Добавить

МОЄ ПОЛІССЯ ГОЛУБЕ Й ЗЕЛЕНЕ



Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й
чому?

Крізь переплутані вузлами й припорошені пилом суєтності  тенета
повсякденних  буденних думок час від часу вириваються у свідомість з
глибин нашої суті знаки питання. Яким був світ, коли не було нас? Невже
були часи, коли не існувала людина? Як виглядав ландшафт  100 чи 200, а
то й 2000 років тому? Які краєвиди відкривалися полянам й деревлянам а
потім й слав”янам з вершечків могутніх   поліських дубів , струнких
 сосен  та білокорих беріз?

Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й
чому? Внутрішній непереборний потяг до ностальгічних реконструкцій світу
в сиві часи давнини є також і пошуком відповідей на питання, як мусимо
жити нині, як проектувати майбуття. Чим більше будемо знати, тим більше
будемо проростати корінням вглиб рідної землі, тим дорожчою буде вона
нам і тим більш очевидними ставатимуть віковічні цінності та істини, які
перш за все проектуються на нашу підсвідомість з природного середовища.
Дізнатися більше про зелений покрив Малої Русі значить отримати
можливість осягти реальні масштаби і напрямки трансформацій, спричинених
людністю, оцінити роль тих чи інших рослин у житті сучасної держави.
Адже ландшафти та їх компоненти виступають єдиним і незамінним варіантом
довкілля для людини, впливають на всі сторони її життя, в тому числі на
формування прототипів «правильного», гармонійного, естетично більш
привабливого середовища.



Вся територія Полісся знаходиться на Багні /болотах/

Отже, яким був рослинний покрив у ті часи, коли ще не існувало жодних
поселень на берегах древнього Борисфена ? Як рослинність змінювалася з
часом, і що являють собою зелені легені міста на Дніпрі сьогодні? Які
ландшафтні образи проглядаються у віртуальній реконструкції простору?

Здивуємось, найменше за всю історію змінився вигляд самого русла Дніпра.
Щоправда, колись кришталево прозора і швидкоплинна ріка в наші часи
перетворилася на каламутно-зелену і майже застиглу, проте залишилася
майже тої самої ширини і так само з островами. На заплавних знижених
островах як тисячі років тому, так і донині зеленіють округлі й
довгасто-овальні чуприни білих та чорних тополь, деревовидних та
чагарникових верб.  А круті скелі були вкриті заростями мохів та
лишайників, а також своєрідними каменелюбними квітковими рослинами:
золотистими кущиками авринії скельної, соковитими очитками, чебрецем,
молодилом, кущами кизильнику, таволги, карагани та різноманітних видів
шипшини. По тінистих розколинах та під скельними карнизами тулилися
скельні папороті. Поміж скелями, скрізь, де дозволяв рельєф, селилася
деревна рослинність. Напевне, це були перш за все дуб, груша, ясен, а
також в’язи і чорноклени.

У  долинах Прип”яті й Случа панувала волога заплавна лісова рослинність
— швидше за все, це були діброви з острівцями вербових та дубових гаїв.
Не виключено, що в місці впадіння в  річки швидкоплинних
струмочків-потічків утворювалися, особливо після танення снігів та
сильних злив, горби свіжовимитої глини, на якій поселялася високотравна
лугова рослинність або молоді дуби, вільхи й тополі.

Полісся- тривалий час залишалося оазою дикої незайманої природи. Причина
того — непрохідні й непроглядні болота, які завжди отримували достатньо
вологи від Горині й Случа та від великих мас підземних вод правобережжя
Дніпра, що розвантажувалися в цій місцині, утворюючи болотисті  заплави
 , озера,  й канави. Наразі від цього різноманітного й надзвичайного
природного комплексу майже нічого не збереглося. З жалем доводиться
констатувати, що під час “брежнєвського”  осушування боліт, первинна
рослинність була фактично знищена.

Звісно, первинне обличчя колись надзвичайно мальовничих природних урочищ
 не відродити. Проте поки що у межах сучасного технологічного світу  ще
зберігаються маленькі і досить значних розмірів клаптики майже дикої
природи. Отож поки не пізно , слід  не тільки максимально зберегти, але
й примножити їх…

Переднє слово

Це майже Америка в Європі, яка чекає свого Колумба.

Розміщуючи на сторінках книги вибране з власного українського перекладу
статті про Полісся богослова  Івана Єреміча, я складаю йому шану  як
прекрасному етнографу і візуальному природознавцю. Довгий час проживши в
юності на Поліссі , він назавжди зберіг любов до цього краю, бо ж інакше
неможливо написати такі рядки:

« Болота, то довгі як річки, то широкі як озера, оповиті серпанком
легкого туману, стеляться перед вами до краю обрію і зникають в блакиті
далини. Там, в глибині перспективи, здіймаються з болота високі острова,
вкриті гігантською рослинністю. Даремно вони ваблять до себе ваші
погляди і бажання! Нога ваша ніколи не ступить на цю землю незнану. ”

Давнє Полісся

Народ, що населяє  Полісся , розкинутий по течії Прип’яті, Дніпра,
Березини та частиною Двіни і Німану, є народ слов’янський-руський, без
домішків, древньоправославний за перевагою. Для багатьох з нас більш
знайомі країни африканських папауасів, відвіданих місіонером
Лінгвістоном, ніж  Полісся західної Росії. Це майже Америка в Європі,
яка чекає свого Колумба.

Перш за все увагу спостерігача вражає та, так би мовити, цвіль давнини,
якою обрамлений весь побутовий уклад полішуків. Століття пролетіли над
ними, майже не зачепивши їх своїм руйнівним крилом. І у веденні
домашнього господарства, і в будівництві хат, і в мові, і навіть в
правах і звичаях – все йде так, як було за часів дохристиянських, –
додалося кілька вірувань християнства – от і все, що пристало до
старовини поліщука; все інше, немов у окам’янілому вигляді, збережено
досі недоторканно, протягом тисячоліття.

Причини цього  консерватизму – чисто місцеві. Обійстя поліщуків закинуті
в нескінченні ліси, загублені між не прохідними болотами. Багато
тубільців вмирало, не побувавши навіть в найближчому сусідньому
містечку.  Тому між простим народом  Полісся трапляються такі космологи,
які думають, що там – за обрієм вже кінець світу.

Домашній побут  поліщука /полешука/ надзвичайно простий і невигадливий.
 Все в ньому вражає увагу відсутністю предметів розкоші і млості,
фабрикації і меркантильності, нехитре часів давно минулих. За близькості
тільки судноплавних річок і поштових доріг помітні деякі ознаки
наносного прогресу. Полешук каже: «тик, сковорода, кочерга, кабила,
казел, калита, що-што, бороноваць, гребці (від гребу),» а не – клуня,
пательня, коцюба, Шкапа, цап, гаманець, волочити, громади, і так
далі. Важко визначити, коли і для чого, в деяких місцях Полісся увійшло
у вжиток грецьке каї, замість слов’янського «і».

Хати полешуков здебільшого курні, побудовані (так само як і всі інші
господарські споруди) в зруб, з дощатими (більшість) дахама, з полами,
або з дерев’яною лежанкою, приробленою до верхньої частини печі, – з
широкою полицею біля стіни під стелею, для сушіння скіпки, – з лавками
біля двох стін і великим столом, – з дощок, нерухомим, загальним для
половини домочадців, ліжком, що зветься підлогою і займає весь простір
від печі до стіни, – з круглою, товстою, дерев’яною перекладиною, одним
кінцем вправленої в піч, іншим в стіну, для сушіння різного одягу, для
вішання колиски.

Освітлення хати проводиться скрізь майже за допомогою скіпки. Спосіб
цього освітлення не скрізь однаковий. У місцях більш лісистих, хата
висвітлюється смолистими, дрібними полінцями з сосни, переважно з її
коренів. Це освітлення таке яскраве, що перед ним здасться тьмяним
освітлення будь-якої бальної зали сотнями свічок.

Костюм полешука-простолюдина також досить простий і природний. Весь він,
за винятком самої верхньої і самої нижньої приналежності, тобто крім
шапки і дуже рідко взуття, – домашнього виробу.Льон, пенька, шерсть, або
овчина дають йому невигадливий, але покійний і просторий костюм на літо
і зиму. Свита (сіряк) взимку і влітку – суконна. Чим біліше вона і
товща, тим чепуристий полешук і щасливіший. Але, якщо він до такої свиті
надіне нові личаки, з білими онучкамі (онучами), якщо ремінці, замість
звичайних шнурочків, симетрично обв”яжуть його онучкі аж до колін; якщо
червоний пояс, домашньої роботи, обхопить його талію, якщо шапка з сірих
баранчиків (взимку) хвацько насунута на праве вухо його; якщо червоне,
чи зелене скло в запонках коміра його сорочки величиною в колишню
трьохкопієчник; якщо Шабетя (калита) з кременем, трутом
і Осьмака (грошима), та гарний ножик недбало бовтаються з лівого боку, –
він робиться предметом заздрості всіх дзецюков (хлопців), причиною
таємних зітхань і метою скрадливих поглядів всіх дзевок (дівчат). Втім,
свити трапляються і сірі, чорно-бурі і навіть строкаті.  Личаки (полешук
їх – не знаю чому – називає постолами ), і це чи не найкраща
вигадка. Ніякий оксамит і атлас не доставлять нозі того відчуття
м’якості, теплоти, простору, млості, яке відчуває вона в постолах,
особливо, якщо буде закутана в кілька рядів м’якою, полотняну ганчір’ям.
Через це полешук душі в них не чує.Босоніж він ніколи не ходить, до
чобіт відчуває непереборну огиду. Цими ж самими чобітьми користуються і
жінки  , і то лише під час прання білизни зимою, на річці. Втім,
полешукі взагалі досить байдужі до вологості: вона не робить ніякого
впливу на їх  залізне здоров’я.

Поле обробляє полешук парою волів, іноді волом і коровою, а іноді навіть
коровою і конем, якщо у бідняка не більше цих двох тварин. Звичаєм  між
роботами жінок і чоловіків проведена межа, якої не переступають ні ті,
ні інші. Жінка ніколи не стане косити, орати, возити, подавати снопи,
віяти, сіяти і молотити, а чоловік не захоче копати городу, брати льону,
особливо жати; в’язати снопи, хоча при нагальній роботі, він іноді
допомагає. Зате збирання сіна є робота загальна, і більше свято, ніж
робота. Молотять полешукі здебільшого сиромолотом, без клуні. У багатьох
місцях Полісся проса не молотять, а вичавлюють зерна його допомогою
тертя босими ногами його колосків. Від цієї роботи не звільняються і
діти. Зерновий хліб, так само і картоплю, у багатьох місцях Полісся
зберігають в землі, в ямах.

Займатися скотарством на Поліссі надзвичайно зручно. Нескінченні луки,
зрошувані річками, річками, озерами, притоками, доставляють худобі
 привільне життя,  багату й соковиту їжу.  Один тільки ворог; і худоба
Поліська, і хазяїн її в постійному побоюванні; це вовк. Але й проти
цього ворога там на сторожі і собака, і людина.  Тут неможливо обчислити
навіть всіх способів, якими винищують полешукі цих ворогів своїх. Вовкам
Поліськім оголошена офіційна, вічна війна.  Зимою худоба, так сказати,
валяється в найкращому, самому запашному сіні. Який би не був неврожай
на сіно в інших місцях, у полешука так багато сіна, що він часто спалює
його навесні, для очищення косовиці.

У багатьох місцях Полісся особливо зокрема багатих чорним і  взагалі
 дубовим лісом, а отже і жолудем, свиней не тримають влітку біля
будинку, а все стадо виганяють під кінець весни, в ліс. На болотистій
природі свині  протягом шести-семи місяців, так розплодяться,
підростуть, витягнуться, вилоснятся, розжиріють, здичавіють і зміцніють,
що не бояться нападу ніяких ворогів. Свиня стійка, як англієць, і
маневри ворогів її завжди майже закінчуються ганебним відступом
останніх.Сало і м’ясо поліських  свиней надзвичайно смачне. Котлетка,
або окіст з такого м’яса – просто смакота.

Багата і різноманітна   природа, балує дітей своїх різними ласощами не
менше самої ніжної і дбайливої ??матері

Така природа має великий вплив на його здоров’я і повітря, насичене
смоляними частками, благотворно діє на здоров’я тубільця, а особливо на
його легені, і на всю систему кровообігу.  Як би там не було, від чого б
то не було, тільки полешук міцний, сильний, довговічний, незнайомий
майже ні з якими хворобами. Я знав на Поліссі дуже багато старих
бадьорих, безболісних, невтомних у праці, не дивлячись на те що вони
перейшли вже за сотню років. Грудні хвороби, а особливо сухоти, для
полешука зовсім майже невідомі. Полешук навіть не помічає, що у нього
від морозу утворився іній на грудях.Полешук не тільки не знає очних
хвороб, але навіть зберігає швидкість зору до глибокої старості. Дим
курній хати, який так часто змушує його розплакатися зовсім не від
печалі, або болі очей, чи не найкращі ліки від багатьох очних хвороб.
Вологе повітря, велика кількість зелені також не мало сприяють насолода
і кріпости зору селянина Полісся…

Таким було Полісся ще зовсім недавно…

HYPERLINK
"https://vestnik55.wordpress.com/2011/01/02/%d0%bf%d0%be%d0%bb%d1%96%d1%
81%d1%81%d1%8f-%d1%96-%d0%b2%d0%be%d0%bb%d0%b8%d0%bd%d1%8c/" \o
"Постійне посилання на Полісся і Волинь" Полісся і Волинь



Класичний Поліщук

Полісся без перебільшення,  є одним з найзагадковіших і недоторканих
куточків слов’ян. Цей чарівний край лісів і боліт багатьма вченими
вважається колискою слов’янства. Вважається, що саме тут – на берегах
Прип’яті і Ясельді - склався слов’янський етнос .

У літературі немає єдиної думки щодо походження  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BC"
\o "Топонім" топонім у Полісся. Більшість дослідників дотримується
думки, що в основі терміну  лежить корінь -ліс- . Тоді Полісся –
територія по лісу, тобто межує з лісом  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%B5"
\l "cite_note-3" [4]  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%B5"
\l "cite_note-4" [5]  . Існує й альтернативна точка зору, за якою
топонім походження від   HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%82%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0
%BA%D0%B8%D0%B5_%D1%8F%D0%B7%D1%8B%D0%BA%D0%B8" \o "Балтійські мови"
балтського  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%8C_(%D0%BB%
D0%B8%D0%BD%D0%B3%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0)" \o "Корінь
(лінгвістика)" кореня    pol- / pal- , що позначає болотяну
місцевість. Ці землі належали Київській Русі, а потім.., тут в різний
час було безліч дрібних князівств, Турово-Пінське, Брестське,
Галицько-Волинське, Чернігівське. У чотирнадцятому столітті більша
частина Полісся (як “майже вся західна Русь)  увійшла до Великого
князівства Литовського, а потім,  після одного за одним поділів, Полісся
стає частиною Російської імперії.

Вперше  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BC"
\o "Топонім" топонім   Полісся згадується під 1274 роком в  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D0%BA%D0%BE-%D
0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8B%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%BB%D0%B5%D1%82%
D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%D1%8C" \o "Галицько-Волинський літопис"
Галицько-Волинському літописі  , коли князь Мстислав  воював з Польщею.
У польських джерелах зустрічається термін polexiani («полексяне» або
«полешане»), що відноситься до одного з племен   HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%AF%D1%82%D0%B2%D1%8F%D0%B3%D0%B8" \o
"Ятвяги" ятвягів  . Вважається, що термін «полешане» безпосередньо
походить від топоніма Полісся  HYPERLINK
"http://ru.wikitu.com/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%B5"
\l "cite_note-21" [22]  .

ПРАКОРЕНІ

Середина І. тис. до н. е.знаменувалась розселенням на просторах Східної
Європи  балто-слов’ян, спільнота яких внаслідок історичних обставин
розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і
слов’янський (1). З часом, впродовж століть між балтами і слов’янами
твориться мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по
Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2). Прабатьківщину слов’ян
локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від
балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки
слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI
ст. на нові батьківщини. Слов’яни прослідковуються  зокрема в племенах
лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє
тисячоліття до н. е.

Розселення людини по планеті затяглося на мільйони років, і на території
сучасного Рівненського Полісся перші люди, можливо, з’явилися в епоху
середнього палеоліту (мустьє). На користь цього свідчать знахідки
знарядь праці мустьєрської вигляду.  В епоху верхнього (пізнього)
палеоліту люди вже безперечно жили на території Волині. Волини жили в
екстремальних умовах, коли для виживання доводилося докладати
неймовірних зусиль, причому середня тривалість життя становила 20
років. Безпосередній вплив на існування людських колективів надавали
кліматичні умови, серед яких особливе місце займали оледенія, в
результаті настання яких люди змушені були залишати вже освоєні регіони
або навіть гинули. Найдавніші мешканці як Білорусі, так і Волині
займалися загінним полюванням на великих тварин: мамонта, печерного
ведмедя, шерстистого носорога. Тварин використовували в їжу, кістки
служили для виготовлення знарядь праці та амулетів-прикрас,
використовувалися для зведення жител і палива, шкури тварин
застосовувалися при спорудженні жител і як одягу. Іншим заняттям було
збиральництво: в їжу вживалося все, що було їстівне: дикорослі плоди,
коріння і листя, комахи і т.д. Досить рано людина навчилася ловити
рибу.Господарство велося колективно: тільки з’єднаними зусиллями
людський колектив міг протистояти потужним тваринам, несприятливих
природних факторів. Існуванню людини сприяли кам’яні знаряддя праці:
гостроконечники, різці, скребки, ручні рубила. Камінь оброблявся за
допомогою інших каменів, кісток, рогу. Людина використовувала
різноманітні технічні прийоми обробки: оббивку, скол, ударну і віджимні
ретуш, пиляння, свердління і т.д. Повільно, але неухильно йшов процес
вдосконалення техніки і технології обробки знарядь праці, що вело до
створення більш досконалих і продуктивних знарядь праці.Застосовувалися
також знаряддя праці з дерева, кістки і рогу. Біля селища
Красносільського Волковисського району досліджено унікальний комплекс:
шахти з видобутку кременю і майстерні з виготовлення з нього знарядь
праці (шахти розроблялися в кінці неоліту – бронзовому столітті).

Поступово людина накопичувала досвід, здійснювала численні відкриття:
знайомилася з корисними властивостями вогню, а потім і способом його
штучного отримання, освоювала житлове будівництво і виготовлення одягу,
винайшла сокиру, луки ,стріли, навчилася виготовляти з глини посуд і
т.д. Такі знання наблизили людину до освоєння: землеробства й
скотарства. Очевидно вони з’явилися на території Волині наприкінці
неоліту. Перші поля обробляли дерев’яними палицями і мотиками, обробляли
ячмінь і інші злаки. а першими прирученими тваринами звісно були;
собака, потім – велика і дрібна рогата худоба, свиня і кінь.

Волинь знаходиться далеко від регіонів, де добували компоненти для
бронзи, тому тут як і раніше переважали кам’яні знаряддя; місцеве
бронзоливарна справа виникла в першій половині II тис. до н.е. З
господарською діяльністю людських колективів пов’язаний генезис
суспільства, еволюція шлюбно-сімейних відносин.

Як припускають вчені, дуже ймовірно, ця територія входила в зону
раннього розселення слов’ян. У перших століттях н.е., під натиском
готів, які прийшли зі Скандинавії і висадилися біля гирла Вісли,
слов’яни почали свою міграцію на схід. З басейну Вісли вони перейшли в
басейн Прип’яті і досягли Дніпра. У результаті “великого переселення
народів” слов’яни розділилися на три великі групи: південну, західну,
східну. 



Слов’янські племена, які поселилися на Балканському півострові, стали
предками сучасних югославянських народів – болгар, сербів, хорватів,
словенців, македонців, чорногорців. Вони змішалися з місцевим
фракійським і Іллірійських населенням, яке раніше гнобили візантійські
рабовласники. Західнослов’янські племена разом з населенням, що мешкали
на берегах Вісли, стали предками польського, чеського, словацького
народів.Майже одночасно з західними і південними слов’янами виділилася
третя група – східні слов’яни, предки сучасних білорусів, росіян і
українців. Про те, як і коли розселялися слов’яни на території Волині,
письмових джерел майже не збереглося. Тому до цього часу не вщухають
наукові суперечки, мають місце різні точки зору, різні гіпотези з усіх
цих питань. Основні дані, якщо не рахувати коротких відомостей про
розселення слов’ян у “Повісті временних літ”, вчені черпають з
археологічних джерел. Археологи виділяють різні культури та
ідентифікують їх з тими чи іншими етнічними групами .Вважається
безперечним, що ці пам’ятники належать слов’янам.

Предки східних слов’ян, які розселилися по  берегах Прип”ятського
Полісся  асимілювали балтські племена. В результаті на території, яку
займали придніпровські балти, виникли східнослов’янські племена –
дреговичі, кривичі, радимичі – предки сучасних білорусів. На території,
де раніше жили іранські племена, розселилися поляни, древляни, сіверяни,
волиняни – предки сучасних українців. Асиміляція фіноугорскіх племен
призвела до виникнення новгородських слов’ян, в’ятичів, частково
верхневолжскіх кривичів – предків сучасних росіян.

Асиміляція фіноугорскіх племен призвела до виникнення новгородських
слов’ян, в’ятичів, частково верхневолжскіх кривичів – предків сучасних
росіян. Прихильники іншої точки зору уявляють собі цю картину трохи
інакше.  Вони вважають, що у слов’янізації цих земель значна роль
належить волинянам й дреговичам, меншою мірою – древлянам і кривичам.
Далі зазначається, що як частина волинян (більшість яких брало участь в
етногенезі українців) взяла участь у формуванні білорусів, так і частина
дреговичів – в етногенезі українців. Радимичі в рівній мірі брали участь
у формуванні білорусів і однієї з груп російського етносу. Кривичі
зіграли велику роль не тільки у формуванні білорусів, але й у
становленні північно-західній частині російського етносу. Одні
припускають, що в результаті інтенсивного освоєння слов’янами території
Полісся де раніше жили балти, в УІІІ-ІХ ст.склалися етнічно близькі між
собою племінні союзи-кривичі, дреговичі, радимичі, частково
волиняни, які й склали основу українського та білоруського  етносів.

Таким чином, не дивлячись на несприятливі державно-політичні умови,
специфічну етно-соціальну ситуацію, формування української нації на
початку 20 століття в загальних рисах завершилося. Отже, на основі
вивченого матеріалу можна сказати, що час становлення українського
/поліського/  етносу припадає на 13-18 століття. Через ряд складних
етапів у своїй еволюції етногенез волинян в 18 столітті, особливо в його
останні десятиліття і початку 20 століття, значно прискорився і вийшов
на стадію формування нації.

Від VIІ-VIІІ ст. Полісся  і Волинь характеризуються похованнями з
парними могилами та селищами . Археологічній спорідненості полісян і
волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і
Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту
української мови (4).

На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть
не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти
тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки
німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки
балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території
Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною
балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в
межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).

Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити
за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація заселеного суцільно
балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього
Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської
Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у
Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно,
але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси.

У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в
долі Берестейщини, впливала чинність Поліської розмежованої лінії 
/ПРЛ/: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське
озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ
пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Розмежувальна лінія
в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі
слов’янсько-балтійської трансформувалась в  українсько-білоруську межу
,яка  існує до сих пір (10).

Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста
років. Остаточно Волинь, Полісся  в межі «імперії Рюриковичів» втрапили
за Володимира Великого. Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило
поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та
економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських
землях. Київська Русь остаточно поглинула в державному горнилі племена і
консолідувала їх в одну українсько-руську народність. Залізними
дружинами  Київ захистив Волинь і Полісся  від ятвязького, польського і
литовського нашестя. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним
чи невільним приєднанням до надбань християнської цивілізації. Здавна
побутує переконання, ніби політику Русі здебільшого спрямовано було  на
відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення
Києва до Полісся говорить про інше. Тут бачимо частими гостями чи не
всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка
Володимировича, Володимира Мономаха. З Києва на Гданськ, тобто в Європу,
по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з
важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у
греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка
грошових скарбів, виявлених уздовж водних шляхів на Київ.

Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких
вряди-годи потрапляє  Полісся, складаються аж ніяк не по братські, як
можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний
давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх
народів. Київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом
Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь,
виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва –
це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь
в орбіті своїх державних інтересів. А Полоцьк– навпаки, всупереч
слов’янській культурній, релігійній близькості  аби будь-що-будь
намагається вирватись з братніх обіймів Русі.Хоча Походи руських дружин
на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті
мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших
ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають
уявлення про те, наскільки Київ вважав Полісся  своїми, українськими
землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав
Київ Полісся і  послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої
задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. –
за грабіжництво на Поліссі.

Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому
разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир
«воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору
Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої
рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.

У 975-76 рр. Володимир Великий  зруйнував Полоцьк, знищив
Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці.
Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай
трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.

Десятки походів на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий.
Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого,
онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися
немилої полочанам залежності від Києва.

На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів
за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у
Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу
Мстиславичу, князю турівському (15).

Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. набирає
наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським)
перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля,
від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі
залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину
деревлянська.

Геть очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом –
це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє
подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті
належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «…взагалі
не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16).

У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави
литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки
Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім
проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких,
Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких,
Збаразьких-Корибутовичів.

Людність Полісся  була зацікавлена в пануванні сильного Києва, здатного
ефективно захищати окраїнні землі від іноземного поневолення. За
свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень
господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрі краю, не
поступалися іншим провінціям. На розкопаних городищах ХІІ ст. виявлено
чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського
начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.

Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян,
справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист
від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з
Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни»
витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.

Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний
неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки
татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі
українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику
Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності.
В історичній пам’яті  українського народу Київська Русь мислиться проте
як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так
бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.

Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське»,
виокремившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану
на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної
реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни,
усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на
передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського
втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя
Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим
залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном
забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації.
Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних
литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали
першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з
боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще
дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило
Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над
Бугом.



Волинь

Басейн Прип’яті був колискою слов’янства. Ареал Горині і Случа був
заселений в основному дреговичами. Основу ж білоруського етносу склали
східно-слов’янські племена  HYPERLINK
"http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96
" \o "Кривичі" кривичів  і  HYPERLINK
"http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B8
%D1%87%D1%96" \o "Дреговичі" дреговичів . У нижній течії Горині їхні
пам’ятки доходять до Теребежова. І там, де розкинулись болотяні заплави,
починаються поліські старовинні поселення- пам’ятники, зокрема Городець,
Корост, Степань, Немовичі, Дубровиця, Берест, Кобрин, Погост Зарічний,
Туров, Столін, Пінськ …  В X столітті на цих  землях дреговичів виникло
Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті
Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась
чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали
пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського
князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія
Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське
князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ
Дубровиця.  Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на
Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння
за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище
Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232
роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого
та його сина Івана.

Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло
Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241
років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило
Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в
регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити
нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович,
як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських
князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми
взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий
польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і
уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387
рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші
дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя
Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних
підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами
Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в
числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати
польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі
інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські.
Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже,
що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський
уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан.
Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі
війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під
Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.



Житло поліщука

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його
регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи —
поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо
іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна
назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала
переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів:
українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим
князівством Литовським.

Згадка про Полісся, як окремий культурний регіон, вперше зустрічається в
Іпатіївському літопису. У ньому позначений даним терміном регіон
датований 1274 роком. З цього ж часу жителів Полісся називають
полешукамі (місцевий варіант «поліщуки»). У літописі зазначається, що
вони є складовою частиною «росіян», «русичів», «русів», «русинів». До
кінця XIV століття на  Поліссі проживало в основному автохтонне
населення. Етнічні поляки почали з’являтися тут тільки після укладення
18 серпня 1385 Кревської унії.

Однак масове заселення Полісся польським етнічним населенням почалося
тільки після Люблінської унії 1569 року. Неабиякою мірою цьому сприяла
контрреформаціонная політика верховної влади та активізація католицького
духовенства, особливо чернечих орденів – францисканців, августинців,
бернардинів, єзуїтів та інших. На Поліссі почали поселятися не тільки
магнати і шляхта, які одержували тут хороші маєтки, а й служиві люди,
ремісники, селяни, осадники, а згодом робітники лісових промислів.  На
наш погляд, справедливо зауваження німецького історика культури Г. Роте
про те, що «договір від 18 серпня 1385 межу Польщею та Литвою мав
важливе історичне та культурне значення в світовому масштабі, бо майже
на три століття литовсько-польська культура була просунута по лінії Рига
– Вільно – Смоленськ – Київ. І в українців, і білорусів   змішалася
споконвічна східнослов’янська візантійська культура з
польсько-латинською ».

Однак системна криза, що охопила економіку в другій половині XVII –
початку XVIII ст.  викликала застій і в культурному житті князівства,
який практично тривав аж до включення  Полісся до складу Російської
імперії. Після трьох поділів Речі Посполитої почалася русифікація
населення Полісся.

Систематичне вивчення Полісся почалося в першій половині XIX
ст. Етнографічні та фольклорні матеріали по Поліссю вперше з’являються у
пресі в першій половині XIX ст. в дослідженнях білоруських і польських
краєзнавців М. Чарновскіого, Я. Снедецкого, Р. Зенькевіча, В.Сирокомлі,
П. Шпілевського. Про Полісся писали польські та українські вчені
Л. Голебевскій, Ю. Крашевський, З. Доленга-Ходаковський, І. Ярошевич.

Ю. Талько-Гринцевич на основі антропологічних рис виділяв полешуків в
самостійну групу, відмінну від білорусів та українців.

П. Шпилевський, свідомо відрізняв «поліську мову» від білоруської і
досить точно визначив межі його розповсюдження.

Про Волинське Полісся, давні його періоди, окремі етнографічні відомості
містить другий том «Стародавня Польща» польських авторів М. Балінського
і Т. Липинського. Певний внесок у вивчення етнографії Українського
Полісся внесла Комісія з опису губерній Київського навчального округу
(П. Делафліз). У другій половині XIX ст. вивчення Полісся
активізується. Багато відомостей з етнографії Полісся містяться в томах
«Матеріали для географії і статистики Росії, зібрані офіцерами
Генерального штабу»

Систематичний і цілеспрямований збір етнографічних матеріалів
починається з заснування в 1845 р. Російського географічного
товариства. У Полісся направляються етнографічні експедиції, проводиться
кореспондентська робота.

Велику роль у виділенні полешуків, як етносу, зіграв
П.Чубинський,експедиція якого наприкінці 60-х – початку 70-х років
акцентувала увагу на матеріальну і духовну культуру, він теж  виділяв
Полісся як окремий етнографічний район.

У 80-90-ті роки XIX ст. з’являються дослідження по Поліссю, проведені на
більш високому науковому рівні (М. Довнар-Запольський, О. Кольберг, М.
Федоровський, Н. Янчук).  У 1883 г виходить перша бібліографія по
Поліссю (З. І. Пєнкін, В. І. Межов). [5, С.10-13]

Дані етнографії та лінгвістики дозволили виділити етнографічну
спільність – «палешуков» або «поліщуків». Найбільш прогресивними були
висновки П. Бобровського, який прийшов до висновку, що Полісся є окремим
краєм, а полешукі -самостійний народ, орієнтований на білорусів і
українців тільки в межах прикордонних груп [17]

Лише у XX столітті в середовищі поліщуків почалися інтенсивні
інтеграційні процеси. Тривала ізоляція в той же час сприяла збереженню
початкових культурно-мовних традицій.  Так, для титульної нації
національна самосвідомість обумовлена місцем проживання і культурою,
другорядну роль у самоідентифікації відіграє релігія. Провідними
факторами етнічної самоідентифікації поліщуків є мова і традиції.
 Результати недавно проведених  досліджень свідчать,  у жителів  Полісся
за останній час значно зміцнилося почуття національної самосвідомості.

Для населення характерно знання свого етноніму, позитивне ставлення
національної самоідентифікації, а також почуття інтернаціоналізму.
 Поліетнічність Полісся сприяє «пом’якшенню» відносин між людьми різних
національностей і разом з тим розвитку культури всіх етнічних спільнот.
«Своє» виступає як патріотизм, а «чуже» – як інтернаціоналізм.  Така
рівновага найбільш оптимальна для регіону.

Свого часу Юзеф Обрембскій, розглядаючи етнічні проблеми Полісся, писав:
«Про те, якою нацією є жителі Полісся, визначають не ті чи інші мовні чи
етнографічні характеристики, а насамперед явища національного життя … їх
національну свідомість »11. Саме національна самосвідомість має бути
головним критерієм у визначенні приналежності до тієї чи іншої культури
на Поліссі у взаємозв’язку  системою освіти, етнічного оточення,
національні сімейні традиції, мову, наявність пам’яток національної
історії та культури і ставлення до них, церква та її ставлення до
етнічних і культурних проблем.  Крім національної самосвідомості,
важливими соціокультурними детермінантами поліського   походження
 є(«кров»), релігія, мова і потім звичаї та обряди, традиції…

Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих
земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних
груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так,
білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині,
Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні
з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому
етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини
в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному»
значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у
поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви:
«палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому
остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний
характер.

Назва “Поліщуки” пов’язана з топонімом “Полісся”, який існує ще з XІІІ
ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися, як етнографічна
група, хоча і мали деякі відмінності та різні назви: полесяне, подлесяне
тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XIV
ст. Саме в цей час і зафіксовано історичними документами самоназву
“Поліщуки”

Поліщуки – в даний час, етнографічна група, яка розташована в районі
українсько-білоруського міжетнічного кордону і містить в собі риси як
української, так і частково білоруської культур, Основним ареалом
проживання Поліщуків були береги  Прип”яті, Погорини, та Случа, , що
нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей в Україні

На ранньому етапі формування назви “поліщуки ”  стверджувалося ззовні.
Усвідомлення ж населенням своєї причетності до Поліського краю відбулося
набагато пізніше – на основі формування суто українського утворення.
Тоді вони називалися полесянамі, нарівні з литвинами, русинами,
поляками, білорусами.  Етнографічний же поділ частини литвинського
населення на поліщуків відбувався на рубежі XVII-XVIII ст, оформившись в
самоназви. Палещукі, поліщуки, поліщуки. Причому форма «поліщуки» мала
не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Українські
поліщуки мали суто етнографічну природу. Певна відособленість
українських  поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість
Полісся – все це позначилося на специфіці культури та укладі життя його
населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її
архаїчних рис. Це простежувалося насамперед у сімейній сфері. Полісся –
один з регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в
родині та архаїчні форми великої родини. Цей регіон був контактною зоною
дреговичів, волинян, радимичів, древлян, частково полян, сіверян, а
також западнобалтскіх спілок ятвягів, одного з осів тут племені
шведських вікінгів, назва якого, за свідченням давніх польських джерел,
мало слов’янізовану назву polexіanі (“полексяні”).

Поліщуки – автохтони цієї країни, нащадки найдавнішого і загадкового
племені , що заселяли, за словами Геродота, всю країну від верхів’їв
Прип’яті до Дону. За словами Геродота були (4, 108), численним народом з
блакитними очима і русявим волоссям, вони мали дуже древнє дерев’яне
місто Гелон (GelwnoV), в якому були храми схожі  на Елінських богів,
тому що гелони нібито були спочатку еллінами і говорили почасти по
скіфські, почасти по-грецькі. Він же запевняв, що нерви, які оселилися
серед слов’янського племені будинів, тобто первісних жителів долини
Прип’яті, всі були чарівниками,навіть вовкулаками. Принаймні раз на рік
перетворювався на кілька днів у вовка.Треба думати, що існував звичай
носити  вовчу шубу вовною вгору і що це саме дало привід до припущення
про уявне перетворення на вовка.



.Треба думати, що існував звичай носити  вовчу шубу вовною вгору і що це
саме дало привід до припущення про уявне перетворення на вовка.

Згідно  ”Балтської теорії” (концепції якої дотримувалися такі дослідники
як Гімбутіене, Сєдов, Русанова) в Поліссі (на південь від Прип’яті)
слов’яни з’явилися в VI столітті н.е. і лише в VIII столітті стали
заселяти територію на північ від неї, де до того проживали східні
балти. . На рубежі VI-VII століть і до рубежу VII-VIП століть межа між
слов’янами і східними балтами в Поліссі збігається з плином Прип’яті.

З початку VIII століття – перші слов’янські пам’ятники на лівому березі
Прип’яті. Все VIII століття – поступове освоєння слов’янами північної
частини  Полісся.Заселення йшло повільно, кількома хвилями, в VIII-Х
століттях. Місцеве населення поступово змішувалося з сторонніми
слов’янами. В результаті міграції західного населення відбулася його
інтеграція з місцевими праслов’янськими племенами…

Утворення давньоруської держави Київської Русі в X ст.призвело до
зміцнення економічних зв’язків між частинами Русі, сприяло розвиткові
торгівлі. По берегах річок Горині, Случі, Стиру виникли численні
поселення та укріплення; в Погоринні – Степанське та Кричильське
городища. Степанське князівство в ХІ-ХІІ ст.. входило до складу
турово-пінських земель.

Після обєднання в 1199 р. Галицького й Волинського князівств  землі
нашого краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.

На цей період припадає й введення на Волині християнства моравським
архієпископом Мефодієм. До розпаду моравського царства натовпи слов”ян,
що вірили в Христа, залишивши Панонію, розселились на сусідніх землях.
Частина з них знаходила притулок у південних областях Волині. Ці 
посланці й сіяли тут паростки святої віри.

Галицько-Волинські землі часто піддавались нападу монголів. Війська
князя Данила Галицького в 1254-1255 рр.визволили Волинські землі від
нападників. Але в 1259 р. наш край знову опинився під гнітом татар.
Місцеве населення змушене було платити великі податки: поплужне /податок
від плуга/, ямне /повинність підводами/, кормове /утримання татарських
наглядачів/. Багато міст зазнало руйнувань, занепали.

Ослаблене татаро-монгольською навалою, Галицько-Волинське князівство
в 1340 р. втратило свою незалежність і було захоплене в 40-70-х роках
XIV століття польськими і литовськими феодалами. Росли феодальні
володіння польських, українських магнатів. Великий литовський князь
Свидригайло жалуваними грамотами наділяє земельними володіннями князя
Острозького. Йому став належати Степанський замок. У жалуваних грамотах
було записано: “Щоб ці села держати вічно, непорушно, з усім, що до цих
сіл належить: з полями, сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з
притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставками, з лісами, з
дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з
бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками й прибутками” .

Після смерті Свидригайла в 1452 р. Волинське князівство було остаточно
ліквідоване. Волинь стала складовою частиною Литовського князівства.
Після підписання Люблінської унії в 1569 р.Волинські землі захоплюють
польські феодали, яким належали майже всі поселення. Частина земель
нинішнього Сарненського району належала Степанському монастирю.

Одночасно з розвитком сільського господарства почало розвиватись
ремесло, що зосереджувалось у містах. Збільшувалось товарне виробництво.
В ХVІ-ХVІІ ст. на Волинському Поліссі уже сформувались високорозвинуті
як на той час ремесла. По селах повсюдно було поширене ткацтво,
гончарство, бондарство, ковальство. В містах зосереджувалось виробництво
сукна, ковдр, зброї, музичних інструментів, ювелірних виробів. Населення
займалось лісовими промислами, рибальством, бджільництвом.

Феодали нещадно експлуатували місцеве населення. Хоча селяни й мали своє
майно, худобу, знаряддя праці, але законодавство позбавляло їх вільно
розпоряджатись ними. За найменші провини селян катували, знімали грошові
і натуральні штрафи, кидали у в’язницю. Вони відробляли панщину від 2 до
5 днів на тиждень. А в тих районах, де родючість грунтів була вкрай
малою і невигідно було вести своє фільваркове господарство, феодали
накладали грошові податки. Це призводило до повного зубожіння населення.

Крім соціального, народ терпів ще й національний гніт, який особливо
посилився після Брестської унії 1596 р. Степанський монастир з 1629 р.
став уніатським.

Становище народних мас під тягарем національно-кріпосного гніту все
більше погіршувалось. Наприкінці XVI ст. спалахнули повстання на чолі з
К.Косинським та С. Наливайком. Це був широкий спільний виступ селянства,
козацтва, міських низів України проти феодального гніту. В 1596
р.С.Наливайко разом із своїм загоном побував у селищі Степань, селах
Немовичах і Тинному.Після придушення повстання польські магнати ще
більше посилили гноблення народних мас. Це дало новий поштовх до початку
визвольної війни, що почалася в 1648 р. Проти польсько-шляхетських
загарбників і місцевих феодалів.На чолі народних мас став козацький
сотник, а потім гетьман Б.Хмельницький. На боротьбу проти шляхти
піднялись і жителі селища Степань, сіл: Немович, Короста, Тинного,
Тутович, Ремчиць. В 1648 р. під Степанем відбулась битва повстанського
війська з переважаючими силами С.Чарнецького. В 1649 р.
селянсько-козацькі війська оволоділи Степанем.

За Андрусівським перемир’ям 1667 р. майже вся Правобережна Україна, в
тому числі й наш край, ввійшла до шляхетської Польщі.

Для зміцнення своєї влади польські магнати перетворювали уніатські
церкви у великих землевласників. У 1753 р. Я.Сангушко подарував князю
Ю.Любомирському Сте-панський замок і всі його володіння. Замок тоді мав
4 вежі, вали. З 1775 р. Степанський замок став власністю Ю.Потоцького, а
через кілька років дістався Ворцелям.

Тут, у Степані, народився відомий діяч польського визвольного руху
Станіслав-Габріель Ворцель. Разом зі своїм братом Миколою він брав
участь у боротьбі проти царату. Микола Ворцель був посередником між
Південним товариством декабристів та Польським демократичним
товариством. Після поразки декабристів у 1825 р. Миколу Ворцеля
заарештували. С.-Г.Ворцель брав участь у польському
повстанні 1830-1831рр, за що його Степанський маєток було конфісковано
на користь царської казни.   Давня історія Степані не дістала належного
відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів.
Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М.
Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин»
в 1850 році, не передають і десятої частини минулого міста.  Там, де
починались болотяні заплави, починаються волинські історичні
поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень
у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське
князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава
Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто
номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям
Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства
прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича.
Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство,
від якого, в свою чергу, в XIIIстолітті відділився уділ Дубровиця.
Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці.
Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за
рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів.
Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли
велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його
сина Івана.

Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло
Степанське князівство. В період після монгольського
погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім
того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували
ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б
заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван
Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами
волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не
збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV
столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки
пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії
Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський.
Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом
пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо
немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах,
ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид
Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому
Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком
степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно
правила в Степанському князівстві. В 1326 році Степанське князівство
стало залежним від волинського князя Любарта Гедиміновича. В 1337 році
його син Федір Любартович прогнав із Степані князя Семена. Але сам Федір
Любартович незабаром втратив Волинське князівство і князю Семену вдалося
повернутися назад у Степань. Він помер близько 1399 р. Напевно, з його
смертю обірвалась династія степанських князів. У першій половині XV
століття Степань згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича,
який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити
литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали
Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних
зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини
Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу
Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний
час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра
Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як
прихиль¬ник Свидригайла Ольгердовича. Дітей у нього не було, і право на
Степанське князівство перейшло до його старшого брата Юрія, який вже
дістав від Свидригайла Дубровицьке князівство. Повернувшись з Новгорода
Великого, куди мусив тікати після поразки Свидригайла, він вернув свої
володіння і дістав на них підтвердження Казимира Ягеллончика. Князь Юрій
Семенович був одним з керівників литовського посольства на
сеймі1446 року, де велася мова про відмову Казимира Ягеллончика на право
брата наслідувати польську корону.

Старший син Іван наслідував Дубровицьке князівство. У 1482 році його за
участь у змові проти короля Казимира Ягеллончика було страчено. Інший
син Семен осів у Степані, а після смерті брата — приєднав собі і
Дубровицьке князівство. Був також старостою луцьким і маршалком
Волинської землі (1490-1505), словом, йому належала вся влада на Волині.
На прохання Семена в 1499 році великий князь Литовський Олександр
затвердив привілей для міста Степані: «Бив нам чолом староста луцький,
маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо
йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту
нашому Луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той
ярмарок у місті його в Степані дозволили єсьмо йому мати на св. Спаса
день один в році». Напевно, на той час містечко вже користувалось
магдебурзьким правом. Зацікавлені в притоці населення, що гарантувало
збільшення доходів, феодали доби¬вались магдебурзького права для своїх
міст. На рубежі XV-XVIстоліть більшість волинських міст користувалася
таким правом. Хоч бургомістр та війт у приватновласницьких містах
назначалися лише зі згоди феодала, бо на його користь йшли податки, у
своїх внутрішніх питаннях міщани залишалися вільними. Зокрема, ярмаркове
мито йшло в доходи міста, і ярмарки були для міст вигідними.

Князь Семен Юрійович помер у 1505 році. У нього не було наслідників по
чоловічій лінії. За тодішнім правом третина князівства і міста Степані
відійшла до великого князя, третину успадкував разом з Дубровицьким
князівством племінник Юрій Іванович, а ще одна третина дісталась старшій
доньці Анастасії. На її прохання у 1510 році король Зигмунд Старий видав
привілей Степані ще на дві ярмарки — на Покрову і Св. Афанасія.
В 1511 році король надав дві третини Степані великому гетьману
Литовському князю Костянтину Острозькому, що був одружений з Танею,
донькою степанського князя Семена Юрійовича. «Дали йому замок Стенань з
містом і зо всіми волостями і тую третю часть замку Степань і міста, і
всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького,
бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, що отець
наш кому дав до його милостивої волі, то є в на¬шій волі. Коли ж той
замок є в нашій волі, ми взявши його до нашої руки, з особливої ласки
нашої далисьмо і вічно дарували і записали сим нашим привілеєм князю
Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащад¬кам замок
Степане з містом, і з їх боярами і з слугами путними і з міщанами, і з
данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і
панством, і власніс¬тю, нічого на нас і на наші наслідники не залишаючи.
Дано в Бересті на великому сеймі18.06.1511, індикта 4».

З того часу містечко було поділене на дві частини з окремими
магістратами і своїми привілеями. Королівська третина видавалася в
оренду. В1511 році її власник дістав ярмарковий привілей на Св. Петра:
«…ми дозволили йому в Степані в його третій частині на Святого Петра
день так добровольне, як князь Костянтин свої два ярмарки масть; а не
маєть князь Костянтин в тот єго ярмарок ні в чому вступатися». Старий
замок степанських князів тоді вже було зруйновано часом, і Острозькі на
початку XVI ст. збудували новий замок з чотирма вежами і земляними
валами. Вали цього замку, як і городище давнього міста, збереглися
понині. На жаль, досі ще не проводилося їх археологічне дослідження.

В 1569 році урядник Острозьких на чолі кількох сотень бояр, слуг,
жовнірів та міщан «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з ме¬чами, з
рогатинами і з сокирами» напали на частину Степані, яку тримав С.
Граєвський. З могутнім родом Острозьких було важко боротися. Тому А.
Ласький в 1570 році, який тоді ще не мав спадкоємців, відписав коронному
скарбу свої волинські володіння: Полонне, частки в Остро¬зі, Романів,
Красилів, Чуднів, Шульжичі, Колодко, частки в Черняхові, Степані,
Рівному, Берездові, Янушполі (Ямполі). Майже всі ці володіння відійшли
до князя Костянтина Острозького (1527-1608). У 1570 році в Степані
налічувався 241 будинок, у 1583 — 428 будинків, крім них, у місті
мешкало: 95 халупників, 95 городників, 19 комірників, 3 підсусідки. У
місті було 25 майстрів-ремісників 17 спеціальностей, які об’єднувались у
цехи, 3 рудні та кілька поташних заводів. У загальне ополчення містечко
повинно було виставляти 40 чоловік піхоти. Степань була одна з найбільш
розвинених волинських міст. Тут діяло три церкви: Миколаївська, Троїцька
і Преображенська. В 1572 році князь К. Острозький заснував монастир,
якому в 1599, 1601-1603 pоках надав ряд земельних наділів.

У міських цехах кількість майстрів була суворо регламентована. Це
диктувалось ринком збуту. В кожного майстра було один-два підмайстри і
кілька учнів. Всі вони жили в домі майстра, де і харчувались. Кухню вела
спеціально найнята кухарка або сама майстриня. Нецехові майстри не мали
права продавати свої вироби, хіба що на яр¬марках, їх звали «партачами».

В Степані були майстерні ювелірів, майстер по виготовленню меблів, три
кравці, три шорники, швець, коваль, різники, які тримали м’ясні
ятки-крамниці. Великою була майстерня зброяра-шабельника Міклаша. Там
було кілька десятків наймену¬вань різноманітного інструменту, кліщів,
«молотків ковальських». Заготовками служили переважно клинки старих
мечів, які шляхта приносила, щоб перекувати на шаблі. Багато людей
працювали на руднях, де добували залізо, виплавляючи його з болотної
руди.

Але особливо багато людей було зайнято на поташних заводах, так званих
будах.

Найбільший поташний завод належав князеві Костянтину Острозькому.
Шафарем його заводу був війт Степані Грін — багатий міщанин. У нього
було 2200 кіп литовських грошей, перли, золоті ювелірні вироби, срібний
посуд, дорогий одяг. Поташні буди купця Юнаса в 1565 році обслуговувало
700 підвід. У 1564 році луцький купець Батко Мисанович підписав контракт
з війтом з Бережців на будівництво в лісах Степані поташної буди і
забезпечення провіантом 100 робітників. У Степані не вистачало візників,
і шафарі поташних буд С. Граєвського в 1569 році підписали контракт з 13
візниками, котрі на 21 санках мали возити поташ із Степані в Устилуг, де
його перевантажували на комяги. Візники з Володимира-Волинського
діставали 1 ко¬пу 50 грошей від кожного перевезеного лашта. Крім того,
С. Граєвський витрачав 700 талярів для найму в Степані «фур петельних».
Незважаючи на інтенсивне виробництво поташу та руди, старанно слідкували
за збереженням лісу. Існувало спеціальне законодавство проти
браконьєрства та нищення лісів чи забруднення річок. Винних чекали
суво¬рі покарання: шляхта та міщани платили грошові штрафи, залежних
селян карали киями. За підпал лісу загрожувала смертна кара.

