Добавить

ТВОРЧІСТЬ НЕЗРЯЧОГО ПОЕТА В. ЛЯЩУКА

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
 
Інститут філології
 
Кафедра теорії літератури, компаративістики і літературної творчості
 
 
 
 
Творчість Василя Лящука:
поетико-стильові домінанти
 
 
 
                    Наукова магістерська робота
студента ІІ курсу магістратури
спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література»
Слюсаренка Юрія Тимофійовича
 
      Науковий керівник –
проф. Ткаченко Анатолій Олександрович
 
 
 
Київ – 2015        
                                                                          
ЗМІСТ
 
         ВСТУП……………………………………………………………………… 2
         РОЗДІЛ 1.ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ………………………....6
         РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ………………………………...16
                   2.1. Світанковий шляхта освідчення поета(дебютна збірка                          «Почаївська мозаїка»)……………...…………………………………….16
                   2.2. Віра в себе і покликання (збірка «Нас не буде –
буде наша спрага»)..…………………………………………….……….………19
                   2.3. Збірка «Тьмі наперекір» – гімни Україні і Слову...................22
                   2.4. Віра, Надія, Любов(збірка «Ноша бджоли»)……...………...25
                   2.5. Оселя митця  (збірка «Моє помешкання)…………..………..29
                   2.6. Благовісні дзвони (збірка «Дзвіниця»)…………………..…...32
                   2.7. Тріолети, мініатюри (збірка «Юності щемливий плин»)......35              2.8. Вірші для дітей………………………………………………...37
                   2.9. Акровірші………………………………………………………38
                   2.10. Паліндроми…………………………………………………...41
         РОЗДІЛ 3. ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД…………………………………42
                   3.1.Сонети Вільяма Шекспіра: версія В. Лящука………………..43
         ВИСНОВКИ……………………………………………………………..64
         СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….70
                                              
                                               ВСТУП    
 
         Іще змалечку Василь зачудовано розглядав цей світ. Знав, що на небі є дуже багато зірок, але бачив лише великі зорі. Через дотик пальців йому було відомо, що на деревах чимало листочків, проте влітку дерева здавалися майбутньому художникові усуціль густо-зеленими[34]. Він дуже рано відчув красу поезії, аби, прилучившись у юному віці до художньої творчості, усе своє життя дарувати читачам твори, що пройняті справжньою любов`ю до світу та людей.
         Автор багатьох поетичних збірок, сатири, пародій, віршів для дітей, паліндромів, перекладів сонетів Вільяма Шекспіра й творів інших англійських, німецьких, польських, білоруських та російських класиків світової літератури рівнянин Василь Лящук присвятив служінню Слову півстоліття. Попервах сприймаючи фізичний світ, як він зазначив: «на відстані руки», згодом, цілковито втративши здатність сприймати зором навколишні матеріальні предмети, став бачити те, що не помічають навіть ті, хто вважає себе зрячим. Василеві Кіндратовичу випала Гомерова доля, Проте Господь Бог винагородив його внутрішнім зором, яскравим поетичним баченням.
         Трагічні обставини не пригнітили Василя, навпаки, надихнули до повноцінного життя разом з літературною творчістю.  Прочитавши про подію, що трапилась у дитинстві з Григорієм Квіткою-Основ`яненком, котрий після сильної золотухи до п`ятирічного віку лишався сліпим[31, 4-5], убачив Божий Промисел у тому, що так і не отримав зцілення.
         Він став бачити набагато глибше, значно далі, прицільніше за багатьох із нас:
                            Поезія не гра, не модниця, –
                            Вогонь душі, що не згоря!
               
                      А він, як весноптаха, водиться
                            Лише під дахом трударя.
         По правді, таку сентенцію міг народити робітник на літературній ниві, котрий добре знає, що таке болісний пошук слова.
                            Нас не буде – буде наша спрага.
                            Нас не буде – буде наша справа.
                            Нас не буде – буде наше слово...
         Ці рядки свідчать, що Василь Лящук глибоко усвідомлює місію письменника; його спрага, сконденсована в поетичному слові, безперечно подивує не одне покоління поціновувачів справжньої літератури.
         Голос Василя Кіндратовича, можливо, не такий гучний, але чистий і щирий, тому поет користується безперечною пошаною та справедливим авторитетом  серед письменників Рівненщини. Чоловік нелегкої долі, він спромігся не тільки здобути вищу освіту на Українському відділенні філологічного факультету Рівненського державного педагогічного інституту, а й копіткою, наполегливою працею над собою і над Словом поставити себедо лав провідних поетів Західної України.
         В одному з віршів-посвят Володимир Забаштанський (внаслідок нещасного випадку у вісімнадцятирічному віці втратив зір і руки[24, 439])традиційний для української поезії образ коріння інтерпретував як коріння болю («Коріння болю всохло у поета…»). «При тому його усно творена, по-кобзарськи в пам`яті шліфована й утримувана поезія активно протистоїть літературницькій стихії швидкописання» [27, 158].                  Повною мірою це стосується В. Лящука: відповідальне ставлення до тексту, культури письма, версифікаційна чистота й простота – невід`ємні риси творчого його почерку. Крім того, ерудованість, обізнаність з українською  та зарубіжними літературами, спостережливість і гострий розум роблять його гідним наставником і порадником для поетів молодших поколінь.
         Темою цієї роботи є дослідження творчості Василя Лящука, про якого стисло сказано на початку цього вступу. Тема обрана відповідно до особистих зацікавлень (безпосередня праця в галузі літературної творчості та участь у перекладах англомовних поетів і Нового Заповіту на сучасну українську літературну мову), також у зв`язку з відсутністю ґрунтовних розвідок, присвячених поезії та художньому перекладу Василя Лящука. Цим і зумовлена актуальність теми дослідження, покликаного заповнити ще одну «білу пляму» в історії української літератури та сучасного літературного процесу.
У ході дослідження маємо за мету з'ясувати такі питання:
-        яке місце займає творчість В. Лящука в історії української літератури;
-        зробити огляд творчого доробку поета; з’ясувати, у чому особливості його творів;
-        як вплинула відсутність фізичного зору поета й перекладача на манеру письма та структурні риси його творів; у чому специфіка процесу літературної праці в людей з такими фізичними вадами;
-        які перспективи розвитку дослідження перекладів сонетів В. Шекспіра на сучасну українську мову.
         Предмет дослідження – поетико-стильові домінанти творчості Василя Лящука.
Об’єкт дослідження – художній доробок поета і перекладача В. Лящука.
Методи дослідження – біографічний (при вивченні впливу зовнішніх чинників на творчість митця), історико-літературний (при здійсненні історичних екскурсів), власне філологічний (літературознавчий аналіз, безпосередня робота з текстами), компаративістичний (порівняння з аналогічним досвідом в інших літературах).                                                Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
У першому розділі – «Життєвий і творчій шлях» – досліджено зв`язок літературної творчості поета з біографією, що, у нашому випадку, може бути визначальним чинником його поетики. Окрім біографічних даних, ідеться про інші чинники творчої постаті В. Лящука, його генеалогію, позамистецькі впливи – розмови, спогади. Простежено, яким чином відсутність фізичного зору та прикріпленість до певного місця проживання зумовила своєрідність його літературних творів.
Другий розділ – «Поетична творчість» – присвячено дослідженню художніх творів В. Лящука, особливостей його розуміння світу, прагнення митця, незважаючи на фізичні вади, відтворити навколишнє середовище в багатстві предметних подробиць, виявлено різноманітні форми почуття поета. З`ясовано, якою мірою його індивідуальний творчий добуток збагачує сучасне українське поетичне слово. На матеріалі конкретних творів здійснено спробу окреслити найяскравіше у творчості Василя Лящука.
У третьому розділі – «Художній переклад» – визначено характерні особливості Лящукової версії «ретрансляції» сонетів Вільяма Шекспіра, звернено увагу на досвід попередників у цій сфері.
         Підсумки дослідження підбито у висновках до роботи.
                  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 1
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
         Василь Кіндратович Лящук народився 1 березня 1948 року в селі Старий Почаїв, Кременецького району Тернопільської області. Народився в благословенному краї неподалік великої святині християнства –Почаївської Свято-Успенської Лаври. У 1846 році за відрядженням Археографічної комісії тут побував поет Тарас Шевченко й намалював чотири акварелі краєвидів монастиря[67, uk.wikipedia.org/wiki/ Почаївська_лавра_з_півдня]. 
         Родина майбутнього поета нічим особливо не відрізнялась від односельців. Мама, Марія-Маріамна Яківна (1916-2005) з перших років заснування місцевого колгоспу була членом його правління, ланковою при вирощуванні буряків, тютюну, картоплі тощо. Батько, Лящук Кіндрат Іванович (1927-2003) працював столяром у міжколгоспній будівельній організації. Бабуся по батьковій лінії Пестина Пилипівна, будучи патріоткою України, формувала в синові спрагу до пізнання, любов до народних традицій, впливала на формування його національного характеру. Так само виховував Кіндрат Іванович і сина Василя.
Коли в родині Лящуків чекали поповнення, ніхто навіть подумати не міг, що на світ народиться дитина, яка буде бачити тільки на ліве око й матиме всього-на-всього три відсотки зору.
         «Коли моя мама була вагітна (а на ту пору саме були жнива), одного разу їй раптово заболіло праве око, яке сестричка закрапала їй соломинкою і… гострим кінцем штрикнула прямо в зіницю. Це якось передалося, мабуть, по зоровому нерву й мені, тоді ще не народженому. А пізніше, як говорили рідні, в моєму правому оці можна було побачити відображення соломинки. Але цього я підтвердити не можу, тому що вже тоді бачив тільки на ліве око…» [20, 8]
         Незважаючи на те, що маленький Василько народився майже повністю незрячим, практично не відрізнявся від своїх однолітків: бігав, стрибав, лазив по деревах. Про його поганий зір не здогадувалися йдрузі. Те, що читати міг, тільки наблизивши книжку до самого носа, він приймав за належне, адже  думав, що так бачать і всі. Якби не прикрий випадок, що став травмою на все його життя.
         Якось у дитячому садочку одна дівчинка, бавлячись, помітила, що Василько не такий, як усі. Зрозумівши, що він має поганий зір, вигукнула: «Та він сліпа тютя, не граймося більше з ним!» [19, 6].
         Пішов до виховательки, проте вона нічим не зарадила, не підбадьорила. Батькам про гіркий випадок розповідати не став, хоча Василя образило насамперед те, що жінка не пояснила дітям: вони теж могли народитися такими, як він. Дітлашня потішалася з Василевої незграбності. Його ж проймав не фізичний біль падінь через різні предмети, а  усвідомлення того, що він – майже сліпий…
         «Я ніколи особливо не зближувався з жінками, навіть трохи їх боявся. Напевно, взнаки дався той болючий спогад ще з садочка, – згодом зізнався Василь Кіндратович. – Але, пам`ятаю, у Львівській школі в мене була подруга, яка за мною бігала, а я її дуже поважав»[20, 8].
         У дитинстві Василь Лящук дуже любив малювати, помічав різні яскраві кольори і відтінки. Нині дякує Богу, що не народився повністю сліпим і має уявлення про яскраві барви. Однак ще тоді хлопець розумів, що не зможе бути художником, бо для цього потрібно мати хороший зір. Так і вирішив стати не художником пензля, а художником слова[43, www.gazeta-misto.te.ua/news/nezryachyj-poet-vasyl-lyaschuk-volodije-darom-peredbachennya/].
         Коли Василькові виповнилося сім років, ніхто не підказав його батькам, простим селянам, що існують спеціальні навчальні заклади для слабозорих і зовсім сліпих дітей. Тому й віддали вони свого сина до звичайної школи. У Старопочаївській «восьмирічці» старанно навчався, намагався не відставати від інших дітей, але важко уявити, скільки зусиль це коштувало хлопцеві, якому лікарі заборонили читати, щоб не втратити той зір, що ще лишився. Він міг бачити маленькою точечкою, якою мусив водити від початку до кінця кожного слова, щоб можна було щось прочитати, адже ця точка охоплювала лише дві-три літери, залежно від шрифту. Сам про себе поет каже, що бачив світ на відстані руки, а далі все зливалося в туман.
         У десятирічному віці двічі їздив з мамою на консультацію до відомого окуліста, щоб дізнатися про можливість операції і чи реально хоч трохи покращити зір. Однак результати були невтішними: ліве око, яким хлопець міг бачити, мало вроджену катаракту з ускладненнями, тому вилікувати це захворювання неможливо.
         «Коли мене викликали до дошки, я ледве-ледве помічав на ній сліди від крейди, хоча підходив до написаного впритул, – згадує Василь Кіндратович. – Мама дуже просила лікарів, щоб зробили мені операцію, однак вони відмовилися. Сказали, щоб дякувала Богу за те, що її дитина бачить стежку до школи» [45, 13].
         Саме в ті роки в хлопця відкрився поетичний талант. Хоча, зізнався Василь Кіндратович, тепер уже не пам`ятає, коли і як це трапилось. У селі Старому Почаєві, де ще й досі живуть його рідні, подейкують, що вже у восьмирічному віці Василько намагався складати вірші. Перший вірш насмілився показати вчительці Колобовій Галині Лук`янівні; вона була дуже зворушена й заохотила Василя до творчості.
         Уже в чотирнадцять його поезія «Зови мене, горне» була опублікована в республіканському виданні – журналі для підлітків «Піонерія». Постійно його вірші почали з`являтися й на шпальтах рівненських районної та обласних газет «Червоний прапор» і «Зміна». У п`ятому класі Василь зробив перший переклад – це був вірш Едіт Сегал «Мости» з дитячого підручника англійської мови.
         Повну загальну середню освіту на той час незрячі люди могли отримувати тільки у двох містах – Харкові та Львові. Через те, закінчивши 1963 року 8 класів у Старопочаївській школі, Василь звернувся з листом до міністерства УРСР із запитанням, чи є спеціальні школи для таких, як він. Того-таки літа викликали на Тернопільську обласну медико-педагогічну комісію, після чого направили навчатися у Львівську середню спеціальну школу-інтернат №100 для сліпих дітей, де, перевіривши знання, дозволили навчатися в десятому класі.
         У січні 1965 року брав участь у 3-му семінарі юних авторів України. Саме тоді відбулися його знайомства з класиками української літератури: Андрієм Малишком, Платоном Майбородою,Іриною Вільде, Володимиром Забаштанським. У збірнику «Творчість юних» (підсумок цього республіканського семінару) було вміщено два вірші Василя Лящука: «Вечірній етюд» та «Косарі». Згодом у збірці віршів молодих поетів «Пісня і праця» (видавництво «Каменяр», Львів, 1974) були надруковані поезії «Поліській край», «Народові Чілі», «Уже летить червонокрила осінь» [11, 9].
         Лише в травні 1965-го офіційно отримав першу групу інвалідності по зору. До Рівного Василь Кіндратович потрапив, коли закінчив у 1966 році дванадцять класів: Центральне управління УТОС, куди його прийняли восени 1963 року, дало направлення на роботу у Рівненське навчально-виробниче підприємство.
         Жага продовження навчання не полишала Василя Лящука, отримавши атестат зрілості, завдяки власній наполегливості і великому бажанню здобути вищу освіту, він 1968 року вступає на філологічний факультет Рівненського педінституту, де своєю спеціальністю, як і передбачалось, обрав українську філологію. Викладачі дозволяли сумлінному студентові слухати лекції, не конспектуючи, тож Василь успішно складав сесії і мріяв стати вчителем. Його прагнення таки збулося – викладав у школі для сліпих, а ще складав вірші, які народжувалися в його романтичній душі.
         Навчання в цьому вузі дозволило йому вдосконалити й розвинути літературний талант, важливу ж роль у шліфуванні поетичної майстерності відіграла участь у літстудії педінституту, якою керував чудовий викладач, поет Микола Кузьменко. Під його керівництвом студія виховала цілу плеяду письменників, журналістів, редакційних працівників і просто поціновувачів красного письменства. Захопленню літературною творчістю сприяло також спілкування з друзями-літстудійцями, рівненськими поетами, художниками, журналістами. Найближчі – Ярослав Мічуда, Петро Цецик — часто його відвідували, коли він проживав у гуртожитку УТОС [11,  7].
         «Ми з Василем були однокурсниками, але навчались в паралельних групах. Зате часто спілкувались на засіданнях літературної студії, якою керував досвідчений педагог Микола Кузьменко. Щоразу виявлялось, що Василь Лящук знає багато такого, про що ми, у переважній більшості своїй учорашні сільські школярі, навіть не чули» [92, 8].
         Отримавши фах учителя української мови та літератури, Василь Кіндратович працював півроку у редакції обласної молодіжної газети «Зміна», потім два роки викладав виразне читання та українську дитячу літературу. Вів активну громадську роботу, співав у хорі, керував гуртком декламатора. Зчасом змінив ще кілька занять – працював методистом в екскурсбюро, робітником на підприємстві УТОС, завідував курсами підвищення кваліфікації працівників торгівлі. Навіть втративши рештки зору 1991року, не покинув працювати й далі на третину ставки вчителював у школі[20, 8].Саме ця праця приносила йому величезну втіху: можливість реалізувати себе як педагога, передавати глибокі знання з української й зарубіжної літератур. Того ж року був нагороджений медаллю «Ветеран праці».
         У 1988 Василь Лящук почав відчувати, що зір погіршується, проте не переставав читати й писати, хоча це й коштувало величезних зусиль та напруження.
         – А в липні 1991-го мені на очі почав насуватися дивний серпанок. Тоді я навіть припустити не міг, що це стане передвісником темряви, яка невдовзі затулила мені світ, – розповідає Василь Кіндратович. – Однак у мене вистачило сили волі не тільки оговтатися від численних очних захворювань, а й повноцінно працювати в токарному цеху при обласному товаристві сліпих, а за сумісництвом – у вечірній школі для сліпих. Без особливих зусиль вивчив мову Брайля, якою пишуть і читають незрячі. У ній все, як у доміно, – у кожному гнізді, яке являє собою маленький квадратик, потрібно ставити точки. Їх просторове розміщення означає певний знак або букву. Наприклад, дві точки, розміщені горизонтально – це двокрапка[45, 13].
         Зір пропав зовсім у 1993 році – світ перетворився для нього на суцільні сутінки. Однак це не стало причиною, щоб, закрившись у чотирьох стінах, плакати над своєю долею й жаліти себе, нещасного незрячого чоловіка. Узявши палицю, він самостійно добирався на роботу в УТОС, де й не збирався закінчувати працювати.
         Тисячі томів книг, зібраних поетом, лежали на полицях, припадаючи пилом, тому Василь Кіндратович дуже жалкував, що не встиг прочитати всього того, що хотілося, коли ще міг це робити за допомогою свої очей. Проте він і за таких обставин не припиняв читати: став послуговуватися спеціально озвученою для незрячих літературою на магнітофонних стрічках.
                Найбільше ж задоволення незрячий поет відчуває тоді, коли, увімкнувши старенький магнітофон, чує звуки пісень на його власні слова. Сівши на балконі й ніжачись у теплих промінчиках сонця, що, жартуючи, граються на його обличчі, Василь Лящук лише здогадується, що на вулиці прекрасна сонячна погода. «І нехай йому більше ніколи не побачити ні усміхнених облич, ні блакитного неба, ні весняного цвіту яблунь, але життя триває, і незважаючи ні на що, треба йти вперед» [19, 6]. Його вірші про маму покладені на музику багатьма композиторами, а кілька поезій введені до шкільної програми позакласного читання для учнів 1–4-х класів.
         Можливо, через той прикрий випадок у дитячому садочку життя поета склалося так, що в нього немає сім’ї, тому дуже любить, коли хтось приходить у гості. Пан Василь не лише гостинно відчиняє їм двері власного помешкання, а й своє щире серце, яке часто буває самотнім, бо невесело на світі жити, коли нема кого любити. Якщо довго ніхто не навідується й не телефонує, то квартира перетворюється на в’язницю… А коли приходять – почувається щасливим.
         Чи не найкращий друг – поет, етнограф, кандидат історичних наук Юрій Климець – у першому листі до Василя Кіндратовича розповів: «Одного разу я в Кременці зустрів Лося, працівника районної газети, і він мені каже таке «Ти знаєш, тобі хоче написати Василь Лящук, а я загубив твою адресу». Я, звичайно, швиденько продиктував йому свої координати, бо мав надію познайомитися ще з однією людиною, яка по-справжньому любить, розуміє й творить поезію…»[32, 23].
         Василь Кіндратович  – віруюча людина. Пригадує, як написав одного зі своїх віршів під час Богослужіння в церкві. Коли всі стояли та співали, поет упав на коліна й просльозився, бо в той момент відчув, що живе на цій землі недаремно: Господь привів його сюди з особливою місією – через вірші закликати людей до спасіння. Йому вдається бачити зором свого серця те, чого ми не бачимо. Він безмежно цінує те, до чого ми, зрячі, залишаємося байдужими – можливість самостійно рухатися, працювати чи просто дивитися у вічі іншій людині.
         Має також дар передбачення, може відчувати людей і віщувати майбутнє. Своєму другові Миколі Пшеничному напророчив стати великим поетом. У похресникові Миколі Пізеню побачив священика, а хлопцеві Ігореві, який жив на квартирі у Василя Лящука, передбачив майбутню долю – дружину-лікарку та сина [43, http://www.gazeta-misto.te.ua/news/nezryachyj-poet-vasyl-lyaschuk-volodije-darom-peredbachennya/].
         Ще він дуже любить грати в шахи. На білих клітинках шахової дошки є спеціальна облямівка, на чорних вони відсутні. Такого суперника, як він, перехитрити неможливо, бо він «бачить» шахівницю та кожен хід у своїй уяві. У своїй однокімнатній квартирі почувається мов риба у воді: достеменно знає, де і що лежить, може швидко знайти потрібну книгу серед сотень видань своєї бібліотеки[25, 18]. Має феноменальну пам`ять: пам`ятає маловідомі факти історії, мобільні телефони всіх друзів і знайомих, безліч віршів.
         Зрячим старопочаївський Гомер буває лише у сновидіннях – не простих, а кольорових. У них йому видається, що він ніколи не був сліпим, а от коли прокидається – опиняється у пітьмі. Після того, як на очі насунувся темний серпанок – сильно розвинулися нюх і слух. Багато звуків він може почути навіть через кілька стін.
         «Мені часто сняться сни, барвисті, – зізнається поет. – І що ви думаєте? найчастіше мені сниться букіністичний магазин, сняться книги такі раритетні, антикварні, манускрипти, літописи, у шкіряних оправах стародруки. Сняться також не тільки книжкові крамниці, ай бібліотеки. Я люблю читати літературу з будь-яких галузей знань – і філософія, і богослов`я мене цікавить [6, 50].     
         У 2006 році, після виходу п`ятої збірки, Василь Кіндратович подав документи до Рівненської обласної організації Національної спілки письменників, тоді всі члени одноголосно його прийняли. Подали документи в Київ, проте подальша доля їх була невідома: чи то вони не пройшли, чи загубилися. Хоча, наприклад, член НСПУ Кондратюк Андрій Іванович у своїй рекомендації наголосив на плідній праці В. Лящука не лише в галузі поетичної творчості, а й художнього перекладу з інших мов [11,14].  
         Однак «Бог усе зробив так, – розповідає  Василь Лящук, – що у 2011 році люди з Тернополя зацікавилися моєю творчістю, і коли вони переїхали працювати до Києва, то вирішили дізнатися, чому ж мої документи не розглянули, наполягали, щоб я зібрав усі необхідні папери. І ось у жовтні 2012 року мене одноголосно прийняли у Національну спілку письменників України. Того ж року я став і членом Національної спілки журналістів України» [20, 8].
         Нині у творчому доробку Василя Лящука 9 книг поезії: «Почаївська мозаїка» (1992),«Нас не буде – буде наша спрага» (1997),«Тьмі наперекір» (1998),«Ноша бджоли» (2000),«Моє помешкання» (2005),«Дзвіниця» (2008),«Юності щемливий плин» (2009),«Запахла нехворощ і м'ята» (вибране, 2010),«Волинські обереги» (2012).
         На сторінках цих книжок не тільки чудові різнотематичні вірші, а й переклади зі світової класики (з англійської, польської, німецької, білоруської, російської мов) – Роберт Бернс, Оскар Уальд, Джорж Гордон, Байрон, Роберт Фрост, Генрі Лонгфелло, Едіт Сегал, Сільвія Плат, Євдокія Лось, Владислав Броневський, Юліуш Словацький, Федір Тютчев, Олександр Прокоф`єв і десятки інших відомих імен. Остання ж його праця – переклад 154 сонетів Вільяма Шекспіра. Крім того, публікації в збірнику духовної поезії західноукраїнських авторів «Богославень» (Тернопіль, 1994), всеукраїнській православній газеті «Наша віра» (№ 4 за квітень 2006 р.), тижневику центральної спілки споживчих товариств України «Вісті» (№ 30 за 27 липня 2006 р.) та інших періодичних виданнях.
         Незважаючи на складнощі в користуванні довідковою літературою та словниками Василь Лящук постійно експериментує – це й «білі вірші», верлібр, рондель, щедрівка, колядка, мікробайка, рубаї та хоку. Ще зі студентських років Василь Кіндратович звертається до такої віртуозної віршованої форми як паліндром, або перевертень, де слово або й цілу фразу можна читати зліва направо й навпаки, при збереження змісту. Пише він і пародії, тріолети, акровірші, досягаючи в цьому неабиякої версифікаційної вправності.
         В основі мови Брайля лежить латинський алфавіт, сліпим також легко порозумітися за допомогою Есперанто. Проте, що не кажи, а це штучна мова. А Василь Кіндратович завжди прагнув живого спілкування з людьми, з природою, отож у його віршах дуже багато пейзажів. [45, 13]. Через те й народжуються в душі поета такі невимушені рядки:
Листя розметала осінь
                                  багрецева,
Попливли серпанки
                        в синій далині.
Осінь-трудівниця,
                        осінь-королева
Приязно всміхнулась
                        крізь блакитні дні.
         Василь Лящук дуже доброзичливий, у нього багато друзів – людей різного віку, різних професій і різних поглядів. Він – приклад мужнього чоловіка, який, незважаючи на всі труднощі та перепони, зміг знайти своє покликання й ніколи його не залишав. Почуваючись особистістю, аж ніяк не нарікає на долю, не гнівить Бога за всі труднощі, а смиренно та з любов`ю йде далі до людей. Його віршовані рядки «неважко пізнати серед інших, але в них є така глибина, яку іншим людям часто дуже важко прийняти та зрозуміти»[20, 8].
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                     
 
