно, тому запроси її на наше ранкове чи вечірнє недільне служіння, а ми молитимемось, і, як на то буде Боже ласка, вона навернеться до Спасителя й послужить Йому, – спонукав його пастор до активних дій.
– Спробую… – без особливого бажання погодився заступник.
– Знов одні сумніви, або ж хочеш нагнати собі ціну! — не підтримав такий настрій пастор. – Візьми піст, молися, для цього даю тобі три доби, щоб лишитися тобі на самоті. Не знаю, чи це тобі на добре, але в тебе така можливість тепер є. Отож з Богом! – завершив розмову пастор Олексій і правицею поплескав свого помічника по плечу.
Три дні Дмитро не виходив з дому, на триденний піст він не зважився, адже це означало зовсім не вживати їжі, проте молився, читав Біблію, по телевізору дивився лише новини та передачі філософського змісту й розмірковував, з чого власне почати. Розсудив — із більш приємного: поїхати до ресторану, де востаннє зустрівся з Людмилою та пригадав з нею в той гарний вечір романтичне минуле, і будь-що-будь її знайти. Цілком можливо, що захмеленим відвідувачам вона вже не співає, але швейцар, якого він чомусь закарбував у своїй уяві доволі чітко, працюватиме там до віку вічного.
 
22
 
Як і припускав, Людмила в тому ресторані свою недовгочасну кар`єру весі̀льної співачки завершила. Тепер, пові̀дав йому з грайливою посмішкою акордеоніст оркестру, вона працює в приватній музичній школі, котру нещодавно відкрив місцевий бізнесмен — такого ж прецеденту навіть у Столиці важко було знайти.
Хотів поїхати туди завтра та згадав, що учні тієї школи навчаються в загальноосвітніх закладах чи працюють здебільшого вдень, тому саме час з`явитися там увечері. За вказаною адресою знайшов кооперативне кафе, через те зробив висновок, що акордеоніст зухвало познущався з нього, і пошкодував, що зрештою не звернувся до швейцара. Однак з`ясувалося, що власник цього закладу громадського харчування й справді великий шанувальник усього прекрасного: веселий молодий охоронець, котрий був антиподом ресторанного воротаря̀, завернув його в підвальне приміщення, де й містилася музична школа.
Усе котилось, як по маслу, Бог був з церковним адміністратором, адже насамперед ішлося про спасіння ще не загиблої через смертельні гріхи чутливої душі. Від їхньої останньої зустрічі минуло кілька років, проте, зачекавши, поки вчителька сольфеджіо закінчить заняття старшої групи, що складалася переважно з пенсіонерів, котрі за «старих добрих» часів співали на суботниках та в літніх парках, привітався й розмовляв з Людмилою так, ніби розсталися вони вчора.
Сівши з нею в класній кімнаті за парту й поговоривши про безперервні осінні дощі, Дмитро обернувся, щоб вона краще змогла його роздивитись, і піднесено промовив:
– «Ні злодії, ні користолюбці, ні п`яниці, ні злорі̀ки, ні хижакѝ – Царства Божого не вспадку̀ють вони! І такими були дехто з вас, але ви обмились, але освятились, але виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога»[64], – це був вступ до Дмитрової проповіді, що жінку спочатку злякало, бо прийняла ці означення грішників на свою адресу. Однак благовісник, тицьнувши на себе пальцем, її заспокоїв:
– Найістотніше для тебе свідоцтво – це я! Порівняй мене з тим п`яницею, нахабою, негідником, котрий зневірився у тому, що в його житті можливі позитивні зміни, якого ти бачила в провінційному занедбаному ресторані, сидячи з ним удвох за одним столом. Тобі, безперечно, було дуже соромно за мене, того хлопця, що колись тебе щиро кохав… – Дмитро знітився, цим під час напутливої промови не годиться пишатися.
Однак така відвертість Людмилу захопила, до її ще гарних очей підступили сльози, вона навіть торкнулася своїми довгими музикальними пальцями його руки.
– Твоїй дружині можна позаздрити, ти вмієш знайти щиросердні слова, що проймають душу, – таким чином Людмила крім усього мала на меті довідатися про його теперішній сімейний стан.
Дмитро не зробив над собою зусилля, щоб майстерно зіграти роль нещасного чоловіка, котрого покинула зрадлива дружина:
– На жаль, після тебе я так і не зміг кого-небудь знову покохати.  Можливо, таку річ вона також зрозуміла, через те ми з нею нещодавно розлучилися.
Помовчали, Людмила хотіла закурити, але вчасно потушила запальничку, зважаючи на новий статус її співрозмовника, і, уважно подивившись на нього, констатувала:
– Хоча, зовсім не для того ти мене тут знайшов, щоб нагадати за свої давні почуття, котрі, як ти стверджуєш, з роками своєї сили не втратили.
– Добре, не буду заперечувати, їхав я до тебе з тим, щоб запропонувати тобі стати солісткою нашого церковного хору. Твоя попередниця, кажу так, бо сподіваюся, що ти мені не відмовиш, вийшла заміж і незабаром зі своїм чоловіком виїжджає за кордон.
– Поталанило вашій хористці! Ще в консерваторії я зустрічалася з італійцем, що навчався на випускному курсі, він тепер відомий оперний співак, пропонував вийти за нього заміж і поїхати до Рима.
– І що̀ ж тобі завадило перебратися у вічне місто? – з удаваною ревністю спитав Дмитро. Людмила гірко всміхнулася:
– Просто злякалася невідомого, крім того підійшов до мене якось чолов`яга з холоднокровним лицем у цивільному й прямим текстом сказав, що наша батьківщина ніколи не терпіла зрадників. Отож як би мені не пошкодувати, опинившись у ворожому таборі.
– На все Божа воля, а Він завжди все обертає на добро, – тут проповідник сам собі здивувався, зробивши такі духовні відкриття. Через те додав: – Хто читає Святе Письмо, неодмінно пригадає останні слова Йосипа братам, рідним по крові, які через заздрощі за двадцять срібняків продали улюбленого сина їхнього батька в рабство:
«Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добро, щоб зробити, як вийшло сьогодні: спасти великий народ!»[65]
– Звичайно, дякую тобі за запрошення, але ж як я з вами співпрацюватиму, адже ось курю, буває дві-три чарки коньяку, а то й горілки вжити не відмовлюся? – немовби жартома спитала Людмила.
– Людмило! Я ж тобі процитував біблійний вірш: Божий Дух тебе освятить, якщо перед церковною громадою сповідаєш Христа Ісуса своїм Спасителем, – «так просто, нібито вилити на себе в прохолодну погоду відро крижаної води», хотів додати наставник, але не бажав у той вечір удаватися до метафоричних порівнянь.
Жінка, покусуючи нефарбовані губи, замислилася; Дмитро, уставши з парти й попрямувавши до фортепіано, їй не заважав, тихенько бив вказівним пальцем по клавішах.
– Добре, я спробую, коли в найближчу неділю у вас служіння? – нарешті озвалася Людмила.
– Це вже як тобі буде зручніше – на десяту ранку або на шосту вечора, не приховував радощів перемоги благовісник. І слід нам визнати, що в цьому випадку всю славу віддав він Богові.
– Давай увечері, з моєю роботою в цій школі я звикла лягати спати дуже пізно, прокидаючись під обід, – і записала на аркуші адресу, за якою попрохала його прийти у визначений час, щоб для початку до Будинку культури поїхати разом.
Користуючись нагодою, джентльмен не запросив даму в пристойне кафе, щоб потім запропонувати розділити з ним самітність у його холостяцькій квартирі, котру Ангеліна таки залишила «невдасі-чоловікові», як вона його тепер називала.
«Ще не час, – сказав собі Дмитро, виганяючи демона тілесної втіхи, – тепер я можу ділити ложе із законною дружиною, якої зараз не маю».
Отож перше завдання Дмитро вважав виконаним, з оптимізмом дивився він і в завтрашній день, покладаючи все ж таки насамперед надію на Господа Бога, а не на державного чиновника. Попередня розмова з пастором зробила свою справу…
 
23
 
У міськкомі на прийом до Георгія Андрійовича молода секретарка з фарбованим волоссям, на котру він знов не звернув ніякої чоловічої уваги, записала заступника пастора на четвер. Зайти до владного господаря кабінету, не стукаючи в двері з червоного дерева, відвідувач не наважився, хоча державний службовець в останню їхню зустріч безперешкодний до нього доступ дозволив.   
«Сьогодні понеділок, з особистих питань Андрійович приймає також у вівторок, можна було б прийти завтра й роз`яснити цій зухвалій дівці, хто вона є в цьому пропащому світові, і що її чекає у віці майбутньому. Після тієї корисної науки наступного разу тільки-но побачить мене, зведеться на свої довгі ноги й сама запропонує свої послуги, щоб мені якомога швидше потрапити до її господаря! Однак у цьому випадку так само не годиться поспішати», – таким висновком завершив свої глибокі міркування Дмитро.     Приблизно рік тому на заняттях Біблійної школи отримав він домашнє завдання вивчити текст:
«Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, повільна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої»[66], – але чогось друга частина цієї мудрої настанови апостола, раба Бога й Господа Ісуса, тоді не відтворилась у його пам`яті.
Разом із тим усім своїм єством відчував: наближається та година, коли він зробить остаточний вибір, після чого змінити щось буде майже неможливо. Через те вирішив упродовж тих трьох днів, що залишилися до четверга, уже без слушної поради пастора Олексія перебути на самоті й натхненно молитися Господу Богу...
Візит Дмитра для Георгія Андрійовича не став несподіваним, тому чиновник без вступу зразу приступив до діла:
– Про вашу проблему мені вже доповідали. Крім того, приходив минулого тижня до нашої установи місцевий бізнесмен, котрий хоче побудувати ще одну, уже четверту торгову точку, на гроші, що вторгував у перших трьох, і, певна річ, спонукав мене посприяти в купівлі землі, на котру також претендує ваша церковна громада, що створена приблизно сім років тому. Спочатку він видав себе за полум`яного патріота, що провадить чи не смертельну битву за єдину помісну церкву, а саме: з`єднати докупи православну, католицьку та протестантську церкви, на базі тієї, що стоїть у нас майже 300 років.
– Знати б йому, що він таким чином є послідовник екуменізму[67], тобто руху, що прагне об`єднати всіх християн під одним прапором, аби досягти єдності в Ім`я Ісуса, Котрий Сам перед розп`яттям у славнозвісній молитві до Небесного Отця сказав:
«Та не тільки за них (апостолів) Я благаю, а й за тих, хто ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно̀: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно̀ були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав»[68], – чітко процитував з пам`яті Дмитро вірш, вивчений за попередні три дні молитви та читання Святого Письма.
– Благородна мета! – потвердив Георгій Андрійович. – Однак світова історія переконливо засвідчила: Ісусові послідовники через власні амбіції виявилися неспроможними виконати це побажання. Чи не так?
         – Припускаю, ви йому приблизно те саме сказали? – питанням на питання, як духовний представник вѝбраного Божого народу, відповів Дмитро.
         – Приблизно. Потім той бізнесмен пригадав мені моє уславлене минуле, коли я лише з ідейних міркувань з товаришами по партії повинен був нещадно боротися з церковниками та іншими сектантами. Мусив тоді роз`яснити то̀му здирникові, у яку  зламну епоху ми проживаємо. Уяви собі, аж заявив йому, що не дозволю кожному пройдисвітові ображати вірування мого народу, що з давніх-давен виховувався на християнських традиціях! – патріотичним тоном, як і належить державному службовцеві піднесено промовив Георгій Андрійович.
         Дмитро щиросердо зрадів:
         – То ви йому показали, де ко̀зам роги правлять?
         – Авжеж! – підтримав його досить бадьорий настрій Андрійович, – мені ж тепер добре відомо, хто був і є заступник пастора тієї церковної громади, котрій він мав необережність оголосити війну, з тої причини мало не щогодини чекав на тебе.
         Дмитро хотів, скориставшись із нагоди, помститися над ворогом і розповісти, чому він власне не опинився в його кабінеті ще три дні тому. Однак згадав заповідь:
         «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені по̀мста належить, Я̀ відплачу̀, говорить Господь»[69].
         Мовчки розгорнув шкіряну папку, яку отримав у подарунок від закордонного місіонера, виклав папери на підпис, після чого, скоріше за давньою звичкою, набутою на попередній роботі, улесливо глянув на Георгія.
         Високий чиновник так само, не кажучи жодного слова, нашвидку перегорнув аркуші, розгонистим почерком наклав резолюцію: «Клопотання задовольнити», – і, піднявшись, подав їх прохачѐві.
         – Дякую… – добирав якомога щиріші слова заступник пастора, однак Андрійович його рішуче зупинив:
         – Нема за що! Документи підписані, і тепер ти не зможеш мені заявити, що я ніби тебе шантажую, коли так само попрохаю тебе вчинити ближньому своєму милість.
         Усім своїм виглядом Дмитро показав, що готовий виконати цю чи не найпершу заповідь, – устав і вже розкрив рота, аби поки що словом довести свою відданість Богові, а не і̀долові, однак Георгій Андрійович вчасно жестом запросив його сісти й промовив:
         – Те, що незабаром відбудуться позачергові вибори в місцеві органи влади тобі, безперечно, відомо, адже не в монастирі і не в пустелі душу свою спасаєш. Особисто я зареєстрований у списку кандидатів на посаду міського голови або, як тепер кажуть, мера. Основний мій суперник – керівник новоствореної демократичної партії; на мітингах та в ЗМІ обіцяє багато, у тому числі цілковиту свободу віросповідання, але повір мені, знаю його досить добре, виконувати слово своє й не збирається.
         – Таких неправдомовців зараз багато розплодилося, але все одно народ, чекаючи того, хто забезпечить дешевою ковбасою та видовищами, ладен і далі вірити черговому фальшивому пророку  чи тій смертній людині, що видає себе за месію, – погодився з ним Дмитро. – Найгірше, що бувають такі настрої й серед віруючих, котрі ніби забули попередження Ісуса:
         «Тоді, як хто скаже до вас: «Ото, Христос[70] тут» чи «Отам», – не йміть віри»[71].
         – Так… Добре, що ти мене зрозумів і не пустив до себе думку, нібито я прагну принизити конкурента, – запевнив Дмитра в чистоті  наміру кандидат у мери.
         – Зважаючи на його фінансові можливості та зв`язки… – висловив деякі сумніви Дмитро.
         – У мене, признатися, також є не бідні спонсори. Без них, на жаль, у нашу епоху холодного розрахунку та переважно ділових стосунків не обійтися… – признався Андрійович. – Боротьба передбачається жорстокою й запеклою, за соціологічними опитуваннями рухаємось ми з ним, як то кажуть, ніздря в ніздрю. Тому кожен голос може виявитись вирішальним. Той демократ – знати б усім, що друга частина цього складного слова пов`язана з грецьким словом krа̀tos «сила, влада», тобто «тиранія» – і справді, як ти помітив, удається до методів, що межу̀ють зі звичайною людською непорядністю. Безумовно, я також далеко не Божий Ангол, але наше з тобою виховання не велить нам обертатися на підступних гравців, що не визнають аніяких наперед визначених правил, – Георгій Андрійович помітив, що Дмитро бажає щось додати, через те зробив паузу.
         – Слухаючи вас, – можливо вперше у своєму житті в присутності впливового чиновника Дмитро наважився стати повноправним співучасником розмови, – зараз подумав, що коли будь-яка гра й по правді чесна, то її учасники почуваються природно незалежно від ухвалених законів, положень, статутів чи інших домовленостей. У такому разі ці норми взагалі не потрібні! Перемога тоді стає засобом підняти на вищий рівень не лише себе, а й твого супротивника; щиросерде бажання без усякого розрахунку пустити його перед собою, засвідчить: ти насправді здатен пожертвувати тим, що є для тебе важливим. Тільки після цього розкривається зміст Ісусової науки, якої Він навчав Апостолів: 
         «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи ді̀ти, чи зѐмлі – той багатократно одержить і успадкує вічне життя.І багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими»[72].
– Можливо, – на кілька секунд замислився Андрійович, – однак цього я поки не спроможний умістѝти, отож про цю річ поговоримо з тобою іншим разом… Так от, ти вже, імовірно, здогадався, що маю сказати тобі. Дай яким-небудь чином зрозуміти пасторові Олексію та й усій християнській громаді, що я власне той чоловік, який не з меркантильних суджень, а через внутрішнє переконання схильний у всьому сприяти  людям, котрі є прикладом для інших городян: не лаються, чемно поводяться, не курять, а отже не кидають усюди недопалків, не вживають алкоголю, дбають про виховання дітей, пильнують святість шлюбу! – тепер, майже як на мітингу, став говорити кандидат на посаду міського голови.
Ця остання характеристика вірного послідовника Христа Ісуса примусила Дмитра пекти раків; аж раптом здалося йому, що Георгієві про його розлучення стало якимось чином відомо, з тої причини він навмисно зупинив перелік доброчесностей на тій, яку заступник пастора після відомих нам подій волів краще не згадувати, однак помітив, що бентежить мера зараз зовсім інше.
– Цілком зрозуміло, що̀ саме ви маєте на увазі, – кивнув головою Дмитро. – Говоритиму з Олексієм, але наперед скажу: з кафедри на недільних, тим більше євангелізаційних служіннях закликати за вас голосувати на виборах він відмовиться. Узагалі, мій пастор – вірний Божий слуга, для нього священство – покликання, і не лише серця: стосунки з Господом Богом Олексій має на рівні духу. Пророк Єремія, натхнений уже не внутрішнім, а Святим Духом записав:
«Як тільки слова̀ Твої знаходилися, то я їх поїдав, і було слово Твоє мені радістю і втіхою серця мого, бо клѝкалось Ймення Твоє наді мною, о Господи, Боже Савао̀те»[73].
Я глибоко переконаний, що повною мірою такі відчуття переповнюють також пастора Олексія в ті хвилини, як він проповідує чи навчає.
– Але ж за неофіційних умов, наприклад після служіння, у приватних розмовах з християнами інших деномінацій… – обережно зауважив кандидат у мери.
– З цим, гадаю, ніяких проблем не виникне. Певен, що зумію переконати пастора в то̀му, що ваше прагнення стати головою міста має під собою благородний підмурок, і своєю діяльністю ви наполегливо сприятимете духовному розвитку не тільки рідного міста, а й усієї країни! – Дмитру аж самому сподобалось чудово промовлене останнє речення, котре, поза всяким сумнівом, його співрозмовників у церкві та поза нею байдужими не залишить.
– Убачаю, що досить скоро тобі самому належить стати на чолі церковної громади! – несподівано зауважив Андрійович.
Дмитро такого не очікував, навіть у далеко захованих думках свого серця за підвищення статусу в церкві не розмірковував – цілком був задоволений нинішнім становищем. Проте Георгію Андрійовичу сказав про інше:
– Пастор ще не в похилих літах, має чудову машину, але полюбляє ходити пішки, отож почувається він досить добре. З усіх поглядів Господь Олексія і його сім`ю береже, хоча, звичайно, кожен відданий служитель церкви має чимало недругів, котрі не гидують відвертими обмовами, наклепами, адже ворог людський не спить і повсякчасно оскаржує Божих обранців перед людьми та Господом Богом.
– Саме з тієї причини тобі й слід готувати себе до того, що незабаром обіймеш його церковну посаду. Не тільки в того «демократа», а й у мене є впливові люди в столиці. Більше того, перший заступник директора одного з міністерств – мій товариш, ми з ним в університеті на одному курсі навчалися, так от він, крім усього, служитель тієї церкви, котра споріднена з вашою. Наступного тижня зустрінемось на дні народження дружини його боса, а вже після бенкету я йому захоплено розповім про місцевого пастора, здібності якого належить використати на більш високому рівні. У столиці, припускаю, нашому пастору Олексію знайдуть те святе місце, котре за визначенням пустим не буває.
– Хіба що так… – невпевнено мовив Дмитро й з осторогою подивився на всі боки та стелю.
Збагнувши, що̀ так розтривожило гостя, Андрійович відверто розсміявся:
– Не хвилюйся, за нашу цю цікаву розмову ніхто ніколи не взнає, наша місцева служба безпеки працює після останніх заворушень бездоганно. Отож, бажаю успіху, ось мій номер телефону, за яким ти можеш зо мною зв`язатися будь-якої миті. Тримай мене в курсі, коли будеш поряд, обов`язково заходь, свою секретарку я попереджу. Тепер, як ступатимеш на червоний килим, для тебе тут завжди горітиме зелене світло.
Георгій Андрійович мовчки провів його до самісінького виходу, де вже чекала службова машина, щоб відвезти служителя церкви додому – таку пошану не віддавали йому ще ніколи! Дмитрові навіть здалося, що в ту саму хвилину, коли водій відчиняв дверці й терпляче чекав, поки він зручно усядеться в крісло, усі перехожі спинили свій погляд на ньому.
Їдучи в просторому салоні престижного авто, Дмитро почувався неоднозначно, до цих пір не міг напевне втямити: став компроміс зі світською владою поступкою перед власним сумлінням або, щонайгірше, зухвалим злочином перед Господом Богом?  Можна, певна річ, прибо̀ркавши сумніви, уважати їхню домовленість мудрим розв`язанням складної ситуації, що дасть кожному свій пожиток. Однак спало на думку, що Георгій Андрійович жодного разу так і не  поцікавився, чи згоден він із ним урешті-решт, так би мовити, співпрацювати, ніби був цілковито впевнений, що пропозиція неодмінно буде прийнята.
Зайшовши нарешті в під`їзд (водій, мабуть, за відсутності господаря, дверці службової машини в присутності Дмитрових сусідів не відчинив), повільно піднявся на свій поверх – і через наплив марнотних думок хотів уже постукати в двері квартири, у якій він з деяких пір проживав самотньо. Схаменувся, довго шукав по кишенях ключ і тільки тут побачив розкритий конверт без зворотної адреси, що лежав долі. У ньому знайшов аркуш, де друкованими літерами було написано:
«До мене дзвонила мама Валя. У лікарні помер твій батько. Прийми наші співчуття. З Іринкою на поховання післязавтра приїдемо обов`язково. Ангеліна».
Ображатися на колишню дружину Дмитро ніби не мав права, але ж зовсім не смерть батька його насамперед засмутѝла: така безрадісна подія давно вже очікувалася. Обурило його над усе оте «наші».
– Напевно, вони з Юлієм Августовичем уже міцно злучилися, немов найперші люди – Адам і Єва. Тільки й того, що замість фігового листя звичайну людську одежу носять! – з неприхованою злістю вигукнув Дмитро, чим не на жарт злякав сусідського хлопчика, котрий саме підіймався сходами.
Уже лежачи в ліжку на м`якому матраці, самітній господар квартири полегшено зітхнув:
«Про виконання важливого доручення вельмишановного Георгія на кілька днів з поважних причин можна забути, та й узагалі про всі марнотні справи», – однак його самонавіювання були передчасними…
 