Крім промислового виробництва, значна частина міщан займалась сільським
господарством. У 1570-1576 pоках міщани мали 65 полів і 124 городи.
Навіть ремісники мали свої городи. Степанські купці торгували переважно
худобою: биками, волами, коровами, козами і баранами, їх череди можна
було зустріти на ярмарках майже всієї Волині та Поділля. Взамін у
Степань приганяли коней. У лісах водились лосі та олені, але полювання
на них було заборонене, за чим лісники Острозьких старанно слідкували.

Острозькі прихильно ставилися до іновірців, дозволяли селитись у своїх
володіннях татарам, караїмам, євреям. У Степані був цілий єврейський
квартал. У центрі стояла мурована в готичному стилі синагога. А. Ласький
збудував у місті також католицький костел.

У кінці XVI ст. загострились релігійні відносини. У 1596 році на соборі
в Бересті було прийнято унію, яка підпорядкувала Київську митрополію
Римському Папі, залишаючи східний (грецький) обряд. Унію підтримала
частина вищої ієрархії і української знаті, сподіваючись, що з допомогою
Риму буде стримана польська експансія і припинено насильне окатоличення.
Але князь Острозький виступив проти унії, не визнавши рішення
Берестейського собору. В його володіннях уніати не змогли зайняти майже
жодної церкви. Так було і в Степані. А Степанський монастир став одним з
головних осередків православ’я на Україні. Тут діяли школа і бібліотека.
В стінах монастиря працював культурно-освітній і церковний діяч Ісаакій
Степанський (1596), Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій
Мукачівський. Містечко поступово збільшувалося. В 1629 році в Степані
вже було 636 будинків, далі розвивалися ремесла і зростали цехи.

В 1648 році розпочалась визвольна війна під проводом Богдана
Хмельницького. З того часу з невеличкими перервами війни тривали
практично до початку XVIII століття. Учасник цих подій, поет С.
Твардовський в своїй поемі про війну поляків з козаками згадує про бій
загону Чарнецького з козаками під стінами Степані в 1648 році. Постійні
війни і битви не могли не позначитись на економічному становищі. В
середині XVII ст. практично припини¬лось виробництво поташу, завмерла
торгівля, опустіли ярмарки. Лише під кінець століття почало
відроджуватись економічне життя. Степань залишилась у складі
Польсько-Литовської держави. По смерті князя Януша Острозького (1620
року) Степань перейшла до князів Заславських, а з 1682 року — до князів
Сангушків. 17 травня 1682року князь Олександр-Януш Заславський домігся
від короля Яна III Собєського нового привілею на проведення двох
ярмарків. У 1684році було визначено плату міста в королівську скарбницю
— 500 злотих.

У 1753 році надвірний маршалок князь Януш Сангушко подарував Степанський
ключ підстолію Литовському князю Йозефу Любомирському під обов’язок
виставляти 63 кінних воїни для коронної армії. Старий замок Острозь¬ких,
що вже втратив оборонне значення, теж перейшов до Любомирських.

У 1775 році містечко перейшло до коронного крайчого Йозефа Потецького.
Від Потецьких містечко і Степанський ключ перейшли до графів Ворцелів.
Галицький каштелян Станіслав Гржегож Ворцель у 1780 році добив¬ся
привілею на чотири ярмарки. Було дозволено двотижне¬ві ярмарки на
Покрови та Федора, чотиритижневий ярмарок після Божого Тіла і тижневий
ярмарок по Св. Анні (всі за латинським календарем).

У 1793 році на Правобережну Україну і Волинь вступили російські війська.
В ході бойових дій проти польських повстанців ці землі були остаточно
приєднані до Росії. Степань стала містом Ровенського повіту Волинської
губернії.Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi
розвиток промисловості. Так, у 1882році в Степанi  працювало три водяні
млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки
деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому
відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три
водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й
сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було
хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі
землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i
картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в
результаті несприятливого розвитку господарського життя, Прислуччя до
кінця ХІХ століття залишалося економічно i культурно відсталою частиною
Ровенського повіту Волинського намісництва.

Все було на історичному шляху нашого краю:

І татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна
під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії
в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним  промисловості і
залізничного сполучення. Провідне значення в цьому на Рівненщині
відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці
XIX на початку XX століття (Клевань – Степанські дачі (1882 рік), Рівне
– Лунінець (1885 рік), Київ – Сарни – Ковель  (1902рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про
будівництво залізничних ліній Вільно – Рівне Поліських залізничних
доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу
техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці
Лунінець – Сарни – Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція
Сарни. Перша колія Петербург – Лунінець – Рівне пролягла через Сарни
у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина
залізничних доріг  проходила по заболоченій місцевості, перетинала
багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося
відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно
пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від
Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку
ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на
заваді став приватновласницький бар’єр. Великий магнат граф Плетор не
захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її
спроектували  через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно
змінило обличчя станції – вона перетворилась у важливий залізничний
вузол. Відтак, помітно почало зростати  місто та чисельність його
населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На
станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних
залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового
великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через
річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював
залучення великої кількості робітників. І в  тихому донедавна поселені,
як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав
стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з
будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним
інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де
прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми
вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж
скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому
вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12
– 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала
вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя
наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій
роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На
будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону
праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були
звичайним явищем.

Незважаючи ні на що  2 серпня 1885р. споконвічну дрімоту поліських боліт
розбудив гудок паровоза і почався стрімкий розвиток краю

Скільки б мені не приходилося читати літератури про Полісся – в усіх
майже випадках зустрічався я з однобокою характеристикою поліщука

Полішук – це отяжілий флегматик, затурканий злиднями, із закам’янілим
лицем, на якому годі шукати веселої усмішки. Його взуття – ликові
постоли, літній одяг – груба полотняна сорочка і т.д. В такому
більш-менш дусі написана література про Полісся. Таку характеристику і
низку подібних давали переважно польські та російські етнографи. З
полішука творили спеціальну людську вдачу, яка, мовляв, незалежна від
сусідньої, свідомої під національним оглядом, Волині.

Поляки часто наводять “факти” і різні “прикмети”, які, мовляв, ставлять
полішука дуже близько до польської нації. Назбирано ними в поліських
селах деякі старовинні коляди і щедрівки з домішкою польських слів, що
збереглися тут ще з часів Берестейської унії, і відповідно до цього
створено концепцію, що, мовляв, мешканці Полісся – це “полєшуци-поляци”.

Чужа рука й чужий мозок робив усе, щоб видумати “наукову” теорійку, яка
дозволила б їм відмежувати поліщука від решти українського народу.
Твердження, що полішук – великий флегматик, зовсім не правдиве. Щось
таке можуть твердити ті, що не знають або знають тільки поверхово
Полісся.

Треба бути самому поліщуком, щоб докорінно вивчити й зрозуміти полішука.
І тоді відкривається  цілком інша картина. Чим довше побудете  ви між
полішуками, переконаєтесь, що поліський селянин, чи селянка, чи дівчина
– це цікаві, повні життєвого ритму людські вдачі. Ритм цей виявляється
скрізь: у праці, в танці й пісні.

Поліська пісня здебільшого з розтяжною буйною мелодією. Але суть не в
мелодії, суть саме у виконанні. Полішук усією своєю душею любить пісню.
Ідучи в поле або на луку, він завжди співає. Поліська жінка, сидячи за
прядкою, у Великий піст виспівує пісню про житіє святого Олексія. Коли ж
весняне сонце загляне у вікно, поліська дівчина співає пісню: “Віл
бушує, весну чує, дівка плаче, заміж хоче…”

Ясне весняне сонце, теплий вітрець над болотнистими рівнинами,
пробудження природи, регіт жаб і клекотіння бузька – все це радісними
переливами проникає в душу полішука. Поліська дівчина знає, що весна
приносить не тільки тваринам радість, але ніжно хвилює дівоче серце,
побуджує до мрії і кохання. Але далі: “…Не плач, дівко, заміж вийдеш. Як
добре буде –наживешся, а як погано – наплачешся…” Про злидні й тверде
життя поліська жінка ніколи не забуває. Добре знає, що кінець дівування
принесе для неї турботи і тяжку працю. Тому-то побутова пісня полішука
повна глибокого життєвого змісту, де поруч кукання зозулі, співу
соловейка виступають такі чинники, як сирітство, недобра мачуха, найми у
пана тощо.

Після Провідної неділі, коли поліське село з лементом і погрозами вижене
геть-геть зиму, відтоді аж до осені не замовкають надворі пісні. Дівчата
збираються з парубками на вулиці і співають веснянки. Найпопулярнішою на
Поліссі є веснянка про Богородицю, яка зачинається словами: “Трійце,
Пресвятая Богородице…” Найчастіше дівчата співають окремо. Коли
перестануть, заступають їх хлопці. І так щовечора аж до осені. Любо
вийти весняним вечором надвір у поліському селі. Пісня, сміхи дівчат,
жарти парубків сповнюють село.

Коли вийдете в поле, почуєте відгук такого ж співу, таке ж кипуче життя
і в інших, сусідніх селах.

Вслухавшись у поліську пісню, вжившись у побут поліського села,
переконаєтесь у нісенітниці твердження, що, мовляв, Полісся заселене
неукраїнцями.

В 1939 р. большевики приєднали більшу половину поліських земель, а в
тому й Пінщину, до совєтської Білорусі.

По цьому факту не зайвим буде відмітити, що навіть червоноармійці, що
проїздили по селах Пінщини, дивувалися, чому саме цю країну включено до
БССР. Вони були приготовані на те, що зустрінуться тут з білоруським
населенням, тим часом полішук говорив виключно по-українському.

Досить пройтися по селах в околиці Піни, Прип’яті, Струменя, Ясельди,
Стиру, щоб переконатися, що поліське село говорить майже літературною
українською мовою. Полішук вам ніколи не скаже “сена”, а тільки “сіно”,
не скаже “кот”, а тільки “кіт”, не скаже “конь”, “касіць”, “єхаць” і
т.д., а тільки “кінь”, “косити”, “їхати” тощо.

Пройдіть всю Пінщину, Кобринщину, Берестейщину і ви не почуєте ні одної
білоруської пісні, натомість навіть діти на Поліссі знають такі пісні,
як “Ой на горі там женці жнуть”, “Тече річка невеличка”, “Ой не ходи
Грицю” і багато інших пісень. На Поліссі є села, переважно між
недоступними болотами й лісами, де по сьогоднішній день співають думу
про Морозенка, думу про Байду, пісню про Кармелюка й інші. В усій
Пінщині полішук підперезується крайкою або широким червоним вовняним
поясом з буйними двома китицями, що живо нагадують пояси запорізьких
козаків.

Білоруський народний танець “лявоніха”, який є поширений в усіх
закутинах білоруської землі, – полішук його цілком не знає. Натомість
поліський парубок потрапить не гірше вибивати обцасами козачка від
наддніпрянця або галичанина. Навіть сам вигляд полішука, його поведінка
говорять про те, що він ніхто інший, як тільки українець. Чорнобриву
дівчину, карі шевченківські очі, широкоплечого парубка зустрінете ви в
кожному селі. В неділю вистачить поглянути на дівчат, як вони йдуть до
церкви. У вишиваних сорочках, з “пацьорками” (сережки) на грудях, з
вплетеними у волосся різнокольоровими стрічками – вони живо нагадують
галичанок. Те ж саме й із парубками. Майже кожний з них має вишиту
сорочку, вишитого комірця і червону китайку.

Полішук милується в своїй традиції, в старих обичаях і нерадо піддається
новим впливам і течіям, бо знає, що вони можуть відірвати його від
всього того, що він дістав у спадщині від своїх предків. Полішук взагалі
то цікавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з
недовір’ям. Він радо буде вас розпитувати: хто ви, звідкіль, куди, чого,
але коли ви поспитає те, як він називається і де його хата, не дасть вам
належної відповіді.

Полішук любить свою хату, але нерадо бачить у сусідстві прибулих чужих
людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як він відразу буде
поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебільша полішук не
спроможний дати вам відповідь, коли ви його поспитаєте, хто він по
національності. Відповість вам різно: раз вам скаже “руський”, другим
разом “тутешній”, третім разом “православний” або “малорос”. Але коли
той “руський” та ще й “православний” почне до нього говорити
по-російськи, полішук відразу відчуває, що перед ним стоїть чужа людина.
Недарма в селі Мисятичах, 25 км від Пінська, одного екс-матроса царської
воєнної флоти, що намагався в селі говорити по-російськи, односельчани
прозвали “приставом”.

Звання це екс-матрос уважав для себе за найгіршу зневагу, чого, зрештою,
було свідоме село. Чужу мову полішук завжди порівнює з різного роду
жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, які, крім лиха,
більше нічого йому не давали. В глухих поліських селах на появу
польського поліциста на вулиці полішуки похапцем хрестилися і ховалися в
хатах, шепчучи молитви проти всякого нещастя.

Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала
умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча
субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з
одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого –
питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.

Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського
Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники,
зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну
людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в
Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи
злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане
врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля
руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення
до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не
згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього
останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної
землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в
Білорусії та частково в Росії.

Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ
ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная
Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим
ім’ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який
протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів
цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому
Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й
Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам
академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні
реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в
цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах,
дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про
низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи
від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже
численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть
своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники
вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.

Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені
будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні
етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше
Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні
науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв.
верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм
Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало
приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори,
вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його
скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі.
Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі
своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у
безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був
незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним
протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила
вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика
дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею
широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми
пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до
цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий,
стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх
землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки
Другої світової війни.

Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис:
патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька
старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі:
хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто
робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто
опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури,
включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної
архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде
також і про особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме
на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги
давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на
Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй
давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну
Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми
полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є
не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує
існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення
України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс,
поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені
назви.

Хоч полішук національно несвідомий, проте його українська душа
проявляється скрізь і завжди в його житті.Такі моменти і ряд інших
подібних найкраще говорять, хто є полішук і де шукати його національної
душі й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовості полішука, і
кожний чесний етнограф чи соціолог, політик чи журналіст, що побував у
цій країні, мусив би погодитися з фактом, що полішук у своїй глибині
душі є українець, а його земля – частиною України , про що й свідчить

Матеріальна й духовна культура поліщуків

,що оселилися на берегах Горині й Случі, яка в основі своїй -
українська. Як і в інших регіонах України, тут розвивалися всі види
господарської діяльності: рільництво, скотарство, рибальство,
мисливство, збирання, хоча уже здавна переважало рільництво, передусім
хліборобство. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, а також льон і
коноплі. Пшениці, як маловрожайної для Полісся культури, висівали
порівняно небагато - аби мати “біле” борошно для випікання великодніх
пасок, а ще на локшину, “ладки” та інше печиво у святкові дні.
Вирощували багато гречки (крім борошна на млинці й крупів на каші, вона
давала солому для годівлі великої рогатої худоби й полову для свиней), а
також конопель - дуже примхливої культури. З конопель селянин мав
насіння, з якого били олію (”алей”), і стебло, що йшло на виготовлення
прядива. Плоскінь (”замашки”) з конопель вибирали одразу після
відцвітання, а матірку - після того як вони дозрівали. Коноплі не жали,
а як і льон, “брали”, тобто виривали з корінням руками. Конопляне
насіння товкли в ступах, розігрівали на сковородах у печі й у
спеціальних олійнях добували з нього олію. Стебла конопель після їх
обмолоту в’язали в невеликі снопи і “мочили” (тижнів на два занурювали у
воду в ставках або копанках). Потім, витягнувши й висушивши їх, тіпали
(”мялі”) на терницях (”мяльніцах”) і таким способом діставали конопляне
волокно. З нього ткали рядовину, “мотали” мотузки й линви тощо. Значна
кількість прядива йшла на продаж зокрема до Польщі, де воно мало великий
попит і використовувалося для виготовлення корабельних линв. Плоскінь і
льон, з яких ткали полотно та інші речі домашнього вжитку, не мочили, а
розстилали пасами на траві просто неба.

Традиційна рільнича техніка надслучан вирізнялася головним орним
знаряддям - сохою, однакової конструкції борони, лопати, вила, граблі,
мотики (”копаниці” для підняття цілини та перелогів), сапки тощо. На
зламі ХІХ і ХХ століть соху замінили фабричним, повністю залізним легким
плужком (”рачком”), розрахованим на запрягання, як і в соху, однієї
коняки в хомут без дуги. Сіяли з спеціального солом’яного або луб’яного
козуба. По щойно посіяному просі проганяли отару овець, і таким чином
верхній шар ґрунту ущільнювався й підрівнювався.

Жито здебільшого жали серпами. Решту зернових чоловіки косили косами з
грабками або лучком, гострячи їх “тряпішками” (мантачками); жінки
в’язали скошене заздалегідь заготованими перевеслами, вправно орудуючи
“цурками” - маленькими відшліфованими кілочками. Снопи складали
просушувати в “хрести”, “півкопни” та “копни”, а потім возами звозили до
клунь (”пунь”) і “гумен”, де його молотили ціпами (у 4 - 8 ціпів). У
гумнах був “овин” (спеціальна, заглиблена в землю піч для досушування
збіжжя), і в разі потреби перед молотьбою снопи підсушували. Віяли,
використовуючи лопатку-совок.

Невелику кількість зерна переробляли на крупи та борошно за допомогою
жорен і ручної ступи. А основну ж його масу мололи в наметових, на
чотири крила (”махи”), вітряках і водяних млинах. Крупи виробляли ще на
т. зв. топчаках.

Іншим господарським заняттям населення Сарненщини було скотарство.
Розводили багато коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, з
птиці - курей, гусей, качок, індиків, зрідка цесарок. Коней, яких у
заможних людей були цілі табуни, використовували як тягло. Корів тримали
задля молока, а бичків годували на м’ясо. У дворах, де на це дозволяли
майнові умови, розводили велику кількість овець, одержуючи вовну й
овчину для кожухів, а також м’ясо. Овець не доїли. Кіз тримали тільки
незаможні селяни, які не мали корів. Узвичаєною була відгодівля
(”мєшкою” - вареною картоплею, розмішаною з половою й борошном) свиней,
здебільшого чорно-білої породи.

У сім’ях, де були підлітки, випасання худоби належало до їхніх
обов’язків. Але в цілому на селах панувала вигінна форма випасу худоби.
Влітку тварин з ранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в
приміщення. Для випасу череди (”стада”) великої рогатої худоби (інколи й
овець) громада наймала пастуха, домовляючись з ним про оплату
(здебільшого зерном), порядок харчування (звичайно по черзі у власників
худоби, де він і квартирував), режим і строки роботи тощо. Пастух,
виляскуючи вранці “батогом” й дудячи в ріжок, збирав стадо. Перший вигін
худоби залежно від того, ранньою чи пізньою була весна, припадав на
Благовіщення (8 квітня) або Юріїв (6 травня) чи Миколин (22 травня) день
і супроводився обрядовими діями (стьобанням господинями худоби,
освяченими в церкві вербовими гілками тощо). Взимку худобу утримували в
хлівах і стайнях, для чого влітку заготовляли потрібну кількість сіна, а
для коней ще й вівса.

Сінокіс був важливим етапом у циклі сільськогосподарських робіт
поліщуків. У червні, коли підростали трави, з віддалених на 15 - 20 км
від Случа сіл їхали підводами господарі, що мали покоси в заплаві річки.
Косарі-чоловіки з “гребцями” - молодицями й підлітками, приїжджали на
один-два тижні, взявши з собою харчі (хліб і сало, пшоно), казани.
Отаборившись, чоловіки косили, а молодиці й підлітки, ледь валки
підсихали, перевертали їх; у міру готовості сіно згрібали в копиці, які
потім стягували докупи й “кидали” сіно в стоги. Невдовзі на всій заплаві
рясніли майстерно вивершені стоги. А вечорами, незважаючи на цілоденну
виснажливу працю, косарі, зваривши куліш або юшку з виловленої там-таки
риби і вгамувавши голод, збиралися гуртами, співали, танцювали, молодь
різних сіл знайомилася.

Заможні козаки й селяни, що мали великі сіножаті, вдавалися до
узвичаєної толоки, скликаючи на неї сірому, яка працювала за харчі й
горілку.

У річному циклі жіночих обов’язків відповідальною роботою було стрижка
овець. Відбувалося воно двічі на рік - навесні й наприкінці літа й
дістало назву “бабських косовиць”. Господиня, помивши у дворі овець,
запрошувала сусідок допомогти стригти їх. Після закінчення роботи всі
йшли в шинок, де власниця овець частувала своїх помічниць. Гуляння з
піснями й танцями потім тривало вдома. Характерно, що в ньому брали
участь тільки заміжні жінки.

На Сарненщині дуже поширеним було бджільництво. Багато хто з селян, що
жили на околицях, у провулках чи на кутках, тримали по кілька вуликів
бджіл, ставлячи їх на городі, в садку, а то й просто на подвір’ї.
Заможні люди нерідко мали великі сади і пасіки до 100 колод. Улітку,
коли зацвітали трави, вулики вночі вивозили підводами на луки й узлісся,
а коли цвіла гречка - розташовували поблизу ланів, де вона росла.
Підрізаючи “пастєнкі” (щільники), користувалися курушкою й надівали на
голову сітки. Уже в ХХ столітті тутешні бджолярі перейшли від
використання примітивних вуликів (”колод”) до рамкових вуликів
(”даданів”), почали вживати штучну вощину й медогонку. Взимку рамкові
вулики ховали в спеціальні зрубні приміщення (”омшаники”).

Рибальство посідало помітне місце в господарстві поліщуків. Як знаряддя
рибальства поширені були різноманітні сітки - великі волоки, саки,
нерети, а також “кломлі” (знаряддя парного лову), вудки. Сіті в’язали за
допомогою спеціального маленького човника з напрядених жінками міцних
конопляних ниток. Професіонали-рибалки поряд з денним практикували нічне
ловіння риби з човна. У Случі ловили судака, йоржа, щуку, ляща, плітку
та іншу рибу. Малеча з підручними знаряддями - “ряднами”, решетами тощо
ловила в невеликих водоймах, копанках карасиків, линів, в’юнів,
“авдодок” (риба, що зовні нагадує тюльку), пічкурів.

У наших предків, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й
промисли, передусім пов’язані з обробкою деревини - теслярство,
столярство, бондарство, стельмаство, лійніцтво та інші. По селах
працювали надомники - кушніри й шевці, які шили кожухи й кожу’шки
(жіночі), свити, юпки, чоботи та інший одяг і взуття. У кожному селі
була одна, а то й кілька кузень - зрубних споруд, покритих тесом або
ґонтом з ковадлом, точилом, горном та ковальськими міхами. Біля кузні
був пристрій для шинування коліс і підковування коней. У кузні робили
серпи й ножі, сокири, назубрювали серпи, виковували цвяхи-вухналі та
виготовляли багато інших, потрібних для селян виробів.

Одним з найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім’ї було
прядіння й ткацтво. До другої половини ХІХ століття волокно і вовну
пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена, яке поступово було
витіснене продуктивнішою прядкою. Був поширений різновид прядки з
вертикальним розміщенням колеса. Пряля використовувала різні дерев’яні
“гребені” й “гребінки”, “цівки” для намотування ниток, які потім за
допомогою невеличкої палочки з отвором - “юрка” змотувала в клубки.
Сезон прядіння розпочинався восени з Великого посту, коли закінчувалися
польові роботи й молотьба.

Напрядені нитки за допомогою снівниць готували для навивання на ткацький
верстат. Немовиччани використовували два типи кросен: стародавні
“стави”, у яких нитки чіпляли до стелі, і досконаліший рамний верстат
(каркас його робили з товстих дощок і він мав кілька допоміжних деталей
для зручності ткалі в роботі). Ткали полотно, рушники й скатертини
(”настольники”), покривала (”рядна”, “постілки”), мішки тощо. Для
фарбування тканини вживали рослинні (червець), а також анілінові
фабричні барвники. Виткане полотно вибілювали на сонці, розстеляючи його
смугами просто неба на морогу біля водоймищ. Щоб надати більшої цінності
вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його “били” на
спеціальних валюшах при водяних млинах.

Назви урочищ Рудня, Гута, Буда, засвідчують поширення в минулому в
Немовичах рудного, гутного, селітряного промислів. Проте особливо
поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію),
яку одержували з деревини на спеціальних заводах “будах”. З лісохімічних
промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах
сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на “майдані” -
“вибитій” вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь.
Таким же способом добували дьоготь з корчів або кори берези чи бересту.
Дьогтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в
деревах було багато соку.

До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для
плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж,
знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували
калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та
ярмарках у вигляді вінків.

Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що
використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля
діставали під час вигону смоли та дьогтю в “майданах”. Практикувався й
інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на
шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у
купи - “копці”, обкладали дерном та присипали землею або піском і
підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася
збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище
гасили, давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й
вигрібали вугілля.