 
РОЗДІЛ 2
ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ
        
         2.1. Світанковий шлях та освідчення поета (дебютна збірка                                               «Почаївська мозаїка»)
        
         Завдяки книгам, Василь Лящук  ріс у досяжних через слово далеких світах, водночас усім своїм єством відчував чарівну особливість, неповторність рідної Почаївщини. Його вражала краса природи, перші промені ранкового сонця і його захід, через те якось по-своєму відчував і ловив доброзичливі божественні доторки лагідного вітру.
         Перша збірка «Почаївська мозаїка» вийшла лише в 1992 році (поетові на той час було вже 34 роки) у видавництві «Азалія» Рівненської обласної організації національної спілки письменників України, напрямки діяльності якого – видання книг про Рівненщину та книг місцевих авторів. З цього приводу  Василь Кіндратович засвідчив: «Ще в студентські роки повинні були надрукувати близько 40 моїх віршів. Член Спілки письменників Володимир Лучук склав дуже гарну рецензію, проте мої твори вийшли лише в колективному збірнику[33, 6].».
         Складається дебютна збірка з трьох розділів: «Світанковий шлях», Освідчення» та «Не блукай». Вірш «Уже летить червонокрила осінь» винесено на перші сторінки, тобто він є своєрідним епіграфом. Твір висловлює основне життєствердне кредо автора:
                            Волинський ліс, красо мого краю!
                            Тебе я серцем бачу – то мій зір.
                            Я так, як ти, горю і не згоряю,
                            Я буду жити тьмі наперекір.
         Ліричний герой збірки – особистість, що сповнена наскрізним оптимізмом, сповідує християнські цінності. Василь Лящук стверджує: «Все мине. Але так має бути, тому сприймає всі випробовування як належне, бо він готовий на жертву заради Христа» [44, 12].
         Чимало віршів Василя Кіндратовича покладені на музику й стали досить відомими на Рівненщині піснями. Особливо ж глибоко ліричні, присвячені матері поета, що повні ніжних почуттів та безмежної синівської любові. Один з них дав назву третьому розділу:
                                      Не блукай між домами,
                                      Коли вдома жнива.
                                      Їдь частіше до мами,
                                      Поки мама жива…
         Ця пісня має різні варіанти мелодій композиторів Анатолія Андрухова, Андрія Пастушенка, Лілії Кобильник, проте кожна майстерна по-своєму.
         А от віршеві «Гроза» без усякого перебільшення може позаздрити не один зрячий автор:
                                      Зненацька розчеркнула простір
                                      Вогненна лінія крива.
                                      І вітер міниться у злості,
                                      Зелене листя обрива...
         У творі «Борги» поет закликає не стояти осторонь життєвих негараздів, розчарування та занепад духа лише пригнічує й призводить до безпорадності й урешті-решт до злочину:
                            Бо поки зло ховається за очі,
                            Бо поки бій з міщанством не затих,
                            У світі є тяжкий, найтяжчий злочин –
                            Байдужим бути до страждань людських.
         Верлібр «Невиразні контури хмар» – має деяку ритміку (сучасні верлібри взагалі можуть бути принципово аритмічні), проте він, на відміну від неримованого, ритмізованого «білого вірша»,  не силабо-тонічний, а має своєрідний ритм мовних періодів:
                                      Невиразні контури хмар
                                      Наполохані радісним вітром
                                      Наповнені його шумом
                                      Зіщулені крони густих черешень
                                      Сонний цвіт кульбаби
                                      Що від цікавості встали навшпиньки
                                      Засмаглі голівки тюльпанів
                                      Нарцисів білий сміх
                                      Братики з маминого городу
                                      Все це приязно охопило мене
                                      Старопочаївським літом
                                      Яке запізнилося нині
                                      Більш як на цілий місяць.
         Слід зауважити, що верлібр це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування. У нашому випадку на місці рим лишається парокситонна клаузула (у трьох випадках – окситонна: «хмар», «сміх», «мене»), котра несе особливе смислове навантаження.
         Проаналізуємо також вірш «Світанковий шлях», котрий, як і більшість його творів, суто автобіографічний:
                                      Сутінково зоряною синню
                                      Плаває оранжева байдарка.
                                      «Скільки мандруватимеш, Василю?»
                                      В сад мене гукає батько з ґанку.
                                     
                                      В тиху, неповторну цю хвилину
                                      Я люблю дивитися на зорі –
                                      Кожна з них нагадує малину
                                      Цяточку на маминім узорі.
                                      З небом я веду палку розмову.
                                      Смуток огорнув мене миттєвий:
                                      На світанку ж їхатиму знову
                                      Шляхом не Чумацьким, а життєвим…
         Катрен написаний п`ятистоповим хореєм, що, на відміну від чотиристопового, в сучасній українській ліриці спостерігається не так часто. Цезура в середині віршованих рядків не відчувається. Рима парокситонна (так зв. «жіноча»)[48, 582]. Римування перехресне (абаб). У першій строфі рими неточні, бідні, у другій і третій точні, багаті.
Асонанси: 1-ий рядок – «о», 2-ий – «а», 7-ий – «у», 11-ий – «у», 12-ий – «а».
         Алітерація: 1-ий рядок – «с(з)», 4-ий — «г», 12-ий – «ш-ч-ж».
 