24
 
Лише на поминальному обіді Дмитро дозволив собі уважно подивитися на тих, котрі прийшли провести його батька в останню путь. Поряд сиділа Людмила, вона прибула сюди на його прохання, для того щоб підтримати Дмитра у важку годину; навіть разом з церковним хором надчудовим природним голосом співала псалми на поховання, що ще більш розчулило ду̀ші рідних і близьких померлого. Ангеліна, дотримавши слова, і справді приїхала з Іринкою, добре, що вистачило розуму не взяти з собою Юлія Августовича. Іринка, котра сиділа майже напроти татка, щось прошепотіла мамі на вухо, та піднялася, аби дістати пляшку з солодкою водою, що дало можливість зацікавленим особам помітити: колишня дружина сина покійного вагітна. Судячи із зовнішніх ознак, пологи незабаром, така обставина мала б знов його страшенно розгнівати: Ангеліна, перед тим, як вони розлучилися, уперто відмовлялася народжувати другу дитину. Проте, ураз згадавши останню відверту розмову з кандидатом  у мери, збагнув: усе йде до того, що остання перепона, котра шкодить тому, щоб реалізувався план Георгія Андрійовича, тепер подолана. Тепер уже ні до якої мудрої голови не западе шляхетна думка, щоб він усіма силами прагнув повернути назад нехай облудну й невірну, але ту жінку, котра народила йому доньку.
Коли «гості» (що Бога мали в душі) не після третьої, а вже п`ятої чарки забули, з якого власне приводу вони сюди поприходили, і гомін стояв такий самий, як на другий день весілля, Дмитро, обернувшись до Людмили, попрохав її завтра після вечірньої роботи в музичній школі затриматися, аби вони могли без свідків про дещо поговорити. Вона одразу дала згоду, що його потішило: зустрічати її того вечора ніхто не буде, отож усе сприяє то̀му, щоб його намір здійснився…
Зачекавши, поки останній учень з підвального приміщення підніметься на білий світ (таким він, згадаймо до речі, лишається й темної ночі), Дмитро, привітався й одразу перейшов до діла:
– Ось що апостол Павло написав своєму учневі Тимофію стосовно того, яким повинен бути порядний священнослужитель:
«Вірне це слово: коли хто єпископства хоче, – доброго діла він прагне. А єпископ має бути бездога̀нний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до прѝходнів, здібний навчати…»[74].
– Цікаво, звичайно! Мабуть що всіма згаданими чеснотами оволодів і ти! – без іронії зазначила Людмила.
Однак Дмитро, розвівши руками, не погодився:
– Дуже приємно чути, але не всіма! Крім усього, там сказано «муж однієї дружини».
– А в тебе їх, як у султана, три? – забувши глибокий траур свого співрозмовника, щиросердно розсміялася Людмила.
– У тім-то й справа, що жодної! – не сприйняв Дмитро її гумору.
         Жінка знітилась і похопилася виправдатись:
– Пробач, у тебе таке горе, а я ще більшої завдала тобі рани!– і підсунулася до нього ближче.
Фізичне наближення зміцнило його, через те він розсудив використати цю сприятливу нагоду й зразу сказати, що̀ він власне від неї хоче:
– Цілком можливо, що пастора нашої церкви незабаром запросять до столичної церкви, його місце годиться посісти як заступникові мені, однак усім добре відомо, що я розлучений.
– Гадаю, цю проблему тобі буде досить легко вирішити, на служіння в церкву через сумну подію я не потрапила, хоча й чекала на твій приїзд, але на похованні твого батька помітила, що у вашому церковному хорі чимало вродливих сестер, і не всі ж вони заміжні. Чи не так? – лукаво зиркнула Людмила на своє перше кохання.
– Авжеж! – з награним превеликим задоволенням вигукнув Дмитро та повернувся до неї рівно на 90 градусів, що, сидячи за партою, зробити було досить важко.
– Одна сестра з того гурту, Іванною її звати, через третю особу натякала: за такого досконалого брата в Христі, як то я, швидко погодилася б вийти заміж. Їй б не засмутила та прикра обставина, що я розлучений, а це завжди було небажаним, з огляду на пораду апостола:
Ти зв`язаний з дружиною? Не шукай розв`язання. Розв`язався від дружини? Не шукай дружини. А коли ти й оженишся, то не згрішив; і як дівчина заміж піде – вона не згрішить. Та му̀ку тілесну такі будуть мати, а мені шкода вас[75].
Тѝ му̀ки тілесної не терпітимеш, кому-кому, а мені це добре відомо! Чого вагаєшся? – нібито щиро переживаючи за особисте життя Дмитра, спитала Людмила.
– А того, що її насамперед приваблює моя церковна посада, а також мої непогані перспективи, – з непідробною гіркотою в серці відповів кандидат у женихи.
Людмила замислилася, але зрештою наважилась оспорити його, можливо, невиправданий песимізм:
– А якщо ти все-таки помиляєшся, і сестра твоя в Христі Ісусі Іванна тебе без усякого розрахунку кохає, стане тобі не тільки вірною дружиною, а й помічницею в твоїй праці?
– Можливо… Тільки ж не в тому справа, через те досить мені говорити з тобою бо̀ком і здалеку.
Дмитро відсунувся, щоб прийняти попереднє положення, і, втупившись у стіну колишнього бомбосховища, аби йому нічого, що відбувається на поверхні, не заважало, чітко та пристрасно промовив:
– Імовірно, на противагу думці сестри Іванни, котра спостерігає заступника пастора лише в церкві, тобі важко визнати мене досконалим. Ні̀чого говорити, багато що в своєму житті чинив я не так, як належить це порядній людині, але й досі в моєму серці дихає палке бажання когось кохати та бути самому коханим. На Ангеліну гріх мені скаржитися, вона була хоча й наївною — цим, слід признатися, бувало, я користався — проте чудовою дружиною й турботливою матір`ю нашої доньки. От тільки коли вона вирішила від мене піти до Юлія Августовича, глибоко в душі був її такій нібито підступній зраді вельми радий, лише інсценував, буцімто впав у відчай. Щиросердно сумував, що розлучаюся з Іринкою, котру мама навчить називати того Юлія «папою», тобто по-нашому татом.
Помітивши, що співрозмовникові слід допомогти до кінця висловитися, Людмила обережно проговорила:
– Твоя дочка – вже школярка, тому в її цупкій пам`яті батьком назавжди закарбувався саме ти. До того ж, не все ще втрачено! – що саме, Людмила чогось не вточнила.
– Не все! – згодився  Дмитро. – Отож нехай тоді тебе не дивує, що зараз я тобі скажу. Колись ми з тобою одне одного по-справжньому кохали, і ось тепер не доля, вірю, Сам Бог дарує нам черговий шанс поєднатися, щоб ми служили Йому тими талантами, які від Нього отримали! – такого запалу він від себе не очікував, отож лишився задоволеним собою.
Дмитро піймав захопливий погляд Людмилиних очей і по ньому розгадав, що зараз вона йому вірить! Він сам почувався піднесено, радість переповняла Дмитрове серце через те, що тієї миті в його непорочних устах не можна знайти було пі̀дступу.
Цього разу Людмила вже довго мовчала, Дмитро їй не заважав. Урешті-решт мовила:
– Відверто кажучи, така пропозиція не стала для мене несподіваною. В особистому житті нам не поталанило, ми двоє самотні, але вочевидь, краще б шукати тобі свою половину в церкві, — чи то спитала, чи то констатувала Людмила.
– Певна річ, більше того, мій шлюб не привітають, якщо моя майбутня дружина сама не є християнка. З тієї причини про наші заручини перед церковною громадою пастор Олексій матиме можливість оголосити лише тоді, коли ти постійно відвідуватимеш хоча б недільні служіння, що через якийсь час дозволить офіційно приєднатися до нашої церкви, – остаточно перейшов до діла Дмитро.
– Навіть якщо я погоджуся, мене завжди пригнічуватиме те, що для того, аби вийти за тебе заміж, мені довелося виконати певні умови. Ставши твоєю дружиною, маю забути свої звички, припинити спілкування з друзями, знайомими, а ще й із деякими родичами, котрі не будуть у захваті через мій, як вони скажуть, новий стиль життя, – трохи розгублено сказала Людмила. – Тобто, такі зміни змусять мене прийняти нові правила гри.
         – Бажано, щоб, крім усього, ти співала в церковному хорі, це, безперечно, стане тобі до снаги. Там ти не почуватимешся так, ніби граєш яку-небудь неприємну для себе роль, а коли так, то не залежатимеш від певних правил, котрі, безперечно, існують у кожній церкві, – заспокоїв її Дмитро. – Головне інше: чи ти й досі мене кохаєш? Те, що моє до тебе кохання не згасло, а ще більш запалало, нехай красномовно скажуть мої серце й очі.
Людмила на нього пильно подивилася, на знак згоди кивнула головою й припустила, що їхнє невимушене спілкування буде подовжене в кафе чи в ресторані, а потім, можливо, у його затишній квартирі. Однак Дмитро, розгорнувши Біблію, котру виклав ще на початку розмови, аби у випадкових прихо̀дьків не виникало зайвих питань, прочитав:
— «А що я роблю, те й робитиму, щоб відтя̀ти причину для тих, хто шукає причини, щоб у то̀му, чим хваляться, показались такі, як і ми»[76], зауважив апостол, тому й справді не слід давати привід тим, хто його дуже старанно шукає.
Дмитро піднявся, що спонукало те саме зробити Людмилу, і несподівано для неї офіційною мовою сказав:
– За церковним статутом узагалі не можна чоловікові й жінці, якщо вони, звичайно, не подружня пара, перебувати сам-на-сам в окремому приміщені, тим паче в підвальному. З тої причини першим вийду я, а ти, пробач уже мені, слідом. У неділю о десятій чекатиму тебе біля місцевого Будинку культури. Там, до речі, останнє служіння, наступне – у новозбудованій церкві, – про свої заслуги, щодо купівлі землі під будівництво, він цього разу не похвалився, інакше їхня розмова затяглася б, що примусило б сторожа поцікавитись, який саме предмет учителька музичної школи викладає майже в цілковитій тиші…
З великою насолодою вдихнувши свіже вечірнє повітря, навіть не обертаючись назад, щоб подивитись, у який бік пішла жінка, Дмитро із задоволенням подумав:
«Людмила – кохання моє перше, певна річ, може, оговтавшись, роздумати. Що таке відмовитися від того, котре все життя приваблювало, бодай коли знаєш, що воно поступово нищить тебе й завдає шкоди твоїм ближнім, мені пояснювати не треба. Утім на запас ми маємо сестру Іванну, з нею ніяких проблем не виникне. До того ж вона молодша від мене на вісім років, що все-таки краще, ніж одноліток».
От  тільки, проходячи мимо ресторану, де зустрівся з Людмилою після тривалої розлуки, він відчув, що по правді досі кохає саме її, через те йому стало бридко перед самим собою за такі холоднокровні розрахунки…
 
25
 
Якби Дмитро не став кілька років тому віруючим, а з тим і забув про різні прикмети, що ними раніш переймався – волів краще запізнитись на попереднє місце роботи, ніж іти тією дорогою, яку перейшов чорний кіт, – обов`язково спитав би сестру Іванну, котра у той же вечір до нього несподівано зателефонувала, чи їй нещодавно не гикалося.
– Пробач мені, брате, що турбую такої пізньої пори, однак справа невідкладна: мамі моїй стало зле. Ти її знаєш, вона член нашої громади. З якої причини, телефоном розповісти не можу, добре було б, щоб ти до нас прямо зараз приїхав, мама Зіна дуже просить тебе.
Після нелегкої, але плодотворної розмови з учителькою приватної музичної школи, Дмитрові важко було зосередитися, через те не одразу ввійшов у свою колію:
– Я, певна річ, ніким і нічим не пов`язаний, крім того, як духовний наставник повинен не лишатися байдужим до моїх братів і сестер у будь-яку по̀ру. Проте мешкаєте від мене ви далеко, тролейбуси вже не ходять, коли ж піти мені пішки, доберуся до вашого будинку на околиці не скоро. Хіба що викликаю… – намагався таким чином реабілітувати якусь нерішучість церковнослужитель.
– Мама за твоєю адресою таксі вже замовила, – випередила його Іванна, – через двадцять хвилин виходь, машина тебе чекатиме.
Дмитро долю не кляв, до таких несподіваних  викликів йому не треба було звикати, то був його безпосередній обов`язок як заступника пастора, тому, знов одягнувшись, вийшов зі своєї квартири, не підозрюючи, що власне через неї деякі люди не мають тепер спокою та можливості міцно заснути…
Іванна мовчки завела брата в Христі до маминої спальні й залишила їх удвох. Угледівши Дмитра, Зінаїда Василівна сміливо піднялася з крісла, чим його трохи заспокоїла, проте блідість її лиця видавала, що вона й справді почувається не зовсім добре. Чемно привітавшись, сів напроти й чекав, поки вона знову сяде та перша почне розмову.
– Сьогодні ввечері, кілька годин тому, завітала до нас твоя колишня дружина. Хоча після відомих подій вона відлучена від нашої церкви, її прихід не став для мене несподіванкою: колись ми разом відвідували хворих туберкульозного диспансеру, через те здружилися, крім того моя племінниця навчається в одному класі з твоєю Іринкою.
Зазвичай, священикові годиться мати хист уважно слухати, даючи співрозмовникові можливість висловитися, у цьому ж випадку він не зумів скористатись, як припускав, уже зрощеним даром власного духа – довготерпінням. З тієї причини жестом зупинив сестру Зінаїду, узяв зі столу Біблію та, недовго шукаючи потрібний текст, прочитав:
— «Я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, а так само із сестрою! – додав від себе Дмитро, – та є перелю̀бник, чи користолю̀бець, чи ідоля̀нин, чи злорі̀ка, чи п`янѝця, чи хижак, з таким навіть не їсти![77]попереджав апостол, отож слід вам було ту відступницю й на поріг не пускати, а ви мабуть що…
         – Так, не тільки запросила зайти, а й чай у вітальні з нею пили. Те, що, апостол Павло виявився правий, я й Іванна тільки згодом утямили, – зізналася Зінаїда Василівна.
         Така її відповідь вельми потішила заступника пастора, через те він поблажливо мовив:
         – Добре, і що̀ ж вона вам цікавого наговорила?
         – Ти вже, брате, сам тепер не дуже хвилюйся. Сказала, нібито чула вона, що незабаром оголосять перед церковною громадою про твої заручини з Іванною, а коли так, то належить і тобі, і мені з дочкою готуватися не лише до весілля. Слід уже наперед помислити, де, як вона висловилась, «молоді» потім будуть жити, – збентежившись, переповідала Іваннина матір розмову з Ангеліною.
         – І з якого це дива вона за нас так хвилюється? – з деяким гумором спитав Дмитро, однак усе-таки приховувати зростаюче незадоволення йому ставало дедалі важче.
         – Коли почуєш, що̀ саме сказала Ангеліна далі, то не буде тобі смішно, – не підтримала його жінка. – Отож, слово в слово заявила вона таке: «Не сподівайтеся на те, що мій колишній чоловік приведе вашу Іванну в мою квартиру! Не заперечую, за законом житлова площа повною мірою належить як нам з Іринкою, так і Дмитрові, але ж ніхто інший, як моя мама Аліса Сергіївна подарувала квартиру, після того, як ми два роки прожили в гуртожитку й народилася донька…»
         – Це правда, але ж мої батьки за власний рахунок зробили ремонт, котрий також вимагав чимало грошей! – проте ураз опам`ятавшись, Дмитро збагнув, що зараз він нічим не відрізняється від тих людей розбещеного світу, з якими нещодавно, посилаючись на апостола, радив навіть не їсти. – Пробачте мені, що вас нечемно перебив, припускаю, що після того Ангеліна виклала певні умови…
         – Так, Дмитре, нагадала по-перше, що з тієї квартири вона не виписувалась, отож, коли й по правді станеться таке, що ви з Іванною будете жити там, де раніш ти мешкав зі своєю колишньою дружиною, то вона принципово повернеться назад, щоб жити з донькою під одним дахом з тобою, аби ти, за її словами, «знав, своє справжнє місце».
         «До того ж невдовзі, – сказала Ангеліна, – в мене знайдеться ще одна дитинка, тоді взагалі всім нам буде дуже весело!»
         Вона й точно вагітна, і пологи, судячи з усього, стануться через два-три місяці.
         – А по-друге? – допоміг Зінаїді Василівні Дмитро.
         – Запропонувала компромісний варіант: ти, а значить ми так само, повинні їй сплатити певну суму, тоді вона зрештою відмовиться від зазіхань на квартиру.
         «Юлій Августович, мій теперішній чоловік, нехай вам буде відомо, талановитий архітектор, – хвалилась Ангеліна, – він збудує нашій родині чудове помешкання за власним проектом, у котрому нам буде досить зручно жити з новонародженою дитиною. Задля того доведеться йому продати своє житло та деяке майно, однак тих грошей на будівництво, на превеликий жаль, не вистачить, тому я й мусила до вас прийти, як тільки почула про заручини Іванни та мого невгамовного колишнього чоловіка».
         – Так, про ймовірне наше одруження з Іванною розмови йдуть давно, їх важко приховати, хоча ще нездійснене не варто виносити за межі нашої церковної громади. Власне я щоденно молюся Богові, чекаю відповіді від Нього, щоб уже після того запропонувати вашій донці стати помічницею в моєму церковному служінні. Проте Ангеліна вважає, що всі питання навіть з вами вирішені  остаточно! – ще більш обурився Дмитро, забуваючи про свою посаду й про те, що, можливо, ось зараз перед ним напроти сидить його майбутня теща.
         – І це ще не все! – цього разу Зінаїда Василівна не виявляла надмірного бажання його щадити. – Перед тим як зачинити двері й піти геть, Ангеліна заявила:
         «Коли ж Дмитро сперечатиметься, буде мені погрожувати або ображати мене, називаючи блудницею, то я кінець кінцем при всій вашій громаді оголошу, як воно насправді відбувалося! Усім буде непереливки, коли я єпископу драму на дві дії напишу, де ваш поважний заступник пастора виконуватиме головну, але аж ніяк не позитивну роль невинного та праведного чоловіка!»
         – Та вона ж сама… – прогугнив Дмитро, хотів іще щось сказати, але вчасно, щоб самого себе не викрити, оговтався.
         Побачивши, що священнослужитель спочатку почервонів, а згодом ураз побілів, сестра Зінаїда злякалася й промовила:
         – Не хвилюйся, такі люди одержимі, від них усього можна очікувати, однак Бог тебе захистить, тому не переймайся її погрозами. Чи не ти порадив нам у Біблійній школі вивчити вірша, у якому Господь через пророка сказав:
         «Почу̀йте Мене, знавці̀ правди, народе, що в серці його Мій Закон: не бійтеся людської ганьби та їхніх обра̀з не лякайтесь, бо пото̀чить їх міль, мов одежу, і як во̀вну, їх черва̀ зжере, а правда Моя буде вічна, і спасіння Моє з роду в рід!»[78]
         – Дякую вам, сестро, що цими Божими словами мене потішили, – розчулився Дмитро, – однак я її знаю; сама вона не зловредна, але вплинути на неї неважко, чим, мабуть, Юлій Августович, її теперішній чоловік нахабно скористався.
         – Не знаю, що вона там мала на увазі, нехай її Бог судить, а не ми, проте бентежитися тобі не слід, – далі намагалася заспокоїти ймовірного зятя Зінаїда Василівна. – У будь-якому разі про її погрози ніхто не взнає, я не з тих, хто розпускає плітки.
         – За вашу порядність і прагнення виконати Божу заповідь:
         «Не будеш ходити пліткарѐм серед народу свого!»[79] – вас Господь Бог благословить неодмінно! – небезпідставно пообіцяв сестрі Зінаїді  заступник пастора Дмитро.
         Такі щиросердні слова, безперечно, Зінаїду Василівну так само розрадили, урешті-решт вони надали їй сміливості виказати приховані мрії материнської душі:
         – А щодо грошей, котрі вимагає Ангеліна, то й цим не переймайся! – сестра Зіна навіть устала і впритул наблизилась до гостя. Глянувши, чи двері кімнати зачинені щільно, пошепки сказала: – Якщо у вас з Іванною таки все буде гаразд, і ви незабаром одружитесь, то я вам допоможу. Покійний мій чоловік, що два роки тому, так і не дочекавшись онуків, відійшов у вічність, дещо мені залишив.
         – Я вже давно зробив висновок, що ви турботлива матір. Тому згодом неодмінно станете люблячою бабусею, – чим остаточно приголомшив Зінаїду Василівну.
         – Це в нас родинне, – натякнула мама, що її дочка безперечно успадкувала її чесноти.
         Крім усього Дмитро останньою реплікою фактично дав згоду на одруження з Іванною:
         – За нашим церковним уставом спочатку я повинен свої добрі наміри викласти пастору Олексію. Проте певен того, що відговорювати мене він не буде, адже сестра Іванна з пристойної християнської сім`ї, хіба що порадить деякий час почекати. Тільки б не трапилося так, що вашій донці більше подобається бути самотньою, – як вельми побожна, скромна та вихована людина, нахиливши голову, тихо мовив Дмитро.
         – Іванно! – гукнула матір, ніби та була у якомусь сусідньому домі на дев`ятому поверсі. Однак двері кімнати, де Дмитро із Зінаїдою Василівною сам-на-сам балакали, умить відчинилися, що засвідчило: жіноча слабкість – підслуховувати розмови властива, на жаль, і незрілим християнкам…
         Іванна йому не відмовила, що примусило нареченого зізнатися: сьогоднішній вечір – найщасливіший у житті, його радість неможливо описати тільки словами. Коли ж вийшов із під`їзду надвір, де в глу̀пу ніч стояла повна тиша (як добропорядний християнин лишатися до ранку навіть у кімнаті, що його відосо̀била б від жіночого товариства, Дмитро, безумовно, відмовився), сівши на лаву, сам собі, як уже бувало, тихесенько промовив:
         – Уже вдруге, з невідомих для мене причин, втрачаю Людмилу, через те муситиму під одним дахом проживати хоч і з молодою, вродливою, покірною, але ж не з коханою жінкою. Нічого казати, згадався мій старанно хо̀ваний гріх перед Богом, що вмовив тоді ще законну дружину зіграти головну роль у спектаклі, у якому зухвало призначив себе головним режисером. Учинив я нечесно, отож не годиться тепер мені нарікати на Бога, що знову доведеться жити за кимось визначеними правилами…
 