Деякі села славилися своїми ремісниками - стельмахами, які майстерно
виготовляли колеса, вози й сани, гончарі, роз’їжджаючи по селах на
возах, заповнених горщиками й “махотками” (горнятками), мисками та
іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками “по го’ршки”. Вони
продавали свої речі “насипом”, тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке
можна було в них насипати.

Житло наших предків і за своєю назвою (”хата”), і за всіма іншими
ознаками - українське. Це двокамерна (хата + сіни (”сєнци”) - в
біднішого і трикамерна - в заможнішого селянства, зрубна, знадвору і
всередині побілена будівля з чотирисхилим солом’яним дахом. Якщо сіни
являли собою прибудову в шули до зрубу - хати, то їх звичайно не білими.
У сінях двокамерних жител відгороджували комірку (”чулан”), іноді їх
перетворювали на другу теплу хату (”прихаток”) - “хата з прихатком”.
Основна, більша розміром, хата була “світлицею”, менша правила за
“пікарню” (кухню). На зламі століть з’явилися нові типи триподільного
житла - однобічна хата (хата+ хата+сіни), у якій по один бік сіней
розміщували дві утеплені житлові кімнати, а також “п’ятистінка” - зруб з
двох житлових кімнат з прибудованим до них “калідором”. З другої
половини ХІХ століття використовувалася вже досконаліша (кроквяна)
конструкція даху. На той час припадає і перехід від опалення житла
“по-чорному” до “руської печі”.

Українським був також інтер’єр. Піч ставили справа або зліва при вході
до хати (залежно від того, як і на якому боці вулиці містилася хата). По
діагоналі від неї був покуть: там стояв стіл, накритий скатертиною
(”настольником”) й “ослон”, висіли або стояли в божниці образи під
вишитими рушниками (”занавєсками”). Від печі до причілкової стіни
простягався піл (настил з дощок, що правив за ліжко) з малими й великими
подушками, накритими “ряднами” та “постілками”. Невіддільним елементом
інтер’єру житла волинян, як і по всій Україні, була скриня (у заможних
селян ошатна, орнаментована), що мала своє традиційне місце між столом і
полом. У кутку біля входу стояв “судник” або висіли мисник чи “шафа”,
біля печі приміщували кухонне начиння. Попід стінами ставили дубові
“лавки”. Стіни над вікнами, дзеркалами, картинами чи фотографіями
неодмінно прикрашали вишиваними рушниками. Освітлювалося житло каганцем
або скіпкою, у новий час - фабричною гасовою лампою.

На Сарненщині переважав замкнутий, розташований у глибині садиби двір.
Усі будівлі - хата, хлів, “сєльнік”, “дрівотня”, погріб, комора
містилася за “забором” під “павєттю” (стріхою). Хату ставили фасадом у
двір. Комору, щоб убезпечити її від можливої пожежі, іноді виносили поза
межі двору, в кінець садиби, до “гумна” - об’ємної господарської споруди
з високо піднятим на “присошках” дахом, що давало змогу заїжджати в
приміщення навантаженим снопами возом. Щодо погребів, то, поряд з
поширеними в Україні ямним і похідним від нього типами, у надслучанських
селах був відомий ще “насипний” тип. Такий погріб являв собою
заглиблений у землю дерев’яний чи плетений каркас із земляним покриттям.

З другої половини ХІХ століття відбулися зміни в розміщенні двору й
житла на садибі. Житло почали ставити ближче до вулиці, здебільшого
причілковою стіною до неї. У палісадніку під вікнами садили бузок чи
калину, квіти (обов’язково “рожі”), духмяні трави (”любисток”,
“кануфер”). До вікон хат робили “ставні” або “абіконки”, які оздоблювали
геометрично-рослинним орнаментом.

Культура утримання житла була завжди високою. Хату протягом дня не один
раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі,
підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, до свят
наново обмазували й білили хату тощо.

Натільним жіночим і чоловічим одягом населення Сарненщини була домоткана
біла сорочка (у жінок з вишитими рукавами й подолом, у чоловіків з
вишитою маніжкою). Як поясний одяг жінки використовували сині або
червоні “кумакові запаски”, червоні картаті плахти й зрідка спідниці,
які одягали так, щоб була видна вишивка подолу сорочки. На початку ХХ
століття запаска й плахта стали виходити з моди і їх замінила “спідниця
з нагрудником” (спідниця, пришита до безрукавної і безкомірної кофти).
Чоловіки носили полотняні, а в прохолодну пору року суконні штани. За
нагрудний одяг у жінок правили “карсетки”. Плечовий одяг і чоловіків, і
жінок складався зі свит, пошитих з білого (у заможних із сірого)
домотканого сукна й обкладених тасьмою, а в жіночих - аплікованих ще по
фалдах червоними або синіми шнурками. Заможніші селяни мали “юпкі”, що
бували з рукавами або (у дівчат) безрукавними, пошитими з китайки, ситцю
чи того ж таки домотканого сукна. Поступово в жінок суконні безкомірні
приталені “фалдами” юпки, а в чоловіків прямовисні “піджаки” витіснили
свитку з ужитку. Взимку чоловіки й жінки одягали кожухи (у жінок -
“кожу’шки” з орнаментованими, як і в свиті, фалдами). У негоду чоловіки
поверх кожухів напинали ще суконний плащоподібний “чікмень”, що мав
високий сторчовий комір.

Головним убором чоловіків у теплу пору були повстяні шапки “єламки”,
взимку - шапки з овечого хутра з вухами. Поважні особи носили смушеві
шапки. Жінки покривали голову “наміткою” з серпанкоподібного полотна, з
червоною й блакитною облямівкою на кінцях, завдовжки до двох і більше
сажнів. В урочистих випадках, а також у прохолоднішу погоду надівали
“очіпок” з парчевим верхом. Повсякденним головним убором заміжніх жінок,
без якого за звичаєм вони не могли показуватися навіть удома, була
“сорока” - шапочка з легкої (темного або червоного кольору) тканини.
Дівчата пов’язували голови “платками”. При цьому верх голови з
квітчастим вінком і стрічками, а також косою, що звисала на спину,
залишався відкритим. На початку ХХ століття як теплий головний убір
поширилися картаті кашемірові шалі.

У теплу пору року селяни ходили здебільшого босоніж. Тільки літні люди
взувалися в легкі личаки (”щербаки”). Взимку поважні люди носили чоботи,
а основна маса - личаки навскісного плетіння - “московці”, підшиті з
підошви тоненькими мотузочками (”підбивачками”). Плетіння личаків було
виключно чоловічою справою, до якої ще змалечку прилучалися всі хлопці.
Ноги обмотували “анучами”, далі взували личаки й обв’язували їх
“аборнямі” (шворками, які тягнулися від личаків). Дівчата й молодиці
надівали з “черевиками” панчохи або вовняні “чулки”.

З їжі у селян основними були круп’яно-борошняні страви і, звичайно,
хліб. Його їли з сіллю, цибулею й салом, олією або індичим смальцем, а
також подавали до майже всіх страв. За звичаєм хліб, накритий
скатертиною, разом з сіллю завжди лежав на столі. Найуживанішим був
житній хліб півсферичної форми, вчинений звечора на розчині в діжі. При
випіканні його жінка розстеляла на дерев’яну хлібну лопату дубове листя
і, кинувши на нього балабух тіста та надавши хлібині форми, вправно
“саджала” її в добре натоплену піч навколо жару. Витягши з печі готовий
хліб, листя обшкрібали ножами. У новий час замість листя почали
використовувати сковороди.

Крім хліба, випікали ще “перепічки” з житнього борошна на сніданок, якщо
в хаті не було хліба. З гречаного борошна пекли млинці, які їли під час
сніданку з салом, смальцем, вершковим маслом чи конопляною олією. Так
само з гречаного борошна готували розмазню, “лемішку” (запарене тісто) й
подібну до неї “затирку” та рідшу кисло-солодку “кулагу”. З житнього,
гречаного, а в свята з пшеничного борошна пекли “млинці” (оладки) й
різні пиріжки - з маком, капустою, квасолею, товченим конопляним
насінням (”разінкі”) тощо. Улюбленою стравою немовиччан, як і всіх
українців, були галушки й особливо вареники, приготовані з пшеничного
борошна з сиром та бараболями. Це була страва й на сніданок, і на друге
в обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями,
полуницями, чорницями, калиною тощо, а також здобне печиво (”вушкі”) і
мед.

З круп’яних страв найпоширенішими були пшоняний куліш, пшоняна й гречана
каші. Їли каші з салом, шкварками, а також з молоком. Подавали їх до
столу звичайно на обід як другу страву. Першою обідньою стравою був
неодмінно борщ, залежно від пори - скоромний, пісний, зелений або
холодний. Заправляли борщ товченим здором із цибулею або часником. У
пісний борщ додавали рибу та гриби (”губи”). Звичайний, т. зв.
скоромний, борщ варили з м’ясом або на м’ясному наварі. Багато
споживалося рослинної їжі, зокрема капусти, з якої готували страви,
квасили посіченою або цілими головками, свіжих і солоних огірків,
редьки, цибулі й часнику, квасолі, конопляного насіння тощо. У ХІХ
столітті додалася картопля. Страви з неї - “юшка” (суп картопляний,
затовчений здором з цибулею), “товченка” на сніданок, жаренка (смажена
картопля), яку їли з солоними огірками на друге в обід. З крохмалю
варили плодово-ягідний і молочний киселі. На початку ХХ століття з
тертої картоплі стали пекти деруни. У великій кількості вживали їстівні
гриби.

У М’ясниці борошняно-круп’яну й рослинну їжу доповнювали м’ясними
стравами. Передусім використовувалися баранина й свинина. Готували
різноманітні страви з м’яса свійської птиці, віддаючи перевагу курям і
качкам. Дуже поширеним харчовим продуктом було сало. Свинячу тушу, не
розтинаючи, обкладали соломою, потім підпалювали солому і, повертаючи
час від часу тушу з боку на бік та поливаючи її водою, вишкрібали шкуру
ножами. Ця процедура тривала, поки підсмажувався верхній шар сала, про
що свідчила чиста від щетини й підрум’янена шкурка. Вийнявши нутрощі й
спустивши кров, знімали нутряне сало (”лій”). Далі з туші знімали пасами
сало і, порізавши на шматки квадратної форми, солили та складали в
бодні. Стегна й лопатки з м’ясом у морозну погоду підвішували в коморі
до стіни чи стелі, решту м’яса різали й солили. (Коптити м’ясо не було
заведено.) Із свинини виготовляли ковбаси - м’ясні, печінкові,
кров’янки. Із свинячих ніг і голови, додаючи шматки м’яса, варили до
свят холодне (”дрижку”). Баранину і яловичину їли звичайно вареними. З
м’яса готували печеню -смаженину.

Коров’яче молоко пили свіжим або кислим. З нього робили масло, сир і
сметану. З молочних страв часто готували налисники й сирники.

Улюбленими були риба й рибні страви, деякі з них вважалися за делікатес.
З напоїв, залежно від сезону, вживали узвар, березовий сік, грушевий
квас або сирівець тощо.

Загалом для немовиччан був характерний дворазовий режим харчування, лише
в довгий літній день, приблизно о 17 годині додавався ще “полудень”.
Господиня звичайно рано, ще вдосвіта вставала, розпалювала піч, готувала
сніданок і обід. Вечеряли звичайно залишками від обіду. Рештки
вчорашньої їжі згодовували худобі.

Основними видами традиційного сухопутного транспорту надслучан були сани
й вози з голоблями, розраховані на одну коняку з хомутно-сідельно-дужною
запряжкою. На коня надівали “аброть” (вуздечку), до якої чіпляли
“вожкі”. Кліщі хомута стягували тоненьким мотузком - “супонню”. До
голобель чіпляли пропущений через сіделку повідок - “черезсідєльнік”.
Панівним був тип порівняно невеликого воза з неглибоким півсферичним
кузовом. Для транспортування сипких вантажів використовували безтарки
(для зерна) і близькі до них будовою кузова грабарки (для землі). Колоди
перевозили на “лю’шнях” - возах, що мали “передок”, з’єднаний за
допомогою дошки-хрестовини із “задком”, для якого характерними були
трохи довші люшні.

Взимку селяни пересувалися на санях. Найпоширенішими були сани-оплини.
Вони складалися з полозів, у які забивали дубові копили, сполучені
в’язами. Щоб збільшити площу саней, по боках додавали “била” (жердини з
двома поперечинами). Для зручності днище кузова встеляли гілками або
дошками. Голоблі чіпляли до саней ремінною або мотузяною петлею -
“завертнями”. Заможні селяни для урочистих виїздів використовували
спеціальні сани - “возкі”. Вони мали зроблений з тонких дощок кузов з
високою, іноді орнаментованою спинкою.

Відомий був і стародавній вид важких саней - ґринджоли з напівзагнутими
полозами-копаницями. Ці сани використовували для транспортування колод.
У новий час вони набули вигляду “подсанок”, які додавали до
саней-оплинів, коли треба було перевозити колоди.

Дуже поширеною була їзда верхи на конях. Селяни їздили на невеликі
відстані охляп і лише колишні козаки користувалися різноманітними
сідлами.

У надслучанських селах звичним був водний транспорт. Вантажі перевозили
на містких дубах, баркасах, байдаках та “чайках”, а також плотах. На
“чайках” і човнах рибалили й плавали на невеликі відстані. Через Случ
переправлялися здебільшого величезною чайкою. Усі водні засоби
пересування - чайки, байдаки, дуби, човни, баркаси виготовляли місцеві
майстри.

Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також
календарна, трудова й сімейна обрядовість поліщуків. Під Різдво ватаги
парубків і дівчат ходили по дворах колядувати - співати господарям дому
величальних пісень, за що діставали символічну винагороду (ласощі,
дрібні гроші тощо). На Різдво господарі ходили вітати один одного з
святом, а в мо’лоді з цього дня починалися вечорниці. Під Новий рік
молодь, дівчата й хлопці “щедрували”. Хлопці “водили козу”, яку вдавав
парубок у вивернутому кожусі з дерев’яною маскою на лиці. “Козою”
розігрувався ритуальний танець “вмирання” і “воскресіння”, що
супроводився гуртовими співами величального змісту, зверненими до
господарів дому. На знак подяки господарі за звичаєм клали в торбину
“міхоноші” шматок сала, пиріг і давали дрібняки. Після вечері дівчата й
парубки, зібравшись разом, ворожили.

Вранці в перший день Нового року діти ходили по дворах “засівати”.
Розкидаючи по долівці хати, наче сівач у полі, принесене в “кастюрці”
(дуже малій торбинці) зерно й приказуючи “сію, сію, засіваю… сійся,
родися всяка пашниця…”, бажали господарям доброго здоров’я й щедрого
майбутнього врожаю. Посипальників пригощали ласощами, обдаровували
дрібними грішми тощо.

На Масляну розважалися, “тягаючи колодки”. “Колодка” - це невелике
поліно або палиця з мотузком. Нею спритні молодиці жартома прив’язували
“колодку” до ноги парубка, який за віком мав би вже одружитися та все
зволікав, перебираючи дівчатами. Той мав відкупитися могоричем чи
грішми. З цього починалися гуляння з випивкою й закусками (здебільшого
молочними, на які складалися).

Як і по всій Україні, особливо урочисто святкували Великдень (”Паску”).
У Вербну неділю освячували в церкві гілки верби, якими потім символічно
шмагали всіх зустрічних у дворі, а коли виганяли в череду корів -
останню з них. Майже всі люди йшли на великодню всеношну й несли всіляке
їство для освячення. До Великодня готували якнайбільше страв: на столі
під час “розговіння” конче мали бути пшеничні паски, крашанки, м’ясо,
ковбаси, масло, сир тощо. На великодні гуляння, що відбувалися звичайно
на цвинтарі, сходилося все село, спостерігаючи великодні ігри й танки
молоді. Підлітки в цей день гралися крашанками “навбитки”. Спритні
хлопчаки робили інколи підробні “смолянки”, висмоктуючи сире яйце й
заповнюючи його середину смолою. Спійманих на шахрайстві суворо карали.
До Великодня розмальовували також писанки, використовуючи поряд з
фарбами віск. (На жаль, вони залишилися не дослідженими.)

Через тиждень після Великодня поминали померлих. З великодніми пасками,
крашанками, різними стравами люди йшли на мо’гилки і там, після
прибирання могил, “похристосувавшись” зі своїми померлими родичами,
сідали вулицею чи кутком, а то й усім селом і влаштовували тризну.

Загалом померлих родичів, особливо батьків, всіляк ушановували.
Випікаючи перепічки чи коржі, господиня ще гарячими розламувала їх і
клала на підвіконня, вважаючи, що душі небіжчиків літають десь тут і
живляться парою, що йде від цих шматочків.

На Трійцю (Троїцька, або Зелена неділя), з якою були пов’язані численні
народні повір’я, прикмети, магічні дії та гуляння, молодь “завівала
вєнкі”, “проганяла русалок”. Забави й ігри з частуванням на Трійцю
переносили звичайно за село на вигін чи узлісся. Дівчата прикрашали
уподобану берізку або інше деревце стрічками й намистом, плели вінки,
водили разом з парубками танки, співаючи:

Праваділі русалачак, праваділі,

Шоб яни да нас нє хаділі,

Да нашага жітєчка нє ламілі,

Да нашіх дєвачек не лавілі.

У суботу напередодні Трійці двори й хати прикрашали “маєм” (клечанням) -
молодими зеленими пагінками дерев або кущів, долівку встеляли лепехою,
любистком, м’ятою. Господині в ці дні особливо оберігали своїх корів, бо
було повір’я, буцімто відьми вночі приходять доїти їх і корови можуть
утратити молоко.

Напередодні Івана Купала дівчата й підлітки розпалювали вогнище з
бадилля кропиви й стрибали через вогонь, жартували, співали. Існувало
повір’я, що вночі проти Івана Купала зацвітає папороть, квітка якої має
магічну силу.

Святкували й інші народні календарні свята - Дмитра (”Митер”), Покрови
тощо. Особливо шанованим було свято Миколая.

Відзначали також завершення жнив. Закінчивши збирання врожаю на лану
певного господаря, женці робили з колосся вінок або хрест і під спів
обжинкових пісень оббризкували його горілкою та трохи випивали самі.
Потім з піснями й танцями йшли до двору господаря, кликали його і вже
разом несли вінок до церкви. Освяченого вінка батюшка вручав
господареві. Усі разом тихою урочистою ходою поверталися до хати
господаря, який частував гостей, при цьому неодмінно на стіл ставили
пироги і лемішку. Після вечері дівчата розходилися, а одружені гуляли
далі, співали й танцювали. Сюди могли приходити всі охочі, навіть
незнайомі.

Традиційна сімейна, зокрема весільна, обрядовість і звичаєвість
поліщуків сарненщини за всіма ознаками - українська. Шлюб у їхньому
розумінні мав велику соціальну престижність, і навпаки, довкола тих, хто
вчасно не одружувався (дівчата в 16 - 18 років, парубки у 18 - 20),
система звичаєвих норм створювала негативну атмосферу.

Парубки й дівчата знайомилися в теплу пору року переважно “на вулиці”
(узвичаєне місце дозвілля сільської молоді просто неба), взимку - на
вечорницях. Звичайно парубок і дівчина одружувалися після тривалого
знайомства, за згодою і благословінням батьків, проте іноді на перепоні
ставала майнова нерівність родин. Шлюбні партнери були з того ж самого
або, зрідка, з сусіднього села.

Основними складовими традиційної весільної обрядовості в поліщуків, як і
в інших регіонах України, були сватання, оглядини і власне весілля. У
ролі старостів-сватів виступали родичі парубка, іноді хрещений батько,
близькі знайомі з поважних на селі людей. З паляницею й ціпками в руках
старости йшли “висватати” дівчину. У разі згоди їх пригощали.
Обмінявшись паляницями й погодивши справу з одруженням, старости
поверталися додому. Засватана дівчина (у немовиччан наречену й
нареченого називали здебільшого “молода” і “молодий”) обходила після
цього своїх подруг і, кланяючись тричі в ноги їм та всім зустрічним і
цілуючи їх, сповіщала цим, що вона виходить заміж.

ph

ph

ph

ph

ph

^

b

ph

ph

Jати “змовних” пісень:

Да змовленая Настячка,

Да й перейді сєнци батькові,

Да й падай свекорку вадіци

З халоднай крініци:

Сяя вадіца дарага,

Дароже меду і віна,

Щоб мая нявестка

Піть падала 19.

У середині ХІХ століття в печоглядинах брали участь батьки, а також
одружені родичі й друзі як нареченої, так і нареченого. Зібравшись у
призначений день і домовившись про все, що стосувалося весілля, вони
розважалися й пригощалися, причому обов’язковою закускою було кришене
сало, яке подавали на затулці до челюсті печі.

Увечері напередодні вінчання молода влаштовувала “дєвішнік”, у якому,
однак, брали участь не тільки її подруги, а й парубки, майбутні бояри
нареченого. Сам молодий приходив з червоною стрічкою на шапці, наречена
була з розпущеною косою й безліччю кольорових стрічок на голові.

Весільна обрядовість у селян надслуччя,зокрема в селі Немовичі,
відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до другої
половини ХІХ століття в центральних районах України. Серед
передвесільних обрядів це стосується, зокрема, “продажі коси” нареченої
- центральної обрядодії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її
найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев’яною шаблею в
руці, правив з нареченого викуп “за косу молодої”. Той удавав, що пробує
оволодіти нареченою без викупу, за що діставав ляпанця шаблею і таки
платив викуп. Цілий вечір молодь розважалася, співала й танцювала.
Близько півночі мати запрошувала всіх до столу, подавала обрядову страву
- смажену капусту, голосно примовляючи: “Їжте капусту! Після капусти не
буде нічого”. Дружки і свахи при цьому співали обрядову пісню:

Через сад гуска летіла,

З перцем капуста кипіла;

Баярі не відали

Капусту обідали

і т.д.

Господиня з тією ж примовкою подавала до столу інші страви - галушки,
яєшню тощо. До кожної з них дівчата співали обрядових пісень, у яких
кепкували з бояр, що ті куштують недобру їжу. Певно ці пісні мали
пережиткове побутування й відбивали змагання роду з родом у далекому
минулому.

З дальшим скороченням весільної обрядовості на зламі століть обряд
продажу коси молодої трансформувався, ставши складовою безпосередньо
весілля.

У сарненських селян весілля відбувалося спочатку в хаті нареченої, а
потім нареченого. Після вінчання урочистий почет з молодими приїжджав до
батьків молодої, де збиралися увесь її рід, близькі й знайомі, нерідко -
майже все село. Тут розгорталися основні весільні дії - посад молодого,
розподіл короваю, виряджання нареченої до чоловіка. Під час “посаду”
наречених спритний підліток (менший брат або сестра молодої), а якщо їх
не було - найближчий родич, займав місце нареченого й правив з нього
викуп “за косу”. Імітувалися торги, підліток усе накидав ціну, зрештою
на тарілку лягала сума, на яку “торгівець” погоджувався, звільняючи
місце.

Весілля супроводилося багатьма характерними для українського шлюбного
ритуалу обрядодіями з магічним (на першу половину ХХ ст. часто вже
невмотивованим) забарвленням. Дружки й світилки жбурляли, наприклад,
“так, для годиться” на стіл до боярів кісточки від курячого м’яса.

Центральним моментом весілля, як і по всій Україні, був поділ короваю.
Його випікали у вигляді круглого буханця з пшеничного борошна найвищого
ґатунку (”вальцованого”), прикрашали, уквітчували барвистим “вільцем”.
Усі присутні на весіллі, а в першу чергу батьки й найближчі родичі,
отримували піднесений на тарілці шматок короваю і, висловлюючи молодим
свої побажання, обдаровували їх: хто телицею, вівцею, сувоями полотна чи
сукна, а хто просто грішми.

Поряд з величальними піснями на весіллі в поліщуків вирізнялися
своєрідністю “гукалки” (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті
протяжним “гу…у…у…”). Їх співали дружки і світилки перед прощанням
молодої з батьками й рідною хатою. Мінорні за змістом і звучанням,
гукалки передавали тугу матері та її близьких по дівчині, з якою
доводиться розлучатися, тривогу роду за її майбутню долю. Гукалки,
очевидно, - один зі стародавніх жанрів весільних пісень східних слов’ян,
що зберігся в цьому районі Полісся. Вони, як і поділ короваю, несуть на
собі відбиток родових стосунків далекого минулого, коли дівчину видавали
заміж усім родом. Можна гадати, що таким же відбитком минулого було у
весіллі і “заворотнє” - звичай, згідно з яким місцеві парубки, коли
“весільний поїзд” виїздив з двору нареченої, зачиняли (іноді навіть
зав’язували) ворота і правили з боярів викуп. Якщо наречений був з того
села, що й молода, заворотнє обмежувалося могоричем. У разі, якщо
дівчину брали в інше село, а парубки цих сіл не мирилися між собою,
доходило й до конфліктів, зокрема коли правили непомірно великий викуп
грішми 20.

З наближенням весільного почту до двору нареченого підлітки робили
перейму - впоперек дороги клали солому й запалювали її. Подекуди цей
звичай мав назву “палити ступу”.