2.2. Віра в себе і покликання (збірка «Нас не буде –
буде наша спрага»)
        
         Наступна збірка, що складається з двох розділів, побачила світ 1997 року. У першому – «І сонцю поклонився сонях» – об`єднані 15 віршів, другий – переклади з англійської, білоруської, польської та російської літератур, котрі ми розглянемо в окремому підрозділі. «Для ліричного героя характерна віра в себе, поклик, порив, тому переважають образи грому, бурі, вогню» [11, 12].
         Таку внутрішню стихію поета-митця В. Лящука ми відчуваємо, наприклад, у поезії «Всі дороги пахнуть нам весною», один з рядків якої дав назву збірці:
                            Всі дороги пахнуть нам весною:
                            Бухарест, Варшава. Таллінн, Прага…
                            Нас не буде буде наша спрага.
                           
Одержимі щирою любов`ю,
                            Де в нас ліва, знаємо, де права.
                            Ми нічого не візьмемо з собою.
                            Нас не буде – буде наша справа…
          Згадуючи зустріч з Василем Кіндратовичем  та декламування цього твору, Надія Ярмолюк зазначила: «Слід сказати, що Василь Лящук був навдивовижу  людяним, доброзичливим, любив життя і ніколи не нарікав на долю. Поети, зазвичай, не відзначаються майстерним читанням власних творів, а от Василеві це вдавалося. До сьогодні чую його проникливий, ледь-ледь хрипкуватий голос» » [92, 12].
         Ті самі переживання у віршові «Рвемось в буряні громи». Доля позбавила митця сприймати красу довкілля зором, проте вона його нагородила здатністю відчувати серцем і душею настільки глибино, що нам цього, напевно, не збагнути:
                        Рвемось в буряні громи
                        Поміж яворами.
                        Грають ярими грудьми
                        Зорі над ярами…
         Не відчай, а усвідомлення того, що не лікарі, чи знахарі або мольфари здатні повернути зір, що не вони спроможні дати впевненість і спокій, примусило Василя Кіндратовича шукати Бога не в храмах рукою збудованих. Поет став свідомий того, що Господь неба та землі вимагає служіння душі й духа, очікує особистих відносин з Ним, цього ж можна досягти лише цілковитою покорою, схиливши в таємній кімнаті ноги перед Ісусом.
         Тоді справдяться слова апостола Павла, котрий, натхнений Духом Святим, у першому посланні до Коринтян передав те, що від Христа Спасителя отримав: «Вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (переклад з давньогрецької Івана Огієнка) [7,1072]. Саме про це мова в поезії збірки «Нас не буде – буде наша спрага»:
                   Не в батюшки був – прихиливсь до Ісуса.
                   Перед ним лиш виклав провини мої.
                   І Христос милосердний мені посміхнувся,
                   Застеріг від спокус, як од злої змії.
 
                   Не в церковці я був – завітав до Ісуса.
                   Перед Ним, Незрівняним, коліна схилив.
                   Не страшна мені будь-яка буде спокуса,
                   Бо нової наснаги відчув я приплив.
         Проаналізуємо вірш «Волинським замкам»:
                            Крутих вершин хмільні узори,
                            Твердині древні, вікові…
                            Повиті духом непокори,
                            Ви стоїте, як вартові.
 
                            Вас не зломили східні хани,
                            Ні орди західних заброд.
                            Руїни ваші, наче рани,
                            В боях вигоював народ.
 
                            Летіли стріли над Горинню
                            У викриках ворожих зграй.
                            Тепер нас гордо, як святиню,
                            Під сонцем береже мій край.
         Три строфи (катрен) написані чотиристоповим ямбом. Цезура після другої стопи в 1-му, 4-му 7-му, 9-му та 11-му рядках. Римування перехресне (абаб),  парокситонна рима чергується з окситонною. У всіх строфах рими точні. Багаті  рими – «вікові-вартові» «заброд-народ», «зграй-край». Бідна – «хани-рани» (обмежена лише однією граматичною категорією).
         Асонанси: 1-ий рядок – «и», 2-ий – «і», 8-ий – «о-а», 10-ий – «и».
         Алітерація: 1-ий рядок – «р», 2-ий — «в», 4-ий – «в-т», 10-ий – «р».
 
                   2.3. Збірка «Тьмі наперекір» – гімни Україні і Слову
        
         У назві збірки не просто концентрація всього змісту, а й віддзеркалення долі, сутності життя автора. Долі аж ніяк не ласкавої, украй скупої на звичайні буденні радощі. «Життя нелегкого, виповненого щоденними труднощами, які, здавалось б мусили спровокувати лише одну реакцію – озлоблення не ввесь світ» [86, 4].
         Коли в 1991 році почалося запалення, око Василя Лящукастрашенно боліло, тільки за півроку вдалося зупинити запальний процес. Саме  в ті перші важкі роки народилися віршовані рядки, що пізніше ввійшли до збірки «Тьмі наперекір». «Хоч і не бачу, – каже мужній поет, відчуття рими залишилося, бо ж іде вона від серця, а не від розуму. Ба, навіть загострилося!..» [63, 2]. Отож наперекір законам суцільної темряви Василь Лящук і досі випромінює світло творчого життя.
         Третя збірка, що вийшла 1998 року, як і попередні, містила вірші та численні переклади. «Ліричний герой у цьому виданні найбільш уподібнюється до авторського «Я», через те перед читачем постає біографія поета – у творах легко впізнається прожите й пережите» [11, 12-13].
         Вірші-спогади В. Лящука переносять нас в його рідне улюблене село – край дитинства:
                            Ти пахнеш травами, село,
                            Ромашкою та чебрецем.
                            Для мене всім ти є й було,
                            Давно хотів сказать про це.
                            Не проміняв би я й тепер
                            Ані на Лондон, ні на Рим
                            Тебе, моє село, тебе,
                            Що звуть Почаєвим Старим…
         Поезія «Слово» – гімн високій мудрості, енергії, могутності й пісенності  рідної мови. У ній неповторна переконливість образної системи та поетичних образів:
                            Тебе відкрити хочу, слово,
                            Тебе, моя незламна мово,
                            Тебе, що змалку вчила мати,
                            Я прагну звідати, пізнати.
                            І подих твій палкий, розкутий,
                            Бажаю в душу зачерпнути.
                            Твою відчути невсипущість,
                            Відвагу, стійкість і живучість…
         Віра у воскресіння України, її невпинну впевнену ходу, переконаність у тому, що прийде зрештою година, коли рідна земля скине з себе хапуг, грабіжників і фарисеїв, – домінанта твору «Так буде». За начебто очевидною простою криється, справжня, найвищої проби художність, яка захоплює, дивує, після чого хочеться «перечитати і збагнути. Це не зовсім те, що зрозуміти… це збагнути, осягнути, відчути» [78, 14].
                            …Не вдасться – ні! – тебе згноїти, нене,
                            Манкуртам, яничарам, холуям.
                            Твоєї сили деревце зелене
                            Я сам нікому знищити не дам.
 
                            Підводься, досить скніти на колінах!
                            Чи ж довго ще дуритимуть тебе?
                            Хай знає світ: хода твоя невпинна,
                            З тобою Бог і небо голубе!
         На одній з презентацій, у день свого шістдесятиліття, ювіляр, завжди скромний і дещо знічений невдаваною щирістю та відвертою приязню до себе, у відповідь розкрив свою душу: «Я щодня, щоночі молюся за всіх вас і за нашу Україну. Тож усе зробіть для того, щоб вона, наша матінка, наша вистраждана держава, жила й процвітала. Зробіть це, молю вас» [86, 4].
         Василь Кіндратович, як бачить, мислить і відчуває колізії нашого буття, так і пише. «Ще Василева заслуга полягає в тому, що він не схожий на багатьох інших, гарних і різних поетів. Має свій стиль і власну манеру художнього письма» [21,8].
                            Моя арифметика дивно зроста.
                            Вже ідолів більш не рахую до ста.
                            Назавше покинули душу вони,
                            Нарешті я вирвався з рук сатани.
                            …Моя Арифметика дуже проста –
                            Вважаю за краще триматись ціни:
                            Зернятком упасти в долоні Христа,
                            Ніж сяяти скарбом в руках сатани –
ці одкровенні рядки впевнено можна назвати його творчим кредо.
         Вірш «Над рікою – сяючі покоси» написаний тим-таки п’ятистоповим хореєм:
                            Над рікою – сяючі покоси.
                            Ріже очі сонце кришталеве,
                            І по небу всюди порозносив
                            Хтось патлаті хмари – білі леви.
                            Розкидають бджоли тихі дзвони
                            В запашному гіллі медоцвіту.
                            Росяніють маки скрізь червоні, -
                            Мчить, шумує зеленцеве літо.
                            Пропливати чистою глибінню,                                                                       Пить устами яре небозвіддя,
                            Милуватись рідною Волинню –
                            Щастя більшого я ще не звідав.
         Римування перехресне (абаб), наскрізне парокситонне. Точні рими – «кришталеве-леви», вона ж багата; інші неточні.
         Асонанси: 5-ий рядок – «и», 7-ий – «і», 9-ий – «и».
         Алітерація: 7-ий рядок – «р».
 
2.4. Віра, Надія, Любов (збірка «Ноша бджоли»)
        
         Четверта збірка з`явилась 2000 року у видавництві «Волинські обереги»: «Дорогим батькам Марії Яківні та Кіндрату Івановичу з синівською любов`ю присвячую». Складається книжка з шести розділів, кожен з них має в собі поезії, що об`єднані спільною темою або мотивами.
         У першому розділі «Пісня з-під крил» оповідач переносить нас зі свого зовнішнього світу (змалювання села, людей, що оточують ліричного героя) у внутрішній. У творах переважають роздуми, з`являється тема кохання.
         Тонко, усім єством душі відчуває Василь Кіндратович образ поетичного слова:
                            Поезія – то музики сестра:
                            Потішить нас, то викличе до бою,
                            У всьому злому поселяє страх
                            І нас веде, мов ангел, за собою.
                            Де пристрасть, де порив, там і вона.
                            Вона – мов кінь, що збурено гасає.
                            І серце палить, з серця вирина.
                            Ріднить людей високим зоресяєм.
                                                                  («Поезія»).
         Поет Василь Лящук свідомий того, що «мова художнього твору повинна бути образною, повинна відрізнятися від тривіальної загальновживаної мови (і наукової також) своїм естетичним ефектом, відхилятися від номенклатури однозначних мовних стереотипів…»  [29, 131].
         Відчуваючи відповідальність місії письменника, поет звертається до проблеми буття художника у світі. До того ж «слово та книги – невід`ємна частина його життя. Для нього вони – дія і вчинок, натхненна праця»  [11, 9]. Про це у творі, що дав назву збірці:
                            Яка б гаряча днина не була,
                            Яка б сувора даль не пролягала,
                            На білу гречку, наче в два крила,
                            До праці мчить осонцева бджола.
 
                            Зі срібла-злота дорогих прикрас тих,
                            Яка б потреба в них не ожила,
                            Нічого не хотів би – тільки впасти,
                            Як під важкою ношею бджола!
         Утворі «Борги» поет закликає не стояти осторонь життєвих негараздів, розчарування та занепад духа лише пригнічує, що призводить до безпорадності й урешті-решт до злочину:
                            Бо поки зло ховається за очі,
                            Бо поки бій з міщанством не затих,
                            У світі є тяжкий, найтяжчий злочин –
                            Байдужим бути до страждань людських.
         Наступний розділ – «Прорість» – високохудожня пейзажна лірика, зокрема прихід весни, пробудження природи, її оновлення:
                            В промінні сонця, в його теплих віях,
                            Весна примчала жайвором бадьорим.
                            Чуприну вітер кожному розвіяв,
                            Розвіяв геть він сумніви й мінори...
 
                            Співають гімн зволожені ліси
                            Порі оновлення, цвітіння росту.
                            І славлю я весну у всі часи –
                            Весну метку, весну чудову й просту!
         Розділ «Старопочаївське джерело» присвячений рідному краєві, християнські мотиви переважають у розділі «Вірую».
         Вірш «Ти – віра і мудрість, любов і наснага…» має біблійний мотив з 35 розділу книги пророка Ісаї, що став добре відомим завдяки генію Тараса Шевченка. Безперечно, тут інший підтекст: сліпий поет переконаний, що в Божому Царстві
                            Незрячі прозрять, а кривиє,
                            Мов сарна з гаю, помайнують.
                            Німим отверзуться уста;
                            Прорветься слово, як вода,
                            І дебрь-пустиня не полита…
                                                        [90, 410].
         Пророцтва Ісаї справдились під час земного служіння Ісуса Христа – прозрів сліпий Вартимей, заговорив чоловік, що мав німого духа. Отож нехай навкруги жорстокий світ, однак автор поезії не занепадає духом, бо міцно вірить Божому Слову: «Ісус Христос учора, сьогодні й навіки Той Самий»(переклад з давньогрецької о. Рафаїла Турконяка)  [65, 227].
                            …Згоріти, як свічці, не зволиш нікому,
                            Хто вірить у Тебе, хто любить Тебе.
                            Сліпому дав зір, дав Ти мову німому,
                            Ти Бог є той самий, що вчора й тепер…»
                                      («Ти – віра і мудрість, любов і наснага…»).
         У цьому ж розділі В. Лящук уводить такий жанр, як рубаї,  — чотиривірш філософського змісту, за схемою римування: аа – ба (різновид монорими). Він виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, – одна з найпопулярніших віршованих форм у ліричній поезії народів Сходу. Першим у письмову поезію форму вірша у вигляді рубаї ввів таджицький і перський поет Рудакі, родоначальник поезії на фарсі (860—941)[69, www.virsh.com.ua/poems/8371].     
         Рубаї Василя Кіндратовича  відповідає усім класичним вимогам:
                            У болях і в муках живу, мов росту,
                            Підставивши плечі важкому хресту.
                            У кожного свій, неси і радій.
                            Піду й поклонюся Ісусу Христу.
         Слід зазначити, що рима є важливим фактором у визначенні літературних жанрів: «якщо віднімемо риму або тільки змінимо її позицію, вже залишається не рубаї, а звичайна чотиривіршова поезія»  [30, 40.].
         П`ятий розділ містить переклади з англійської та російської, заключний «Окрушини». У мікробайці «Соловейко і Шпак» вбачається й висміюється пристосуванство:
                            Не раз відвідав Соловейко всі краї,
                            І все ж він голосом витьохкує своїм.
                            А от єдиний раз потрапив Шпак у Рим, –
                            Тепер щодня співає голосом чужим.
         Десятивірш (децима) «Гори, моя зоре» (переспів з улюбленого романсу) має трискладовий розмір – чотиристоповий амфібрахій, прикладів якого в українській поезії не дуже багато:
                            Як повний по вінця
                                               я щастям чи горем, –
                            Світи моя зірко!
                                               Гори, моя зоре.
                            Допоки живу, поки в ділі –
                                                        невпинний,
                            Світи до останку,
                                                        гори до краплини.
                            Сувора, зате –
                                                        не лукава ти, доле!
                            Я іншої знати
                                                        не мрію ніколи.
                            Щоб думці – просторо,
                                                        а слову щоб – тісно,
                            Сіяй над сумлінням
                                                        і нині і прісно.
                            Коли із життям, розпрощаюсь
                                                        прекрасним, –
                            Гори над могилою, зоре…
                                                                           не гасни!
         Римування ааввссddee, наскрізне окситонне. Цезура після 2 стопи у 1, 2, 4, 5,6, 7, 8-му рядках; після третьої  – у 3, 9, 10-иму рядках.
         Точні рими «тісно-прісно», «невпиний-краплини» (йотована), прекрасним-гасни». Багата «прекрасним-гасни», бідна «прісно-тісно».
         Асонанси: 1-ий рядок – «а-о», 5-ий – «а-о», 7-ий – «о».
         Алітерація: 3-ий рядок – «п», 8-ий — «н».
 