26
 
         Через три місяці пастор Олексій доручив своєму заступникові вести недільне служіння від першої молитви до кінцевого псалму, попри те, що сам він того дня не мав наміру куди-небудь відлучатися, тобто Дмитрів дебют повинен був статися в його присутності. Дмитро таку важливу для нього подію сприйняв без ажіотажу: тримаючи в пам`яті обіцянку Георгія Андрійовича, готувався до самостійного служіння заздалегідь, але все-таки вирішив улаштувати тренування у власній квартирі, куди нещодавно переїхала його нова дружина Іванна. Запросив також Зінаїду Василівну, котра фінансові питання з Ангеліною розв`язати взялася сама, що вдалося їй зробити напрочуд швидко та чітко. Після весілля вона не без погорди подала «молодим» документи, котрі засвідчували: житлова площа тепер належить лише їм двом.
         З радощів на суботню генеральну репетицію Дмитро хотів задля сміху покликати також Алісу Сергіївну, щоб вона не лише висловила враження стосовно його служби, а й потоваришувала з новою Дмитровою родиною. Такі випадки історія людських дружніх взаємин мала, але свої наміри він не наважився висловити вголос Іванні та сестрі Зіні (саме так зять визначив іменувати свою тещу, щоб підкреслити її найвагоміший статус). Проповідь сѐстри схвалили, заспівали навіть кінцевий псалом, тому в неділю заступник пастора,  ідучи до церкви, почувався достатньо впевнено, аж так, що забув подати руку при вході вже старенькому братові, котрого деякі прихожани називали благочестивим і праведним Семеном[80].
         Недільного вечора, залишившись удвох, пастор Олексій розкрив Дмитрові таємницю, чому він вирішив дати можливість своєму заступникові цього дня самостійно провести служіння:
– Тиждень тому зі столиці дзвонив мені єпископ:
«Виявляється, тебе, Олексію, уже в деяких колах, і не лише християнських, знають. Кажуть, що не можна такого чудового пастора довго тримати в провінції, його організаторські здібності, а насамперед духовний рівень слід використовувати більш ефективно».
З якого дива служителям і деяким столичним впливовим чиновникам я так сподобався, Віктор Петрович не повідомив; запевнив, що докладно разом поговоримо, коли зустрінемося в офісі нашої Спілки, але мені, певна річ, добре відомо, у чому справа.
– Мабуть що це стосується виборів у місцеві органи влади, адже Георгій Андрійович, котрий допоміг нам придбати землю під церковне будівництво, зрештою випередив свого конкурента, і розрив між ними, як і передбачалося, справді став мінімальним, – діловито сказав Дмитро, уважаючи, що почує зараз від пастора слова щирої подяки.
– Не подобається мені все це, Дмитре! – несподівано з деяким роздратуванням мовив Олексій, чого ні його заступник, ні інші члени церкви  раніше за пастором навіть в екстремальніших ситуаціях не помічали.
– Хіба Георгій Андрійович не зробив добру справу? Ми маємо власне просторе приміщення для церковних служінь, і тепер нам не треба, як ви мені колись казали, щомісяця йти з поклоном до директора Будинку культури, аби він ласкаво змилувався й подовжив термін оренди та не підвищував її плату, – щиро виправдовувався Дмитро.
– Слід нам очікувати, що твій впливовий товариш і далі сприятиме розв’язанню різних проблем, котрі згодом у нас виникатимуть?
«Тепер ти й твоя церковна громада завжди можете на мене розраховувати!» – саме так він сказав, коли ти привітав його з перемогою по телефону, номер якого не годиться знати простому смертному? – немов довідавшись про їхню таємну розмову, спитав пастор Олексій.
Останнього факту Дмитро не заперечував:
– Крім того, нинішній міський голова має намір прийти на недільне служіння; натякав, що він шанує вірування свого народу, тому й у цьому плані воліє бути нерозривним з людьми, котрі віддали за нього свої голоси на виборах і таким чином виказали йому довіру.
– Чудове бажання! – вигукнув пастор Олексій, проте сподіваного піднесення в його схваленні не відчувалося. – Розповім тобі я, у такому разі, про події, що сталися досить давно, наслідки яких не лише в нашій країні актуальні й сьогодні.
Пастор повільно підійшов до книжкової шафи, знайшов підручник з Історії Церкви, не розгортаючи, поклав його на стіл перед собою й почав розповідь[81]:
– Прийшовши до влади на Сході Римської імперії, імператор Костянтин улітку 312 року захопив північну Італію; коли ж перебував біля мурів Рима, то раптово побачив виді̀ння. На яскравому денному світлі помітив монограму: перші літери грецького написання слова «Христос» – «хі» та «ро». Над цим відомим християнським символом, що зовні нагадував хрест, імператор прочитав слова:
«У ЦЬОМУ ЗНАКОВІ ПЕРЕМАГАЙ!»
         Наказавши своїм воякам намалювати цей символ на щитах, Костянтин отримав перемогу над Максентієм на Заході імперії. Коли ж увійшов до Рима, то наказав повернути всі землі, що раніше належали Церкві, а Римському єпископові прихильно подарував Латеранський палац, біля якого згодом побудували за̀мок святого апостола Іоанна, що потім багато століть був резиденцією папи. У 324 році, перемігши у двох боях свого зятя Ліція, Костянтин став єдиновладним господарем імперії. Хоча ця вся суха інформація, тобі, можливо, відо̀ма з курсу всесвітньої історії.
         – Звичайно, у технікумі, де я навчався після школи, цей предмет також викладали, але то було хтозна-коли, до того ж мене такі давні події тоді не цікавили, – зізнався за покликанням театрал, за освітою економіст, а за фахом постачальник Дмитро.
         – Усередині самої Церкви, — розповідав далі пастор, – так само відбулися зміни, котрі не в усьому можна було б назвати позитивними. Після того як Церква здобула свободу, а християнство стало державною релігією, єпископи та інші лідери повели боротьбу не за її чистоту, святість і єдність, до чого закликав їх Ісус, а за свій особистий вплив. Більше того, воїни або ж пересічні громадяни імперії збагнули, що задля блискучої кар`єри на державній чи на військовій службі конче годиться навернутися в християнську віру. Як тоді, так і в останні роки деякі люди по всьому світу стали, на превеликий жаль, приєднуватися до лона Церкви з меркантильних суджень, – цими словами пастор Олексій закінчив розповідь і уважно подивився на свого заступника.
         – Сподіватимемося, що поривання душі Георгія Андрійовича виявляться щирими. Ставши справжнім християнином, він звільниться від бажань використати свою приналежність до Церкви в особистих цілях, а що такі облудні думки живуть у його ще лукавому серці, це я й сам помітив, – натхненно промовив Дмитро, проте із побоюванням згадував свою розмову з колишнім державним чиновником. Через це силкувався тримати себе перед пастором так, щоб той жодним чином не мав підозри в тому, що його заступник фактично уклав з іще не святим Георгієм угоду, яка й спричинила такий, здавалося б,  несподіваний виклик до єпископа.
         – «Раб Господній не повинен сварѝтись, але бути привітним до всіх, навчальним, до лиха терпля̀чим, що навчав би противників з лагідністю. Чи Бог їм не дасть покая̀ння, щоб правду пізнати та визволитися від сітки диявола, що він уловив їх для ро̀блення волі своєї»,[82] – процитував з пам`яті Олексій настанову апостола. – Усяка річ у Божих руках. Він кожному дає чудову можливість, звільнившись від рабства гріха, який раніше жорстоко пригнічував та поневолював, отримати радість, мир і спокій, а наша справа – старанно служити один одному тим даром, якого ми отримали від Нього.
         – Отже, на тижні вам необхідно їхати до столиці, щоб зустрітися там з єпископом, а коли так, то до наступної недільної проповіді мені також належить готуватися? – увійшовши в смак, Дмитро був цілком готовим і далі практично заміщати пастора.
         – Ні! – чи то розчарував, чи то порадував його Олексій. – Їхатимемо вдвох. Якщо мене справді наміряються призначити керівником однієї зі столичних церков, то я повинен за всіма правилами познайомити єпископа з наступником. Скажу відверто, не у всьому задоволений тобою, найбільш непокоїть мене, як не дивно, твоя практичність, адже така якість тепер усюди вітається, проте вибору зараз не маю, тому рекомендувати на мою церковну посаду буду тебе. Готуйся,  наш потяг вирушає в середу.
         Дмитро, не встигши сповна втямити, що передбачення Георгія Андрійовича зрештою справдились, ураз пригадав: кілька років тому, увечері четвертого дня тижня (якщо рахувати від неділі[83]) він їхав з новообраним мером у двомісному люксівському вагоні, адже той день він і досі в своєму житті вважав зна̀ковим…
 
27
 
Повернувшись зі столиці в п`ятницю, пастор Олексій та його наступник на залізничному вокзалі з важкими валізами попрямували до зупинки таксі: злагодивши в Спілці всі справи, як добрі татусі, чоловіки й сини, щоб купити подарунки, насамперед швидкою ходою пішли в центральний універсам. Проте машини з шашечками зі спритними пасажирами столичного потягу встигли роз`їхатись у різні боки.
         Бути б священнослужителям такими ж залежними від забаганок долі, якими є інші громадяни цього світу, якби вони, спостерігши останнє авто, зробили б радісний висновок, що їм невимовно пощастило. Насправді духовні братѝ без зайвих емоцій повільно наблизились до господаря старенького авто вітчизняної марки, котре ніби навмисно чекало їх від учорашнього дня. Водій так само незворушно відкрив шанованим друзям двері та власноруч поклав їхні пакунки в багажник. Тільки після того як сіли в тісний салон, і Дмитро сказав «Слава Богу!», а Олексій «Амінь», першому здалося, що обличчя водія йому ніби знайоме, проте він не став бо̀лісно гадати: трапилося йому побачити його вві сні чи наяву̀.
         Водій, котрого звали, як з`ясувалось, Максим, не видався балакучим; пастор Олексій, назвавши адресу,  зрештою сам натякнув, що той, хто сидить за кермом, особливо потребує Божого захисту. Навіть озвучив натхненні слова відомого псалму:
                «Своїм Анголам Він [Господь]накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх; на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!»[84]
         На що Максим по паузі несподівано для клієнтів без іронії сказав:
         – У такому разі я вам дещо розповім: коли Ісус охрестився в Йордані, Дух Святий повів Його в пустиню. Тоді приступив до Нього сатана[85], спокушаючи обернути камінь на хліб, а також, щоб Він уклонився перед ним. Згодом повів Христа до Єрусалима, поставив Його на Храмовому нарі̀жнику й промовив:
         – Як Ти Син Божий, то кинься звідси додолу! Бо написано: «Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе берегли!»
         Однак Ісус йому відповів:
         – Так само написано: «Не спокушай Господа Бога свого!»[86]
Такі глибокі знання, певна річ, приголомшили пасажирів, що вважали себе знавцями Святого Письма, зокрема Євангелій. Відчувши їхню неприкриту здивованість, Максим без погорди, ударивши руба кермо, промовив:
         – Не завжди на прожиття заробляв отаким ро̀бом! Маю, до речі, вищу технічну освіту. Тоді я щиро вважав, що будь-яка освічена людина, незважаючи на тогочасні заборони, повинна хоча б раз прочитати принаймні ту частину Біблії, що зветься Новим Заповітом.
         – Колись, щоб вступити до вищого навчального закладу, належало скласти іспит із теології, – ствердив Максимову думку пастор Олексій.
         Тут водій різко загальмував біля п`ятиповерхівки, де мешкав пастор, однак той спочатку цього й не помітив: такий усебічно грамотний співрозмовник йому не траплявся досить давно. Через те Максим продовжив з  Олексієм розмову:
         – Природно, коли зараз мене ви спитаєте, чи вірю я в Бога?
         – Уважай, що вже спитав, додам лише, чи віриш ти в Ісусові слова, котрі, безперечно, знаєш:
         «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Одноро̀дженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне»[87]?
         – Багато хто хизується вивченими напам`ять біблійними віршами, однак при цьому не ймуть вони віри, що в них закладено, – відповів Максим, утямивши, куди пастор хилить. – Щодо вічного життя, то маю ще деякі сумніви, а от у то̀му, що Господь існує, я, мабуть, уже переконався. Отож доведеться вам ще на дві-три хвилини затриматися.
         – Аби мѝ тебе не примусили чекати, адже в твоїй праці час – гроші! — заспокоїв його Олексій.
         Дмитро ж від початку здебільшого мовчав.
         – Багато років кохав я одну жінку, – розповідав Максим, – ми з нею із деякими перервами жили разом, але неодмінно щось траплялося, що примушувало нас знов розлучатися. Приблизно три місяці тому вона раптом відмовилась їхати після роботи в музичній школі до мене додому, сказала, що ймовірно виходить заміж за того чоловіка, котрого колись до самозабуття кохала.
          Якби після останніх слів Максим глянув на Олексієвого супутника, котрий увесь цей час у їхньому спілкуванні був статистом, то йому б здалося, що цьому пасажирові конче необхідно викликати швидку допомогу, настільки враз Дмитрове обличчя стало спотвореним.
         – Хоч як це й дивно, – уставив пастор, – не хотів би, щоб хтось мене до нестями кохав!
         – Можливо, але саме такого божевілля я прагнув, тому лише після її зізнання збагнув, чому Людмилині очі не горіли, і серце не палало, коли ми залишалися віч-на-віч. Нехай ви й досконалі християни, а все одно чоловіки, отож розумієте, що маю на увазі.
         – Певна річ, ми обидва одружені, – Олексій розсудив, що це не той випадок, коли прожогом слід повчати: мати близькі стосунки з жінкою, котра не є твоєю законною дружиною, гріх смертельний!
         – Однак сталося справжнє диво! – Максим нібито знов пережив той чудовий день нового народження. – Коли, здавалось, усе остаточно втрачено, Людмила менш ніж через два тижні сама до мене прийшла й мовила, що зо мною не розлучатиметься до кінця життя. Я маю з чим і з ким порівнювати, тому можу відповідально сказати, що сло̀ва свого вона дотримає, а щодо мене, то тепер нарешті пізнав у повному обсязі, що таке справжня любов.
         Олексій приязно подивився на Максима, мовчазливо вийшов з машини, самостійно вийняв з багажника пакети й валізу, помахав щасливому чоловікові рукою, хотів уже зайти до під`їзду, але вчасно пригадавши справу, до якої його поклика̀но, голосно крикнув, щоб водій, що завів уже мотор, його почув:
         – Тільки ж не забудь мене на весілля запросити!
         – Неодмінно! Наступної неділі завітаю до вашої церкви й дам вам листівку із запрошенням! Знаю, що позашлюбні стосунки перед Богом – гріх смертельний! – не припиняв дивувати пастора Олексія обізнаністю Максим.
         До Дмитрового будинку водій і самотній пасажир не вимовили один одному жодного слова, лише коли зупинив машину, Максим вигукнув:
         – Забув твоєму пастору ще кращу новину повідомити: позавчора Людмила ходила в лікарню, так от уявляєш, незабаром стану я батьком! А це, безперечно, уже надприродна подія, їй 38 років, проте дотепер вона не могла завагітніти, і медицина була безсила.
         Дмитро розгублено подивився на Максима, не знаючи, радіти чи клясти долю, промимрив щось на кшталт «до зустрічі», потім, зачекавши доти, поки водій поїде своєю дорогою, сів на лаву біля під`їзду. Додому зайшов лише за півгодини. Першою побачив маму Зіну, котра по привітанні загадково сказала:
         – Вибач, сину, що, не попередивши, потривожила тебе своєю присутністю, але після того як дружина тобі дещо розповість, ти не ображатимешся! – і почала збиратися.
         Тихо підійшла Іванна, обійняла чоловіка й, коли мама пішла, ніжно притулившись до нього, півголосом мовила:
         – Я нарешті вчора зважилась піти на прийом у жіночу консультацію. За всіма ознаками передбачала, що вагітна, і от лікар засвідчив мої припущення.
         Дмитро приголубив дружину, однак, опустивши руки й глянувши в дзеркало, піймав себе на думці: потішився в першу чергу він тим, що тепер узагалі всі питання зняті, адже до священнослужителів, котрі не мають дітей, ще зі старозаві̀тних часів ставилися з підозрою. Через це Дмитро жахнувся – йому так само 38, у цьому віці митці, збудувавши велике й вічне, відходили в оселі, приготовлені їм Богом. Вони творили цінності духовні, тому завтрашній день, людська слава й буденна марнота їх не дуже хвилювали, а от він, що за визначенням повинен радіти близькому, чистому та щирому, у цю блаженну мить випустив зі своїх обіймів найдорожче – матір з його дитиною в утро̀бі.
         «Перспективи маю я чудові, – подумав Дмитро, уже як Іванна біля нього в ліжку міцно заснула, – майбутнє пасторство й підтримка можновладного чиновника привабила б кожного. Навіть далека від Церкви людина мені б позаздрила. Тільки, якщо справді Тебе я, Боже, побачу, то яку нагороду Ти мені визначиш, коли не з чистим серцем стану перед обличчям Твоїм?..»
                                                                
                                                                 
                                                                 
 
                                                                  Блаженні чѝсті серцем,
бо вони будуть бачити Бога.
 