Весільні чини у поліщуків надслуччя - загальноукраїнські: свати і свахи,
бояри, дружки, світилки, приданки тощо. Весілля в них, як і взагалі в
Україні, мало характер радісного багатоденного гучного свята, що
супроводилося музикою, танцями, численними обрядовими піснями тощо.

Дуже поширеним був у жителів Сарненщини звичай кумівства. При хрещенні
дитини обов’язково “брали” кума й куму, які вважалися потім родичами по
Хресту з відповідними стосунками між хрещеником і хрещеними. Народження
дитини, з яким пов’язані також численні звичаї та обряди, сприймалося в
сім’ї звичайно як радісна подія. Породіллю поспішали відвідати жінки -
родички й близькі знайомі, приносячи пригощення й подарунки й
висловлюючи побажання здоров’я матері, а також талану й щастя її дитині.
Для гостей влаштовували веселе застілля, яке повторювалося після
охрещення немовляти. Обрядовими атрибутами родин і хрестин були хліб
(”пироги”) і каша та деякі інші страви. “Пироги” (паляніці) несли куми
батькам хрещеників у день їхнього народження, що було приводом для
веселої гостини.

На день народження дитини її мати пекла пироги. Вибравши найбільший з
них і поставивши його сторч на маківку голови, тягнула символічно дитину
за вуха вгору, приказуючи, щоб у наступний рік вона виросла не менше, як
на висоту пирога. Загалом для того часу були характерні багатодітні
сім’ї.

Поховальний обряд включав у себе голосіння по померлому, особливо щодо
батьків, дітей та інших близьких родичів.

Яскрава й різнобарвна народна творчість наших прародичів. Населення краю
відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які
інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні
були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо)
- як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Улюбленими
піснями старих людей були “Ой горе тій чайці”, “Запрягайте, хлопці,
коні, коні воронії, та й поїдем доганять літа молодії”. Парубки радо
співали “Копав, копав криниченьку”, дівчата - “Ой у лузі калина стояла”
та багато інших. На початку ХХ століття популярною стала “Галя”,
поширилися також частівки й т. зв. жорстокі романси. Люди, що мали
гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими 21.

Традиційними до другої половини ХІХ століття були танци (веснянки,
русальні), а також індивідуальні танці: “тряпак” (гопак), “Ой кум кумі
рад”, “Журавель” тощо. На межі століть під впливом міста з’явилися
краков’як, полька, “карапет”, “страданія”, “нареченька”, “сербіянка”,
бариня, чечітка, лезгінка. Майже всі танці за традицією супроводилися
приспівками, наприклад, “Ой я тобі вже казала, кучерявий хлопче, шо до
мене другий ходить, дороженьку топче” (”страданія”). В індивідуальних
танках траплялися оригінальні танкові рухи, скажімо, стукання коліном об
долівку (припадання на коліно) при танцюванні вприсядку.

Виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво селян. Багатством
орнаментальних мотивів (”дерево життя”, “вазони”, “вершники”, “ружі”,
“виноград”, “півники” тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою
прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші
вироби. Переважали червоний (різних відтінків) і чорний кольори.
Дерев’яні речі, дуги, спинки візків і особливо “обіконки” та віконниці
прикрашали різьбленням з подальшим фарбуванням їх (темно-червоною,
зеленою або блакитною) фарбами.

Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців
обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні
неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися
до батьків тільки на “Ви”. Дошлюбні сексуальні стосунки молоді вважалися
за великий гріх, до цнотливості нареченої ставилися дуже вимогливо, хоча
звичаю “комори” в другій половині ХІХ століття вже не зафіксовано.

Розвинутою була демонологія. Згідно з уявленнями поліщуків, довколишній
світ населяють демонічні істоти - відьми, лісовики, домовики тощо. У
хащах поблизу домівок ховаються “бабулі”, якими дорослі страхали дітей.
У лісах і водоймах водяться русалки, що можуть своїми співами заманити
до себе хлопця чи дівчину й залоскотати. Вважалося, що це вони толочать
жита, посіяні поблизу лісу чи річки. Своєрідним було уявлення про “мару”
(”маріщу”), яка нібито живе в болотах і нічної пори може позбиткуватися
з самотньої людини.

Найпоширеніші жіночі імена - Тетяна, Настя, Маріна, Галя, Проня, Явдоха,
Мотря, чоловічі - Міхайла, Мікалай, Іван, Ляксей тощо. Деякі з них
зберегли архаїчні форми: поряд з Михайло, Міша - Міхаль, поряд Ляксей
(Олексій) - Льох. Заміжніх жінок у побутовому спілкуванні називали
звичайно по імені чоловіка, додаючи суфікс “їх” (”іх”): Мікалай -
Мікалаїха, Єсіп (Йосип) - Єсіпіха, Прокіп - Прокопіха, Хока - Хачіха
тощо.

На Поліссі з давніх давен,особливо в північній її частині широко
розповсюджені клички /прізвиська/,які ідентифікують рід, від
першозасновників,творців роду.Зокрема в селі Немовичі такі клички,як
Лойники,Печкарові,Макарові,Жукові, Кратові,Приймакові, Наконечні і інші
відображають приналежність селян до одного або іншого роду.Прізвища з
часом через різні суспільні обставини можуть змінюватися, а клички роду
залишаються незмінними. Дівчата вийшовши заміж, до імені нарікаються
прізвиськом того роду та сім”ї, в яку вони
прийшли;Макарчикові,Жукові,Кратові, Приймакові і таке інше.

Поліщуки сарненщини- це аборигенне “руське” населення, що внаслідок
замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих
адміністративно-політичних і промислових центрів, головних
комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному
відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до
початку ХХ століття “руську” самосвідомість. Перебуваючи на периферії і
водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали
себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян
(”кацапів”, “москалів” - у їхній мові). Українська свідомість, як і
самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі
України в 20-ті роки ХХ століття з утворенням УРСР і посиленням у
зв’язку з цим різноманітних контактів їх з населенням інших районів
України, залученням до процесів консолідації української нації.

Хоча існуючі дані етнографії та лінгвістики дозволили виділити
етнографічну спільність – «палешуков» або «поліщуків». Найбільш
прогресивними були висновки П. Бобровського, який прийшов до висновку,
що  Полісся є окремим краєм, а полешукі -самостійний народ, 
орієнтований на білорусів і українців тільки в межах прикордонних груп
[17]

Лише у XX столітті в середовищі поліщуків почалися інтенсивні
інтеграційні процеси. Тривала ізоляція в той же час сприяла збереженню
початкових культурно-мовних традицій.  Так, для титульної нації
національна самосвідомість обумовлена місцем проживання і культурою,
другорядну роль у самоідентифікації відіграє релігія. Провідними
факторами етнічної самоідентифікації поліщуків є мова і традиції.
 Результати недавно проведених  досліджень свідчать,  у жителів  Полісся
за останній час значно зміцнилося почуття національної самосвідомості.

Для населення характерно знання свого етноніму, позитивне ставлення
національної самоідентифікації, а також почуття інтернаціоналізму.
 Поліетнічність Полісся сприяє «пом’якшенню» відносин між людьми різних
національностей і разом з тим розвитку культури всіх етнічних спільнот.
«Своє» виступає як патріотизм, а «чуже» – як інтернаціоналізм.  Така
рівновага найбільш оптимальна для регіону.

Свого часу Юзеф Обрембскій, розглядаючи етнічні проблеми Полісся, писав:
«Про те, якою нацією є жителі Полісся, визначають не ті чи інші мовні чи
етнографічні характеристики, а насамперед явища національного життя … їх
національну свідомість »11. Саме національна самосвідомість має бути
головним критерієм у визначенні приналежності до тієї чи іншої культури
на Поліссі у взаємозв’язку  системою освіти, етнічного оточення,
національні сімейні традиції, мову, наявність пам’яток національної
історії та культури і ставлення до них, церква та її ставлення до
етнічних і культурних проблем.  Крім національної самосвідомості,
важливими соціокультурними детермінантами поліського   походження
 є(«кров»), релігія, мова і потім звичаї та обряди, традиції…

Полісся, ця космічна поганська колиска, басейн Прип’яті та Десни з його
арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученістю джерел, з
його визначальними генетично-культурними кодами, з найархаїчнішим
фольклором, епосом, діалектами, озерами, торфосховищами, готичними
соснами, з пастками на тварин і людей, з підраненими вовками. Полісся —
це національний субстрат, це -

Край драматично-трагічної партизанської боротьби і чорнобильський вибір
України.

Як відомо, після завершення Першої світової війни українцям вдалося
відновити свою державність у вигляді ЗУНР і УНР, які офіційно та
юридично об’єдналися 22 січня 1919 року в Українську Народну Республіку.
Однак військова агресія Польщі з одного боку, а Росії — з другого, її
поховали. Польща окупувала Східну Галичину ще до остаточного вирішення
цього питання державами Антанти.

У відповідь на утиски польських властей по Галичині й Волині прокотилася
хвиля нападів на помістя і економії польських землевласників. Після
цього польські війська розпочали жорстокі розправи над українськими
селянами, офіційно оголосивши восени 1930 р. справжню війну всьому
українському населенню  — політику так званої пацифікації. Це були
масові і жорстокі репресії проти всієї української спільноти, які
набрали характеру державних антиукраїнських погромів. Щодо українців був
застосований неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип
колективної відповідальності, коли за дії окремих осіб відповідала вся
громада. Такий принцип колективної відповідальності застосовували на
окупованих землях німецькі фашисти, які за вбивство одного німця
вимордовували ціле село.

Насправді ж, це був початок каральної експедиції, яка тривала до початку
Другої світової війни. Метою пацифікації було упокорення українців,
спроба перетворити їх у покірних сполячених рабів, тобто в бидло.

Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського
селянства і передача їх представникам панівної нації. Починаючи з 1920
року, польський уряд почав посилати в Галичину і на Волинь переселенців
з колишніх військових — так званих осадників. До 1933 р. 200 тис.
поляків оселилися в сільських районах Східної Галичини і Волині, а 100
тис. — у містах. Політика польських властей щодо місцевого населення
мала дискримінаційний характер. На західноукраїнських землях польські
урядові кола намагались місцеве населення денаціоналізувати і
полонізувати. Вони намагались викорінювати такі поняття, як «Україна»,
«українець», «українське населення східних кресів». Поляки називали
українців «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею».

Соціальне і національне гноблення, національна і політична дискримінація
українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі
гострі протести. Вони проявлялися в страйках, у саботажі урядових
постанов, у бойкоті перепису населення 1921 та виборів 1922 рр.
Незважаючи на ці протести, держави Антанти в березні 1923 р. визнали
права Польщі на Східну Галичину. Але віддали Польщі українські землі, а
саме, Берестейщину, Волинь, Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину і
Підляшшя за умови надання їм автономії, і поляки присягли тоді, в
березні 1923 р., перед радою послів у Парижі, що вони це зроблять.

Крім акцій протесту, західняки звернулися до випробуваного методу
боротьби з окупантами: створення масових національних товариств різного
спрямування — від церковних до сільськогосподарських. Товариство
«Просвіта» в містах і селах масово відкривало читальні, які
перетворювались на осередки духовної культури. На кінець 20-х років
«Просвіта» нараховувала більше 300 тис. членів. Вона мала понад 3 тис.
бібліотек, 377 театрів. Крім того, існувало товариство селян-хліборобів
«Сільський господар», яке мало 60 філій і 2 тис. гуртків. На повний хід
працювали товариства вчителів, адвокатів, лікарів, жіноче, численні
товариства взаємодопомоги, спортивні. В Західній Україні виходило 83
українські газети, друкувалися українські книжки.

Радикальну позицію в боротьбі за відновлення державної незалежності
України займали Українська військова організація (УВО), Українське
національно-демократичне об’єднання (УНДО), а згодом ОУН.

За неповними даними пацифікація була проведена майже у восьми сотнях
сіл. Було побито 2070 осіб, заарештовано 1739 селян, спалено 490 хат,
знищено близько тисячі українських установ. Репресії в тій чи іншій
формі поляки проводили практично на усіх землях Західної України з
населенням понад 8 млн. осіб. Пролилася кров невинних.

Для проведення каральних акцій в Галичині, тобто в зоні найактивнішого
проведення саботажів — по лінії Львів — Луцьк польський уряд використав
17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії
та місцеві поліційні підрозділи. В умовах широкого наступу потерпіли і
села, і люди, які зовсім не були задіяні в якихось акціях протесту.
Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто
не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення
культурних і матеріальних надбань українських селян. Вони руйнували
українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи
і гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно,
продукти.

Поляки влаштовували масові екзекуції — покарання селян прилюдно нагаями.
Били до нестями, коли людина падала — відливали водою і били далі. Все
це мало садистські форми і відбувалося під знущальні вигуки «Нєх жиє
Польска!» Часто траплялися і смертельні випадки. Підставою для
звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати
передплата українських газет, навчання дітей в українських школах,
членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів
українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки або наявність у хаті
портрета Т. Шевченка чи І. Франка. Понад 2 тис. осіб, насамперед
активістів українських організацій та установ, учителів, студентів,
школярів, було заарештовано і близько третини з них засуджено до
тривалих термінів ув’язнення.

Пацифікація  Волині йСхідної Галичини була жорстокою і кривавою. Вона
мала широкий міжнародний розголос і була винесена на обговорення Ліги
Націй. Провід ОУН доклав усіх зусиль, щоб про це дізнався світ.
Прес-бюро ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні, Брюсселі видавали повідомлення
про пацифікацію різними мовами. Невдовзі про неї заговорила європейська
та американська преса, яка гнівно засудила цю політику Польщі.

Прогресивні польські політики, журналісти ще в середині 30-х років
засуджували пацифікацію і виправдовували героїчні зусилля українського
народу та його опір. Однак дотепер жоден польський уряд не вибачився
перед українцями за проведення цієї жорстокої та кривавої акції.

Історія, на жаль, поляків нічого не навчила, польська політична еліта і
дотепер стоїть на шовіністичних, антиукраїнських позиціях. Вони дотепер
не хочуть усвідомити, що і пацифікація, і волинські події 40-х років
відбувалися на споконвічних українських землях, а жителі Галичини й
Волині взялися за зброю тільки тому, щоб захистити свою сім’ю, свій дім,
свій край, коли на нього прийшов із зброєю окупант.

ТРАГЕДІЇ ПОЛІССЯ

ВІЙНИ

Повстанці і партизани на Поліссі

Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух
і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули
створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на
українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення
радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету
порозуміння знайти було надзвичайно складно.

Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого,
радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося.
Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені
органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942
року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з
Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за
лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була
скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка
займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію,
за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного
вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний
ешелон страждало все ближнє до залізниці село.

З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати 
російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на
Полісся  генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб.
Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар
партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається
запекла боротьба проти  українських січовиків разом з поляками, для чого
в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський
загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС 
Р. Сатановського.

Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася
наприкінці  зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині,
де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила
табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів.
Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський  табір біля
села Озерське, який пограбували і знищили дотла.

У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943
року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і
Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували
партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти
Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і
відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.

-Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов – із
Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу
якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не
розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх
підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний
очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села
Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І.
Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163
українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором
партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у
якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків.
Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному
на селян.

Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх
українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав
наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15
січовиків.  Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в
чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано
знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також
ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій
бік.

З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову
тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити
власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого
населення, при цьому  заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і
намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну
Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”

З огляду на такі обставини ОУН-УПА  передислоковується на Полісся, в
райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої,
намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з
Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.



Рейд Ковпака С.

У червні 1943 року знаменитий рейд з”єднання С. Ковпака на Карпати.
Завдяки дипломатичному таланту комісара С. Руднєва партизанам вдалося
безперешкодно  пройти через Волинь і Полісся, але на Галичині  партизани
вдалися до терору, що й зіграло недобру послугу для них в серпні, коли
основні сили Ковпака були розбиті німцями в Карпатах, народна галицька
самооборона добивала розрізнені рештки партизанів.

У жовтні-листопаді 1943 року бойові дії між ОУН-УПА й радянськими
партизанами переросли в подальшу ескалацію. З наближенням фронту
партизани все більше наповнювали  ліси Волині і Полісся і навіть почали
проникати на Галичину. Повстанці зі свого боку, щоб ефективніше
“викурювати” їх із своєї території зривали партизанські господарські
заготівельні операції – суворо з нелюдською жорстокістю карали тих
селян, які “добровільно” під страхом смерті всієї родини, давали
партизанам провізію.

Ось  як  про свою страшну трагедію  тих часів,що  трапилася в селі
Немовичі, що на Сарненщині розповідає сама її жертва і безпосередня
очевидця Баєчко Олена:

-Вночі до нас, в хату увірвалися “лісові брати”,бо несвоєчасно батько
здав їм провізію. Мені тоді й не виповнилось і шести років.

На моїх очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на
розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл переді мною. Чисто
українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з
голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками.  Я голодна і  на смерть настрахана
цим жахіттям  просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…

Найбільші бойові баталії розгорнулися в грудні 43 року, коли  одна і
друга лісова “братва” створювала запаси на зиму…

У січні-лютому 1944 року більшу частину Волині та Полісся зайняла
Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинсь- кого  
краю. В цей період ситуація ситуація в протистоянні між партизанами і
повстанцями кардинально змінилася. Радянські партизани не цуралися
допомоги польської Армії Крайової, а повстанці не втрачали   нагоди
залучати собі на допомогу німецьких жандармів. Є  відомості про те, що
на Поліссі в Сарненських лісах повстанці проводили спільні операції
проти партизан з німецькими силами безпеки, отримували від німців зброю
і лікувалися після поранень у німецьких польових госпіталях.

Загалом, звітуючи у квітні 1944 року, генерал В. Бегма акцентував на
тому, що у 43-44 роках лише на Рівненщині у боях з партизанами загинули
2275 повстанців. Правда, важко сказати, скільки часток з цієї цифри
припадає на мирних мешканців.

Так чи інакше, обидві сторони, очевидно понесли значні втрати в
обопільній кривавій боротьбі, які все таки мабуть обчислюються, не
сотнями а десятками тисяч  убитих з обох сторін. І єдиною суттєвою
різницею між цими протиборчими силами було те, що повстанці були
місцевими поліськими  юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої
домівки, а партизани були в переважній більшості вихідцями зі Східної
України і Росії й узяли до рук зброю з метою перемогти Гітлера і знищити
український самостійницький рух…



Якось на тлі гострих суперечок навколо діяльності ОУН і УПА  геть
осторонь від очей дискутантів залишаються події, що мали місце  на
Волині та Поліссі в роки Другої світової війни. В Україні домінує точка
зору, що зводиться до принципу або-або . Або наші історики висвітлюють
радянський погляд на проблеми війни (з героїзацією радянських партизанів
Ковпака, Сабурова, Вершигори, Федорова, Медведєва), або ж протиставляють
УПА як якусь альтернативу. Бандера і Шухевич підміняють собою Сталіна і
Жукова. Важливий момент: якось забулися імена людей, які стояли біля
витоків Української повстанської армії – Лебедя, Климишина,
Стахіва. Просто після війни вони перейшли в табір опонентів Бандери.

Але ще менше говорять про людей, які раніше від бандерівців
організовували опір у волинських лісах, воювали, намагалися зі зброєю в
руках захищати свою батьківщину. Чи не УПА єдиної … І не загони, що
визнавали верховенство Степана Бандери, були першими партизанами на
півночі України.

Однією з перших груп, що виникли ще влітку 1941 року – відразу ж після
початку війни між СРСР і Німеччиною, був загін Тараса Боровця «Поліська
Січ», що почав свою діяльність у Сарнах на Рівненщині. Сам Боровець в
мемуарах «Армія без держави» писав, що діяльність свою він почав ще до
нападу Німеччини, нелегально переправившись на радянську територію, хоча
у його спогадах є чимало нестикувань …

Передісторія Боровця була досить повчальною. Невдалий підприємець, що
зібрав гроші на будівництво важливих об’єктів, він намагався обдурити
акціонерів, за що був спочатку побитий (наслідком побиття стала
епілепсія), а потім рішенням польського суду потрапив на кілька років за
грати. Вийшовши на свободу, Боровець намагається прилучитися до тих чи
інших політичних таборів, проте безуспішно. Пройшовши через дружбу з
монархістами (зокрема з доктором Осипом Назаруком – представником
гетьмана Скоропадського в Галичині), він опиняється в таборах
націоналістів, а потім представляється довіреною особою президента
Української Народної Республіки у вигнанні Андрія Левицького. Нібито
саме за завданням Левицького він починає створювати озброєний загін на
Поліссі. Хоча є чималі підстави вважати, що Боровець (діяв під
псевдонімом Тарас Бульба) був звичайним самозванцем-авантюристом, що
скористався ситуацією і загальної військової плутаниною для того, щоб
потиснути лаври народного вождя.

Вже влітку 1941-го «Поліська Січ», вступивши в контакт з німецьким
командуванням, здійснює операції в лісах, винищуючи невеликі групи
червоноармійців, що залишилися на окупованій території. Але в листопаді
того ж року Боровець отримує завдання – знищити всіх євреїв, що живуть в
Олевську та прилеглих селах. «Поліська Січ» відмовляється виконати
доручення і розформовується. Правда, вже в самому початку 1942 року
Боровець знову збирає свій загін, просувається вглиб Волині і починає
підписувати свої відозви як командир Української повстанської армії
«Поліська Січ». Так абревіатура УПА вперше з’являється в ході Другої
світової війни .

Німці досить спокійно ставилися до існування партизанських загонів на
Поліссі. У болота нацисти намагалися не лізти – саме тому на «нічийній»
території процвітали «республіки», очолювані якимись польовими
командирами. За великим рахунком, німці залишили проблему цих республік
і партизанських загонів на потім. І вирішувати її почали в 1943-му, коли
загони стали укрупнюються, і виникла небезпека спільних бойових дій між
українськими польовими командирами та керівниками червоних партизанів.

Так каральні акції проти Яворенко та Фронту української революції було
здійснено лише тоді, коли цей партизанський загін напав на Кременецьку
в’язницю, звільнивши в’язнів. Влітку 1943-го група Яворенко знищила
військового коменданта Кременця полковника Егера. У Дермані, в
підземеллях монастиря Яворенко організував підпільну друкарню, яка
проіснувала до 1953 року.

Одночасно на Волині починають створюватися збройні групи, що називалися
«Військовими підрозділами ОУН-СД» (організація Степана Бандери – на
відміну від ОУН Андрія Мельника – до 1943 року самойменовалась
«Організацією українських націоналістів самостійників-державніків»,
тобто ОУН-СД). Біля витоків цих структур стояли Дмитро Клячківський
(«Клим Савур»), Юрій Стельмащук («Рудий»), Григорій Перегіняк
(«Коробка») та інші. Ідейне керівництво бандерівськими загонами
здійснював Микола Лебедь, який вимагав від бійців неухильного дотримання
партійної ідеології та підпорядкування політичному проводу
ОУН-СД. Оступилися чекали суворі покарання – бандерівська служба безпеки
була не менш пильною, ніж радянські особісти. А те, що між різними
політичними таборами в націоналістичному середовищі йшла війна не на
життя, а на смерть, – факт досить відомий.

Кінець весни 1943 року призвів до ускладнення ситуації: німці все ж
почали прочісувати ліси в пошуках партизан. З півночі стали підходити
радянські партизани, спочатку налаштовані на координацію дій по боротьбі
з німцями, але пізніше, отримавши інструкції з Великої землі, розгорнули
війну проти некомуністичних польових командирів. За однією з версій,
комісар загону Сидора Ковпака Семен Руднєв загинув від рук своїх же
товаришів, оскільки наполягав на необхідності створення спільного фронту
з націоналістами проти нацистів. Після того як Ковпака фактично змінив
Петро Вершигора, відносини між польовими командирами волинських лісів і
командуванням червоних партизанських загонів стало відверто ворожим –
відкрилася війна на знищення.

… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період
історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі волинянина,
якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські
партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці,
мельниківці, яворенковци, бульбівці … Кожен партизанський загін
займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це
не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за
законами власної совісті і воєнного часу …

Радянські партизани на території Західної України поводилися анітрохи
не краще за повстанців, що відбито в сотнях радянських документів, які
не дають підстав засумніватися в їхній автентичності. Так, комісар
Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов
у своїй доповіді начальникові обласного партизанського руху в березні
1944 р. щодо цього писав: «У більшості партизанських загонів склалася
така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти,
і з заходом у села вони чинили майже повальне вилучення худоби й майна
й убивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів.
Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району), де з’єднанням т.
Шитова в черв

ні 1943 р. було спалене майже все село. Так було в селі Загата
Сарненського району з боку з’єднання т. Скубка. Те ж робили й інші
з’єднання. Отаке примусове вилучення худоби, майна й убивство чоловічого
населення — все це відштовхувало населення Західної України від нас,
воно ставало проти нас і переходило на бік націоналістів. Ми ж своєю
поведінкою давали поживу агітаторам націоналістів».