                   2.5. Оселя митця (збірка «Моє помешкання)
        
         П`ята книжка починається передмовою доктора філологічних наук Ярослава Поліщука, у якій він зокрема зазначає: «Не випадково нова збірка названа саме так. Справді, поет ніби запрошує нас до свого помешкання, гостинно відчиняючи двері власної оселі (і в прямому смислі слова, як у програмному вірші, і, звичайно ж, у переносному) для зичливого співрозмовника… Найцікавіше, що в цьому малому просторі навідують Василя музи – і тоді мріється, мислиться, пишеться…»[52, 3.].
         Книжка поезій ділиться на вісім розділів. Другий, що озаглавлений «Допоки дзвін у грудях б`є», Василь Лящук відчуває себе частиною того, що відбувається навколо нього:
                            Полум`я причетності до всього
                            Нами хай керує повсякчас.
                            Захищаймо ніжне від лихого,
                            Біль чужий хай не минає нас.
                                                   («Причетність»)
         У збірці поет випробовує себе в такому традиційному жанрі японської пейзажної лірики, як хоку (або хайку). Цей трирядковий неримований вірш постав на основі першої півстрофи танка («короткої пісні» – п`ятирядника, що складається із чергування п`яти- та семискладових рядків)[48, 709].
         Василь Кіндратович убачив можливість у лаконічній формі хоку виразити ліричний настрій:
                     І внуком був я,
                    І сином був.
                     Не зоглядівся, як став дідусем.
         Шостий розділ збірки «Всяка всячина» містить пародії. У «Проханні до автора» В. Лящук пародіює художні принципи Віктора Коржа:
                            ПРОХАННЯ ДО АВТОРА
                   «Журба, печаль, скорбота, туга, сум…»
                   Синонімічний ряд, як древній рід,
                   В нім закарбована історія народу…»
                            Віктор Корж, «Зелені камертони».
                   Що ти – філолог, знає цілий світ,
                   Що скоро станеш, знають, піснярем.
                   Однак, щоб вірш твій був, як динаміт,
                   Ми просимо – не будь словникарем!
         Вірш «Пам`ять» написано двостоповим дактилем з парокситонною клаузулою:
                     Пам`яттю впалим,
                     Зойком печалей
                     Вічно і нині
                     Дзвони Хатині.
 
                     Після навали
                     Попелом стали,
                     Попелом синім,
                     Діти Хатині.
                     Жертвам останнім,
                     Соснам в тумані –
                     Ллються перлинні
                     Сльози Хатині…
         Римування парне (аавв), наскрізне парокситонне. Точна рима «людині-хатині», інші приблизні. Маємо стилістичну фігуру – епіфору: «Хатині», що увиразнює художнє мовлення твору.
         Асонанси: 3-ій рядок «і», 8-й – «і-и».
         Алітерація: 10-й рядок «м-н», 11-ий-поч. 12-го– «л».
         Поезія «Моє помешкання», що дала назву збірці, написана верлібром:
                            Воно – панельне, залізобетонне.
                            Влітку перегрівається палючим сонцем під час
                                                                  цілоденної спеки,
                            а взимку стає «гаряче»  так, що аж мурашки бігають                                                                        поза спиною...
                            Присутність Божу особливо відчуваю,
                            коли до мене приходять люди.
                            Своїми руками, вустами, словами,
                                               поглядами і думками
                            друзі торкаються до моїх речей і з того я почуваю себе                                                           щасливим.
                            Радий і щасливий стаю тоді, коли разом з людьми                                                          прославляю Ім`я Господнє.
         Рядки нерівні довжиною, і ця нерівність, ніяк не впорядкована. Верлібр не має розміру, віршовані рядки поділяються за інтонаційною ознакою   [84, 64].
 
                   2.6. Благовісні дзвони (збірка «Дзвіниця»)
        
         Ювілейна поетична збірка «Дзвіниця» вийшла друком у лютому 2008 року та приурочена 60-річчю автора. У передмові «Як під важкою ношею бджола» член НСПУ Микола Береза розповідає про зміст книжки: «Ось маємо нову збірку з такою промовистою назвою – «Дзвіниця». Укладена вона з віршів, написаних у різні роки, тут поезії, що народилися в серці автора останнім часом. Усі вони пов`язані тугим перевеслом любові до рідної України, до незамулених джерел нашої духовності».[50, 6-7].
         Книжка має три розділи: у першому з них, «Щоб людям завжди сонячно було», передруковані кращі твори з попередніх збірок, другий, «Благовісні дзвони», містить нові поезії: «Спасіння», «На відстані руки», «Поезія» та «Дзвіниця». У канву цих поетичних творів В. Лящук «уводить тему громадянського покликання, намагання присвятити своє життя служінню людям і Богові» [11, 16].
         Третій – переклади з англійської, польської, російської – має назву вірша Едіт Сігал «Мости». Презентація збірки відбулася в оточенні викладачів і студентів Рівненського державного гуманітарного університету. Творчий доробок Василя Кіндратовича вагомий, проте ««ноша бджоли» не є для нього важким вантажем за плечима багатьох літ, вона – легка і прозора, як повітря в рідному Старому Почаєві…» [6, 51].
         На думку В. Лящука, саме поезія врятувала його душу й наблизила до Бога. «Він розповів, як одного разу наснився дивний сон: Ісус Христос водив поета по небу і казав, що ніколи його не залишить»[33, www.viche.info/news/1633/]. Після цих вражень Василь Кіндратович написав вірш «Поезія»:
                            …Не всі слова зберуться в небесах.
                            Не може без коріння буть насіння.
                            Духовна тих очікує краса,
                            Хто прагне лиш Христового Спасіння.
                  
                            В житті, неначе в брайлівськім письмі,
                            Трапляються помилки й переколи,
                            Бувають часом автори сліпі,
                            Поезія ж незрячою – ніколи!
         На презентації збірки в Рівненському державному гуманітарному університеті було відзначено жертовну відданість Василя Кіндратовича Поезії, «його вміння жити так, щоб ніхто навіть не здогадувався про повсякденні життєві складнощі й проблеми поета, готовність у будь-яку мить, забувши власне «я», запропонувати свою поміч іншим; захоплювалися енциклопедичною ерудицією непересічного поета й перекладача» [86, 4].
         В. Лящук постійно виношує відповідальність перед словом, незважаючи на те, що сприймає світ «на відстані руки»:
                            …Таких дивакуватих небагато.
                            З-понад усіх доріг і гір стрімких
                            І над яйцем, що проклює курчатко,
                            І над кінцем, що перейде в початок,
                            Й над берегами рідної ріки
                            Сприймаю світ на відстані руки.
         У збірці знаходимо вельми цікавий жанровий різновид – рондель. Це давньофранцузька віршована форма з тринадцяти рядків, генетично пов`язана з народною піснею з приспівом, різновид октави на дві рими, де обов`язкові римовані повтори з двох наскрізних рим. Вірш складається з трьох строф (перша й друга – катрен, третя –п`ятирядник). Схема римування усталена (авва – авав – авваа)[46, 354]. В. Лящук у всьому притримується канону:
                            Запахла нехворощ і м`ята,
                            Запах любисток і ромен.
                            Живу диханням цих імен,
                            В життя моє внесла їх мати.
                            У хаті – царство синюватих,
                            Зворушливо пахких імен.
                            Запахла нехворощ і м`ята,
                            Запах любисток і ромен.
                            Ніяке нині в нас не свято –
                            Звичайний добрий, літній день.
                            Мене ж бентежить світ імен,
                            Бо в них – і мрія, й люба мати…
                                               Запахла нехворощ і м`ята.
         Вірш «Дзвіниця» має трискладовий розмір – чотиристоповий амфібрахій, з парокситонною клаузулою в непарних рядках:
                            Камінна гора. Мальовничий Почаїв.
                            Тут липи цвітуть і співають сади.
                            Творця у молитві душа величає.
                            Віками-щляхами йдуть люди сюди.
                            Столиця дитинства, мій рідний Почаїв,
                            Цілюща прозорість малого струмка.
                            На виспі стрімкій, мов корона сіяє
                            Верхом золотавим дзвіниця струнка.
                            Висока дзвіниця. Небесна дзвіниця.
                            Дзвін благовістить від села й до села,
                            Усіх закликає прийти й помолиться,
                            Прийняти усе, що нам Бог посила.
         У катрені парокситонна рима, що витворює акаталектичний (неусічений) гармонійний рядок, чергується з окситонною, де константа (останній ритмічний наголос з інтонаційним підкресленням) двоскладова, перетворюючись на ямб.
         Цезура у непарних рядках після другої стопи. Римування перехресне (авав). Точні рими «Почаїв-величає», «сади-сюди», села-посила». Багата – «струмка-струнка».
         Асонанси: 1-ий рядок – «а», 2-й – «і-и», 4-й – «и», 11-й – «и».
         Алітерація: 7-й рядок –«с», 11-ий – поч. 12-го – «дз».
         Останній рядок звертає до Книги Йова, де праведник після жахливих випробувань виголосив такі близькі  й зрозумілі для Василя Лящука слова: «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім`я Господнє буде благословенне!» (переклад І. Хоменка) [71, 623].
 
         2.7. Тріолети, мініатюри (збірка «Юності щемливий плин»)
 
         У збірці «Юності щемливий плин», що вийшла у видавництві «Волинські обереги»2009 року, Василь Лящук уводить тріолети – хореїчні або ямбічні восьмивірші за схемою римування на дві рими (авааа-вав) [46, 502].  Цей жанр виник у середньовічній французькій поезії як усічена форма ронделя, до якого ми зверталися в попередньому підрозділі. У тріолеті «Молімося за Україну…» автор після четвертого віршового рядка дотримується паузи, що на письмі позначено крапкою. Теза, сформульована у першому рядку, повторюється в четвертому, що поглиблює її. Заздалегідь визначений повтор зумовлює ефект органічної поетичної цілісності:
                      Молімося за Україну,
                      За успіхи й діла її,
                      За врожаї, за бджіл рої,
                      Молімося за Україну.
                      Не роз`єднали щоб єдину
                      Політики та шахраї…
                      Молімося за Україну
                                     За успіхи й діла її.
         У творчому доробку Василя Кіндратовича є й вірші-мініатюри. У сатиричній поезії «Щось не схоже на столицю…» поет  гостро висміює таке негативне явище, як відсутність мовної культури навіть у тому місті, де вона повинна б бути за визначенням:
                          Щось не схоже на столицю
                          І Дніпрові береги:
                          Мовні покручі та суржик
                          Тільки й чути навкруги.
         Кожен має служити людям тим даром, що отримав, про це мова в мініатюрі «Герої сьогодення», котра особливо актуальна в епоху найновітнішої історії України:
                      Герої сьогодення,
                      В страждальному краю
                      Плоди свого натхнення
                      На суд вам віддаю.
         Повчальне гумористичне послання «Черевоугоднику»:
                        Боїшся, що мить ця остання?
                        Повчися в Ісуса Христа –
                        Утримуйсь від переїдання,
                        Приборкуй свого живота.
 
 
2.8. Вірші для дітей
        
         Так склалося прагматичне наше сьогодення, що зараз діти більше проводять часу за комп'ютером, ніж з книгою в руках. Проте, наприклад, вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Симоненка допомагають їм зробити перший крок у світ поезії, йдучи стежкою рідної мови. До того ж, вірші для дітей не тільки навчають мови (римовані тексти легше зберігаються в пам’яті), а й прищеплюють любов до неї. Вони наповнюють життя дитини, виробляють її особистий літературний смак, приєднують до національних та світових літературних цінностей.
         «Дитячі вірші зазвичай пишуть дорослі, або, скоріше, діти у дорослій оболонці, тому саме автори римованих строчок для дітей або літературних казок – є найкращими провідниками до дорослого світу».[12,http://kazkar.info/ua/stihi/ ]. Таким дороговказом можна назвати й Василя Кіндратовича: його вірші для дітей вміщено в книжку вибраних творів «Запахла нехворощ і м`ята», над якою він працював майже півстоліття, починаючи зі шкільних років.        Лящукові вірші для дітей позначені творчою індивідуальністю, як-от «Зимові обжинки»:
                                Завітали
                                На обжинки.
                                Сніготали
                                І сніжинки.
                                Діти раді,
                                Як ніколи:
                                Тягнуть сани
                                І ґринджоли!      
                                               Всюди – крики,
                                Сміх і гамір.
                                Сніг, мов скрипка,
                                Під ногами.
         Тільки усмішка з'являється на устах, коли уявляєш дитину, яка розповідає віршик «Пустуни»:
                                  «Ці-ці-ці, ці-ці-ці!» –
                                  Всюди скачуть горобці.
                                  І сороки, і граки –
                                  Топчуть бабині грядки.
                                  «Ксеню, вибіжи із хати –
                                  Пустунів пора прогнати!»
         Цей вірш легко перетворюються на пісеньку або на лічилку. Це сприяє тому, що діти й самі починають віршувати, шукають незвичайні рими, метафори, засвоюючи тим самим багатство рідної мови.
         Якось поет зізнався: «Коло моїх знайомих складалося  з людей, котрі були набагато старші або набагато молодші за мене. Більш за все обожнюю дітей і старих: і ті й інші щирі й відверті» [34, 6].
                                     
2.9. Акровірші
        
         Грецьке zticoz (стих) означає ряд. Чи не тому Василь Лящук визначає акровірш як акростих, тобто краєряд, краєряддя.У написанні найрізноманітніших акровіршів – творів, куди входять не тільки акро-, а й мезостихи, тобто середряддя, як і інші форми горизонтально-вертикальних віршованих конструкцій – він досяг неабиякої майстерності[11, 18]. Є звичайні, де перші букви кожного рядка, прочитані згори донизу, розкодовують присвяту чи побажання: «Чудесна музика» – Людочці Яковчук, «Життя з Богом» – Ігорю Офілату, «Моя уява образ твій малює» – Міші Ільчуку на згадку, «Хрещенику-священику» – Колі Півню. Присвята ж «Миколі Березі» розкодовується за допомогою перших двох літер кожного рядка:
                            Ми наче птахи, згадуєм той час,
                            Коли цвіла навкруг похожа днина,
                            Літали чисті мрії серед нас,
                            Бентежили і вірші, і калина.         
                            Ретельна Муза і худий Пегас
                            Зібрали всіх, як доля тополина.
         Крім того поет із пам`яті зашифровує слова в третій літері віршованих рядків, тоді присвяти слід читати у зворотному порядку – знизу догори («Як юним був ти…», Анатолію Криловцю), або ж згори донизу («Війни не буде», Колі Павлюку). Також у четвертій літері – згори донизу («О, люблю тебе міцно-міцно», Баранчуку Валерію), у цьому разі підбирати слова доводиться куди ретельніше, аніж під час написання традиційного акростиха, що свідчить про інтелектуальні можливості Лящукової версифікаційної практики.
         Найбільше автору подобається вірш «Тривожний час», присвячений другові Віктору Степанюкові:
                            Тривожний час
                            Не відступив од нас.
                            Тут крячуть престарезні зграйно круки.
                            Бентежить кров,
                            Мелодія, любов,
                            Приречені Чорнобилем на муки…
         «Сонет-Акровірш» (Ярославу Мічуді) побудовано за зразком англійського сонета:
                            Янтарощоки яблука, як дань,
                            Рум`яняться, наповнюються соком.
                            Одним веселим полум`ям горять,
                            Солодкість випромінюють високо.
                            Лазурний день їм посила вітри,
                            Ансамблі мрій гойдають їх щоночі.
                            Великі сни між листяних перлин
                            У їхні смирні заглядають очі.
                            Могутній шум розхристаних дерев,
                            І вереснева непокірна вдача
                            Чомусь миліші, ніж двигунний рев, –
                            У кожнім яблуці їх люди бачать.
                            Дістань до гілки, яблуко вкуси –
                            І скільки в нім відчуєш ти краси!
         Така схема не відповідає канону (два катрени та два терцети),  однак англійські поети трансформували класичний італійський сонет, розбивши його на три катрени та заключний дистих (куплет). Іноді цю сонетну форму звуть шекспірівською, оскільки завдяки Шекспіру вона остаточно утвердилася в літературі. Її система римування: аbаbcdcdefefgg (схема італійського сонета: аbаbаbаbcdecde).[1,http://ae-lib.org.ua/texts/alekseenko__shakespeare_poetry__ua.htm].
         Катрени мають перехресне римування (окситонне-парокситонне), дистихи – парне (парокситонне). Кожна з чотирьох частин синтаксично викінчена; рими не завжди точні («дань-горять», «вітри-перлин»). Є повтори слова «яблуко», хоча це ніби вмотивовано ліричним сюжетом, до того ж відсутність повторів – не обов’язковий сонетний канон.
         Асонанси: 1-ий рядок – «я-а», 4-ий – «о», 6-ий – «і», 7-ий – «и», 8-ий – «і», 10-ий – «е-а», 14-ий «і-и».
         Алітерації: 2-ий рядок – «м-н», 3-ий — «м».
 