Євангеліє від Матвія 5:8
 
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«Я ЗНАЮ ДІЛА ТВОЇ…».
 
28
 
         До приймальні міського голови, озираючись на всі боки, Дмитро зайшов крадькома. У той робочий день пересічні городяни, навіть ті, хто віддав за нового «господаря» міста, імовірно, вирішальний голос, зважаючи на визначений уже після виборів графік, без попередньої домовленості не мали можливості потрапити в його кабінет. Секретарка, зручно сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, на якому, крім вазонів із квітами, стояв акваріум з рибками, подарованими сенатором з південноамериканського континенту, телефоном домовлялася про кулуарну зустріч із помічником власника казино. Така чудова можливість у неї з`явилася після того, як учора вона спромоглася власноруч відчинити йому двері, щоб той безперешкодно, не переймаючись обуреними вигуками підприємців середнього класу, перетнув заповітну межу. Проте Георгій Андрійович дотримав обіцянки: сміливо ступивши на розмальований килим червоного кольору, що вів до самісінького кабінету, Дмитро побачив, як молода жінка, не попрощавшись із професіоналом грального бізнесу, похапцем поклала трубку. Миттєво ставши перед його очима, з  привітною посмішкою й заворожливим поглядом лагідно мовила:
         – Вас чекають, – і коли відвідувач швидко зайшов, щільно зачинила за ним  широкі звуконепроникні двері.
         – Вітаю вас, Дмитре! Даруйте мені, уже не пам`ятаю як по батькові величати, – першим подав руку міський голова, – однак тепер нехай за це в татусів їхні дружелюбні та виховані діти питають. Будь-які порядні чоловіки й жінки нашого міста віднині знатимуть, що звати тебе, – знов перейшов на «ти» Андрійович,  – пастор Дмитро.
          Як і належить священнослужителю, Дмитро зовні явив незворушність, щоправда не зміг пригасити блиск очей.
         – Після такого вступу нечемно щось і просити, адже мушу відверто зізнатися, що прийшов до вас тому, що лише ви спроможні нам допомогти, – сказав пастор і поклав на стіл аркуш таким чином, щоб Георгій Андрійович зміг, не беручи папір до рук, прочитати клопотання:
         Просимо міський комітет надати три автобуси для перевезення членів церковної громади до місця проведення євангелізаційного заходу. Оплату за прейскурантом гарантуємо.
         Андрійович усе-таки взяв аркуш, аби зробити з нього віяло: потужний кондиціонер йому в той вельми спекотний день уже не допомагав. Урешті-решт не зовсім упевнено сказав:
          – Я, безперечно, маю можливість вплинути на директора автобази, син якого, до речі, закінчує юридичний факультет і дуже прагне влаштуватися на роботу в районну прокуратуру, де працює мій сват; – ніби на сповіді не приховав від пастора деякі факти, що ще не стали відомі широкому загалу, – але хто зрештою напоумив вас їхати до самої столиці в сорокаградусне пекло?
         Дмитро був готовий до такого запитання, тому чітко процитував біблійний текст:
         – Хто нас розлучить від любові Христової? Чи недоля, чи переслідування, чи голод, чи нагота̀, чи небезпека, чи меч? Як написано: «За Тебе нас цілий день умертвля̀ють, нас уважають за овець, прирѐчених на зако̀лення». Але в цьому всьому перемагаємо Тим, Хто нас полюбив![88]– ствердив апостол, будучи сам у місіонерських подорожах випробуваний; а коли так, то що нам зрештою спекота!
         – Усе ж таки, яка дивина̀ вас там привабила?! За те, що нібито в нашу країну привезли Туринську плащаницю або уламок хреста, на якому Ісуса розп`яли, я, наприклад, не чув, – не припиняв дивуватись міський голова.
         – Тоді б така подорож звалася паломництвом до християнських святинь, – обережно, аби зненацька не натякнути на мѐрову некомпетентність у богословських питаннях, зазначив Дмитро, –  наша ж ціль – євангелізаційне служіння.
         – У такому разі поясни неграмотному чиновникові, у чому, власне, різниця? – незлобливо зажадав Андрійович.
         Пастор почервонів, таку зрадливу особливість людського тіла Георгій Андрійович, безперечно, знав, тому зупиняючи пошук Дмитрових випра̀вдувальних речень, владним тоном наказав:
         – До діла!
         – Усе достатньо просто! – отямився Дмитро. – Є у світі відомий християнський цілитель, за фахом він, слід сюди прилучити, лікар, от тільки зараз не можу напевно пригадати, яка в нього власне спеціалізація. Тобто, він людина, котру наділив Господь духовним даром уздоровлення від усяких недугів і хвороб. Під час його служіння навіть сліпі прозрівають, глухі чують, устають з інвалідних колясок паралізовані, словом, багато відбувається див, після чого хворі віддають хвалу Богові!
         – Цікаво було б поговорити віч-на-віч з одним із таких уздоровлених, – не йняв віри міський голова.
         – Мені зрозуміла ваша деяка іронія, – не став запевняти його в протилежному пастор, – чесно кажучи, я сам бажав би остаточно переконатися, що через того пастора діє Божа сила. Однак такі неймовірні випадки зцілення, що публічно підтверджені офіційною медициною, і справді часом трапляються.
          – Можливо, що так, але чим тоді ваш Божий чоловік відрізняється від екстрасенсів, чаклунів, відьмаків, мольфарів, котрі також називають себе цілителями та хизуються своїми надприродними здібностями? – не припиняв наступати «слуга народу».
         Дмитро замислився, помітивши на видному місці Біблію, котру мерові подарував минулого разу, обережно взяв її до рук і, розгорнувши на відповідній сторінці, прочитав:
         І не дивно, бо сам сатана прикидається анголом світла! Отож не велика річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з вчинками їхніми![89]
         Текст пастор не коментував, терпляче дожидав реакції Георгія Андрійовича.
         – Тепер, напевно, осягнув, – натренованим рухом ухопив чорнильну ручку, уже знайомим Дмитрові розгонистим почерком підписав клопотання, проте зауважив: – До чого в такому випадку тут надруковано про «євангелізаційний захід»? – ткнув вказівним пальцем в аркуш Андрійович. – Ти ж мені нещодавно розказував про зцілення!
         – Багато з присутніх на церковному служінні, і не лише фізично хворі, за справжню Ісусову місію почують уперше: Христос реально помер, а надто третього дня воскрес, і тепер кожен, хто вірує, що Господь Бог підняв Його з мертвих, має вічне життя. У цьому є сутність Євангелія, що з грецької означає Добра Новина, Радісна Звістка.
         – А ти часу не марнуєш! Хочеш і мене кінець кінцем навернути у віру євангельську? – без жартів спитав міський голова.
         – Якось апостол Павло свідчив царю Агрѝппі, правнукові того самого Ірода Великого, котрий наказав був повбивати у Віфлеємі всіх дітей від двох років і менших[90], що Христос Своїм воскресінням проповідуватиме світло всім народам. Так от цар тоді йому відповів:
         «Ти мало що не намовля̀єш мене, щоб я став християнином!»[91] – а й справді, як щодо вас, Георгію Андрійовичу? – ствердив припущення міського голови пастор Дмитро.
          – Про спасіння поговоримо з тобою іншим разом. А от дружина моя тривалий час нездужає на нирки, зверталися ми не лише до лікарів, та все марно! – із розпачем махнув рукою турботливий чоловік. – І з вами вона, поза всяким сумнівом, не поїде.
– Так це й не обов`язково! – вигукнув Дмитро. – Пришліть хоча б секретарку з хусткою вашої дружини ранком у п`ятницю до нашої церкви, коли ми від`їжджатимемо. Я неодмінно вмовлю Божого цілителя помолитися над тією тканиною, і після того як вона прикладе її до хворого місця, цілком імовірно, що та недуга дружину назавжди кине. – Вгледівши скептичний погляд Андрійовича, Дмитро додав: – Це суто біблійний метод! Ось, – поклав він перед мером Святе Письмо, – почитайте на дозвіллі книгу Дій святих апостолів, 19 розділ.
– Чудовий ти чоловік! – визнав Георгій Андрійович. – Я б сказав церковнослужитель сучасного типу, у тобі дивним чином зливається вміння догодити Богові й одночасно людині! От тільки не можу ніяк визначити, лиха ця здатність чи добра?
Пастор Дмитро неприховано посмутнішав, узяв підписану заяву й хотів уже з нею піти геть, проте життєрадісним голосом міський голова його рішуче зупинив.
– Не переймайся! Я хоч і мер, але в духовних справах ще дилетант. Зараз же їдь на автобазу, про те, що задовольнив клопотання церковної громади, директора особисто сповіщу, – і, випередивши пастора, відчинив йому двері, щоб, можливо, таким чином заслужити благословення.
На автобазі головний механік запропонував йому замість трьох – чотири просторі новенькі автобуси, однак попередив, що у всіх них бокові вікна не відчиняються.
– Здоров`я пасажирів над усе! – відповідально заявив Степан Кіндратович.
На мовчазні Дмитрові вагання механік високого класу цілком серйозно відповів:
– Христос терпів і нам велів! Я б вам дав старенькі автобуси, щоправда крісла в них розламані й деякі вікна вибиті, однак то було б за такої спекоти для вас значно комфортніше. Тільки от директор наказав мені їхати з вами до Столиці «спасатися» тим транспортом, що зовні має пристойний вигляд. Нема чого ганьбити наше славне місто!
 
29
 
Пасажири – члени церковної громади, хоч і духовні люди, але й вони, перебуваючи в тілі, зуміли витримати пекельні страждання лише половину прокладеного ще років 250 тому битого шляху до столиці. Ледве розбудили головного механіка, що після вчорашніх проводів у гаражі мирно спав у першому автобусі, і, пославшись на природні потреби, наказали йому зупинити колону біля річки. Після купання в проточній холодній воді настрій у багатьох поліпшився, особливо ж у представника автосервісу, якого в прямому сенсі держали на високій посаді лише завдяки його високій майстерності та захисту впливових оборонців, що мали щастя бути власниками іномарок. Однак цього разу директор, посадивши, точніше за допомогою водія поклавши Степана на задні сидіння, попередив востаннє: якщо навіть всесвітньовідомий християнський цілитель не вижене з нього нечистого духа, якого в народі влучно прозвали «зеленим змієм», то на ньому він поставить свій особистий жирний хрест, після чого вже ніхто не вмовить залишити колишнього головного механіка на автобазі навіть сторожем.
Із собою механік Степан ні харчів, ні будь-якого напою не взяв, дружину взагалі не вважав за потрібне сповістити про несподівану відпустку; інакше вона, узнавши мету його поїздки, зробили б остаточний висновок: настала година, коли один тільки психіатр здатен, якщо не вилікувати, то принаймні вивести чоловіка з критичного стану. Ось чому механік, побачивши пастора Дмитра, що самотньо гуляв берегом, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись чудовим краєвидом, наважився підійти й натякнути, що мабуть уже час пообідати. Пастор Дмитро сам пригадав, що останній раз їв дома з Іванною, котру небезпідставно позбавив рідкісної в нашу епоху можливості випробувати міцність своєї віри.
– «Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Святім Дусі!»[92] – справедливо помітив апостол. Однак, признатися чесно, і я, будучи пастором, ще не досяг такого рівня досконалості, щоб, незважаючи на відчуття голоду, проповідувати тобі прямо зараз натщесерце про спасіння та свободу в Христі Ісусі, – сказав Дмитро й попрохав механіка зачекати біля очерету, поки він збігає за торбиною…
Не полюбляючи залишатись боржником, Степан визвався одноосібно зробити бутерброди, нарізати помідори, огірки, почистити цибулю, аби хоча б таким чином унести свій внесок у, як тоді здавалося, смачну трапезу. Спочатку ж випив четвертину літрової пляшки домашнього квасу з цукром, решту, зайшовши у воду, закопав у пісок, для того щоб напій, не граючи на сонці, зберігав мінімальний градус міцності та низьку температуру за Цельсієм.
Аби не сидіти без діла, Пастор емоційно розповідав за своє життя-буття до свого навернення до Бога; особливо Степанові сподобалось пригодницьке оповідання про  подорож у швидкому потязі, коли Дмитро їхав до військового товариша Василя, що зрештою й спонукало колишнього постачальника стати християнином.
– Щось схоже трапилося зо мною, тоді ще як працював далекобійником: посадив увечері двох ніби й порядних дівчат, що, голосуючи, стояли на узбіччі, а вранці майже голим прокинувся в придорожній лісосмузі, після чого вирішив змінити професію, за що й не шкодую, – негайно поділився, не вдаючись до подробиць, головний механік автобази.
– Балакаємо ми багато, однак до обіду, – слушно зауважив пастор і, узявши найтоншу скибочку хліба, помолився:
– «Благословенний Господь, Боже наш, Царю всесвіту, що виростив хліб із землі», саме так подякував Ісус Своєму Небесному Отцеві під час так званої Таємної вечері перед розп’яттям[93].
– Потім вони пили вино, – виявив поінформованість Степан, – а  в нас крім квасу, на превеликий жаль, немає нічого, – і з розпачем пішов до берега шукати місце схованки.
Після того, як вони мовчки пообідали, головний механік допоміг Дмитрові продовжити його розповідь:
– Отже, хочеш мені сказати, що колись був ти не кращий від мене, а тепер от, увірувавши в Спасителя Ісуса, став праведним, невинним і побожним, – та з удаваним благоговінням подивився на пастора Дмитра.
– До цілковитої досконалості мені ще далеко, мабуть що досягти її остаточно в цьому світі неможливо, адже це процес, що триває все наше земне життя. Проте, довіряючи одному лише Богові та всебічно покладаючись лише на Нього, як бачиш і чуєш, я не вживаю алкогольних напоїв не курю навіть легких цигарок, брутально не лаюсь, – без усякого презирства до співрозмовника констатував Дмитро.
– Можливо, що й так, а чому ж тоді ти разом зі своєю церковною громадою в таку спекоту їдете до столиці? – поцікавився Степан. – Ще й мою персону для різноманітності до себе прилучили, аби там відомий християнський цілитель попервах уздоровив вас, а потім і мене звільнив від злих демонів!
Пастор замислився й згодом проказав:
– По-перше, не ми, а твій начальник вранці до нас тебе приєднав; по-друге, ти хочеш мені закинути, що цим учинком ми самі свідчимо проти себе: покладаємо надію не на Бога, а на тілесну людину? – спитав Дмитро.
– Так, саме це, – погодився механік. – Поміть, коли ми з тобою обідали, старанно пережовуючи їжу, я не мовив жодного слова, зараз же не в докір тобі скажу, що ковбаса була несвіжа, сир розплився, помідори побилися. Однак по-іншому хіба могло бути? Адже ви замість того, щоб, довірившись Богові та розраховуючи на Його благодать, як спаде жарота, молитись у прохолодному місці, поїхали в неблизьку сторону, аби отримати бажане хай від славнозвісної, а все-таки людини.
– Те саме позавчора сказала мені сестра вже похилого віку, а ще й нагадала заповідь:
«Не будеш з більшістю, щоб чинити зло!»[94] – признався пастор.
Добре розуміючи, що все це, видається, як поклоніння ідолові, кінець кінцем пішов на повідку̀ в тих, хто ра̀див, попри очікувані незручності, неодмінно їхати, аби там у спільноті християн із різних країн відчути особливу Божу присутність. Так що не бажання вздоровитися від хвороб насамперед мною рухало, хоча ти правий, не слід було йти на компроміс і, зрештою, пояснити громаді, що долати труднощі, зміцняючи таким чином віру, слід зовсім в інших випадках.
         Степан співчутливо глянув на засмученого пастора Дмитра й спробував його заспокоїти:
         – Вибач мені, просто не знаючи міри, хотів зробити тобі якомога болячіше, і все для того щоб, принизивши тебе, не мати самого себе за остаточно пропащу людину.
         Однак пастор уже розсудив учинити те, що його кумир Георгій Андрійович аж ніяк не схвалив би. Зібравши залишки їжі, щоб викинути їх у перший, що трапиться, смітник, піднявся й разом зі Степаном попрямував до автобусів, куди вже всі посідали та чекали лише на них. З огляду на це, зайшов до кожного салону й попрохав пасажирів ще раз вийти та зібратися вкупі, що спричинило небажане для віруючих обурення.
         Коли, угамувавшись, члени церковної громади ладні були свого пастора вислухати, Дмитро розгорнув Біблію й причитав:
         – «Знайте-бо це, що жоден розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідоля̀нин, не має спадку в Христовому й Божому Царстві[95] – написав апостол у посланні до вірних у Христі Ісусі.
         Безумовно, народившись з гори, ми відкинули згадані вади, однак продовжуємо нашу путь, отже, певною мірою нас можна визнати такими, що вклоняються кумирові. Пропоную повернутися назад, і, зібравшись увечері біля ставка, що на краю  міста, до ранку молитися нашому єдиному Богові, – «там і над хусткою дружини Георгія Андрійовича помолюся», про себе додав пастор.
Після несподіваної заяви духовного лідера, настала тиша, аж чути було, як скидалася риба, що за такої погоди не здавалося дивним. Згідно зі Святим Письмом рукопокладений на служіння керівник має в помісній церкві владу від Бога, тому його рішення всередині громади не можуть бути заперечені; тим більше, що зараз озвучена думка пастора Дмитра збігалася з твердженнями авторів книг Біблії. До того ж згадка про те, що багацько ще часу треба їхати до столиці, а потім невідомо за яких умов повертатися назад, підбадьорила вкрай стомлених чоловіків і жінок різного віку. Не сперечаючись, знову зайняли свої місця, щоб із молитвою-подякою їхати до рідних осель. Однак диякон Євген, за сумісництвом – соліст хору, котрий за церковною посадою мав би підтримати духовного наставника, своїм басовитим голосом зупинив уже початий рух до автобусів:
– Так само в Біблії сказано, що Христові апостоли творили серед народу великі ознаки та чуда, – і, розгорнувши кишеньковий Новий Заповіт, немов на літургії, проте сучасною літературною мовою прочитав:
– «Хворих стали вино̀сити на вулиці та й клали на ло̀жа та но̀ші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого з них»[96].
Крім того, визнаю, за транспорт ви, пасторе, дякувати Богові, домовилися, а от на бензин довелось із церковної каси взяти. Через останні воєнні дії на Близькому Сході виклали ми чималу суму. Коли вже так – не варто спільні кошти розбазарювати, якщо ми бодай на півдорозі зупинимось і повернемося в гараж міської автобази, все одно нема вже аніякої надії, що гроші нам хтось коли-небудь поверне.
– Я тебе, Євгене, чудово зрозумів! – за хвилину мовив пастор. – Проте зазначу: зібралися ми в путь не для того, щоб на апостола поглянути, що його Ісус покликав. Хто бажає їхати до столиці на євангельське служіння християнського цілителя, якого шаную й жодним чином не хочу принизити – хай так і зробить. Це той випадок, коли будь-хто має право що завгодно чинити за власним розсудом:
«Кожен з нас сам за себе дасть відповідь Богові»[97].
Хто ж зо мною поїде в протилежну сторону, то̀му віддам його внесену частку зі своєї зарплати, яку ви мені, до речі, самі й визначили, – після цього стриманою ходою Дмитро попрямував до четвертого, ближчого до їхнього міста автобуса й зайняв у ньому останнє за номером місце, щоб не заважати кожному члену церкви зробити свій власний вибір.
Кінець кінцем думки розійшлися, автобуси парами роз`їхалися в протилежні боки, однак усі християни громади, не бесідуючи з сусідом, роздумували над незвичайною подією, що сталася. Дмитро ж нарешті осягнув, чому перша Церква, у котрій руками апостолів відбувалися надприродні чу̀да, що їх до Свого вознесіння творив Христос, за майже 2000 років поділилася на безліч конфесій і деномінацій, які теж ледве тримають єдність.
«Кожен думає за своє, вихваляється мудрими вчителями, котрих уважає Божими провісниками, беззастережно відкидаючи досягнення інших церковнослужителів. Тому й виникають війни, і не лише на Близькому Сході, про яку згадав диякон: духовна війна прямо пропорційно впливає на світ матеріальний. Однак тією ж рукою одного з апостолів недвозначно й чітко написано:
«Нехай ніхто не хвалиться людьми, бо все ваше: чи Павло, чи Аполо̀с, чи Кѝфа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє – усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий!»[98]» – розмірковував Дмитро, коли вже їхав від міської автобази додому, наперед тішачись зустріччю з дружиною Іванною, бо з нею не мав аніякого бажання після народження сина Олексія в будь-чому розділятися.
 