«У Ляховичах тоді бандерівців не було. А червоні напали на село вночі
19 грудня 1943 року, — згадував колишній житель села В.Гладича про
знищення його червоними партизанами загону ім. В.Василевської
Чернігівсько-Волинського з’єднання. — До ранку його було майже знищено.
Почали з південного боку. Вбивали усіх, кого бачили. Першими вбили
Марчика Степана і його сусідку Мотрю з восьмирічною дочкою, Хвесика
Миколу й Хвесик Мотрю з десятирічною дочкою… Загалом протягом тієї
кривавої ночі безвинно загинуло 50 чоловік»…

Прихильникові комуністичної ідеології важко зрозуміти, чому напередодні
Другої світової війни українські націоналісти змушені були співпрацювати
з німцями. Їм важко усвідомити — через багато років тлумачення
радянськими ідеологами теми «буржуазних націоналістів», «прислужників
фашизму», «безжалісних убивць», — що це був вимушений політичний крок.
Німеччина на той момент була єдиною великою державою, зацікавленою
в перегляді Версальської системи, а також у підтримці всіх внутрішніх
противників Польщі, а з осені 1939 року — й СРСР. Бажання й прагнення
нацистів збігалися з поглядами лідерів ОУН, котрі прагнули знову, вже
в нових умовах, розгорнути боротьбу за незалежну Україну.

Ветерани, котрі служили в радянських військах, і це слід пам’ятати,
воювали за свою, тобто радянську, Україну, а воїни УПА — за незалежність
свого рідного краю,теж українського. І правда в кожного була своя. Тож
чи варто на цьому спекулювати?

У цьому разі важливо зрозуміти, що історія українського народу одна,
а не дві, як нині нам намагаються її представити вітчизняні
політики-антагоністи

Супроти того, що творилося в той час на Поліссі, бліднуть навіть
страхіття монголо-татарської орди…



Після проходження фронту основним засобом боротьби більшовиків з
національним визвольним рухом стала мобілізація поліщуків у Червону
Армію. Секретар Рівненського обкому КП/б/У  В. Бегма запропонував М.
Хрущову “Здійснити поголовну мобілізацію в області чоловіків від 17 до
50 років й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати;
частину до Армії, а частину – в робочі батальйони.

Друге пришестя Радянської влади після війни на Полісся викликало в
населення жахливі спогади довоєнного більшовицького хазяйнування, коли
тисячі людей, тільки за те, що вони заможні, вислано в Сибір, ув»язнили
і розстріляли.Отож величезна кількість поліщуків відразу ж з приходом
«советів» поповнила лави повстанців УПА.

Минув вже майже рік, як закінчилася Друга світова , а масштабні каральні
акції півмільйоного війська проти купки повстанців не припинялися.
Основним місцем проведення блокадної операції стали нинішні Рівненська і
Волинська області. Сюди для боротьби з повстанцями було введено 585
штиків, у розпорядження , яких було надано авіацію і і танкові
підрозділи.

Війська блокували не тільки виходи з кожного села, а й всі дороги. До
того ж під виглядом УПА активно діяли агентурні загони з кадрових
офіцерів, колишніх радянських партизанів і окремих упівців, що перейшли
на сторону армії. Таким чином виявляли розташування справжньої УПА,
схрони з продовольством і зброєю. До тогож застосовувалась системна
суцільна зачистка. Так при проведенні операції «Захід» тільки за один
день – 21 жовтня до Сибіру вивезли 6600 родин, або 203662 людини.,
тільки за те, що хтось з родичів був в лісі.

Прийшла зима... Випав сніг- найбільший ворог повстанців. Сліди на снігу
не давали бути непомітним. До того ж низькі температури поголовно косили
і до того поріділи лави партизанів. Постачання харчів із сіл було
заблоковано. Прийшло Різдво…А ті, критичні запаси, які були в схронах
закінчилися….

І тільки воля до перемоги і переконання, що борешся за майбутнє свого
народу, були головною зброєю повстанців. Бо ж було лише два шляхи;
загинути в бою або в муках у казематах НКВС. На початку 1945 року НКВС
провів в сільській місцевості Волині й Полісся облік населення віком від
15 років. Відповідною інструкцією рекомендувалося “точно встановити, де
знаходиться той чи інший громадянин. Родичів тих осіб, точне місце, яких
не буде встановлено, попередити під розписку: якщо ці особи не
з”являться до органів влади, вони вважатимуться бандитами і до їх
родичів будуть ужиті репресії, виключно до до арешту та виселення”…

В другій половині 1945 року спільними зусиллями НКВС, НКДБ, з”єднань РА,
військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено
тотальний контроль над кожним населеним пунктом Рівненщини.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і радянської
влади був пов”язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946
року. В усіх селах західних областей України розквартирували постійні
військові гарнізони НКВС. На кожне село припадало понад 25 бійців, в
районних центрах було створено оперативні відділи силою 100-200 чоловік.
Ці оперативні гарнізони заїжджали в села, забирали найкращі будинки,
виганяючи безцеремонно мешканців. Навколо зайнятих будинків силами
місцевого населення будували бункери і стрілецькі рови з кулеметними
гніздами. Конкретним завданням гарнізонів було; використати важкий для
партизанки /повстанців/ зимовий час, щоб завдати нищівного удару по
прихильниках серед місцевого населення, а також забезпечити перемогу
блоку комуністів і безпартійних у призначених на 10 лютого 1946 року
виборах.

Ця зимова блокада- це суцільна безкінечна облава з величезними масовими
арештами, знущаннями та масовими розстрілами. День і ніч у приміщеннях
гарнізонів проводились допити заарештованих і затриманих з обов”язковими
середньовічними тортурами. На допити викликали навіть дітей віком 8-12
років. Особливо страждали жінки. Кожну зустрічну жінку, безпросипно 
п”яний і часто венерично хворий енкаведист, вважав за свою здобич. Для
ґвалтування гарнізонники навмисне арештовували молодих дівчат, ночами
вдиралися до хат, ловили жінок в полі і на вулицях. Часто гвалтували
малолітніх дівчаток на очах матерів, після чого їх мордували до смерті.
” У Костополі одного дня енкаведисити арештували відразу 50 молодих
жінок з дівчатами і розділили між всіма гарнізонниками- повідомляється в
Літопису УПА.

Під час цієї безкінечної облави населення жило в постійному страху від
вивозу на Сибір. Щоденно було чути перестрілку сутичок. У села тягнулися
криваві сліди: більшовики везли своїх убитих і волочили кіньми полеглих
повстанців, з диким реготом несли на тичках їхні голови, уздовж лісових
доріг і битих шляхів залишали на придорожніх деревах і телеграфних
стовпах повішені на гаках за бороду трупи з глумливими написами на
грудях. Коли натрапляли на криївку, оточували її, обстрілювали з
кулеметів, а далі бралися розкопувати, витягали на шнурках тіла
повстанців, жахливо по звірячому над ними знущалися. Над трупами 
побитих синів мордували батьків, господарів хати тут же розстрілювали і
вкидали у вогонь. У клуні вчиняли пиятику й оргію, на яку силою тягнули
молодиць і зовсім юнних дівчаток.

В день виборів терор сягнув свого апогею. Населення не йшло голосу-
вати. Люди ховалися, тікали у ліси. До полудня проголосували лише ледь
більше тисячі поліщуків. Тоді пішли в рух багнети, приклади автоматів.
До виборчих дільниць людей гали навіть панцирниками під градом куль над
головами  “несвідомих” виборців. Жінок тягнули за волосся, на мотузках,
старих і немічних приводили з”язаними колючим  дротом, привозили
прив”язаними до возів. Чогось подібного до того, що діялося у той день
на західних землях України світ ще не бачив. “Сотки” людей розстрілювали
в кожному селі за відмову від голосування, десятки тисяч арештовано. За
багато кого, хто відмовився, проголосували самі гарнізонники. У підсумку
чого, в урнах було виявлено сотні зайвих бюлетеней поверх списку від
зареєстрованих виборців. Фактично в цей день проголосували не більше 5
відсотків виборців, хоча за офіційними даними більшовиків “за”
голосувало 99,8 відсотків зареєстрованих виборців Рівненщини.

Висвітлюючи методи більшовиків проти визвольного руху не можна обійти
увагою так званих звернень уряду УРСР, що закликали українське підпілля
вийти з лісів, здатися органам влади з “повинною”. Дехто з
непоінформованих і наївних повстанців здався. Але зовсім скоро в
більшовицькій пресі появились статі з закликом бути пильними. бо,
мовляв, серед “таких” є замасковані бандерівці. Після таких  газетних
порад, тих хто добровільно здався, арештували й депортували на
“необ”ятні простори Родіни” Інших більшовики примусили співпрацювати з
НКВС аби приймати активну участь в знищені криївок повстанців. ” Їх
примушували їздити разом з енкаведистами і видавати схрони, сільські
хати, де є криївки, своїх друзів заставляти вішати й рубати сокирами…
Від таких амністій багато “прощених” збожеволіло, покінчило
самогубством, а решта  скотилися на саме дно людської підлоти”…

Масові облави на українські села й міста за участю кількатисячних
загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою військовою технікою,
масові арешти, побої, знущання, тортуриі знищення, часто зовсім ні в
чому не винних людей, висилка на Сибір, конфіскат майна,розорення цілих
сіл, розстріли “соток” людей за непокору стало звичайним явищем  на
Рівненщині 1944-46 років.  Такого страхіття ще ніколи не переживав жоден
народ. Супроти того, що творилося в той час,  бліднуть навіть страхіття
монголо-татарської орди…

Україна належить до тих країн світу, які в роки Другої світової війни
зазнали найбільших людських втрат, плюндрувань міст і сіл, руйнування і
знищення народного господарства. Досить сказати, що станом на 1 січня
1946 p. чисельність населення України була меншою чисельності 1 січня
1941 p. на 8,9 млн. чол.

Сучасному дослідникові, здається, неможливо відтворити у деталях масштаб
жертв війни на Волині, більш-менш точно порахувати людські втрати краю
за реґіонами, національністю, статтю, віком, за обставинами загибелі.
Так само важко порахувати, чиї “політичні” руки пролили більше, а чиї –
менше крові мирного населення.

На Волині німецький окупаційний режим здійснював майже поголовне фізичне
винищення єврейського населення. За офіційними даними, станом на 1939 p.
у Волинському воєводстві проживало 205,5 тисячі євреїв, що становило
9,9% від загальної чисельності населення1. Масові страти євреїв
проводилися влітку та восени 1942 p., продовжувалися у 1943 p., хоч
розпочалися відразу ж після приходу німців.

Великі руйнування були завдані німецькою авіацією Сарнам, Радивилову,
Млинову та іншим містечкам2. У тих населених пунктах, де євреї були
позбавлені житла в результаті бомбардувань, єврейські гетто творилися
вже від літа 1941 p., проте у більшості поселень гетто були створені
навесні та влітку 1942 p.

Одним з місць, де відбувалися особливо масові убивства євреїв був, район
вулиці Білої у м. Рівному. Встановлено, що там було страчено 32,5 тис.
осіб3. Свідок Я. Карпан повідомляв, що “німецькі кати приводили до місця
розправи приречених, примушували їх копати яму, наказували роздягатися
наголо і лягати в ями обличчям вниз. По лежачих гітлерівці стріляли з
автоматів у потилицю. Потім на трупи розстріляних таким же чином клали
другий шар людей і умертвляли їх, потім третій. А коли яма
наповнювалася, вбитих обливали хлорним вапном і засипали землею”4.
Аналогічну картину страт фіксували Комісії для розслідування злочинів у
багатьох районах. Сумніву можна піддавати хіба що число захоронених у
тих ямах трупів, яких перераховувати, звичайно, не було можливості.

По суті, німецький окупаційний режим на Волині, як і в інших областях
України, здійснював лінію на тотальне фізичне винищення всього
єврейського населення і, як можна судити на основі документів, після
звільнення реґіону від фашистських окупантів в ньому залишалося не
більше кількох тисяч місцевих євреїв. Окремим вдалося вирватися з гетто
і переховатися в лісах аж до приходу Червоної армії, були й такі, що
опинилися в загонах УПА та в радянських партизанах. Про подібні випадки
збереглися свідчення архівних документів10.

Про незначну кількість місцевих євреїв, які до 1939 p. вважалися
громадянами II Речіпосполитої, пережили німецьку окупацію, і, відповідно
до угоди від 9 вересня 1944 p. між урядом УРСР і Польським Комітетом
Національного Визволення, могли зголошуватися на виїзд до Польщі,
свідчить і той факт, що таких у Рівненській області виявилося 574
особи11.

Розстріли, інші форми страт цивільного українського, польського і
чеського населення за кількістю жертв не були меншими від кількості
винищених євреїв. Відмінним було лише те, що вбивства неєвреїв кожного
разу нібито виправдовувалися порушеннями наказів окупаційної влади,
зв’язками з радянськими партизанами, з УПА чи з АК, невиконанням різного
роду поставок, ухилянням молоді від вербунку на примусові роботи в
Німеччині. На практиці, однак, найбільше кривавих пацифікацій каральні
окупаційні структури проводили в місцях здійснення підпільниками чи
партизанами тих чи інших антинімецьких акцій.

30 червня 1943 p. Сидір Ковпак прийшов до села Малин Острожецького
району (нині Млинівського). “Партизани захопили 50 центнерів білої муки,
10 центнерів сиру” та й пішли. А 13 липня нагрянули німці. Почалася
розправа над мирними людьми. Під вечір більшість чоловіків загнали в
церкву, близько 80, переважно чехів, – зачинили в школі, ще частину
людей – в клуні Антона Воробея та у хліві Андрія Карп’юка. Довкола
зачинених на засуви церкви та інших приміщень наносили соломи, облили
будівлі бензином, запалили, у вікна кидали гранати. Тих, хто виривався з
вогню, косили автоматними чергами. Керував акцією комендант Острожецької
управи німець Фогель. Було страчено 482-х мирних людей, в тім числі 120
дітей віком до 10 років17.

Влітку 1943 p. біля села Шейно (Журавлине) партизани вбили двох німців.
Коли ж з’явилося більше карателів з Ковеля, партизанів уже не було:
німці вбили 150 селян і спалили 208 дворів. У середині 1943 p. біля c.
Березичі “фашист йшов з Любешова на Залізницю й Лобну [...] вибух
стався: партизани поклали міну на мосту через Стохід. Коня одного вбило,
а фріца поранило”. На щастя, селяни були попереджені і повтікали з села.
Німці вбили шістьох і спалили 200 дворів. В Турійському районі партизани
пошкодили залізничну колію від села Обенижі до села Овадно. В помсту
німці спалили в селі Бобли 159 дворів та вбили 39 чол.18 У селі Лісняки
ввечері через вікно хтось убив старосту. Карателі спалили 44 двори та
вбили 180 жителів села19. Влітку 1941 p. німці пограбували с.
Тростянець. Біля с. Лички на них напали партизани і відібрали
награбоване, повернули його людям. На місце події прибув каральний
загін, “але партизани вже були далеко”. Карателі вбили 59 селян і
спалили 102 двори20.

Подібних випадків було дуже багато. У зведеному списку обласної Комісії
для розслідування злочинів фашистів у Волинській області, крім більших
міст, наводився список 582 населених пунктів, які зазнали на собі дій
карателів над мирним населенням. В 42 з них число убитих мирних громадян
перевищувало 100 осіб, в оту числі у 22-х – понад 500. Ось їх назви та
кількість жертв: Любомль – 6264, Рожищі – 6070, Олика – 5500, Ратно –
5138, Торчин – 4039, Локачі – 3667, Турійський район – 3278, Циманський
район – 2936, Любешів – 2930, Кортеліси – 2800 (так у списку),
Устилузький район – 2535, Устилуг – 1847, Турійськ – 1540, Сенкевичівка
– 1287, Шацький район – 1069, Маневичі – 1064, Опалин – 942, Іваничі –
819, Озерна – 820, Шацьк – 574, Вовнянка – 547, Киселин – 50021. У
списку немає міст Луцька, Ковеля, Володимира та деяких інших.

Слід ще додатково зупинитися на засобах нищення людей, до яких вдавалися
фашисти, втихомирюючи українські та польські села і містечка. Дуже часто
з метою помсти за вбитих німців чи поліцаїв (українців, поляків чи
інших) карателі оточували село на світанку, людей без розбору статі,
віку заганяли у великі приміщення – церкву, школу, клуню, там зачиняли,
а будівлю підпалювали. Тих, хто намагався вирватися з полум’я,
розстрілювали. Частими були випадки, коли оточене село ще до вступу в
нього карателів піддавалося нещадному бомбардуванню з літаків, а після
цього уцілілих мешканців розстрілювали, спалювали, кидали у криниці та
ін.

Методом оточення села з наступними розправами над його мешканцями було
спалене село Тараж Колківського району. Фашисти розстріляли у ньому
близько 80 чоловік. З поданих 30 прізвищ та імен розстріляних: Вячеслав
Крупинський, Флоріан Закревський, Едвард Борецький, Болеслав Адамович,
Кшиштоф Барвінський та інші видно, що акція була вчинена головним чином
над польським населенням. Серед убитих були діти 7-и, 10-и, 12-и
років22.

У самих Колках кривавим акціям покарання керували начальники німецької
управи району Барс, його помічник Георгне, начальник місцевої поліції
Сачковський. Ще до літа 1942 p. за їх командою на урочищі Церковище було
розстріляно 40 чоловік, а від літа 1942 p. почалося масове винищення
населення містечка. 2 листопада 1943 p., за показами свідків, містечко
було оточене відділом гестапо і СС, а 5 літаків його бомбардували і
палили. Після припинення бомбардування карателі стріляли в людей,
незалежно від їх статі і віку, національності, живих кидали в палаючі
будинки, у криниці, дітей кололи багнетами і просто розбивали їх голови
об каміння. Тоді загинуло 240 осіб23.

Ще в грудні 1942 p. гестапо і поліція в кількості 150 чол. оточили
польську колонію Обірки, що біля с. Рудники, забрали майно, худобу,
птицю, хліб, овочі, одяг, взуття, будинки палили, а їх жителів у
кількості 48 чол. розстріляли. Тіла поховали в одній ямі. У списку
вбитих, що його склала у 1944 p. Комісія для розслідування злочинів,
подано 23 імені мужчин і 25 імен жінок, із загальної кількості вбитих –
20 становили діти у віці 15 років24.

6 жовтня 1943 p. 500 фашистів оточили с. Старосілля Колківського району.
7 бомбовиків піддали село бомбардуванню. По закінченні ударів з повітря
у село увірвалися карателі, розстрілювали людей, “деяких живими кидали в
огонь. Вбили 117 чол.”. У списку страчених усі імена та прізвища,
очевидно, українські: Гапончук, Оксенюк, Єфімець, Романюк, Зінчук,
Снитюк і т. п.25

Багато волинських сіл піддавалися жорстокому покаранню за відмову молоді
їхати на примусові роботи до Німеччини. Кривавих репресій фашистів у
селах, в яких молодь ухилялася від виїзду на примусові роботи, було
багато. Особливо жорстоким виявилося покарання 29 квітня 1943 p.
українського села Молотків Ланівецького району (колишнього Кременецького
повіту на Волині) Тернопільської області. За розповіддю жительки села
Домни Кучер, фашисти оточили село зранку, до села людей впускали, але не
випускали, стріляли їх без причини. За розповіддю Уляни Рудюк, мужчин
заганяли до кузні, і там спалили живцем. Вбили, замордували, спалили
живцем 617 жителів, спалили 255 дворів26.

Холодною жорстокістю відзначалися злочини гітлерівців, вчинені ними у
прифронтових селах під час відступу. Наприклад, в селі Обенижі,
відступаючі німці вбили 63 селян та спалили 140 дворів із загального
числа 220, в с. Туличі вбили 122 чол. та спалили 198 дворів з усіх
23227.

Дуже великими були масштаби нищення німецькими фашистами
військовополонених. На території Волинської області німці створили три
великі табори військовополонених: у Володимирі, Ковелі та Луцьку28. В
Рівненській області табори та зони військовополонених були в 11 містах:
в Рівному, Дубному, Острозі, Корці, Костополі та інших29. Умови
утримання полонених не відповідали жодним вимогам. Їх вкрай погано
годували, в зимову пору був відсутнім обігрів приміщень (там, де вони
були), полонені не мали потрібного для зимової пори одягу, їх
виснажували різного роду земляними та іншими роботами, режимом
утримання, били, практично не надавали медичної допомоги. З цих причин у
Володимирському таборі, де утримувався і був закатований відомий
російський генерал-інженер Дмитрій Карбишев, щоденно помирало по 200-250
чол.30, а за час функціонування табору в ньому загинуло 25 тис. чол., 12
тис. померли у Ковельському таборі, 10 580 – в Луцькому31.

Залишився опис доставлення військовополонених від залізничної станції
Остріг (селище Оженин), куди їх привозили з фронту, до казарм на Кидрах
дорогою, довжиною 13 км. Тих, хто був поранений чи хворий не міг іти,
розстрілювали, але для обліку складали трупи на підводу і доставляли до
місця призначення. Хворих чи поранених везти підводами не вважали за
потрібне32. За оцінками обласних Комісій для розслідування злочинів
фашистів, у таборах на території Волинської області померло чи було
страчено 47 690 чоловік33, на території Рівненської – 67 99634.

Страшними і трагічними виявилися наслідки польсько-українського
військово-політичного протиборства на Волині. Під кутом зору поваги до
норм міжнародного права, цінності обов’язку державного народу захищати
свою державу, її цілісність історик може зрозуміти польські цілі на
Волині. Так само історик, який поважає право народів на національне
визволення, не має підстав осуджувати український рух на Волині, що
керувався ідеєю національного визволення і створення Української
держави, українську позицію, в тому числі позицію ОУН та УПА.

Єдине, чого навіть історик не може оцінювати без емоцій і розпачу, – це
засоби взаємної боротьби, до яких вдавалися, вже починаючи від 1942 p.
як польська, так і українська сторони. В тій боротьбі обидві сторони не
раз в число своїх противників відносили мирних людей, убивали їх,
мордували, спалювали живцем, кидали у криниці. Свідчень про це
залишалося дуже багато. Насамперед, це акти сільських, районних і
обласних Комісій для розслідування злочинів німецьких фашистів, які у
1944 p. складалися по свіжих слідах подій 1941-1944 pp. і містили
матеріали про кількість та масштаби тих злочинів. Інформаційними
джерелами для актів були свідчення місцевих жителів відповідних
поселень, результати ексгумації в місцях масових захоронень, протоколи
слідчих допитів затриманих злочинців, свідчення окремих потерпілих, які
чудом вижили.

На жаль, не у всіх поселеннях і районах однаково відповідально підходили
до вимог вищих урядових інстанцій, а насамперед концентрували увагу на
так званому “материальном ущербе”, іноді обліковуючи навіть число курей,
пограбованих німцями, і не подаючи при цьому відомостей про людські
втрати. Дуже багато комісій подавали списки жителів, які загинули в
населеному пункті “від німецьких фашистів та їх посібників”, не
диференціюючи жертви за національністю і не показуючи, за яких обставин,
від чиїх рук вони загинули.

Найповніші дані про те, від чиїх рук загинули ті чи інші мирні жителі,
подано в актах сільрад Турійського району, з більшою увагою зазначається
національність вбитих з Маневицького, Старовижівського, Рожищенського та
деяких інших районів.

Отже, матеріали комісій є відносно багатими на інформацію в розумінні їх
ілюстративного значення. Але вони є зовсім недостатніми для того, щоб на
їх підставі подавати достовірну статистику втрат мирного українського і
польського населення чи статистику винних у стратах.

Не є достатніми для визначення ймовірних чисел загиблих від
польсько-українського протиборства і мемуарні джерела, на підставі яких,
наприклад, у 1990 p. Юзеф Туровський та Владислав Семашко підготовили
“календаріум” нападів “українських націоналістів” на польські поселення
і садиби на Волині від вересня 1939 p. до липня 1945 р.35 Як відомо,
інформація мемуарних джерел надмірно суб’єктизована творцями цих джерел,
неточна, а особливо у спогадах, що писалися через багато років після
описуваних подій. Немало злочинних дій над польським населенням записані
у цьому виданні на рахунок “українських націоналістів” і тоді, коли їх
здійснювали “німці з українською поліцією”, “гестапо і українська
поліція”, “німці за доносом українців”36 і т. ін. Календарій Zbrodnie
nacjonalistow ukrai?skich… на основі розповідей подає дуже багато
подробиць про те, якими жорстокими були вбивства людей: розстріли і
повішення, рубання сокирами і заколювання багнетами, спалювання живцем і
кидання людей до криниць. У способах нищення людей українські загони і
боївки, рівно ж як і польські, не дуже різнилися від німців. І в цьому
одна із сторін трагедії війни взагалі.

“Календарій” подає близько 900 випадків вбивства груп чи окремих осіб
польської національності. Але автори припускають, що повний список
місцевостей Волині, в яких були вчинені акти вбивства людей, становить
щонайменше 2000 населених пунктів. В результаті насильств, за оцінками
згаданих авторів, загинуло 60-70 тисяч польського населення краю, або
близько 20% від його загальної чисельності. Подаються також дані про
убитих в окремих колишніх повітах. Числа, звичайно, виведені на підставі
припущень, їх важко уточнити, принаймні через те, що у виданні замість
певних чисел убитих часто мова йде про “більшість мешканців колонії”,
“частину жителів села”, “мешканців усього поселення” тощо.