                                     2.10. Паліндроми
        
         Паліндром, або перевертень – віртуозна віршована форма, у якій певне слово чи віршований рядок можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту. До нього Василь Лящук звертався ще зі студентських років. У збірці «Моє помешкання» паліндроми – частина розділу «Всяка всячина»; «Ноша бджоли» містить окремий розділ, назва його відповідає темі: «Дивовид».
         Чи не в кожному паліндромі В. Лящука вчуваються нотки іронії: «Я – не цуценя», «А баран – на раба!», «Осел пішов – тут воші, плесо», «Вік вовків», «Соло – голос», «Мотор є ротом», «Є, доки код є!, «Так, ото кат!» «Ялова воля», «Гроб у борг», «Коло голок», «Хата – муж у матах» і т. д. Оскільки співавтором паліндромів є сама мова, то деякі з них зустрічаються і в інших поетів. Наприклад, «Ялова воля» – у Івана Іова.
         Гумористичні: «Амен! – хилих нема», «Кум довів до мук», «Арена – фанера», «Дар? Я – рад», «А кіт – утіка». 
         Є паліндроми, спроектовані на горезвісних людей українського політикуму: «Сан вів нас», «Яйце долом! Молодець й я!» «Е, Роман вів на море».
         Проте насамперед «Василь Лящук пише про все добре, прекрасне, сонячне. То ноша його душі…» [51, 14].         
        
 
                                              
 
РОЗДІЛ 3
                                     ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД
        
         За спогадами поета, інтерпретувати вірші з інших мов він почав ще в п`ятому класі [11, 19]. Першою ж його ластівкою були «Мости» Едіт Сегал:
Якби я могла будувати,
Тоді прокладала б широкі мости –
На Альпи стрімкі. На Карпати,
Щоб сіру неприязнь в безодню змести.
 
Я буду ходити по світу,
Всім людям назустріч усмішку нести,
Їм тиснути руки й радіти,
Що з потисків рук виростають мости.
         Переклади містяться в шести виданнях автора. У другій збірці – «Нас не буде – буде наша спрага» — українською промовляють англомовні поети: Оскар Уальд, Генрі  Лонгфелло, Едіт Сегал, Томас Мур, Томас Гуд, Роберт Грейвс, Діксі Вільсон, Роберт Стівенсон, Карл Сендберг. А також польські (Францішек Феніковський, Тадеуш Павляк, Станіслав Місаковський, Владислав Броневський, Стефан Вітвіцький), білоруські (Галина Каржаневська, Євдокія Лось), російські (Микола Кузьмін, Михайло Воронецький, Вадим Шефнер, Федір Тютчев, Володимир Семенов).
         У збірці «Тьмі наперекір» знаходимо переклади з польської та російських мов. Нові імена: Олександр Прокоф`єв, Марія Комісарова, Євген Євтушенко, Роберт Рождественський, Василь Федоров. У книжці «Ноша бджоли» читаємо переклади з англійської (Джордж Гордон Байрон, Вільям Блейк, Джон Мільтон);  російської (Вадим Шефнер, Олександр Чуркін, Ростислав Засс). «Моє помешкання» містить переклади з Олександра Твардовського, Олександра Пушкіна, Роберта Бернса, Юліша Словацького. У збірках «Дзвіниця» й «Запахла нехворощ і м’ята (Вибрані поезії та переклади)»  — передруки з попередніх збірок.
         Творчий доробок Василя Кіндратовича – 136 перекладів: 48 з англійської, 45 з російської, 40 з польської, 2 з білоруської та один з німецької мов. І це не рахуючи всі 154 сонети Шекспіра!
         Не всі переклади Василя Лящука бездоганні, адже робив він їх у міру творчого зростання, з Шекспіра – лише одна, найістотніша частина.
        
 
3.1.Сонети Вільяма Шекспіра: версія В. Лящука
        
         Поетична збірка всіх 154-х сонетів Вільяма Шекспіра, що 2013 року вийшла в Рівненському видавництві «Волинські обереги», свідчить про власні манеру й спосіб художнього перекладу  Василя Лящука. «Його переклад має індивідуальну, оригінальну форму й намагається дорівнятися до авторської самобутності, перетворюючись у співавторство»[11, 21]. Василь Кіндратович зумів помітити в середньовічному сонеті те, на що не звернули увагу інші перекладачі, актуалізував і воскресив давно забуте, увів в універсальний поетичний контекст український трагізм, українські стихію й гармонію, збагативши тим самим національну культуру.
         Василь Лящук також був свідомий того, що для повноцінного сучасного художнього перекладу замало тільки передати тему, ідею й загальний колорит образності оригіналу. Адже «треба ще зуміти відтворити  ступінь емоційної напруги поезії<…> щоб хвиля пристрасті, яка нуртує в рядках першотвору, не розсипалася елегійними бризками в перекладі». [42, 78].    
         Сприйняті на слух оригінальні тексти Шекспіра, незрячий перекладач записував за системою Брайля, після того диктував помічникам український переклад, вони ж набирали його на комп'ютері. Перед тим як перейти до роботи, прослуховував переклади Шекспіра різними мовами: польською, німецькою, російською. В англійській поезії є досить багато архаїчних слів, котрі вже вийшли з ужитку, їх не завжди можна знайти в словниках, проте він намагався передати романтичний дух лицарських часів, уважаючи, що не має права «осучаснювати» Шекспіра.
         «Перед смертю, – розповідає В. Лящук, – великий англійський поет осліп, але продовжував творити. А хто краще може зрозуміти сліпого, ніж незрячий? Я мріяв зробити переклад максимально близьким до оригіналу. Наскільки це вдалося, судити читачам»[10,10]. Таким чином, Василь Кіндратович залишив в україномовному варіанті перекладу сонетів Вільяма Шекспіра чужоземний талант і власне твір, ожививши його своїм духом, хистом та своєю індивідуальністю як інтерпретатора.  
         «До того ж, – зазначив В. Лящук, – ми з Шекспіром маємо схожий світогляд й бачення краси, що не завжди сприймають наші сучасники. За популярністю його твори на другому місці після Біблії, і він так само переймається християнськими питаннями у своїй ліриці»  [61, 7].
         Історія української Шекспіріани налічує приблизно 150 років, за цей проміжок часу  вона пройшла від перших фрагментарних адоптацій драматичних творів класика й до цілісного охоплення його творчості. Вільяма Шекспіра перекладали Ю. Федькович, М. Старицький, М. Костомаров, П. Куліш, Леся Українка, П. Грабовський, М. Вороний, П. Мирний, Г, Хоткевич, Я.Гординський.  Творчий внесок у перекладацьку Шекспіріану зробили М. Бажан, І. Кочерга, Л. Танюк, М. Рильський, Борис Тен, Д. Паламарчук, Д, Павличко.
         Григорій Кочур переклав «Гамлета», досліджував Шекспірову творчість. Він зауважив, що жоден перекладач, хоч яким би досконалим він був, не є межею творчих досягнень і не повинен ставати на заваді іншим. Крім того, застерігав, аби письменники не прагнули «переяскравити» свої переклади, підмінити відтворення оригіналу його вільним переспівом, “перевдягти” автора в декоративне “українське вбрання”»[26, 84].
         З цього приводу ще Й. В. Ґете цілком слушно наголошував, що існують два принципи перекладу: один вимагає переселення іноземного автора до нас – так, щоб ми могли побачити в ньому співвітчизника; другий, навпаки, ставить перед нами вимогу, щоб ми вирушили до цього чужоземця і призвичаїлися до його умов життя, складу його мови, її особливостей  [85, 4].
         Тепер цей список доповнив Василь Лящук, який стверджує: «Шекспір, як і кожен геній людства, багатоликий. У новітніх часах саме він (не відкидаючи, очевидно, своїх попередників з «царства духа») стає символом європейської культури. Тому-то перекладати Шекспіра – означає входити в коло цивілізованих народів. І в кожному іншому культурному середовищі він виявляє щоразу своє нове обличчя. Шекспірів профіль має багато рис свого найуважнішого читача, тобто перекладача» [44, 9]. Над цими перекладами Василь Кіндратович працював майже півстоліття, деякі сонети (150, 151, 153, 154) мають варіанти.  
         Вільям Шекспір писав сонети переважно протягом 1592–1599 років, окремою ж книжкою вперше видані 1609-го. Кожен має розмір п`ятистопового ямбу, чотирнадцятирядкову композицію, де перші дванадцять можна розділити на три строфи. У катренах поет установлює тему чи проблему, після чого підсумовує її в прикінцевому дистиху, котрий іноді називають замком [2,313].
         Схема римування шекспірівського (англійського) сонета –ававcdcdefefgg, на противагу класичному (італійсько-французькому) сонету Петрарки (за класифікацією С. І. Качуровського), форма якого складається з двох частин: римованої октави (abbaabba) і римованого секстета (cdcdcd) [11, 9]. Шекспір, проте, не завжди дотримувався обов'язкової схеми: 99-й сонет має 15 рядків,126-й складається з 12-ти, а не 14-ти; 145-ий написаний ямбічним тетраметром.
         Сюжетною основою Шекспірових сонетів є оповідь про палку дружбу й пристрасну любов поета – ліричного героя збірки. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона, існують також інші версії[3, 137-138]. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін. У 1973 р. англійський історик А. Роуз запропонував іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано й дружина Вільяма Ланьє. Однак розгадування цієї загадки не таке істотне для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.
         Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», інші відбивають особисті переживання. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, узагалі світ, що оточує людину. Проблеми, висвітлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить цій поетичній структурі. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. «Сама композиція сонета (тема – антитема – розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція і т. ін.»
[1, ae-lib.org.ua/texts/alekseenko__shakespeare_poetry__ua.htm].
         Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки трьох головних дійових осіб-протагоністів, вимагають створення хоча б умовної схеми розміщення сонетів. Деякі дослідники (серед них провідний радянський шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп:
    А. Сонети, присвячені другові: 1-126.
        1. Оспівування друга: 1-26;
        2. Випробування дружби: 27-99;
            а) гіркота розлуки: 27-32;
            б) перше розчарування в другові: 33-42;
            в) сум і побоювання: 43-55;
            г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55-76;
            д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77-96;
            є) «зима розлуки»: 97-99.
        3. Торжество відновленої дружби: 100-126.
    Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127-152.
    В. Закінчення – радість і краса кохання: 153-154.
                            [74, uk.wikipedia.org/wiki/Сонети_Шекспіра].                    Слід визнати, що сонети не належать до найкращих творів поета, однак трапляються серед них справжні шедеври, як-от сонет за номером 66. Автобіографічні поезії досить  типові для доби Ренесансу, через те цілком можливо, що такий характер має й цей твір [73, www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printout.php?id=249]. Його розглянемо в перекладах Д. Паламарчука (також переклав усі Шекспірові сонети), В. Лящука.
Оригінал:
Tired with all these, for restful death I cry:
As to behold desert a beggar born,
And needy nothing trimmed in jollity,
And purest faith unhappily forsworn,
And gilded honour shamefully misplaced,
And maiden virtue rudely strumpeted,
And right perfection wrongfully disgraced,
And strength by limping sway disabled,
And art made tongue-tied by authority,
And folly (doctor-like) controlling skill,
And simple truth miscalled simplicity,
And captive good attending captain ill:
Tired with all these, from these would I he gone,
Save that, to die, I leave my love alone.
 
Переклад Д. Паламарчука:
Стомившися, вже смерті я благаю,
                   Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості –ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.
                           
Переклад В. Лящука:
Чекаю смерті, годі вже мені –
В багатих щось вимолювать, прохати,
Ловити правду на липкій брехні
І шити ризи для нікчем пихатих.
Терпіти важко і скажений ум,
Й дітей зачатих масову погубу,
Й дівоцтво юне, кинуте на глум,
І старість незахищену беззубу,
Чиновницькі підозри на митців,
І дурість в масці винного пророка,
І честь людську, зім’яту в кулаці,
Й добро, що прислуговує порокам.
Мені набридло все це, зрозумій!
Жить надиха лиш милий образ твій.
                                    