30
 
Через три тижні Григорій Андрійович подзвонив до Дмитра і попрохав до нього терміново приїхати, навіть службову машину прислав до офісу церкви – таку несподівану для самого себе пошану пастору християнської церкви він виявив уперше.
– А ти, виявляється, принципова людина, – мовив міський голова, коли вже Дмитро обережно їв бутерброд із чорною ікрою, запиваючи невеличкими ковтками цього разу справжнього китайського чаю.
– Признаюся вам, піднісся у власних очах, адже раніше у багатьох випадках  невдахою ставав саме через власну непослідовність, – як завжди, у присутності Андрійовича Дмитро намагався бути якомога відвертішим.
Георгій схвально глянув на пастора й повідав йому приємні для них обох новини:
– Після твого демаршу за тебе вже на районному ринку згадують, отож ти тепер славнозвісна особа, у твою церкву мабуть що місцевий люд повалив! Директор автобази взагалі в захваті від тебе: головний механік зав`язав і пиво вживати, більше того, тиждень тому̀ курити кинув.
«Таки Бог є!» – визнав він, як ми у заповіднику  на кабана полювали.
Однак Дмитро, не поділяючи оптимізму мера, невдоволено зітхнув:
– Справді, услід за поверненням автобусів у першу неділю із цікавості захожих було чимало, але зовсім небагато з них виявили бажання наступного разу до нас завітати.
– Занадто не журись! Є в мене чудова ідея, як тобі в цьому питанні посприяти, але про це – згодом дізнаєшся, – таємничо сказав мер і вже бадьоро спитав: – Які маєш проблеми? Викладай! Тільки, будь ласка, без зайвої мови та скромності.
– З власної ініціативи прийти й зухвало вимагати у вас, керманича міста, аби стали ви в пригоді в дуже складній ситуації, що в ній опинилась вся громада, Бог мені свідок, не наважився б зроду, хоча ви якось запевнили мене: «Звертатися за допомогою тепер маєш можливість у будь-який час!» – відверто сказав пастор.
– Я ж попередив, ближче до діла! – відтворюючи невдоволення, зауважив Георгій Андрійович і звичним владним жестом запропонував сісти на канапу, куди й сам перебрався, щоб створити в кабінеті офіційної установи природну атмосферу.
Зібравши докупи думки, Дмитро розповів:
 – Відомі вам події надихнули мене прагнути в Божій справі досконалості, однак спричинили всередині церкви поділ. Кума диякона Євгена – директор дитячого садка, так він, скориставшись родинними зв`язками, з нею швиденько домовився, і тепер вона йому та його послідовникам щонеділі дає ключа від гральної кімнати.
– Євген, як побожний диякон, мабуть, устиг народити чимало дітей? – спробував Андрійович пожартувати, аби таким чином остаточно розрядити напругу в дружньому спілкуванні.
– Сягайте вище! Він узагалі не одружений, хоча до свого навернення, будучи справжнім джентльменом, тричі в загсі реєстрував стосунки з жінками, коли ті вагітніли, – підтримав гарний настрій міського голови Дмитро й розповідав далі: – Ті прихожани, що в двох автобусах разом із ним усе-таки поїхали до столиці, постановили, що їм з нами не доро̀га, тому й надумали собі провадити богослужіння в дошкільній уставі. Євген занадився вже до мого колишнього вчителя історії Володимира Федоровича, котрий дуже не хотів, щоб у нашому місті проповідував всесвітньовідомий євангеліст, та ви, Георгію Андрійовичу, хвалити за таке Бога, мали з цього приводу іншу думку! Украй прагне диякон офіційно зареєструвати  ще одну церкву, де він, видершись на вершину ієрархічної драбини, планує пастором стати, адже єпископа над ним тепер немає!
– Чудове бажання! – і, викликавши секретарку, наказав: – Завтра вранці уповноваженого з релігій – до мене! – Коли ж фарбована білявка зі стандартними розмірами різних частин тіла попрямувала назад у приймальню такою ходою, що пастор мусив заплющити очі, підсумував: – Якою буде тема нашої з ним розмови, не важко здогадатися, отож, не сумуй!
– Зазвичай, щоб здійснити на землі Свою волю, Господь для цього вибирає певну людину, – натякнув Дмитро, що в цьому випадку міський голова став Божою зброєю, – але проблема в іншому. Чисельність прихожан церкви знизилась майже вдвоє, відповідно – і сума пожертв, що їх ми звемо десятиною, тобто десятою частиною всіх прибутків. Практика ця – старозавітна[99], тому є ще дари від щирого серця:
«Нехай кожен дає, як серце йому призволя̀є, не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає»[100].
Однак вартість комунальних послуг і податки зростають, і все йде до того, що ми маємо всі шанси незабаром загрузнути в боргах. Коли ж надійде пізня осінь, і нам доведеться ще й платити за опалення, то муситимемо на дверях великими літерами написати:
                            ЧЕКАЄМО ВАС НАВЕСНІ.
Коли ж до того часу несподівано Христос прийде, чим тоді перед Ним виправдаємося? – і уважно подивився на «міську голову», натякаючи, що це також стосується її.
Георгій Андрійович, узявши записника, щось у ньому помітив і вже серйозно мовив:
– Гадаю, мені пощастить переконати електриків, теплопостачальників  та податкову службу: церква, хоч і відокремлена від держави, але сприяє моральному вихованню молоді й то̀му, аби в місті був громадський порядок. У цьому всі зацікавлені, отож громада віруючих заслуговує на те, щоб створити їй пільгові умови…
Цього разу Дмитра не мучили докори сумління, і перед Господом не почувався злочинцем, через те на його обличчі читалось задоволення, що став караючим мечем Божим.
«Відступників Церква жорстоко переслідувала в будь-яку епоху, монархи так само були зацікавлені, щоб вершилося правосуддя: ані світська, ані церковна влада не вітають бунту!» – розмірковував пастор, як їхав додому в службовій машині міськкому.
Лише на мить йому спали на думку біблійні вірші, що колись новонаверненого Дмитра вразили надзвичайно:
Так говорить Господь: «Прокля̀тий той муж, що надію кладе на людину, і робить рамѐном своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступа̀є! І він буде, як голий той кущ у степу̀, і не побачить, щоб до̀бре прийшло, і пробува̀тиме в кра̀ї сухому, у пустині, у кра̀ї солоному та незамѐшканому»[101]  
 
31
 
Наступної неділі, проповідуючи з кафедри, пастор Дмитро відчув на собі погляд, що йому не заважав, – навпаки, – допомагав, щоб речення його були узгоджені, думки зрозумілі й завершені, а доводи вагомі та переконливі. Лише по молитві, спускаючись зі сцени в залу, помітив незнайому привабливу жінку середнього віку в зроблених на замовлення окулярах. Нічим серед присутніх не виділялась, але саме її непідробні зацікавленість і підтримка сприяли то̀му, що Дмитро лишився задоволеним собою. Зазвичай із тими, хто завітав на церковне богослужіння вперше, пастор, виявляючи власну ініціативу, намагався познайомитися особисто, аби після невимушеної бесіди у них виникло бажання знов прийти та, за великим рахунком, перебувати в Божій сім`ї вже дові̀ку.
Проте жінка Дмитра випередила: вислухавши фінальний псалом, майже підбігла до нього, щиросердо посміхаючись:
– Ніколи не могла припустити, що в церкві почую цікаву повчальну лекцію, щоправда ви її звете проповіддю, – і, подавши руку, з гідністю мовила: – Вікторія Павлівна, головний лікар першої міської лікарні.
Пастор піднявся, обережно потис їй правицю і так само чемно відрекомендувався:
– Пастор Дмитро. У нас не заведено звати один одного по батькові, хоча в Біблії читаємо: Симон, син Іо̀нин, Яків, син Зеведѐїв, Ісус, син Давидів, хоча в останньому випадку – це величний титул Месії. Оскільки до певного часу в церкві я не можу звертатися: «сѐстро Вікторіє», називатиму вас так, як ви сказали.
– Приємно мати справу з освіченою людиною! – і вже нестандартно додала: – А ви, до речі, говорячи про лицемірів, що, виставляють себе побожними та обминають нещасних знедолених людей, доволі слушно послалися на Ісусові слова:
«Лікаря не потребують здорові, а слабі̀...», як там далі?
– «Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних»[102].
– Так, чудова метафора! – відмітила Вікторія Павлівна. – Прийти до вас порадив мені Георгій Андрійович, після того як планове обстеження засвідчило: дружину його вже не можна визнавати хворою. Її нирки функціонують нормально, і сама вона, не страждаючи через постійний гострий біль, немов наново на білий світ народилася! – захоплено розповідала лікар про свою колишню пацієнтку.
Пастор стримано, але достатньо переконливо сказав:
– «Чи для Бога є річ занадто трудна?»[103] – цими словами один із трьох Анголів у людській подобі переконував майже столітнього Авраама, що через рік буде син у Сарри, дружини його. За фізіологічними жіночими ознаками[104] статися такого аж ніяк не могло! Коли ж так, то немає нічого незвичайного, що я, Божий слуга, помолившись над хусткою дружини Георгія Андрійовича, надав тканині чудодійної сили; з тієї причини жінка й стала здоровою.
– Як у вас, виявляється, усе доволі просто! – не припиняла дивуватися Вікторія Павлівна. – А от у моїй двадцятилітній практиці такого раніше не траплялося, тому відчуваю себе розгубленою та приголомшеною.
– Насправді, частіше буває складно, адже зазвичай позитивний результат прямо залежить від міцності віри. Через те навіть багаторічні відвідини церкви не стануть у пригоді, якщо ти не віриш, що Бог справді живий, небайдужий до твоїх турбот і відповідає на щиру молитву, – відкрив пастор головному лікареві те, що для багатьох до цих пір є істина, покрита таємницею.
Вікторія Павлівна замислилася, мовчки сіла, жестом запропонувала Дмитрові зробити те саме й, озирнувшись на всі боки, півголосом мовила:
– Скажу вам відверто, як на сповіді: коли раніше була свідома того, що мого пацієнта неспроможна вилікувати традиційна медицина, то я йому, не записуючи, звичайно, про це в картку, радила звернутись до мого знайомого екстрасенса, що й зараз працює ветеринарним фельдшером. До того ж він рідний брат моєї найкращої подруги, і, якщо вже почала, відкриюсь вам до кінця: 20% від грошей, отриманих від клієнтів, котрих я йому направляла, він віддавав мені. Тепер розумію, що гріх мій великий, можливо, смертельний, по-справжньому відновити хвору людину може тільки Господь Бог, через те і я, і колеги з нашої лікарні у безнадійних випадках відтепер пропонуватимемо пацієнтам завітати на ваші служіння. Георгій Андрійович також переконаний, що краще нехай уздоровлюють Божі люди, ніж принадні до особистого збагачення шарлатани.
– Про те, що ви мені повідали, будьте певні, ніхто не дізнається, тайна сповіді – річ свята! – переконливо мовив пастор. – Той священнослужитель, хто бодай зі шляхетних мотивів її розкриє, навіть під жорстокими тортурами, накличе на себе прокляття; цей свідомий гріх і по правді буде, як ви помітили, смертельний. Щодо вас, убачаючи ваше майже цілковите неві̀дання, услід щиросердної молитви покаяння за попередні нечисті вчинки ви можете назавжди забути:
«Я, Я є Той, Хто стирає провини твої ради Себе, а гріхів твоїх не пам`ятає!»[105] – Бог вірний у Слові Своєму, і смерті грішнику не бажає!
– Якщо так, то коли б мені таким-от способом помолитися? – тремтячим голосом спитала головний лікар. – Крім того, я не знаю, якими саме словами!
– Приблизно такими:
«Отче Небесний! В Ім`я Ісуса Христа, Божого Сина, усвідомлюючи мою власну гріховність, я в молитві приходжу до Тебе. Я вірю, що Ти залишив небо і прийшов на цю землю, щоб померти за мої гріхи. Я приймаю Тебе, Ісусе, усім своїм серцем і визнаю моїм Господом і Спасителем. Увійди в мою середину Духом Святим та очисти благодаттю Своєю від усякого гріха. Вірю, що Ти почув цю щиру молитву й прийняв мене. В Ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь».
– Амінь, – погодилася Вікторія Павлівна, – але мабуть до цього я зараз не готова…
– Наступної суботи церковна громада вирішила провести служіння на свіжому повітрі: закінчується літо, спекота спала, тому на лоні природи, крім усього, чудово відпочинемо. У неформальному спілкуванні з усіма ближче познайомитеся, думаю, тоді ви й наважитеся зробити найважливіший крок у своєму житті! – оптимістично сказав пастор.
Тобто, ви мене запрошуєте? – уточнила лікар.
– Чекаємо вас у суботу біля церкви о десятій ранку, за транспорт, щоб дістатися туди й повернутися назад, ми вже домовилися, – відповів Дмитро й провів Вікторію Павлівну до виходу.
 
32
 
         Чудовий суботній ранок гарно вплинув на настрій прибулих з міста відпочивальників, у тому числі на членів християнської громади, хоча, за визначенням, вони мали б виховати у собі вміння бути задоволеними будь-чим за всякої погоди. Різні особистості, особливо після останнього робочого дня, розважають себе відповідно до свого розуміння сенсу життя, тому люди, що мають християнське світосприйняття, уважають за ліпше уникати лихого товариства, що псує добрі звичаї. На чолі з пастором Дмитром віруючі попрямували ближче до лісу та подалі від річки, біля берега якої розташувалися ті веселі чоловіки й жінки різного віку, котрі продовжували процес задоволення тіла й душі відомими їм способами, початий учора.
         «Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі»[106], – напучував апостол, через те спочатку всі разом помолилися, заспівали псалми й тільки потім зібрали докупи всю ту поживу, що кожен із собою привіз. Поки сестри робили бутерброди, наріза̀ли овочі, мили фрукти водою, привезеною з собою у флягах, а братѝ відкривали консервні банки, Дмитро, котрого звільнили від марнотних справ, розмовляв із Вікторією Павлівною.
         – В автобусі сиділа я поряд із жінкою, яка багато що про вашу церкву розказала. Здивувало ж мене найбільш те, що в її житті складалося не все так погано: престижна робота, люблячий  і вірний чоловік, виховані діти, ніхто в її сім`ї на страшні недуги не хворів, але все одно, відчуваючи душевну порожнечу, вона звернулася до Бога, і тільки тепер уважає себе щасливою. Щось подібне відбувається зараз зо мною: чимало людей заздрять моєму високому становищу, що маю, наприклад, зв`язки з потрібними людьми, адже, як то кажуть, усі під Богом ходимо, з тієї причини зо мною корисно дружити, але все одно часом накочуються сум і депресія, – пройнявшись довірою до пастора, Вікторія Павлівна дедалі більше ставала з ним щирою.
         Пастор хотів згадати, що про таке говорить Святе Письмо, але, немов розмірковуючи вголос, повільно сказав просто:
         – Усе це тому, що й на роботі, і серед друзів чи ж у колі знайомих, дивляться на вас, як на жінку, котра хіба що може стати їм або членам їх сімей у пригоді, отже, ви просто змушені грати за правилами,  звичаями тих людей. Створені ними закони, зовні справедливі, згодом виявляються підлагодженими під певного провідника чи колектив, що й спонукує вас бра̀ти участь у не зовсім чесній грі. Ви втрачаєте себе, як особистість, адже мислячу та справді інтелігентну людину така атмосфера гнітить, її душа хоче вирватися з неприродного оточення. Настає мить, коли ти будь-що прагнеш змінити своє життя.
         – Деякі, уважаючи себе мужніми особистостями, удаються до суїциду, останнім часом таке, на жаль, трапляється часто, кому, як не мені, стає це відомим! – ніби розвинула Дмитрову думку Вікторія Павлівна.
         – З цього приводу процитую вам біблійний вірш, на котрий я майже не зважав, поки чимраз більше не зіштовхувався з такими проблемами.
         Дмитро замислився, тоді жінка запропонувала йому Новий Заповіт:
         – Цю книжку подарувала мені та сама сусідка в автобусі!
         – Дякую, – сказав Дмитро й прочитав із пам`яті:
         Смуток для  Бога чинить каяття на спасіння, і про нього не шкодуємо, а смуток світський – чинить смерть[107].
         – Розумію, що ви маєте на увазі, – через хвилину мовила Вікторія Павлівна. – Тепер, думаю, я готова до молитви покаяння.
         – Така молитва – це сповідання: людина проголошує, що вона щиросердо прагне стати Божою дитиною, через те ми чекатимемо доти, поки нас братѝ й сестри покличуть. Перш ніж благословити їжу, я озвучу їм ваше бажання, обіцяю, що все буде пристойно, ви не відчуєте на собі надмірно зацікавлених поглядів, – заспокоїв лікаря пастор Дмитро, навіть не уявляючи, що це останнє речення він досить скоро пригадає…
          Молитву покаяння Дмитро допомагав прочитати бажаючим майже після кожного недільного служіння, тому, коли сказав присутнім, що Ірина Вікторівна просить її вислухати, то почувався досить упевнено. Не дуже переймався й тим, що до громади християн підішли кілька нетверезих молодиків, котрі, з огляду на їхні відучора небриті бороди та червоні обличчя, сьогодні не вживали, а похмелялись –  таке траплялось і в приміщені церкви, а не лише в польових умовах – храмові двері в епоху Нового Заповіту відкриті для всіх…
Однак, коли він повільно читав молитву, а лікар, стверджуючи мовлене, повторювала кожне речення, то на мить поглядаючи на некликаних гостей, відчував дедалі більшу невпевненість. Голос його почав тремтіти, слова покаянної молитви розрізнити ставало дедалі важче, через те Вікторія Павлівна зупинялася, даючи взнаки, щоб пастор останню  фразу переказав знову. Урешті-решт Дмитро мовив заключне: «В Ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь» – і тут почувся інший голос, що явно був не з неба:
– Хлопці! – весело вигукнув один із членів товариства любителів пива та ще більш міцних напоїв, – Так це ж той самий пасажир, що ми його з П`єром та Віткою в швидкому потязі обчистили!
– Котрий завернув свої дрібні купюри в запрошення на Різдвяне служіння? – спитав другий, що стояв праворуч та виконував роль ватажка, якому, імовірно,  доручали розділяти здобич.
Третій, що ліворуч, себе також чекати не примусив:
– Хай дякує долі, що маю зараз прегарний настрій, інакше набив би йому пику за те, що до моєї Вітки чіплявся в той час, коли П`єр у кінець потяга за снодійним ходив.
– Помиляєшся! – заперечив перший. – Він, як чув і бачив, зі своєю паствою віддає подяку Богові, – і, упритул підійшовши до Дмитра, сказав: – Прийшла пора нам познайомитись: Славко – той четвертий пасажир, що в купе зайшов на першій від нашого міста станції, але через дві, коли пам`ятаєш, вийшов.
Пастор, ледве зберігаючи внутрішню рівновагу, відповів:
– Тепер по правді розумію, жодна подія не буває випадковою… Уяви собі, розмірковуючи про те, яка була твоя справжня роль, згадував тебе досить часто. Тому, коли ти раптом зі своїми друзями під час молитви підійшов, відчув твою присутність не тільки шостим чуттям.
– Любо чути! Припускаю, до Господа Бога навернувся ти, мабуть, негайно після того випадку? – спитав Славко.
– Так, тільки не вважай, себе знаряддям Божим, ніби  завдяки тобі та твоїм співробітникам у цей чудовий суботній день стою перед тобою тверезий, живий, здоровий і неушкоджений! – угамував Дмитро пристрасть прудко зниклого з купе сусіда.
Славко притих, мовчали також його друзі, але згодом він сказав:
– Чув я молитву покаяння, можливо сам визвався б пристати до вас, щоб і мені спастися, однак ще хочу на волі погуляти. Як знову опинюся за ґратами, тоді й за душу свою згадаю, тепер ваші братѝ зачастили до в'язнів за «колючку», знаючи, що, кинувши нас, найдуть дорогу назад. Хоча й тут ти мені можеш допомогти: чимскоріш настукай – і мене прямісінько з природи на службовому транспорті з вітерцем  до міліцейського відділку повезуть! – від уявного задоволення, звеселяючи майбутніх співкамерників, Славко показово зареготав.
Пастор Дмитро терпляче ждав, коли гості нарешті затихнуть, потім із гідністю промовив:
— Ви знаєте, що я так чинити не буду, через те й поводитеся зухвало, але почуйте Господні слова:
«Побиваю й ожѝвлюю Я, і не врятує ніхто від Моєї руки; бо до неба підно̀шу Я руку Свою та й кажу: Я навіки живий!»[108].
Крім того, як щодо вашої порядності? Дружина моя нещодавно народила, з тої причини з немовлям залишилася дома, а якби вона стояла тут поряд? Чи приємно їй було б чути розповіді про мої давні гріхи? Звісно, поводження твоє вимагає певних правил, тому я не повинен на тебе ображатися.
Славко знітився, але просити прощення – не було його звичаєм.
– Не хвилюйся! Знайдуться доброзичливці, котрі неодмінно перекажуть їй нашу цікаву розмову, – відрізав він. – А тепер, пасторе, бувай здоровий, можливо, якось зустрінемось, – і попростував з приятелями до свого місця.
Згодом, аби не спокушати громаду віруючих на рішучі дії, хлопці швидко зібралися й човном переправились на той бік річки…
                  