За часом погроми розгорталися у повітах неоднаково. Масовими вони стали
найраніше на території колишнього Луцького повіту, від початку 1943 p.
розпочалися також у Костопільському, Кременецькому повітах, а від весни
1943 p. охопили весь край. Цей прикрий рахунок, який висувають
українському національному рухові на Волині 1939-1945 pp. польські
мемуаристи та історики, не завжди узгоджується з деякими даними про
кількість польського населення Волині у 1939, 1941 та 1944 pp. На жаль,
українські історики вивчали вказане питання мало. Публіцисти ж
посилалися на польських дослідників Чеслава Мадайчика, Едварда Пруса та
ін. Так, Василь Євтушенко повторював за Ч. Мадайчиком, що оунівці
знищили майже 40 тис. поляків37.

Як польські, так і українські опубліковані джерела і матеріали, по суті,
не повідомляють жодної інформації про нищення українського мирного
населення на Волині польськими озброєними загонами. Фрагментарними є
відомості про українсько-польське протиборство також і у виданнях, які
підготовлені в умовах незалежної України38. У згаданому виданні є
документи, які стверджують словами самих бандерівців їхні акції проти
поляків. Один із керівників структури СБ УПА Василь Макар (“Сіроманець”,
“Безрідний”) 2 серпня 1943 p. у листі з Волині до свого брата в Карпатах
повідомляв: “СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми
нищимо їх безпощадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути
(так називали фільварки – Авт.), ляхів і німаків вибили, реманент живий
і мертвий забрали, а забудування попалили”39. Цих свідчень, звичайно,
зовсім недостатньо для того, щоб покладати вину за початок
українсько-польської різні на поляків. Але натяк знаходимо навіть у
такого українофоба як Едвард Прус, коли він пояснює вагому причину
від’їзду зі Львова на Волинь з метою участі у партизанському русі одного
з провідних військовиків у керівництві крайового проводу ОУН Василя
Сидора (“Шелеста”), – бо тут, у Львові, він був дуже добре відомий
контррозвідці АК і міг наразитися на евентуальну ліквідацію з боку
поляків. Той же Е. Прус подає, що перше масове мордування польського
населення сталося 13 листопада 1942 p. у селі Осборки, але він же
зазначає, що “збродні” здійснили команданти українських шутцманів.
Наступним великим злочином “українських націоналістів” було нищення
польського села Поросле, але воно також відбувалося під керівництвом
німецького оберлейтенанта Фішера40. Звичайно ж, що вина за ці останні
злочини лягає головним чином на німецьку окупаційну владу.

Аналогічно опублікованим польським документам про масові убивства
поляків українцями, в архівах зберігаються численні документи про масові
убивства українців поляками і так само про польську поліцію на службі у
німців. У Ковелі жорстокістю прославився “поляк Едік – кат цивільного
табору”41, в Устилузі підручними начальника німецької жандармерії Гака
служили начальник польської поліції Головінський та комендант загону
польської самооборони Станіслав Бурак42 і ін. Наведемо лише деякі скупі
за інформацією висновки сільських комісій для розслідування злочинів
“німецьких окупантів та їх посібників”, зроблені у 1944 p. в ряді
районів Волинської області:

На території Ново-Дворської сільради Турійського району під час окупації
було вбито 27 мирних жителів, з них німці вбили 8, “польські
націоналісти” – 18, від бомбардувань загинуло 7 чол.43

В Озерянській сільраді загинуло 54 мирні жителі, з них убиті німцями –
2, убиті і замучені “польськими націоналістами” – 52 особи.

У Перспівській сільраді загинуло 12 чоловік, всі – від рук “польських
націоналістів”, в тім числі 10 – “замучені”.

У Моковинській сільраді загинуло 43 особи, з них 25 замучені чи вбиті
“польською бандою”, а 18 – “бандою УПА”.

На території Свинаринської сільради загинуло 46 осіб, 36 убито, а 8
закатовано “польськими націоналістами”, 2 – замучені німецькими
окупантами.

На території Вербичненської сільради загинуло 18 осіб, з них 13 убито, 2
– кинуто у колодязь “польською бандою”, 3 – убито німцями.

На території Бобольської сільради загинуло 37 чол., з яких 30 чол.
замучено чи вбито “польськими націоналістами”.

У сільраді Купичів із 30 чол. 26 розстріляні “польськими
націоналістами”, 3 – “бандою УПА”, 1 – німцями.

У сільраді Ревушки з 10 вбитих “польська банда” вбила 9, а німці –
одного.

У Тагачинській сільраді з 45 убитих від рук “польської банди” загинуло –
26, від німців – 19.

У сільраді Янів-Каролинка всіх 23 убитих стратила “польська банда”, в
тому числі 7 жінок і хлопчика 1938 p. народження.

Із 14 убитих у Клюській сільраді 9 стратили німці, 5 замучили “польські
націоналісти”.

У Нирській сільраді з 21 страти 15 доконали “польські націоналісти”, 6 –
“банда УПА”, імена останніх жертв – польські.

В Осьмиговицькій сільраді страчено 12 осіб, з них 1 – німцями, 5 –
поляками, 6 – “бандою УПА”.

У Задибській сільраді з 22 вбитих 20 закатували поляки, проти прізвищ
примітки: “задушений”, “зарубаний”, “замучений”, “спалений”.

У Ловищенській сільраді всіх 11 осіб вбила “польська банда”.

У селі Тагчин у 1943 p. “бандою польських націоналістів” було страчено
41 особи.

У селі Озеряни “під час сутичок польських і українських буржуазних
націоналістів” було спалено 210 дворів і загинуло 820 чол.44

Проте такі дані можна розглядати лише як ілюстративні, бо комісії з
інших районів, крім Турійського, рідко зазначали, від чиїх рук гинули
люди. Наприклад, такі дані подавали комісії Рожищенського району45, в
актах яких так само читаємо значні числа людей, вбитих “польськими
націоналістами”, “польською бандою”, зокрема в селах Луків -22 чол.,
Смердинь (тепер Крижівка) – 11, Вічині – 52, Вишенька – 14, Рудка
Козинська – 16, Сокіл – 14, Баб’є (тепер Квітневе) – 8, Тристень – 7,
Малинівка – 1, Мар’янівка – 5, Кременець – 11 та ін. Так само
зазначаються числа загиблих поляків від рук “банд УПА” в поселеннях
колонії Адамівна-Острів, колонії Мар’янівка (в цьому випадку точне число
жертв не подається), Малинівка (1 поляка вбито), селі Мар’янівка (1
полька), селі Ворончин (11 чоловік). Є в актах цього району і такі
поселення, де, як в с. Іванівка, бандерівцями було “вбито 8 чол. за те,
що були євреї”, чи як в с. Ольганівка, де у квітні 1942 p. бандерівцями
було вбито 62 чол. за “переховування нашик партизанів”46.

В актах Маневицького району є інформація про спалені польські колонії і
хутори із зазначенням кількості людей, що проживали в них до погромів,
та кількості убитих внаслідок погромів, але не вказується, чи то робили
німці, чи бандерівці. Так, на хуторі Замогила Сильненська з 17 жителів
убито 17, в колонії Майдан Комарівський з 30 – 30, в колонії Обірки з 41
– 41, в колонії Тераж з 102 – 1, в Голодниці з 108 – нікого, хоч саму
колонію спалено, в Нешесті з 66 – 30, в Залізниці з 32 – нікого, в
Діброві з 84 – 447 і т. д.

Аналогічні дані містяться в актах комісії Любомльського району. Причому,
майже кожного разу вказується, хто саме піддавав нищенню окремі
поселення. В селі Замостечі з 250 жителів “польська банда” вбила 48, в
колонії Підлуга з 80 було вбито 52, у с. Штунь з 1650 мешканців
“польська банда” вбила 92, в с. Кути з 400 мешканців бандерівці вбили
135, в с. Запіллі з 1170 поляки вбили 83 чол., в с. Рівному з 2130
мешканців вони ж вбили 68 чол., у с. Ягодин Новий бандерівці вбили з
1250 чол. 103 особи48 і т. д.

У багатьох актах комісій подаються списки жертв за національністю, але
не зазначено, від чиїх рук вони понесли смерть, часто вказано
“розстріляно людей німецьким загарбниками та їх пособниками”. Такі
формулювання часті в актах Порицького, Ковельського та деяких інших
районів. Із села Колодяжне подано лише список – 52 особи, які загинули в
роки окупації. За прізвищами усі, очевидно, українці: Савчук, Кушнерук,
Гушенець, Кулик, Турчин, Поліщук, Ващук, Киндир та ін.49

Оскільки інформація про вбивць мирних людей збереглася в актах лише
кількох районів, подібно як згадка про національність страчених також
подається у рідкісних випадках, то вивести навіть приблизні числа
загиблого українського населення унаслідок польсько-української збройної
боротьби бачиться неможливим. Якщо ж припустити, що жертви українців у
всіх повітах відносно загальної кількості загиблих були такими, як в
Турійському районі, то можна було б думати, що вони були не меншими за
польські. Але джерел в більшості районів не залишилося.

Не слід забувати, що з різних причин велику кількість українців вбивали
і самі бандерівці та їх СБ за допомогу чи переховування радянських
партизанів і підпільників, переховування поляків, так само за послух
німцям, за те, що хтось із членів сім’ї був радянським активістом чи
служив у німців, або син відмовлявся від служби в УПА тощо50.

Немалими були і людські жертви, викликані уособною українською боротьбою
між бандерівцями і мельниківцями, бандерівцями і бульбівцями51. Голова
Братства вояків УПА Волинської області Мелетій Семенюк, оповідаючи про
одну дівчину-зв’язкову із села Одеради, яка передала відомості про
бандерівців радянським органам, додав, що “СБ скарала зрадницю, а чи
навіть і всю сім’ю”52. З іншого боку набирало жахливих розмірів нищення
мирного українського населення радянськими каральними органами і то не
лише в силу обставин боротьби між загонами УПА і радянськими каральними
органами, військовими частинами і підрозділами, але й за прямими
вказівками вищих партійних, державних і військових керівників. Радянське
керівництво кинуло на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям
великі збройні формування. Спочатку це були колишні партизанські
з’єднання і частини53.

15 листопада 1944 р. М. Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією
створити у західних областях при управліннях НКВД спеціальні трійки у
складі секретаря обкому ВКП(б), начальника управління НКВД і обласного
прокурора та надати їм право “застосовувати до винних вищу міру
покарання – розстріл з виконанням вироку негайно”54. Далі український
вождь рекомендував “для залякування бандитів…, засуджених до знищення,
не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно провадити відкрито із
залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не
висвітлювати”55. Пропозиції Хрущова були схвалені Сталіним і неухильно
проводилися в життя56.

Наскільки радянські методи боротьби проти ОУН і УПА були злочинними,
свідчать статистичні матеріали, що їх подавали самі радянські органи. За
донесенням секретаря Рівненського обкому партії Василя Бегми та
начальника управління НКВД Рівненської області Трубнікова у ЦК КП(б)У за
період з лютого 1944 по лютий 1945 pp. в області було проведено 2109
“чекістсько-військових операцій, в результаті яких вбито 15306 членів
банд формувань ОУН і УПА”, заарештовано 18 066 “бандитів” та 1246
“посібників бандитів”, затримано 13136 “дезертирів Червоної армії, які
ухиляються від мобілізації, з’явилося з повиною 6913 “бандитів”57. Отже,
в одній лише Рівненській області було вбито чи нейтралізовано 54 667
“бандитів” і тих, хто ухилявся від мобілізації. Зрозуміло, що до числа
“бандитів” потрапили тисячі людей, яких убили чи арештували за підозрою.
Неймовірно великими були числа вбитих, арештованих і тих, які з’явилися
з повиною, “бандитів” в усіх західних областях.

Як відомо, засобом боротьби радянської влади стало виселення з місць
постійного проживання тих селян та інших груп населення, які могли
розглядатися в якості соціальної опори бандерівського руху. Згідно з
доповідною запискою Волинського обкому партії секретареві ЦК КП(б)У від
30 жовтня 1947 p., план виселення з області становив 2700 сімей – станом
на 21 жовтня 1947 p. було виселено 2716 сімей, число виселених 8938
чол., з них мужчин – 1927, жінок – 4221, дітей 279058.

Отже, із закінченням Другої світової війни у 1945 p. для волинян її
втрати зовсім не закінчилися. Розкручений маховик війни відібрав життя
багатьох тисяч людей ще протягом кількох післявоєнних років.

Розуміється, що фактологічні матеріали про нищення людей на Волині у
часи воєнного лихоліття вичерпати неможливо. Однак, спробуємо зробити
деякі узагальнення. В 1939 p., за даними польської статистики, на
території Волинського воєводства числилося 2085,6 тис. населення59. У
“радянській” Волинській області перед нападом гітлерівської Німеччини
проживало 1031 тис. чол., в тому числі у містах – 151 тисяча, в
сільській місцевості – 880 тис. чол.60 У Рівненській області станом на 1
січня 1941 p. проживало 1 139 808 чол.61, в тому числі у містах – 149
673 і в селах – 990 135 чол. За радянською поточною статистикою, у
Волинській області за час німецької окупації було вбито 165 339 місцевих
жителів62, або 16%, у Рівненській – 175 133 чол.63, або ж 15,4% від
довоєнної чисельності населення.

Проте ці офіційні підрахунки є дуже сумнівними. Як відомо, у 1939 р. у
Волинському воєводстві на євреїв припадало 9,9%, які у масі своїй були
вбиті, або ж депортовані до концтаборів за межі Волинської області. Це,
зрештою, стверджував і радянський облік населення станом на 1 вересня
1944 p., за яким у Волинській області числилося усього 600 євреїв64.
Римо-католиків, які на Волині у 1939 p. практично усі були поляками,
числилося 327,9 тис. чол. (15,7% всього населення воєводства). Але
частина поляків була виселена у 1940 p. згідно з Постановою РНК СРСР №
2122-617 та затвердженим тоді ж до неї “Положенням про спецпоселення і
трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і
БРСР”65. Депортаційна акція була виконана з 10 до 13 лютого 1940 p. 2
березня РНК СРСР ухвалив постанову № 289-127 c. про виселення членів
сімей усіх поміщених в табори і в’язниці військовополонених і колишніх
офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників,
колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників державного апарату,
учасників антирадянських організацій, біженців з окупованих німцями
районів колишньої Польщі, які виявили бажання виїхати з СРСР назад, на
зайняту німцями територію, але не були прийняті. Операцію виселення за
постановою від 2 березня було проведено без будь-якого попередження 13
березня, а згодом, 29 червня 1940 p., – засобами терору, аж до
застосування розстрілів66. Можна припускати, що під ці радянські
депортаційні акції 1940 p. підпали десятки тисяч поляків. У всякому
разі, за статистикою на 1 січня 1941 p. у Рівненській області поляків
числилося 70 668 чол.67, що менше половини від їх кількості у 1939 p.
Якщо так було на всій території колишнього воєводства, то це означало,
що радянські репресії і статистика зменшили число поляків на Волині уже
до 1941 p. приблизно до 150 тис. чол. Якусь частину поляків, зокрема
тих, які з 1943 p. втікали у міста, рятуючися від бандерівських
погромів, було вивезено фашистами на примусові роботи до Німеччини68.
Необлікованою є кількість поляків, які у 1943 – на поч. 1944 pp. втекли
у межі корінної Польщі. Певна кількість поляків-підпільників і членів
збройних груп АК та радянського партизанського руху загинула під час
бойових дій. У всякому разі, станом на 1 вересня 1944 p. у Волинській
області обліковувалося 41,8 тис. польського населення69. У Рівненській
області, за уточненими даними станом на 15 грудня 1944 p., переселенню в
Польщу підлягало 14 500 сімей, або близько 50 000 душ. Подали заяви на
переселення, однак, не всі, а приблизно половина – 7323 сім’ї, або 24
866 душ70.

З врахуванням Кременецького куща районів можна допускати, що на
території колишнього Волинського воєводства після вигнання німецьких
окупантів залишилося проживати (до часу переселення у Польщу за угодою
від 9 вересня 1944 р.) близько 105 тис. поляків, або приблизно третина
їх довоєнної чисельності. Отже, втрати поляків за наслідками
українсько-польського протиборства 1942-1944 pp., полеглих у боях, тих,
що були вивезені у Німеччину чи перебралися у корінну Польщу ще в час
німецької окупації, становили десь близько 50 тис. чоловік. Загальні ж
втрати польського населення на Волині, понесені унаслідок радянських
депортацій 1940 p. та репресій 1939-1941 pp., участі у війнах з
Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі в 1942-1944
pp., загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного
протистояння 1942-1944 pp., становили близько двох третин його довоєнної
чисельності, тобто понад 200 тис. чоловік (10% чисельності усього
населення краю перед початком війни).

Щодо втрат українського мирного населення, то так само окремої
статистики немає. Втрати всього мирного населення на території
колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за
1941-1945 pp. близько 380 тис. чол. (по Волинській області – 165,3 тис.,
Рівненській – 175,1 тисячі, Кременецькому кущу – близько 40 тис.
чоловік). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис.
поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших
національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського
населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол.
Великими вони були, як сказано вище, унаслідок радянського придушення
українського національно-визвольного руху у 1944-1950 pp. Дуже високим
був відсоток убитих волинян, мобілізованих на фронт у 1944–1945 pp.
Наприклад, у згаданому вже селі Молотків було мобілізовано на фронт 87
жителів села, 67 з них загинуло71. Ненавчених військової справи
західноукраїнських селян без розбору гнали на німецькі дзоти і
“висотки”, бо такими були правила військового мистецтва Жукова, Конєва
та інших “славетних” воєначальників. Загальні ж втрати вбитими на фронті
сягали 70 тис. чоловік.

Вище наводилися дані про число убитих в ході радянських каральних акцій
повстанців та підпільників УПА. Від 1944 до початку 50-х pp. вони склали
разом з вивезеними “бандпособниками”, а також з тими, хто не повернувся
з примусових робіт у Німеччині, з вояками УПА, які прорвалися у західні
країни, з вбитими каральною службою УПА мирними жителями округлено 90
тис. чоловік. Отже, за час з 1941 до початку 50-х pp. – пересічно 280
тис. чоловік. З них убитими близько 235 тис. чоловік, або більше 10%
всього українського населення станом на 1941 p.

У другій половині сорокових років, відразу ж після , війни радянська
влада почала широкомасштабну акцію по колективізації поліського села.
Певною мірою її прискорив голод 46-47 років, який спалахнув в східних і
центральних областях. Утвердження ж колективізації на Поліссі означало
остаточну перемогу радянського режиму…

Звісно це аграрне питання було завжди в цетрі уваги бандерівців. Тому
служба безпеки/ СБ/ ОУН усіма можливими способами протидіяли
колективізації в основному це – теракти. Найбільш активні колгоспники,
або навіть їхні симпатики, підлягали фізичному знищенню…

Однак, незважаючи на масштабний террор, СБ не вдалося зупинити суцільної
колективізації. В 1949 році було завершено колективізацію на Волині та
Полісся.

Створення колгоспів привело до повної втрати оунівським підпіллям свої
матеріальної і соціальної бази. Тому це кровопролитнее протистояння
вилилося в безкомпромісну жорстоку боротьбу між місцевою радянською
владою і СБ. Але, як завжди, жертвами з обох сторін були безневинні
місцеві селяни…

Осушення боліт… ЧИ ПОТРІБНЕ БУЛО?

Сучасні вчені кажуть, що осушення боліт привело до екологічної
катастрофи. Наче зміна клімату додає “болотним” проблемам нових
нюансів. Координатор програм із зміни клімату Національного екологічного
центру України Крістіна Рудницька вважає, що на Західній Україні
збільшиться кількість природних катаклізмів, стануть частішими посухи,
повені, смерчі, існує вірогідність поширення нетипових переносників
захворювань, таких як малярія — коли умови для їх існування стануть
підходящими. А малярійні комарі полюбляють якраз болото. З іншого боку,
Крістіна Рудницька не виключила, що за загального підвищення температур
відбудеться зміщення кліматичних поясів, і на Україну наступатимуть
напівпустелі та пустелі. А осушені свого часу болотисті торф’яники теж
поступово перетворяться на пустелю. До того ж за спекотних умов
торф’яники не можуть існувати і займаються — пожежі під Москвою тому
яскравий приклад. Фактично в центрі Європи починає виникати антропогенна
пустеля, а оскільки процес руйнування торф’яного шару триває й далі, то
нині навіть доводиться подекуди відновлювати болота.

Окрім того, виявилось, що природні болота контролюють уміст в атмосфері
парникових газів. У “сухому” болоті розпочинається процес мінералізації
торфу — осушене болото не знижує викидів парникових газів, а навпаки,
стає їх джерелом. “Помилка меліорації на нашому Поліссі була в тому, що
там в основному проводили тільки осушення, і це завдало певної шкоди
природі, — вважає головний “водник” Рівненщини Леонід Каменчук.

Початок меліорації в поліському краї було покладено ще за часів царської
Росії. У 1873 році було складено “Генеральний план осушення Полісся” —
відтоді й почалася дискусія: можливо чи неможливо осушити цей надмірно
вологий край? А за нею постала і найголовніша проблема: вигідне чи
невигідне осушення і як воно вплине на довкілля? Доля поліських боліт
викликала гострі суперечки — необхідність осушення обґрунтовували
багатьма аргументами. Передусім зазначалося, що поліські нетрі негативно
впливають на здоров’я людей. Йосип Жилінський, керівник Західної
експедиції, яка розпочала будівництво магістральних каналів, повідомляв:
“У каналізованій частині Полісся багато хвороб, таких як пропасниця,
грудні та горлові, —

Перед початком Першої світової війни журнал “Болотоведение” (був і
такий) писав: “За останні роки стало модним питання про пересушування
боліт. Звідусюди надходять скарги на сумні наслідки осушення: болота,
які постачали хоч і поганий, грубий корм, після осушення стали давати
тільки мізерну кількість сіна”. Дехто вже розпачливо опускав руки:
мовляв, доведеться вирощувати верблюдів — для майбутньої поліської
пустелі. Значна частина науковців вважала, що насправді болота
стабілізують гідрологічний режим, акумулюють вологу, зберігають водність
річок, озер, криниць, зменшують силу посух у сусідніх місцевостях, є
доброю домівкою для великої кількості птахів, тварин, справжнім раєм для
рослинності, величезною коморою біологічних багатств... Отож уже

Болотні перспективи

Чи був виправданий меліоративний бум iз сучасної точки зору? Не варто
стверджувати, що меліорація — це погано, — вважає офіційна наука, хоча,
зрештою, спеціалісти—водники погоджуються, що природу не можна обдурити.
“Без меліорації на цих землях отримували 8—9 центнерів зернових та 60
центнерів картоплі з гектара. А осушення дійсно покращило велику
кількість угідь, — переконує професор кафедри меліорації,
член—кореспондент Академії інженерних наук України, проректор
Національного університету водного господарства та природокористування
Григорій Сапсай. — Урожайність сільгоспкультур зросла до 30 центнерів
зернових, а картоплі — до 150 центнерів iз гектара. Але інколи
забувають, що для отримання хороших урожаїв також потрібно було вносити
добрива, дотримуватися системи сівозмін, тобто певної системи обробітку
ґрунту. Де цього не дотримуються, врожайність різко падає”.

Чи були недоліки в проведенні меліорації? Григорій Сапсай вважає, що
помилкою було осушення не за басейновим принципом, а меліорація окремих
ділянок. Ще одним прорахунком стало рішуче спрямлення річок, внаслідок
чого паводок став більш потужним.

“Світовий досвід свідчить: якщо не проводити очистку каналів, вони
будуть заростати, що нині спостерігається у внутрішньогосподарських
системах. Потрібно, щоб на законодавчому рівні було прийнято норму, що
власник землі повинен узяти зобов’язання підтримувати родючість ґрунту
не нижче того, який він отримав. Щоб той власник думав, що через кілька
років це, в першу чергу, вдарить по ньому самому, — впевнений професор.
— Для цього потрібно підтримувати в належному стані меліоративні канали.
Держава передала безплатно землю, та при передачі земель чомусь забули,
що там є інженерні споруди, і лише згодом на рівні областей хотіли це
надолужити”.

— Я переконаний: якщо меліорацію проводити розумно і коректно — тоді все
буде добре”.

Чорнобильська катастрофа

Чорнобиль, як знак горя і біди



...Бач, хтось забув на прив"язі собаку. І, бідолашний з голоду закляк. З
розлуки а чи, може з переляку. Вже до покрівлі вимахав будяк...

Од пори аварії в Чорнобилі минає чверть століття. Місто не всім відоме
навіть на Україні, хіба що фахівці знали, уперше Чорнобиль згадується в
документах 1193 року, тепер на устах усього світу.

І на всіх мовах слово “Чорнобиль” звучить однозначно- як знак горя і
біди, котра, як ми вже пересвідчилися зовсім недавно  по трагедії на 
Японській АЕС “Фукусіма”, може вдарити страшною грозою в будь-якій точці
усього світу, якщо людство не усвідомить що станеться з самою планетою
Земля, коли атом збунтується уже не в реакторі, а в ядерній зброї.

Неможливо уявити, що тоді, 26 квітня 1986-го, в одну мить люди втратили
свій дім, свою роботу, друзів, оточення, звичні турбот -все те чим жили
і чому раділи, свій рідний куточок, свою лавичку біля воріт. Уявити це
ніяк. Тільки переживши можна зрозуміти.