         Уже в першому рядку герой висловлює бажання померти (rest full death I cry). На те, що він самотній, вказує тільки один займенник "I" в словнику сонета. У таких похмурих тонах починається сонет, проте, читаючи далі, можна зрозуміти, чому герой не бачить іншого виходу, окрім смерті: "As, to behold" (тому що бачу) – "desert a beggar born" (як живе бідняк), "needy nothing trimmed" (нікчемність процвітає), "purest faith for sworn" (чиста віра обмовлена) тощо.
         Тут, як видається, маємо певні варіації на тему біблійного мотиву з 72 псалму:
                   …Мало не послизну̀лися ноги мої,
                   мало не посковзнулися стопи мої,
                   бо лихим я завидував,
                   бачивши спокій безбожних, –
                   бо не мають страждання до смерти своєї,
                   і здорове їхнє тіло,
                   на людській роботі нема їх…
                   Направду, надармо очистив я серце
                   своє,
                   і в невинності вимив руки свої,
                   і ввесь день я побитий,
                   і щоранку покараний…
                   Гине тіло моє й моє серце,
                   та Бог – скеля серця мого
                   й моя доля навіки…                                         
(Пер. І. Огієнка) [7, 546].
         А також визнання святого апостола Івана «Бог є любов» [Там само, 1138].
         Між такими поняттями, як добро – зло, неуцтво – уміння, правда – брехня завжди йде боротьба. Десятикратне повторення сполучника and сприяє посиленню атмосфери відчаю, створює напружений ритм сонета. Лексеми "unhappilly, shamefully, rudelly, wrongfully" (злісно, ганебно, грубо, неправильно) мають негативне значення і вказують на потрясіння та обурення героя. Здається, що смерть – єдиний вихід. Проте в завершальному рядку дізнаємося про те, що здатне протистояти усім труднощам на світі. Заради чого слід жити, за що потрібно боротися, що надихає і допомагає впоратися з будь-яким злом. Це – любов [60, axsen2004.hop.ru/analiz_sonet66_shakespeare.html].
         Сонет має чітку і струнку поетичну форму, яка викликає значні труднощі при перекладі, крім того вимагає від перекладача досконалого знання мови, особливо синонімів.
         Бездоганно володіючи віршем та мовою, Дмитро Паламарчук не бажає подати в елегантній "обгортці" поета 16-го століття, що допускав певну грубість вислову і нестриманість у мовних засобах. Він удається до різноманітних стилістичних можливостей для відтворення болю, неспокою, благородного гніву. У його виконанні переклад Шекспірового сонета, за типологією Б. Раффела, можна віднести до «інтерпретативного перекладу, що розрахований на широку аудиторію, для якої художність важливіша за наукову точність»[38, 135].
Усе-таки Дмитро Паламарчук прагне до більш-менш точного відтворення оригінального тексту. У Василя Лящука, котрий над цим сонетом працював довгий час, переклад експансивний або «вільний», тобто «розрахований не тільки на тих, для кого критерієм є художність, але й на тих, хто віддає перевагу новому перед старим» [там само, 101]. Обидва перекладачі чітко дотримуються схеми римування англійського сонета.
         Перечитуючи останні два рядки («замок»), переконуєшся: нелегка доля поета В. Лящука сприяла тому, що він переклав їх яскравіше («Мені набридло все це…», «Жить надиха»).
         Схвильованість Вільям Шекспір виражає, зокрема, за допомогою анафори: 10 рядків оригіналу розпочинаються зі сполучника "And". Стільки ж рядків розпочинаються з "І" в перекладі Дмитра Паламарчука. У Лящуковому варіанті лише 7 рядків розпочинаються сполучником "І(Й)". В. Шекспір застосував прийом градації: у кожному рядку називає неподобства, які він бачить навкруги, підводячи зрештою читача до розуміння того обурення, яке шматує серце ліричного героя. В оригіналі їх передано 15-ма іменниками, у перекладі Д. Паламарчука – 13-ма, у В. Лящука – 9.
Загалом обидва переклади витонченіші, ніж оригінал. В оригіналі "cry", "maiden" ("плакати", "дівоче"); у перекладах «благаю» (у Паламарчука) – «чекаю» (у В. Лящука: важка доля навчила його інколи просто чекати, не поспішаючи з висновками та діями);«честь дівоча» (Паламарчук) – «дівоцтво юне» (Лящук), а "tounge-tied" (недорікуватий)взагалі ігнорується перекладачами.         Далі порівняємо  переклади  60-го сонета В. Лящуком та відомим російським поетом Валерієм Брюсовим  (1 (13) грудня 1873 – 9 жовтня 1924). В оригіналі цей твір звучить так:
Like as the waves make towards the pebbled shore,
So do our minutes hasten to their end;
Each changing place with that which goes before,
 In sequent toil all forwards do contend.
Nativity, once in the main of light,
Crawls to maturity, wherewith being crown'd,
Crooked eclipses 'gainst his glory fight,
And Time that gave doth now his gift confound.
Time doth transfix the flourish set on youth,
And delves the parallels in beauty's brow,
Feeds on the rarities of nature's truth,
And nothing stands but for his scythe to mow:
And yet to times in hope my verse shall stand,
Praising thy worth, despite his cruel hand.
     Ось як переклав його Брюсов:
Как волны набегают на каменья,
И каждая там гибнет в свой черед,
Так к своему концу спешат мгновенья,
В стремленья неизменном– все вперед!
Родимся мы в огне лучей без тени
И к зрелости бежим; но с той поры
Должны бороться против злых затмений,
И время требует назад дары.
Ты, Время, юность губишь беспощадно,
В морщинах искажаешь блеск красы,
Все, что прекрасно, пожираешь жадно,
Ничто не свято для твоей косы.
И все ж мой стих переживет столетья,
Так славы стоит, что хочу воспеть я. 
 Переклад Брюсова здається досить точним, однак осмислити його, особливо рядки 5-8, досить важко, якщо не заглянути в першоджерело. Неясна й кінцівка, котра афористично чітка в Шекспіра; інтонація останнього рядка: "Так славы стоит, что хочу воспеть я" – двозначна і надмірно хистка. До того ж, цей переклад вирізняється надмірністю поетичних загальних місць [62,http://nsportal.ru/ap/library/drugoe/2014/01/17/sonety-shekspira-sravnitelno-sopostavitelnyy-analiz-tekstov-cherez-perevody].
         У Лящуковій інтерпретації 60-й сонет зберігає конкретність образів і, головне, чіткість інтонації:
Один за одним б’є морський прибій,
Хвилина тягне інші сто хвилин.
І щастя, й горе щезнуть, царю мій,
Невідворотний часу тихий плин.
Як тільки знов прийде у світ маля,
Тримає смерть над ним свою косу,
І, скільки б не жило воно, земля
Різцем його спотворює красу.
Підступний вбивця, невблаганний час,
Жахливі зморшки на чолі кладе.
Він тішить, любить, потім губить нас –
Від нього ми не дінемось ніде.
Та час не спалить з віршами папір –
В них житимеш смертям наперекір.
     Другий катрен виразно персоніфікований, тоді як у Брюсова суть оригіналу затуманена.
         Слово "light" («світло», 5-ий рядок) у Шекспірових сонетах зазвичай вживається тільки метафорично, у нашому ж випадку світло символізує життя взагалі, «білий світ», на який народжується людина ("main of light"). Василь Лящук заклав у словосполучення глибший смисл: «прийде у світ маля». Невблаганності часу непідвладна лише творчість («Та час не спалить з віршами папір…»).
         У Шекспіра «шаленіє уособлений Час» [14,http://www.philology.ru/linguistics1/gasparov-01f.htm], він персоніфікований найвищою мірою матеріально й конкретно:
Time doth transfix the flourish set on youth
                And delves the parallels in beauty's brow ...
                   (Час пронизує колір юності
                   та риє борозни на лобі краси ...).
         У Брюсова цей образ нейтралізований:
                   Ты, Время, юность губишь беспощадно,
                   В морщинах искажаешь блеск красы…                   
         В. Лящук наділяє час персональними  рисами ("cruel hand" «жорстока рука» – «підступний вбивця»). Незрячий поет пише те, що бачить внутрішнім зором:
                   Підступний вбивця, невблаганний час,
                   Жахливі зморшки на чолі кладе.
         Підсилювальний епітет "Crooke declipses" ("криві затемнення" – 7-ий рядок) В. Лящук обминає, імовірно, через те, що в ньому замало логічного змісту. Завдяки аналізу можна стверджувати: Лящуків переклад має ту цілісність, що властива твору мистецтва.
         Один із найвідоміших  Шекспірових сонетів – 73-ій має унікальну метафоричну структуру: поет говорить про старість і наближення смерті, послідовно залучаючи три топоси: осені, заходу дня та затухаючого багаття, кожну з яких він розробляє з великим мистецтвом. «Несподівана кінцівка не спростовує цього меланхолійного змісту, надаючи всьому віршові щемливого ліричного звучання» [89, http://www.poezia.ru/article.php?sid=57716].
         Ось текст оригіналу:
Hat time of year thou mayst in me behold
When yellow leaves, or none, or few, do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruined choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou seest the twilight of such day
As after sunset fadeth in the west,
Which by and by black night doth take away,
Death’s second self, that seals up all in rest.
In me thou seest the glowing of such fire
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed whereon it must expire,
Consumed with that which it was nourished by.
This thou perceiv’st, which makes thy love more strong,
To love that well which thou must leave ere long.           
Важлива риса роботи Василя Лящука полягає в тому, що він, на відміну від більшості своїх попередників, які перекладали цей сонет шестистоповим ямбом, зберіг розмір оригіналу – п'ятистоповий ямб (із суцільним окситонним римуванням).Від цього Лящуків переклад щільніший, насиченіший, що наближає його до першоджерела. За психолінгвістичною типологією Д. Робінсона, це метафоричний переклад, коли замінюється ціле цілим [38, 133]. Схема римування перехресна, що також відповідає оригіналу:
Багряний листопад уже в мені,
Один за одним кружеляє лист.
І голі крони мерзнуть в вишині,
В яких замовк веселий щебет-свист.
В мені ти бачиш той вечірній час,
Як захід сонця, що погас колись.
І ясний купол неба вже від нас,
Неначе смертю, сутінком прикривсь.
В мені ти бачиш сяйво неземне,
Що перейшло на попіл давніх днів.
Стрімке життя, що в безкрай промине,
Стає тепер могилою мені.
Ти бачиш все, та близькістю кінця
Тугіше наші зв’язано серця.
         У першому катрені, де мова йде про пізню осінь, котра, у свою чергу, служить метафорою старості, знаходимо яскраву риму, що утворює вдалий смисловий контраст: «(кружеляє) лист – (замовк  веселий щебет-) свист». Метафоричні «листя» тут, імовірно, символізують красу і здоров'я, яких людина позбавляється в старості.
         Чудово передає В. Лящук складний образ «ніч – смерть – спокій», уникаючи смислової плутанини, у другій строфі. Вечір як топос старості, був загальним місцем ренесансної поезії, однак автор 73 сонета розвиває цей образ-символ поетичного мовлення по-своєму.
         Продовження анафори «в мені» (кінець 1-го рядка 1-ої строфи-початок 2-ої та 3-ої строфи, в оригіналі «In me») спостерігаємо в третьому катрені. Не руйнує В. Лящук смислу метафори 9-го рядка, дослівний переклад якого «в мені ти бачиш сяйво [тепло] такого вогню», до чого вдаються декотрі інтерпретатори.
         У заключному двовірші: «Ти бачиш все, та близькістю кінця / Тугіше наші зв’язано серця» Василь Лящук не говорить про смерть ліричного героя протягом декількох днів, адже такого в оригіналі немає (останні два слова «ere long» означають «незабаром»).  Проте все одно переклад звучить так, ніби ці рядки написано на смертному одрі.
         55-й сонет:
Not marble nor the gilded monuments
Of princes shall outlive this pow'rful rhyme,
But you shall shine more bright in these contents
Than unswept stone, besmeared with sluttish time.
When wasteful war shall statues overturn,
And broils root out the work of masonry,
Nor Mars his sword nor war's quick fire shall burn
The living record of your memory.
'Gainst death and all oblivious enmity
Shall you pace forth; your praise shall still find room
Even in the eyes of all posterity
That wear this world out to the ending doom.
So, till the Judgement that yourself arise,
You live in this, and dwell in lovers' eyes.
         Переклад Василя Лящука:
                   З могильних плит час букви зішкребе.
Не добереться лиш до тих рядків,
Якими нині я зберіг тебе –
Їх не покриє бруд чи пил віків.
Хода війни, і бунтів, і повстань
Змете погруддя ідолів земних,
Та не змете віршованих писань –
Ти, друже, вічно сяятимеш в них.
Ніяка смерть не стре тебе на дно,
Люд не забуде жодної з пісень.
Ти житимеш в нащадках все одно,
Аж поки не настане судний день.
Аж поки мить не надійде остання –
В піснях і віршах ти живи, кохання.
         У В. Лящука власні твори Шекспір називає «віршованими писаннями», а не «уславленими» (в оригіналі «this powerful rhyme» – «цей владний, могутній вірш»), гранітний надгробок  – не «паскудна плита», на відміну від «сміливого» перекладу російського поета-перекладача, літературознавця, бібліографа Н. Гербеля (26 листопада (8 грудня) 1827 – 8 (20) березня 1883)[75,https://ru.wikisource.org/wiki/Сонет_55_(Шекспир/Гербель)].
     Василь Лящук проходить повз "меч Марса", відкидає умовну образність, без якої можна легко обійтися, адже вона є ознакою того, що минає; прагне зберегти всі риси індивідуального стилю Шекспіра. Вдало передає метафору «Even in the eyes of all posterity/ That wear this world out to the ending doom» («хвала тобі завжди знайде місце в очах всіх нащадків, які будуть жити в цьому світі до кінця століть» [83, sonnets-best.ru/Commentary_podstr_55.htm]):
                   Ти житимеш в нащадках все одно,
                   Аж поки не настане Судний день.
     Своїм перекладом прикінцевого дистиха («So, till the Judgement that yourself arise, / You live in this, and dwell in lovers' eyes» – «Аж поки мить не надійде остання – / В піснях і віршах ти живи, кохання») В. Лящук спростовує хибну думку, ніби Вільям Шекспір адресував 55-й сонет самому собі.
         «Обіцяючи дати Другові безсмертя своїми віршами, він (Шекспір), звичайно, має на увазі (і, може бути, в першу чергу) безсмертя своєї поезії й себе в ній. Гординя наявна, але для того, щоб її констатувати, немає потреби припускати подвійну адресацію»[35, www.poezia.ru/article.php?sid=44313]
         Шекспір починає сонети, уводячи чотири зі своїх найважливіших тем – безсмертя, час, дітонародження та егоїзм, котрі в першому сонеті взаємопов'язані й тематично, і шляхом використання зображень [93,http://www.cliffsnotes.com/literature/s/shakespeares-sonnets/summary-and-analysis/sonnet-1].
         Проаналізуємо український переклад твору, здійснений Василем Лящуком:
1 Чекаєм врожаїв, од кращих лоз.
2 Краса – як мить в усмішці нелукавій.
3 Коли троянду вистудить мороз –
4 Цвістимуть пелюстки в її уяві.
5 А ти – в свою закоханий красу.
6 Їй віддаєш і сили всі, і соки.
7 Збиваючи метеликом росу,
8 Не будь скупим, бездушним і жорстоким.
9 Окраса днів зажурених моїх,
10 Весни дочасний, нетривкий глашатай.
11 Майбутнього в тобі зачавсь горіх.
12 Де майже поруч – скнарість і розтрата.
13 Жалієш світ. Землі не віддавай
14 Грядущих літ безцінний урожай.
         Крім того, звернемось до оригінального тексту й підрядника А.Шаракшане[82,http://lib.ru/SHAKESPEARE/sonets-sharakshane-podstr.txt_with-big-pictures.html]:
1 From fairest creatures we desire increase,
2 That thereby beauty's rose might never die,
3 But as the riper should by time decease,
4 His tender heir might bear his memory:
5 But thou, contracted to thine own bright eyes,
6 Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
7 Making a famine where abundance lies,
8 Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
9 Thou that art now the world's fresh ornament
10 And only herald to the gaudy spring,
11 Within thine own bud buriest thy content,
12 And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
13 Pity the world, or else this glutton be,
14 To eat the world's due, by the grave and thee.
Підрядник:
1 Від прекрасних створінь ми бажаємо потомства,
      2 щоб таким чином троянда краси ніколи не вмирала,
      3 але, коли більш зріла троянда з часом помре,
      4 її ніжний спадкоємець несе пам'ять про неї.
       5 Але ти, заручений з власними ясними очима,
       6 годуєш своє яскраве полум'я паливом своєї сутності,
       7 створюючи голод там, де достаток,
      8 сам собі ворог, занадто жорстокий до своєї милої персони.
       9 Ти, що є тепер свіжа окраса світу
      10 і єдиний глашатай барвистої весни,
      11 у власному бутоні ховаєш своє утримання
      12 і, ніжна скнаро, марнуєш себе в скупості.
       13 Пожалій світ, або ще стань ненажерою,
       14 з'ївши належне світу на пару з могилою.
[82, lib.ru/SHAKESPEARE/sonets-sharakshane-podstr.txt_with-big-pictures.html]:
         Сонет написаний для гарного юнака з метою переконати його одружитися й складається з багатьох метафор.
         У метафорі «beauty's rose» («троянда краси») (2-ий рядок) краса ототожнюється з трояндою. Ми не можемо претендувати на те, щоб впевнено розгадати, що саме мав на увазі Шекспір, можливо з тієї причини перекладач порівнює красу з нелицемірною посмішкою. Уподібнення краси троянді або посмішці, котра на обличчі людини, коли вона розглядає чудову квітку,  дає читачеві замість абстрактної "краси" її яскравий зримий символ, що допомагає сприйняттю вірша. Крім того, ця метафора дає уявлення про красу як про щось живе, а не як про застиглу досконалу форму. Для рослин циклічність цвітіння дає логічну передумову для подальшого міркування про відродження краси в потомстві, що, як ми зазначили, є однією з чотирьох найважливіших тем Шекспірових сонетів. З цього погляду Лящукова метафора втрачає первісний зміст, закладений автором. 
         До кінця першого катрена триває розгорнута метафора, образний зміст якої – констатація факту зміни поколінь у рослинному світі. Предметне ж у тому, що такого ж безсмертя краси ми бажаємо для людей, котрі цією красою наділені. Щоб нагадати, що мова насправді йде не про квіти, а про людей, у 4 рядку Шекспір вжив слово «heir» («спадкоємець»), яке в прямому значенні до квітів незастосовне, і, отже, так само є метафорою. В. Лящук  наділяє троянду уявою, яка утворює нове народження – цвіт пелюсток, котрі є прообразом спадкоємців помираючої людини. Слово "memory" («пам'ять») наприкінці того ж рядка, що повертає нас зі світу рослин у світ людей, у Лящуковому перекладі трансформоване на «уяву».
         У 5 рядку  читаємо «contracted to thine own bright eyes» («заручений з власними ясними очима»). Епітет "bright" ("яскравий") у поєднанні "bright eyes" (що прийнято перекладати українською як "ясні очі") – приклад фразеологізму, що виник з метафори. Вона вже за часів Шекспіра не сприймалася в буквальному сенсі, а саме, що очі випромінюють яскраве світло. Як і всі рядки другого катрена, мова образів говорить нам про небажання молодика одружитися, а ще про його самозакоханість і егоїзм. Ось чому Василь Лящук опускає «власні ясні очі», стверджуючи, що Друг «в свою закоханий красу».
         Рядки 6-ий: «feed'st thy light's flame with self-substantial fuel» («годуєш своє яскраве полум'я паливом своєї сутності») і 7-ий: «making a famine where abundance lies» («створюючи голод там, де достаток») В. Лящук перекладає, як «їй (красі) віддаєш і сили всі, і соки, /Збиваючи метеликом росу». Уводячи від себе ці дві розгорнуті метафори, перекладач випрозорює авторське дорікання молодому другу, котрий живе заради себе, до того ще й губить свою красу тим, що не хоче нею ділитися. Тут, звичайно, пригадуються рядки вірша, що дав назву четвертій збірці поезій В. Лящука «Ноша бджоли»:
                            Зі срібла-злота дорогих прикрас тих,
                            Яка б потреба в них не ожила,
                            Нічого не хотів би – тільки впасти,
                            Як під важкою ношею бджола!
         Рядки 9-10: «Thou hat art now the world's fresh ornament / and only herald to the gaudy spring» («Ти, що є тепер свіжа окраса світу /і єдиний глашатай барвистої весни»), – дві метафори хвалебного змісту. У Лящуковій інтерпретації, на зажуру ліричного героя, краса його друга дочасна, і голос його не буде почутий, що власне й хотів передати нам цими тропами Вільям Шекспір. Лящукова версія віршованого тексту вимагає від читача більшого асоціативного мислення; перекладач прагне розбудити його для того, щоб майже кожне слово почало грати багатозначну роль.
         У двох останніх рядках міститься яскравий і сильний для сучасного читача образ: «Pity the world, or else this glutton be, / To eat the world's due, by the grave and thee» («Пожалій світ, або ще стань ненажерою, / З'ївши належне світу на пару з могилою»). Тут є, як мінімум, п'ять окремих метафор: поєднання «pity the world» («пожалій світ»); іменник «glutton» («ненажера») і дієслово "eat" («їсти») — ідеться про «поїдання» краси; "the world's due" («те, що пов`язано зі світом»), де слово "due" взято зі світу грошових відносин; згадка разом іменника «grave» («могила») і  особового займенника «thee» («тобою»), як двох "ненажер", яким урешті-решт дістанеться згасаюча краса фізичного світу. Василь Лящук у своєму перекладі стриманий, вживаючи замість наказового способу дієслово недоконаного виду «жалієш»,  а також водночас з автором (хоча й живуть вони в різні епохи!) благає: «Землі не віддавай /Грядущих літ безцінний урожай».
         Переклади Шекспірових сонетів у виконанні В. Лящука точні, технічно вправні, близькі до досконалості й, головне, живі та динамічні. Своєю плідною працею він ще яскравіше відкрив для українських читачів ліричну поезію Шекспіра.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                              
                                     