33
 
Увечері наступної неділі, будучи стомленим і виснаженим після ранішнього та вечірнього богослужінь, пастор Дмитро збирався додому. Новопризначений диякон церкви Віктор мав машину й дожидав його на вулиці, тому, як сповістив був Іванну, передбачав повернутися раніше звичного часу. Коли ж двері в його офіс несподівано відчинилися – побачив Георгія Андрійовича, що попервах примусило пастора застигнути на місці. Однак привітний погляд і простерта рука мера вивели його із заціпеніння.
– Диякону я пообіцяв, що після нашої бесіди тебе на службовому авто відвезуть за тією адресою, яку ти тільки моєму водієві озвучиш, отож він, не чекаючи, поїхав своєю дорогою, – сказав міський голова, угледівши, що Дмитро, озираючись на нього, підійшов до вікна.
Від хвилювання чи від радощів, що до нього завітав «господар» міста, Дмитро й забув запропонувати гостеві сісти; коли ж отямився – то він уже зручно влаштувався в кріслі навпроти.
– Хочеш спитати, з якого дива з`явився власною персоною? – допоміг пастору Георгій Андрійович.
– Та хоча б і зовсім вільно погомоніти… От тільки крім  зроблених ще зранку бутербродів і чаю столичної фабрики нічого, на жаль, запропонувати не можу, – із розпачем мовив Дмитро й підійшов до столу нишпорити по шухлядах, згадуючи, куди поклав цукор.
Андрійович жестом його зупинив і мовчки, як колись у люксівському вагоні, виклав ковбасу, сир і цим разом пачку невідомо чи справжнього цейлонського чаю:
 – Це все я купив у звичайному міському гастрономі на чесно зароблені гроші, добре що продавці мене не впізнали! – заспокоїв пастора мер, – Тому перед Богом наші серця й руки чисті.
Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас, а як ні, то не  матимете нагороди від Отця вашого, що на небі![109] – навчав Ісус Своїх послідовників, коли, побачивши натовп, вийшов на гору.
Отож  Сам Господь у ту хвилину заплющив очі працівникам торгового закладу, – без усяких жартів прорік пастор Дмитро, уже в котре зазнаючи, що  в Бога жодної речі не буває випадковою.
З тієї причини вечеря здалася їм дуже смачною, після неї Георгій Андрійович розповів, що̀ саме спричинило його такий несподіваний приїзд:
– Давно я так, без поспіху пережовуючи їжу, призначену для невибагливого чоловіка, зовсім просто не спілкувався, хоча й це для декотрих пересічних городян тепер стало розкішшю; отож доволі гидко викладати мені справу, яка спонукала мене до тебе терміново прикотити, – відверто зізнався міський голова.
– Певна річ, я здогадався, що виникла якась неприємність, але після невимушеного дружнього спілкування не здаватиметься, ніби я справді можу вам знадобитись лише в тій або іншій справі, – чи не вперше Дмитро зважився підбадьорити ту людину, що стала колись для нього кумиром.
– Рідний брат моєї дружини, Іван, працює завідувачем продовольчого відділу нашого універсаму; вона, до слова, вельми вдячна тобі й церкві за ваші молитви, котрі породили її дивне одужання… Так от, уяви собі, мені стало відомо, що з Івановим сином ти вже знайомий, адже головний лікар Вікторія Павлівна докладно розповіла, як він зі своїм товаришем Славком непорядно з тобою повівся! – інтригуючи Дмитра, почав Андрійович.
Усім своїм виглядом пастор показав, що події останніх днів починають його вже навіть забавляти, через те весело додав:
– Той заввідділу – відома у місті людина, точніше, для багатьох корисна, тому, певна річ, ваша звістка мене шокує: його син – один з тих нахабних молодиків! Так що ж було далі після того, як вони на човні, імовірно, украденому, переправилися через річку?
– На трасі, зупинивши автобус, весела компанія без оплати за проїзд доїхала до міста. Коли ж водій слушно обурився, вони погрозили його прибити чимось важким, а ще й на додачу забрали гаманець з грошима, що лежав біля лобового скла. Наступним пунктом їхньої подорожі став міський ресторан. Кмітиш, хто до них там приєднався? – уже без особливого настрою спитав Андрійович.
– Припускаю, що той, котрий у потязі прикинувся Петром, я його тоді про себе прозвав «Петрушою», а також та дівчина, за яку мені «другий» нахвалявся набити пику, тобто Вітка, – упевнено сказав Дмитро.
– Дивись, правильно вгадав! – єхиднувато посміхнувся Георгій Андрійович. – Вибач, мої нерви також іноді гуляють… – отямився «голова» й розповідав далі: – Те, що гучне товариство згодом учинило бешкет, то була буденна справа; відвідувачі, бажаючи, крім алкоголю, екстремального дійства та додаткового адреналіну, спостерігали із захватом. Однак серед глядачів трапилися чемні дідусь із бабусею, котрі тихо святкували п`ятдесяту річницю подружнього життя. Літні люди зазвичай мають за містом дачу, горо̀д, поратись на якому для них – найліпше задоволення, через те не дивно, що ювіляри, навіть у значний для них день повертались додому в тому ж автобусі, що й ті троє соратників.
–  Тобто, справа не тільки серйозна, а ще й кримінальна; племінник вашої дружини, вскочив у халепу, а тепер сидить за ґратами й сподівається на ваше заступництво? – припустив пастор.
Георгій Андрійович розвів руками:
– Саме так, але запанувала інша епоха… Безперечно, користуючись своєю владою, я маю можливість вплинути на міські міліцію та прокуратуру, щоб «відмазати» Іванового мазунчика, от тільки обов`язково знайдуться поборники справедливості, що мені під час наступних виборів це пригадають. До того ж, коли вже так, слід буде звільнити не лише племінника, а ще його спільників.
Андрійович хотів закурити, але, помітивши на столі Біблію, згадав, де він, зламав навпіл цигарку, кинув її в кошик для сміття й чекав, що порадить пастор Дмитро.
         Копирсатися в брудній білизні зацікавлені люди полюбляють не лише в громадських організаціях і в оселях заможних громадян, отож, зіпсовану цигарку пастор завернув у папір і, не гидуючи недоїдками та недогризками, засунув пакунок якомога глибше, щоб той, у кого пухнуть вуха, не примудрився дати йому застосування. Потім, немов досвідчений адвокат, виклав хитромудрий план:
         – Зробіть усе можливе, щоб до дня суду їх відпустили на поруки чи під заставу, вам краще знати, що слід чинити, аби запобігти тримання їх під вартою.
         – Думаю, що це буде мені до снаги, – поетичною мовою проговорив Андрійович. – але ж усе одно буде судний день, там і пригадають мої родинні зв`язки з одним із злочинців, – пробалакався міський керманич, чого б ото він так перейнявся горем бідолашних хлопців.
         «На останньому Суді перед великим білим престолом, де судитимуть тебе за вчинками твоїми відповідно з написаним у Книзі життя[110], згадано тобі буде не лише це!» – про себе подумав пастор, а вголос натхненно промовив:
         – Коли опиняться на волі, нехай зразу приходять до моєї церкви, всім своїм серцем і всією душею своєю привселюдно навертаються до Господа Бога, беруть активну участь у житті християнської громади – тільки таким способом племінник з товаришами матимуть змогу спастися!
         «Прийдуть Анголам на пам'ять і твої гордовиті слова, що Божу церкву насмілився назвати «моєю», – ніби почувши потаємні Дмитрові думки, у свою чергу сам собі сказав голова. Голосом же вдався до практичної філософії:
         – Так, вічне життя через віру в Христа Ісуса – над усе, але ж треба до Божого Царства якось і в цьому світі жити…
         Проте пастор, знов сам собі сказавши: «Цей казнокрад  ще сподівається в Царство Христа й Бога потрапити?!» — піднесено вів своє далі:
         – Коли ж відбуватиметься судове засідання, будьте певні, я зумію переконати прокурора: ще не загубленим хлопцям належить дати лише умовне покарання.
         – І що ж саме ти нашому незламному вартовому закону розкажеш? – не поділяючи Дмитрового оптимізму, спитав міський голова. – Його я ще за колишньої влади знаю – він і сина свого без вагань засудить!
         Дмитро розгорнув Святе Письмо на тій сторінці, де починаються Соборні послання, і ніби з кафедри прочитав:
         «Суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя-бо ставиться вище за суд»[111]!
         Георгій Андрійович схвально похитав головою, негучно поплескав у долоні та врешті-решт спокійним тоном промовив:
         – Тепер ти мене переконав!
          На цьому лет па̀сторових думок не зупинився:
         – Місія Церкви на землі не лише звіщати про спасіння через віру в Ісуса Христа, як це ви доречно зазначили, а ще й допомагати, наприклад, нещасним калікам, покинутим горе-матерями дітям, безнадійно хворим людям, котрих полишили найближчі родичі.
         – Згоден! Крім того, не з чуток мені відомо, що на подарунки, і не лише Різдвяні, чекають не тільки сироти чи мешканці притулку для старих, а й ті, що їх там доглядають та отримують за це від держави заробітну плату, – уставив той, хто за своєю посадою повинен ві̀дати те, що̀ насправді відбувається в міських соціальних установах.
         – Їх судитиме Бог! – залізним голосом пророка сказав пастор і, продовжуючи перервану думку, знов звернувся до Біблії:
         – Ніхто не буде бачений перед лицем Господнім упорожні[112], заповідав Господь Бог Ізраїльським синам на той випадок, коли ті приходитимуть тричі на рік у те місце, яке Він вибере, тобто, до Єрусалимського Храму. Так само й ми, чи підемо до дітей і до хворих з порожніми руками?
         – І тут тебе зрозумів, на що̀ ти власне натякаєш, – як досвідчений гравець, зробив Георгій Андрійович відповідний хід за встановленими правилами. – Іван, безперечно, у тому разі, коли його улюбленого синка не посадять, в боргу не зостанеться, спонсорська допомога від продовольчого відділу міського універсаму вашій церкві буде забезпечена.
         Пастор і міський голова залишились один одним задоволені, ще трохи погомоніли про сімейні справи – Андрійович навіть пообіцяв подарувати Іванні закордонний жіночий журнал з кольоровими малюнками, де, крім повідомлень про світське життя кінозірок і політиків, містяться поради для матерів, що мають дітей до року, – і, вийшовши на вулицю, сіли в міськкомівську машину та поїхали спочатку за Дмитровою адресою. Біля під`їзду, де пастор жив з Іванною в квартирі, що колись її придбала Аліса Сергіївна, щирі друзі попрощалися, мер поїхав своєю дорогою, а Дмитро далі стояв.
         Згадав він у цьому зна̀ковому місці безлюдний тамбур, холодну зимову ніч та запорошений снігом вхід у будинок, майже порожній вечірній тролейбус – і тут його над усе злякало те, що вже не почув Божого голосу, не спали йому на думку Біблійні вірші; озираючись навколо себе, не помітив  ніяких ознак і символів. Тільки заходячи до під`їзду, раптом прочитав слова, що були написані білою крейдою на дверях:
                   ТИ СТАВ НЕ ХОЛОДНИЙ, АНІ ГАРЯЧИЙ,
                   ЯКБИ-ТО ХОЛОДНИЙ ЧИ ГАРЯЧИЙ ТИ БУВ![113]
         Дмитро лише на мить зупинився, потім рвучко відчинив двері й піднявся по сходах, що чудово освітлювались електролампами…
 
34
 
         Минуло пів року, церковна громада зростала, про неї вже згадували не тільки в першій за номером міській лікарні, дитячому будинку  чи в притулку для старих. Навіть диктори районного телебачення, у новинах, бувало, подавали як приклад церкву, котру очолював пастор Дмитро. Тому в понеділок, уставши з ліжка в самий обід (у той час у нього якраз усе починалося), він  не подумав, що переважна більшість людей у цивілізованих, як вони вважають, країнах, кличуть цей день «важким». Після двох служінь у неділю і трьох нічних розмов з прихожанами, котрі були переконані: вирішення їхніх всесвітньо важливих проблем аж ніяк не можуть чекати до ранку, пастор збирався відпочити, а надто що Іванна з Олексійком поїхали в гості до дружини диякона Віктора й збиралася там заночувати.
         Пообідавши, Дмитро, усупереч звичці вилежуватись цілий день на м`якій перині, хотів наперед приготуватися до занять Біблійної школи, де щосереди колись він навчався в пастора Олексія, а тепер сам викладав богословські предмети. Однак зненацька задзвонив телефон.
– Я вас слухаю! – замість звичного «алло» рівним голосом сказав пастор Дмитро, даючи знати, що він у будь-який час готовий виконати свій священицький обов`язок.
– Якби ти до мене прискіпливо дослухався від самого початку, то мені б не довелося звертатися в справі телефоном! – на то̀му кінці проводу так само не вважали за потрібне дотримуватися неписаних правил діалогів, коли співрозмовники не бачать один одного.
Упізнавши голос колишньої дружини, «скривджений і покинутий» напризволяще чоловік уже страждальним тоном спитав:
– Ти хоча б Іринку вчиш із дорослими чемно вітатися, а тим паче з духовними особами?
– Не маю я часу з тобою на такі теми базікати, інакше ми б при свідках у подробицях побесідували за твою святість і твоє теперішнє становище в церковній ієрархії… – поки що стримано відповіла Ангеліна. – Є термінова справа, отож добре нам було б зустрітися й поговорити.
         Дмитро важко зітхнув:
         – Невже ти не тямиш: якщо нас раптом побачать, то враховуючи зростаючу не завжди природну цікавість до нашої громади, чутки пустять не лише в нашій помісній церкві.
         – Ти завжди вважав мене недолугою жінкою, проте, уяви собі, про таку річ я подумала… – з гідністю мовила Ангеліна. – Приїзди на квартиру моєї мами, там заразом побачиш свою доньку… Цікаво мені знати, чи впізнаєш ти її? Адже ти жодного разу не прохав мене, щоб я дозволила тобі з нею зустрітися! – попутно уставила турботлива мама.
         Тато Дмитро пригнічено мовчав.
         – Не хвилюйся, пасторе, ні Іринка, ні її бабуся заважати нам не будуть: під час нашої розмови вони поїдуть у зоопарк, що приїхав до нашого міста всього на три дні…
         Уже в до болю знайомому помешканні поважної Аліси Сергіївни, залишившись сам-на-сам, Ангеліна виклала те, що, на її думку, пастор повинен був би прийняти без суперечок.
         – Часи тепер непевні, Юлій Августович, слід визнати, отримує досить пристойну зарплату, однак, і це тобі відомо, за одну мить усе може бути враз утрачено: і чималі заощадження, і престижна робота, і підтримка тих, котрі ще вчора вважалися незрадливими друзями. Ти зі своєю паствою, за одним визначенням, повинні лише на Господа Бога сподіватись – я до цих пір пам`ятаю того вірша, що мене його на Біблійній школі, як добродійну християнку, примусили вивчити:
         «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, а все цѐ вам додасться»[114].
         Проте мій чоловік людина практична: його власні майстерність і розум забезпечують не лише всім необхідним мене та, до слова, доньку твою, а й тим, чого тільки моя душа забажає!
         Пастор не був годний таке мовчки проковтнути:
         – Крім того, написано:
         «Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!»[115] – через те віруючий, що народився згори, у будь-якій справі чинить усе від себе залежне, після того Господь по правді додасть йому ще більше – і в цьому наша перевага над людьми, які покладаються тільки на себе.
         – Якби тебе багато років не знала, то, може, повірила б у твою духовність, хоча… – «ти змінився на краще», хотіла констатувати Ангеліна, однак уголос мовила: – Час нам спуститись із неба на землю.
         Щоб краще бачити Дмитра, доросла донька Аліси Сергіївни, не встаючи, у просторій кімнаті відсунулася з кріслом від нього на триметрову відстань і розвинула свою думку щодо розумного запобігання мудрими людьми скрутного становища:
         – Юлія Августовича запросили бра̀ти участь у будівництві дев`ятиповерхівки в парковому районі. Є особи, що мають чималі гроші. Можливо, добуті за кордоном, а може, торгуючи на базарі, хоча, зрештою, то не наша справа. Твоєму покровителеві Георгію Андрійовичу нараховують зарплатню з державного бюджету, тобто, на ті гроші упродовж усього життя годиться старанно працювати, аби назбирати на чотирикімнатну квартиру в то̀му домі, що будує Юлій зі своїми діловими партнерами. Проте він чи не найперший уніс аванс, щоб, як закінчиться будівництво, отримати житло за пільговою ціною.
         – Ти зараз необачно розкрила комерційну таємницю, – помітив пастор, – думаю, твій теперішній чоловік не буде вкрай задоволений, якщо він про це раптом довідається.
         – По-перше, сподіваюся, що твій духовний сан не дозволить тобі поширювати плітки, до того ж, коли ти все-таки насмілишся вислухати мене, у тебе не виникатиме бажання досадити мені! – упевнено заявила Ангеліна.
         Дмитро відчув, що вона знов, як то вже було, спробує його шантажувати, хотів зразу піти геть, щоб уже ні за яких обставин не погоджуватися на зустріч із колишньою дружиною. Однак правила нечесної гри, котрі він колись свідомо прийняв, примусили його прилипнути до свого місця й чекати, що̀ далі скаже йому на час розмови госпо̀дарка не тільки помешкання, а й становища.
         – У твоїй церкві також є небідні люди. Отож у приватних розмовах ти їм закинь, що є можливість, сплативши аванс, через якихось півроку в`їхати в новеньку квартиру сучасного планування, де й ремонту не треба буде починати, як це зазвичай буває, – просто мовила Ангеліна, немов запропонувала пасторові розповсюдити серед церковної громади запрошення на ярмарку товарів першої необхідності.
         Отримавши таку чудову пропозицію, пастор Дмитро вдав, ніби розчулився всім своїм серцем:
         – Це просто милість Божа, що ти найперше згадала про твоїх у Христі братів і сестер. Нехай воздасть тобі за таку добру справу Господь! – урочисто й натхненно промов Дмитро, і, враз змінивши вираз обличчя, підвівся та суворо сказав:
         – Ти по правді надумала підвести мене під монастир? Тоді знай: його в нашому місті ще сто років тому закрили. Хоча б він і був, проте й біля нього мені ніхто не подав би, після того як, узявши участь у вашому шахер-махері, Божих дітей одурив!
         Обличчя жінки, відповідно до її ймення, перетворилось на ангельське, що дало їй підставу сказати:
         – Як ти міг припустити, ніби я на таке здатна? Нехай ми розлучились, але в мене немає бажання, щоб рідного батька моєї доньки прозивали Іскаріо̀тським Юдою![116]
         Відверта відповідь зменшила пульс Дмитрового серця, і він, без запрошення сівши біля комину на канапу, тихо мовив:
         – Добре, я спробую. Але нічого, звичайно, обіцяти не можу.
         Такий сприятливий фінал колишня дружина передбачала, тому поблажливо сказала:
         – Занадто не хвилюйся, заспокой себе насамперед тим, що коли все вигорить, і ми після продажу квартир отримаємо чималий прибуток, то це дасть змогу нашій донці вже зараз навчатися в школі за кордоном, – мрійно проговорила ревна мама.
          Ділову розмову припинив гучний дзвінок – Ангеліна попередила матусю Алісу, щоб та не відчиняла двері власної квартири ключем, аби Іринка не помітила, як її батьки ведуть милу бесіду.
 