Скільки написано книг, скільки складено віршів, билин,казок про
батьківську хату- не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає
найсвітліші спогади, вона дорога і близька всім: і старенькою лавичкою
під вікнами, хазяйські доглянутому палісаднику і звичним скрипом 
хвіртки і оксамитовим споришем у дворі, і ластівчиним гніздом під
стріхою і пробудження з першим кукуріканням півнів на плоті…

Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі й серце людей, котрі
після аварії Чорнобильській АЕС вимушені були покидати домівки- квітуче
поліське село. Тамтешні краї на такі села густі, а тому можна і не
називати його. Воно таке, як і всі села того краю. Добротні цегляні
будинки зі скляними верандами щорік виростали мов гриби після теплого
щедрого дощу, подовжували й оновлювали село. Поміж них-біленькі
традиційні хатки з блакитними віконницями потопають у гущавині садків.
Бляшані та шиферні покрівлі давним-давно витіснили солом”яні.

І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край.
Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась
і до нашого села… Радіо,телебачення, преса тоді часто сповіщали:
евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших
звісток про ті сумні події…

Повним ходом йшла евакуація. Отчі хати люди залишали з пекучим  болем
і жевріючою в серці надією, що скоро повернуться до них. Повернуться
обов”язково!

Майор міліції, що забезпечував порядок при тій евакуації розповідав
мені, як у нього видавило сльозу те, коли сива бабуся, віком на
сім-вісім десятків літ, поспішно управившись із замком на дверях і
перехрестивши  хату, спираючись на кленовий ціпочок, підійшла до рясно
вкритої біло-вишневим запашним цвітом вишеньки, обійняла її, потім довго
стояла так, врешті глянула на хатні вікна, й заголосила, ніби на
похороні…

А зовсім молода красива жінка з немовлятком на руках усе верталася від
автобуса до свого недобудованого будиночка, аби ще хоч хвильку постояти
біля нього, аби ще хоч якусь мить подивитися на свою незакінчену працю…

Хлопчик, не старше третьокласника, з великим рюкзаком на спині та
новеньким учнівським товстим портфеликом у руках журливо прощався з
улюбленим другом,  цуценям- вівчаркою, яке жалібно скавуніло і так
повзло на черевці до самого автобуса, викидаючи наперед лапки, як навчив
його пестливий, чомусь зараз такий сумний, господар. Вологі очі песика
кричали німим, для всіх зрозумілим докором:

-Не лишайте мене!

А на стіні одного з нових будинків величезними буквами хтось написав
крейдою - “РІДНА ХАТО, МИ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!!!”

HYPERLINK
"http://vestnik55.wordpress.com/2011/06/11/%d1%85%d0%b0%d0%bb%d1%94%d1%8
0%d0%b0-%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b0/" ? “Халєра ясна” вже була в Україні
у 1970-му

HYPERLINK
"http://vestnik55.wordpress.com/2011/06/12/%d1%94%d0%b3%d0%b8%d0%bf%d1%8
2%d1%8f%d0%bd%d0%b8%d0%b7-%d1%96%d0%bd%d1%88%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%81%d0
%b2%d1%96%d1%82%d1%83-%d0%bf%d1%80%d0%b8%d0%b9%d1%88%d0%be%d0%b2-%d1%87%
d0%b0%d1%81-%d1%96-%d0%b2/" Єгиптяни з іншого світу. Прийшов час і
все закінчилось ?

Шокуючі фотофакти Чорнобильської трагедії

 26 квітня 1986 на Чорнобильській АЕС сталася найбільша у своєму роді
аварія за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і
постраждалих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.



Наслідки чорнобильської катастрофи торкнулися мільйонів людей на
Україні, в Білорусії, в інших країнах Європи. Десятки людей загинули вже
через кілька тижнів, сотні і, можливо, тисячі – протягом наступних
років.

Проте точних даних про кількість постраждалих немає до цих пір, так як
повідомлення різних агентств і статистичних управлінь різняться часом
досить значно.

Як повідомляє HYPERLINK
"http://translate.googleusercontent.com/translate_c?langpair=auto%7Cuk&r
url=translate.google.com&twu=1&u=http://lenta.ru/&usg=ALkJrhgJoQKHUmxfgw
RR_FkrMg2--lGutA" Lenta.ru , у вересні 2005 року Міжнародне агентство
з атомної енергії, Всесвітня організація охорони здоров’я і представники
ООН провели форум, присвячений справжнім масштабами чорнобильської
катастрофи.

За їхніми даними, від гострої променевої хвороби померли 50 чоловік з
числа так званих ліквідаторів вибуху на ЧАЕС, і ще 9 загинули від раку
щитовидної залози. Тобто кількість загиблих досягло 59 осіб.

Також, згідно з дослідженнями міжнародних організацій, загальна
кількість загиблих від опромінення радіацією може скласти ще 3940
чоловік. Таку потенційну кількість виведено на основі розрахунків
експертів.

У групу ризику потрапили персонал ЧАЕС, учасники ліквідації наслідків
аварії, евакуйовані люди й населення уражених територій; кількість
смертей взято зі співвідношення відомих випадків летального результату
від захворювань на рак та лейкемію та статистичного прогнозу,
заснованого на розмірі отриманої дози. Ця цифра відповідає результатам
досліджень радянських вчених, проведених у 1986 році.



Між тим, міністерство охорони здоров’я України підрахувало, що через
вплив радіації до 1994 року померло більше 124 тисяч чоловік. А з
впливом аварії на ЧАЕС пов’язана загибель 532 українських ліквідаторів
тільки за 2003 рік.

За даними МАГАТЕ, загальна кількість людей, які отримали високі дози
опромінення, сягає понад 600 тисяч чоловік (586 тисяч – за іншими
даними).

Дослідники агентства підрахували, що загальна кількість евакуйованих
становила  більше 350 тисяч чоловік. З них більше 96 тисяч були вивезені
з території України, 135 тисяч – з Білорусії.



За відомостями МАГАТЕ, чисельність населення в Білорусі, України та
Росії, в даний момент проживає на зараженій території, становить близько
п’яти мільйонів чоловік.



В даний час у Чорнобильському районі проживають 2,3 мільйона чоловік. У
зоні посиленого радіаційного контролю – майже 1,6 мільйона. Недалеко від
законсервованого енергоблока живуть 400 осіб.



Наслідки Чорнобиля продовжують розплутувати покоління і через чверть
століття після трагедії. Як з’ясували вчені, за 25 років після
Чорнобильської катастрофи генетичні мутації вдвічі збільшили число
вроджених аномалій у нащадків людей, які живуть на територіях,
постраждалих від радіації.



Викладач кафедри генетики Житомирської сільськогосподарської академії
професор В’ячеслав Сергійович Коновалов навіть зібрав колекцію
аномальний явищ у живій природі, що трапилися після Чорнобильської
катастрофи на території України.

Головний експонат – лоша, у якого вісім ніг, більше схожий на кенгуру.



У колекції мутантів є череп корови з чотирма рогами, теля з вісьмома
ногами …



… порося з двома тулубами …



і … кричущий від жаху зародок людини з абсолютно зміненими ознаками.



Усього в колекції – 100 виродків.



Щоб довести, що наслідки Чорнобиля для людей куди більш згубні, ніж 
про  це говорила офіційна влада, професор збирав і абортивний матеріал.



Сучасний Чорнобиль

На ситому Заході Україну знають, як країну, “де рвонув Чорнобиль”. До
цих пір в масовій свідомості обивателів ЧАЕС – “ядерний монстр”, що
випромінює невидиму смерть. А зона навколо неї – нереальний світ з
позамежними рентгенами. Тим часом на станції продовжують працювати 3400
чоловік, а в чорнобильській зоні разом з підрядними організаціями – ще 5
тис. Напередодні 25-ї річниці чорнобильської аварії спецкор “МК” пройшла
по станції “золотим” коридором до третього енергоблоку. Побувала
усередині саркофага, спорудженого навколо будинку, що вибухнув
четвертого реактора. Дізналася, хто будує новий безпечний конфайнмент,
відомий як об’єкт “Укриття-2?. А також чим живе місто енергетиків
Славутич.







фото: Світлана Самоделова

“У зоні не страшно, але небезпечно”

- Ніякої косметики, нафарбованих губ, взуття на високих підборах,
штанів,що волочаться по землі, – проводить первинний інструктаж перед
походом в особливо охоронювану зону провідний інженер з охорони праці
ЧАЕС Олександр Худолій. – Артефакти з зони не тягти, по “нужді” в кущі
не лізти, продукти з собою не брати, тим більше горілку …

Нам дають зрозуміти, що носи в охоронців на КПП особливі, натреновані на
“градуси”. Вчують алкогольні пари – тут же звільнять від роботи.

Поки розписуємося у трьох журналах про те, що оповіщені та попереджені,
Олександр Григорович у серцях кидає: “Якби  сам не працював на станції,
назвав би цей підхід параноїдальним. У зоні не страшно, але небезпечно!


О сьомій ранку мешканці міста енергетиків Славутича потоком біжать в
одному напрямку – на залізничний вокзал. На ЧАЕС зранку йдуть три
потяги. О 7.20 їдуть в основному робітники і технічний персонал, о 7.40
– “білі комірці”, ті, хто працює в конторах. Об 11.20 є ще одна резервна
електричка, прозвана в народі “п’яною”.

Це особливий склад. Сюди не лізуть з мішками картоплі і баулами. Тут не
продають насіння та пиріжки. Проїзд безкоштовний, за кожним пасажиром
негласно закріплено певне місце. Наша група журналістів з апаратурою
вантажиться в останній вагон, чим вносить хаос у розмірене життя
енергетиків.

Попереду 50 кілометрів шляху, з них 20 – по території Білорусії.

Позаду залишається місто-острів Славутич, майданчик під який відразу
після чорнобильської аварії вирубали море лісу. Посланці восьми
республік подарували енергетикам по окремому мікрорайону в національному
стилі. Славутич і нині як Радянський Союз у мініатюрі. Тут є своя
Прибалтика: Ризький, Талліннський і Вільнюський мікрорайони. Поруч
Єреванський квартал з будинками з рожевого туфу, Тбіліський – з
різьбленими верандами, Ленінградський – з яскравими черепичними дахами.







- Славутич був єдиним містом, де кожен міг сам собі вибрати квартиру і
вирішити, в якому національному кварталі жити. У 88-му я здав житло в
Києві і заради дітей переїхав до Славутича, – розповідає попутник Євген
Попов. – Для дітлахів тут був рай: побудовані сучасні школи, палац
мистецтв, спортивний комплекс, яхт-клуб.

15 грудня 2000, коли Кучма на настійну вимогу Євросоюзу урочисто зупинив
останній реактор, стало для жителів міста чорним днем. ЧАЕС з донора
перетворилася на дотаційну, повисла на бюджеті Україні. Атомній
електростанції струм стала давати ТЕЦ.

- Багато атомників плакали, вважали, що їх зрадили, – вони власноруч
“відмивали” станцію після аварії, – говорить Леонід Кравцов. – Персонал
станції почали скорочувати по 400 чоловік в рік. Були ті, хто виїхав
працювати на Смоленську АЕС або подався на заробітки в Іспанію і
Португалію.

Зараз підтримують станцію в безпечному стані 3400 чоловік. Роботою на
ЧАЕС дорожать. Йдучи на пенсію, місце і посаду намагаються передати
дітям у спадок.

Дивлячись у вікно електрички, ми намагаємося розглянути серед вільшняка
і боліт кордон 30 – і 10-кілометрової зони відчуження.

Місцеві розуміюче переглядаються. Вони впевнені, що зальотні столичні
репортери знову будуть роздмухувати образ “грізного, але невидимого
ворога”, приходити в бурхливий захват від тріскотні лічильників Гейгера,
а для більшого ефекту кататися по зоні перед камерами на “позичених” у
військових бронетранспортерах. Тому не можуть відмовити собі в
задоволенні полякати нас: “Якщо ви вивихнули ногу, прикладіть до неї
чорнобильський подорожник, знімете – все, рентген готовий!” Про самих
себе складають анекдоти: “Співробітники станції, підібгавши хвости,
спростовують чутки про викид радіації”.

А потім звертають нашу увагу на гнізда лелек і плаваючих у заплавах
річок лебедів.

Через 40 хвилин наш потяг прибуває на станцію Семиходи. Тупик. Двері
електрички відкриваються, слідом розорюються шлюзи, як в пітерському
метро. Ми потрапляємо в критий металом арочний павільйон. Вихід один:
прямо на Чорнобильську АЕС.





фото: Світлана Самоделова

Куди веде “золотий” коридор?

На КПП, або, правильніше, “контрольно-дозиметричному пункті”, у нас
перевіряють не тільки документи, перепустки, але і ретельно досліджують
вміст сумок. Слідом проганяють через рамки спеціального апарату. Ступні,
коліна і долоні ми притуляємо до жовтих кіл. Загоряється зелений
індикатор. Прохід відкритий. Таблички над головою “Чиста зона” та
“Виходячи , отримай дозиметр” – ріжуть око.

Чорнобильська атомна станція – в 80 метрах від нас.

“Тільки охороняється в периметрі станції – 298 гектарів, на балансі 327
будинків і споруд, 150 тисяч тонн устаткування, яке має поверхневе
забруднення і вимагає поховання”, – говорить генеральний директор ЧАЕС
Ігор Грамоткін.

Подорожувати пішки по території не можна. Чекаємо маршрутки. Повз нас
котить чи  раритетний автобус “ГАЗ”, чи “ЛАЗ-695?. Транспорт явно для
внутрішнього користування. Людей не видно. Час всередині зони тече
по-іншому.

Їдемо по безлюдній дорозі, огинаємо периметр АЕС. Нам нагадують: “Зйомка
паркану з охоронними системами – це порушення міжнародного законодавства
про ядерну енергію! На прохідній можуть стерти з флешки всі знімки “.

Нас вирішують допустити у святая святих – до блочного щита управління
третім енергоблоком. Отримуємо додаткові пропуску-візитери, одягаємося в
білі халати, чепчики, спеціальні боти. Нам вручають іменні дозиметричні
прилади – накопичувачі. Носити плоскі коробочки, що містять чотири
таблетки, слід на грудях срібним віконцем вперед. За втрату хитрого
приладу – штраф 300 доларів.

- Всі як один потрапили в систему, – говорить провідний інженер з
охорони праці ЧАЕС Олександр Худолей. – Кожен поставлений на
дозиметричний контроль.

Йдемо всередину споруди, яка туристам і всіляким делегаціям доморощені
гіди показують здалеку і кажуть, що знаходитися тут більше 10 хвилин
небезпечно.

Коридор, який з’єднує адміністративний корпус з енергоблоками, за
характерний колір називають “золотим”.

Скрізь стоять камери спостереження, які записують цілодобово інформацію
про робочі та відвідувачів.

На одній із стін – пам’ятка про культуру безпеки: “Зупинися. Приділи час
і сконцентруйся на завданні. Подумай. Виконував ти раніше подібну
роботу? Чи є у тебе потрібні інструменти? Дій. Відзначай спостереження і
відхилення. Розкажи. Як процедуру можна змінити? “







Знак радіації, чорний Трилисник на жовтому тлі, сприймається тут як
звичайний дорожній покажчик.

Проходимо кілька дверей з кодовими замками. Супроводжуюча нас Ганна Олег
викликає на зв’язок начальника варти, називає своє прізвище, посаду,
коди доступу. Тільки через хвилину звучить зумер. Об’єкт охороняється,
як державний кордон.

Ми просочується в БЩУ-3, звідки здійснюється повний контроль над третім
енергоблоком.

На величезному полукруглому щиті – численні прилади контролю,
автоматики, дистанційного керування, попереджувальної та аварійної
сигналізації.

- Третій блок зараз порожній, паливо вивантажили рік тому, – каже
начальник зміни станції Андрій Гусєв. – Але реактивні речовини ще на
місці. Так що працюють і система охолодження блоків, і вентиляція. У
третьому залі зараз ріжуть старі пенали, готують обладнання для
поховання.

Також належить витягти і захоронити відпрацьоване ядерне паливо в
басейнах витримки першої та другої реакторних установок.

У торці коридора – пам’ятник машиністу Валерію Ходемчуку. У 86-му, у
момент аварії, він стежив за поведінкою насосів в режимі виведення
ротора генератора. Його тіло так і не знайшли. Вибухнув четвертий
реактор став його могилою.

Захоплений журналістами побутовий дозиметр безперервно гуде. На екрані –
813 мкР / год, при природному фоні – 13-15. Супроводжуючі нас
співробітники, що знають різницю між “небезпечним рівнем радіації” і
“безпечної радіоактивністю”, залишаються байдужими.

На виході з оперативного приміщення вкотре, який вже за рахунком раз
проходимо через “рамки” – систему радіаційного контролю. Секунди
здаються хвилинами … Нарешті, блимає зелений вогник. Виходимо на свободу
не тільки з чистою совістю, але і з чистим тілом. Для того щоб
відправитися в саме пекло – до саркофагу, зведеного над зруйнованим 4-м
блоком, а також до будівельного майданчика, де монтується новий об’єкт –
конфайнмент, “Укриття-2?, або просто – арка, розрахована на сто років.





Репортер “МК” проходить дозиметричний контроль. Фото: Світлана
Самоделова.

“Рукавички до лиця не торкатися”

Санпропускник тут більш солідний. Потрібно зняти з себе все, крім
трусів. Натомість нам видають натільну білизну – сорочку і штани,
щільний лляний костюм, шкарпетки, чепчик, в’язані рукавички, грубі
кирзові черевики і респіратор, іменований “паросток”.

Будівля чітко поділяється на “чисту” і “брудну” зони. Навіть черевики
потрібно надягати, по черзі переносячи ноги з однієї бік лавки на інший.

Фахівець, що видає нам на додаток до наявних приладів-накопичувачів ще
по одному особливо чутливому дозиметру, пояснює коротко: “Коли рівень
радіації перевищить 8? Міллікен “- буде лунати по наростаючій одне
клацання за іншим. А ось коли прилад загуде безперервно, значить, вже є
“десятка”, потрібно терміново залишити робоче місце – біжіть до
прохідної з усіх ніг “.

Перш ніж висуватися в особливу зону, одягаємо маски; нам нагадують:
“Рукавичками до лиця не торкатися”.

Підходимо впритул до саркофагу. Мовчки дивимося на ядерного “джина”, що
забрав у 86-му життя багатьох людей. Передня стіна саркофагу підперта
масивними металевими конструкціями. Всередині – 30 тонн пилу, що містить
трансуранові елементи. Щілини у бетонному мішку, звичайно, є. Звідси й
підвищений радіаційний фон.

Генеральний директор ЧАЕС Ігор Грамоткін зауважує: “У світлі останніх
подій на Фукусімской АЕС видно, яку країну ми втратили. За 6 місяців
такий складний інженерний об’єкт міг створити тільки СРСР “.







У 2008 році всередині об’єкта “Укриття” були виконані стабілізаційні
роботи та ремонт покрівлі.

- При цьому ми не отримали жодного додаткового ліквідатора, – говорить
Ігор Грамоткін. – Зараз об’єкт здатний витримати землетрус 6 балів.

Йдемо всередину саркофага. Піднімаємося по системі коридорів на рівень,
іменований енергетиками “етажеркою”. Відразу після дезактивації тут була
збудована нова несуча стіна. Навпаки на старій перегородці залишилися
позначки, зроблені чиєїсь квапливої ??рукою: вихід на 4-й блок, вихід на
3-й блок. І нижче написано олівцем: “просто це робота”.

Відкриваємо двері, де колись був блочний щит управління № 4 (БЩУ-4).
Світла немає. Підсвічування на телевізійних камерах колег вихоплюють у
темряві проржавілі стійки і панелі. З реакторної частині пульта вирвані
цілі шматки. Немає і кнопки аварійного захисту п’ятого ступеня, яку в
ніч аварії натиснув начальник зміни блоку Олександр Акімов.

У світлі ліхтаря випливає з імли тахометр, що стежить за оборотами
вибігаючого ротора, шкали, як у годинника-будильників, що вказують
колись на показники положення поглинаючих стержнів.

Під ногами осколки скла, кришиво цегли.

З моменту ядерної катастрофи минуло 25 років. Тепер немає ні гарячої
вологи радіоактивної пари, ні чорного попелу, ні стовпа графітового пилу
… Але відчуття тривоги і біди не відпускає.

Двері в центральний зал замуровані. На стіні синьою фарбою виведено:
“1986 рік – 0,2 рентгени на годину”. Зараз рівень біля входу – 1
мілірентген.

Десь поряд із нами укладені в бетонний мішок тонни палива та
радіоактивного пилу. У планах фахівців ЧАЕС – демонтаж нетривких
конструкцій та вилучення паливовмісних мас.

Але спочатку над саркофагом буде насунута гігантська арка. Оболонка зі
сталі захистить об’єкт “Укриття” від снігу, дощу і вітру.





фото: Світлана Самоделова

“Ми не смертники”

Йдемо дивитися майданчик, де будуть збирати арку. У 120 метрах на захід
від саркофага киплять будівельні роботи.

Робітники заливають два бетонні фундаменти завтовшки 4 метри і довжиною
півкілометра кожен. На них покладуть рейки, по яких арка – сто метрів у
висоту – і буде протягом доби наїжджати на 4-й блок.

Не дивно, що на цій ділянці дозиметристами працюють лише дві жінки. У
обох вже є по двоє дітей. Вважається, що радіація може несприятливо
впливати на репродуктивну функцію. До кінця не вивчено ще вплив
підвищеного радіаційного фону і на чоловічу здатність до запліднення.

В зоні працюють хлопці вахтовим методом з усією Україною. 15 змін – у
зоні, 15 – вдома. У відпускні два тижні я підробляю – Таксі на машині.

Якщо по станції середня зарплата 3600 гривень (близько 450 доларів), то
на “Укритті-2? платять близько 6 тис. гривень.

Кожен робочий до зміни і після проходить СІЧ – лічильник випромінювання
людини.

- Це процедура змахує на флюорографію, – продовжує ділитися з нами
Микола. – Заходиш, притулятися спиною до стійки. Усе під контролем.
Французів – партнерів, яких ми між собою називаємо “френч”, – тих на СІЧ
садять і зовсім в спеціальні крісла.

Відстежують, яку дозу кожен з працівників отримав, американські фахівці
за спеціальною програмою “Біомед”. Гранично допустима доза – 20 мЗв на
рік. Але до межі, ясна річ, дозу не доводять. Адміністративний рівень на
майданчику – 14 мЗв.

Сучасне полісся

На сучасному Поліссі майже не залишилося  боліт – меліоратори знали свою
справу дуже добре. На торф’яних полях якийсь час  збирали непогані
врожаї картоплі або буряків. Але зараз відбувається щось неймовірне:  ці
землі просто перестають плодоносити. Хіміки й біологи б’ються над
розгадкою, досліджують склад мікроелементів, використовують добрива та
стимулятори росту, однак природа насміхається над невдалими фахівцями,
стійко зберігаючи свої таємниці. Екологи обмірковують процес зворотного
заболочування спустошених територій. Але  непоправної шкоди вже
завдано.  І ця “істота розумна” на цьому не заспокоюється. Вона хоче
добре і затишно жити. Homo sapiens зелену травичку й густе листя – не
потребує, потрібні асфальт, бетон і вічні надмогильні пам”ятники з
граніту…



Можливо унікальна болотиста низовина Полісся тому й так довго  існує, що
тут близько до поверхні земної кори знаходяться поклади граніту.
Походження цього міцного будівельного матеріалу до цих пір викликає
суперечки серед учених, граніт ніде не знайдений на інших космічних
тілах у Сонячній системі і вважається візитною карткою планети Земля.

Але сучасних поліщуків практично мало хвилюють космічні та інші
проблеми. Їм потрібні будинки і дороги. І ось тишу болотяних трясовин
стрясає гуркіт вибухів динаміту – інтенсивно ведеться промислова
розробка покладів граніту. А тут причаїлася знову чергова невидима
небезпека – радонова. Вчені знають про радон давно і немало, але ця тема
чомусь  з незрозумілих причин обговорюється рідко і залишається
маловідомою.

Ще зі шкільної лави ми знаємо- Радон – інертний газ, радіоактивний,
найважчий з усіх, накопичується біля поверхні землі, залягає в її
надрах.  Отже особливої ??шкоди здоров’ю наносить радон у житлових
приміщеннях. Накопичуючись на перших поверхах будинків і в підвалах, він
може потрапляти і всередину організму, де схильний
накопичува-тися. Невисокої тривалої радіоактивності цілком достатньо для
набуття злоякісних новоутвореннь, викиднів і безпліддя.

Отож радіоактивні опади, що випали над Поліссям після вибуху на
Чорнобильській атомній станції – малесенька часточка в порівнянні з
постійним випромінюванням, що виходить із розроблюваних гранітних
кар”єрів по всьому Поліссю. 

 

МОЄ ПОЛІССЯ ГОЛУБЕ Й ЗЕЛЕНЕ

історія

Савчин О.М

Ми хочемо знати, яким був світ колись

історія

PAGE \* MERGEFORMAT 24

  • Автор: Almas.sam, опубликовано 09 ноября 2011

Комментарии