    
        
          
        ВИСНОВКИ
 
         Василь Лящук – автор дев`яти поетичних збірок, перекладів сонетів Вільяма Шекспіра й творів інших англійських, німецьких, польських, білоруських та російських класиків світової літератури. Тему дослідження обрано відповідно до особистих зацікавлень та у зв`язку з відсутністю ґрунтовних розвідок, присвячених поезії та художньому перекладу В. Лящука. У ході дослідження  зроблено огляд творчого доробку поета, з’ясовано тематику, проблематику, структурні риси його творів.
         У першому розділі – «Життєвий і творчій шлях» – досліджено зв`язок літературної творчості поета з біографією, що стало чи не визначальним чинником його поетики. Крім того, простежено, яким чином відсутність фізичного зору та прикріпленість до певного місця проживання зумовили своєрідність його літературних творів.
         Те, що Василь Кіндратович Лящук народився неподалік великої святині християнства – Почаївської Свято-Успенської Лаври, а також прагнення Василевих батьків сформувати в синові спрагу до пізнання та виховати в ньому любов до народних традицій, безперечно, вплинуло на формування його національного характеру, що згодом позначилось і в поетичних творах.  Неприємний випадок у дитячому садочку спричинив те, що згодом В. Лящук особливо не зближувався з жінками, однак і це сприяло тому, що він цілковито присвятив себе літературній творчості.  Василь народився не повністю сліпим, бачив тільки на ліве око й мав три відсотки зору (остаточно зір пропав 1993 року), через те у нього залишилось уявлення про різні яскраві кольори й відтінки. У звичайній восьмирічній школі Василь старанно навчався, намагався не відставати від інших дітей, що в подальшому допомогло ставити до себе високі вимоги. 1965 року брав участь у 3-му семінарі юних авторів України, де відбулося його знайомство з В. Забаштанським, котрий, як відомо, внаслідок нещасного випадку у вісімнадцятирічному віці втратив зір і руки. Маючи гідний приклад, молодий поет став свідомий того, що він не самотній в цьому світі, є люди, що навіть за складніших обставин не занепадають духом. Отож позамистецькі впливи значною мірою вплинули на творчість незрячого поета.
         Другий розділ – «Поетична творчість» – присвячено дослідженню художніх творів Василя Лящука. З`ясовано, яким чином митець, незважаючи на фізичні вади, відтворював навколишнє середовище в багатстві предметних подробиць, а також якою мірою його індивідуальний творчий добуток збагатив сучасне українське поетичне слово. Виявлено різноманітні форми почуття поета та особливості його розуміння світу. На матеріалі конкретних творів здійснено спробу окреслити найяскравіше у творчості Василя Лящука.
         Вірш дебютної збірки «Почаївська мозаїка»(1992) «Уже летить червонокрила осінь» винесено на перші сторінки, тобто він є своєрідним епіграфом та висловлює основне життєствердне кредо автора: «Я буду жити тьмі наперекір».         Ліричний герой збірки – особистість, що сповнена наскрізним оптимізмом, сповідує християнські цінності. Вірш, що дав назву третьому розділу й присвячений матері поета, покладений на музику та став досить відомою на Рівненщині піснею. У творі «Борги» поет закликає не стояти осторонь життєвих негараздів, адже розчарування та занепад духа лише пригнічує,  призводить до безпорадності й урешті-решт до найтяжчого злочину: «Байдужим бути до страждань людських». Крім того книжка містить верлібр «Невиразні контури хмар», що має деяку ритміку, хоча сучасні верлібри взагалі можуть бути принципово аритмічні. На відміну від неримованого, ритмізованого «білого вірша»,  він не силабо-тонічний, маючи своєрідний ритм мовних періодів. Вірш «Світанковий шлях», як і більшість його творів, суто автобіографічний.
         Для ліричного героя наступної збірки «Нас не буде – буде наша спрага» (1997) властиві віра в себе, поклик, порив, через те в поезіях переважають образи грому, бурі, вогню.  Доля позбавила митця сприймати красу довкілля зором, проте вона його нагородила здатністю глибино відчувати серцем і душею: «Рвемось в буряні громи/Поміж яворами./Грають ярими грудьми/Зорі над ярами…».      
         У назві третьої збірки «Тьмі наперекір» (1998) – не лише концентрація її змісту, а й віддзеркалення сутності життя автора. У 1991 році почалося запалення ока, саме в ті перші важкі роки й народилися віршовані рядки, що пізніше увійшли до цієї книжки. Ліричний герой творів уподібнюється до авторського «Я», через те у творах упізнається біографія поета. Вірш «Слово» – приклад гімну високій мудрості, могутності й пісенності  української мови. У ньому помічаємо неповторну переконливість образної системи та поетичних образів. Творче кредо поета віднаходимо у вірші «Моя арифметика»: «Вважаю за краще триматись ціни/ Зернятком упасти в долоні Христа,/ Ніж сяяти скарбом в руках сатани».
         Роздуми переважають у творах четвертої збірки «Ноша бджоли» (2000), з`являється тема кохання. Тонко, усім єством душі відчуває Василь Кіндратович суть поетичного слова. У творі, що дав назву збірці, автор, відчуваючи відповідальність місії письменника, звертається до проблеми буття художника у світі. Вірш «Ти – віра і мудрість, любов і наснага…» має біблійний мотив з 35 розділу книги пророка Ісаї, що став добре відомим завдяки генію Тараса Шевченка. Крім того, поет практикує (можливо, слідом за Д. Павличком) такий жанр, як рубаї, – одну з найпопулярніших віршованих форм ліричної поезії народів Сходу. Рубаї Лящука відповідає усім класичним вимогам. Мікробайка «Соловейко і Шпак» висміює пристосуванство.    
         У п`ятій збірці «Моє помешкання» (2005) поет випробовує себе в традиційному жанрі японської пейзажної лірики гоку: «І внуком був я,/ І сином був./ Не зоглядівся, як став дідусем». Крім того, збірка містить пародії. У «Проханні до автора» спародійовано художній стиль Віктора Коржа.
          У канву нових творів ювілейної збірки «Дзвіниця» (2008) В. Лящук уводить тему громадянського покликання, намагання присвятити життя служінню людям і Богові. Також знаходимо давньофранцузьку віршовану форму – рондель. У ронделі «Запахла нехворощ і м`ята» Василь Лящук у всьому притримується канону: три строфи (перша й друга – катрен, третя – п`ятирядник) римування авва – авав – авваа.
         У збірці «Юності щемливий плин» (2009) поет звертається до тріолета – жанру, що виник у середньовічній французькій поезії як усічена форма ронделя. У тріолеті «Молімося за Україну» заздалегідь визначений повтор зумовлює ефект органічної художньої цілості. У сатиричній поезії «Щось не схоже на столицю…» гостро висміяно таке негативне явище, як відсутність мовної культури. Кожен має служити людям тим даром, що отримав, про це мова в мініатюрі «Герої сьогодення», котра особливо актуальна в епоху найновітнішої історії України.
          Вірші для дітей вміщено в книжку вибраних творів «Запахла нехворощ і м`ята». Твір «Зимові обжинки» позначений творчою індивідуальністю; а от віршик «Пустуни легко перетворюється на пісеньку або на лічилку.
         Акровірш Василь Лящук визначає як акростих, тобто краєряд, краєряддя. У написанні найрізноманітніших акровіршів – творів, куди входять не тільки акро-, а й мезостихи, тобто середряддя, як і інші форми горизонтально-вертикальних віршованих конструкцій – він досяг неабиякої майстерності. Поет із пам`яті зашифровує слова в третій літері віршованих рядків, тоді присвяти слід читати у зворотному порядку – знизу догори. Також у четвертій літері – згори донизу, у цьому разі підбирати слова доводиться куди ретельніше, що свідчить про інтелектуальні можливості Лящукової версифікаційної практики.
         Чи не в кожному паліндромі В. Лящука вчуваються нотки іронії: «Вік вовків», «Мотор є ротом», «Гроб у борг» і т. д. Оскільки співавтором паліндромів є сама мова, то деякі з них зустрічаються і в інших поетів. Наприклад, «Ялова воля» – у Івана Іова.  Є паліндроми, спроектовані на горезвісних людей українського політикуму: «Яйце долом! Молодець й я!»
         Однак насамперед у своїх поезіях Василь Лящук пише про все чудове, прекрасне та про те, що випромінює світло.
         У третьому розділі – «Художній переклад» – визначено характерні особливості Лящукової версії «ретрансляції» сонетів В. Шекспіра, де звернено увагу на досвід попередників у цій сфері.  Переклади містяться в п`яти  виданнях автора: 48 з англійської, 45 з російської, 40 з польської, 2 з білоруської, один з німецької мов, це не рахуючи поетичної збірки 154-х Шекспірових сонетів (2013). Не всі переклади Василя Лящука бездоганні, адже робив він їх у міру творчого зростання, трансляція Шекспіра – лише одна, найістотніша частина.
У приватних бесідах з`ясовано, що сприйняті на слух оригінальні тексти Шекспіра, незрячий перекладач записував за системою Брайля, після того диктував помічникам український переклад, вони ж набирали його на комп'ютері. Перед тим як перейти до роботи, прослуховував переклади Шекспіра різними мовами: польською, німецькою, російською.       
         Проаналізовано 66, 70, 73, 55 та перший сонети. Для компаративного аналізу 66-го сонета залучено переклад Д. Паламарчука, котрий також переклав усі Шекспірові сонети. Помічено, що цей сонет має певні варіації на тему біблійного мотиву з 72 псалму. Дмитро Паламарчук прагне до більш-менш точного відтворення оригінального тексту. У Василя Лящука переклад експансивний або «вільний», тобто розрахований не тільки на тих, для кого критерієм є художність, а й на тих, хто віддає перевагу новому перед старим. Обидва перекладачі чітко дотримуються схеми римування англійського сонета. Помічено, що 10 рядків оригіналу розпочинаються зі сполучника "And". Стільки ж рядків розпочинаються з "І" в перекладі Дмитра Паламарчука. У Лящуковому варіанті лише 7 рядків розпочинаються сполучником "І(Й)". В. Шекспір застосував прийом градації: у кожному рядку називає неподобства, які він бачить навкруги. В оригіналі їх передано 15-ма іменниками, у перекладі Д. Паламарчука – 13-ма, у В. Лящука – 9. Загалом обидва переклади витонченіші, ніж оригінал.   
         Далі порівняно  переклади  60-го сонета В. Лящука та російського поета Валерія Брюсова. Переклад Брюсова здається точним, однак осмислити його важко, якщо не заглянути в першоджерело. У Лящуковій інтерпретації 60-й сонет зберігає конкретність образів і, головне, чіткість інтонації. Другий катрен виразно персоніфікований, тоді як у Брюсова суть оригіналу затуманена. У Шекспіра Час персоніфікований  матеріально й конкретно. У Брюсова цей образ нейтралізований; В. Лящук наділяє його персональними  рисами. Тобто незрячий поет пише те, що бачить внутрішнім зором.        
         У 73-омусонеті, що має унікальну метафоричну структуру, Василь Лящук, на відміну від більшості своїх попередників, зберіг розмір оригіналу – п'ятистоповий ямб (із суцільним окситонним римуванням). Від цього його метафоричний переклад, коли замінюється ціле цілим, щільніший, насичені ший, що наближає його до першоджерела.         У заключному двовірші В. Лящук не говорить про смерть ліричного героя протягом кількох днів, адже такого в оригіналі немає. Проте все одно переклад звучить так, ніби ці рядки написано на смертному одрі.
          Переклад першого сонета, що складається з багатьох метафор, проаналізовано із залученням підрядника А. Шаракшане. Лящукова версія тексту третього катрену вимагає від читача більшого асоціативного мислення; перекладач прагне розбудити його для того, щоб майже кожне слово почало відігравати багатозначну роль. У перекладі двох останніх рядків В. Лящук стриманий, водночас із автором (хоча й живуть вони в різні епохи!) благає: «Землі не віддавай / Грядущих літ безцінний урожай».
         Робимо висновок, що переклади Шекспірових сонетів у виконанні В. Лящука технічно вправні, точні, живі й динамічні. Таким чином, виявлено ще одну вельми цікаву й непересічну постать новітньої української літератури, котра, на наш погляд, посяде не останнє місце в сучасному літературному процесі.
 