35
 
         Через чотири місяці, як тільки-но скінчилося вечірнє служіння, до пастора підійшли кілька членів церковної громади й почали з ним розмову, що її сторонній спостерігач не міг би назвати дружньою й братньою. Апостол, пишучи щодо поводження в Церкві, суворо напучував:
         «Усе нехай буде добропристо̀йно й статѐчно»[117], – однак один з віруючих, без поваги звертаючись до свого духовного наставника, на прощання охарактеризував його однозначно:
         – Шахрай! – і разом з іншими братами в нещасті, пам`ятаючи дружину Ло̀тову[118], не озираючись, пішли геть, щоб на це не святе місце вже ніколи не повертатися…
         Дмитро, запершись у пасторському кабінеті й вимкнувши стаціонарний телефон, довго сидів перед дзеркалом та дивився в одну точку, зовсім не сприймаючи відбиття тонкого шару срібла своїм фізичним зором. Зрештою, помітивши на шиї невправно зав`язану краватку, пригадав свого улюбленого кумира, котрий (одного ідола не буває) на Дмитрових терезах останнім часом усе більше втрачав на вазі̀. Знов увімкнувши телефонний апарат, різким рухом пальця по колу набрав номер міського голови. Не варто було сподіватися, що ввечері другого вихідного дня після насиченого першого абонент вельми радітиме пізньому дзвінку, проте, з`ясувавши, хто̀ саме та в якій справі до нього телефонує, Георгій Андрійович без вагань погодився через годину приїхати до Дмитра додому.
         На вулиці, як завжди, незважаючи на прикру подію, у машині терпляче чекав диякон Віктор, котрий, углѐдівши пригнічений стан пастора, не наважився йому суперечити, коли той мовив:
         – Їдь, Вікторе, терміново за моєю адресою й скажи Іванні, щоб приготувала вечерю, потім з Олексійком нехай сідають в авто. Вези їх до мами Зіни, чого так, згодом їй поясню, – і пішов швидкою ходою  до тролейбусної зупинки…
         – Гадаю, вам уже доповіли, що архітектор Юлій разом із бухгалтером будівельної фірми накивав п`ятами за кордон? – наперед знаючи відповідь, запитав пастор Дмитро.
         Мудра «Міська голова», що має мозок, очі, ніс, рот і вуха, готувала себе до вельми цікавої в пізній час розмови без благородних напоїв та делікатесних страв, через це зразу перейшла від зайвої розмови до діла:
         – Якби ти не ві̀дав, що я так само опинився ошуканим, то ти б не поводився зухвало й не говорив нахабним тоном із тим, хто фактично вивів тебе в люди! – показав Дмитрові  його справжнє місце несвятий Георгій. Це подіяло на пастора бездоганно, через те він мовчки дожидав, що̀ йому далі скаже «керманич».
         Давши кілька хвилин своїй нервовій системі заспокоїтися, а потім душі насолодитись вѝщістю над приниженим співрозмовником, Георгій Андрійович уже рівним голосом мовив:
         – Не вперше силуєш мене шарпати тонку мою душу, щоб згодом, як вельми порядній людині, просити в тебе вибачення. Зізнайся, мабуть, тобі б це дуже сподобалося?
         – «Коли кажемо, що не маємо гріха̀, то себе обманюємо, і немає в нас правди!»[119] – словами апостола, не виправдовуючись, визнав пастор. – Ангеліна, котра, було діло, звалася моєю дружиною, напоумила мене порадити прихожанам вкладати гроші, аби дешево придбати омріяні квартири. Тоді вона й видала вас, що ви також спокусилися… – і знов запнувся, утямивши, що не так сказав.
         – «Безплатним сиром у пастці»? – закінчив відомий фразеологізм Андрійович. – Так ти правий! На відміну від нинішніх ділків, я ще не розучився довіряти на перше око інтелігентним та пристойним особам, яким, наприклад, мені попервах видався Юлій.
         – Сьогодні ввечері, – далі розповідав пастор, – підійшли до мене три братѝ й чоловік нашої сестри, котрі продали майже все, що мали і віддали готівку в бухгалтерію, отримавши натомість папірці, у яких прописано, що вони уклали з тією фірмою угоду. Тепер їх можна безболісно викинути у відро для сміття.
         – Вони тобі погрожували? – поцікавився мер.
         – Ні, лише обізвали «шахраєм», – тяжко зітхнув Дмитро, – однак можна не сумніватися, незабаром усе стане відомо єпископу.
         Георгія Андрійовича така новина не захопила зненацька:
         – Як тільки-но я піду, нехай скоро північ, терміново обдзвони постраждалих братів та чоловіка тієї сестри й побажай їм на останок приємних сновидінь. Не всі ж гроші архітектор з бухгалтером вивезли, завтра опівдні готівку їм повернуть, ще й, ураховуючи інфляцію та моральні збитки, на 20% більше від тієї суми, що зазначена в «папірцях». Сміття, гадаю, вони на ніч на зло забобонам і прикметам не виносили…
         Дмитро ледве втримав себе, щоб не сказати:
         «Ви, мабуть, свої кревні, зароблені важкою працею, без черги найперший отримали? А як щодо тих, кому за̀лишку не вистачить? Після нас хоч потоп?» – однак лише наважився, не пояснюючи контекст, нагадати, якої катаклізми йому слід дожидати незабаром:
         – «День же Господній прибу̀де, як злодій вночі, коли з гу̀ркотом небо минѐ, а стихії, розпѐчені, ру̀нуть, земля ж та діла̀, що на ній, згорять»[120] – і запросив міську голову завітати на кухню повечеряти. Знайшов навіть непочату пляшку вітчизняного коньяку, що був у схованці, спокушаючи вже кілька років…
        
36
        
         Наступної неділі після ранкового служіння, Дмитро, спустившись зі сцени, розмовляв з прихожанами. Для нього стало це звичайною річчю, коли зрештою  осягнув глибину одного з Ісусових повчань:
         – «Я – Пастир добрий, і знаю Своїх, і Свої мене знають»[121].
         Аж раптом усі, що стояли біля нього, ураз замовкли та здивовано глянули на жінку, яка повільно наближалася до них, побожно схиливши голову. Дмитро упізнав колишню дружину й механічно подивився у той бік, де зазвичай сиділа з Олексійком Іванна, поки її чоловік виконає те, що вважав за святий обов`язок, щоб потім із ним поїхати додому обідати. На його щастя, їх вчасно забрала до себе мама Зіна, тому він з полегшенням удав, ніби нічого особливого не сталося, і на привітання «блудної доньки» з гідністю, пригадавши ту саму Ісусову проповідь, піднесено мовив:
         – «Також маю Я інших овець, які не з цієї коша̀ри, Я повинен і їх припрова̀дити…»[122]
         Ангеліна доклала неймовірних зусиль, аби привселюдно не зауважувати, що в Дмитрових облудних устах посилання на Божого Сина звучить святотатством. Навпаки, стримавшись, йому підіграла:
         – У мене до вас, як до пастора церковної громади, у якій  свого часу я перебувала, є невідкладна справа, отож знайдіть для мене 10 хвилин, щоб прямо тут у залі ми поговорили.
         Присутні чемно, не перешіптуючись, тихо розійшлися, коли ж останній прихожанин вийшов із церкви, Дмитро жорстко спитав:
         – Яке шахрайство тепѐр ти мені хочеш запропонувати? Я недарма вжив таке слово: після всього мене тут, на цьому місці назвали саме шахраєм! – і, відвернувшись від неї, з украй ображеним виглядом сів.
         Така поведінка відбила в Ангеліни охоту гостро відповідати, тому врівноважено проговорила:
         – Ти, мабуть, убачаючи моє теперішнє безпорадне становище, у цю мить вельми зловтішаєшся; тільки, будь ласка, не повчай мене зараз біблійними віршами, на кшталт:
         «Робімо зле, щоб вийшло добре?» Справедливий о̀суд на таких!»[123], я їх не гірше за тебе напам`ять знаю.
         Дмитро мусив мовчати, навіть поклав поруч Святе Письмо, що його до того тримав у руках.
         – Краще я тобі, пасторе, пригадаю справедливе запитання апостола:
         «Звідки знаєш ти, дружѝно, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини?»[124].
         – Я не мав наміру з тобою сваритися, коли став ходити до церкви, робив усе можливе, щоб і тебе до неї прилучити, – виправдався Дмитро.
         – Однак, коли я, визнаю̀, легковажно згрішила, ти не став наполегливо боротися за мою душу. З полегкістю відпустив, до того ж, аби собі забезпечити блискучу кар`єру, підбив мене зіграти ганебну роль укінець пропащої дружини.
         – Не примушував я тебе ні до чого, ти сама спону̀кувала мене шукати шляхи, щоб приховати твої підступні наміри! – знов розпалився Дмитро. – Досить полемізувати, розповідай, що̀ ти насправді надумала.
         – Про те, що чоловік Юлій заздалегідь планував без очей утекти за кордон, повір мені, я й гадки не мала. Лише тепер утямила: він від початку не мав наміру мене й доньку із собою брати. Хоча залишив документи, що засвідчують: квартира у якій ми раніше з ним жили, належить Клеопатрі, а я маю право жити в помешканні лише до її повноліття, після чого моя вже доросла дитина може вчинити зо мною на свій власний розсуд.
         – Не слід бентежитися, гадаю, що Клеопатра такого ніколи не зробить. До слова, це Юлій Августович її так назвав? – ледь приховуючи глузливу усмішку, спитав Дмитро.
         – Не годиться духовній особі кепкувати з нещасної матері! – образилася жінка. – І ніякий він не Юлій, тим паче не Августович, за паспортом його звати Григорієм, а по батькові – Васильович. А от у свідоцтві про народження написано, що доньку й справді звати Клеопатрою.
         – Уявляю, як її дражнитимуть ще в дитячому садочку, – щиросердо пошкодував Дмитро дівчинку.
         – Ти маєш рацію… – погодилась Ангеліна. Потім, обернувшись і переконавшись, що позаду немає жодної людини, сіла неподалік від пастора й сказала: – Послухай, Дмитре, те, що мене замороч узяла, то тобі ж відома моя сердечна простота: таку жінку досить легко обдурити, але ти, як Божий слуга, мені пробач і не пам`ятай лихого.
         – Безперечно, Ісус заповідав навіть ворогам прощати, а ти все-таки не мій супротивник: хоч би що̀ там було – матір моєї доньки Іринки, – втупившись у підлогу сказав батько Дмитро.
         Ангеліна піймала цю мить, коли пастор став відповідати своєму покликанню, наблизилася ледь не впритул і з сердечним запалом, дивлячись йому в очі, мовила:
         – Ти не заперечуватимеш, що колись нам було добре, особливо ж як народилася дитина. Через власну легкодумність не завжди ти нас радував, але Іринку любив і мене, як дружину, бувало, цінував та поважав. Першорядне ти сам підмітив: ми маємо спільну доньку, то чому б нам не почати все спочатку?
         Лише тепер Дмитро второпав, до чого хилить колишня дружина; через те знов-таки знявся на ноги та, увсебіч озираючись, прошипів:
         – Щоб потім Клеопатра, наслідуючи свою тезку, і мене з тобою на вулицю викинула? – без жартів спитав розлючений пастор.
         Проте мудра жінка берегла спокій:
         – Той аферист, утікши з украденими грошима за кордон, опинився таким ро̀бом поза законом, будь-який адвокат на суді доведе, що його примха не має ніякої сили. Коли хочеш, моя мама завтра почне процес, і вже через тиждень я принесу тобі ухвалу суду про анулювання заповіту.
         Діловитий тон співрозмовниці трохи заспокоїв Дмитра, однак зовні чоловік, котрого зрадили, виказав невдоволеність:
         – Ще не вистачало мені на̀ново мати справу з Алісою Сергіївною…
         – Тепер вона над усе зацікавлена, щоб ти до мене повернувся, тому з нею ніяких проблем не виникатиме, – і тут Ангеліна мала ладну відповідь.
         Дмитро кінець кінцем замислився і, ясно уявивши, що̀ він може втратити, тоном, що виключає заперечення, сказав:
         – Цього ніколи не буде! З Іванною нас спарував Бог, через те жодна людина чи будь-які обставини не можуть розлучити нас із нею! Отож припинімо ці марні розмови, крім того, на мене чекають дружина з Олексійком. Бувай здорова! – і безоглядно подався до братської кімнати, щоб забрати речі й швидко їхати додому.
         Коли вийшов з кабінету, то помітив – непоступлива Ангеліна зі свого місця не зрушила. Уздрівши Дмитра, чітко мовила:
         – Ти ще пошкодуєш!
         – У самої пір`ячко на писку! – з насолодою мовив пастор Дмитро та, не позираючи вбік прѝйшлої жінки, попрямував до виходу. До вечірнього служіння церкву не зачиняли…
 
37
        
         Рік, що проминув, став для Дмитра ще більш вдалим, ніж попередні: помісна церква чисельно зростала, на служіння, бувало, заходили керівники відділів міськкому, а також службовці інших державних установ. Славнозвісні проповідники, відвідавши головне місто країни й  почувши про успішного пастора з провінції, у своєму щільному графіку помічали дні, котрі мали намір віддати церковній громаді, що тепер будує просторіше приміщення, аби в неділю проводити богослужіння менше, ніж чотири рази на день.
         Отож Дмитро, навіть не поцікавився, коли саме в «господаря міста» приймальні години з особистих питань. Їдучи з дияконом Віктором до будинку міськкому, почувався розкуто та впевнено. Без стуку зайшов до приймальні, прямою ходою подався до двометрових заввишки дверей мѐрового кабінету, що для високого на зріст Георгія Андрійовича, стало чудовим подарунком, коли він уперше оглядав нове місце відповідальної роботи. Секретарці, котра до нього якось не виявила особливої пошани, він не пожалував і погляду, лише пробуркотів щось незрозуміле.
         З півгодини обговоривши з Андрійовичем останні світські та спортивні новини, пастор Дмитро жестом дав знати, що згадав, чого він сюди прийшов:
         – Церковнослужитель, котрий погодився приїхати до нас через майже три тижні, серед християн усіх конфесій вельми знаний тим, що у своїй південній країні має вільний доступ до самого президента. Такенний випадок принаймні за минуле століття пригадати мені важко, але в Біблійній історії це траплялось не раз.
         – Тоді розказуй! – виявив щиру зацікавленість міський голова, котрий сам потайки, як і кожен амбітний чиновник, ще зі студентської лави мріяв стати першою людиною держави.
          Пастор своїм давнім звичаєм хотів дістати Святе Письмо, однак, відкривши портфель, з`ясував, що забув його взяти з кафедри після вечірнього недільного служіння.
         – Ісая, наприклад, – стримавши хвилювання, розповідав пастор Дмитро, – саме той великий пророк, що передбачив прихід Месії приблизно за 750 років до Його народження від святої Діви Марії, товаришував з Юдейським царем Єзекі̀єю. Сталося якось, що цар занедужав, отож пророк по-простому, ніби лише для того, щоб відвідати хворого, зайшов до царського палацу й без натяків Єзекії мовив:
         «Так сказав Господь: «Упорядку̀й дім твій бо ти вмреш, а не видужаєш!»»[125]
         – Ти хочеш, щоб наш гість те саме й мені провістив? – з удаваним острахом спитав Георгій Андрійович. Однак, помітивши, що пастор не сприйняв його, як він уважав, дотепний жарт, додав: – Вибач, будь ласка! Що̀ ж далі, як правитель зреагував на цю прикру новину?
         – Молився до Господа, благав, щоб Він згадав його добрі справи, ще й заплакав ревним плачем! – щиросердно перейнявся Дмитро горем володаря південної Палестини, де на географічній карті позначено місто великого Царя – Єрусалим. – Зрештою, Бог почув Єзекію й додав до днів його 15 літ.
         Георгій Андрійович так само розчулився й мовив:
         – Як і зо мною така пригода скоїться…
         Проте пастор, ухопивши мерову думку, не дозволив йому договорити:
         – Через три роки від однієї з його дружин народився син Мана̀сія, котрий і запанував після батькової смерті. Цей безбожник на подвір`ї Господнього Дому побудував жертовники для всіх небесних світил, ворожив, настановив тих, що викликали ду̀хів померлих, навіть сина свого спалив, щоб догодити Баалу[126]. Коли ж горлѝвий для Господа пророк обурився, брутальний ідолопоклонник  наказав своїм воякам забити його на смерть. Ісая мусив рятуватися втечею й урешті-решт заховався в стовбур пишного кедра; Манасія ж, не довго думаючи, розпорядився перепиляти велетенське дерево. Недарма я вивчив біблійний вірш, що розповідає про старозавітних героїв віри, котрі стали прикладом для віруючих нової ери:
         «Камінням побиті бували, допѝтувані, перепѝлювані, умирали, зару̀бані мечем, нѝкалися в овечих та козячих шкурах, збідо̀вані, засумо̀вані, вѝтерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та прова̀ллях земних».
         Георгій Андрійович замислився й через хвилину запально промовив:
         – Вражає, – і, щоб розрядити кабінетну атмосферу, заспокоїв пастора: – Маю дві доньки, а от сина, зважаючи на мій вік і стан, єдина, до слова, дружина мені ніяк  не народить.
         Дмитро хотів розповісти з цього приводу про Захарію та Єлизавету – батьків Іоанна Хрестителя[127], однак згадав, що завітав до владного чиновника з іншої причини:
         – Перед тим як приїхати до нашого міста, проповідник служитиме в столиці, отже треба його після обіду коло центрального Будинку культури зустріти, потім із ним та єпископом прямувати до нас, щоб він мав змогу ввечері знову стояти за кафедрою. Безперечно, можна й треба було б скористатися машиною диякона, котру Віктор отримав у спадок від батька років десять тому, проте з нашого боку це було б не дуже пристойно. До того ж, невідомо, чи подолаємо ми ввесь шлях на старому авто без пригод.
         Георгій Андрійович мовчки набрав номер:
         – Будьте ласкаві, – з повагою звернувся він до завідувача міськкомівського гаража, – у третю неділю через дві на шосту ранку до залізничного вокзалу подати службове авто. Готуватися старанно: самі рахуйте, до столиці, а потім тією ж дорогою назад. Форма парадна, машину помити ретельно, напередодні не вживати навіть квасу, не лаятися, до пасажирів з питаннями не чіплятись, узагалі, поводитися чемно. Коли питань немає, то занотуйте інформацію й сьогодні маєте чудову нагоду з водіями розважитись: інколи меру годиться добиратися додому громадським транспортом…
         – Дякую вам, Георгію Андрійовичу! Нема сумніву, що вас і за це Господь Бог рясно поблагословить! – висловив пастор слова щирої подяки.
         – Натякаєш на те, що коли, як цар Єзекія, помиратиму, так само зможу нагадати Богові про мої добрі справи, котрі я вашій громаді зробив? – цілком серйозно спитав міський голова.
         – Сподіваюсь, що такого ще довго не станеться! – запевнив його Дмитро. Процитувати мерові з пам`яті вірш:
         «Спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то Божий дар, не від діл, щоб ніхто не хвалився»[128], – пастор вирішив при нагоді іншим разом.
         – За три дні до служіння нагадай мені про себе; присутність усіх тих, хто вважає себе місцевою елітою, я забезпечу, – незворушно мовив Андрійович і, глянувши на годинник, дав Дмитрові зрозуміти, що на нього чекають інші справи…
                                   