                           
                        СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
        
  1. Алексєєнко Олена. Поезія Вільяма Шекспіра (1986) //Електронний ресурс. – Режим доступу: ae-lib.org.ua/texts/alekseenko__shakespeare_poetry__ua.htm

  2. Аникст А. Творчество Шекспира. – М.: Из-во художественной литературы, 1963. – 615 с.

  3. Аникст А. Шекспир. — М.: «Молодая гвария», 1964. – 367 с.

  4. Антонич Б.-І. 1. Між змістом і формою; 2. Національне мистецтво: (Спроба ідеалістичної системи мистецтва); 3. Сто червінців божевілля : До дискусії про світогляд і розуміння поезії; 4. Як розуміти поезію // Антонич Б.-І. Твори / Ред.-упоряд. М. Москаленко – К.: Дніпро, 1998. – С.476-483; 467-476; 523-527; 515-520.

  5. Астаф’єв О. Образ і знак: Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі / Олександр Григорович Астаф’єв. – К.: Наук. думка, 2000. – 268 с.

  6. Береза М. «Як під важкою ношею бджола…/Микола Береза// «Інва.net» №18. – 2008. – С. 49-51.

  7. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. – К.: Українське Біблійне Товариство, 2003. –1159 с.

  8. Бовсунівська Т.В. Основи теорії літературних жанрів ׃ Монографія / Тетяна Бовсунівська. – К.׃ ВПЦ «Київський університет», 2008. – 520 с.

  9. Бондючна Ю. Під дахом трударя / Юлія Бондючна // Зелені шати,  газета Рівненської облради. – 2011. – 25 берез.

  10. Бычковская Л. Из любви к искусству/ Ленина Бычковская // Факты. — 2013. – 24 декаб. – 10 с.

  11. Вільям Шекспір. Сонети / Переклад укр. В. Лящука. З паралельним англ. текстом. – Рівне: Волинські обереги, 2013. – 200 с.

  12. Вірші для дітей //Електронний ресурс. – Режим доступу: kazkar.info/ua/stihi/

  13. Влахов С., Флорин С.Непереводимое в переводе. – М.: Высш. шк., 1986. – 416 с.

  14. М. Л. Гаспаров М.Л., Н. С. Автономова Н. С. Сонеты Шекспира — переводы Маршака //Електронний ресурс. – Режим доступу: www.philology.ru/linguistics1/gasparov-01f.htm

  15. Гаспаров М. Л. Очерки истории европейского стиха. – 2-е изд. / Михаил Леонидович Гаспаров. – М.: Фортуна-Лимитед, 2003. – 272 с.

  16. Глодя К. Шекспір у Рівному /Катерина Глодя//Голос України. — 2013. – 17 жовт.

  17. Грабович Дж. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // СіЧ. – 1993. — №3. – С.46–50.

  18. Гундорова Т. Український модерн: від культурної тотальності до культурної диференціаціії // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнарод. асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.) / Упоряд. і відповід. ред. О.Мишанич. – К.: Обереги, 1996. – С.420-429.

  19. Данилюк. М.Незрячий поет бачить кольорові сни / Марина Данилюк. //Провінційна газета. – 2005. — 9 черв. – С. 6.

  20. Данилюк О.Незрячий рівнянин переклав Шекспіра / Ольга Данилюк //Рівненська газета. – 2013. — 28 листоп. – С. 8.

  21. Демків Б. Вклонився сонцю сонях /Борис Демків //Вільне життя, газета Тернопільської обласної ради. – 1998. – 23 верес. – С. 8.

  22. Дем`янчук О. Пошанівок книзі/Ольга Дем`янчук //Вісті Рівненщини. – 2014. – 25 квіт.

  23. «До моря», «Я вас любив...», «Я мить чудову пам'ятаю...»//Електронний ресурс. – Режим доступу:http://school.xvatit.com/index.php?title«До_моря»,_«Я_вас_любив.,.»,_«Я_мить_чудову_пам'ятаю...»   

  24. Забаштанський В.Свічечкою слова/ Володимир Забаштанський. –Жмеринка: «Вінниця», 2000. – 448 с.

  25. Ісаєв В. Сліпий перекладач /Володимир Ісаєв // «Експрес». — 2005. – 18-20 лист. – С. 18.

  26. Ільницький М, Будний В. Порівняльне літературознавство: В 2ч. Частина 1. Лекційний курс, — Львів: Видав. центр ЛНУ ім… І Франка, 2007 – 280 с..

  27. Історія української літератури ХХ століття: У 2 т. / Під ред. В.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1. – 464 с.

  28. Історія української літератури ХХ століття: У 2 т. / Під ред. В.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 2. – 456 с.

  29. Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (Стилістика): Фігури і тропи / Ігор Качуровський. – Мюнхен; Київ, 1995.

  30. Качуровський І. Фоніка / Ігор Качуровський. – К.: Либідь, 1994. – 168 с.

  31. Квітка-Основ`яненко Г. Вибр. твори / Григорій Квітка-Основ’яненко / Передм. О. Борзенка. – Х.: Прапор, 2008. – 480 с.   

  32. Клинець Ю. «Привіт, Васильку!..» /Юрій Клинець. – Рівне: Волинські обереги, 2014. – 148 с.

  33. Ковальський. В. «В житті, неначе в брайлівськім письмі» //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.viche.info/news/1633/

  34. Ковальський В. Ровенский Гомер /Валентин Ковальский//Киевские регионы. – 2006. – 24 мар. – С. 6.

  35. Козаровецкий В. Сонеты Шекспира: проблема перевода или проблема переводчика? // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.poezia.ru/article.php?sid=44313

  36. Коломієць Л. Український Ренесанс: У пошуках індивідуальності // Слово і час. – 1992. – №10. – С.64–70.

  37. Коломієць Л. Концептульно-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу. – К.: Видав.-поліграф. центр «Київський університет, 2004. — 522 с.

  38. Коломієць Л. Перекладознавчі семінари: актуальні теоретичні концепції та моделі аналізу поетичного перекладу: навч. посібник / Л. В. Коломієць. – К.: Видав.-поліграф. центр «Київський університет, 2004. — 527 с.

  39. Комаровський В. Світ німий, коли не чути неньки /Володимир  Комаровський // Волинські світанки. – 2013. – 16 квіт. – С. 7.

  40. Компаративний аналіз художнього перекладу: Посібник-практикум/ Упоряд. Астаф`єв О. Г., Лященко О. А. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. – 96 с.

  41. Кондратюк А. Життя у слові / Андрій Кондратюк // Вісті: Тижневик Рівенської облради. – 2006. – 27 черв.

  42. Коптілов В. Актуальні питання українського художнього перекладу. – К..: В-во Київського університету, — 1971. – 131 с.

  43. Кошіль І.Незрячий поет Василь Лящук володіє даром передбачення //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.gazeta-misto.te.ua/news/nezryachyj-poet-vasyl-lyaschuk-volodije-darom-peredbachennya/

  44. Кравець Д. Гармонія розуму й почуттів/ Дмитро Кравець //Надслучанський вісник: Березнівська районна газета Рівненської області. – 2014. – 4 листоп .– С. 8-9.

  45. Левчун. Н. Сліпий поет перекладає Оскара Уайльда /Наталя Левчун //Рівне-Ракурс. – 2005. – 22 верес.– С. 13.

  46. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. [авт.-уклад. Ю. І. Ковалів]. – К.: ВЦ «Академія», 2007.  Т. 1: А (аба) – Л (лямент). – 608с.;… Т. 2: М-Я. – 624 с.

  47. Літературознавча компаративістика. Тернопіль, 2002. – С. 256-271.

  48. Літературознавчий словник-довідник. – К.: Видав. центр “Academia”, 1997. – 750 с.; 2-е вид, випр., доп. – 2006. – 752 с.

  49. Лукашевич М.Дуэли переводчиков. О переводах Р.Л. Стивенсона //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://old.russ.ru/krug/20030204_luk.html

  50. Лящук В. Дзвіниця. – Рівно: ВАТ «Рівенська друкарня», 2008. – 112 с.

  51. Лящук В. Запахла нехворощ і м`ята. Вибрані поезії і переклади. — Рівне: Волинські обереги, 2010. – 384 с. 

  52. Лящук В.Моє помешкання. –Костопіль: «Роса», 2005. –156 с.

  53. Лящук В. Нас не буде – буде наша спрага. – Рівне: «Азалія», 1997. –57 с.

  54. Лящук В. Не блукай. Спомин /Василь Лящук //Слово і Час, Рівенськийміськрайонний тижневик. – 2008. – 16 трав.

  55. Лящук В. Ноша бджоли. – Рівне: Волинські обереги, 2000. – 128 с.

  56. Лящук В. Поки мама жива /Василь Лящук //Вільне слово, газета Рівенської обл. держ. адміністрації. – 1998. – 9 верес.     

  57. Лящук В. Почаївська мозаїка. – Рівне: Азалія, 1992. – 32 с.

  58. Лящук В. Тьмі наперекір. – Рівне: Волинські обереги, 1998. – 40 с.

  59. Лящук В. Юності щемливий плин. Тріолети, мініатюри, переклади. – Рівне: Волинські обереги, 2009. – 140 с. 

  60. Матюхин А. Сравнительно-сопоставительный анализ сонета 66 Шекспира //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://axsen2004.hop.ru/analiz_sonet66_shakespeare.html

  61. Мищишин А. Слепой поэт из Ровно перевел на украинский язык 154 сонета Шекспира /Анна Мищищин //Комсомол. правда, «КП»-Львов. –2014. – 24–30 янв. – С. 7.

  62. Можгина К. А., Сатышева А. С. Сонеты Шекспира. Сравнительно – сопоставительный анализ текстов через переводы российских авторов //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://nsportal.ru/ap/library/drugoe/2014/01/17/sonety-shekspira-sravnitelno-sopostavitelnyy-analiz-tekstov-cherez-perevody.

  63. Моравицкий М. Поліський Гомер /Микола Моравицький//Сім`я і дім. – 2002. – С. 2.

  64. Москаленко М. Тисячоліття: переклад у державі слова / Михайло Москаленко // Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі: Антологія / Упоряд. і авт. передм. М. Москаленко. – К.: Дніпро, 1995. – С. 5–38.

  65. Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа: З 4-го повного перекладу Біблії / Пер. з давньогрецької о. Рафаїла Турконяка. – К.: Українське Біблійне Товариство, 2003. – 317 с.

  66. Порадник читача //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://poradnik.rv.ua/news/zapakhla_nekhvoroshh_i_m_jata/2014-05-26-566

  67. Почаївська лавра з півдня //Електронний ресурс. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/ Почаївська_лавра_з_півдня

  68. Пшеничний. М. «Ялова воля», чи «Вік вовків»? /Микола Пшеничний //Скриня. – 2010. – 25 лют.

  69. Ружинський Л. Рубаї як віршова форма //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.virsh.com.ua/poems/8371

  70. Світличний І. Поезія і філософія / Іван Світличний // Серце для куль і для рим. – К., 1990. – С. 271–283.

  71. Святе Письмо Старого та Нового Завіту /Пер. о. Івана Хоменка. – Рим: Видавництво отців Василян, 2007. – 1475 с.

  72. Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літ.-критич.  думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької, при співпраці Л. Онишкевич та І. Фізера. – Львів: Літопис, 1996. – 634 с.

  73. Сонет 66 В.Шекспіра та два його переклади //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printout.php?id=249

  74. Сонети Шекспіра //Електронний ресурс. – Режим доступу:uk.wikipedia.org/wiki/Сонети_Шекспіра.

  75. Сонет 55 (Шекспир/Гербель) // Електронний ресурс. – Режим доступу: https://ru.wikisource.org/wiki/Сонет_55_(Шекспир/Гербель)

  76. Ткаченко А. О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів / Анатолій Олександрович Ткаченко. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.

  77. Ткаченко А. Філологічний аналіз та інтерпретація у вимірах поетики/стилю: на матеріалі одного вірша КНУ ім. Т. Шевченка. Ін-т філології. – К., 2008. – 20 с.

  78. Ткаченко А. Художність: із чим її їдять // Філол. семінари. – Вип. 12: Літ. критика і критерії художності.  – К.: Логос, 2009. – С. 43–50.

  79. Ткаченко А.  Шедеври і шухляди // Філол. семінари. – Вип. 15: Художні стилі, течії, напрями: історико-теоретичний аспект. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2011. – С. 17–25.

  80. Ткаченко А. «Руйнування поетики» – очима поетології // Філологічні студії молодих учених: Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (18 листопада 2011 р.). – Маріуполь: МДУ, 2011.

  81. Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. – К.: Факт, 2003. – 456 с.

  82. Уильям Шекспир. Сонеты (подстрочный перевод А.Шаракшанэ) http://lib.ru/SHAKESPEARE/sonets-sharakshane-podstr.txt_with-big-pictures.html

  83. У. Шекспир. Сонеты. Комментарий и подстрочный перевод //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://sonnets-best.ru/Commentary_podstr_55.htm

  84. Холшевников В. Основы стиховедения. – Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. – 152 с.

  85. Художній переклад: діалог культурно-історичних епох. Посібник практикум /Упоряд. Астаф`єв О. Г., Лященко О. А. – К.: ВПЦ університет», 2010. – 64 с.

  86. Цецик П. «Тьмі наперекір» /Петро Цецик// Слово і час. – 2008. – 14 берез. – С. 4.

  87. Цимбалюк. В. Сонети Шекспіра переклав рівнянин, котрий живе «тьмі наперекір» /Євген Цимбалюк  //Вільне слово: Газета Рівенської обл. держ. адміністрації. – 2013. — 21 листоп. – С. 13. 

  88. Шаракшанэ А. Сонеты Шекспира в Обучении Студентов на Факультете Иностранных Языков (Английский Язык) //Електронний ресурс. – Режим доступу: www.poezia.ru/nasmast.php?sid=13

  89. Шаракшанэ А. Комментарий к "Сонетам" У. Шекспира //Електронний ресурс. – Режим доступу: www.poezia.ru/article.php?sid=57716.

  90. Шевченко Т. Г. Кобзар. – Донецьк: ТОВ «ВКФ «БАО», 2012. – 480 с.

  91. Я помню чудное мгновенье  //Електронний ресурс. – Режим доступу: referat.com/Аналіз_вірша_А_С_Пушкіна_Я_помню_чудное_мгновенье.

  92. Ярмолюк Н. Гармонія розуму й почуттів /Надія Ярмолюк //Надслучанський вісник: Березнівська районна газета Рівенської області. – 2014. – 4 листоп. – С.8.

  93. Shakespeare'sSonnets//Електронний ресурс. – Режим доступу: www.cliffsnotes.com/literature/s/shakespeares-sonnets/summary-and-analysis/sonnet-1 

Комментарии