38
 
         Проповідник прибув до міста о шостій вечора, тобто за півтори години до часу початку служіння, зазначеного в запрошеннях, що дало йому змогу в готелі 45 хвилин перепочити. Вечеряти в ресторані на першому поверсі відмовився, хоч адміністрація й обіцяла йому пристойного офіціанта, цілковиту тишу та спокій, через те єпископ, пастор і диякон, залишивши водія в службовій машині, поїхали до церкви на таксі. Георгій Андрійович додержав свого сло̀ва: уже за чверть години в передніх рядах, призначених для гостей не тільки на святкових заходах, зайняли місця городяни, обличчя яких були легко пізнавані не тільки для Дмитра, котрий останнім часом доволі часто заходив до місцевих державних установ.
         Сам міський голова з`явився з дружиною та доньками, як і належить у таких випадках, несподівано, щоб таким чином привернути до себе особливу увагу. Передовсім привітався з пастором Дмитром, а той одразу представив йому єпископа. До па̀сторового начальника звернувся із запитанням прихожанин, отож Андрійович, скориставшись із нагоди, повільно відійшов з діловим партнером до вікна, що насправді замінювало 3 метри заввишки й 7 метрів завширшки стіну в холі. По дорозі, відповідаючи на вигуки «добривечір» тих, що своїми голосами допомогли його дружині стати першою леді міста, мер із супутником для годиться поговорили про погоду, потім згадали столичні події. Переконавшись, що за розмовами прибулих, котрі ще не зайшли до зали, їх ніхто не чує, Георгій Андрійович мовив:
         – Маю, пасторе, добрі новини! Дарма що термін мого мерства ще не сплив, забирають мене до столиці. Якось розповідав тобі, що мій університетський товариш – заступник директора одного з міністерств. Так от він ту столичну установу тепер очолив, на своїй же попередній посаді бачить мене.
         – Вітаю вас! – не дістав Дмитро задоволення від такої приємної для свого покровителя звістки.  
         Андрійович пильно на нього подивився й з докором спитав:
         – Невже ти вважаєш, що я здатен на те, щоб підступно зрадити чи кинути напризволяще людину, котра стала для мене надійним другом?
         – Чесно кажучи, припускав, що я вам потрібен, як і ви мені, до пори до часу, – признався пастор.
         Міський голова, не бажаючи саме зараз сперечатися або що-небудь переконливо доводити, чітко сказав:
         – Через три-чотири місяці пакуй речі, будеш співпрацювати з колишнім пастором Олексієм, – і швидко пішов до третього ряду, де, не звертаючи уваги на їдкі погляди тих, кому він наполегливо рекомендував сюди завітати, сів між прибиральницею тіткою Клавою й сторожем першої міської лікарні Петром. Вікторія  Павлівна з його дружиною та доньками сиділи позаду…
 
                                                               39
 
         Після виступу церковного хору та виконання аматорським камерним оркестром духовної музики почесний гість, що зовні аж ніяк не був схожий на славнозвісну особу, підійшов до кафедри й почав проповідь:
         – Друга Книга Мойсеєва Вихід, 24 розділ, вірші з дванадцятого по шістнадцятий:
         І промовив Господь до Мойсея:
         «Вийди до Мене на гору і будь там. І дам тобі кам`яні̀ таблиці, і закон та заповідь, що Я написав для навчання їх [народу]».
         І встав Мойсей та Ісус[Єго̀шуа], слуга його, і вийшов Мойсей на Божу гору. А до старших сказав:
         «Сидіть тут на цім місці, аж поки ми не вѐрнемось до вас! А ось Аарон та Хур будуть з вами. Хто матиме справу, нехай прѝйде до них».
         І вийшов Мойсей на гору, а хмара закрила гору. І слава Господня спочивала на горі Сіна̀й, а хмара закривала її шість день. А сьомого дня Він [Господь]кликнув до Мойсея із середини хмари.
         Сінай, на яку піднявся Мойсей з Ісусом Навѝном, також зветься Хорив, що визначає сухість, безлюдність, свідчить про скелясту пустиню та гори, що позбавлені будь-якої рослинності. Біля підошви Божої гори страшенна спекота, величезні оголені скелі на верховині вкриті снігом, проте несприятливі природні умови, що сучасних мешканців планети лякають уже після їхнього опису, неспроможні були зупинити Мойсея. Над усе він прагнув спілкування з Богом, хоча ще від матері чув: жодна людина не може побачити Господнє лице й жити після того далі. Майже тиждень чекав той чоловік, котрого автор книги Об`явлення назвав Божим рабом; коли ж увійшов у середину хмари, сорок днів слава Господня покривала його…
         Побачив Господь утиск народу Свого в Єгипетському краї та стогін його Він почув, адже чотири сотні років служили вони своїм поневолювачам, через це явився Бог Мойсею в полум`ї вогню з-посеред тернового куща й заприсяг визволити вибраний народ та повести в благодатну землю, що тече молоком і медом. Пам`ятаючи заповіт і будучи вірним, сильною рукою вивів Господь їх із Єгипту і «йшов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб прова̀дити їх доро̀гою, а вночі в стовпі вогню̀, щоб світити їм, аби йшли вони вдень та вночі»[129].
         Коли ж за ними гнались вороги й до них наближалися, то Ізраїлеві сини дорікали Мойсеєві:
         «Позоста̀в нас, і нехай ми робимо Єгиптові! Бо ліпше нам рабство Єгиптові, аніж помирати нам у пустині!»[130]
         На  жаль, за своєю прадавньою природою людина згодна терпіти жорстокі приниження, чути найгірші образи, без вагань втрачати честь, гідність, упокорено виконувати  визначені його кривдником будь-які правила, аби мати з усіх поглядів дешевий хліб та нездарні розваги.
         Проте зробив Господь море суходолом: ізраїльтяни, уславляючи силу й могутність Його, йшли по ньому вільно. Була вода муром з правиці та лівиці їхньої, і нехай сперечаються вчені мужі, чи по правді таке могло бути! Годував Бог народ свій небесним хлібом, що з неба зійшов, напував їх солодкою водою зі скелі, коли ж набридала їм манна, що за смаком як тісто в мѐдові, ще більш бунтували. У всьому виявляли непослух, покладаючись на власні силу, мудрість, розум, як це було ще тоді, коли мешкали в Ханаані, через те не лише за назвою стали вони рабами.
         Закон був даний «з причини переступів, аж поки прийде Насіння», саме з тієї причини мусив Господь дати людям правила, постанови, заповіді, без яких вони в громаді вже не здатні були співіснувати. Та не так Мойсей, як тільки Божа присутність пророка оточувала, він о̀браз Господа оглядав і говорив з Ним з уст до уст, бо Закон свободи перебував у його середині. Духом Бога живого написаний був на тілесних серцевих таблицях!
         Коли запанує Христос у Божому Царстві, тоді «більше не будуть вони навчати один одного, і брат свого брата, говорячи: «Пізнайте Господа!» Бо всі будуть знати Мене, від малого й аж до великого, – каже Господь, – бо їхню провину прощу, і вже не згадаю їм гріха!»[131]
         У ту ж пору, сходячи з камінними таблицями, на яких Закон, записаний Божим перстом, спостерігав: одноплемінники, що присягалися виконувати Господні слова̀, вклонялися ідолам, приносячи жертви золотому теля̀ті…
         Хто заперечить мені, що те ж саме відбувається сьогодні? – проповідник оглянув присутніх, готуючись захищатись від битого каміння, протухлих яєць чи торішніх помідорів. Тиша його заспокоїла, що спонукало його промовляти далі:
         – Для того, щоб з`явилась Божа благодать, прийшов Ісус, Котрий є хліб живий, що з неба зійшов, проте в Галілеї, піднявшись на гору, Він не зменшив, а підвищив вимоги Закону:
         «Ви чули, що було стародавнім нака̀зане: «Не вбивай, а хто вб`є, підпада̀є той су̀дові…». А Я вам кажу̀, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже су̀дові…».
         «Ви чули, що сказано: «Не чинѝ перѐлюбу». А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться з пожа̀дливістю, той уже вчинив з нею перѐлюб у серці своїм».
          «Також сказано: «Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводо̀вого». А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпу̀сти, той доводить її до перѐлюбу…»[132]
         За допомогою правил неможливо виконати Христо̀вий Закон, лише тоді як він житиме в серці, людина здатна полюбити ближнього свого, нагодувати голодного во̀рога, дати водѝ то̀му, хто тебе зневажає.
         Якось на Оливній горі[133] Ісусові учні спитали Вчителя:
         «Скажи нам, коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця світу?»[134]
         Передрік Ісус «гидоту спустошення» на святому місті, тобто в Єрусалимському Храмі, попередив, що поста̀нуть неправдиві месі̀ї та фальшиві пророки, і врешті-решт, що «того часу на небі з`явиться знак Сина Лю̀дського, і тоді заголосять всі земні племена, і побачать вони Сина Лю̀дського, що йтиме на хмарах небесних із великою поту̀гою й славою!»[135]
         Отож незабаром Суддю Праведного побачать на власні очі усі мешканці землі, щоб кожному було віддано згідно з ділами його. Стануть перед великим білим престолом і ті, що коли-небудь жили на землі, для того, щоб кожне коліно небесних, земних і підземних визнало:
         «Ісус Христос – то Господь, на славу Бога Отця!»[136]
         У Небесному ж Єрусалимі з Богом вічно будуть жити лише чисті серцем, не ті, котрі, аби виправдати себе,  нѝщили братів і сестер своїх та фальшиво свідчили проти них.  Бо не вві̀йде до цього міста «ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидо̀ту й неправду, але тільки ті, хто записаний в книзі життя Агнця»[137].
         Проповідник мав сказати «Амінь», проте, узрі̀вши  жінку, яка з навісними очима повільно наближалася до сцени, не вимовив жодного звуку. Помітив на щоках сльози, підняті до неба руки й зрештою те, як вона, не дивлячись униз, упала перед ним на коліна — і збагнув: Дух Божий торкнувся її. Підійшов і за прикладом апостола сказав:
         – «Устань, бо й сам я людина!..»[138]
         Що̀, сестро, хочеш повідомити?
         Жінка рѐвно плакала, служитель її не ква̀пив, і лише тут пастор Дмитро та члени церковної громади впізнали в ній Ангеліну…
         Кінець кінцем, звівшись на ноги, вона мовила:
         – Згрішила я перед Богом і тими, котрі були мені братами й сестрами! Це я вмовила колишнього чоловіка, аби він напоумив заможних прихожан внести в касу будівельної фірми аванс, щоб згодом отримати хоч і чудові, просторі, але не дешеві квартири, сплативши залишок боргу за пільговою ціною. Деякі братѝ пастора Дмитра послухалися, коли ж Юлій Августович з бухгалтером утік за кордон, то, дякувати Богові, за нашого мера, гроші їм із процентами повернули!
         – А я до цих пір і копійки від тих пройдисвітів не отримав! – почувся розлютований голос із залу.
         – Не судіть Дмитра за це надто суворо, адже мета його була благородна: дуже хотів він, аби донька, отримавши гідну освіту за кордоном, викладала іноземну мову в місцевих школах! – на захист пастора стала Ангеліна й далі сповідувала гріхи перед громадою: – Крім того, нечистий ураз поплутав мене, спокусивши ще не міцну душу мою облесливими Юлієвими балачками. Через те кинула я чоловіка, що був дбайливим і люблячим татом нашої Іринки, – журилась жінка. – Хоча, Бог мені свідок, до того як переїхати жити в квартиру підступного злодія, душею й тілом Дмитрові я лишалася вірною! – і буцімто неумисно поглянула на єпископа, котрий щодо цієї події мав протилежні свідчення. – Однак визнаю, що це мене не виправдовує, адже сказав невинний та праведний Іов:
         «Якщо б справедливий я був, то осу̀дять мене мої у̀ста»[139].
         Проповідник так само, навчившись інколи думати не більш, як написано, Ісусовими словами їй мовив:
         – «Не осуджую і я тебе. Іди собі, але більш не гріши!»[140]
         «У театральний інститут вступати належало тобі, а не мені…» – пройнявшись співчутливими зітханнями гостей, у думках констатував Дмитро і під пильним зором церковної громади слідом за Ангеліною подався до виходу – чесна гра без жодних правил вимагала саме такого фіналу…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
ЕПІЛОГ
 
         Того тижня на запрошення пастора Віктора проповідував попередник Дмитра Олексій, котрого нещодавно висвятили на посаду єпископа. Після молитви, послухавши фінальний псалом, що його виконувала викладач приватної музичної школи Людмила, він підійшов до церковного адміністратора.
         Дмитро хотів скоромовкою привітатись і прожогом піти до парадних сходів, де він з Іванною благословляв гостей та прощався з членами громади, однак помітив на Олексієвому обличчі мовчазне запитання й озвався:
– Відтоді, як служив у нас пророк, що товаришує з президентом країни, минуло майже три з половиною роки, і, скажу тобі, увесь цей час почувався я, усвідомивши, Кому незабаром звітуватимусь, досить вільно. Через місяць мають призначити мене знову пастором, однак той проповідник кличе мене до себе; навіть отримав від нього поштою підручник з вивчення його рідної мови. Син мій, до речі, вивчив 300 слів і почав уже будувати речення! – розчулився батько.
– Сподіваюсь, він тебе познайомить із керманичем сусідньої держави! – ніби жартома сказав єпископ.
– Можливо… – серйозно відповів Дмитро й на прощання додав: – Біля твоєї машини тебе чекає Ангеліна, тепер вона, за рекомендацією Георгія Андрійовича, директор архіву. Готується взяти в найпершого пастора церкви ексклюзивне інтерв`ю: конче прагне написати підручник з новітньої історії міста…
 
 
[1] Див. Конституція України, Розділ II, Стаття 35.

[2] Дії святих апостолів 7:54-60 – 8:1.

[3] Див. Послання до Галатів 6:7.

[4]Тут і далі переклад з івриту й давньогрецької на українську Івана Огієнка. Число псалма за порядком грецьким; у дужках – нумерація єврейська.

[5]Лат. – сонце світить для всіх.

[6]Матеріально-технічне постачання.

[7]Євангеліє від Івана 9:39.

[8]Див. послання апостола Павла до Римлян 11:33.

[9]Див. Вихід 14:14.

[10]Марка 12:31.

[11]Див. книгу Буття 2:24.

[12]Від Марка 11:24.

[13]У православних і протестантів спочатку Новий рік, потім Різдво (юліанський календар); у католиків – навпаки (григоріанський календар).

[14]Див. псалом 13 (14):1.

[15]Ісус – Ihsou(євр), Спаситель.

[16]Матвія 1:18-21.

[17] Див. «ДОБРА НОВИНА̀. ОСТАННІ ДНІ», розділ перший, частина друга.

[18]Євангеліє від Луки 1:28.

[19]Там само 1:30-33.

[20]Там само 1:35-37.

[21]Там само 1:38.

[22]Матвія 5:45.

[23]Див. Луки 14:18-20.

[24]Див. Перше послання до Коринтян 15:32.

[25]Див. Марка 10:46-52. Також «ДОБРА НОВИНА. ОСТАННІ ДНІ», розділ 9-ий, частина друга.

[26]«Кожен з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Римлянам 14:12).

[27] Матвія 38-40.

[28]«Хто тілом постраждав, той перестав грішити» (див. перше послання Петра 4:1).

[29]Луки 8:17.

[30]Псалом 90(91):5-6; 10-11.

[31]Матвія 5:44.

[32]Див. Луки 10:29-37.

[33]Матвія 26:27-28.

[34]Дії святих апостолів 2:21.

[35] Див.   «І НЕДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ…», розділ другий, частина 17-та.

[36] Скелястий острів в Егейському морі поблизу західного берега Малої Азії (суч. Туреччина).

[37]Івана 13:34-35.

[38]2-ге послання до Тимофія 4:3-4.

[39]Перше послання до Коринтян 1:23-24. У часи Нового Заповіту Коринф – портове місто на півдні Греції. З 27 р. до Р. Хр. столиця римської провінції Ахаї.

[40]Об`явлення 21:23.

[41] Див. «І НЕ ДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ…», частина 11-та.

[42]Див. Римлянам 12:15.

[43]Еклезіястова книга 3:7-8. Еклезіяст – імовірно, цар Соломон, син Давида (там само 1:1).

[44]Див. Луки 22:53.

[45]Смирна – ароматична смола, яку використовують для обкурювання.

[46]Марка 3:23-26.

[47]Див. Псалом 36 (37): 5.

[48]Задовільно.

[49]Див. 1Коринтянам 16:20.

[50]Книга пророка Ісаї 53:11.

[51]Див. Книга Буття 8:21.

[52]Не слід плутати з титулом Ісуса Христа.

[53]Див. 51:12.

[54]Вихід 20:3.

[55]Див. 1-ше послання до Тимофія 2:15.

[56]Галатам 3:28.

[57]«Бур`ян швидко росте» (з лат.).

[58]Перше послання апостола Павла до Тимофія 3:5.

[59]Матвія 5:32.

[60]Матвія 6:14-15.

[61]Див. Дії святих апостолів 15 розділ.

[62]Галатам 6:7-8.

[63]Римлянам 11:36.

[64]1Коринтянам 6:10-11.

[65]Буття 50:20.

[66]Соборне послання апостола Якова 1:19-20.

[67]Екуменізм – від грець. оikoumene, «увесь заселений світ».

[68]Івана 17:20-21.

[69]Римлянам 12:19.

[70]Христос – грецький переклад єврейського слова Месія.

[71]Матвія 24:23.

[72]Матвія 19:29-30.

[73]Книга пророка Єремії 15:16.

[74]1Тимофію 3:1-2.

[75]1Коринтян 7:27-28.

[76]2Коринтян 11:12.

[77]1Коринтян 5:11.

[78]Ісая 51:7-8.

[79]Див. Левіт 19:16.

[80] Див. Євангеліє від Луки 2:25-35.

[81] Див. «І НЕ ДУМАЛИ, ЩО НАСТАНЕ КІНЕЦЬ…», частина 17-та.

[82]2Тимофію 2:24-26.

[83]Див. Луки 24:1-7.

[84]  Псалом 90(91):11-12

[85]сатана – сатан (євр.), тобто противник.

[86]Див. Книгу Повторення Закону (Второзаконня) 6:16.

[87]Івана 3:16.

[88]Римлянам 8:35-37.

[89]2Коринтян 11:14-15.

[90]Див. Євангеліє від Матвія 2-ий розділ.

[91]Дії 26:28.

[92] Римлянам 14:17.

[93] Див. Євангеліє від Луки 22:19.

[94] Див. Вихід 23:2.

[95] Єфесянам 5:5.

[96] Дії святих апостолів 5:15.

[97] Послання апостола Павла до Римлян 14:12.

[98] 1Коринтянам 3:21-23. Кифа – апостол Петро, цим ім`ям, що визначає «скеля», назвав його Ісус (Івана 1:42). Аполос — вчений юдей з Олександрії (Дії 18:24-28).

[99] Див. Левіт 27:30.

[100] Див. 2Коринтян 9:7.

[101] Книга пророка Єремії 17:5-6. Рамено – сила.

[102] Луки 5:31-32.

[103] Буття 18:14.

[104] Там само 18:11.

[105] Ісая 43:25.

[106] Колосянам 3:2.

[107] 2Коринтян 7:10.

[108] Второзаконня (Повторення Закону) 32:39-40.

[109] Матвія 6:1.

[110] Див. Об`явлення 20:11-12.

[111] Якова 2:13.

[112] Див. Второзаконня 16:16.

[113] Див. Об`явлення 3:15.

[114] Матвія 6:33.

[115] 2-ге послання до Солунян 3:10.

[116] Див. Матвія 10:4.

[117] 1Коринтян 14:40.

[118] Див. Буття 19:24-26 та Євангеліє від Луки 17:28-32.

[119] 1-ше соборне послання апостола Іоанна 1:8. 

[120] 2-ге соборне послання Петра 3:10.

[121] Івана 10:14.

[122] Там само 10:16.

[123] Римлянам 3:8.

[124] 1Коринтян 7:16.

[125] Див. 2Царів (у російському синодальному перекладі 4Царів) 20:1.

[126] Баал (Ваал) – божество сил природи, якому вклонялися ханаанеяни та фінікійці. 

[127] Див. Луки 1:5-25. Також твір «ДОБРА НОВИНА̀. ОСТАННІ ДНІ», розділ другий, частина 2-га.

[128] Ефесянам 2:8-9.

[129] Див. Вихід 13:21.

[130] Там само 14:12.

[131] Див. Єремія 31:34.

[132] Див. Євангеліє від Матвія 5:21-22;  5:27-28; 5:31-32.

[133] Оливна (Елеонська) гора – пагорок заввишки 850м, що підноситься зі сходу над Єрусалимом. Див. 1 стор. обгортки.

[134] Матвія 24:3.

[135] Там само 24:30.

[136] Послання до Филип`ян 2:11.

[137] Об`явлення 21:27.

[138] Див. Дії 10:26.

[139] Книга Йова 9:20.

[140] Див. Івана 8:11.

Комментарии